Цей лист, написаний на емоціях у відповідь на чергові публічні звернення1 «координаторки програми вивчення Голодомору на кафедрі історії Каліфорнійського штатового університету Фресно (США)» Вікторії Малько до ключових посадових осіб України, кілька місяців пролежав у шухляді. Від оперативної публікації його тоді, на початку осені 2022 року, і пізніше, мене, яка пережила «поміж двох стін» весняний рашистський наступ на Київ, літні жахи окупації низки районів України, тривоги часів деокупації Херсонщини, блекаути через ракетний терор і т.і., стримали кілька міркувань. Тоді здавалося, що «ворушити» полінця у вогнищі скандалу навколо ІПСО «10,5 мільйонів жертв Голодомору» не на часі. Це просто може бути шкідливим. Та й щоденне виживання в страшній реальності війни й продовження професійної роботи за відсутності банальної електрики, не кажучи про серйозніші речі, забирало не аби скільки часу і зусиль.
Нині, видається, настав час відкрити шухляду.
До такого кроку спонукають кілька міркувань.
По-перше, справа визнання Голодомору геноцидом в 2022 році зрушила з мертвої точки і просувається незалежно від того, які «скандальні оболонки» накидають на проблему певні зацікавлені політичні актори. Що, своєю чергою, знімає жупел скандальності як такий. Не штучні цифри, і не чисельність жертв, а впала облуда «ненавмисності» Голодомору прискорила реакцію світового співтовариства. Впродовж 2022 року, дивлячись на дії Росії в Україні, світ зрозумів, що в 1932—1933 роках українці голодували не через природні катаклізми чи недбалість певних чиновників, а через злочинний зловмисний геноцидний задум Кремля.
По-друге, ініціювання низки судових позовів О.Стасюк (яка робила такі кроки й стосовно мене особисто) засвідчило, що, в той час, коли одні думають про інтереси України, інші опікуються власними інтересами. Для них скандалізація ситуації, попри всі загрози, які вона приховує для України загалом і для дискурсу Голодомору зокрема, є вторинними. Отже «тиша» лише заохочує їхні апетити. Тягнуться судові засідання, а тим часом скликаються псевдовсеукраїнські «круглі столи» за участю високопосадовців, перевидані фальсифікати ширяться бібліотеками України під супровід подяк директорів бібліотек. Не менш «вдячні» читачі всотуватимуть фальсифікат як належне. Не розуміючи, що вони всотують.
Але безпосередньою спонукою стала інформація про те, що 12 травня у Стенфордському університеті відбудеться конференція «Holodomor Commemorative Conference - «Holodomor: 90 Years After», серед учасників якої фігурує Вікторія Малько із доповіддю «The Ukrainian Intelligentsia as the First Target of Soviet Genocide» (https://events.stanford.edu/event/holodomor_commemorative_conference_-_holodomor_90_years_after?fbclid=IwAR3qiCCNEpiPtxdT9GE2yBtreQDkcrsUOi01IoGEcgShP-HtGxeqn6RWars). Лишимо в стороні ракурс доповіді, яка, сподіваємося, таки матиме стосунок до проблематики Голодомору. Лишимо в стороні також організаторів і спонсорів події (зокрема CREEES Center for Russian, East European & Eurasian Studies). Наголошуємо на іншому.
Один з провідних майданчиків світового інтелектуального простору на дев’ятому році російсько-української війни, другому році повномасштабної війни Росії проти України (і відкритого тріумфу рашизму) і з нагоди 90-річчя Голодомору організовує симпозіум.
Симпозіум цей мало того, що по суті скликається за принципом «про Україну без України», бо єдиний український історик Валерій Васильєв на ньому навряд чи «задасть тон».. Симпозіум цей з усієї світової історичної корпорації не спромігся запросити когось авторитетнішого за Вікторію Малько. За всієї поваги до Каліфорнійського державного університету у Фресно, де вона, здається, значиться «координатором програми вивчення Голодомору на кафедрі історії», Вікторія Малько, крім її залученості в скандал навколо фальсифікату, підготовленого за керівництва О.Стасюк, не відзначена жодними поважними науковими здобутками на нині дослідження Голодомору!
Не було б і лиха, якби йшлося про черговий псевдовсеукраїнський круглий стіл, організований громадською організацією на чолі О.Стасюк. Але ж ідеться про всесвітньо знаний осередок інтелектуалізму. Про світову інтелектуальну еліту!
