Велике бачиться здалля.  Щодалі відстань, тим окресленіша постать. Вперше про Ярослава Дмитровича почув у студентських кулуарах нашого історичного факультету. У неформальному спілкуванні  хтось сказав: «Исаевич – это крупнейший феодал» (тобто, знавець періоду феодалізму). Вирішив познайомитися з його творами. «Пірнувши» до бібліотеки, знайшов лише одну книжечку – видання 1972 р. про Юрія Котермака-Дрогобича. Хоча це й була «історична повість», заімпонувала академічна виваженість, переконлива аргументація, своєрідний стиль. Почав стежити за його публікаціями. Вже по закінченні вишу, працюючи вчителем історії в сільській школі, насмілився надіслати на його розгляд дві статті, з проханням посприяти в їхній публікації, – тоді прорватися до друку було складно навіть  викладачам вищих шкіл. Саме з приводу цих матеріалів та нових видань Інтитуту суспільних наук АН УРСР 21 лютого 1982 року одержав першого листа зі Львова. Ярослав Дмитрович писав:

«Шановний Вікторе Михайловичу! [Ярослав Дмитрович і в листах, і в розмовах іноді називав мене Михайловичем – В. З.] Вибачте, що відповідаю на Вашого листа  з деяким запізненням: я  був на трьох нарадах підряд ( в Ужгороді, Мінську, Вільнюсі, – на першій і на останній бачився і з Миколою Павловичем [Ковальським – В. З.]).

Приємно було довідатися, що Ви цікавитесь українським середньовіччям: в цій ділянці ще багато  можна знайти цікавого, а  дослідників надто мало. Ваші обидва нариси [про описи України турецьким книжником і мандрівником Евлією Челебі та венеційським дипломатом Альберто Віміною – В. З.] мені сподобалися, але думаю, що Ви погодитеся зі мною і не розгніваєтеся, коли я Вам напишу, що вони не зовсім підходять  до рубрики «Пошук» [у журналі “Жовтень” – В. З.]. Хоч  журнал інколи відходить від цієї засади, все ж він хотів би, щоб в цьому  розділі друкувалися нові знахідки, нові переклади, нові інтерпретації. А в даному випадку Ви лише популяризуєте те, що вже відомо. Тому ці статті, мені здається, більше підходять до журналів типу «Наука і суспільство». Втім, я, мабуть, надто суворий і навіть несправедливий до Вас. Ви, здається, дещо уточнюєте датування українських мандрів Челебі. Можливо, у Вас є й інші додатки до того, що вже було написано. Але писати про Евлію Челебі важко, ще й тому, що ми не знаємо, настільки досконалий переклад. Фантастичність деяких його свідчень дає нам своєрідний ключ для оцінки даних деяких східних (арабських, перських) творів, що стосуються періоду Київської Русі.

Думаю, що Ваші статті були б цікаві для вчителів історії, і я, якщо б був редактором УІЖ-у, вмістив би їх у рубриці «На допомогу вчителеві». Загалом, обрана Вами тема цікава. Я бачу, що у Вас в Дніпропетровську виникає своєрідна школа дослідників іноземних джерел, що стосуються України [чутки про дніпропетровську школу джерелознавців дуже перебільшені – В. З.]. Зокрема тов. Плохій [Сергій Плохій – мій одногрупник і однокурсник по університету. Тоді навчався в аспірантурі у М. П. Ковальського – В. З.] говорив мені, що його дружина цікавиться  англомовними джерелами.

Від щирого серця бажаю Вам  творчих успіхів! Бажаю Вам і знайти місце, де опублікувати Ваші статті!  З повагою Яр. Ісаєвич.

P. S.   2 том (2 випуск) «Пам`яток книжкового мистецтва» [каталог стародруків, підготований Якимом Запаском та Ярославом Ісаєвичем – В. З.] можна замовити в книгарні «Науково-технічна книга» (Львів 6, пл. Ринок 10), вказавши, що це видання з темплану  видавництва «Вища школа» на 1983 р.  У тій же книгарні можна замовити (окремою листівкою) превидання моєї книги «Першодрукар Іван Федоров і  виникнення друкарства на Україні». Вона запланована в тому ж видавництві, але анотована не в темплані, а в  останньому випуску «Бланку для замовлень».  Пишіть про свою працю, плани!».

Мною щось було відписано і 16 листопада 1982 року та 2 січня 1983 року прийшли дві фотолистівки з краєвидами Києво-Печерської Лаври, в тексті яких обговорювалаися ті ж питання:   

(1) «Шановний Вікторе Миколайовичу! Дві Ваші статті я дав на ознайомлення львівському кореспондентові журналу «Наука і суспільство» (ним є поет Петро Шкраб`юк).  Про результати він Вам напише безпосередньо, або через мене. Надсилаю рекламки на дві різні книги [Ідеться про книжку Я. Ісаєвича “Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні” (друге видання) та книжку Я. Запаска й Я. Ісаєвича “Пам’ятки книжкового мистецтва”, книга 2, частина 1 – В. З.]. Замовляти не обов`язково на цих бланках, можна й на звичайній поштовій картці. З повагою Я. Ісаєвич».

