Нещодавно один мій друг, учасник АТО, писав, що українці серед іншого відрізняються від росіян тим, що не страждають на інфантильність, а вміють брати відповідальність за свої дії на себе. Хотілося би вірити, що це так, але на жаль маю підстави сумніватися, що це завжди вірно. Показовим у цьому плані є ставлення до вбивства Симона Петлюри Самуїлом Шварцбардом в Парижі 25 травня 1926 року, 95-а річниця якого нещодавно минула. До цієї річниці вийшло декілька публікацій, а Полтавська обласна державна адміністрація оприлюднила результати конкурсу на спорудження пам’ятника Симону Петлюрі в Полтаві (поки що пам’ятники йому є в Рівному та Вінниці)[1]. Література про це вбивство, особи Петлюри і Шварцбарда існує вже величезна – різними мовами, і я звісно не претендую на її досконале знання. Але оскільки я також багато років досліджую цей період історії України, то дозволю собі висловити свої зауваження.
Симон Петлюра
Мою увагу привернула стаття про цю подію, яку опублікувала доктор(ка) історичних наук Валентина Піскун[2]. Спершу це був допис на її фейсбук-сторінці, потім цей текст розмістили електронні видання «Сумський історичний портал» та (в скороченому вигляді) «Український погляд»[3]. Досить швидко це було поширено і в спеціалізованих історичних спільнотах фейсбуку, де викликало жваву дискусію. Можна було би не звертати на це особливої уваги, якби не підпис: «Валентина Піскун, доктор історичних наук, завідувач відділу джерелознавства новітньої історії України Інституту української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського НАН України».
Як відомо паризький суд в жовтні 1927 р. виправдав Самуїла Шварцбарда, бо його адвокат довів присяжним, що той помстився Петлюрі за єврейські погроми, вчинені армією УНР. Саме під час того судового процесу були сформульовані і оприлюднені основні тези, які й досі є провідними серед істориків різних напрямків. Адвокати родини Петлюри, як і сучасні його захисники, стверджували, що Директорія Української Народної Республіки надала усі права євреям, запровадила для них культурно-національну автономію, й достатньо боролася із погромами за допомогою відповідних відозв і наказів, а Шварцбард просто найманий агент спецслужб більшовицької Москви (ОДПУ чи Комінтерну). Натомість адвокати Шварцбарда й більшість єврейських істориків наголошували, що основна маса цих відозв і наказів була видана «про людське око» тоді, коли армія УНР була вже розгромлена й не контролювала фактично ніякої території, а деякі з цих наказів (проти більшовицьких агітаторів) самі провокували погроми. Сам Шварцбард ніколи більшовиком не був і заявив на процесі, що не належить до жодної партії, а помстився за погроми, від яких загинули зокрема й 15 його родичів[4].
Дехто з сучасних українських істориків, вважає, що погроми були спровоковані самими більшовиками та масами люмпенізованого єврейства, що виступали проти УНР. Зокрема, доктор історичних наук професор Володимир Сергійчук два роки тому виступив упорядником збірки документів "Проскурівський погром 1919 р. в документах: міфи та реальність", яку випустив Державний архів Хмельницької області. Вступна стаття Володимира Сергійчука там повторює фактично його ж статтю 1999 р.: «Тож збаламучений Троцьким єврейський пролетаріат «мріяв про інтернаціональну панюдейську державу» і тому пішов за цим «месією» й «затопив ніж у крові українського брата, того самого, що перший на землі дав йому право повної свободи: перзональну автономію…». «Євреї виявилися неготовими подолати своє негативне ставлення до УНР і взяти участь в остаточному визволенні України», «За таких обставин їм, як і декому з українського суспільства, легше було повірити в нав’язану загалові думку про нібито природне прагнення євреїв панувати над усім світом, підпорядкувавши собі робітничі маси, котрим мовляв нічого втрачати, окрім кайданів»[5].
Обкладинка книги «Проскурівський погром 1919 року в документах»
Зокрема, описуючи причини погрому в Проскурові 15 лютого 1919 р., В. Сергійчук подає отакі свідчення сучасника, очевидця (чи може учасника?) підполковника М. Шадрина: «Всі на Вкраїні пам’ятають жахливі дні захоплення Києва в кінці січня 1918 р. червоними бандами Муравйова і Ремньова. Дні, в котрі на чолі майже цілого уряду в Києві стояли самі жиди і коли було замордовано самих тільки офіцерів близько 2447 чоловік. Жиди тоді у значній мірі причинилися до тієї жахливої бойні, особливо з матросами… Жидки-крамарі давали червоним бандитам адреси мешкаючи у сусідніх домах офіцерів й особисто помагали їх мордувати. А одна тільки знаменита жидівка Євгенія Бош чого була варта тоді зі своїми прибічниками – катами-жидами… З певністю можу сказати, що така доля впала б на Проскурів та инші міста, якщо повстання (більшовиків. – А.З.) і дальший плян його вдалися б». Коментар В. Сергійчука до цих свідчень однозначний: «Підполковник Шадрин знав, що писав»[6].
Цікаво, чи знає професор В. Сергійчук, що в січні-лютому 1918 р. тодішньому українському радянському уряді – Народному Секретаріаті – був лише один єврей Емануїл Лугановський – народний секретар продовольства, який перебував у Харкові? Вигадки про "жидівку" Євгенію Бош спростовано навіть у останньому томі «Енциклопедії українознавства»: насправді її батько Готліб Майш був німець з Вюртембергу, а мати – молдаванка[7]. Жодного іншого прізвища на підтвердження своїх тез ні автор спогадів, ні пан Сергійчук не наводять, хіба що вважати євреями Михайла Муравйова та Афанасія Ремньова. Так само й загальна цифра убитих в цей час в Києві (з усіх сторін й не тільки офіцерів) майже вдвічі менша за наведену Шадриним[8]. Подібні цитати, подані без жодної критики, виглядають як виправдання погромників.
