Ранній Модерн і глобалізація 2.0 –

реально перша глобальна[1]

 Ця праця нав’язує до представлень історії Європи і світу як цілості-системи (світ-економіка, світ-система), запропоно­ва­них французьким істориком Фернаном Броделем та його про­довжу­вачами, зокрема американцем Іммануїлом Валерстайном. Для їх мірку­вань характерне зацікавлення добою Раннього Модерну, коли, на думку представників цього дослідницького гурту, і з’являєть­ся-формується та світова єдність[2].

Причому, для Старого Світу (Євразія + Африка) то вже 2-й підхід[3] – перша «глобалізація» намітилася ще за античних часів (тут часто апелюють до глобального досвіду Римської імперії, але загалом явище то ширше). Утім, Старий Світ – то ще не вся планета і лише ранньомодерна глобалізація мала справді планетарний вимір.

Українська модерна історіографія також традиційно фо­кусувалася на ранньомодерній проблематиці (історії козаччи­ни), тому, по-своєму, чудово укладається у «броделіанські» рамки. І такий спосіб відкриття себе світу може бути для вітчизняної історіографічної традиції чи не найкомфортнішим.

 За цією схемою ХV ст., ця виразна «осінь Середньовіч­чя», від­криває нову тенденцію глобального світу. Щоправда, це ще «час спроб та помилок», і справжній прорив відбувся вже у ХVІ ст. ХVII ст. стало кризовим, а XVIII ст. – знов як і ХV-те – добою певної вичерпності-переповненості, реставрацій старих успіш­них моделей і креслення нових ще досить примарних перспек­тив (причому, для країн Західної Європи, ядра світ-системи, за рубіж ХVIII ст. стала Велика французька револю­ція 1789 р., а ось країни периферії світ-системи, у т. ч. і східно­єв­ропейські, мали справу з «довгим ХVIII ст.», яке завершило­ся тут лише у середині ХІХ ст.[4]).

Для України у фокусі тієї ранньомодерної глобалізації (пер­шої справді глобальної, бо усі попередні намагання не вихо­дили за масштаб більшого регіону чи групи регіонів на просто­рі Євразія+Африка) був т. зв. річпос­политський проект. Його рушієм стала Шляхетська революція, з роду т. зв. модерні­заційних революцій чи то етапів цивіліза­ційного процесу модер­нізації[5]. Щоправда, на цілому українському просторі та свіжа візія «світлого сьогодні і завтра» перемогла вже аж 1569 р.[6], коли Люблінська унія поховала запізнілий (попри всю його «ор­ганіч­ність»=уживання місцевих традицій) проект «феодальної імпе­рії» Великого кня­зівства Литовського.

І в історії України надовго запанувала річ­посполитська домінанта. З доби Київської Русі, уперше – і шир­ше навіть за недовгий епізод кращих часів Галицько-Волин­сько­го князів­ства[7] – майже всі українські землі опинилися в одній державі (зустріч-синергія Русі з Руссю – українсько-польської і україн­сько-литовської; прощання Русі з Руссю – пришвидшення ук­ра­їнсько-білоруського розмежування та конфліктна конку­рен­ція з Росією-Московією; загибель Русі молдовської[8] і на­род­жен­ня-відродження Русі-України козацької – то не лише геополіти­ка – це ментальні злами «в головах»). Не дивно, що навіть су­час­ні апеляції до історичної соборності так охоче поринають у річ­посполитській досвід, а його відсутність-недостатність є певною проблемою для інтеграції громадян і локальних громад-спільнот модерних українців[9].

Важливо, що Річ Посполита – то був справжній «рене­санс­ний проект» – з типовою для Ренесансу наївністю, завище­ними очікуваннями та комплексом титана-першопро­хідця[10]. Там, дійсно, чимало було – на виріст, тому річпосполитські шати ще не раз виявлялися впору черговому поколінню все модерніших нащадків[11].

Проект пережив свою добу-цикл винайдення-революції (1505-1573/1608[12]), а далі і розквіту-експансії (до 1648) та зане­паду-згортання (до 1795). Причому, його майже ювелірна хро­нологічна вписаність до меж Раннього Модерну (1500-1800[13]) взагалі робить з нього по-своєму унікальну модель цілого того примітного історич­ного періоду.

Бо ж Ранній Модерн, цей, за німецьким філософом К. Яс­персом (1883-1969), 2-й осьовий час світової історії, не обійде­ний ува­гою дослідників по всьому світу (свіжіший Н. Фергю­сон волить мовити про «західну цивілізацію 2.0»[14]). У ньому досі плідно шу­кають витоків глобальної економічної системи (світу-еконо­мі­ки), яка стала основою процесів невпин­ної мо­дернізації і техно­логічного розвитку людства; він став часом т. зв. вивищення За­ходу, повсюдної «націоналі­зації» держав та «сповзан­ня до демо­кратії»; а питома дводжерель­ність Ренесан­су (античність + серед­ньовічна християнська тра­диція) відкри­ла – надалі вже неминучий – шлях постійного додавання куль­турних опцій і гібридиза­ції (як глобальної, так і локальної) модерної та й постмодерної культури. Опуклення націоґенези, зрештою, відрізняє 2-й осьо­вий час від 1-го (ан­тичного), у представленні якого зазвичай до­мінують цивіліза­ційні нотки (від міста-поліса до імперії)[15].

