Уперше я приїхав в Україну в жовтні 1989; то були останні роки радянського режиму. Я був стажером — науковцем, який приїхав із Британії до Москви за програмою обміну. Я громадянин Японії, але писав дослідження в Королівському Коледжі у Кембриджі, тому Британська Рада прийняла моє подання на довше перебування в СРСР для здійснення більш детального дослідження. Втім, отримати радянську візу мені вдалося не одразу; на її відкриття довелося чекати багато місяців. Численні дзвінки до представника Британської Ради у Москві залишалися безрезультатними: жодна московська інституція не виявляла бажання мене прийняти. Зрештою один мій американський приятель підказав мені подзвонити до професора Володимира Зиновійовича Дробіжева, який працював в Історико-архівному інституті. Я зателефонував йому додому і запитав, чи зможе він опікуватися мною. На щастя, він пообіцяв допомогти, хоча геть нічого про мене не знав. (Професор Дробіжев був знаний тим, що всіляко допомагав іноземним дослідникам і студентам. Він відомий дослідник радянської історії). Після цього справи пішли швидко і гладко, і в середині травня 1989 року я приземлився в Москві. Поселення в місті стало для мене справжнім шоком. Я опинився в напіврозваленому гуртожитку на віддаленій південній околиці Москви. Із центру я мусив добиратися туди на автобусі та на метро цілу годину. Я звик до привілейованого викладацького життя у Кембриджі, тож адаптуватися до спартанських умов, що нагадували студентські, мені було ой як нелегко. На щастя, в гуртожитку жило кілька американських студентів, і вони дуже мені допомогли. Темою мого дослідження була історія Донбасу (хоча назву я формулював так, щоб уникнути згадки про Україну: вугільна та металургійна промисловість за часів Сталіна). Кілька місяців плідно попрацювавши в Москві, я захотів поїхати до Києва та Донецька. Ще у 1970-х у Токіо я вивчив українську мову за російським (чи то англійським) самовчителем. І хоча в той час я майже не розмовляв українською, читати міг доволі непогано. Мій інтерес до України почався з романтичного захоплення козаками й анархістами, такими як Нестор Махно. А Донбасом я зацікавився, коли працював над докторською дисертацією про Сталінську індустріалізацію. У процесі роботи над дослідженням/книжкою я помітив, що Донбас — українсько-російське пограниччя — весь час з’являвся в тогочасній пресі як проблемне місце, і що Сталін неодноразово особисто займався питаннями Донбасу. Мені стало цікаво, що ж то за проблемне місце, та ще й на тих землях, де колись жили козаки! Так народився проект моєї другої книжки. Тож я був у захваті від перспективи вперше відвідати загалом Україну та зокрема Донбас.

     Донецьк

     Із Москви до Донецька я їхав нічним поїздом. У дорозі мені довелося бути майже добу. Московський Історико-архівний інститут організував моє перебування в Донецьку. Мене поселили в санаторії університету на розі проспекту Богдана Хмельницького і вулиці Рози Люксембург. Будівля виглядала як типовий студентський гуртожиток. Мені дали непогану кімнату, одиничку з туалетом і ванною, значно кращу, ніж та кількамісна, що в ній я жив у Москві. Скаржитися не було на що.    

     Пригадую, я приїхав пополудні. Мене прийняли привітно і ґречно, припустили, що я голодний, і відвели до санаторного кафетерію. Навколо зібрався цілий натовп людей, мабуть через те, що я був іноземцем із “капкраїни”. (У ті часи іноземці дуже рідко відвідували Донбас, тож, думаю, більшість донеччан ніколи не бачили прибульців із “капкраїн”). Мене нагодували хлібом, супом, м’ясною чи овочевою стравою і дали склянку компоту. Я так і не зміг визначити, що було на друге — курка, капуста, картопля чи ще щось. Я, певно, був не голодний і точно почувався не найкраще після довгої подорожі. Повітря індустріального Донецька також впливало на мене не найкраще. У ньому був виразний неприємний запах. До того ж я трохи нервував від того, що навколо стояло стільки людей, чекаючи, як я їстиму. Попри все, я поглинув усю їжу, щедро її нахвалюючи (зараз геть не пам’ятаю, яким на смак був той обід). Усім подякував, і більшість глядачів, очевидно задоволені, пішли геть. І тут мене почало нудити, я кинувся до туалету і все виблював. Мені було страшенно ніяково, як і тим, хто мене приймав. Шкода було ще й тому, що вони так старалися мене нагодувати попри скруту, коли їжі ледве вистачало. Таким було моє перше знайомство з Донецьком. Щоб убезпечити себе від таких ситуацій, я прийняв рішення харчуватися максимально просто: хлібом і чаєм (і свіжими огірками й помідорами, якщо їх вдавалося знайти). Трохи згодом мої хазяї відвели мене до “Золотої рибки” на розі Хмельницького та Університетської. Це був хороший ресторан, і я ще кілька разів туди заходив.    