До цієї ж традиції долучається і Валентина Піскун. Вона зокрема пише: "Переконана, що у будь-якій трагедії, а надто такій як погроми під час надзвичайно складних і переломних подій як то війни, революції etc. є дві сторони, і кожна несе свою міру відповідальності за здійснюване та наслідки". Хочеться запитати: а що таке погром в розумінні авторки? Це бій двох армій чи озброєних загонів? В Україні початку ХХ ст. це слово означало масове насильство над мирними мешканцями – пограбування, убивства, зґвалтування, спалення житла, майна тощо. Саме в цьому значенні слово "погром" увійшло до багатьох мов Європи. Що таке дві сторони погрому? Це погромщик (гвалтівник) і жертва? Це значить вони обидва несуть відповідальність за це?
Фактично авторка проводить ідею колективної відповідальності євреїв за всі дії радянської влади та більшовизму. На підтвердження цього вона наводить довгу цитату із статті колишнього міністра УНР Микити Шаповала: "Жидівсько-московський сполучений геній намагається виявитися в нечуваному проектові жидівсько-державницьких аспірацій на березі Чорного моря. Зінов’єви і інші подібні, родом з України, жиди знають куди йдуть і тому не зупиняться перед усякими засобами для поборювання українського руху. Москва буде натравлювати українців проти жидів, а жидів проти українців, щоб спаралізувати сили обох народів у взаємній ворожнечі і обома ними керувати… Петлюра попав тому, що не зійшов з своєї позиції, не покинув рядів, не перейшов на службу ( а це значить і під захист) большевиків, більшість лідерів котрих є жиди." Оскільки жодної критики цієї точки зору в статті немає, то виникає запитання: чи авторка повністю поділяє ці тези?
Подальші міркування дослідниці ведуть до того, що із "двох сторін" провина за погроми покладається виключно на другу: "Єврейські політичні діячі зробили заручниками свого політичного вибору на користь російського більшовизму своїх співгромадян – простих євреїв, жителів маленьких містечок. Фактично вони зрадили їх на користь «великої мети» - захоплення влади в колишній Російській імперії. Серед багатьох і колишні члени Центральної Ради – М.Рафес, І. Хургін, О. Золотарьов, М. Балабанов – перейшли до більшовиків."
Звідки взято цю "велику мету" – так і не пояснюється. На мої запитання щодо цього, поставлені в двох спеціалізованих історичних групах, авторка нічого не відповіла. З тексту складається враження, ніби євреї були однією громадою, державою в державі, в якій була цілковита єдність. Насправді євреї початку ХХ ст. – це переважно міське населення, розшароване соціально й політично, серед яких були й праві, й ліві, проімперські і проукраїнські, хоч переважна більшість просто обивателі. Феномен українських і проукраїнських євреїв добре описав Йоханан Петровський-Штерн[9]. Був серед них навіть український націонал-комуніст Сергій Мазлах, якого звинувачували в українському націоналізмі, були українські поети і письменники – Ізраїль Кулик, Володимир Коряк, Леонід Первомайський тощо.
Обкладинка книги: Йоханан Петровський-Штерн. Антиімперський вибір
За даними першого загального перепису членів Російської комуністичної партії (більшовиків) 1922 р. євреї становили 5,2 % від її загального числа, в тому числі серед тих, хто вступив до партії більшовиків до 1917 р. – 9,6 %, а серед тих, хто вступив у 1917 р. – 6,4 %, тобто після приходу до влади більшовиків відсоток євреїв серед них навіть зменшився через наплив представників інших національностей[10]. Серед названих В. Піскун діячів – «М.Рафес, І. Хургін, О. Золотарьов, М. Балабанов» - перші троє вступили до РКП(б) досить пізно (відповідно 1919, 1920 і кінець 1918 р.), а меншовик Михайло Балабанов взагалі ніколи в партію більшовиків не вступав й навіть в 1920 р. був підсудним на процесі меншовиків в Києві. Жоден з них ніколи не належав до вищого партійного і державного керівництва СРСР. Яке вони мають відношення до «великої мети» захоплення влади євреями в Російській імперії?
Чи може єврейським діячем пані В. Піскун вважає названого М. Шаповалом більшовика Григорія Зінов’єва? Він до жодних єврейських організацій не належав, навпаки більшовики із цими організаціями активно боролися. Ворог більшовизму російський революціонер Володимир Бурцев писав у 30-их роках: «В Росії про учасників більшовицького руху реакціонери незмінно без усяких винятків говорили як про євреїв. Євреями в них були і Троцький, і Зінов’єв, і Радек, і всі інші інтернаціоналісти- більшовики. Насправді ж ні Троцький, ні Зінов’єв, ні Радек, звісно, не мають нічого спільного з національним єврейством і ставляться до нього з не меншим запереченням, ніж самі реакціонери-антисеміти. Вони в рівній мірі заперечують і євреїв, і представників інших національностей, оскільки вони не є прибічниками їх інтернаціональних поглядів. Із єврейством як таким більшовики так само борються, як і з іншими національностями, а коли їм було потрібно, відомо, як вони розправилися зі своїми «євреями», як Троцкий, Каменев, Зінов’єв, Радек. З єврейською масою – з їх організаціями і з їх синагогами – вони розправлялися так само, як і з масами неєврейськими і з їх храмами та організаціями»[11].