(2) «Шановний Вікторе Миколайовичу!  Щиро Вас вітаю з Новим роком, бажаю в Новому році щастя, здоров`я, творчих успіхів! Ви не зовсім правильно мене зрозуміли: я писав, що  на мій погляд, прислані мені Ваші статті не зовсім  підходять для рубрики «Пошук», але було б дуже добре, якщо б  вони були опубліковані, скажімо в «Науці і суспільстві», «Знанні та праці» чи «Літературній Україні». Сергій Іванович Білокінь постійно друкує подібні матеріали  в київській обласній комсомольській  газеті «Молода гвардія». Варто і Вам стукати в якомога більше число дверей, поки якісь з них не відчиняться.

Том 2-й книги Запаска і Ісаєвича «Пам`ятки книжкового мистецтва» можна замовити  у книгарні «Науково-технічна книга» (Львів 6, площа Ринок 10),  (2) а друге видання моєї  книги «Першодрукар Іван Федоров і виникнення  друкарства на Україні» можна замовити в республіканській «Книга-поштою» (Київ, Попудренка № не пам`ятаю), і в книгарнях, що торгують філологічною літературою. Тільки треба обов`язково покликатися, що книга анотована  в «Бланку для замовлення» 1982 р., № 31(в темпланах її не було).

«Іпатіївський літопис» [вийшов у цьому видавництві щойно 1989 року як “Літопис Руський” – В. З.] має вийти  і видавництві «Дніпро» в 1983  або 1984 р. Слідкуйте за темпланами і за бібліографією  в газеті «Друг читача». Можливо, в 1983 р. у нас буде аспірантура, а при вступі бажано мати  публікації.  З найкращими побажаннями Я. Ісаєвич».

У відповідь на мого досить розлогого листа про «свої праці і плани», 21 січня 1983 р. прийшов  цілий лист, що було великою моральною підтримкою молодому сільському вчителеві:

«Шановний Вікторе Миколайовичу!  Ілюстрації, які у Вас є, вишліть, будь ласка, кореспондентові «Науки і суспільства» [Ці дві статті під рубрикою “Чужинці про Україну” таки вийшли і таки ж в “Науці і суспільстві”. Щоправда опікувався ними вже київський кореспондент часопису І. І. Лепша – В. З.] поету   Шкраб`юку  Петру Васильовичу... Можете йому і подзвонити... Вкажіть у листі йому, ким Ви працюєте.

Про роль «Киевской старины»  в українській історіографії пише дисертацію  співробітниця київського інституту історії  Л. Москвич [Публікацій Л. Г. Москвич про “Київську старовину” мені не вдалося віднайти. Вона займалася вивченням діяльності вчених АН УРСР старшого покоління в перші десятиліття радянської влади і дійсно опублікувала у 3 і 4 (1970 і 1971 років) випусках “Історіографічних досліджень в УРСР” дві статті про Д. Багалія, Д. Яворницького, А. Кримського і О. Левицького – В. З.]. У неї є і статті на цю тему (здається, у  збірнику «Історіографічні дослідження»). Але думаю, що Ваша робота  не пропала: Ви добре ознайомилися з цим журналом. Чи читали Ви спогади Гліба Лазаревського «Київська старовина», які друкувалися в журналі  «Українська література» 1942 – 1944 рр. ( в Уфі)? Дуже цікаві!

Стукайте у всі можливі двері, зокрема пошліть щось  у «Літературну Україну», можливо, у «Всесвіт» (там є рубрика «Україна і світ»). Бажаю успіхів! Яр. Ісаєвич.

P.S. За тією ж адресою, що мою книжку, можна замовити книжку Макарчук С.А. «Этносоциальное развитие и национальные противоречия на западноукраинских землях в период империализма» (темплан «Вища школа», 1983 р., поз. 33)».

Після того, як Ярослав Дмитрович згадав про аспірантуру, впродовж наступних двох років я турбував його вже цим питанням. Але стати  аспірантом  і працювати під його керівництвом тоді не судилося.   18 червня  1983 року від нього надійшла   листівка:

«Шановний Вікторе Миколайовичу! Я був 2 місяці в науковому відрядженні в Румунії, де найшов чимало цікавих українських рукописів. Повернувшись, застав Вашого листа. Цього року у нас буде прийнято 1 особу до аспірантури, але для  спеціалізації з історії Галичини ХІХ ст. Обов`язкове знання німецької мови. Навряд чи це Вам підійде. Якщо ще щось довідаюсь, то напишу.  З  щирим привітом Я. Ісаєвич».