     Я працював у Державному архіві на вулиці Артема. Усі тамтешні співробітники завжди були готові допомогти, і робота просувалася добре. Недалеко від архіву був Центральний універмаг, і під час обідньої перерви я зайшов туди просто подивитися. Мене дуже здивувало, що там було кілька електронних приладів (наприклад, касетних магнітофонів із радіоприймачем), більше, ніж я бачив у Москві. Там навіть продавався живий короп — такого дива в Москві мені бачити не довелося. Чому? — запитував я себе. За кілька місяців до того Донбасом прокотилася хвиля страйків. (Дехто з американських колег приїздили сюди і навіть зняли фільм про ці страйки: Daniel J. Walkowitz and Barbara Abrash, “Perestroika from Below,” вийшов 1990 року). Я припустив, і мабуть правильно, що через страйки на Донбас “закинули” деякі споживчі товари, і саме в той момент ці території здавалися більш забезпеченими. Разом із тим це був період дефіцитів. Мило було такою розкішшю, що коли на нього вдавалося десь натрапити, це було справжнє диво. Коли я вперше потрапив до архіву, мила в чоловічій кімнаті не було. Але на другий день там несподівано з’явився новісінький шматок мила. Я припустив, що це архівісти так подбали про гостя, і подякував їм подумки. Одного разу один архівіст запитав мене, чи не хочу я провести зустріч із працівниками. Звісно, я з радістю прийняв запрошення. Наскільки я пам’ятаю, на зустрічі було зо два десятки працівників. Я говорив російською. Не пригадую, про що ішлося, але це була дружня розмова. У кінці зустрічі вони подякували мені та зробили чудовий подарунок: “Кобзар” Тараса Шевченка (Тарас Шевченко, Кобзар. Київ: Видавництво художньої літератури “Дніпро”. 1989. 541 стор.). Я трохи здивувався і дуже розчулився. (Я завжди беру це видання на свої пари з історії України, коли ми зі студентами говоримо про Шевченка, і кажу, що це подарунок із Донецька!). Я завжди вважав, що на Донбасі панувала російська мова та культура. Але трохи пізніше натрапив на історію Бориса Антоненка-Давидовича, який відвідав Донбас 1929 року, про донбаські вивіски, які було написано українською, але з помилками. Він був у захваті від того, що на Донбасі українізація “знизу” зайшла так далеко. У цьому “безнадійно русифікованому” місті вони подарували мені “Кобзар”! Це було 1989 року. За два роки Україна стала незалежною. Переважна більшість населення Донбасу підтримала незалежність України. І тоді це вже мене зовсім не здивувало.    

     Із часом я дедалі більше почав помічати українськість Донбасу. Наприклад, м’яке “г” замість “ґ” в російській мові. Навіть зараз я до кінця не можу зрозуміти тонкої різниці між “г” і “х”: моє ім’я українською має звучати “Гіроакі” чи “Хіроакі”. У донецькій кімнаті я слухав радіо і захватом виявив хвилю, яка вела мовлення українською. У кіосках можна було знайти україномовні газети. Одного дня я купив таку газету, здається, вона мала назву “Робітнича газета”. Коли я попросив продати мені примірник, продавці дуже здивувалися і сказали, що в Донецьку ніхто не купує українських газет. Але я весь час помічав, що на Донбасі продаються українські газети!    