Класична (модерна) українська національна історіогра­фія від початку мала свою ранньомодерну вісь – історію козач­чи­ни. І, попри тривалі настійливі спроби російсько-імперського і радянського дискурсів вивести той феномен за дужки річпос­полит­ського, цей «родовий знак», немов той пролісок, завжди вилазив з-під ідеологічної криги небуття[16]. Наразі ж маємо нову історіографічну ситуацію, коли проскрибована вітчизняна спад­щина і штучно замовчуваний світовий досвід вже вповні засво­єні сучасним поколінням українських істориків і все менше (як не в кількості – то у резонансі напевно) породжують вульгарні фанатично-неофітські реакції.

Тому, багаторічні очікування «нового синтезу» нині не виглядають на безпідставні (попри традиційні буркотання скеп­тиків, що «доки сонце зійде, роса очі виїсть»). Розростання «острівців новочасності» та зростаючі можливості для всебіч­ної зміни «кратності наближення»-різно­масштабності в дослід­жен­нях (Н. Дейвіс) чи для того «густо­го/ щільного опису» (К. Ґірц) добачить, зрештою, будь-який уваж­ний спостерігач. Ці «кібор­зькі імпланти» верифікованого знання й викликають оптимізм щодо оновленого проекту істо­ріопи­сання[17].

Ось і ця невеличка монографія є досвідом такої сенсо­ут­ворюючої синтези. Вона заду­му­валася як відкрита і позбавлена штучно нав’язаних чужодержавними історіогра­фіями архаїч­них «закла­док», які спрямовують інтерпретації у потрібне ідеоло­гічне русло (часто вже «мертвих» ідеологій).

 Отже, почнемо з декількох попередніх зауважень. Вони стосуються термінів-назв, хронології та історії ідейних концеп­тів (після історії понять 1960-х – 1970-х рр. без цих опцій будь-яке дослід­ження вже виглядає неповним).

 Річ Посполита (слов’янська калька латинського res publica – цікаво, що пізніша проросійська перекладацька тради­ція, аби не акцентувати на цьому кальку­ванні та не пробуд­жувати непотрібні алюзії, тлумачила античний вислів-термін іншими словами – «справа народу») постала як один з парти­кулярних універса­лістських проектів (термінологія А. Дж. Тойн­бі). Отже, це була чергова «відповідь» на «виклик» побудови іде­альної (або найближчої до ідеалу) держави[18], у характерних для ренесансної політичної теорії шатах «мішаного ладу» – кок­тейлю античних монархії-аристократії-демократії[19]. І все це із додаванням месіанства середньовічно-християн­ського «Граду / Царства / спільноти-Народу Божого» (на Небі і на Землі)[20].

Постання річпосполитського проекту окреслюють ще й як Шляхетську рево­люцію. Цей термін виник під впливом поль­ського (польсько-американського) істо­рика Анджея Сули­ми-Камінського (р. н. 1935), автора широкознаної праці «Histo­ria Rzeczypospolitej wielu narodów. 1505-1795» / «Історія Речі Пос­политої як історія багатьох народів, 1505-1795» (Люблін, 2000 / укр. переклад Я. Стріхи – Київ, 2011). На її сторінках дослід­ник яскраво продемонстрував революційне значення «шляхет­ського руху екзекуційного» (екзекуція=виправлення права) для Речі Посполитої як державного проекту. Камінський також відзначав зв’язок цього процесу з рухом козацьким (Козацькою револю­цією), який власне розквітнув, коли револю­ційність шляхти пішла на спад.

 Вважаю також, що давній марк­систський спосіб визначення революції за «рушійною силою» (шляхетська, ко­зацька, буржу­азна, пролетарська) має певну зруч­ність як для су­часного дослідника, так і пересічного читача. Додам зрештою, що шля­хетська та козацька революції Речі Посполитої добре наклада­ються на «вікову тенденцію» Ф. Бро­деля для цілої Європи (=світу-економіки) – з умовними конт­роль­ними датами 1507-1510, 1650 та 1733-1743 рр. (де від 1-ї з трьох до 2-ї дати панувало зростання, далі т. зв. «криза середини XVII ст.» і спад аж до 3-ї дати)[21].

Насамкінець зауважу, що термін Шляхетська революція, вживаний мною принаймні з 2007 р., досі не зазнавав фахових заперечень. Тому, маю право вважати його конвенційним («ре­волюція» тут розуміється як певний модернізаційний цикл – від першопоштовху-вибуху до згасання)[22]. Підозрюю, що на руку йому в Україні спрацювало й те, що він добре корелю­ється з поняттям «шляхетського імперіаліз­му», уживаним ще М. Гру­шевським. Хоча іноземцям та й фахівцям менш обізна­ним з річпосполит­ською проблематикою, добачати цю опцію імпер­ськості, універсалист­ськості та ідеальності в проекті Речі Пос­политої часто-густо заважає задавнене упередження до «шляхет­ської анархії», котра нібито слабко уживається із будь-якою кон­структивною працею[23].