Серед євреїв як правих, так і лівих поглядів також було чимало ворогів більшовизму, що боролися проти нього як ідейно, так і практично: досить згадати Леоніда Каннегісера, що в серпні 1918 р. убив голову Петроградської ЧК Мойсея Урицького та Фанні Каплан, яка того ж таки року стріляла в Леніна.
Вважати єврейськими діячами Зінов’єва чи Троцького маємо стільки ж підстав, як наприклад вважати українськими діячами відомих більшовиків Володимира Антонова-Овсієнка, Миколу Подвойського, Павла Дибенка чи Миколу Крестинського. Всі вони українці за походженням, в різний час були членами Радн Народних Комісарів РСФСР[12]. М. Подвойський в жовтні 1917 р. був головою Петроградського Військово-революційного комітету, В. Овсієнко (псевдонім – Антонов) – секретарем ВРК, П. Дибенко – головою Центрального комітету Балтійського флоту (Центробалт), саме вони керували жовтневим переворотом і поваленням Тимчасового уряду. М. Крестинський був в 1918-1921 рр. наркомом фінансів РСФРР, в 1919–1921 рр. членом Політбюро та секретарем ЦК РКП(б), В. Антонов-Овсієнко та М. Подвойський – члени Реввійськради РСФРР в 1918-1919 рр. При чому два останніх таки можуть в певному сенсі вважатися українськими діячами, бо в 1919 р. входили до складу уряду формально незалежної Української Соціалістичної Радянської Республіки та очолювали її збройні сили, хоч ця республіка та ці сили й були підпорядковані керівництву більшовицької Росії. Л. Троцький, Г. Зінов’єв, Л. Каменєв, К. Радек та інші більшовицькі лідери ніколи жодні єврейські державні чи громадські структури не очолювали.
Якщо В. Антонов-Овсієнко, М. Подвойський, П. Дибенко, М. Крестинський були українцями лише за походженням, то нарком внутрішніх справ радянської Росії з кінця 1917 по березень 1919 р. Григорій Петровський, чий підпис до речі стоїть під декретом про червоний терор 5.09.1918 р., цілком усвідомлював себе українцем: він ще в травні 1913 р. з трибуни Державної думи виступав на захист національних прав українців та висловив протест проти переслідування української мови в Російській імперії[13].
Якщо брати власне ВЧК–ОДПУ, то її першими керівниками були поляки Фелікс Дзержинський та Вацлав Менжинський, а провідну роль довгий час грали латиші Яков Петерс та Мартин Лацис (обидва навіть влітку 1918 р. тимчасово виконували обов’язки голови ВЧК). При чому до 1917 р. Дзержинський був керівним діячем польської соціал-демократичної партії СДКПЛ, а Петерс і Лацис – діячами латиської партії Соціал-демократія Латиського краю. Один із засновників латиської соціал-демократії Петер Стучка був у 1918 р. наркомом юстиції РСФСР, а із 1923 по 1932 р. очолював Верховний суд РСФРР. Першим головнокомандувачем Червоної Армії в 1918 р. став латиш Юкумс (рос. Иоаким) Вацієтіс. Може тепер слід звинуватити також українських, польських і латиських діячів у прагненні захопити владу в Російській імперії?
"Нині добре відомо, що вбивство С.Петлюри – це була спецоперація служби зовнішньої розвідки РСФСР – СРСР, якою з 1922 по 1929 р. керував Меєр (Михаил) Абрамович Триліссер (13 березня 1922 - 27 жовтня 1929 року - начальник Іноземного відділу ДПУ НКВС РРФСР (ОДПУ при РНК СРСР), одночасно, 26 березня 1926 - 27 жовтня 1929 року - заступник голови ОДПУ при РНК СРСР). Про це у своїх книжках описує і один із відомих російських розвідників Лев Любимов," – пише В. Піскун. Звідки це "добре відомо", хто й коли це довів? Хто такий Лев Любимов? Можливо авторка мала на увазі Михайла Любимова – радянського розвідника, який поступив на службу в КГБ в 50-х роках, а після виходу у відставку у 80-х став писати пригодницькі романи, повісті та містерії[14]? З якого саме твору «Льва Любимова» це взято?
Насправді версію про те, що Шварцбард був агентом ОДПУ СРСР діячі української еміграції із табору УНР висунули ще під час слідства та судового процесу над ним в 1926-1927 рр., її активно намагалися довести адвокати родини Симона Петлюри та деякі українські історики діаспори, але досі документальних підтверджень цього немає. Можна звісно послатися на закритість архівів колишнього КДБ СРСР, але після падіння СРСР пройшло вже майже тридцять років. Багато таємних операцій ОДПУ-НКВС-КДБ вже давно розкрито: встановлені організатори та виконавці убивств значно ближчих до нас хронологічно, в тому числі за кордонами СРСР – Александра Кутєпова, Євгена Коновальця, Льва Троцького, Льва Ребета, Степана Бандери тощо. Поведінка їх убивць, як вже не раз відзначали дослідники, дуже відрізнялася від поведінки Шварцбарда: він не тікав, не ховався, а навпаки прагнув відкритого судового процесу.
Як ілюстрацію, що має підтверджувати версію про більшовицьких організаторів убивства Петлюри, В. Піскун подає обкладинку брошури «Affaire Petlura-Schwarzbard par E. Dobkovski», виданої французькою мовою в Парижі в 1927 р. Автор цієї брошури колишній російський есер-максималіст Елія (Ілля Гершевич) Добковський виступав свідком обвинувачення на слідстві. Разом із колишнім генералом УНР Миколою Шаповалом, вони стверджували, що справжнім організатором убивства є агент радянських спецслужб Михайло Володін, що нібито спеціально для цього прибув до Парижу в серпні 1925 р., називаючи себе соціалістом-максималістом. Добковський дав письмові свідчення паризьким слідчим, які були оголошені прокурором на судовому процесі. В них зокрема він стверджував, що ЧК утворила в Парижі таємну організацію із метою убивства таких відомих ворогів більшовизму, як колишні президенти Франції Раймон Пуанкаре і Алєксандр Мільєран, очільник УНР Симон Петлюра, російський есер Володимир Бурцев[15]. Розпочати вони вирішили із убивства Петлюри… Справді логічно?