     Організація, яка мене приймала, була економічним факультетом Донецького університету (а може це й був окремий вуз, точно не пригадую). Він стояв на трамвайній лінії, що йшла по вулиці Челюскінців десь поблизу готелю “Шахтар” і Донецького обласного краєзнавчого музею, який, на превеликий жаль, було знищено у війні 2014 року. Я не пригадую, про що ми говорили з тамтешніми студентами, але дискусії були дуже жваві. (Пам’ятаю, що студенти були різних національностей, мабуть, як і жителі міста: українці, росіяни, греки й азербайджанці). Мене також запросили виступити на кафедрі історії КПРС. (У той час такі окремі кафедри були в радянських університетах). Мені було дивно, що “звичайну” історію (що її викладали інші професори) вони називали “гражданская история”. Я думав, що в такому разі історія Компартії мала бути “військовою історією”. (Насправді цей дивний термін “гражданская история” запровадив Сталін 1934 року: це був дореволюційний термін на позначення історії, відмінної від історії Церкви. Тому можна було стверджувати, що після більшовицької революції партія зайняла місце церкви!) Не пам’ятаю, про що я говорив і що ми обговорювали на тій зустрічі на кафедрі історії КПРС. Атмосфера була доволі напружена, кафедра налаштована досить неприхильно, а часом відверто вороже. Зрештою, я був представником “буржуазних фальсифікаторів історії”. Звісно, я не можу не зауважити, що деякі викладачі були дуже приязні.    

     Тоді в університеті я познайомився з Петром Добровим та Григорієм Немирею, які працювали там викладачами. Гриша пізніше переїхав до Києва і став визначним політиком, працював навіть віце-прем’єр-міністром в уряді Тимошенко. Одного дня він запросив мене до себе додому на вечерю. (Він тоді був неодружений, як і я). Його мама приготувала пречудову українську страву, смак якої я пам’ятаю досі. Мабуть, вона цілий день ходила по продукти і готувала. Я не знав, як їй віддячити. Зустрівся я і з його батьком, який дивився футбол по телебаченню, і з подивом виявив, що трансляція велася українською. Я запитав у Гриші, чи його батько віддає перевагу українській мові, і той відповів, що ні, і що люди на Донбасі насправді не задумуються, якою мовою вони говорять. Українською чи російською — все одно. Він аргументував це, показуючи на власну ногу, що українською ця частина тіла називається “нога”, і російською теж “нога”! Побувавши на Донбасі багато разів, я зробив висновок, що такий прагматизм, що його я тоді вперше спостеріг, був характерним для Донбасу загалом, і що на Донбасі українська мова та культура були живі поряд із російськими мовою та культурою.    

     В Обласній науковій бібліотеці ім. Крупської на вулиці Артема я знайшов дуже багато матеріалів про історію Донбасу, зокрема я знайшов там цілу купу статтей із місцевої періодики, яких не було ні в Америці, ні в Москві. Особливо цінною для мене була газета “Вечерний Донецк”. Я зустрівся з одним із її репортерів, Володимиром Миколайовичом Паком, етнічним корейцем, який люб’язно надав мені примірники деяких старих випусків, які мене дуже цікавили. Для мене було несподіванкою зустріти етнічного корейця у Донецьку. Я знав, що багато етнічних корейців утекли до Росії (а пізніше до СРСР) від японського колоніального уряду, і що 1937-1938 років їх усіх було депортовано з Далекого Сходу до Середньої Азії. Не знаючи пана Пака достатньо близько, я не наважився запитати, як він зрештою опинився в Донецьку. Втім, недавно я знайшов у Вікіпедії (і в українській, і в російській версіях), що він народився 1946 року в Карелії, навчався у школі в Казахстані, а до Донецька переїхав 1971 року, де працював учителем фізики та математики в місцевій школі, потім здобув освіту журналіста в Університеті, працював у вечірній газеті й із часом став її головним редактором 1999 року. На жаль, він помер 2008 року в Донецьку. Шкодую, що не розпитав пана Пака про його родину. Ця зустріч надихнула мене на пошуки історії корейців та китайців в Україні. Я досі вдячний йому за цей поштовх. Через багато років, коли я працював у Києві зі справами репресованих осіб, то натрапив на кілька корейських та китайських прізвищ і прочитав їхні справи. Як данину вдячності панові Паку я присвятив розділ київським репресіям етнічних корейців та китайців у книжці “The Voices of the Dead: Stalin’s Great Terror in the 1930s” (2007).

