В українських Сорочинцях етнографи ХІХ ст. якось запи­сали легенду про жужелицю – варіацію на тему міфу про втрачений Золотий Вік[1]. За нею, Бог приніс ковалю-цигану поправити серпа, а той став вимагати платні. Тож ображений небожитель, який знав, що у ковальському горні окалина перетворюється на золото і то і є доля майстра, обернув загребущому дорогоцінний метал на жужелицю-шлак. Ось у ХIV ст. для світу і настав Час Жужелиці.

Переходячи до конкретних замальовок річпосполитського досвіду України, почнемо тривіально – з природних умов та економічного базису. Щодо першого, то є чимало вказівок – крах золотоординського світу чи не передусім мав екологічну природу[2].

Похолодання (малий льодовиковий період) трапи­лося між 1250 р. і кінцем ХІХ ст. (акцентовані три холодні піки – се­ре­дина XIV століття, приблизно 1570 – 1710-і та 1790 – 1880-і роки, між якими було трохи тепліше)[3]. Температура на планеті тоді взагалі була на 2-3⁰ нижче сучасної. На теренах України це гукнулося украй холод­ними (континентально-сибір­ськими) зимами та нестабільною погодою влітку (засухи або, навпа­ки, затяжні дощі)[4].

Хоча ХVI ст. – на загаль­ному кліма­тичному тлі періоду – було кращим[5]. Перед тим, нага­даю, 800-1300 рр. трапився теплий період (кліматичний опти­мум) увін­чаний заможним і амбітним ХIII ст. Останнє дало чи­мало підстав вважати його предтечею ХVI ст. – точки відліку історії глобальної економіки і світ-системи.

Про відчуття «української погоди» маємо відвертий опис датчанина-очевидця (слуги Юля Юста). 1711 р. під Білою Церквою липнева погода вразила його різкими коливаннями температури (спека вдень, холод вночі – оповідач аж зимову шубу одягав). Це умови, що нагадують клімат пустель.

Переходячи до огляду демографії ранньомодерної України зауважу, що кількість її населення протягом ХІV-ХV ст. явно змен­шується (тут ще спадок «Чорної смерті»-чуми 1346-1353 рр. міг мати значення). Здається, місцева людність навіть витискається з колишнього києво- і дніпроцентричного ядра-гінтерланду до маргінальних зон-укриттів (Підгір’я-Галичина, Покуття і Буко­вина, Полісся, Крим)[6]. Причому, поліська Волинь і ординський Крим стали і специфічними притулками аристократів[7].

Не дивно, що й друзки «імперії анклавів» італій­ських міст-держав (Венеція, Генуя та ін.) так імпозантно вигля­дали на руїнах у новій «пустелі». Зростання числа і значення мігрантів у локальній історії також спадщина цієї доби.

Опція масовості XIV ст. також сильно відрізнялася від мо­дерніших часів. Ось 1383 р. за «Давньою ухвалою про порядок свят­кування весіль» у Львові нормою весільного бенкету мі­щан визначалася кількість гостей до 16 осіб (яким пропонува­лося аж 4 страви).

Варто згадати і про тривалість життя в Україні XIV ст. Адже людський середній вік тоді зменшується – складає 20-30 років[8]. Але то показник з урахуванням дитячої смертності, війн, голоду і епі­демій – за доброго розкладу, згадаймо Данте, і 35 років сприймалися лише як сере­дина життя тодішньої людини.

Утім те, що суспільство XIV ст. – то суспільство молоді більш ніж коли-небудь – це без­перечно[9]. І «розрив» з києво­руською спадщиною та традиціями у сфері високої культури також можна ставити на карб оцим «короткоживучим».

Однак, був і зворотній, приємніший бік медалі – молодь принесла до культури Європи XIV ст. виразні акценти на новизні та життєлюбстві, що надихали далі цілу світ-систему. Та й недоуцькі спрощення дещо демократизували ускладнену елітарну традицію Високого Середньовіччя[10].

Зрештою, зменшу­ється, ймовірно, навіть зріст людей XIV ст. (у середньому ≈160 см). Цікаво, що успішні завойовни­ки – «зі степу» (монголи) і «з лісу» (литовці) окреслювалися як вищі на зріст від русинів[11]. Отже, землеробська «хлібна дієта» на той час могла негативним чином позначатися на фізичних конди­ціях населення та знижувати імунітет до хвороб. Відомо також, що більш «здоровий образ життя» кочовика (який регу­лярно міняє забруднене місце на чисте) уявлявся татарами як знак їх переваги перед осілими сусідами[12].

Господарські уклади також деградують – золотоордин­ська степова урбанізація XIII-XIV ст. так узагалі зійшла нані­вець (після татарської Великої Зам’ятні 1359-1380 рр. навіть у Кри­му занепав столичний Старий Крим[13], а для міст нижнього Дніпра погромним став похід Тимура 1395 р.[14]). Улус на 300-400 осіб – ось тепер стандартна одиниця кочовиків (свідчення Дж. Сміта 1603 р.). А хата-мазанка стає символом українського житла[15].

Підупало-зібгалося і первісно широко закроєне – від Дніст­ра до Дніпра – сонцегербове Поділля[16]. Мусили тікати – причо­му, почасти, у внутрішні райони України – чорноморські іта­лійці (генуезці та ін.)[17]. Грецька і вірменська діаспори втратили свої державні метрополії і стали на шлях інтеграції до місцевих соціумів[18]. Зникають згадки русь­ких міських діаспор поза теренами Русі[19]. З’явилися свої «вічні втікачі» – цигани-роми (їх тоді приймали за вигнаних іслам­ським нашестям вихідців з Візантії та Єгипту), котрі найкраще почувалися поруч з руму­нами[20] (у Речі Посполитій ці «гулящі» найліпше задомовилися на Підляшші, були спроби трактувати їх на рівні з козаками).