8 серпня 1983 року одержую чергову поштівку:

«Шановний Вікторе Михайловичу! Я Вам не писав, оскільки ситуація залишалася неясною, – але сьогодні вона  прояснилася. На жаль, цього року шанси вступу в аспірантуру будуть невеликі. При нагоді Вам розповім чому [Нагода зустрічі випала аж у 1991 році і ці причини стали вже неактуальні, та й були вони мені тоді зрозумілі без пояснень – В. З.]. Але Ви не падайте духом. Я, наприклад, в аспірантурі не був ніколи, а все ж дисертацію зробив досить швидко. Головне – це вдалий вибір теми. Звичайно, і аспірантура не завадить, якщо  з`явиться така можливість. Але краще вступати, коли вже є щось зроблене по темі, бо інакше трудно її зробити за 3 роки, а це тепер вимагають. З добрими побажаннями Я. Ісаєвич».

За рік, на моє чергове звертання, одержую 24 вересня  1984 р. відповідь – листівку із світлиною дзвіниці на Дальніх печерах Лаври і текстом на звороті:

«Шановний  Вікторе Миколайовичу! Ви питаєте, чи щось «файне» готується до друку. Вичерпну відповідь Вам дадуть темплани «Вищої школи» і особливо «Наукової думки». Я особисто підготував збірку текстів Федорова. На жаль, цього року у нас нема аспірантури з історії дожовтневого періоду. Але Ви повинні обрати  собі  якесь коло наукових зацікавлень, щоб не  розпорошуватись і щоб прийти з певним «заділом». Без цього за 3 роки аспірантури зробити дисертацію дуже важко! Мені на віддалі складно щось радити. Можливо, зупинитись на якійсь  літописній памятці ( наприклад, Київський літопис), історіографії літописання, або на проблемах політичної історії (боротьба з татарами другої половини 17 століття). З добрими побажаннями Ваш Я. Ісаєвич».

Того року я таки вступив до аспірантури свого рідного університету до професора Д. П. Пойди на кафедру історії СРСР та УРСР. Спочатку хотів писати про Д. Яворницького як історика та археографа. Проте, Яворницького на дух не сприймало факультетське начальство. Відтак,  темою дисертації взяв запропоновану Ярославом Дмитровичем «боротьбу з татарами» у другій половині ХVІІ століття. Вибір теми і її обговорення – це окремий великий епізод, який проходив без участі Я. Ісаєвича і про який я розповім в іншому місці. А тоді, після тривалих консультацій з О. М. Апанович, О. С. Компан, М. М. Лисенком, М. П. Ковальським, Г. Я.  Сергієнком, К. І. Стецюк,  В. Г. Сарбеєм,  М. М. Шубравською, з науковим керівником і з огляду на тогочасну політичну коньюнктуру  сформулювана viribus unitis вона дістала назву «Совместная борьба русского и украинского народов против турецко-татарской агрессии в последней четверти ХVІІ века». Дисертацію ж годилося писати виключно російською мовою. Почалася кропітка робота над джерелами, текстом, підготовка статей, видання написаного раніше. І коли у 1986 р. вийшла моя перша книжечка, – посібник з історії середніх віків  для вчителів, відразу ж надіслав її Ярославу Дмитровичу. У відповідь   3 лютого  1987 р. одержав  листівку (з  фото Троїцької надбрамної церкви Лаври):

«Шановний Вікторе Миколайовичу! Дякую за надіслану мені цікаву книжку [Книжка вийшла у Києві у видавництві “Радянська школа” і називалася “Дидактичні матеріали з історії середніх віків”. Навряд чи вона була цікава досвідченому науковцеві – В. З.]. Шкода, що шкільні курси загальної історії мало пов`язують її з вітчизняною і навіть регіональною, місцевою. Тут є два аспекти: висвітлення зв`язків України з Європою, висвітлення теоретичних питань з залученням  нашого матеріалу. Наприклад, у курсі нової історії на уроках про Австрію слід було б давати матеріал про Галичину, Закарпаття, Буковину. Бажаю Вам успіхів у всіх галузях Вашої діяльності. Ваш Яр. Ісаєвич».

Вир подій перебудови, а потім і перших років незалежності  приніс багато змін: з`явилася можливість друкуватися, часто бачитися на конференціях. На одному з таких форумів у 1991 році, присвячених  ювілею М. Грушевського, вже особисто познайомився з Ярославом Дмитровичем. І позаяк у мене повиходило багато статей і навіть кілька книг, на початку 1993 р. я поцікавився, чи можна  щось із надрукованого захистити як кандидатську дисертацію. 23  квітня 1993 року він відповів:

«Шановний Пане Вікторе! Мені приємно було отримати звістку від Вас. З преси знаю про Вашу громадську діяльність, читав деякі з Ваших праць, хоча не всі до мене доходили.

Ви, мабуть, вже знаєте, що український  ВАК діє. Голова його І. Дзюб (фізик і перекладач), заступник голови О.Мишанич, голова експертної ради з історії В. Смолій. Я є членом ради. На жаль, всі інструкції перейнято з московського ВАКу. Європейські звичаї покищо ігноруються. Отже можна захищати  за сукупністю опублікованих праць, якщо вони  «лягають»  в якусь тему. Якщо ж ні, то краще дати текст дисертації, а публікації повинні «відбивати»  її основні положення. Ми будемо мати найближчим часом раду для захисту при нашому інституті українознавства. Оскільки дисертація у Вас вже є, дуже охоче приймемо її до захисту.

