Фронтиспис "Енциклопедії". Бенуа-Луї Прево 1764 р.

Ключем для розуміння цього періоду української історії є торжество цивілізації Просвітництва, яка тоді крокувала із Західної Європи по всьому світу[1]. Вона тривала десь зі століття – з 1680 по 1780 роки[2]. Її сутністю оголо­шують множитель (множитель зростання) – тоді різко, в рази змінюються напра­цьовані у поперед­ній час параметри західної цивілізації. Насе­лення Європи зростає небаченими темпами (удвічі за століття, причому в Україні цей темп ще швидший) – тому колонізація світу європейцями з точкової стає масовою (українці на Кубані також наприкінці цього періоду здобувають перший стійкий анклав розселення поза межами власної країни). Згуртовані дер­жавні центри здобувають рішучу перевагу над розосеред­же­ною «варварською» периферією. Пись­мен­ність – головний параметр інтелектуаль­ного розвитку цивілізації – зростає вза­галі десяти­разово (а культурний багаж, що поширю­вався у письмовій формі, зріс навіть у 20 разів[3]). Це нечуваний доти показник[4].

 Цивілізація Просвітництва взагалі пориває із циклом (ос­новним образом традиційної культури) і прагне безперерв­ного лінійного розвитку («прогрес» нове і саме просвітницьке слово у словнику людства)[5]. XVIII століття – це точка неповер­нення на шляху від традиційного до модерного суспільства, від ста­лості-застиглості до руху-течії. З іншого боку – це час остан­нього блиску традиції, її доскона­лості (майже штучної, адже, перш ніж вигадувати нові форми, вже згаданий розширений ін­телектуалізм Просвітництва всебічно потренувався на старих-знайомих).

На жаль, повернення кріпацтва на екс-Гетьманщину 1783 р. також звідси (це спроба витиснути зі старосвітських прак­тик максимальний додатковий ресурс). А його відміна 1861 р. якраз один із важливих маркерів переходу до доби Модерну.

 Повстання селян. Сергій Кравченко 1952 р.

Доброю ілюстрацією нового трибу життя є будівництво наплавних мостів на Дніпрі – у Києві (1713 р., але регулярність тут з’явилася з 1744 р.) та Кременчуці (з 1765 р.). Технологія досить стара, але застосована у новому масштабі, тому і ефект зміни стану речей – вельми відчутний (Дніпро-кордон де-факто зник, а з 1780-х примірялися і проблему Порогів вирішити).

Характерно, що навіть революційне джерело енергії тієї до­би – викопне кам’яне вугілля – назвали за аналогією із старим-добрим деревним вугіллям. Та й потужність ультрано­вітньої тоді парової машини виміряли у «традиційних» (але, фактично, переповнено-перебільшених) кінських силах.

Просвітницька «переповненість» вихлюпувалась у світ – отже, вестерні­зація – то ще одна барва епохи. Тоді відбувається перехід від малої Європи[6] (Англія, Франція, Нідерланди, Рейн­ська область і північна Італія), до Європи ве­ликої, у якій вже є місце і Україні. Це час, коли Великий Кордон (християнської та ісламської цивілізацій) відступає і прикордонна війна пере­стає визначати триб життя українця.

Руйнується і стародавній землеробсько-кочівницький сим­біоз в Україні. Тут також лишається тільки один шлях розвит­ку, який здатний забезпечити максимум продукції від землеви­користання. Так орач і «отримує усе».

Вартий на спеціальну згадку і феномен «перезаснування» українських міст (зовсім нових осередків урбанізації виникло в той час якраз небагато). Він у середині – другій половині ХVIII ст. відчутний по всій Україні, без огляду на кордони дер­жав та імперій[7]. Причому, раціональна плановість і зважання на «світовий досвід-стандарт» (нерідко із завезенням «оригі­нально-взірцевих» західних колоністів) стають виразною озна­кою того урбанізацій­ного процесу[8].

Традиційні прикордонно-компромісні (іррегулярні) форми військової організації також втрачають ефективність. Перехід до повноцінної «регулярної армії» стає злободенним завданням – причому, саме зіткнення із вестернізованим супротивником було головним каталізатором у цьому процесі. «Перший дзві­ночок» для українців тут прозвучав під час «шведчини» (Пів­нічної війни 1700-1721 рр.), але вповні «переламною» стала Семилітня війна 1756-1763 рр. – з досвідом протистояння пер­шокласній європейській армії Прусії, котра відспівала реквієм для іррегу­ляр­ної кінноти підросійської України (з кінця 1750-х років її поступово переводять на регулярні легко­кінні гусар­ські/улан­ські полки).

