15 квітня 2018 р. уночі загорівся законсервований «палац Шидловського» в селищі Старий Мерчик Валківського району Харківської області, 40 км. від Харкова. Пожежа виникла усередині, тому тривогу здійняли лише уранці 16 квітня. Під вечір, близько 17-30 туди дісталися громадські активісти. Вогонь вирував усередині, а пожежна машина працювала з перервами (інколи бракувало води). Надміцний фасад витримував вогонь і локалізував поширення загоряння. У наслідку, власне, від палацу і залишилися стіни. Про шкоду втрат, доки ще тліють залишки, 17 квітня говорити зарано.
Палац у Мерчику єдина пам’ятка даного кшталту на сході України (раніше писали на сході Європи, що теж вірно). Виконаний у своєрідній «французькій манері» з поєднанням стилів 1776 – 1778 рр. з флігелями та парком він залишився уцілілим протягом кількох століть, почасти через матеріал кам’яниць.
Боротьба за землі по річці Мерчику відбулася у 70- 80-ті рр. XVII ст., коли харківський полковник Григорій Донець (Захаржевський) понищив тут промисел з виробництва селітри вільшанського козака Федора Селітряника. 1691 р. Мерчик, як посаг за донькою Григорія Донця Уляною, відійшов до Федора Шидловського, а той у свою чергу передав сільце Всесвятське (Мерчик так часто називався через церкву Всіх Святих) у володіння своєму небожеві Лаврентію Шидловському.
Забудовця палацу та творець садиби Роман Григорович Шидловський (онук Лаврентія Шидловського) не викличе захвату у освіченого нащадка. Гостинний гульвіса та картяр, водночас предводитель губернського дворянства та деякий час віце-губернатор. Для дослідника соціальних процесів Григорій Шидловський прихильник поширення кріпосних відносин і борець з переходами селян, зі зрозумілих причин, для фінансової підтримки він закладав свій маєток (разом із селянами), звідки, як і вдале одруження свого часу, й великі статки для цієї разючої будови. За спогадами Василя Ярославського Григорій Шидловський у 80-90-ті рр. XVIII cт. – «самый блистательный помещик губернии». Шидловський водночас прагнув перетворити Мерчик у зразкове володіння, опікувався будинками селян та чистотою в них, за опосередкованими даними у маєтку давали певну освіту окремим селянським дітям. Шидловський цікавився економікою і прибутками, звідки у досить невеликому селі розвивав виварювання селітри, гуральню, зрозуміло, виробництво цегли та будматеріалів.
Однак пам’ятка Мерчика – більше ніж вишукана архітектура, це пам’ятка вторгнення Просвітництва на ці терени, наслідок потужних соціальних та політичних експериментів, що вивели цей край на значні місця в імперії та нарешті призвели до відкриття університету у Харкові та до низки подальших вагомих кроків з підтримки комунікацій та торгівлі. Ці зміни перейшли в подальшому до модернізаційних перетворень та індустріального поступу. Але сама садиба залишалася уже дещо осторонь. Єдиний важливий сюжет, що маєток уже після селянської реформи був куплений дворянином Петербурзької губернії досить підприємливим діячем Євгенієм Духовським, що замінив герб Шидловських на вході гербом Духовських та розвинув у помісті спиртовий та кінний заводи. Садибу було визнано заповідником і пам’яткою «катеринівської архітектури». Влітку 1914 р. садибу відвідали Георгій Лукомський та Микола Клейнміхель. Лукомський був вражений палацом, навіть після певних змін та перебудов, парком та стародавніми меблями, що і відтворив у своїй відомій книзі «Старинные усадьбы Харьковской губернии» (1917).
Однак «Мерчик» зберігся, спочатку як сільськогосподарська школа, а потім зооветеринарний технікум. Водночас, палацово-парковий комплекс були визнані й радянською владою пам’ятками архітектури. Радянська колгоспна машина потребувала масу ветеринарів та зоотехніків, великі господарства. З розпадом тієї системи попит падав, трансформації виглядали неймовірними, навчальні заклади укрупнялися, утримувати навчальний заклад (з гуртожитком і господарською частиною) у будинках XVIII ст. ставало нерентабельно.
Для пересічного мешканця Мерчика - палац не панська садиба, а «технікум». Смерть французької архітектурної ляльки розпочалася задовго до соціальних катаклізмів 90-х рр. ХХ ст. Однак доки існував технікум з гуртожитком та забезпеченням працею представників місцевої громади, будівлі зберігалися у певному стані, здійснювався поточний ремонт.
Уже закриття технікуму 1997 р. та переведення пам’ятки на повний державний баланс визначили відсутність майбутнього у затратного маєтку. Важливими спробами стали спроби перевести будівлі у приватну власність за відсутності чітких регуляторних актів та забюрократизованість процесу – справи неможливі. З 2006 р. будівлі законсервували і, як виявляється, автоматично застрахували. Низка громадських ініціатив щодо збереження пам’ятки і поширений туризм на ці місця жодним чином не вплинув на збереження чи реконструкцію. Будівля перебувала на державному балансі, будматеріал розкрадався, будинки руйнувалися.
Мерчанський палац на сільській околиці дещо осторонь від газодобувних свердловин (ось що цікавить державу і капітал) насправді уже з початку 2000-х – справжній пам’ятник забуттю, байдужості, невігластву, часу аномій та трансформацій. Така гра з пам’яттю неминуча і безкарна. Можна наводити низку прикладів слабкостей гуманітарної політики і громадських ініціатив, відсутності благодійності та просвітницької діяльності. Але, видається, проблема ширша і очевидна – руйнація чи радше видозміна самої системи етичних та естетичних цінностей, те чим вимірюється стан суспільства.
Відвідувати Мерчик напевно ще можна і слід. «Це те саме» – говорить Богдан Бондаренко (один із громадських активістів, що приїхали до садиби під час пожежі) – «що відвідувати смертельно хворого друга – єдине, що можеш – це підбадьорити, але не зарадити».
Фото взяті з відкритих джерел та надані дослідником Андрієм Парамоновим