Маю до Вас такі прохання.  Я пишу статтю  (і наукову,  і  публіцистичну) про сучасне українське, в першу чергу україномовне,  книговидання. Тому прошу надсилати мені малотиражні  (особливо з малих міст) видання – наукові, краєзнавчі, публіцистичні, літературні тощо. Якщо самих книжок не можете здобути, то надсилайте хоча б інформацію про них. В обмін пропоную наші видання (інституту українознавства).

Крім того, збираємо колекцію української періодики: по одному номеру кожного журналу й газети. Зокрема цінні для нас видання районні, політичні, «групові». Буду вдячний за допомогу. З щирим привітом і найкращими побажаннями Ваш Яр. Ісаєвич».

Влітку того ж року із публікацій попередніх років мною було підготовлено збірку біографічних нарисів про визначних істориків та діячів визвольних змагань під назвою «Постаті». Запитав думки про її зміст у Ярослава Дмитровича  і 21 вересня  1993 р. дістав від  нього листа:

«Дорогий Вікторе Михайловичу! З приємністю підтримую Вашу цінну і корисну книжку [Йдеться про рукопис книжки “Постаті” (Дніпропетровськ, 1993), в якій я попросив Ярослава Дмитровича бути рецензентом – про всяк випадок, на майбутнє, хоч цього ніхто не вимагав – В. З.]. Моє основне  зауваження: треба достатньо чітко сказати,  що в порівнянні з Дм. Дорошенком чи Н.Полонською Яворницький, при всій симпатії до нього, – романтик, і його романтизм межує з дилетантизмом. Себто слід сказати, що  його «Історія» швидше художній науково-папулярний, ніж науковий твір. Це  потрібно, бо багато читачів сприймають Яворницького як надійне джерело.

До 2.Х.93 р. у відпустці. Прошу Вас надсилати мені наддніпрянські видання (особливо малотиражні і всі бібліографічні).  Хочу організувати видання  реферативного журналу з українознавства українською і англійською мовами. З найкращими побажаннями Ваш Яр. Ісаєвич».

Пройшло ще чотири роки, які були витрачені на зовсім далекі від науки проблеми банального виживання, до якого спонукали більшість населення України наші традиційно бездарні політики. За 1995 і 1997 роки у мене не з`явилося жодної публікації, – було не до того. І все ж, оговтавшись і якось зіп`явшись на ноги, знову повернувся до науки і дисертації, про яку запитав насамперед у Ярослава Дмитровича, позаяк у себе на факультеті підтримки не дістав. І як завжди він відповів схвально, ніби й чекав такої пропозиції.  22  листопада  1997 р. прийшов довгоочікуваний лист:

«Шановний Вікторе Миколайовичу! Повернувшись з відрядження, застав Вашого листа.  Думаю, що Ви зможете захистити дисертацію  в нашому інституті. ВАК дуже не любить присуджувати ступінь «за сукупністю праць». Тому  краще Вам захистити як дисертацію одну з Ваших книжок. На мій погляд, це могла б бути книжка про боротьбу з татарами [“Украинское казацкое войско в борьбе с турецко-татарской агрессией в последней четверти XVII века”. Харьков, 1993 – В. З.].  Якщо йдеться про екзамени, то екзамен з історії ми від Вас приймемо безоплатно. Захист з німецької мови, наскільки знаю,  коштує у нас 350 грн.,  мабуть стільки ж захист з філософії. Але, сподіваюся, що мені вдастся  про те, щоб у Вас прийняли ці екзамени без оплати і щоб поставилися до Вас с доброзичливо. Як Ви знаєте, з 1 січня  в дію ввійшла нова інструкція про захист. Я ще її докладно не вивчав. Коли познайомлюся, то  зможу Вам сказати точніше, чи  можна захищати книжку. Оскільки вона виходила кілька років тому, то краще її передрукувати і оформити як текст дисертації.

В кінці місяця буду у Києві і запитаюся голову ВАКу М.І.Панчука про  можливості присудження ступеню без захисту. Але, наскільки  знаю, надійніше і простіше просто організувати захист на загальних правилах. Обіцяю Вам в цій справі всіляке сприяння.

З зацікавленням переглянув всі отримані від Вас книги, більшість з яких ви мені вже надсилали. З них видно, що Ви без труднощів могли б захистити дисертацію вже кілька років тому. Ви вже давно переросли той рівень, який вимагається від звичайних кандидатів наук. Але краще пізно, ніж ніколи.

Надсилаю список нових видань нашого інституту і деякі з них надішлю бандероллю. Чи виходять якісь цікаві  українознавчі праці у Дніпропетровську? Вони потрібні для укладання  бібліографічного покажчика з історії України і реферативного бюлетня «Українознавство». Був би вдячний, якщо би Ви могли  співпрацювати з нами у підготовці цих видань. З щирим привітом і добрими побажаннями Я. Ісаєвич».