Публікуючи цей давній невідправлений лист тепер, я адресую його фаховій спільноті істориків загалом, україністам зокрема. А публікуючи ставлю риторичні запитання:
Чи не здається вам, товариство, що часи формату «про Україну без українців» мають піти в минуле?
Чи не здається вам, товариство, що саме застосуванням таких практик світ завдячує відсутністю світового експертного середовища з «українського питання»?
Чи не здається вам, товариство, що через відсутність експертного середовища, через його імітаційність світ постав не готовим до рашистського виклику?
Чи не здається вам, товариство, що прийшов час повертати професійні стандарти на висоту, що пасує світовим інтелектуальним осередкам?
Чи не здається вам, товариство, що фахове реноме не є віджилим атавізмом в інтелектуальному середовищі?
Чи не здається вам, товариство, що говорити про Україну загалом, і про Голодомор зокрема аби як і аби що - вже не лише немодно, а й недостойно?
Питання риторичні.
Інформація для роздумів і особистісних рефлексій.
Я не тішуся ілюзіями, що світ зміниться на краще, лише споглядаючи на муки та подвиг сучасних українців.
Але ж мусить хоч щось принаймні не деградувати? Я про фаховість і інститут фахової репутації…
Заступнику Державного секретаря КМУ
Федорчуку В.Я.
Шановний Володимире Ярославовичу.
Пані Вікторія Малько вже тривалий час виступає з різкими заявами на підтримку колишньої керівниці Національного музею Голодомору-геноциду Олесі Стасюк, з іменем якої пов’язаний гучний і репутаційно вкрай шкідливий для України скандал, що вибухнув восени 2021 р. навколо виявлених фальсифікацій та маніпуляцій у проведеній під егідою Музею Комплексній судовій історико-криміналістичній експертизі щодо демографічних втрат України внаслідок Голодомору-геноциду 1932-1933 рр. У грудні 2021 р. — січні 2022 р. предметом широкого фахового обговорення став також текст докторської дисертації О. Стасюк, яку вона захистила наприкінці року. У дисертації були виявлені масштабні факти плагіату, фальсифікацій та фабрикацій.
Висвітлення ситуації відбувалось у фаховому середовищі та на шпальтах ЗМІ коректно і витримано та підпорядковувалося меті знешкодження катастрофічних для України наслідків на зовнішньополітичному рівні. Пані Стасюк, зі свого боку, пішла шляхом ескалації конфлікту і організувала широку кампанію дискредитації опонентів, використовуючи свій адміністративний ресурс та особисті зв’язки. Одним із таких інструментів стала і пані Малько, яка за директорства О. Стасюк стала членом Експертно-наукової ради Музею. Листи В. Малько є продовженням кампанії «широкої підтримки» О. Стасюк, розпочатої наприкінці минулого (2021) року.
Слід відзначити, що В. Малько виявилася чи не єдиним закордонним дослідником, який виступив публічно, з одного боку, на підтримку О. Стасюк, з іншого боку, із необґрунтованими закидами у бік її опонентів.
Вимоглива дописувачка до вищих органів влади і управління України створює картину тотального засилля прибічників «русского мира» в Інституті історії України НАНУ та його реакційності. На цьому пані не зупиняється. Такими ж реакційними вона вважає всю Національну академію наук України, Український інститут національної пам’яті та Міністерство культури та інформаційної політики України, закликаючи до змін їхнього керівництва.
Листи В. Малько позірно розкривають масштабну картину занепаду української історичної науки. Проте аналіз її тексту призводить до висновку, що завдання демонстрації цих масштабних жахів є одне — повернути на посаду Олесю Стасюк, що за наказом Міністра культури та інформаційної політики України наприкінці червня 2022 р. була звільнена з посади генеральної директорки Музею через порушення умов контракту.
Звичною нормою листів В. Малько є пересмикування фактів: у ситуації, що виникла навколо захисту докторської дисертації О. Стасюк, не йдеться про жодні наклепи. Йдеться про офіційно оформлені, науково обґрунтовані і надіслані до компетентних органів відповідно до всіх вимог чинного законодавства листи фахових науковців, що містять документально підтверджені звинувачення у плагіаті, фальсифікації та фабрикації праці, яку, використовуючи адміністративний ресурс, п. Стасюк захистила, виявивши цілковиту зневагу як до трагедії Голодомору, так і всієї наукової спільноти України. В. Малько, не наводячи жодного реального аргументу, намагається довести, що зроблено це через те, що на посаду директорки «претендував хтось інший».
