Рецензія на кн.:
Академік Віктор Ідзьо: Бібліографічний довідник (1979—2009). —
М.: [Б. в.], 2009. — 140 с. — ISBN 966-665-347-9

Як відомо, бібліографічні посібники відносяться до довідкової літератури і не призначені для читання на ніч, проте деякі з них, наприклад, біобібліографічні покажчики, на нашу думку, можуть бути не менш цікавими аніж детективи. А коли вони укладені креативною особистістю і справжнім професіоналом бібліографічної справи, знайомство з такими книжками та з особою, чий творчий доробок вони представляють, приносить безліч позитивних емоцій і слугує вдячною лектурою у будь-який час та за будь-яких обставин. Окрім того це — своєрідний тренінг знань приписів бібліографування, що вкрай необхідні навіть студентам, не кажучи вже про науковців різних рівнів. Недаремно ж рецензенти починають знайомство з твором від перегляду бібліографії. Характер її оформлення дає підстави для важливих висновків. Надзвичайно вдало з цього приводу висловився професор Умберто Еко у творі «Як писати дипломну роботу : “До всього, норми бібліографічного опису являють собою, якби висловитися, красу наукового етикету. Їх дотримання вказує на звичку до науки, а їх порушення на вискочку та неука” [Э к о  У. Как написать дипломную работу. Гуманитарные науки: Учебно-методическое пособие / Пер. с итал. Е. Костюкович. — Москва: Книжный дом „Университет“, 2003. — С. 77—78].

Можливо дехто із цим не погодиться, вважаючи такий підхід надто формальним. Проте, захищаючи принцип дотримання певних правил в оформленні наукової роботи, професор дотепно зауважує, що „навіть найрозхристаніші неформали не ходять із пташиним послідом на пальті“ [Там само. — С. 236]. Що вже казати про біобліографічний покажчик. Адже таке видання є своєрідним портретом не лише автора та укладача (укладачів), але й установи, від імені якої виходить друк.

•••

З виданням „Академік Віктор Ідзьо: Бібліографічний довідник (1979—2009)“, якому присвячена рецензія, авторка познайомилася у Львівській національній науковій бібліотеці України імені В. Стефаника. Важливо зазначити, що книжка була подарована Бібліотеці, про що свідчив дарчий напис Віктора Ідзя, тобто зміст Довідника йому був добре знайомий. Про ймовірну солідність подарованого видання свідчили вказані у надзаголовку установи причетні до друку, а саме: „Український державний університет в Москві, Міжнародна Академія Наук Євразії, Академія Наук Вищої Школи України, Національний науково-дослідний Інститут українознавства МОН України, Наукове Товариство ім. Т. Шевченка“^* [солідність, щоправда, трохи страждає через те, що назви інституцій написані з помилками. — О. П.]. Проте, чим уважніше авторка цих рядків вчитувалася в текст Довідника, тим швидше танула радість від знайомства з новою книжкою, тим частіше виникали питання, на які, як зрештою виявилось, годі було шукати відповідей.

На титульній сторінці вказано, що Довідник виданий у Москві, а от назва видавництва не фігурує навіть на звороті титула, відсутній також обов’язковий тут бібліографічний опис видання. Отже, доводиться визначати назву видавництва за міжнародним стандартним номером книги ISBN, що для Читача створює додаткові труднощі. Зазначений на Довіднику цифровий код ISBN 966-665-347-9 свідчить, що книжка видана в Україні (перші три цифри — 966) у львівському видавництві „Сполом“ (наступні три цифри — 665). Якщо читач — львів’янин, він може, як це зробила авторка рецензії, завітати до видавництва, що знаходиться у Львові на вул. Краківській, 9. Утім, місце видання так і залишиться загадкою, оскільки співробітники „Сполому“ категорично заперечують свою причетність до видання Довідника В. Ідзя, хоча визнають, що зазначений на книжці цифровий код справді належить їм.

Друга загадка — невідомо, хто уклав Довідник. Зазвичай бібліографічні покажчики персоналій готують бібліографи чи бібліотекарі, іноді самі автори або їхні колеги по творчому цеху. На жаль, у цьому бібліографічному Довіднику обов’язкова у таких виданнях інформація про упорядника чи упорядників відсутня. Відсутня також інформація про редактора. З огляду на значну кількість помилок в тексті, пан Ідзьо не вичитав ретельно текст Довідника, перш ніж віддати його до друку. Шкода, бо ця дуже важлива частина праці автора свідчить про його професійний рівень і ставлення до читачів, котрим адресоване видання.

Довідник містить статтю про ювіляра „Академік Віктор Ідзьо. Вчений і педагог. (До 30 - ти ліття науково - педагогічної діяльності – 1979 – 2009рр.)“ [с. 3—6], „Автобіографію академіка Віктора Ідзя“ [с. 7—13] та „Бібліографічний довідник академіка Віктора Ідзьо (1979 - 2009рр.)“ [с. 14—138]. Обов’язкова для таких видань вступна стаття від автора-упорядника — відсутня. Відсутній також покажчик змісту. Мало того — у Довіднику не вміщено жодного допоміжного (іменного, географічного, тематичного тощо) покажчика, який би міг допомогти орієнтуватися у викладеному матеріалі.