Може і барвна назва «ухід» – вона не лише про тимчасо­вість промислового сезону[21], а й про реальний першоухід-вте­чу?[22] Зокрема, так виглядає відступ лівобережців ХV ст. з Путивля (у попе­редньому ХIV ст. сполуч­ної ланки з повол­зькими ор­дин­ськими центрами) і Сніпороду[23] (який прикривав переправу в Горошині на Сулі, «Вітовтову дорогу» на Ворсклу – з виходом на степовий Муравський шлях). Звідси відійшли до Канева і Черкас, чіпляючися за Лівобережжя хіба у Любечі і Острі (зворотній – переяславо-лубенський рух – намітився аж у 1580-х рр.)[24].

Не дивно, що на Русі Ранній Модерн зустрічали не весело. Ось і 1492 р. – на який припадав початок 8-го тисячоліт­тя від сотворіння світу – чекали на «кінець світу»[25].

Український Степ саме тоді стає Диким Полем[26] (Чорний ліс «поглинув» над­бузькі золотоординські центри, Запоріжжя-Жовтий Очерет[27] запанував над Ордо – ставкою Мамаєвого улу­су, Лівобережжя усипали Дичини-Сівери[28]). Українці-руси­ни якраз цієї історичної миті втрачають мореплавство[29] (а це буде зовсім не на краще за доби Великих географічних від­криттів і поширення товарної економіки) і, поза піратськими рейдами запо­рожців[30] та нереалізованою морською конвенцією Б. Хмель­ницького з турками у липні 1648 р., вони повернулися на Чорне море лише в середині ХVIII ст.[31].

Зрештою, навіть річкове судноплавство ледь животіло – сухопутний караван загорував над човном[32]. Згодом навіть перекриття судноплавства рибальськими спорудами[33] і млино­вими греблями на менших річках не викликало помітного опору[34].

Слід також мати на увазі і відносно повільну течію україн­ських річок – ось цариця Катерина ІІ, коли 1787 р. галерою пливла дніпровим маршру­том з Києва до Херсона, зауважила (за Кременчуком і до Поро­гів), що плавання йде неспішно, бо «Днепр более сходен озе­рам нежели рекам»[35]. Традиційний сплав від Брянська до Кременчука – це десь з 1 тис. км – за найкращих умов (висо­кою водою) займав 25 днів (отже, зовсім не швидше воза). Морським мінусом Дніпра була відсутність незамерзаючих портів у його чорноморському гирлі-лимані[36].

Показовим є епізод як Плано Карпіні 1245 р. у Києві радять вибрати для мандрівки до двору монгольського хана руський критий возик-фургон – такий, яким русини хутра перевозять (згодом – у козацькі часи – їх, зовсім по-корабельному, «палу­бами» називали[37]). Це символ цілої нової суходільної транс­кон­тинентальної системи сполучень – отого чи не голов­ного внеску монголів до цивілізації (на ділянці України найтривалі­шої слави зажили правобережний Кучманський і лівобережний Муравський шляхи; плюс ще нова європейська шляхова мере­жа «торгівлі волами», яка не з’явилася б у ХIV ст. без міграції половців-куманів до Угорщини[38]).

Не варто легковажити і сан­ний шлях[39]. Про його зручність промовисто говорить те, що у ХVI – першій половині ХVIІ ст. зима лишалася традиційним часом сеймуван­ня у Речі Поспо­литій[40]. Свої зимові транспортні технології (теплий і водоне­проникний одяг[41], похідний харч, адаптовані породи коней, вибір захищених природою місць ночівлі) були і у кочовиків-татар – вони відзначалися здатністю вести війну взимку, що було постійною проблемою для сусідів[42].

Попри все це, маємо унікально значну роль ріки Дніпра в українській ранньомо­дерній історії[43]. Ще 1447 р. статут короля Казимира згадує цю водну артерію як одну з «королівських рі­чок», де ніхто не має права заважати сплаву купців і товарів[44].

Могутній Дніпро укра­їнці навіть стали звати Славута або Слави гута[45] – тобто, фактично, виробник слави. Таке величан­ня виглядає саме на своєрідну «ком­пенсацію» за «відрізане» море (навіть слова «Берег», «побе­режники» – то в тогочасній Україні не морські, а річкові тер­міни[46]).

Врешті-решт і Пороги (на Дніпрі та на Дністрі) – це місцеві герої-актори здебільшого саме ранньомодерного часу[47] (вони рятують Київ від перспективи захоплення турецьким флотом бл. 1500 р., їх беруть під контроль запорожці, з проек­тами їх знесення – задля хлібного експорту до південної Єв­ропи – постійно носяться від ХVI ст.). Річка стає і символом кордону[48] і краю світу[49].

І навіть пити з Дніпра воду здатні хіба місцеві. Як писав наприкінці XVI ст. Й. Верещин­ський: «Дніпрова вода сама [по собі] новим людям є нездорова» (отже, вимагає акліматиза­ції)[50].

Уривок про Дніпро і про чорно-білість річпосполитських морів[51]

з віршу Яна-Анджея Морштина (1621-1693) «Ріки» («Rzeki»)

зі збірки 1647 р. (вийшла друком лише 1874 р.) «Kanikuła albo Psia gwiazda», співаної, за автором,

«на берегах Сейму і Сули, де Псьол і Ворскла течуть болотними водами і де кордон двох слов’янських народів»:

Отже, природна Реконкіста – це великою мірою голов­ний зміст і сенс історії України ранньомодерного періоду (при­чому, свої програми відвоювання мали як русини, так і татари та ін.)[53]. Запит на Відродження (часто цілком намацальних руїн) – можна сказати – постійно стояв над душею тогочасного укра­їн­ця[54].