     Під час першого приїзду в Донецьк 1989 року я також зустрів декого з учасників місцевої організації “Меморіал”. Один із них (можливо, він був навіть головою організації), Борис Федорович Парсенюк, люб’язно погодився розказати мені про власний досвід сталінських репресій після Другої світової війни.    

     Мені так сподобалося в Донецьку, що я з нетерпінням чекав, коли зможу приїхати туди знову. Матеріальні труднощі не могли спинити мене. Історія та люди Донбасу так зачарували мене, що я приїздив туди щороку наступні вісім років. А після тої першої незабутньої  тижневої поїздки я мусив поїхати з Донецька до Києва.    

     Київ

     Колеги у Москві не раз пропонували мені відмовитися від планів поїхати до Києва: вони казали, що там було небезпечно через чорнобильську радіацію. Але я їх не слухав. Я був певен, що перебувати у місті цілком безпечно.    

     Перед виїздом із Донецька я зателефонував професорові з Університету ім. Т. Шевченка, який мав мене поселити в місті. Ми домовилися, що я передзвоню по приїзді до Києва. На жаль, не можу пригадати імені цього люб’язного професора. Мені не вдалося купити квиток на поїзд заздалегідь у Москві. Мені порадили придбати його в Донецьку. Люди, які приймали мене там, мали допомогти з квитком. Але навіть у день від’їзду мені не дали квитка, лише запевнили, що все буде добре. Нарешті за десять хвилин до відправлення мені вручили квиток. Я подякував і зайшов до купе, де побачив свого супутника, старшого пана з кількома військовими значками. Ми обмінялися привітаннями. Перед самим відправленням до нас приєдналося ще двоє джентльменів. Побачивши, як охайно вони одягнені, я похолов. Трохи пізнавши радянське життя, я зрозумів, що могло бути лише два типи чоловіків, які вбиралися в такий чистий, накрохмалений і випрасуваний одяг: радянські військові офіцери та працівники служби безпеки. Я часто думав про те, скільки зусиль мали докладати їхні матері та дружини, щоб забезпечити своїм чоловікам таке ошатне вбрання у той час, коли більшість людей були одягнуті далеко не так гарно. У кожному разі ми привіталися, і вони розставили сумки. Потім один із них, молодший, запитав мене: “Ви ж із Англії, правда?” І тоді мені стало абсолютно ясно, що я маю подорожувати зі співробітниками органів. (Я ж японець, і не міг виглядати так, щоб вони одразу впізнали в мені англійця). Молодий чоловік сказав, що він землевпорядник. Ми довго розмовляли (зокрема на тему сільського господарства та використання землі, а в цих темах я погано орієнтувався). Він був розумний і добре поінформований про Захід. Другий чоловік не був таким говірким. Старший ветеран майже весь час мовчав. Мабуть, він розумів, що відбувається між іноземцем і двома його супутниками. Перед тим, як нічний поїзд прибув до Києва, цей пан узявся перевіряти свою сумку, повну пляшок олії, що її він, мабуть, віз на гостинець родичам або друзям у Києві, і сильно забідкався, коли виявив, що кілька пляшок протекли. Мені досі цікаво, чи ті два мої супутники написали про мене доповідну в органи. Цікаво було б її прочитати.    

     Коли зранку поїзд прибув до Києва, я несподівано усвідомив, що загубив координати київського професора, в якого мав жити: папірець із його іменем і телефоном я забув у телефонній будці на пошті на вулиці Артема в Донецьку! Я не знав що робити. Довгенько поміркувавши, я згадав, як його звуть і що він викладає в Університеті ім. Шевченка. Тож я взяв таксі й помчав до Університету. Дуже добре пам’ятаю масивну червону будівлю. Вона і досі стоїть на тому ж місці. Я пояснив охоронцеві, чому прийшов із чемоданом. Він зрозумів мою ситуацію і почав шукати мого професора. Виявилося, що він саме зараз читає лекцію. Довелося чекати закінчення пари, і нарешті, на моє превелике полегшення, я зустрівся з ним. Тролейбусом ми поїхали до університетського гуртожитку. За словами професора, сам він був росіянином, але одружився з українкою і вивчив українську мову, нею ж читав лекції, оскільки багато студентів Університету хотіли навчатися українською. У будь-якому разі для мене стало відкриттям, що так багато студентів у нібито русифікованій столиці України надавали перевагу українській мові перед російською. Я зрозумів, що в такому разі Москві ніколи не вдасться знищити Україну. А проте за час перебування в Києві я лише раз чув, як люди розмовляли українською: це були школярі на екскурсії.    