Вступна стаття уже з перших речень вражає урочисто-помпезним характером викладу:

„Перед тобою шановний вчений, шанувальнику української історії та наукового українознавства, бібліографічний довідник, який відтворює науковий здобуток відомого українського історика та українознавця, професора, доктора історичних наук, ректора Українського державного університету міста Москви, провідного наукового співробітника Національного науково - дослідного Інституту Українознавства Міністерства освіти і науки України, члена спеціалізованої Вченої Ради по захисту кандидатських і докторських дисертацій Національного науково - дослідного Інституту Українознавства Міністерства Освіти і Науки України, академіка Міжнародної Академії Наук Євразії, академіка Академії Наук Вищої Школи України - Віктора Ідзя.

Бібліографічний довідник висвітлює наукову, освітню діяльність академіка Віктора Ідзя у продовж його енергійної 30 - ти літньої науково - педагогічної діяльності, яку розпочато в 1979 році в нині Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника під керівництвом доктора історичних наук, професора, завідувача кафедри історії України, учня академіка Івана Крип’якевича, Володимира Грабовецького“ [с. 3].

Автором статті зазначений відомий український вчений-історик Ярослав Дашкевич (з переліком усіх звань та посад). Проте сам текст, з якого для прикладу тут зацитовані перші два речення, аж ніяк не асоціюється з лаконічним, чітким та образним стилем письма Я. Дашкевича. Щоб розвіяти сумніви, авторка рецензії звернулася до Львівського відділення Інституту археографії та джерелознавства НАН України, директором якого Я. Дашкевич був до часу смерті (25.02.2010). Актуальний директор, д-р історичних наук Мирон Капраль справді розвіяв всі сумніви. Він не лише підтвердив, що стиль письма, уміщеної у Довіднику вступної статті про В. Ідзя, не відповідає стилю Я. Дашкевича, але, перевіривши на місці наявну документацію, виявив, що ані в звітах роботи Я. Дашкевича, ані в його бібліографії праця над статтею до довідника В. Ідзя не згадується.

Наразі залишимо це відкриття без коментарів.

•••

У плані визначення авторства не менш цікавою частиною бібліографічного довідника є „Автобіографія академіка Віктора Ідзя“. Якщо вірити тлумачному словникові, під „автобіографією“ слід розуміти опис свого життя. Проте, якщо вірити підпису під текстом „Автобіографії“, її автором є не сам В. Ідзьо, як би то мало бути, а „Віктор Дудченко - доктор технічних наук, професор, перший про - ректор Українського державного університету в Москві“ [с. 13]. Чому Віктор Дудченко наважився писати чужу автобіографію — не зрозуміло. Адже бібліографічні покажчики належать до науково-довідкових видань, а не художніх творів. Утім, якщо В. Дудченко не писав автобіографії В. Ідзя, його підпис під текстом чужої автобіографії є фальсифікацією. Наразі, оскільки правда нам невідома (авторка рецензії не знайома з п. Дудченком. — О. П.), будемо вважати, що текст автобіографії В. Ідзя належить В. Дудченкові.

„Автобіографія“ у багатьох позиціях може заінтригувати найвибагливішого любителя загадок. Наприклад, як випливає з першого речення, майбутній академік прийшов на світ одночасно не менш як у двох різних населених пунктах: „народився в місті Івано-Франківську (Угринів)“ [с. 7]. Як відомо, у Західній Україні є сім сіл з назвою „Угринів“. Сам же Івано-Франківськ ніколи Угриновим не називався.

Зазвичай автобіографія містить відомості про те, в якій родині народилася особа і ким були її батьки. В „Автобіографії“ В. Ідзя про це — ані словечка. Цікаву інформацію про те, де і хто виростив майбутнього „академіка“ містить стаття В. Кобилюха „Праісторія топоніму Угринів“ (2008). Значна частина статті, незважаючи на задекларовану у назві тему, присвячена безпосередньо В. Ідзьові. Ось що пише її автор:

„Честь і слава людям села Угринова Тисьменецького району, що виховали таку знамениту людину на славу своїх односельців, на порятунок історичної науки в Україні і всього українського світу“ [К о б и л ю х  В. Праісторія топоніму Угринів // Науковий вісник Українського Історичного Клубу. — Москва, 2008. — Т. 14. — С. 98].

Мабуть таки В. Ідзьо народився в тому Угринові, що знаходиться в Тисменицькому районі Івано-Франківської області. Шкода, що В. Кобилюх не згадав про батьків „спасителя“ української історичної науки.