Між іншим, щодо «душ». Навіть у релігій­ному жит­ті маємо низку «відродженських» програм (вони доб­ре вив­чені на хрис­тиянських рухах протестантів, православних і ка­толиків на теренах Речі Посполитої, але ось і в Криму ісламіза­ція з кінця ХV ст. набирала оберти[55] – остаточно запа­нувала вона в цьому регіоні хіба з кінця ХVI ст.).

Зрештою, повернімося до екології. І в підсумку мусимо прийняти, що екологічні умови були таки сприятливіші для лісової осілої півночі – саме вона у ХVI-XVIII ст. просувається на степовий кочовий південь[56]. Наступ цей мав не лише люд­ський вимір – адже у XVІІ ст. на українських теренах вимер дикий бик-тур[57]. Та й час тих, хто швидше бігав (дикого коня-тарпана і антилопи-сайгака) чи глибше пірнав (осетра) – вже спливав.

Демографічні обрахунки для цього часу дають наступні цифри – 1500 р. 7,5 млн. мешканців Корони Польської + Вели­кого князівства Литовського, 1650 р. – 11 млн., а 1771 р. – 12-14 млн. Для 1650 р. – це 4 місце в Європі за людністю, без урахування Туреччини, але за щільністю заселення Річ Поспо­лита не вражала європейця – ось на Британських островах цей показник був удвічі вищий[58].

З підрахунками українського населен­ня через брак джерел все дуже складно. Хіба, врахову­ючи факт слабшого заселення прикордоння, можна оперувати порядком цифр у 1-2 млн. жителів.

Крім клімату, для України досить гостро стояли пробле­ми пошестей[59]. Взагалі, невелика щільність населення вважається фактором, який сприяє його здоров’ю (менше людей природі легше прогодувати і менше контактів – рідші шанси для епіде­мії). Однак, зворотнім боком малолюддя було, ймовірно, пізні­ше напрацю­вання українцями достатнього рівня імунного опо­ру певній хворобі (ось у Західній Європі остання велика епіде­мія чуми – то 1663-1684 рр., і ближчий до України Відень по­страждав від неї 1679 р.[60]).

Епідемічну небезпеку найчастіше приносила війна[61]. Будь-яка велика військова кампанія (котра виходила за умовно 2-тижневий термін набігу) майже неминуче викликала спалах епідемій (і якщо чума – це відносно рідкісний гість, то дизенте­рія, яку тут звали червоною неміччю або червонкою – ось тради­ційна «солдатська» хвороба).

Ось 1648 р. від чуми помер Максим Кривоніс, 1651 р. від дизентерії – Ярема Вишневець­кий (як результат – 1653 р. згадували, що пошесть споловинила сили Б. Хмельницького порівняно із початковими кампаніями 1648-1649 рр.[62]). Про спустошення часів «турецької війни» від півден­ної чуми 1739-1740 рр. в поселеннях і гарнізонах Ниж­нього По­дніпров’я (від гирла р. Самари до Очакова) промо­висті спомини лишив очевидець – віце-адмірал Яків Барш[63]. Ті самі пошесті нерідко блокували і торгі­вельні шляхи.

Хіба вже з середини ХVIII ст. карантинна служба (ви­никла у Венеції 1402 р., ймовірно, як запозичення зі світу ісламу) та поширення гігієнічних знань стають більш-менш ефективними (тоді ж митниці обзаводяться лікаря­ми, а до того хіба лазні для подорожніх можна вважати анти­епідемічними заходами). І лише 1784 р. столичний акаде­мічний лікарський десант (на чолі з талановитим лікарем-вче­ним Дани­лом Самойловичем) переходить від практики простого вичіку­вання (поки само пройде) до активних анти­епідемічних заходів і реально рятує від епідемії чуми Кременчук і Херсон.

Суттєвою лишалася проблема сарани в Україні (здебіль­шого Південної і Правобережної, хоча ось 1759 р. ці комахи сягнули Путивля, а 1799 р. Чернігова). Про це специфічне українське лихо добре відомо ще з описів Боплана та малюнків Мюнца[64]. А сарана 1749 р. потрапила навіть на сторінки «Енеїди» І. Котлярев­ського.

Зрештою, південно-східні вітри-суховії, крім того, що пере­носили оту сарану, також були для степової України суттєвим клопотом. Для землеробства то є фактор ризику і стриму­вання. І до речі, дошкуляла сарана не лише землеробам. У серпні 1540 р. польський спостерігач повідомляв, що татар з цього (=правобережного) боку Дніпра ця напасть змусила покинути свої табори (і тому набігів на Корону Польську та Угорщину того року можна не чекати)[65].

[1] Див. зокрема збірку Г. Булашева «Украинский народ в своих ле­гендах…» (1909).

[2] Кульпин Э. С. Цивилизация Золотой Орды // Монгольская импе­рия и кочевой мир. – Улан-Удэ, 2004. Крім кліматичних змін XIV ст. і епідемії чуми, автор звернув увагу і на проблему знеліснення – через збільшення випасу худоби у доступних кочовикам лісах.

[3] Свіжі книжки на цю тему див.: Розенлунд Маркус. Погода, яка змінила світ. – Київ-Львів, 2021. – 224 с. (зокрема розділ 9 «Найяс­кравіша та найпонуріша мить Європи»); Фейган Брайан. Малый ледниковый период: как климат вершил историю, 1300-1850. – Москва, 2021. – 352 с. – твердить про три піки похолодання часів малого льодовикового періоду – 1450-1530 рр., початок 1560-х – бл. 1720 рр. (найхолодніші зими малого льодовикового періоду), 1760-1850 рр.