Обкладинка книги: Владимир Генис. «Человек патологический»
Володимир Бурцев був відомий тим, що викрив найвідоміших провокаторів та агентів царської охранки – голову Бойової організації партії есерів Євно Азефа та члена ЦК партії більшовиків і депутата Державної думи Романа Малиновського. Бурцев був непримиренний ворог більшовизму, але дізнавшись про показання Добковського підняв їх на сміх, заявивши, що Добковський сам є провокатором. У відповідь Добковський написав листа із погрозами «скаженому собаці» Бурцеву зі словами: «Куля вирішить наш спір». Сучасний російський історик Володимир Геніс, що опублікував в 2018 р. книгу про Добковського, засновану на власному дослідженні архівів, пише, що Добковський не був свідомим провокатором, але вважає його напівбожевільним містифікатором, авантюристом і графоманом, фігурою трагічною й фарсовою водночас. Добковський провів багато років у царських тюрмах, але був визнаний неосудним, психічно неврівноваженою людиною. В 1918 р. він працював заступником керівника єврейського відділу (комісаріату) Наркомату національностей Радянської Росії, а потім розійшовся з більшовиками та виїхав за кордон. В 30-х роках він жив у Польщі, а після її поділу в 1939 р. опинився під владою СРСР, в 1940 р. був заарештований в Ліді (Західна Білорусія), в липні 1941 р. засуджений на п’ять років як «соціально небезпечний елемент» та імовірно розстріляний НКВС при відступі червоної армії з Могильова[16].
23 березня 1927 р. в Паризькій судовій палаті відбувся перехресний допит свідків Добковського, Шаповала і Володіна між собою та перехресний допит їх разом із Шварцбардом. Добковський заявив, що бачив, як Володін і Шварцбард напередодні вбивства разом обідали, але обидва вони це заперечили. Володін визнав лише, що він декілька разів заходив до крамнички Шварцбарда, обираючи собі годинник, але не цікавився прізвищем власника. Хоч прокурор намагався довести протилежне, однак адвокат Шварцбарда легко відкинув це, зауваживши, що більшість парижан ніколи не цікавляться прізвищем власників крамничок, навіть тих, де вони постійні клієнти. Врешті решт слідчі й судді не знайшли підстав для пред’явлення звинувачення М. Володіну та для його арешту[17].
Відомостей про М. Володіна зберелося мало. В доповіді Секретного відділу ОДПУ за лютий 1925 р. згадано лише про те, що Володін був членом Закордонної організації Партії лівих есерів та есерів-максималістів в Берліні, яка вела активну «антирадянську діяльність» проти СРСР[18]. Лідер цієї організації Ісаак Штейнберг як представник лівих есерів був в грудні 1917 – березні 1918 рр. наркомом юстиції РСФРР, але, протестуючи проти політики більшовиків, подав у відставку, згодом в 1919 р. був заарештований ВЧК. В 1923 р. йому дозволили виїхати за кордон, але позбавили радянського громадянства. В листі до М. Шаповала Штейнберг називає Володіна слабохарактерною й хворобливою людиною, не здатною бути організатором убивства. Володін дійсно брав участь в діяльності Союзу есерів-максималістів на Далекому Сході, був навіть заарештований білими, потім жив на Закарпатті, звідки був висланий владою Чехословаччини «за комуністичну пропаганду» в Німеччину. Двічі, в Берліні й Парижі, Володін звертався до радянських консульств із проханням дозволити йому повернутися в СРСР, але двічі отримав відмову. «Поряд із вимушеним неробством живе в ньому зуд цікавості до всіх і всіляких суспільних течій еміграції. Тому його можна зустріти, як це було і в Берліні, в найрізноманітніших колах, хоч він жодною мірою з ними не пов’язаний. Для надання собі значення він полюбляє оточувати себе таємничостю, хоч за нею нічого реального не ховається», – писав про нього І. Штейнберг. Щоправда В. Геніс не виключає, що чекісти могли використати Володіна для убивства Петлюри чи принаймні стеження за ним, але на роль організатора він явно не підходить[19].
Обкладинка книги: Процес Шварцбарда в Парижском суде. Л.1928
Натомість біографія Самуїла (Шломи) Шварцбарда відома досить докладно, хоч і має низку суперечливих моментів. За його словами він народився в Смоленську близько 1887 року, невдовзі його родина переїхала до містечка Балта на півдні тодішньої Подільської губернії (нині північ Одеської області). За даними «Єврейської енциклопедії», він народився в місті Ізмаїл Бесарабської губернії. Під час революції 1905 р. та влаштованих російськими чорносотенцями погромів Шварцбард бере участь в єврейській самообороні, переймається соціалістичними та анархістськими ідеями, зазнає першого арешту. Після звільнення він змушений був емігрувати до Австро-Угорщини, а звідти – до Франції. Під час першої світової війни він служив солдатом в іноземному легіоні, отримав поранення та був комісований. В 1917 р. Шварцбард повертається до Росії й оселяється в Одесі, де жило чимало його друзів-анархістів. Разом із ними він навесні 1919 р. вступив до Червоної армії, але після її розгрому в Україні у вересні 1919 р. залишив її[20]. Коли саме і як він опинився знов у Франції – достеменно не відомо: наприкінці 1919 р. за допомогою французького консула в Одесі пароплавом чи вже в 1920 р., як вважає В. Савченко. Під час судового процесу встановлено, що жертвами погромів стали близько 15 родичів Шварцбарда, які жили поблизу Балти, в тому числі дві його двоюрідні сестри.