1975 року, як вказує „Автобіографія“, В. Ідзьо „закіничив Угринівську восьмирічну школу“, а десятирічку — в Івано-Франківську [с. 7]. І тут виникає нова загадка. Зазвичай після закінчення школи випускники продовжують навчання або працюють. Що робив Віктор Ідзьо впродовж двох років після того, як „закіничив“ школу, тобто у 1977—1979 роках, невідомо. Інформація на цю тему відсутня також у довідці про В. Ідзя у словнику „Українські історики ХХ століття“, що підготовлена на основі заповненої ним анкети [К о в а л ь ч у к  О.  Ідзьо Віктор Святославович // Українські історики ХХ століття: Бібліогр. довідник / НАН України. Ін-т історії України. — К., 2003. — Вип. 2, ч. 2. — С. 182—183]. Натомість, початок його науково-педагогічної діяльності окреслений чітко — 1979 рік, коли недавній школяр поступив на перший курс історичного факультету Івано-Франківського державного педінституту. В „Автобіографії“ читаємо: „1979 - 1984 - навчався і закінчив нині Прикарпатський національний університет, історичний факультет, імені Василя Стефаника“ [с. 7]. Тут же довідуємося, що майбутній „академік“ В. Ідзьо — „учень академіка Володимира Грабовецького (учень академіка І. Крип’якевича з школи академіка М. Грушевського)“ [с. 7]. Додамо від себе, що д-р історичних наук професор Володимир Васильович Грабовецький в Івано-Франківському державному педінституті (нині Прикарпатський національний університет ім. Василя Стефаника) вів проблемний семінар з історії України, який відвідували студенти історичного факультету. Усі вони, а серед них також і В. Ідзьо, були в рівній мірі учнями В. Грабовецького. А от про ставлення В. Ідзя до людини, яку він уважає своїм Вчителем, яскраво свідчить такий показовий факт: В. Грабовецький зазначений першим у списку членів редакційної колегії, але, як довідалася авторка з безпосередньої розмови з Володимиром Васильовичем, про існування бібліографічного довідника В. Ідзя йому нічого не відомо.

По закінченні вишу у 1984—1985 роках, як свідчить „Автобіографія“, В. Ідзьо відбував „службу в рядах Радянської Армії“, де став „гвардії лейтенантом сухопутних військ“ [с. 7]. Щоправда, згідно із заповненою ним анкетою, на підставі якої уміщена інформація про В. Ідзя у довіднику „Українські історики ХХ століття“ армійська служба тривала довше — у 1984—1986 роках [К о в а л ь ч у к  О. Вказ пр. — С. 182]. У „Вікіпедії“ знов бачимо 1984—1985 роки служби, а по її завершенні вчорашній рядовий став … „гвардії майором сухопутних військ“. Про ті часи, коли В. Ідзьо мав ще звання капітана, читаємо в матеріалах онлайн конференції колишнього кедебіста, нині російського правозахисника Григорія Ахтирка. Він згадував заслуги своїх колег з органів держбезпеки, серед них, за словами А. Ахтирка, був і „капитан Виктор Идзьо из Ивано-Франковска“. Військова кар’єра В. Ідзя і надалі розвивалася успішно, бо, як вказано в „Автобіографії“, „10 жовтяня 2009 р. […] Верховний отаман Українського козацтва, генерал-отаман УК Ігор Вардинець присвоїв академіку В. С Ідзю звання полковника“ [с. 13]. А вже за рік, як повідомляє „Вікіпедія“, „на Свято Покрови за наукові досягнення і в зв’язку з 50-літтям від дня народження та 30-літтям науково-педагогічної діяльності“ академік В. Ідзьо „отримав звання генерал-хорунжого“.

Зважаючи на те, що можна прочитати в „Автобіографії“, після завершення строкової служби доля майбутнього „академіка“ і „генерала“ складалася вельми незвично. В. Ідзьо не лише довший час працював на кількох посадах одночасно, але, що особливо вражає, у двох досить віддалених один від одного містах — в Івано-Франківську та Москві. Так, у 1986—1987 роках він працював інспектором обласного управління профтехосвіти в Івано-Франківську; у 1987—1997 роках — викладачем історії у двох івано-франківських профтехучилищах (№ 4, № 13) і, одночасно, у 1988—1992 роках був викладачем „української історії Української державної школи міста Москви“; в 1992—2002 роках — „пошукачем та викладачем історії Московського державного педагогічного університету“ [с. 7]; у 1992—2000 роках В. Ідзьо — „проректор, доцент, виконуючий обов’язки професора Українського державного університету міста Москви“ [с. 8]. Мабуть, при такій завантаженості доводилося щотижня буквально перелітати з одного міста до другого. Погодьтеся, не кожний викладач престижного столичного вузу погодиться регулярно власним коштом долати сотні кілометрів, щоб провести урок „петеушникам“.

Судячи з „Автобіографії“, така ж завантаженість роботою характерна і для двохтисячних років. Важко перерахувати всі посади В. Ідзя в різних поважних інституціях. Працювати тепер вже доводилося одночасно у трьох містах: у Москві — „проректор з науково - організаційної роботи Московського державного педагогічного університету“ (до 2002 року) [с. 7], „ректор Українського державного університету в Москві“ (2001—2009) [с. 8]; у Києві — „затверджений Вченою Радою Інституту Українознавства МОН України „Провідним науковим співробітником відділ дистанційного навчання IV“ Міністерства освіти і Науки України (2004 - 2009) [с. 10]; у Львові — „директор Інституту Східної Європи при УЛС“ (від 2004 року) [с. 10], згодом „завідувач кафедри Українознавства університету„Львівський Ставропігін“ (2005—2007) [с. 10] [йдеться про Університет „Львівський Ставропігіон“ — О. П.].