[4] Для цікавих кілька барвистих фактів про зими, засухи і катастрофи. 1) Що таке тогочасна холодна зима можемо судити за ось такою звісткою: у березні 1748 р. у Келебердянській сотні Полтав­ського пол­ку замерзло – 2 людини та 86 коней, 1 733 голови великої рогатої худоби і 16 287 овець, див.: Пархоменко В. «Стужа» в Малороссии в марте 1748 р. // Киевская Старина. – 1905. – № 9. – С. 115. Для ту­рецьких коней – трофеїв війни 1735-1739 рр. – у Миргородському полку у 1740-х рр. прийшлося будувати зимові стайні, бо під відкри­тим небом тварини не виживали, див.: НБУВ. ІР. – Ф. ІІ. – Спр. 2012. – Арк. 542-549зв.

У 1773/1774 рр., за Й.-А. Гільденштедтом, у Кременчуці Дніпро був скутий кригою від 6 (17) листопада до 18 лютого (1 березня). Пейссонель при описі Очакова середини ХVIII ст. також зауважив, що Дніпро вкритий льодом з грудня до квітня (це, мабуть, за найхо­лодніших зим), що і зимівлі кораблів в очаківському порту заважає.

Між іншим, один з температурних мінімумів цього періоду при­пав на 1650 р. – часи Козацької революції в Україні. Отже, еколо­гічний чинник тієї революції також слід мати на увазі. Про вплив похоло­дання 1640-х – 1650-х рр. на історичні події див.: Parker Geoffrey. Global Crisis: War, Climate Change and Catastrophe in the Seventeenth Century. – New Haven, 2013.

Утім, не завжди у холодах був винний саме малий льодовиковий період (є кілька версій його причин). Так, у холоді і голоді 1601-1603 рр. (коли на санях можна було замерзлим берегом Чорного моря до Константинополя їздити) добачають слід виверження вулкана Вайнапутіна в Перу, яке відбулося 19 лютого – 6/15 березня 1600 р. У зиму 1620/1621 р. Босфор також замерз – так що з Європи до Азії можна було ходити пішки.

2) Особливо пам’ятні засухи 1364, 1372, 1525, 1533 і 1833 рр., див.: Бараш С. И. История неурожаев и погоды в Европе. – Ленинград, 1989. У Короні Польській посушливим був ще 1563 р. (аж ліси горіли). Може бути, із засухою-1364 пов’язаний і чорноморський дебют Польського королівства (яке тоді щойно утвердилося на Галичині) – поставки хліба на Кіпр (1365 р.?).

3) Про катастрофічний характер кліматичних коливань згадаємо італійця Петрарку. 1367 р. він писав, що зі «Скіфії»-Причорномор’я, звідки раніше до Венеції возили величезні врожаї хлібу, тепер везуть невільників, яких продають родичі, бо інакше вони б з кам’янистого ґрунту хіба останню траву видряпували б, аби не померти з голоду.

[5] З кліматичними коливаннями (потепліннями) співпадають і пе­ріоди господарчого прогресу в Європі Старого Порядку. Останні В. Сміл пов’язав з 1150-ми – 1300-ми роками, ХVІ ст. і 1750-ми – 1850-ми роками, див.: Смил Вацлав. Энергия и цивилизация. – Москва, 2020 (розділ 3 «Традиційне сільське господарство», пара­граф «Європа»).

[6] Це власне загальноєвропейська тенденція «важких часів» XIV-XV ст., див.: Делюмо Ж. Вказ. праця. – С. 75-78 (у ХIV ст. населення Європи взагалі скоротилося на третину). Дюбі також згадував про зміни зон добробуту в межах європейського світу Заходу у ХIV ст. (зокрема, у виграші опинилася сусідня з Україною Чехія), див.: Дюби Жорж. Время соборов. Искусство и общество 980-1420 годов. – Москва, 2002 (розділ «Палац. 1280-1420»).

[7][7] Про «зірковий розсип» князів на Волині чули мабуть усі, а ось колоритне свідчення Пейссонеля 1755 р. про «Крим як сховище» менш відомо. За ним, легендарна угода-конституція кримського хана з турецьким султаном 1475 р. включала пункт: «держава хана і навіть землі, котрі належать їх [=ханській] крові, будуть недоторканними прихистками для тих, хто схоче в них сховатися». У чомусь прикметно, що у XVIII ст. Крим нерідко звали «Малою Татарією», а Наддніпрянську Україну «Малою Росією» – то, справді, по-своєму реліктові простори.

[8] Ймовірно, спадщина того часу і ранній шлюбний вік, який так критикував на рубежі ХVII-XVIII ст. Климентій Зіновіїв. Той вчений-наддніпрянець ратував за те, аби для чоловіків шлюбний вік підняти з 16 до 20 років, а для жінок з 13 до 15.

[9] Щоправда, у другій половині XIV ст. ситуація могла змінитися – від нових хвиль чуми помирало більше молоді, яка не мала набутого тимчасового імунітету, див.: Келли Джон. Черная смерть. История самой разрушительной чумы Средневековья. – Москва, 2021. – 415 с.

[10] Про це див. там само у Ж. Дюбі. А Дж. Келлі нагадує, що саме проти ідеї повернути «колишні часи» виступили повстанці Вота Тайлера 1381 р. Отже, пізніше не раз озвучена ідея пропольських публіцистів про києворуську давнину як добу «князівської тиранії» могла мати витоки і в оцій зміні умонастроїв.