Після виправдального вироку 26 жовтня 1927 р. Шварцбард користувався великою повагою та підтримкою єврейських організацій. Працюючи страховим агентом, він писав спогади, оповідання, вірші, статті для «Єврейської енциклопедії». Восени 1936 р. він побував в Одесі, де зустрічався зі своїми старими знайомими анархістами, більшість яких вже в 1937 р. загинула від рук сталінського НКВС. Одеський історик Віктор Савченко вважає, що чекісти використали ці зустрічі для виявлення прихованих анархістів. Якщо би Шварцбард залишився в СРСР, напевно його би спіткала та ж доля. Помер Шварцбард 3 березня 1938 р. від раптового нападу серця в Кейптауні (Піденна Африка), де і був похований. В 1967 р. його прах було перенесено в Ізраїль.
Самуїл Шварцбард
На думку Віктора Савченка, на початку 1920-х років в Парижі зібралася низка відомих більшовицьких і чекістських діячів з Одеси, із якими «не міг не спілкуватися» Шварцбард: Олександр Абрамович (заарештований у Франції в 1921 р.), Володимир Дьоготь (також заарештований і висланий в Радянську Росію), Софія Соколовська тощо. Але жодних свідчень про їх знайомство чи дружбу зі Шварцбардом він не наводить[21]. За таким же принципом можна стверджувати, що оскільки ми із Віктором Савченком живемо в одному місті й навіть декілька разів спілкувалися, то ми також утворюємо якесь злочинне угрупування чи змову.
Дійсно є чимало документальних підтверджень, що більшовики використали убивство Петлюри й процес Шварцбарда в своїх цілях. Але хіба цього достатньо, щоби довести, що вони його організували? Так само той факт, що ми користуємось інтернетом чи фейсбуком не означає, що ми його створили. Політичні убивства публічних осіб виникли задовго до появи більшовиків та приходу їх до влади. Досить згадати тут терористичні акти революціонерів-народовольців проти державних діячів царської Росії в другій половині ХІХ ст., або українця Мирослава Січинського, який в 1908 р. вбив польського намісника Галичини за кривди та насильство над українським населенням краю. Та мабуть найближче хронологічно тут стоїть убивство колишнього міністра внутрішніх справ Османської імперії Мехмеда Таалат-паші 15 березня 1921 р. в Берліні, що здійснив вірменський терорист Соґомон Тейлірян як помсту за організований геноцид вірменського населення в 1915 р. Останній теракт прямо вплинув і на процес Шварцбарда. Берлінський суд виправдав Тейліряна і цей вирок справив враження й на паризьких присяжних[22].
Звісно, що будь-які порівняння умовні й точних аналогій не буває. Характерно в цьому плані, що перший голова уряду та Директорії УНР Володимир Винниченко відмовився свідчити на паризькому процесі як на користь Петлюри, так і на користь Шварцбарда:
«До мене звернулись адвокати Шварцбарта з пропозицією виступити на суді свідком проти Петлюри. Я заявив їм, що виступлю на суді, якщо прокурор мене запросить, проти Шварцбарта і головне на захист українського народу, себто і проти Шварцбарта, але і проти деяких петлюрівців, які, щоб виправдати Петлюру, казали, що весь український народ був антисемитським, що весь народ був погромщиком. Я мав сказати, що Петлюра ніколи не був ідейним, чи іншим антисемитом, що він ставився негативно і з огидою до погромів, але через свою слабохарактерність не міг вжити радикальних заходів проти справжніх погромщиків. І в цьому його була вина. А Шварцбарта я вважав за простого убийника-злочинця, а не терориста і месника за свою расу, як його виставляли адвокати. Вважав і вважаю тепер за такого, бо він не мав ніяких підстав так судити Петлюру, він не мав права брати на себе суд і кару над ним, це було просто убивство. І зрівнювати вчинок Шварцбарта з учинком Мирослава Січинського, який убив польського губернатора, не можна, як те робили адвокати. Мавши таку мою відповідь, вони своє запрошення взяли назад»[23].
Так само відмовився приїхати і дати свідчення колишній керівник контррозвідки Дієвої Армії УНР Микола Чеботарів, хоч у нього були свої причини:
"Знаючи брехуна Доценка й других свідків, які мало й безумовно точних відомостей про отаманів не мають, а давали авторитетно "певні" показання, я просто боюся з'являться на суд, щоби не вийшло неприємностей. Слідство не могло не цікавитися погромщиками Семесенком, Волохом і другими, від яких стогнало жидівське населення і котрі всі в свій час були мною, як начальником Контррозвідки Діючої Армії обеззброєні і заарештовані... Як же я можу виступати на суді, не знаючи, що набрехали наші свідки. І який скандал може статися для нашої оборони, коли показання наших свідків розійдуться." – так пояснював Микола Чеботарів своє небажання виступати на процесі Шварцбарда в Парижі в своєму листі до В. Шевченка від 19.01.1927 р.[24] При цьому Чеботарів в інших листах називає Шварцбарда більшовицьким агентом, а його звинувачення на адресу Петлюри "жидівським наклепом".