Направду шкода, що в Інтернеті на офіційних сайтах перелічених інституцій, прізвище В. Ідзя, як колишнього чи актуального співробітника не згадується взагалі, а сайту Українського державного університету в Москві, де В. Ідзьо одинадцять років числиться ректором, авторці цих рядків так і не вдалося знайти. Мало того, серед вузів Москви, як державних, так і недержавних, такий університет не числиться взагалі. Довідник сучасних українських організацій в Росії (як громадських, так і державних) про Український державний університет в Москві також не згадує (див.: Українські організації Росії: Довідник / Упоряд. Л. Мельник. — Москва: Культурний центр України в Москві, 2007. — 48 с.). Московський політолог Андрій Окара, який активно цікавиться життям українців в Москві, з жалем зауважує:

„Цікаво, що на початку 90-х років виникла ідея створити в Москві Український університет ім. Володимира Вернадського. Більше того, цей університет був юридично створений, але при абсолютному ігноруванні з українського боку він так і залишився нереалізованим проектом“.

Дивно, університету нема, а ректор є. Чи може ми чогось не розуміємо в тій справі?

Інших, здебільшого громадських та почесних посад В. Ідзя, згаданих в „Автобіографії“, годі злічити. Важливо, що він постійно йде вгору крутими щаблями кар’єри. Шкода, що автор „Автобіографії“ Віктор Дудченко так складно формулює думку, що часами важко збагнути, про що, власне, йдеться. Наприклад:

„20 липня 2007р. — підвищений в посаді і призначений директором дипартаменту з питань науки, освіти та культури ЮНЕСКО - Органзації Об’єднаних Націй в Російській Федерації“ [с. 11—12].

Важливою цариною діяльності В. Ідзя-вченого є редагування. Він виконував клопітливі та відповідальні обов’язки головного редактора низки періодичних та продовжуваних видань: „Український Історичний Альманах в Росії“ (1995) [с. 8], „Українська Історична Газета в Росії“ (1996—1997) [с. 8], „Науковий Вісник Українського Інституту при Московському державному педагогічному університеті“ (1997—1998) [с. 8], „Науковий Вісник Українського Історичного Клубу міста Москви“ (1997—2009) [с. 8], „Науковий Вісник Українського Університету в Москві“ (2001—2009) [с. 8].

Про важкі умови, у яких здійснювались видання, не раз говорилося на засіданнях Українського Історичного Клубу в Москві. Ось уривок з виступу В. Ідзя 24 серпня 2007 року:

„Так ось уже 10-років, а це рекордно для діяльності українських часописів у Росії, які недиживали ніколи до 10- ліття, оскільки знищувались самодержавтвом, більшовицько-радянським режимом, функціонує, щоправда в злиденниїх умовах, без будь-якої підтримки як Рочії так і України, виплеканий мною – Науковий Вісник Українського Історичного Клубу міста Москви!“ [Протокол № 2 Засідання Українського Історичного Клубу м. Москви (УІК) // Науковий Вісник Українського Історичного Клубу. — М., 2008. — Т.14. — С. 197].

Секретар УІК професор О. Б. Храбан висловився (27 грудня 2007 р.) з цього приводу більш оптимістично:

„Тому об’єднаймо всі зусилля навколо УІК та УУМ, щоб бачити в Гмоскві, хоча злиденне, але хочаби науково-дослідне майбутнє, яке сьогодні виражається в редагованому В. Ідзьо Науковому Віснкиаку Українського Історичногь Клубу“ [Протокол № 3 Засідання Українського Історичного Клубу м. Москви (УІК) // Науковий Вісник Українського Історичного Клубу. — М., 2008. — Т.14. — С. 198].

Під керівництвом „академіка“ В. Ідзя вісім професорів [прізвища зазначені у виданні — О. П.] здійснювали „наукову, літературну та технічну редакцію“ цитованого вище Вісника.

За редакцією самого В. Ідзя побачило світ чимало видань, наприклад, книга львівського археолога В. Артюха: „Язичничництво та раннє - христиняство стародавньої Галичини“ [с. 20]. Особливо „зворушив“ авторку цих рядків той факт, що В. Ідзьо редагував також  … збірник диктантів з української мови [с. 20].

Інформація про нагороди В. Ідзя, уміщена в „Автобіографії“ — то окрема “пісня”. Перша із зазначених відзнак — грамота 1969 року була одержана майбутнім академіком у піонерському таборі „за зразкову поведінку та активну участь у спортивному житті табору“ [с. 7]. Наступну у своєму житті грамоту, якщо вірити „Автобіографії“, В. Ідзьо одержав, розмінявши четвертий десяток, у 2001 році від Львівської облдержадміністрації „За участь у ІІ обласному фестивалі „Всі ми діти твої Україно“ [с. 8]. Потім нагороди посипались як з рогу достатку. Наведемо лише три показові приклади: „14 травня 2002 року на І Міжнародній науково-практичній конференції […] нагороджений […] орденом „Золотим Хрестом звитяги з двома мечами“ [с. 8—9]; 13 грудня 2008 року […] вз’язку з 755 річницею короції Данила Галицького нагороджений орденом „Короля Данила“ [с. 12]; 20 вересня 2009 року — за вивчення старожитностей Українського козацтва в москвоських архівах […] нагороджений орденом „За розбудову Української держави“ [с. 13].

Мабуть авторові „Автобіографії академіка В. Ідзя“ варто було пояснити читачам статус цих та інших нагород, про які він повідомляє, оскільки ордени з такими назвами, які подані в довіднику, не належать до державних нагород.