Революційна шляхта (натхненна ідеями Ренесансу і Рефор­мації) визначала вектор суспільного життя країни від Радом­ської конституції 1505 р. (знаменита «Nihil novi» / «Нічого нового» насправді означала революційне «нічого нового про нас без нас»[24]) аж до придушення рокошу М. Зебжидовського 1606-1608 рр.[25]. Тому, pacta conventa з виборними монархами (уперше підписані 1573 р.[26]), Люблінська унія 1569 р. з її ідеєю дво- чи полінаціональної державності, певна секуляризація суспільного життя[27] з упорядкуванням привілеїв церкви і хи­мерно-бароковий антикізуючий сарматизм як «власний шлях» взірцевого шляхтича (притягальний далеко поза Польщею) – то все здобутки Шляхетської революції.

 Незавершеність «революційної програми» цієї столітньої революції покликала нову хвилю – Козацьку революцію (1648-1709[28]), здійснювану «молодшими братами» шляхти – козака­ми[29]. Вона розпочалася на тлі загальноєвропейської «кризи середини XVII ст.»[30] на теренах, де магнати найбільше «обрі­зали» досягнення Шляхетської революції (не дали провести «екзе­ку­цію прав», котра мислилася як повернення до ідеально-природ­ного стану держави)[31].

 І врешті-решт той процес вивів значну частину «краю рево­люції» з-під влади річпосполитського уні­версалістського про­екту, аби стати каталізатором нового – Козацької України[32]. Остання ж козацько-українськими революціонерами ми­слилася як «справжня й істинна Річ Посполита», спадкоємець-відрод­жу­вач проекту «ідеальної держави»[33].

 Зменшення масшта­бу нового універса­лістського проекту не повинно тут бентежити – то лише продовження попередньої тенденції, бо й Польсько-Литовська Річ Посполита була вже меншою і не єдиною спадко­ємицею християнсько­го/ла­тинського світу-імперії[34]. Потім вже підуть європейські «великі держави», які посунуть фрагмента­цію далі – їх постійно буде кілька більш-менш рівних за значенням потуг.

 Та сама лінія розвитку позна­чилася і на соціальному «здрібнінні» революціонерів – зі шляхти у козаки (така «демо­кратизація», як відомо, продовжуватиметься і надалі). Зреш­тою, емансипація/збільшення свободи – то, за Гегелем та філо­софами-утилітаристами, сенс історії (ймовірно – в основі цієї ідеї намагання європейської Реформації досягти загального, без усякого посередництва, вивищення людини у справі бого­пізнання). А козаків, як не рахуй, було/стало в Україні сильно побіль­ше, ніж усіх гамузом шляхтичів[35].

 Власне, саму Шля­хет­ську революцію можна представити і як демократичний пере­ворот у стані феодалів – революційна шляхта здолала-розчини­ла серед­ньовічну «феодальну драби­ну», зрівняла умовних гер­цогів-гра­фів-баронів із будь-яким повноправним представни­ком шляхет­ської корпорації. Цей процес можна представити і у координатах мережа проти ієрархії. Бо якраз горизонтальна мережевість (спочатку шлях­ти, потім козаків, а далі модерної нації) стає щораз ширшою.

 Зрештою, участь українців у річпосполитському універ­са­лістському проекті і здатність на його базі сформулювати свій власний (козацький) зробила їх вельми вправними помічни­ками у розбудові пізнішої Російської імперії[36]. Але, якщо для росіян вона і була «оригіналом» всякої імперіальності, то для їх україн­ських співвіт­чизників – лише епігоном, який постійно порівню­вався з іншими альтернативами (і може найбільше саме із Річчю Посполитою).

 Отже, якщо перші щиро любили імперське «отє­чєство», то другі – радше утилітарно мирилися із ним. Тому й цензурні спроби російських «переможців» (які не допускали й думки про тимча­совість такого свого стану) представити істо­ричних конкурентів – Велике князівство Литовське, Королівство Польське, Річ Посполиту обох народів, Козацьку Україну, Крим­ський ханат еtc як fail states / недіє­здатні держави ніколи не були сприйняті в Україні щиро і остаточно.

 У принципі, можна говорити навіть про Царську (імпера­торську) револю­цію/контрреволюцію[37]. Адже, царі-монархи, теж «стан» суспільства, хоч така «рушійна сила» революції – з точки зору розширення соціальної бази – виглядає радше контр­революційно – але доба Відродження, за Делюмо, «полюбляла обхідні шляхи»[38].