В цей час ми вже багато спілкувалися телефоном, а тому домовилися, що як кандидатську дисертацію я подам дослідження життя, громадської діяльністі та наукової праці Антона Синявського, – одного з талановитих учнів В. Б. Антоновича, університетського товариша М. Грушевського. Тут я був першовідкривачем. Відтак, наступні чотири листи стосуються підготовки дисертації та автореферату до захисту. Вони відображають факт наукового керівництва моїм дослідженням, школу, яку давав своїм учням наш наставник:

3 січня  1999 р.  «Шановний Вікторе Миколайовичу! Повертаю Вам автореферат із зауваженнями і виправленнями. Автореферат мені подобається, - звичайно, він би був кращий, якщо б ми не мусили  виконувати вимоги ВАК, часто безглузді.  Виправлення у більшості випадків стилістичні. На полях інколи даю пояснення до пропонованих змін.

Звичайно, Ви не мусите  дотримуватися запропонованого мною варіанту, -  було б добре,  якщо б  Ви,  хоча б в деяких випадках, могли знайти ще краще формулювання.  У всякому разі, мої зауваження вказують, в яких випадках потрібні вдосконалення.

Надзвичайно поганий, просто ганебний англійський  переклад резюме. Чомусь він зовсім не вичитаний! Навіть ті дисертанти, які не знають англійської мови, могли б догадатися, наприклад, що українські прізвища  мають подаватися відповідно до  української вимови,  а не російської. Якщо йдеться про ключові слова, то я за те, щоб подавати, насамперед, ті, про які йдеться в резюме. Чи можна вважати справді  «ключовими» ті терміни, про які Ви не вважали необхідним сказати в резюме?

Буду вдячний, якщо Ви зможете придбати для мене книжки, перелік яких додаю. У тих випадках, коли якісь з них  Ви здобути не можете, прошу якомога швидше мені про це написати. А, може, останнім часом вийшли у Дніпропетровську ще інші наукові, художні й публіцистичні видання або твори красного письменства. Просив би мені про них повідомити.

З щирим привітом і найкращими побажаннями здоров`я, добра, успіхів в Новому році – в науці і в усьому іншому. З Новим Роком і Різдвом! Веселих свят!  Я. Ісаєвич.

P.S.  Виклад Вашої доповіді на  конгрес [Одеський конгрес Міжнародної асоціації україністів – В. З.] надто обємний. Має бути до 8 сторінок. Вже  отримав двосторінковий варіант резюме і попробую його перекласти сам.  З щирим привітом Я. Ісаєвич».

22 лютого 1999 р. «Шановний Вікторе Миколайовичу! Вчена рада затвердила опонентів і провідну організацію. Минулої п`ятниці ми надіслали наше рішення  про рекомендацію Вашої дисертації до ВАК і тепер зможемо призначити дату захисту після появи  інформації у бюлетні  ВАК. Повертаю Вам автореферат з невеликими виправленнями. Зокрема, я викреслив деякі повторення, в тому числі в тих випадках, коли те саме слово вжите в сусідніх реченнях (я відзначив це жовтою фарбою). Не впевнений чи виловив всі такі випадки, втім, це не так вже важливо.

У висновках (с. 13) сказано, що А.Синявський був  губернським уповноваженим Центральної Ради, натомість у викладі змісту розділів (с.10) про це нема нічого. Можливо, на  с. 10  варто не тільки відзначити також і цю посаду, але й вказати в дужках, як і після інших посад, місяці й роки. Це збільшило б інформативність автореферату.  На с. 13 не зовсім ясно, чи слова «геополітика» та «євгеніка» відносяться до концепції історії українського народу, чи Антін Степанович  створив окремі концепції також і з цих наук. Якщо про геополітику  і євгеніку немає нічого при викладі  змісту розділів, то недоцільно їх згадувати у висновках.

Мені не зовсім подобаються звороти типу «даючи оцінку..., відзначено». В деяких випадках я намагався  замінити їх на інші. Не подобається мені також, що в останньому реченні Ви назвали Синявського «об`єктом», додавши, що він  «вважається постаттю». Якщо вже «вважається», то навіщо було це доводити?  Не дозволено вносити  в перелік праць газетні статті,  та це й не потрібно,  оскільки про ці статті сказано у вступній частині  автореферату. Може виникнути сумнів, чи в публікаціях достатньо викладено всі основні думки дисертації, якщо остання з  цих публікацій датована 1993 роком. Тому доцільно було б, щоб Ви надрукували мінімальним тиражем брошуру, датовану 1998 роком, яка навіть може повторити зміст  автореферату, але не за прийнятою в авторефератах  формою. Головне, щоб була публікація з датою «1998».