Серед приємних подій у біографії В. Ідзя В. Дудченко відзначив обрання його „академіком“ „Міжнародної Академії Наук Євразії“ (2005) [с. 11] та „Академії Наук Вищої школи України“ (2006) [с. 11]. Обидві академії є громадськими організаціями, але, якщо перша об’єднує окрім науковців людей різних професій та занять, друга є співдружністю провідних фахівців передусім університетської ланки. Членство у саме цій академії зацікавило автора рецензії, але і це зацікавлення обернулося черговим розчаруванням: прізвище В. Ідзя не згадане у списку академіків Академії наук вищої школи України. До речі, після 1991 року на теренах колишнього СРСР з’явилися сотні різноманітних організацій та інституцій, у назві яких фігурує слово „академія“. Члени такої академії відповідно називаються академіками. Річ інша, що ці академії здебільшого не належать до державних наукових установ, як це може видатися пересічному громадянинові.

•••

Третя частина рецензованого видання має назву „Бібліографічний довідник академіка Віктора Ідзьо (1979—2009 рр.)“. Вона поділена на двадцять окремих розділів. Як ми уже зауважували, у вихідних відомостях не вказано, хто виконав роботу по укладанню бібліографії. Після розділу „ХІХ. Консультант науково-популярних фільмів“ стоїть підпис „Петро Кононенко – доктор філологічних наук, професор, віце - президент АНВТ України, академік УАПН, академік МСАН, голова Вченої Ради, професор Українського державного університету м.Москви, директор Національного науково - дослідного Інституту українознавства МОН України“ [с. 137]. Читачам незрозуміло, чи П. Кононенко написав лише ХІХ-ий розділ [шість назв фільмів — О. П.], чи він — автор також попередніх розділів: від І до ХІХ включно. Але хто у такому разі складав ХХ-тий розділ [перелічені назви бібліотек, де є книги В. Ідзя — О. П.]? Безпосередня розмова автора рецензії з Петром Петровичем Кононенком [по телефону. — О. П.] мала несподіваний результат. Шановний професор стверджував, що жодного стосунку до укладання Довідника він не мав. No comments.

Бібліографічні описи у Довіднику викликають щонайменше здивування. Вони не відповідають ані новим стандартам [введені у 2007 році. — О. П.], ані старим. Записи взагалі не уніфіковані. Враження таке, що бібліографію В. Ідзя складала людина вельми далека від наукової роботи, якій ніколи не доводилося мати справу не лише з бібліографічними посібниками, але й з необхідністю робити бібліографічні посилання і складати списки джерел та літератури. Вкажемо лише на окремі найбільш характерні помилки.

Бібліографічні описи публікацій В. Ідзя починаються з його імені-прізвища, хоча жодної потреби у цьому немає, адже йдеться про б і о б і б л і о г р а ф і ч н и й [розрядка моя — О. П.] покажчик. Наведемо лише два приклади:

„Віктор Ідзьо. Українська держава в ХІІІ столітті. — Івано-Франківськ “Нова зоря”, 1999. - 320 с.“ [с. 14]; „В. С. Идзьо. Славянский и кельтский фольклор. Анализ исторических источников. Исторические записки. – М., 1987. Изд. Московского Государственного Педагогического Университета. - С. 34 - 42“. [с. 21].

Бібліографічні описи публікацій інших авторів також починаються не з прізвища, а з ініціалів чи повного імені. Назви книг часто беруться в лапки, що не прийнято у бібліографічних описах. Наприклад: „А. Карванська - Байляй. „Україно, визнай!“ Видавництво “Український архів”. - Варшава, 2002р.“ [с. 17].

Область відповідальності в бібліографічних описах Довідника повністю проігнорована. Навіть у розділах: „І. Монографії“ та „ІІ. Наукові брошури“ не вказані редактори та інші особи, що брали участь у підготовці видання.

В аналітичних описах перед назвою видання відсутній обов’язковий знак — дві косі лінійки (//). Наприклад: „Роман Гладиш. Російська демократія закінчується там, де починається українське питання. - Галичина.- № 109. - Івано-Франківськ, вівторок 26 липня 2005р. — С. 4“. [с. 110].

Записи в області вихідних даних не витримують жодної критики: після місця видання перед назвою видавництва відсутній знак — двокрапка (:), назви видавництв скрізь надані в лапках, нерідко різних за графікою. Мало того, назви видавництв часто уміщені перед місцем видання. У більшості бібліографічних описів біля року видання стоїть непотрібне скорочення „р.“ Наводимо приклад: „В. В. Бубенщиков. П. М. Кралюк. Греко - Католицька Церква в етнічній історії українського та білоруського народів. - Львів »Сполом“, 2004р.“ [с. 17]; „Р. Байляк. “Богунова тридорога”. Видавництво “Український архів”.- Варшава, 2004р.“ [с. 17].

Описи періодичних видань у Довіднику взагалі не можна читати без брому. Наприклад:„День. Вівторок, 18 серпня. - Київ, 1998р. -№156. - С. 2“ [с. 94].; „Львівські історики та ювеліри відтворили корону Данила Галицького. Газета Сім’я і дім”. - Львів, 6.09.2008р. - С. 1-4“ [с. 117].

Текст Довідника [всі частини і розділи — О. П.] від першої до останньої сторінки рясніє граматичними та механічними помилками, що утруднює розуміння змісту. Надто, коли врахувати, що бібліографічні описи публікацій, вміщених у Довіднику, не анотовані, а їх групування в межах розділів — невдале. Наприклад, у розділі „XVI. Інформація в засобах масової інформації за 1989 - 2009“ є така позиція: „Учасать в VIII Всеукраїнській науково - теоретичні конференції “Українська дітература: духовність і ментальність”. 17 - 18 жовтня 2008р.- Кривий Ріг, 2008р. - С.3“ [с. 117].