Просуваючи свої ідеї, В. Малько маніпулятивно апелює до авторитету науковців і громадських діячів, до яких вона не має жодного стосунку, зокрема, до умоглядних «українських дисидентів», які начебто, писали про «використання публічних покаянь і цькування у пресі незгодних з режимом». Тобто авторка листа, яка позиціонує себе істориком і борцем зі сталінськими перегинами в сучасній Україні, банально не знає, що «дисидентство» і «сталінщина» належать до різних історичних періодів. Мало того, вона сама діє в руслі критикованих нею підходів
Бідкаючись з вигаданого нею «цькування Стасюк», п. Малько не припиняє спроб знеславити Станіслава Кульчицького — видатного вітчизняного історика, праці якого, зокрема й присвячені дослідженню Голодомору, перекладені 18-ма мовами світу (!), який з донесенням світу історичної правди про Голодомор як геноцид побував на усіх континентах крім хіба що Антарктиди, і якого вона із незрозумілих причин досі називає членом КПРС та «головним пропагандистом відділу історії України 1920—1930-х років». Нагадаємо: названий відділ створений тоді, коли КПРС вже не існувала, це — науково-дослідний підрозділ академічного інституту. Але ж дарма — пані Малько існує у вигаданому нею світі пропагандистів, які лише тим і зайняті, що борються за «місця». Певне, саме тому науковий доробок п. Малько обчислюється 10 працями, в той час, як С.В. Кульчицького — понад 2 тис.
Нехитрими маніпуляціями зі свідомістю читача, зокрема, пред’явленням вимог сучасного знання для учасника подій більш ніж 30-річної давності (а саме про це йдеться: Малько фактично вимагає від Станіслава Кульчицького зразка кінця 1980-х — початку 1990-х знання того, що всі знають нині, завдячуючи тому ж Кульчицькому, бо прирощення знання у проблематиці Голодомору передусім пов’язане із іменем Станіслава Кульчицького. Імена Стасюк та Малько на глибокій периферії проблематики) вона намагається досягти свого завдання шляхом бомбардування листами вищих ешелонів влади України. В такий спосіб п. Малько нав’язує країні, яка щодня бореться за виживання, істеричний дискурс з’ясування провини видатного вітчизняного історика, який, що цілком природно для періоду СРСР, був членом КПРС. І в такий само спосіб пані Малько інформаційно перекриває проблему, що насправді спричинила її реакцію — документально обґрунтовані звинувачення Стасюк у плагіаті та фальсифікаціях, тобто у діях самої Стасюк, які завдали непоправного репутаційного удару вітчизняній історичній науці, а в перспективі — могли завадити й просуванню тези про Голодомор як геноцид на міжнародній арені.
Не відомо з якої причини, але цілковито антинауково Малько генерує свою окремішну історіографію Голодомору, до якої, згідно її підходу, може бути долученим будь-хто, окрім співробітників Інституту історії України НАНУ та єдиного його профільного відділу (відділ історії України 20—30-х рр. ХХ ст.). і все це під гаслами демократії та свободи наукової творчості! Втім, хто матиме цю свободу, за написаним Малько, має вирішувати саме вона. Очевидна ж річ, що, за словами Малько, «українська історія», на сторону якої мав стати директор УІНП Антон Дробович, то — Стасюк, а ніяк не Кульчицький і його «п’ята колона». Чи недалеко від цього формулювання питання до умовиводу: навіщо нам та українська наука, якщо Стасюк не очолюватиме Музей Голодомору-геноциду? Вочевидь п. Малько не свідома того, що вона пише і кому.
В цьому сенсі апеляція до того, що «доктор Стасюк все життя присвятила дослідження теми Голодомору як геноциду, вперше ввела в обіг цей термін в публікаціях і назві музею» виглядають повним нонсенсом. По-перше, це неправда — п. Стасюк не поклала своє життя на олтар дослідження Голодомору, вона лише сповна використала адміністративний ресурс, який їй відкрило призначення на посаду директорки Музею. По-друге, мало кому приходить на думку зараховувати на свою користь назву очолюваної інституції. По-третє, неправдивим є твердження, що Стасюк першою розкрила правду про інститут уповноважених, подібна дисертація (щоправда к.і.н.) була захищена до неї, на диво: під керівництвом того ж В. Сергійчука. По-четверте, критика терміну Голодомор-геноцид (начебто запровадженого п. Стасюк) має місце не лише в Україні (до речі: переслідувані Малько «підписанти» до цього жодного стосунку не мають), а й за кордоном.