Ваша стаття для Міжнародного конгресу україністів в Одесі не може бути прийнята, оскільки дозволений обсяг – до восьми стандартних сторінок. Надсилайте якомога швидше  на моє ім`я коротший текст, а другий примірник до Одеси (оскільки тема стосується Одеси, а саме там друкуватиметься том «Південь України і Одеса») на адресу Одеського університету (знайдіть її в довіднику), філологічний факультет, доцентові Олександру Васильовичу Александрову. Другий примірник – мені. Вкажіть, що надсилаєте за узгодженням зі мною – Вашим науковим керівником. З щирим привітом Ваш Я. Ісаєвич.

P.S. В.М.! Чи можете придбати мені видану у «Науці і культурі» (?) (Дніпропетровськ) книжку про українську мову?».

19  березня 1999 р.  «Шановний Вікторе Миколайовичу!  Добре,  що  Ви підготували брошуру. Про Ваші обидві публікації, що стосуються родини Синявських,  я послав електронною поштою листа Л. Винару і він  відразу відповів, його це може зацікавити. Натомість публікацію з теми «Грушевські і Одеса» ми можемо  включити до збірника  з грушевськознавства, який готуємо. А в той же час напишіть для одеського конгресу  скорочений виклад доповіді на цю саму тему, де тільки перекажіть листи (або їх частину). Або зробіть для одеського конгресу тези на тему «Синявський і Грушевський». З щирим привітом Я. І.».           

29  березня  1999 р.  «Шановний Вікторе Миколайовичу! Я отримав Ваш автореферат і брошуру. Вони написані на належному рівні. Оскільки вже опубліковане повідомлення у Віснику ВАКу, ми  могли призначити захист на 4 квітня [захист відбувся 4 травня 1999 року – В. З.]. Людмила Олексіївна [вчений секретар спецради Л. О. Батрак-Плодиста – В. З.]  Вам розповість про все, що Вам слід підготувати.

Сподіваюсь, Ви вже отримали мого листа з пропозицією подати на конгрес україністів в Одесі доповідь про зв`язки з Одесою родини Грушевських. З точки зору загальної програми конгресу така доповідь була б дуже доречною. З щирим вітанням Ваш Я.Ісаєвич».

Відразу ж після захисту кандидатської дисертації, натхненний успіхом і підтримкою, взявся до роботи над докторською, – нею мала стати та «боротьба з татарами», яку Ярослав Дмитрович пропонував мені ще 1984 року. В його трьох останніх листах до мене відбилися обговорення теми і змісту дисертації, наукова співпряця з Інститутом українознавства, реалізація якихось спільних проектів. Напередодні  новорічних свят 30 грудня 1999 року він написав:

«Дорогий Вікторе Михайловичу! Щиро вітаю Вас з Новим Роком – останнім роком нашого тисячоліття. Бажаю здоров`я, нових творчих успіхів.

Дякую за запрошення співпрацювати з Вами над підготовкою підручників. На жаль, надто вже мало маю часу на таку роботу. А підписуватися під текстами,  над якими я не працював, – такого ніколи не зможу. Мені важко братися за укладання підручників, бо надто я вже у всьому сумніваюся. Сумніваюся, наприклад, чи антський союз  можна назвати слов`янською державою, чи варто згадувати легендарного князя Лаборця [Як і мій вчитель, я теж звик сумніватися. Зокрема сумніваюся, що Київську Русь до Володимира Великого можна називати державою, що Олег чекав Ігоревого повноліття до його 36 років, що Ольга, проживши з Ігорем 40 років, у поважному році в 942 р. Таки народила первістка, при цьому залишалася молодою і вродливою ще й у 957 році, коли до неї сватався візантійський імператор (на 16 років молодший за неї), що у Святослава в 11 років уже було три сина і т.д. Ця наша історія – суцільна вигадка. Але що поробиш, така історіографічна традиція, яка здається закостеніла в шкільних та вузівських підручниках. І на це нема ради! – В. З.]. Ваш текст мені подобається, хоч, переглянувши його побіжно, знайшов у ньому деякі неточності. Наприклад, не можна говорити про скасування у ХV ст. львівського єпископства, воно було засноване щойно в ХVІ ст., і першим єпископом був  Макарій (Тучапський). Покуття входило до Молдавського князівства лише кілька років, згадувати про це нема потреби. Я попрошу співробітників нашого відділу історії середніх віків теж прочитати Ваш текст. Можливо, у нас виникнуть  ще й інші питання, і тоді ми зможемо дати повноцінну рецензію.

Якщо йдеться про план дисертаційної роботи, то він, в цілому, прийнятний. З назв мені більше подобається перша. З другого боку, можливо, варто уникнути слова «агресія». Якщо ж говорити про війну з Туреччиною, то, можливо, варто би взяти ширший східноєвропейський  контекст, висвітлити також участь правобережних козаків у війнах Речі Посполитої з  Польщею [Помилка, має бути: з Туреччиною – В. З.],  зокрема у поході короля Яна Собєського під Відень. Назва могла б бути «Участь  українського козацтва у війнах Росії і Речі Посполитої з Османською імперією». А,  може,  «у війнах  антитурецької коаліції держав» [Назву теми сформулювали як “Українське козацьке військо в російсько-турецьких війнах останньої чверті XVII століття”. Уникнули “агресії” і обійшлися без європейського матеріалу – їхати за джерелами до Польщі чи Австрії не було можливості. Московські ж архіви були опрацьовані мною ще у 1980-90-ті роки – В. З.]. Трохи пізніше, коли докладно ознайомлюся  з Вашим текстом, можливо, напишу про нього більше.