Загалом на весь Довідник немає жодного „по-людськи“ написаного бібліографічного опису. Очевидно, пан Ідзьо цього не зауважив, інакше не наважився б дарувати такий „ексклюзив“ до академічної бібліотеки.

•••

Важливим завданням укладача є оптимальне групування матеріалу, щоби гідно представити читачеві друкований доробок науковця. Зазвичай пропонується групування за хронологією. В межах років публікації розташовують за видами видань, а в межах кожної підгрупи — за алфавітом. Наприкінці традиційно вказують редаговані праці та переклади. Окремими розділами уміщують інтерв’ю, літературу про автора, бібліографічні покажчики, де згадані його праці тощо. Натомість розділи бібліографічної частини Довідника В. Ідзя укладені поза логікою здорового глузду. Вкажемо для прикладу перші шість розділів з двадцяти:

І. Монографії [с. 14—15]; ІІ. Наукові брошури [15—17]; ІІІ. Рецензент книг [с. 17—19]; ІV. Поетичні твори [с. 19]; V. Головний редактор [с. 19]; VI. Член Редакційної ради [с. 19]; VII. Член спеціалізованої Вченої Ради з захисту кандидатських та докторських дисертацій [с. 19]. VIII. За редакцією академіка Віктора Ідзя вийшли наступні книги. [с. 19] і т. д. і т. п.

Далеко не в кожному розділі вміщені друковані праці: Наприклад, зміст сьомого розділу складають дві позиції. Цитуємо: „1. Українського державного університету в Москві; 2. Інституту Українознавства МОН України“ [с. 19]. Можна здогадатися, що література про автора вказана у таких розділах: „ХIV. Інформація в Алфавітних покажчиках, Енциклопедичних довідниках“ [с.81]; „ХVI. Інформація в засобах масової інформації за 1989 – 2009 роки“ [с. 92]. Відбір публікацій, особливо в шістнадцятому розділі, вельми специфічний. Наведемо приклад: „В.Литовченко.Проблема ідеалу в українській дохристиянській міфології. Авториферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидат філософських наук. – Київ, 2008р. – С.3.“ [с. 116]. Хто б міг подумати, що „авториферат“ дисертації відноситься до ЗМІ? Хто б міг подумати? Звісно, український „академік“ В. Ідзьо!

Завершує Довідник розділ „ХХ. Інформація“. Тут вказані бібліотеки, де можна опрацювати публікації „та всі інші джерела інформації з 30-літньої науково-педагогічної діяльності доктора історичних наук, професора, академіка Віктора Святославовича Ідзя“ [с. 138]. Список відкриває „Національна Бібліотека Національної Академії Наук ім. В. Вернацького“ [там само]. Приклад типовий для змісту Довідника: і назва бібліотеки неправильна, і прізвище вченого написане з помилкою [має бути: Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського — О. П.]. Вказана тут і Російська державна бібліотека, хоча у її фондах, як свідчить електронний каталог цієї бібліотеки, жодних книг авторства В. Ідзя немає. Натомість, як не дивно, у переліку не фігурує бібліотека Українського державного університету в Москві. Чи то ректор Віктор Ідзьо сам не хотів, щоби у бібліотечному фонді були його книги, чи то Університет за стільки років діяльності під орудою В. Ідзя не спромігся сформувати своєї бібліотеки?

•••

Надзвичайно важливою подією у творчій біографії кожного науковця є захист дисертаційних робіт. Як свідчить „Автобіографія“, В. Ідзьо захистив кандидатську дисертацію у 1997 році [с. 7], а за п’ять років у 2002 році — докторську [с. 9]. У бібліографії обов’язково вказуються автореферати дисертацій, принаймні кандидатської, але бібліографічний довідник В. Ідзя — виняток із загальних правил. У переліку друкованого здобутку академіка автореферат кандидатської відсутній. Між тим, вказана тема кандидатської дисертації В. Ідзя — „Роль кельтов в формировании политических, религиозных и культурних организаций у славян на примере территории Украини“ — буквально заінтригувала авторку рецензії: так закортіло довідатися, які ж культурні організації існували на території України у прадавні часи кельтської цивілізації, що авторка вирішила ознайомитись з текстом автореферату. Утім, зусилля знайти автореферат виявились марними. Найпростіший варіант — пошук в Інтернеті результатів не дав. Там немає навіть вихідних відомостей автореферату кандидатської дисертації В. Ідзя. Як не дивно, дві найбільші наукові бібліотеки — Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського та Львівська національна наукова бібліотека України імені В. Стефаника, яким В. Ідзьо власноруч дарує свої книги, також не можуть похвалитися наявністю авторефератів дисертації українського історика. Останньою надією у пошуках стала Російська державна бібліотека в Москві (колишня т. зв. Ленінка. — О. П.), яка відома своїм багатющим фондом авторефератів та дисертацій. Але й тут немає не лише автореферата кандидатської дисертації В. Ідзя, але й жодної книжки його авторства. У цьому також неважко переконатися, адже електронні каталоги цієї бібліотеки доступні в Інтернеті всім бажаючим. Це особливо дивує з огляду на те, що в „Автобіографії“ В. Ідзьо представлений як „пошукач та викладач історії Московського державного педагогічного університету“ [с. 7], „проректор з науково - організаційної роботи Московського державного педагогічного університету“ [с. 7], „проректор, доцент, виконуючий обов’язки професора“, а згодом „ректор Українського державного університету в Москві“ [с. 8]. Як же могло так трапитись, що ця бібліотека не одержала обов’язкового примірника автореферату кандидатської дисертації науковця, який посідав відповідальні посади у московських вузах?