У філософії/політичній теорії просвітницька «переповне­ність» дає відмову від ренесансного ідеалу «мішаного ладу» (компромісу-поєднання усіх античних «доб­рих» форм правлін­ня – монархії, аристократії та демо­кратії) на користь «чистих форм». І вже на зорі Просвітництва Спінозів «Богословсько-політичний трактат» 1670 р. (витвір золотого віку новатор­ської Голландії) оголошує демократію «при­родною» і найкращою формою правління (на іншому полюсі – монархії пробують протиставити цій револю­ційній ідеї свій «чистий» апгрейд – абсолютизм[9]). В Україні успіхи просвіченої монархії (яка, до часу, повсюдно звитяжить на євро­пей­ській периферії[10]) зро­били із її поконаного локального суперника – старої козаччини – символ демократії (переможеної тут підступом-ґвалтом, а не правдою) і головне джерело майбутніх національних відрод­жень ХІХ-ХХ ст.

А варто додати, що ефект «переповнення» сприяв демокра­тії – бо розгортав вертикально-впорядковану ієрархію у гори­зонтально-хаотичну сітку, розмножував старі зв’язки та вига­дував нові – позірно надлишкові (характерний приклад – освіче­ний туризм). Не дарма, Ніл Фергюсон уважає кінець XV – кінець XVIII ст. «першою епохою мереж» (2-а уже сучасна – від 1970-х рр.)[11]. Хоча, класичне домодерне з’єднання типу «моту­зка» (від «точки 1» до «точки 2») тоді тільки починає розгорта­тися у сітчасті структури[12].

Той таки Фергюсон заува­жив цікаву риску мереж просвіт­ницьких часів – мислити вже у світових масштабах, але діяти ще у рамках своєї країни[13] (що також легко пояснити перепов­ненням, яке спочатку вираз­но нерівномірне – де густо, а де пусто). Тому «велика держава» (світовий гравець), а не автар­кійна нація сама по собі – то мрія Просвітництва (=наслідуван­ня успіху Голландії XVII-XVIII ст.).

Переповненість – це ще й спокуса відмови від складності-каламутності старосвітської традиції на користь раціональної ясності-простоти[14]. Це викорис­тання енергії ентропії-спрощен­ня, концентрація на певних проривних напрямах (з метою розши­рення можливостей держави). Символом доби стає мапа-земле­опис – вона подає новий образ цілості-стандартності, утім це хоч і досить детальна, але таки «спрощена реальність»[15].

Прибуття першого потяга з Санкт-Петербурга до Царського села 30 жовтня 1837 р. Карл Беггров 40-ві рр. XIX ст.

Якщо повернемося до ранньомодерних революційних цик­лів – то побачимо, що і Шляхетська, і Козацька революції у цей час вже на фазі занепаду-згортання. Причому, перша – на позір позбувшись у Речі Посполитій конкуренції другої – пори­нула у відродження золотого для себе XVI ст. (тільки стриму­вати магнатів шляхті, без козаків, тепер вже було несила). Друга – в обрізаних річпосполитських кордонах – мстилася за силовий спосіб її усунення-витіснення хвилями гайдамацького терору. Інші ж недогарки Козацької революції – лівобережна Гетьман­щина, Запоріжжя і Слобожанщина – змагалися за свої автоно­мії з новим революційно-модернізаційним проектом – Цар­ською революцією-контрреволюцією (уже мовилося, що з ре­волюцією його єднає потенціал модернізації, але з точки зору збільшення соціальної бази руху – то радше контрреволю­ція, бо царі як рушійна сила сильно менш численні і за шляхту, і за козаків).

Тимчасом, історичний ландшафт міняється. XVIII ст. виво­дить на простір тих двох старих ранньомодерних революційно-модернізаційних проектів новий – згадану Царську (імпера­тор­ську) революцію/контрреволюцію. Як уже йшлося, розпоча­лася вона т. зв. Петровськими реформами (тобто десь з 1690-х рр.), увінчана потьомкінською утопією Катерини ІІ і дійшла до пов­ного вичерпання Ancien Régime/Старого Порядку, як історич­ного тренду, у 1856 р. – із поразкою Російської імперії у Крим­ській війні[16] (вершинне плато цієї революції 1768-1825 рр. – від розпуску Комісії з укладання Нового Уложення до декабристів).

[1] Див.: Шоню Пьер. Цивилизация Просвещения. – Екатеринбург, 2008. – 688 с. (першодрук – 1971 р.).

[2] Це хронологія для Заходу – на європейському Сході ці рамки дещо зсуваються.

[3] Тому не слід тлумачити той інтелектуальний розвиток як сферу суто раціонального. Освіта-виховання Просвітництва мала функцію про­будження-ініціації не лише розумної, але і «чуттєвої людини».

[4] Ширше про революційну роль письменності див. розділ 4 «Чи можуть книги спричи­нити революцію?» в: Шартье Роже. Культур­ные истоки Французской революции. – Москва, 2001. – 256 с. (пер­шодрук – 1990 р.). Н. Фергюсон додає, що з кінця XV до кінця XVI ст. книжка ще й подешевшала на 90%, а друкарство стало суттє­вим фактором урбанізації – міста з друкарнями між 1500 і 1600 рр. зростали на 20% швидше, див. розділ «Економічні наслідки Рефор­мації» в: Фергюсон Ниал. Площадь и башня. Сети и власть от масо­нов до Facebook. – Москва, 2020. Цілком може бути, що неувага до друкарень – то якраз «слабка ланка» Козацької революції (котра лише почасти компенсується вибухом усного фольклору).