 Отже, царська (імператорська) революція/контррево­лю­ція розпочалася т. зв. Петровськими реформами (тобто десь з 1690-х рр.)[39]; увінчана потьомкінською утопією Катерини ІІ[40]; і дійшла до повного вичерпання Ancien Régime/Старого Поряд­ку, як історичного тренду, у 1856 р. – із поразкою Російської імперії у Кримській війні[41]. Бродель акцентував на довгому ХVI ст. Єв­ропи і численним польським історикам воно взагалі уявля­ється «золотим», Яковенко – на довгому ХVIІ ст. Украї­ни, гадаю, що і довге ХVIII ст. Росії – то теж зручна історична модель[42].

 Я не є фанатом слова революція (оскільки, за ранньомодер­них часів це слово – ще цілком неамбітний синонім «реформи-перетво­рен­ня/повернення до початкової норми», досліднику-ранньомодернику важко утриматись від іронії щодо велично-демонічних звучань, прида­них «революції» вже Модерном[43]), але тут мені зручно через нього підкреслити спіль­ний модерні­заційний і структуру­ючий потенціал – із осібними проектами майбутнього – всієї тріади революцій (шляхет­ська – козацька – царська). Він важливий для розуміння українського (і не лише українського) Раннього Мо­дерну в цілому[44].

 Царська ініціатива стала прийнятною альтернативою для річпосполитських олігархів-магнатів (її підперла ще й амбітна києво-могилянська церква «оновленого православ’я») і гамів­ною сорочкою для шляхетських і козацьких борців за свободу-емансипацію (в т. ч. національну)[45]. Утім, відчуття неміцності російського імпер­ського режиму на екс-річпосполитських тере­нах (а особливо в екс-революційних центрах – Польщі і Україні) було постійним клопотом для царизму (аж до його скону).

Додаток

Трійця ранньомодерних революцій України[46].

Хронологія революційний циклів

Фази революційного циклу:

1) винайдення-революція, доба революційного підйому;

2) розквіт-експансія і стабілізація;

3) занепад-згортання.

Шляхетська революція

1) 1505 – 1573/1608 (від Радомської конституції «Нічого нового!» до пакта-конвента – угоди з королем чи до поразки рокошу М. Зебжидовського – руху за розширення шляхетської демократії);

2) 1608 – 1648 (від рокошу до Хмельниччини – тріумф олігархії, згасання руху шляхетських демократів);

3) 1648 – 1795 (від Хмельниччини до ІІІ-го поділу Польщі).

Козацька революція

1) 1648 – 1668 (від початку Хмельниччини до спільного повстання «берегів Дніпра» під проводом П. Дорошенка та І. Брюховецького);

2) 1668 – 1709 (від поразки в бою віч-на-віч до розгрому партії незалежності Гетьманщини разом із її зовнішньою підтримкою);

3) 1709 – 1792 (від «Полтавського полону» гетьманців-мазе­пинців до зникнення «одвічних» українських кордонів-фронти­рів – ту­рецького як наслідок російсько-турецької війни 1787-1791 рр. і поль­ського як наслідок 2-го поділу Польщі у 1792 р.).

Царська революція / контрреволюція

1) 1690-і – 1768 (від початку Петровських реформ до початку царювання Катерини ІІ);

2) 1768 – 1825 (від розпуску Комісії з укладання Нового Уложення до декабристів – поразка курсу на перетворення контрреволюції в революцію, себто спроби розширити соціаль­ну базу-опертя руху);

3) 1825 – 1856/1917 (від початку Миколаївської реакції до поразки у Кримській війні чи до падіння самодержавства через Лютневу революцію).

[1] Цей текст є доповненою версією вступного підрозділу до моєї книжки «Початок сучасності: друга хвиля глобалізації, кінець Старого Порядку та Україна (XV – середина XІХ ст.)» (Київ: НАН України, Ін-т історії України, 2019).

[2] Щодо Раннього Модерну звичайна класична дискусія «опти­міс­тів» з «песимістами» про те, чи стакан напівповний, чи напівпорож­ній. Чи це частина Домодерну, чи Ранній Модерн міцніше таки при­пасований до Модерну? Я схильний до оптимізму других, зрештою, і світовий бест­селер Джареда Даймонда «Зброя, мікроби і харч» (1997, укр. переклад 2009) саме з середини-кінця XV ст. відлічує історичну сучас­ність («modern times»). Українському читачеві також відома і книжка Еріка Р. Вульфа «Європа і народи без історії» (1983, укр. переклад 2004), яка популяризувала «1400 рік» як точку відліку процесів, що змінили світ. Щойно той самий рубіж у тому ж контексті ужив і Девід Крістіан у своїй амбітній «Великій історії всього» (2018). А глобальний популяризатор Саймон Дженкінс у своїй «Стислій історії Європи» (2018) вирішив замість терміну Ранній Модерн уживати більш прояснювальне окреслення – «епоха виникнення держав» (держави тут = національні держави).

[3] Існують думки, що це не 2-й, а 3-й підхід – і 2-м слід визначити середньовічний пік ХІІІ ст., але той також, як і 1-й античний, поши­рю­вався лише на Старий Світ. Для мене XIII ст., з його «торгівель­ною революцією», то все таки радше «1,5», чим «2» (дуже характер­ний її новий тип героя – Мандрівний Лицар – він вже мандрує як купець-бізнесмен, але у старих, лицарських шатах-обладунках).