Передаю листа до В. П. Капітона [Володимир Капітон – доктор філософських наук, професор, видавець щорічника “Філософія. Культура. Життя” – В. З.]. З щирим новорічним привітанням і побажаннями Ваш Яр. Ісаєвич».

2 серпня 2001  року надійшов ще один  лист від Вчителя:

«Дорогий Вікторе Миколайовичу! Ваша рецензійна стаття надійшла своєчасно. Шкода, що  мої колеги Вам тоді не відповіли. Ми вирішили включити її до збірника «Україна», який вийде  в жовтні цього року і буде присвячений 70-річчю з дня народження Феодосія Івановича Стеблія. Використаємо Ваш новий текст, але заголовок буде як у попередньому варіанті.

Якщо йдеться про  Слабченка, то наш інститут міг би надрукувати брошуру про нього у нашій серії «Історики України». Бажано яких 1-2 друковані аркуші. Збірник статей з нагоди ювілею ЗУНР нарешті вже відданий в друк і сподіваємось, що вийде в серпні, найпізніше у вересні.

Дуже просимо надсилати нові видання, навіть і ті, які не мають великої наукової вартості. Хочемо мати інформацію не тільки про історичні, але й літературні, публіцистичні та інші друки. З щирим привітом і найкращими побажаннями Яр. Ісаєвич».  

За рік, 16 серпня  2002 року, ми вже обговорювали текст дисертації і монографії:         

«Шановний Вікторе Миколайовичу! Я ще в лікарні (напевне, до середи). Тим часом, Л. В. Войтович надіслав свою рецензію, яку дуже прошу врахувати. Щоб не затримувати Вам публікації,  надсилаю формальну рецензію. Але я не можу бути консультантом  бо книжки не читав і не є фахівцем з Вашої тематики. Натомість доктора Войтовича  прошу вказати як рецензента. Публікувати треба книжку, а не текст дисертації, яка ще не рекомендована і вимагає доробки. Для книжки треба переробити вступ, усунувши згадки про дисертацію. Дисертацію ми обговоримо, очевидно вже у вересні. Чи встигнете Ви до того часу врахувати зауваження Л.Войтовича? З  добрими  побажаннями  Яр. Ісаєвич».  

В подальшому, щоб не обтяжувати зір Ярослава Дмитровича, я частіше  звертався до нього телефонічно, бо знав, що на листа він обов`язково відпише. За його небайдужості до моїх проблем і запитів, за його щирої підтримки відбувся  захист і докторської у Львові в Інституті українознавства. Останній раз, як виявилося, ми бачилися особисто на його 70-річному ювілеї. Згодом телефонував, чув його голос, вітав зі святами, – востаннє з  Різдвом та Великоднем  2010 року. В цей час я працював над довідником  про козацьку старшину гетьманської України  і мною  було підготовлено матеріал про козацький рід Ісаєвичів, з якого вірогідніш за все і походив Ярослав Дмитрович. Цей текст хотів зробити Вчителеві як презент на день народження.

В ході мого дослідження з`ясувалося, що прізвище та назва Ісаєвичі є досить поширеними в Україні, Білорусії й  Польщі, – на тих землях, котрі колись входили до складу Речі Посполитої. Первинний корінь назви в давньоєврейському  імені  третього із чотирьох великих  пророків Старого Заповіту  Ісайї  (Ісай, Ісая, Ісус), яке означає «боже спасіння», «божа допомога».  В Білорусії в Стародорожському районі Мінської області є села Старі та Нові Ісаєвичі, а в Гроднеській області село Ісаєвичі  в Слонімському районі. Якщо ж говорити про українських Ісаєвичів давніших часів,  то окрім  Ісаєвичів Переяславського полку, які  були згодом внесені до другої частини  родовідної книги дворян Чернігівської губернії, відомі також Ісаєвичі з інших полків та сотень Гетьманщини, від яких пішли  місцеві  родини Ісаєвичів.

Засновником найбільшого,  баришівського клану,   вважається  козак Переяславського полку Гаврило, без роду  і племені, який жив у середині ХVІІ століття. Переглянувши «Реєстр 1649 року»  я знайшов у Переяславськогому полку   сорок козаків з іменем Гаврило у різних сотнях, а от у Баришівській  – жодного.   Син цього Гаврила, –  Мирон Гаврилович, –  дістав прізвисько Гавришенко і у 1678 – 1679 рр. був сотником  Баришівської сотні,  а у 1682 р.  сотником Першої Переяславської сотні. Володів (напевне на ранг) с. Волошинівкою Баришівської сотні.  Мав сина  Дениса  Мироновича вже на прізвисько Мироненко,  сотника Баришівської сотні у 1699–1703 рр., який також був власником  Волошинівки.  