[5] Фокус на «лінії» не випадковий – математичність Просвітництва не раз акцентована дослідниками. Україна у цьому відставала (хоча саме до Києво-Могилянської Академії поїхав навчатися математиці росія­нин Ломоносов). Лише під завісу Раннього Модерну у 2-й тре­тині ХІХ ст. маємо яскравого математика-українця – Миколу Остро­град­ського (1801-1862). Зрештою, таке відставання зауважував для цілої Сарматії-Речі Посполитої ще протестант-русин і інженер Юзеф Наронович-Наронський. У своєму творі «Книги наук математичних» (1659) він називав причинами такого стану речей 1) дикість предків (скіфів і сарматів близьких до татар) та 2) потяг до пиятики, яка від­водить від наук, що потребують часу і зосередженості.

[6] Поняття Європи не тотожне давнішим спільностям (латинський світ, християнська цивілізація).

[7] Звичайно тут згадують лише «новоросійську» урбанізацію. Але он і Річ Посполита тільки 1789 р. узаконила міщанство як цілісний стан і зацікавилася міськими реформами. Нагадаю, що, після підйому XVI ст., з середини ХVII ст. до середини XVIII ст. маємо досить сут­тєвий спад річпосполитської урбанізації (навіть за оптимістич­ними підрахунками відсоток міщан у Речі Посполитій 1790 р. був менший ніж наприкінці ХVI ст.).

[8] Пам’ять про нього досі відгукується численними регіонально-локаль­ними дискусіями про справжній «час міста» конкретних насе­лених пунктів України – коли все що було тут до середини – другої половини ХVIII ст. вряди-годи оголошується «недостатньо городян­ським».

[9] Аристократія також мала свій «чистий» апгрейд – інтелігенцію-меритократію, але з просвітницької «битви екстрем» вона випадала. Причому, «підігрувала» вона радше демокра­там (та ж частина аристо­кратії, яка пов’язала своє майбутнє з монархами перетворилася на самогубно-штучну дворянську касту). І доба Просвітництва дала пер­ший приклад, що буває в такому разі – від реформ Кольбера 1668-1672 рр. (а Франція Людовіка ХIV – модель просвітницького абсолю­тизму), які перетворили французьку аристократію на закриту касту, до Великої Французької революції 1789 р. з її гільйотинами 117-121 роки (якщо додамо ці цифри до 1785 р. – року «Жалуваної грамо­ти дворян­ству», яка звільнила від обов’язкової служби російських дворян, отри­маємо 1902-1906 рр. – часи першого революційного підйому 1905 р. в імперії царів).

[10] «Шалений ритм дріб’язкового реформаторства» – висловився Шоню про австрій­ський просвічений абсолютизм, див.: Шоню П. Ци­вилизация Просвещения. – С. 216. Гадаю, ефект­не шаленство монар­ха-винахідника та дріб’язок позірно-всеохопної бю­рокра­тичної машини-механізму – то взагалі про «блиск і злиденність» європей­ського абсо­лютизму. До Росії Шоню також нещадний – «великий міраж доби Про­світництва», див.: Там само. – С. 230.

[11] Фергюсон Ниал. Площадь и башня. Сети и власть от масонов до Facebook. – Москва, 2020. – 604 с. (англомовний першодрук – 2017).

[12] Підозрюю тут революційний вплив астрономії XVI-XVII ст., яка відкрила «множину», що змусила посунутися тріаду «з’єднань» ан­тичної геометрії Евкліда – через довжину, ширину і висоту (з ідеаль­ною фігурою у вигляді піраміди).

[13] Напевно тому сучасні історики т. зв. «культурного трансфера» нерівно дихають вже до ХІХ ст., коли кордони держав в Європі стали більш проникними.

[14] Цікаво, що континентальна наукова Європа, дистанціюючись від традиції (знання за давністю) і релігії (знання від Бога) як підстав знання, протягом усього ХVIII ст. віддавала перевагу розуму перед експериментом, Декарту перед Ньютоном (в Україні також «люди логіки» – філософи і математики наприкінці Раннього Модерну вже помітні, а ось на винахідників треба було ще почекати Модерну). Лише в Британії було навпаки – і це стало її перевагою у довшій перспективі (уможливило промислову революцію).

[15] На цю роль ранньомодерної карти (плану місцевості) звертав увагу американський соціолог Джеймс Скотт, див.: Скотт Дж. Бла­гими на­мерениями государства. Почему и как проваливались проек­ты улучше­ния условий человеческой жизни. – Москва, 2005 (англ. першодрук – 1998). – С. 18-20. А сучасний філософ Кен Вілбер взагалі вважає мапу головним образом парадигми репрезентації – головного способу пізнання реальності людей доби Просвітництва, див.: Уилбер Кен. Краткая история всего. – Москва, 2019.

[16] Власне, остаточно самодержавний цикл завершила лише Лют­нева революція 1917 р.