На жаль Чеботарів не пояснює, яку саме брехню Олександра Доценка (колишнього ад'ютанта Петлюри) він мав на увазі. Але скоріше за все мова тут іде про заяву адвоката родини Петлюри Цезаря Кампенсі про те, що організатор найкривавішого єврейського погрому в Проскурові в лютому 1919 р. отаман бригади Іван Семесенко був страчений за цей погром на наказом головного отамана того ж таки року. Це очевидно й мав підтвердити О. Доценко. На самому процесі в жовтні 1927 р. Доценко заявив, що Семесенко нібито не підкорявся Петлюрі, у Прокурові були лише загони Семесенка й Петлюра тоді був безсилий його заарештувати, а розстріляли Семесенка у вересні 1920 р.[25]
Насправді загін Семесенка принаймні із січня 1919 р. воював у складі Дієвої Армії УНР на Лівобережжі, й був підпорядкований Петру Болбочану. В лютому 1919 р. Семесенко вже очолював Запорізьку бригаду імені Симона Петлюри Дієвої Армії УНР Окрім бригади Семесенка, в погромі взяли участь сотня коменданта станції Проскурів Юрія Ківерчука та 3-й гайдамацький полк, яким командував тоді Мусій Маслов та в якому служив козаком Володимир Сосюра[26]. Зазвичай українські історики згадують про повстання 14 лютого 1919 р. в Проскурові, підготовлене більшовиками та лівими есерами, яке було придушене Семесенком і стало приводом для погрому. Але ще до того 6 лютого 1919 р. Семесенко видав наказ, яким оголосив місто Проскурів в стані облоги, заборонив страйки, мітинги, збори, будь-яку агітацію. Особливо показовий пункт 6 цього документу: «Пропоную населенню припинити свої анархічні вибухи, бо з вами у мене досить сил боротися; більше всього зауважаю жидам. Знайте, що ви народ всіма націями нелюбимий, а ви робите такий бешкет між хрещеним людом. Хіба ви не бажаєте жить? Хіба вам не жалко своєї нації? Вас коли не чіпають, то сидіть мовчки, а то така нещасна нація каламутить бідний люд»[27]. Хіба це дикунське звернення не пряме розпалення антисемітизму?
Павло Христюк. Замітки і матеріали. Т. 4
Хоч основу силу повстання становили солдати 15-го Білгородського та 8-го Подільського полків Дієвої армії УНР, Семесенко всю провину поклав на єврейське населення міста. Вступивши за згодою Ківерчука на посаду начальника гарнізону, Семесенко влаштував 15 лютого своїм козакам щедре застілля, на якому виступив із промовою, лейтмотивом якої було: «Євреї є найбільшими ворогами українського народу і козаків, і тому їх треба вирізати для порятунку України і самих себе». Більше того він закликав козаків урочисто присягнути, що вони виконують священний обов’язок знищити євреїв, а грабувати їх майно не будуть. Один півсотник запропонував накласти на євреїв замість різанини контрибуцію, на що Семесенко пригрозив йому розстрілом, іншого сотника, який заявив, що не дозволить своїй сотні різати неозброєних людей, Семесенко вислав із міста[28].
Як пишуть свідки тих подій: «Розсипавшись по єврейським вулицям, козаки групами від 5 до 15 осіб із цілком спокійними обличчями входили в будинки, виймали шаблі й починали різати євреїв, що були в домі, не розрізняючи ні віку, ні статі. Вони вбивали старих, жінок і навіть немовлят. Вони однак не тільки різали, а й наносили колоті рани багнетами, вогнепальну зброю вони застосовували лише тоді, коли окремими особам вдавалося вирватися на вулицю. Тоді їм навздогін посилалася куля. Коли звістка про різанину, що почалася, поширилася серед євреїв, вони почали ховатися по горищах та льохах, але козаки їм витягали із горищ вниз та вбивали. В льохи ж вони кидали ручні гранати»[29].
Жертви Проскурівського погрому
Багато жахливих подробиць зі спогадів тих, хто вижив, наведено в книзі Генрі Абрамсона. Про це свідчить і Володимир Сосюра. Подібну ж різню козаки Семесенка влаштували в сусідньому містечку Фельштин, куди втікли деякі бунтівні солдати. Єві Сочин під час погрому було тринадцять:
"Про те, що щось не так, я вперше зрозуміла, коли троє солдатів вдерлися в наш дім десь о пів на десяту ранку в понеділок. У цей час уся наша родина, окрім батька, який не повернувся на ніч, була вдома. Я добре пам’ятаю час, бо саме наставили самовар для чаювання. Побачивши солдатів, родина з переляку кинулася навсібіч. Я забігла в кімнату до нашого пожильця і сховалася в шафі. Зачувши, як мене кличуть вийти, я вилізла, один солдат схопив мене і потяг до їдальні, де почав грубо розпитувати. Я пам’ятаю цього високого й рудого солдата в козацькій шапці з червоним шликом набік. Він запитав мене, християнка я чи юдейка. Я відповіла, що я християнка і донька пожильця. Коли пожилець це заперечив, солдат наказав мені перехреститися, сказавши, що відпустить мене, якщо я християнське дитя, але вб’є, якщо єврейка. З жахом я поцілувала йому руку і назвала його братом, благаючи відпустити мене, але солдат у відповідь вилаявся російською: "Гусь свинье не товарищ". Потім він закричав: "Лягай!" Але я відмовилася це зробити. Він знову наказав мені лягти, а коли я знову відмовилась, звалив мене з ніг ударом у голову. Від цього удару я зомліла і лише пам’ятаю, як прийшла до тями на якусь мить, коли вже була на підлозі.