[11] Згодом, 1798 р. у «Записках о Малороссии» Я. Маркович порів­нював північних лісових українців Сіверщини і південних степовиків Полтав­щини та зауважував, що другі росліші за перших, причому теж, здається, підозрював, що то наслідок м’ясо-молочної дієти, яку забезпечує скотарство. Власне найвища сучасна нація – голландці – також пояснює свій зріст любов’ю до молокопродуктів. Є також при­пущення, що міцні, але не дуже високі спочатку татари Криму, зго­дом додали у височині через популярність шлюбів із черкешенками.

[12] Зрештою, і в дотатарський період «вершницька» культура спри­йма­лася за елітарну осілими українцями.

[13] Прийшов час гірської цитаделі Кирк-Ор (Чуфут-Кале), з якої лише згодом хани вистромилися до ближнього Бахчи-Сараю.

[14] Вже у ярлику кримського хана 1461/1463 р. середньо-нижньодніпровий простір членується-позначається лише через Київ – «почавши від Києва до гирла моря».

[15] Англієць Пол Рікоут 1680 р. зробив короткий опис «країни коза­ків», де занотував, що «їх будинки не з дерева чи каменю, а з вербо­лозу переплетеного та обмазаного землею і вапном».

[16] Припускаю, згодом Поділля вплинуло на специфічну в Україні семантику «Низу» (Поділ/Поділля теж означає те, що внизу). Нагадаю, що італієць-очевидець Амброджо Контаріні 1473 р. «нижньою Руссю» («Rossia bassa») називав усі українські землі підлеглі польському королю. У білоруських літописах XVI ст. також поїхати «на Низ» зазвичай означає «в Україну». Отже парадоксально, але для українця низ – то не стільки про околицю, скільки про ядро батьківщини. Утім, все стає на свої місця як згадати, що Подільське князівство XIV ст. власне і є 1-м проектом України.

[17] Потенціал генуезців в історії України дещо недооцінюється. Тож нагадаю, що 1293 р. вартість морської торгівлі Генуї утричі пе­ревищу­вала прибутки королівського скарбу Франції. 1340 р. у Кафі Ібн Баттута побачив чудові ринки і порт з 200 кораблів (великих і малих). Спеціалізацією генуезців був китайський шовк (інші члени «великої четвірки» Північної Італії також на чомусь спеціалізувалися – Венеція на прянощах з Індії, Флоренція на виробництві і експорті вовняних тканин, а Мілан – металевих виробів/зброї).

У «чумній» середині XIV ст. трансконтинентальна торгівля під­упала і генуезці більше уваги починають приділяти розбудові колоні­ального анклаву в Криму (те саме роблять Венеція на т. зв. «Терафер­мі» довкола міста, Флоренція в Тоскані, а Мілан – в Ломбардії).

У ХVI ст. італійська громада ще помітна у Львові. Та й в інших частинах України зустріти італійців було не дивина – 1579 р. рим­ський нунцій у Польщі Калігарі навіть включив їх у «суміш народів», з яких утворювалося козацтво. Утім, власне генуєзці, після втрати Кафи 1475 р., переключилися на експансію в Іспанії та її американ­ських колоніях, а на «турецькому» напрямку неподільно запанувала Венеція.

[18] З українськими вірменами пов’язане таке цікаве місцеве куль­турне явище як література вірмено-кипчацькою мовою. А грецька культура в Україні традиційно уходила за «високу» (з цим пов’язане й українське слово «гречність»). І навіть Козацька революція мала своїх героїв грецького походження (наказний гетьман Остафій Астаматій, дипло­мат Данило Грек/Олі­веберг де Грекані та ін.).

[19] Маю на увазі вражаючий за масштабами діаспоризації «Список руських міст далеких і близьких» (1370-х – 1390-х рр.).

[20] У Молдові циганським походженням могли похизуватися навіть окремі воєводи-господарі, як ось Стефан Разван (1595). У підту­рець­кому Білгороді-Дністровському 1574 р. фіксується окремий ци­ган­ський район (один з 24 у місті), а у татарському Криму 1755 р. цигани підпорядковувалися мехтер-баші – начальнику музики хана.

[21] Про степові сезони-річні цикли цікаво оповів бранець ногайців у 1603 р. – англієць Джон Сміт (той самий, що згодом в Америці «влип» в історію з Покахонтас). Татарські улуси «біля кордону з християнами» – то маленькі «котеджі» з дерева, обмазані брудом і звірячим послідом-кізяками, з дахами, вкритими очеретом. Отже, це добре знані на півдні України мазанки.

Татари відкочовують з них на літо під Перекоп, до самого Криму та до Азова. Від’їзд – у квітні, повернення – у жовтні. Отже, травень-вересень – то козацький сезон на прикордонні, коли можна було відносно спокійно користуватися річковими уходами. Причому, ін­тенсивність використання угідь також коливалася, бо ось мешканці Білорусі тримали відхід «на Низ», як резервний варіант – вони масово прибували на Україну лише у неврожайні роки.

[22] Д. Даймонд до передумов суспільного колапсу зараховує 1) не­нав­мисне руйнування екології (навколишнього середовища); 2) зміна клімату; 3) ворожі сусіди; 4) втрата дружніх сусідів (торгівельних партнерів); 5) відношення суспільства до навколишнього середовища (див.: Даймонд Джаред. Коллапс. Почему одни общества выживают, а другие умирают. – Москва, 2008). Пункти 2, 3 і 4 в ранньомодерній Україні виразно відчутні. Екологічні проблеми (зведення лісів, труд­нощі водопостачання і антисанітарія в містах) ранньомодерні україн­ці також знали, але мали вони тоді ще локальне значення.

[23] Сніпорід (Снепород, нині Сліпорід – річка і село Мацківці, Лу­бенського р-ну). 1589 р. на зміну йому прийдуть Лубни (висунуті ближче до Путивля, який повернути не вдалося).