На одному із засідань Українського історичного клубу в Москві, головою якого є академік В. Ідзьо, його заступник А. Мануйленко з гіркотою визнав:

„Звичайно, що ця його [В. Ідзя — О. П.] діяльність еіколи не буде оцінена ні в Україні ні в діаспорі, однак з однієї сторони зависть, а з другої спец-служби, які перешкоджали і перешкоджають його діяльності, будуть гальмувати діяльність УІК та Наукового Вісника“ [Протокол № 3 Засідання Українського Історичного Клубу м. Москви (УІК) // Науковий Вісник Українського Історичного Клубу. — М., 2008. — Т. 14. — С. 198].

Як знати, може саме спецслужби доклалися до того, щоби автореферат кандидатської дисертації В. Ідзя був недоступний для публічного ознайомлення?

•••

Враховуючи, що біобліографічний покажчик це — своєрідний портрет науковця, рецензент вирішила звернути увагу на перші публікації В. Ідзя. Одначе це виявилось не так просто, хоча у Довіднику є окремий розділ „ІХ. Наукові статті за 1979 - 1985 роки напрацьовані в Україні“ [с. 20—21]. Нагадаємо, що 1979 року майбутній академік щойно вступив до педінституту на перший курс. Перша позиція у цьому розділі звучить так: „В. С. Ідзьо. Джерела, матеріали та археологічні дослідження до історії Галицької землі ХІІ-ХІІІ століть. Матеріали проблемного семінару з питань історії України. Івано-Франківськ, 1979р.“ [с. 21]. Інші позиції розділу оформлені подібно [с. 21—22]. Звісно, студентських робіт у ті часи ще не друкували. Та й називати підготовчі матеріали студента до виступів на семінарах „науковими статтями“ може хіба що людина вельми далека від дослідницької роботи.

У наступному розділі „Х. Статті за 1986 - 2004 роки напрацьовані в Росії“ рецензента зацікавили перші статті, що передували захисту кандидатської дисертації. Всі т. зв. статті періоду студентських років, подані у Довіднику, цієї теми не стосувались. Отже, до проблематики впливу кельтів на слов’янський світ В. Ідзьо звернувся після закінчення університету, тобто після 1984 року. Як свідчить Довідник, публікації В. Ідзя, дотичні до теми кандидатської дисертації, з’явились у другій половині 80-х років ХХ ст. Наведемо для прикладу лише перші дві позиції: „Общая характеристика кельстского компонента в славянских землях. Исторические записки. - М., 1986. Изд. Московского Государственного Педагогического Университета. - С. 23 - 29; В. С. Идзьо. Славянский и кельтский фольклор. Анализ исторических источников. Исторические записки. - М., 1987. Изд. Московского Государственного Педагогического Университета. - С. 34 – 42“ [с. 21].

Дати публікацій —1986 і 1987 роки — наводять на певні роздуми. Відомо, що у 1986 році В. Ідзьо щойно відбув строкову службу. З серпня 1986 року до березня 1987 року перебував під слідством, з них чотири місяці утримувався під вартою, про що свідчать матеріали статті московського журналіста Ю. Щекочихіна „Последняя жертва Малой земли“, опублікованої в „Литературной газете“ 13 серпня 1989 року [стаття зазначена у Довіднику на с. 93 — О. П.]. Цей же матеріал Ю. Щекочихін включив у свою книгу „Рабы ГБ. XX век. Религия предательства“, що побачила світ 1999 року в Самарі [книга викладена в Інтернеті — О. П.]. Зазначимо відразу, що вина В. Ідзя, якому приписували незаконне збереження зброї, не була доведена, справу закрили, а згадали ми про це ось чому: час публікації зазначених статей свідчить про надзвичайні умови, у яких вони готувалися. Виявляється, історичні джерела та кельтські старожитності Віктор Ідзьо вивчав … під час армійської служби та перебування під вартою. От тільки знайти його опуси навряд чи вдасться. „Исторические записки“ у той час випускав Інститут історії СРСР АН СРСР у Москві, до якого В. Ідзьо жодного стосунку не мав. До того ж вказаного в Довіднику Московського державного педагогічного університету у той час ще не було. Колишній Московський педагогічний інститут імені В. І. Леніна одержав статус університету в 1990 році і після цього був перейменований у Московський Державний Педагогічний Університет. З 1934 року виш видавав збірник під назвою „Ученые записки“. То ж чим, окрім власної фантазії, керувався упорядник бібліографії Віктора Ідзя, коли складав описи цих та подібних їм „статей“?

•••

Читач зазвичай вірить у те, що пропонує друковане слово, оскільки свято переконаний, що автор є особою відповідальною і шанує ближнього, як самого себе. На жаль, так буває не завжди, і засвідчити це може ще один приклад з Довідника. У розділі „І. Монографії“ нашу увагу привернуло наступне видання: „Віктор Ідзьо. Українська Повстанська Армія - згідно аналізу свідчень німецьких та радянських архівних джерел. - Львів „Сполом“, 2005. - 208 с“.