[4] Цікаво, що середину ХІХ ст. (або 1847-1857 рр.) особливо виріз­няють і історики економіки, див.: Арриги Дж. Долгий двадцатый век. Деньги, власть и истоки нашего времени. – Москва, 2006 (розділ про «третій [британський] системний цикл накопичення»). Це час, коли світова економічна система стала справді глобалізованою, тому його навіть прирівнюють до доби Великих географічних відкритів на рубежі XV-XVI ст.

[5] Просвітницький концепт цивілізація наразі все частіше заміня­ють поняттям складне суспільство (яке, справді, виграє в очевид­ності). А про «інституційовану революцію» (1415-1991 рр. – від гуситів до більшовиків), див.: Малиа Мартин. Локомотивы истории: Революции и становление современного мира. – Москва, 2015. – 405 с. Інший сучасний макросоціолог-веберіанець Міхаель Манн обстоюює 4-мірну матрицю влади, яку складають політична, військова, економічна та культурно/ідеологічна мережі. Саме їх непередбачувані перетини породжують найзначущі революції.

[6] Тому середину-кінець ХV ст. українські історики, на відміну західні­ших європейців, рідко вважають «рубіжним».

[7] Цілком може бути той Галицько-Волинський епізод існував лише в уяві хроністів (як міркує О. Толочко).

[8] Як на мене, сюжет Русі молдовської недооцінений у вітчизняній істо­ріографії – а він якраз про Галицьку і Подільську спадщини, доля яких зовсім не вичерпується ХIV ст. Ген до 1530-х рр. молдовські господарі претендували на Львів, а на Поділля і значно пізніше. «Наслідили» молдовани в Україні і згодом. Причому, не варто тут задивлятись лише на регіональне минуле Буковини. Адже, ключова роль таких історич­них постатей як князь Дмитро Вишне­вецький (ймо­вірний бастард господаря Петра Рареша), господар Івоня, який вивів на полі­тичну арену козаків Свірчовського-Свіргов­ського, гетьман-госпо­дар Підкова та митрополит-господарич Петро Могила в загальноукра­їнській історії незаперечна. Зрештою, якщо молдов­ське походження роду гетьмана Б. Хмельниць­кого – це лише підозра, то щодо роду гетьмана Д. Апос­тола – це факт. Свій молдовський епізод з господа­рем-гетьманом Г. Дукою мав правобе­режний гетьманат, а у ХVІІІ ст. Ханська Україна, гайдамаки Верлана та новоросійський Молдовський полк (з 1769 р.) також живилися молдовським При­дністров’ям.

[9] Про зв’язок-«генетичну» спорідненість ранньомодерних і модер­них ідентичностей див. ще свіжу книжку Сергія Плохія: Плохій С. Поход­ження слов’янських націй: Домодерні ідентич­ності в Україні, Росії та Білорусі. – Київ, 2015 (англомовне першовидання 2006 р.).

[10] Французький історик Жан Делюмо вважав, що за доби Відрод­ження на передній план вису­ваються особистість, жінка, дитина, освіта, фінанси, релігія і мистецтво, див.: Делюмо Ж. Циви­лизация Возрож­дения. – Екатеринбург, 2006. – 720 с. (1-е видання у 1967 р.).

[11] Свіжу спробу реактуалізації «унійного» панства (історичної альтер­нативи національній державі) див.: Frost Robert I. Oksfordzka historia unii polsko-litewskiej. T. 1: Powstanie i rozwój 1385-1569. – Poznań, 2018. – 846 s.

[12] Революціознавець М.Маліа писав про нідерландський випадок (1566-1609) як про «революцію з зупинками». Наша Шляхетська революція теж рухалася хиткою ходою. На роль кінцівки револю­ційного періоду – крім 1573р. (пакта кон­вента) і 1608р. (поразка рокошу М.Зебжидовського) – претендує ще й 1564р. (останній екзекуційний сейм), а також 1569р. (Люблін­ська унія) і 1570р. (Сандомирська згода між протестантами для обо­рони-толеран­ції їх прав у країни – згодом вона і православним прислужилася). Мої вагання між 1573 і 1608 рр. – то вагання між виходом на вершину і зривом із неї. Цікаво, що у сучасній Польщі є тенденція починати цілу добу/період вже з «часу блиску» – з 1572 р. (рік смерті останнього спадкового короля), див.: Augustyniak Urszula. Historia Polski. 1572-1795. – Warszawa, 2008.

[13] Ясно, що уживання «круглих» дат є певним спрощенням (зара­ди опуклості), найбільш вірне воно для «ядра» світ-системи, а для пе­риферійних країн і регіонів ці рамки, як уже йшлося, дещо зсува­ються.