[24] Ймовірно, мав місце і подібний вихід золотоординського насе­лення з нижнього Дніпра через погром Тимура 1395 р. (так Черкаси і Канів «успадкували» права на Запоріжжя). Як тут не згадати свіжу картину анархічної історії в схожих зонах-укриттях, див.: Скотт Джеймс С. Искусство быть неподвластным. Анархическая история Юго-Восточной Азии. – Москва, 2017 (першо­друк – 2009 р.). А «Кос­мологія універсальна» (1575) Андре Теве переповіла стару бувальщи­ну-анекдот про русина-українця, який мешкав на рівнині по-сусід­ству із татарами – то він 20 років з домівки-укріплення не виходив.

[25] На цей психологічний рубіж щойно звернув увагу адепт «незаходу­центричної» історіо­графії (трохи крикливо-неофітський) – британець П. Франкопан (Peter Frankopan), див.: Франкопан Питер. Шелковый путь. Дорога тканей, рабов, идей и религий. – Москва, 2017 (першо­друк – 2015). Зрештою, через колумбове відкриття Аме­рики, 1492 року «колір часу» у світі тоді таки змінився, а в Україні вперше почули про дніпровських козаків (до речі, у плаванні Колум­ба, є «український слід» – Дж. Аррігі вважає, що той іспанський генуезець відправився відкривати новий шлях до Китаю через океан, аби компенсувати втрату кримського виходу Генуї на старий степо­вий маршрут).

[26] Ширша ніж на інших відтінках Великого Кордону Європи «ней­тральна смуга» в Україні пов’язана із здатністю кочовиків, котрі зви­чайно виходили в похід з трьома конями, рухати війська (особливо у недалеких виправах) у 2-3 рази швидше за будь-яку європейську армію.

[27] Жовтий Очерет – дослівний переклад татарського топоніму Сари-камиш.

[28] З’являється система хвильового (сезонного) природно-господар­ського домінування, коли квітень-жовтень тут панують українські ко­заки (сіврюки-уходники), а листопад-березень – татари-ногайці (ча­бан­ські гурти). Останні не могли взимку вижити без доступу до осе­редків палива (дров-хмизу) – Чорного лісу, Самарської Товщі, Свято­гір’я Сіверського Дінця та «жовтого очерету» лівобережного Велико­го Лугу Запоріжжя (+мікроЗапоріжжям на Півден­ному Бузі був район від порогів Мигії/Гарду до Балаклія у гирлі р. Чичиклія), плюс лісо-пагорбкова смуга за лінією Рашків-Кодима-Бершадь у Подністров’ї.

Утім, система то була слабкорегулярна (нерідко рік чи й кілька років угіддя пустували). Тому для кримців заперекопські дніпро-дон­ські степи ще й правили за «курук» – заповідник-запасник на випадок надзвичайних обставин. Ось 1517 р. – під час голоду в Криму – сюди вийшли цілою Ордою. А 1560 р. московський цар писав, що добре відомо – кримці в середині літа і восени не можуть знайти на своєму півострові пашу для худоби. Тому вони виходять за Перекоп і навіть за Дніпро під Чорний ліс ідуть.

Виникнення у 1540-х – 1570-х рр. Запо­ріжжя, зробило літньо-осінній маршрут Крим – Чорний ліс ризикова­ним і нерегулярним. Чорноліс-городище – знане за картою-врізкою Дніпра (1550?) на мапі ВКЛ 1613 р. – зникає. Це дало шанси новим центрам-гніздам козаць­ким – Корсуню і Чигирину.

Утім, про те, що Запоріжжя – то альтернатива Бахчисарайській ставці, кримські хани пам’ятали. 1593 р. хан Газі-Гірей, плануючи протистояння з турецьким султаном, збирався перенести столицю до «Кошкіного перевозу» вище Порогів. Ймовірно, це терени сучасного м. Дніпро – у гирлі р. Самари.

[29] Останній доступний тодішнім українцям значний морський порт – Білгород-Дністровський – турки захопили 1484 р.

[30] Непропорційно велике зацікавлення спостерігачів «морськими» под­вигами козацтва дуже симптоматичне для тогочасної західної цивілі­зації.

[31] Свіжі міркування про важливість моря (maritime – морського часу) для цивілізаційного розвитку див.: Пейн Линкольн. Море и цивили­зация. Мировая история в свете развития судоходства. – Москва, 2017 (англомовний першодрук 2013 р.). Там, зокрема, XVI-XVIII ст. звуться «класичною епохою мореплавства». Вужче див. також: Кінґ Чарльз. Історія Чорного моря. – Київ, 2011 (англомовний першодрук 2004 р.). Го­ловний ісламський опонент християнської Європи – Туреччина – також славна своїм флотом.

[32] Вантажопідйомність чумацької мажі складала близько 60 пудів (960 кг) на паро­воловий віз, найсильніші воли могли тягти і до 90 пудів (1 440 кг). Четверикова мажа брала до 120 пудів (1 920 кг). Є дані, що чумаки використовували також шестирикові вози. Отже загалом – кілька возів досить легко заміняли за вантажопідйомністю тогочасне купецьке річкове судно (найпоширеніші на 2-8 тонн).

Про «двигун» теж скажу пару слів. Плюс вола перед конем (то найсильніша тяглова тварина) був у тому, що перший міг живитися лише підніжним кормом (трава, солома), а другого треба підгодову­вати зерном (а це дорожче). До того ж, хоча з XVII ст. в Європі виводять нові крупніші кінські породи (для України тут важливі битюги, виведені у ХVIII ст. над р. Битюг на Воронеж­чині), перевага коня стала очевидною хіба вже у ХІХ ст.