Близько 1665 р. у  Дениса Мироненка народився син Ісай Денисович, котрий у 1683 р. поступив на службу до козацького війська і  1691 р.  згадується на уряді домонтовського  городового  отамана. Згодом він баришівський городовий отаман (1702–1711 рр.), сотник Баришівської сотні Переяславського полку спочатку у 1710 р. наказний, а в 1715–1728 рр. повний. Напевне, що  у виступі Івана Мазепи проти Москви  участі не взяв, бо залишився на своїй посаді, при  своїй власності і до того ж був підвищений  владою до сотницького уряду. Брав участь у коронації Петра ІІ у складі посольства гетьмана Данила Апостола (1727–1728). 10 березня 1728 р. разом з делегацією був відпущений з Москви в Гетьманщину і повернувся  з поїздки до Баришівки. Разом із сотнею брав участь у військових походах Північної війни та в Персію. Жив Ісай Денисович у  Волошинівці, там же і помер не пізніше липня 1730 р. На це село він двічі одержував право власності: у 1710 р.  універсал переяславського полковника Стефана Томари, який підтвердив універсалом гетьмана Івана Скоропадського у 1721 р. Двічі одружувався.

Його син Михайло Ісаєвич (Ісайович) [старший, бо від другого шлюбу був ще один Михайло – молодший]  був сином доньки  волошинівського священика Євстафія Андрущенка. Ймовірно від діда по матері він і успадкував священицький фах, який передав своїм нащадкам: ця гілка роду Ісаєвичів була майже виключно священицькою.  Народився він 1703 р. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії, був префектом Переяславської духовної семінарії у 1740 – 1741 рр., ієреєм в Переяславській слов`яно-греко-латинській школі в 1744 р. і зрештою у 1752 р. згадується як протопоп Баришівської протопопії Переяславської єпархії Київської митрополії. Жив і помер у 1783 р. у віці 80 років в Баришівці. Десь у 1732 році він одружився з донькою переяславського священика і переяславського протопопа  Павла Самійловича Добронизького Горпиною (1711 р. н.). По матері, Варварі Леонтіївні Полуботок, доньці переяславського полковника Леонтія Артемійовича Полуботка, вона була рідною небогою наказного гетьмана Павла Леонтійовича Полуботка. Переяславський полковник Семен Сулима називав Горпину Павлівну сестрою (двоюрідною), бо сам був сином Марії Леонтіївни Полуботок, сестри Варвари Леонтіївни. Отже, нащадки цього шлюбу по материнській лінії були з роду Полуботків та Добронизьких.

Подружжя мало п`ятеро відомих нам дітей: чотирьох синів та одну доньку. Старший син Михайло Михайлович Ісаєвич народився у 1735 р., дістав освіту в Переяславському колегіумі та в Києво-Могилянській академії, став священиком в Баришівці і  згодом зайняв батькове місце баришівського протопопа. Був одружений з донькою священика  Марією Олексіївною (1740 р. н.). Мав численну родину. Доньок пошлюбив зі священиками, а сини  служили Церкві священиками, дяками, паламарями. Менші сини Іван, Ісай, Павло та Григорій дістали парафії на Правобережжі (Канівщина, Звенигородщина, Уманщина), після поділів Речі Посполитою і включення краю до Російської імперії. Можна висловити припущення, що нащадком одного з них, - сином чи онуком, - був дяк села Лузанівки Звенигородського повіту Київської губернії Іван Ісаєвич, який мав сина Григорія (1855 – 1901), священика сіл Шельвів, Велицьк та Верба у Волинській губернії,  одруженого з донькою священика  Платона Микитовича Тихого  Оленою, -  онукою диякона Київского Софійського собору Микити Тихого. Такий шлюб міг бути лише між давніми священицькими родинами і не був випадковим. А на зв’язок з баришівськими Ісаєвичами опосередковано вказують повторювані імена. Їхнім сином був Дмитро Григорович Ісаєвич (7 жовтня 1889 – 17 січня 1973), учасник національно-визвольного руху, революції 1917 – 1920 рр., політик та дипломат Української Народної Республіки, а онуком – визначний український історик,  академік НАН України, директор Інституту українознавства імені І.Крипякевича Ярослав Дмитрович Ісаєвич (7 березня 1936 – 24 червня 2010).

Звичайно, тоді, у 2010 році  хотілося, знайшовши факти, яких бракувало, зробити  певний науковий і особистий подарунок  Ярославу Дмитровичу до його 75-ти річчя ( 7 березня  2011 р.). Хотілося почути  думку вченого про  запропоновану версію походження його діда. Але доля розпорядилася інакше: він тяжко захворів і обтяжувати його такою інформацією я не наважився. Тепер же подаю цей текст як лист, і  уже не до Львова, а, напевно, у вічність.    

Віктор Заруба – доктор історичних наук, професор Національної металургійної академії в Дніпропетровську.