[14] Цікава і модель Девіда Гребера (див. «Борг: перші 5000 років історії», 2011) чергування віртуально-кредитних і грошових еконо­мічних систем. За нею, доба 1450-1971 рр. («Епоха великих капіталіс­тичних імперій») також 2-а «грошова» в історії людства (власне, це інша іпостасть 2-го осьового часу Ясперса).

[15] Власне, можна сприймати націотворення 2-го осьового часу за ще одне «змішання»-синтезу отих «чистих» античних форм 1-го – полісу та імперії.

[16] Див.: Смолій В. А., Степанков В. С. Українська державна ідея ХVII-XVIII століть: проблеми формування, еволюції, реалізації. – Київ, 1997 (вже класична праця 1990-х рр.); Брехуненко В. Східна брама Європи. Козацька Україна в середини ХVII-XVIII ст. – Київ, 2014 (чи не остання, за часом, синтеза історії Козаччини).

[17] Метафора «кіборга» у сучасній гуманітаристиці широко присут­ня з часів «Маніфесту кіборгів» (1985) американки Донни Гаравей.

[18] Власне, саме Ранній Модерн і почав робити з держави не екстраординарну інституцію, що покликана діяти передусім у край­ній ситуації (зазвичай на війні), а ординарний громадський сервіс – усепроникний і всюдисущий. Тому гасло «Направи держави» і створило Річ Посполиту як проект.

[19] Шукати не чистоти, а ефективності – то теж дуже ранньомодер­на риска.

[20] Згадаймо, що «будь-яке повстання, навіть ще не революція, починалося в Європі з перевизначення сфери духовного – себто з єресі», див.: Малиа М. Локомотивы истории: Революции и становле­ние современного мира. – С. 11. Тому поштовх Реформації такий важливий для річпосполитського проекту.

[21] Див.: Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіта­лізм, XV-XVIII ст. У 3-х т. – Т. 3: Час світу. – Київ, 1998. – С. 64-65.

[22] Девід Крістіан зі своєю «Великою історією всього» (Big history, першодрук 2018 р.) представляє розвиток як ускладнення з певними рубежами-«порогами складності», які досягаються-долаються на шля­ху життя. Досягнення-опанування такого порогу і є сутністю модерні­заційного циклу.

[23] Тут може допомогти цікавий свіжий компаративістський фран­цузький проект, який звертає увагу, що «порівняно із королівством в імперії набагато більше уявленого», див.: Империи Средневековья. От Каролингов до Чингизидов / Под редакцией Сильвена Гугенхейма. – Москва, 2021 (пункт «Мрії» у вступі). Адже із «мріями» і «уявою» у шляхетських революціонерів таки усе було гаразд.

[24] Тоді ж зрівняні в правах верхня (Сенат) і нижня (Посольська Ізба) палати парламенту Речі Посполитої, що фактично завершило устален­ня парламентської системи держави. У сучасній українській історіо­графії найбільш популярним є лічення «річпосполитського часу» з 1569 р. – від Люблінської унії. Але, якщо враховувати Броде­леві «по­верхи часу» (короткий-середній-довгий/подія-кон’юнктура-структура), 1569-й – то фокус «подієвого» поверху, а «структур­ний» поверх «довгого тривання» слід рахувати інакше – від виникнення-дозрівання самої ідеї – і тут 1505 р. є найбільш виразним маркером.

[25] Цікаво, що сучасники-історики того рокошу, тлумачили саме це слово як загальну ревізію Королівства, у т. ч. сенату і короля, яку здійснює шляхта-народ.

[26] До речі, як вважається, першопоштовх ідеї нових конституцій­них норм для нового виборного монарха даний на з’їзді волинських сена­торів і шляхти в Луцьку 27.VII.1572 р., див.: Kronika za Zygmunta Augusta w Knyszynie zmarłego roku 1572 i inne dokumenty polityczne z czasów pierwszego bezkrólewia. Vol. 1. Od lipca 1572 do czerwca 1573 / Oprac. Krzysztof Koehler. – Kraków, 2016. – S. 16.

[27] Тут цікаво зауважити типологічну «світську» зміну в новій мо­дер­нізаційній революції, адже у попередньому столітті «гуситська рево­люція» (термін уживаний чеським істориком Франтишком Шма­гелем, популяризований американцем-революціознавцем Мартином Маліа та й поляк Станіслав Биліна свіжо назвав так свій 3-томник 2011-2016 рр.) за рушійну силу має ще релігійний, а не становий рух.

[28] Як і у випадку із Шляхетською революцією (1505-1608) верхня межа Козацької революції прив’язана до дати, коли закінчився розви­ток-зростання проекту і почався розвиток-деградація (і це не лише полтавська поразка 1709 р. генерації мазепинців, але і страта поляка­ми 1702 р. Данила Братковського – останнього волинського шляхет­ського політика, який вибрав бік Козацької революції, котра надалі «вироджу­ється» в гайдамацький рух/селянську війну-жакерію). Ско­рочення ж кожної чергової «революційної епохи» за часом – то взага­лі виразна тенденція як ранньомо­дерних, так і модерних революцій.