[33] Тогочасне річкове рибальство – це частіше дерев’яні загородки-пастки, а не сітки-вудки. Ось 1539 р. польський король доручає уможливити баркам із сіллю сплав р. Сян, що вимагало знесення «застав рибальських».

[34] Морштин 1647 р. віршував про загальнорічпосполитську дико­винку – млин на україн­ській р. Сейм у Батурині (аж на 37 кіл-колес).

[35] Высочайшия собственноручныя письма и повеления… императ­рицы Екатерины Великия к покойному генералу Петру Дмитриевичу Ерапкину и всеподданейшия его донесения. – Москва, 1808. – С. 239 (лист від 17(6).V.1787 р.).

[36] Пейссонель у 1750-х про Очаків зауважив, що ті кораблі, які залишаються тут на зимівлю, розвантажуються в Хаджибеї (отже, звідси і майбутня слава Одеси).

[37] А у XVIII ст. знані і «палубничі козаки Генеральної Артилерії».

[38] До речі, у 1430-х рр. Йоасафат Барбаро свідчив, що і татарських «рослих і вельми гарних» волів гоняли з Золотої Орди на бійні Італії через Польщу або Волощину на Угорщину і Німеччину.

[39] Для того таки Й. Барбаро, приазовського італійця 1430-х рр., сані – то технологія Русі. Про те, що швидкість санних шляхів справляла враження на італійців є свідчення Паоло Джовіо з 1525 р.

[40] Chorążyczewski Waldemar. Mróz, śnieg i polityka. Zima jako czas sejmowania w Polsce XVI – pierwszej połowie XVII wieku // Historia – klimat – przyroda. Perspektywa antropocentryczna / Red. Piotr Oliński, Wojciech Piasek. – Toruń, 2018. – S. 61-78.

[41] Кавалерійські бурки для коронних жовнірів і у середині ХVIII ст. із Криму возили.

[42] Гетьман коронний Ян Замойський 1594 р. зауважив, що турки змушені вдаватися до послуг татарського війська взимку, бо не мають підрозділів здатних вести війну у холодний сезон.

[43] Лише найзахідніша частина України (Галичина і Волинь) мала свої «підключення» до ба­сейну Вісли і домінантного для Польщі ринку Балтики. Тому, наприк­лад, у Львові неважко було купити соло­них балтійських оселедців – доправлених водою до сусіднього Буська на Західному Бузі.

Був свій водний шлях і в українсько-білоруському Поліссі. Ось С. Сарницький при описі Луцька з 1585 р. записав, що сюди зручно сплавлятися кораблем зі Слуцька.

На сеймі 1631 р. висувався проект з’єднання Дніпра і Німану (для чого мали викопати канал між річкою Вілія/Няріс і Березиною). Але до його реалізації справа не дійшла. Лише 1767-1783 рр. в іншому місті був прокопаний Огінський (Дніпро-Німанський) канал. До речі, є гіпотеза, що і Б. Хмельницький 1657 р., коли брав під контроль в інтересах київських купців новий порт у білоруському Бихові, вже примірявся замінити для українського балтійського експорту шлях Віслою на трасу через Білорусь до Східної Прусії.

[44] До речі, шлях «з варяг у греки» (маршрут Київ – Новгород) відійшов у минуле. 1598 р. англієць Джон Пейтон зауважував, що торгівлю Дніпра слід поєднувати з Західною Двиною (себто, це траса Київ – Рига).

[45] Пояснення-тлумачення з «Марсу савроматського» (Варшава, 1642) Самуеля Шимановського.

[46] Зрештою, ми і досі терміни «Правобережна» і «Лівобережна» Україна вживаємо за тим таки «річковим берегом».

[47] Культ «порогу» (в оселі) – монгольська спадщина, тому ініціа­ція козака шляхом переходу через дніпрові Пороги також, ймовірно, її слід.

[48] Як тут не згадати про колони на Сулі – знаки межі Сарматії (легенду про встановлення таких колон першим польським королем Болеславом Хоробрим під час походу на Київ 1018 р. спопуляризува­ла хроніка М. Кромера, уперше видана 1555 р.). С. Сарницький у своєму «Описі давньої і нової Польщі» (Краків, 1585) зрівняв їх із ан­тичними Геркулесовими стовпами Гібралтару (межа Стародавнього світу). Згодом ці надсульські колони красномовці прикрасили ще й трубами. Зокрема, М. Пашковський про них писав: «стовпи залізні з труба­ми мідними», що на подив бриніли, див.: Zadora. Traktat de offensive bello. – [Kraków?], 1613 (розділ VI, параграф ХІІІ). Можливо фольклорним слідом «посульської/татарської межі» є переказ (зафіксований 1905 р.) про те, що «татарські степи колись були од Синього моря … без малу не до Лубен» (тут ніби є насип із хату заввишки, у якому прокопані ворота для проїзду; з нього видно аж до Азовського моря), див.: Савур-могила. Легенди і перекази Нижньої Наддніпрянщини. – Київ, 1990. – С. 12.

[49] Є байка з кінця XVIII ст., де Очаків представлений краєм світу – мовляв, там сходиться земля і небо, див.: Кулиш П. Записки о Южной Руси. – Т. 1. – Спб., 1856. – С. 289.

[50] А трохи старший С. Сарницький додавав, що козаки вирішують проблему нездо­рової води під Києвом заїдаючи її часником. Усі русини також возять з собою бурдюки-боклаги горілки – своєрідний дезінфектор (як пише автор «що вода застудить, то горілка відігріє»), а татари, коли ведуть бранців поять їх юшкою, що лишилася після варення м’яса.