В. Малько насправді розписується у власній професійній некомпетентності і нав’язує адресатам власну систему професійних оцінок. Можливо, вона і застосовна для оцінки робіт американських студентів, але аж ніяк — науковця, що претендує на звання доктора історичних наук. Авторка листа висловлює цілковиту зневагу до вітчизняної системи кваліфікації наукових кадрів, в системі координат якої дисертаційне дослідження на пошукання наукового ступеня доктора історичних наук має бути самостійним авторським дослідженням в усіх його чітко означених чинними вимогами складових: методологічних засадах, джерельній базі, авторському тексті, висновках, апробованим і визнаним науковою спільнотою. За п. Малько виходить, що кожен сплагіачений і сфабрикований текст рукопису, якщо він супроводжується самостійно зробленими висновками, навіть такими науково неспроможними, як то у випадку з дисертацією О. Стасюк, може претендувати на звання докторської дисертації.
Не більше, як безпідставно виглядають закиди в бік в.о. Музею Л. Гасиджак, яка оптимізує штатний розклад, звільнюючи співробітників, які кілька років лише числилися в установі (отже, отримували гроші), не займаючись дослідницькою роботою. Оптимізацію Малько кваліфікує як «розгром української історичної школи у супроводі політичних репресій».
Складно зрозуміти, про яку українську історичну школу ідеться. Наразі немає відомостей про створення на базі Музею Голодомору-геноциду будь-якої наукової школи, якщо під цим не розуміти фабрикацію так званої комплексної судової статистично-криміналістичної експертизи № 957 від 3 грудня 2020 року, що і стала пусковим механізмом у скандалі навколо установи та постаті її тодішньої очільниці. Згадуючи яку, В. Малько безапеляційно заявляє, що підписанти «експертизи» встановили точну чисельність жертв — 10,5 млн.
Як аргумент на користь скандальної «експертизи» В. Малько зауважує — «Коли у Канаді доктор Олег Романишин видав у 2008 році книгу про Голодомор із цифрою 10 мільйонів у заголовку (Oleh Romanyshyn, Andrew Gregorovich, Orest Steciw, Holodomor: genocide by famine: 10,000.000. Ukraine 1932-1933, Toronto: League of Ukrainian Canadians. Ucrainica Research institute, 2008). Жоден науковець чи університет не звинуватив його у «фальсифікації» історії і не усунув з посади директора Дослідницького інституту «Україніка» (Ucrainica Research Institute)». Отже, авторка листа сама не бачить різниці між науковою працею/гіпотезою і криміналістичною експертизою/юридичним документом, і хоче, щоби усі її не бачили. Як не бачить чітко документально підтверджених фальсифікацій у горезвісній «експертизі», включно з фальсифікацією доробку перших дослідників Голодомору - Тимофія Соснового, Семена Підгайного, Джеймса Мейса тощо. Понад те, це кричуще правове невігластво вона хоче нав’язати як норму. Оспівуючи демократичні традиції Канади, вона забуває поміркувати, що б там сталося з чиновником, якого би обґрунтовано звинуватили у плагіаті та зловживанні посадовим становищем. Так ні: в логіці пані Малько, ліквідований має бути Інститут історії України НАН України (назву якого вона правильно написала лише з третьої спроби), а не спіймана на гарячому чиновниця.
На підтвердження «наукової позиції» колишньої директорки Музею Голодомору-геноциду Стасюк чомусь наводяться лист Постійного представництва України до 58-ї сесії Генеральної асамблеї ООН від 7 листопада 2003 року, заяви Світового конгресу українців (СКУ) до Генерального Секретаря ООН і Комітету ООН 2007 р. (лист від 14.08.2022 р.). З допису В. Малько виходить, що саме критика роботи Стасюк співробітниками Інституту історії України НАНУ гальмує визнання Голодомору актом геноциду Українського народу, а фальсифікація комплексної кримінальної експертизи, навпаки — сприятиме просуванню справи.
Змішуючи довільно логічно не пов’язані факти, В. Малько виносить своє «авторитетне» резюме: «не тільки заступник директора Інституту історії України НАН України, а й директор Українського інституту національної пам’яті і навіть міністр культури і інформаційної політики України стали на відверто проросійську позицію у цьому питанні і розпочали ганебне переслідування науковців, які мають незалежну думку. «Очільникам» цих трьох установ не місце при владі у вільній соборній Україні», - підсумовує вона.