Якщо шукати у нової революції своє «вершинне плато» (у Шля­хетської революції, нагадаю, це був час між 1564/1573 і 1608 рр.), то у Козацької революції це буде відтінок від 1668 р. – коли «обидва береги Дніпра» солідарно виступили проти Андрусівського розполо­винення України до 1709 р. – коли гетьман І. Мазепа не зміг збройно («през шаблю») здобути незалежність Гетьманщини.

[29] Делюмо писав, що фантастично різнобарвне ХVI ст. в усіх областях віддалялося від традиційних настанов, але так і не знайшло рівноваги. Не дивно, що наступне XVII ст. знане і з епітетами «заліз­ний вік» та «бунтівне століття».

[30] Бродель висловлював цікаве міркування, що ісламський світ-еко­номіка та Росія, як ще один регіональний світ-економіка, знаходи­лися поза межами тогочасної кризи європейського світу-економіки. Тому для прикордонної української спільноти спроба у кризовий час «під­ключитися» до сусідніх альтернатив виглядає природно.

[31] Можливо, ефект каскаду двох революцій породжував процес колонізації. Подібне бачимо на прикладі Англійської і Американської революцій – їх також можна представити як єдиний процес «розтяг­нутий» у часі.

[32] Попри давність терміну «Україна» тлумачення «Україна-вітчиз­на» він получив якраз за часів Козацької революції. Гадаю, що фор­мально – то ідеологічна спадщина Зборівської угоди 1649 р., коли, аби не вжи­вати термінів «Русь» чи «Русь Червона», які сприймалися – справді – «по Віслу», «Україна» – «по Стир» чи «по Случ» (по Стир – то включ­но з Волинським і, можливо, Подільським воєводст­вами, а по Случ – без них, лише Київське, Брацлавське і Чернігівське) – стала прийнят­ним для обох сторін конфлікту компромісом.

До речі, здається, нововитлумачена «Україна» не єдиний тогочас­ний «новороб». Були тоді охочі й виокремити-обрізати шляхетське україн­сько-білоруське Полісся – див. мапу Д. Цвікера замовлену Ю. Немири­чем 1650 р. Робилося те явно на противагу козацько-степовій Україні. Утім, остання звитяжила і стала домінантою – це засвідчили і нові політико-регіо­нальні терміни-клони – Слобідська Україна, Мала Україна (так, 1681 р. молдовські літописці окреслили екс-володіння Ю. Хмельниць­кого між Дніпром і Дністром) та Хан­ська Україна.

[33] Шоню звертав увагу, що ХVII ст. в Європі – це час тріумфу дер­жави середнього розміру над імперіями XVI ст., див.: Шоню Пьер. Цивили­зация классической Европы [1630-1760]. – Москва-Екатерин­бург, 2008 (французький оригінал написаний 1965 р.). – С. 23-27. Поза цим проце­сом лишилися периферійні, неповністю включені до світ-системи проекти (Росія, Туреччина).

[34] Свіжі міркування про пізньосередньовічний і ранньомодерний імперський досвід див.: Норкус Зенонас. Непроголошена імперія: Ве­лике князівство Литовське з погляду порівняль­но-історичної соціо­логії імперій. – Київ, 2016.

[35] Мілітаризм козацького проекту не має нас бентежити – зростан­ня модернізаційної ролі армії в класичній Європі 1600-1760 рр. – то за­гальний процес. Як зауважував Шоню, це аж ніяк не був всуціль нега­тивний чинник («Армія протистояла розбою, сприяла поширен­ню еле­ментарної культури, посилювала згуртованість держав, става­ла ви­рішальним фактором технічного прогресу»). Про Прусію якраз тоді почали казати, що то Армія у якої є Держава (див. також свіжі мір­кування про «порохові імперії»). Зрештою, макросоціологи обсто­юють «військово-фіскальну теорію», за якою військова мобілізація критично важлива для суспільного розвитку, див.: Коллинз Рендалл. Макроистория: Очерки социологии большой длительности. Москва, 2015 (першодрук – 2000). 504 с.; Тилли Чарльз. Принуждение, капи­тал и европейские государства. 990-1992. – Москва, 2009 (першодрук – 2000) (першодрук – 1990 і 1992). 328 с.

[36] Випадок Австрійської імперії, до якої також входили частинки України, є менш показовим – імперія тут будувалася не на такому «сирому корені» як в Росії (всі розмови про «Москву – 3-й Рим» та візантійський спадок росіян на тлі реальної прецедентної традиції Священної Римської імперії німецької нації виглядають блякло-спе­ку­лятивно). Зрештою, і знана «клаптико­вість» австрійського проекту, який кон­сервував локальні культурно-політичні світи у дусі серед­ньовічної роз­дробленості, не вимагала від українців «російського» рівня розчи­нення в «імперськості».