[51] Шляхетська імперія – як і всі інші тутешні геополітичні потуги після готів Германаріха (Київська Русь, Велике князівство Литовське, Росій­ська імперія) – марила Балто-Чорномор­ським двомор’ям. До речі, назвати чорноморський корабель «Україна» (1784 р. він зробив свій перший рейс з Херсона) згодом спало на думку саме польсько-україн­ському магнату – Проту Потоцькому (співзасновник польської Чорно­морської торгової компанії, що почала діяти з 1782 р.).

[52] Біле море=Балтийське море. Поетична назва-метафора Моршти­на, вигадана явно заради протистав­лення морю Чорному (біле-чорне, добре-зле).

[53] Недавно історик Модерну Тімоті Снайдер постулював правило: в європейській історії чергуються періоди колонізації і деколонізації (а не картинки стабільного життя націй/ «міф раціональної нації»), див.: Снайдер Т. Дорога к несвободе. Россия, Европа, Америка. – Москва, 2021 (англомовний оригінал 2018 р., розділ 4 «2014 рік: оновлення чи вічність?»).

[54] Йєн Мортимер нещодавно звернув увагу – людина «сві­ту Заходу» у XIV ст. ще не знала, що таке суспільна історія і жила за­ну­рена у вічнотриваюче сьогодення, у XVI ст. вона потроху починає ро­зуміти минуле, а у XVIII ст. стала охоче уявляти і майбутнє, див. пара­граф «Винахід майбутнього» у: Мортимер Я. Века перемен. События, люди, явления: какому столетию досталось больше всего? – Москва, 2019 (першодрук 2014 р.). Тому тему «минулого» і в ранньо­модерній Україні варто сприймати як «виклик часу».

[55] Ось 1517 р. кримський хан навіть писав московському князю, що мулли кажуть йому – повертати юних бранців гріх (адже тих, хто «до 16 років» автоматично навертали на іслам).

[56] Не варто сприймати цей процес у координатах одвічної війни Лісу і Степу (чи то свіжого «органічного колоніалізму» Майкла Ходарков­ського, себто приреченості на наступ задля оборони земле­робської зони). Часто тут просто маємо зсув домінанти у давньому симбіозі, який визначений самим зростанням населення – адже осілі заняття дозволя­ють прогодувати більшу кількість людей.

[57] З темою вимирання української фауни пов’язана і вікопомна історія з єдинорогами – 1530 р. подільський герой Б. Претвич подару­вав польському королю ріг останнього з тих чудо-звірів (ним осо­бисто впольованого). 1540 р. ту реліквію передарували імператору-Габсбургу (і той артефакт досі експонується у Відні в музеї історії мистецтва).

[58] Обрахунки за: Augustyniak Urszula. Historia Polski. 1572-1795. – Warszawa, 2008.

[59] На медичний аспект світової історії щойно звернув увагу бри­тан­сько-американський історик Н. Фергюсон (Niall Ferguson), див.: Фергюсон Ніл. Цивілізація. Як Захід став успішним. – Київ, 2017 (першо­друк 2011 р.). Хоча, сюжет цей широко спопуляризував ще Вільям Мак-Ніл, див.: Мак-Нил У. Восхождение Запада: История человечес­ко­го сообщества. – Киев; Москва, 2004 (першодрук 1963 р.). – С. 741-743.

[60] Хоча, у кліматично ближчій Україні Південній Франції чума гостила ще у 1724 р., а на Мальті – 1813 р. У територіально недале­кому Гданську був спалах 1709 р. (1709-1711 рр. від чуми страждала уся Балтика). 1711 р. постраждала і Братислава. Зрештою, і до Києва ця пошесть дійшла. Отже, «відставання», якщо воно і було, можна вважати тут порівняно незначним. Не виключаю, що «напрацювання імунітету» – то хибна ідея-пояснення і успіх бо­ротьби з чумою (за П. Шоню) визначався державно-дисциплінарним контролем над ізо­ляцією хворих (тоді рідка щільність населення – то мінус).

[61] Наразі ще недосліджений вплив європейського масштабу епіде­мій 1624-1625 і 1629-1630 рр. на знані «козацькі війни». Львів «чор­ного чотириріччя» (1620-1623) втратив від чуми ²/₃ населення і це могло бути відлунням Хотину-1621. Страждав Львів від чумних епі­демій і в 1594 та 1678 рр. У Києві «мор» згаданий 1588 р., взимку 1627/8 рр. хвороба гуляла на Запоріжжі, а 1629 р. сильно постраждав татарський Крим. Про пошесті на теренах Речі Посполитої див.: Karpiński Andrzej. W walce z niewidzialnym wrogiem. Epidemie chorób zakaźnych w Rzeczypospolitej w XVI–XVIII wieku i ich następstwa demograficzne, ekonomiczne, społeczne i kulturalne. – Warszawa, 2000.

[62] Власне, така ситуація не лише на Україні – Велике князівство Литовське за період з 1648 до 1667 р. втратило 48% населення, див.: Morzy Józef. Kryzys demograficzny na Litwie i Białorusi w drugiej polowie XVII wieku. – Poznań, 1965.

[63] Див.: «Юрнал» вице-адмирала Я. С. Барша. Часть вторая. 1726-1740 // Сборник гос. биб-ки им. Салтыкова-Щедрина. – Вып. 3. – Ленинград, 1955.

[64] Люблінський шляхтич А. Любенецький, який нарікав на сарану 1612-1613 рр., зауважив, що «у нас» не знають навіть волоського (молдовського) способу боротьби із тим лихом. Волохи в місцях, де ті комахи в землю личинки повідкладали – перед зимою або навесні спеціально зробле­ними для того великими плугами орють, аби вивернута на холод майбутня сарана повимерзала.

[65] Dokumenty polskie z archiwów dawnego Królestwa Węgier. – T. VI (dokumenty z lat 1531-1540). – Kraków, 2019. – S. 379-380.