Пані Малько демонструє кричуще хамство, невігластво і диктаторські замашки, повчаючи керівників держави, як керувати, і що реформувати в країні, тобто надаючи вказівки у сферах, у яких вона не має найменшого уявлення. Апелюючи ніби до завдання подолання рудиментів тоталітаризму, вона насправді закликає у силовий спосіб примусити робити те, що вона вважає за потрібне: і УІНП, і КМУ, і ВР України, а зрештою і НАН України. В. Малько з висоти свого становища куратора навчальних програм менторськи повчає і українських урядовців, і українських науковців, як жити і працювати в країні, до якої вона не має жодного стосунку. Натякаючи на якість міфічні «підробітки деінде», людина пропонує знищити НАН України як таку, що заважає їй та таким як вона та Стасюк просуватися кар’єрними щаблями, адже ставить до них ті професійні вимоги, яких вони не здатні підтримувати ані інтелектуально, ані морально. Тішить лише те, що менторські нахили п. Малько розповсюджуються не лише на владу і науку України, а й світові організації («Всі країни члени ООН мають обов’язок зупинити цей геноцид згідно з Конвенцією ООН, і Україна мусить вимагати від ООН визнання цього геноциду»).
Наприкінці інтелектуально неспроможного листа В. Малько озвучує свою справжню мету: «Доктор Олеся Стасюк після відновлення здоров’я, має бути поновлена в правах і має повернутися до свого робочого кабінету в Музеї Голодомору-геноциду, де на неї вже чекають нові плани на організацію заходів щодо вшанування пам’яті жертв геноциду, який не було засуджено свого часу і який став однією з причин нинішнього російського геноцидного знищення українців в контексті реабілітації сталінізму і переписування історії творцями «Русского Міра» (симптоматично, що назву цього фашистського покруча вона пише з помилками і з великої літери). Тобто, ця пані вирішила підмінити своїм особистим рішенням кадрові повноваження відповідних очільників найвищого державного рівня. А крім того, створила з О. Стасюк жертву з підірваним здоров’ям. Добре, що не прирівняла до українських воїнів.
Підводячи підсумки, вважаю за потрібне зауважити:
— Пані В. Малько, яка позиціонує себе як дослідниця Голодомору, впродовж останнього року продемонструвала кричущу непрофесійність, нездатність до ведення наукової дискусії, упередженість і невігластво.
— Позиціонування В. Малько та її нападки на так званих «підписантів» безпідставні. Для того, щоби з’ясувати, що сама вона є лише реплікатором, а не дослідником з проблематики. У своїх роботах вона реферує праці тих дослідників, які співзвучні її баченню. Нового історичного знання вона не продукує.
— Отже, в даному випадку маємо справу з людиною, яка, швидше за все, кимось використовується «всліпу». Статті В. Малько та її «відкриті листи» де факто є частиною спланованої ІПСО, яка, незалежно від того, чи то усвідомлює сама авторка, має своєю кінцевою метою дискредитацію не лише вітчизняної історичної науки, а й проблематики Голодомору загалом.
— Гнівні листи В. Малько, є маніпулятивними і фабрикаційними, з широким застосуванням різного роду фальсифікацій Вони створюють альтернативну реальність і під гаслами боротьби з залишками сталінізму та «русского мира», просувають ті ж таки тоталітарні наративи і моделі вирішення певних завдань. В цьому випадку йдеться про повернення Стасюк на посаду директорки Національного музею Голодомору-геноциду.
— Для досягнення поставленої мети йдуть у хід всі десятиріччями апробовані методи та інструменти російських ІПСО, як от наклеп, маніпуляція, підлог, дискредитація тощо.
— Зі сказаного випливає, В. Малько де факто є провокатором, метою якого є широка дискредитація органів влади і управління України, вітчизняної історичної науки (яку вона повсякчас зводить до рівня російської історичної науки, що є одним із методів саме російських пропагандистів) та самого концепту Голодомору, з метою блокування його просування на глобальному рівні.
Доктор історичних наук,
член-кореспондент НАН України Лариса Якубова
вересень 2022 р.
1
ДОСЛІДНИЦЯ ГОЛОДОМОРУ ВІКТОРІЯ МАЛЬКО ВКОТРЕ ЗВЕРНУЛАСЯ ДО КЕРІВНИЦТВА УКРАЇНИ
ДОСЛІДНИЦЯ ГОЛОДОМОРУ ВІКТОРІЯ МАЛЬКО: ЧОМУ «ФАХОВИМ» ІСТОРИКАМ НЕ ДАЄ СПОКОЮ ОДНА ДИСЕРТАЦІЯ?