У шпиталі я довідалася, що окрім рани на голові, мені ампутували руку до ліктя, [в мене була] глибока рана на шиї і декілька порізів на тілі, які зашили. Потім я також дізналася, що мого батька вбили на вулиці напередодні вночі, а його тіло кинули в погріб, де його згодом і знайшли. Як і про те, що солдати, що прийшли до нас у дім, вбили мою матір, мого 28-річного брата, мого 15-річного брата і мою 8-річну сестру, а моя сестра Двойра була поранена вибухом гранати, яку кинули в погріб поблизу хати, де вона ховалася. Від вибуху гранати також загинув наш сусід, його дружина і їхня одна дитина, інша була поранена. І ще одна поранена дитина згодом померла від [цих] поранень"[30].
Зупинити погром намагалися священник К. Кочеровський, якого було вбито, голова міської думи поляк Ставинський та місцевий український соціал-демократ Трохим Верхола, що був гласним міської думи, а раніше головою земської управи та комісаром Проскурова за часів першої УНР 1917–1918 рр. На засіданні міської думи, куди запросили Семесенка, Верхола зокрема звернувся до нього: «Ви боретеся проти більшовиків, але хіба ті старі та діти, яких Ваші гайдамаки різали, є більшовиками? Ви стверджуєте, що тільки євреї дають більшовиків. Хіба Ви не знаєте, що більшовики є і серед інших націй, а так само і серед українців?» На це Семесенко, дивлячись впритул на Верхолу, відповів, що він не сумнівається, що серед українців на жаль теж є більшовики, й він їх не пожаліє[31]. Після телеграми із штаб-квартири Директорії в Кам’янці-Подільському, Семесенко погодився віддати наказ припинити різанину й дозволив поховати трупи. Всього було поховано майже 1500 осіб[32]. Самого Верхолу козаки Семесенка теж намагалися вбити, але цьому зашкодив міський голова та місцеві українські діячі.
Обкладинка книги: Генрі Абрамсон. Молитва за владу
Для розслідування погрому була створена слідча комісія, хоч Семесенко всіляко перешкоджав її роботі, змушуючи її розслідувати більшовицьке повстання, а не погром. Як не дивно, його особиста слідча справа теж збереглася в архівах, її дослідив та використав у своїй монографії "Українська отаманщина 1918–1919 рр." історик Юрій Митрофаненко. Семесенка дійсно заарештували в травні 1919 р., проте постанова слідчого не містила обвинувачень за вчинену розправу над мирними мешканцями. До відповідальності отаман притягувався за невиконання наказів, незаконне присвоєння титулу отамана, конфіскацію потягу на станції Здолбунів та погрози коменданту. Після декількох місяців перебування під вартою і слізних прохань до Петлюри Семесенка звільнили, більше того він став командиром Брацлавської групи військ УНР. Проте з наближенням червоних військ на початку 1920 р. він несподівано оголосив, що бореться за "Українську Радянську Соціалістичну Республіку", хоч це йому й не допомогло, бо червона армія розбила його загін та змусила тікати до Галичини. Розстріляли його лише навесні 1920 р. за невиконання наказів влади УНР[33].
Про те, що Семесенко був заарештований і засуджений в 1920 р. пише у своїх спогадах підполковник армії УНР Михайло Середа в 1930 р. – тобто вже після процесу Шварцбарда. При чому Середа стверджує, що звільнили Семесенка з під варти в 1919 р. денікінці. Цікаво, що свої враження від Семесенка Середа резюмує так: «Можливо при інших обставинах Україна мала би свого Муссоліні в постаті цього залізного диктатора»[34].
Але документальних підтверджень того, що Семесенка звільнили саме денікінці так і не знайдено. Відомий діяч УНР, а в 1919 р. заступник міністра внутрішніх справ Павло Христюк в 1922 р. писав: «Не тільки в контррозвідці, але і взагалі серед військових «отаманів» було чимало відомих погромщиків: Палієнко, Симосенко, Біденко, Козир-Зірка і так далі. Прямим обов’язком вищих військових властей було щонайменше садовити отаманів-погромщиків до в’язниці. Одначе військові власти не виявляли особливого завзяття в боротьбі з погромщиками. Так на домагання правительства названі вище перші три отамани були заарештовані і посаджені до кам’янецької в’язниці, але через деякий час їх випущено (виділено нами – А.З.) без пред’явлення обвинувачення. Старшинський склад української республіканської армії мав в собі багацько старих царських та гетьманських реакціонерів, і з їх отруйним впливом трудно було правительству боротись»[35].
Можна звісно послатися на "важкі умови воєнного часу", як це й роблять апологети Петлюри. Але ці самі важкі умови не завадили тій же владі УНР заарештувати й засудити в червні 1919 р., наприклад, отамана Петра Болбочана за змову та заколот. Змова Болбочана та лідерів партій хліборобів-демократів С. Шемета й соціалістів-самостійників О. Андрієвського становила загрозу владі Директорії та самого Петлюри, була по суті спробою правого державного перевороту, тому Болбочана швидко засудили до страти[36]. А от дії Семесенка до певного часу такої загрози не становили, отже їх можна було пробачити – так напевно тоді здавалося керівництву УНР. Взагалі жодної відповідальності не поніс другий організатор проскурівського погрому – тодішній комендант Проскурова Юрій Ківерчук. Він продовжив службу в армії УНР й помер на еміграції в США в 1968 р.[37]
Як тут не згадати Михайла Муравйова, якого також самі більшовики заарештували в квітні 1918 р. за його криваві безчинства та розстріли в Україні в січні – лютому 1918 р., що кидали тінь на радянську (совітську) владу, але так само самі ж і звільнили, бо потребували військових спеціалістів. Вбили Муравйова більшовики 11 липня 1918 р. в Симбірську за те, що він підняв заколот проти уряду Леніна[38]. Отаманщина була загальною хворобою тодішніх армій. В Червоній Армії її остаточно подолав (випалив розпеченим залізом) Лев Троцький. Це стало одним з головних чинників перемоги більшовиків у громадянській війні.