[37] Неоригінально вважаю революції і контрреволюції процесами типо­логічно схожими. А з точки зору Ренесансу/2-го осьового часу – тут маємо змагання між республікансько-демократичною і монаршо-абсо­лютистською модернізаційними програмами. Отже, не варто помиля­тися на рахунок «тріади» – тут ми маємо справу не з тезою-антитезою-синтезом, а з дилемою – дві каскадні «демократичні» революції (шля­хетська і козацька) проти «само­державного абсо­лютизму» контррево­люції (царської). Досить ймовірним є й припущення, що демократична тенденція горує тоді у центрі-ядрі світ-системи, а абсолютизм перема­гає на пери­ферії. Думаю, що й ті, хто не вважає європейський (теоре­тичний) абсолютизм з російським самодержавством тотожними яви­щами, мовляв, у Франції – то складний баланс, а в Росії – неприкритий азійський деспотизм, йде шляхом «витискання» проекту царів на маргінес. Мені здається, що ранньомодерний абсолютизм – то завжди ставка наздоганяючого (тому, ставка волюнтарист­ська!).

Зрештою, погляд на московське самодержавство як на «револю­цію згори» не новий, див.: Мак-Нил У. Восхождение Запада: История человеческого сообщества. – Киев; Москва, 2004 (першодрук Чиказь­кого ун-ту 1963 р.). – С. 754 (автор писав, що дії Івана Грозного якраз дуже схожі на «соціальну революцію згори»).

[38] Звідси знаний парадокс, яким люблять козиряти апологети Ро­сій­ської імперії, про те, що на відміну від західноєвропейських імпер­ських проектів (визискувально-колоніальних) росіяни (центр-ядро Ро­сійської імперії) несли тягарі на утримання своєї імперії важчі за неросійську периферію (лояльність котрої фактично «купувалася»). Але така «безкорисливість» стає зрозумілою, коли мати на увазі, що Цар­ська революція-контрреволюція – вона задля блага царів (які якраз «ні в чому собі не відмовляли»), а не народу-нації (національ­ного ядра). Шляхетська і Козацька революції, справді, набагато «на­ціональніші» (і європейськіші!) за проект російських самодержавців.

[39] Не наполягаю саме на цій точці відліку. Ось британець Джефрі Хоскінг (історик, щоправда, вельми поверховий) вважає, що відмова від загальноєвропейського шляху «винайдення традиції» і творення модерної нації (котрий у XVI ст. мав у росіян усі умови для розвитку) відбулася в Росії у середині ХVII ст. – в зв’язку з церковним розко­лом і відщепленням старообрядців, див.: Хоскинг Дж. Россия: народ и империя (1552-1917). – Смоленск, 2001. – С. 11. Зрештою, і фазу роз­витку-деградації «царського проекту» можна не завершувати 1856 р., а продовжити в Модерн – до 1917 р., до зречення останнього царя. Щойно Александр Абалов і Владислав Іноземцев звели росій­ську історію до трьох рецепцій – візантійської, монгольської і євро­пейської, причому першу (і найбільш ефектну) хвилю європейської рецепції вони продатували близько до моїх координат царської революції. У них йдеться про період від часів царювання Олексія Михайловича (1645-1676) до поразки у Кримській війні (1856), див.: Абалов А., Иноземцев В. Бесконечная империя. Россия в поисках себя. – Москва, 2021.

[40] Характерне прийняття 1784 р. (відразу після анексії Криму 1783 р.) казкового титулу «цариці Херсонісу Таврічєського» замість «цариця Кримська». Реальна традиція – як ось коли у XVI ст. царі-завойовники татарських ханств ставали «Казанськими», «Астрахан­ськими» і «Сибірськими» – вже моветон. Революційно-контрреволю­ційна імперія взяла курс на казку-ідеал. Але після сарматської мега­ломанії шляхти – це вже не так щоб оригінальний маршрут.

[41] Вершинне плато цієї революції – 1768-1825 рр. (від розпуску Комісії з укладання Нового Уложення до декабристів).

[42] Ось влітку 2021 р. у Львові вже провели масштабну міжнародну конференцію про «довге ХVIII століття».

[43] Революціознавець М. Маліа продемонстрував, що сучасна дум­ка про революцію як про «епохальний переворот» з’являється не раніше Американської революції 1776-1787 рр.

[44] Цікаве спостереження Маліа, що в історії кожної нації «велика революція» (бунт проти «старого режиму») може трапитися лише один раз, бо він і робить ту націю модерною, див.: Малиа М. Локомо­тивы истории: Революции и становление современного мира. – С. 13. Тому для поляків шляхта, для українців козаки, а для росіян царі – це не просто провідні верстви-стани, це національні проекції (і архімедо­ві «точки опертя»).

[45] Утім, модерному націоналізму царизм прислужився інакше, бо мав схильність до подвійних стандартів (у себе душимо, у сусідів-супер­ників – сприяємо). Тому і «польська», і «турецька», і «австрій­ська» політики царів творили шпаринки для багатьох націй, у т. ч. і для українців.

[46] Внутрішньою «українською» доречно звати хіба Козацьку рево­люцію. А Шляхетська і Царська – то зовнішні революції, на які укра­їнці мусили реагувати. Тому зупинюся на окресленні «революції України».