Судячи з того, у якому розділі Довідника уміщено видання, це мало бути поважне дослідження з покликаннями на відповідні джерела. Рецензувати книгу у даному випадку не беремося. Зрештою це вже зробили інші. Автор однієї з рецензій Степан Семенюк відзначив: „У переднім слові написано, що таке дослідження публікується вперше. Саме т а к е [розрядка моя — О. П.] дослідження справді публікується вперше, бо хоч публікацій про повстання і діяльність УПА і в Україні, і за кордоном появилося вже багато, але видання, де було б допущено стільки помилок і неточностей, мені ще не довелося зустрічати“ [Семенюк С. Не знаючи броду… Помилки в книзі про УПА особливо прикрі // Нація і держава. — 2007. — 27 берез. (№13). — С. 6].

Авторка цих рядків абсолютно згідна з рецензентом книги, але у даному випадку хочемо звернути увагу не на фактологічні чи граматичні помилки, хоч їх у книжці В. Ідзя більш ніж досить, а на структуру змісту та характер оформлення бібліографії. У виданні, названому монографією, відсутній історіографічний огляд, немає аналізу джерельної бази, немає допоміжних покажчиків, а що найдивніше — жодного покликання. Щоправда, після кожного розділу під заголовком „Література“ уміщений перелік матеріалів [у переліку не лише література, там зустрічаються, наприклад, самі лише назви архівів — О. П.], якими мав би користуватися автор. Одначе після ознайомлення з ними, виникають сумніви, чи автор, себто Віктор Ідзьо, бачив їх на власні очі. Наприклад, у списку „Література“ після третього розділу зазначений відомий український архів — Центральний державний історичний архів України у Львові — в такій редакції: „Центральный государственный исторический архив (дальше) ЦГИА УССР во Львове“ [с. 89]. Чому український історик в українській книжці, виданій в Україні на вісімнадцятому році Незалежності, пише назву українського архіву російською мовою, вживаючи назву неіснуючої на той час держави?! В. Ідзьо вказує номери фондів цього архіву, з документами яких він, як це випливає з книжки, мав би працювати. Це, наприклад, фонд № 418, котрий, як встановила авторка рецензії, є фондом монастиря домініканців у Львові. Документи цього фонду ані тематично, ані хронологічно (1545—1934) не пов’язані з темою опусу В. Ідзя [див.: Центральний державний історичний архів України, м. Львів: Путівник / Авт. упоряд.: О. Гнєвишева та ін.; Від. ред. Д. Пельц. — Львів; Перемишль, 2003. — С. 316, 417]. Як це розуміти?

У передмові В. Ідзьо вказує, що „зосереджує увагу на джерелах, відшуканих у Головному Архіві Російської Федерації“ [с. 3]. Краще б він пояснив, як йому вдалося „відшукати“ архів з такою назвою, адже у переліку архівів цієї держави Головний Архів Російської Федерації не значиться, що легко перевірити у відповідних довідниках чи в Інтернеті. Крім того, що В. Ідзьо працював у неіснуючому архіві, він „відшукав“ документальні джерела в „Центрі збереження історико-документальних колекцій“ Російської Державної Бібліотеки, що в Москві“ [с. 3]. На жаль, він не пояснив, як відшукати в Бібліотеці цей Центр. Такої структурної одиниці у Російській Державній Бібліотеці немає і не було. Як відомо, Центр збереження історико-документальних колекцій був відкритий для дослідників у 1992 році після реорганізації Центрального державного архіву, більш відомого як „Особый архив СССР“. Як самостійна установа Центр проіснував недовго, бо вже 1999 року його фонди були об’єднані з Російським державним воєнним архівом. Проте у книзі В. Ідзя, що вийшла друком через шість років (2005), Російський державний воєнний архів взагалі не згадується.

Очевидно пан Віктор Ідзьо не мав свідомого наміру вводити читачів в оману. А тому ображатися на нього нема сенсу. Просто він звик працювати саме так, у своєму, так би мовити, стилі. Проте ані з самим В. Ідзьом, ані з анонімним укладачем його бібліографії, який також працює в стилі В. Ідзя, авторка цих рядків аж ніяк не може погодитись хоча б у тому, що дана книжка про УПА має називатися монографією. Мабуть, подібні публікації слід зазначати в якомусь іншому розділі бібліографічного покажчика. Наприклад: „Різне”.

•••

Рецензії у нас часто закінчуються висновком на кшталт того, що, не дивлячись на помічені недоліки, рецензоване видання має певну цінність. То ж не будемо відступати від цієї традиції. Цінність бібліографічного Довідника Віктора Ідзя, не дивлячись на перераховані недоліки [точніше — маленьку часточку цих недоліків. — О. П.], а може і завдяки їм, дає об’єктивне уявлення про „ексклюзивну“ діяльність одного з найбільш яскравих представників нового цікавого явища в українській історичній науці пострадянського періоду. Це явище поки що не має своєї назви, але активно впливає на формування іміджу академічної науки в Україні.

* Тут і далі всі цитати з Довідника подаються в оригінальному написанні без виправлення помилок. — О. П.