     У гуртожитку мені дали помешкання у блоці з трьох кімнат, але мене вже не лякали побутові труднощі. Наскільки я пригадую, у двох інших кімнатах блоку жили дівчата, одна з них була студентка з Німеччини. Я дуже рідко зустрічався з німецькою студенткою і ніколи не бачив другої сусідки. Мені було їх шкода, що вони мусять жити з незнайомцем протилежної статі. Одного вечора наприкінці мого перебування в гуртожитку якийсь студент зустрів мене біля кімнати. Він представився і сказав, що вивчає в університеті японську мову, а потім запропонував мені зустрітися з іншими студентами-японістами. У мене було так багато роботи до від’їзду з Києва, що часу на зустріч просто не лишалося. Він був дуже розчарований. Тепер я шкодую, що не знайшов для них часу. Думаю, в ті роки дуже мало японців бували в Києві, і їм справді дуже хотілося зустрітися з вихідцем із Японії. Радянське суспільство все ще було доволі закритим. Навіть у Москві, де в той час було чимало іноземців, біля Ленінки мене час від часу перестрівали російські студенти-японісти з проханнями пояснити їм складні тексти. Москвичі добре знали, що Ленінка була найкращим місцем, де можна було зустріти іноземця і не наразитися на поліційний супровід.    

     Київ був красивий. У Москві немає нічого схожого на Хрещатик. Собор святої Софії зачарував мене. У Патріаршому кафедральному соборі св. Володимира я бачив багато людей, які молилися. Втім, у мене не було багато часу на оглядини міста, бо я щодня ходив до Державного Архіву (нині ЦДАВО). Там я познайомився з Володимиром Волковинським, який був завідувачем із питань доступу до архівних фондів. На щастя, він видав мені майже все, що було у відкритих фондах. Виявилося, що Володимир — добрий та цікавий чоловік. Один чи два рази він запросив мене до поблизької їдальні. Його багато чого цікавило, зокрема і моє дослідження. Один із уроків, що їх він мені дав, особливо мені запам’ятався. Якось він сказав мені: “Пане Куромія, ви знаєте, що таке радянський соціалізм? Якщо у вашого сусіда дві корови, а у вас жодної, що ви зробите? Давайте поділимося ними або розділимо, по одній кожному? Ні! Убийте обидві корови. Ось що таке радянський соціалізм!”  Було очевидно, хоча Володимир прямо цього й не казав, що він був критично налаштований до радянської системи. Пізніше я прочитав кілька його книжок, зокрема про Нестора Махна. Пишучи цей текст, я шукав пана Волковинського в інтернеті й із жалем виявив, що його не стало 2008 року у віці 58 років. Під час тієї ж поїздки 1989 року я також зустрів архівіста Костянтина Новохатського, який допоміг мені вирішити багато питань.    

     Життя у Києві було нелегким. Хай би як важко жилося в той час у Москві, ми, іноземці, завжди могли купити хоч щось за готівкову валюту в магазині “Березка”. Ба більше, посольство Великобританії люб’язно надало мені змогу купувати необхідні речі в концесійному магазині. Коли нам треба було добре поїсти, ми йшли до невеличкого бару на третьому поверсі готелю “Націонал” біля самого Кремля, де можна було замовити смачну котлету по-київськи десь за три долари. 1989 року в Києві жилося важче, ніж у Москві. Може, я просто не знав, де купувати їжу. Мені було ніяково питати, де розташовані магазини “Каштан”, у яких можна було купувати за валюту. Одного вечора я ніде не міг знайти хліба. Я запитав у людей на вулиці, але ніхто не знав. А якось я зайшов до готелю “Либідь” на площі Перемоги, але працівники не впустили мене туди, бо я там не проживав. Часто мене рятували від голоду сушки, які було легко знайти. Втім, мене ці труднощі не дуже обтяжували, бо я був молодий і щасливий опинитися в Україні. Я бачив, що кияни почуваються підпорядкованими і що Москва тримає столицю України на короткому повідку.  

     Це було незадовго після того, як пішов у відставку (чи його змусили піти у відставку) голова Компартії України Володимир Щербицький. Пізніше я чув, що коли йому запропонували працювати у Москві (як і його попередникові Петру Шелесту), то він, на відміну від Шелеста, відмовився. Московських правителів він назвав “московськими боярами” і казав своїм співробітникам, що “у цій політичній грі я брати участь не хочу”. Коли сталася аварія на Чорнобилі, то в надзвичайних обставинах Щербицький спробував відмінити одну з найважливіших подій — першотравневу демонстрацію. (Напередодні, 30 квітня, рівень радіації в Києві почав сильно підвищуватися). Коли він подзвонив до Москви, аби узгодити це питання, Горбачов сказав, що якщо демонстрацію буде відмінено, то Щербицького виключать із партії. [“Он мне сказал: если сорвешь демонстрацию — исключим из партии”]. Відданий партії Щербицький відчув себе зобов’язаним провести демонстрацію. Українські партійні лідери привели на цей захід свої родини, зокрема і він сам, і серед присутніх був його внук. Не знаю, чи правдива ця історія. Щербицький не був ницою людиною (не вивіз таємно свою родину), але й не мав сміливості ризикувати власним становищем і владою, щоб захистити киян, зокрема і свою сім’ю. Ніхто не знає, що він думав і відчував. У будь-якому разі Щербицький-політик переважив Щербицького-людину. Ось такою нелюдською була радянська політика.    

     Хоча Київ контролювала Москва, я виявив, що в дечому столиця України була вільнішою, ніж столиця імперії. У ті часи я брав із собою в дорогу маленький короткохвильовий радіоприймач, бо припускав, що радянські медіа все ще перебували під тиском цензури, попри гласність і перестройку. У Москві слухати Міжнародні програми ВВС було нелегко: хвилі ловилися погано, можливо, радянське керівництво їх глушило. У Києві ж, на мій подив, усе ловилося чудово, здавалося, ніхто нічого не глушив. Я не знав, як це пояснити, і припустив, що Київ був ближчий до Заходу (географічно і можливо символічно), ніж Москва.    

     Володимир Волковинський дав мені телефон професора Станіслава Владиславовича Кульчицького, чиї праці я читав. Я подзвонив йому і сказав, що “я з Англії” і хотів би з ним зустрітися. Він люб’язно погодився. Я зустрівся з ним у його офісі (на вул. Кірова, нині Грушевського). Схоже, він чекав побачити англійця. Я мав би сказати йому, що приїхав із Англії, але насправді я — японець. У будь-якому разі ми з ним дуже приємно поговорили. У той день я також познайомився з багатьма його випускниками. Тоді мені важко було запам’ятати їхні обличчя та імена. Але коли я пізніше приїздив до Києва, то ближче познайомився з тими з них, хто став визначними істориками (Сергієм Кокіним, Ольгою Мовчан, Василем Марочком та іншими). Коли я зустрічався з ними під час наступних моїх поїздок до Києва, вони нагадували мені, що вперше зустрілися зі мною у професора Кульчицького у жовтні 1989 року. І навіть попри те, що ми з ним не погоджувалися в потрактуванні деяких історичних питань, стосунки наші завжди були і залишаються приязними (як мені здається).

     Назад до Москви

     Провівши в Києві чудовий тиждень, нічним поїздом я повернувся до столиці імперії. Пригадую, коли поїзд вирушив, на вокзалі голосно заграв якийсь радянський воєнний марш (а може то був гімн СРСР, не можу сказати точно). На моє полегшення, цього разу в купе зі мною не було нікого з органів. Моїми супутницями були дві жінки: одна старша пані, дуже слабка, але досі елегантна, та її дочка середнього віку. Старша пані майже не розмовляла, але її дочка розповіла мені, що вона колись працювала разом із Олександром Довженком. Мені стало цікаво, як же її звуть, але я так і не наважився запитати. Досі питаю себе, хто ж була та пані.    

     Після цієї поїздки до Києва я відвідував це місто ще десятки разів протягом наступних двадцяти років.    

     Переклала з англійської Антоніна Ящук