Жертви погромів 1919 р. в Україні: статистика. З книги Г. Абрамсона «Молитва за владу»
За підрахунками єврейського історика Нахума Гергеля жертвами лише задокументованих погромів 1919 р. в Україні стали близько 31 тисяч євреїв, з них 16,7 тисяч осіб були жертвами військ Директорії УНР[39]. Наведу тут також висновок історика Генрі Абрамсона, автора книги "Молитва за владу. Українці та євреї в революційну добу. 1917-1920":
"То що насамкінець можна сказати про особисту відповідальність Петлюри? Довести, що він був відповідальний за погроми як суб’єкт неможливо; всі доступні джерела стверджують, що він аж ніяк не був організатором погромів. З іншого боку, як очільник держави він повинен був нести відповідальність за вчинки своєї армії, незважаючи на те, що сам досить слабко контролював її. Петлюра не спромігся належно покарати свої війська, особливо у визначальний період із січня до квітня 1919 р., коли це могло якось вплинути на непідлеглих отаманів. Більше того, він підтримував зв'язки з відомими погромниками і мало кого карав. Таку поведінку можна списати на його страх втратити лояльність своєї армії, що розпадалася; через відсутність власного досвіду Петлюра нерозсудливо йшов на компроміси, що суперечили його особистим політичним переконанням; за це він був відповідальним. Євреї, меноніти та інші меншини відчули на собі наслідки його вагань"[40].
Фактично про те саме писав свого часу і Володимир Винниченко: «Деякі з них (апологетів Петлюри – А.З.) своє обожнювання виправдують одною "якістю" його: він, мовляв, упав жертвою ворогів української нації, убитий жидом з наказу Москви. Але й на це дійсно щирі, дійсно поінформовані українці не можуть спиратися: вони, будучи чесними з собою, мусять сказати собі: ні, він упав жертвою не стільки ворогів, як своєї власної вдачі, отої нещасної честолюбності, яка завдала стільки страждань і йому, й іншим»[41].
«Не доводиться говорити і про перекладену й видану стенограму Паризького судового процесу», – пише В. Піскун. Цікаво, а хто ж має займатися цим, як не та установа, в якій вона працює? Чому про це за майже тридцять років незалежності «не доводиться говорити»? Те саме стосується і слідчої справи організатора найвідомішого погрому у Проскурові 15 лютого 1919 р. отамана Івана Семесенка. Дуже показово, що за всі ці роки не знайшлося ні коштів, ні, що мабуть найголовніше, бажання опублікувати ці важливі документи.
Ще трохи про «велику мету». Згаданий вище Володимир Бурцев в 30-х роках на двох судових процесах у Берні (Швейцарія) та опублікованій згодом книзі довів, що так звані «Протоколи сіонських мудреців» із планами завоювання світу юдеями – є насправді підробкою російських чорносотенців[42]. Чи бува не з цього джерела взято «велику мету» захоплення влади євреями в Російській імперії? Не дивно, що цю ідею активно підхопили нацисти в Німеччині та інших країнах. Кому потрібно зараз повторювати міфи російських чорносотенців-антисемітів про «жидо-більшовицькі аспірації»?
Насамкінець хотів би застерегти від притаманного деяким публіцистам зараз ототожнення Петлюри та українців взагалі. Симон Петлюра дійсно силою обставин став на певному етапі лідером українського національного руху, головою Директорії УНР. Однак було би великою помилкою не бачити інших течій і форм цього руху, що виступали проти Петлюри – навіть в таборі самої УНР, не кажучи вже про інші табори того часу. Тим більше не варто закривати очі на темні чи незручні сторінки його історії. Бо інакше історія знову стане заручницею політики.
[1] https://poltava.to/news/61085/
[2] Піскун Валентина. Симон Петлюра – його любов до України була сильна і активна (95 років із дня вбивства). 26 травня 2021. Режим доступу: http://history.sumy.ua/actually/9374-piskun-valentina-simon-petlyura-jogo-lyubov-do-ukrajini-bula-silna-i-aktivna-95-rokiv-iz-dnya-vbivstva.html
[3] http://ukrpohliad.org/national-memory/symon-petlyura-jogo-lyubov-do-ukrayiny-bula-sylna-i-aktyvna-95-rokiv-iz-dnya-vbyvstva.html
[4] Процесс Шварцбарда в парижском суде / Сост. И. Будовниц. Предисл. М. Раппопорт. – Л.: Красная газета, 1928. – 77 с.; Яковлів А. Паризька трагедія // Збірник пам’яті Симона Петлюри (1879-1926). – Прага, 1930. (Репринтне відтворення – К.: МП «Фенікс», 1992) – С.228-258; Табачник Д.В. Вбивство Симона Петлюри // Український історичний журнал. – 1992. - №7-8. – С.112-123; № 9. – С.122-128; Литвин С. Вбивство С. Петлюри і ГПУ. До історіографії проблеми // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – 2000. - №2/4 (13/15). – С. 398-409; Литвин С. Симон Петлюра у боротьбі за самостійну Україну. – К. : Смолоскип, 2018. – 680 с. Див. також останнє видання матеріалів процесу: Assassination of Symon Petliura and the Trial of Scholem Schwarzbard 1926-1927. A Selection of Documents. Ed. by D. Engel. – Gottingen, 2016 – 483p. (Archiv Judischer Geschicte und Kultur. Band.2). Режим доступу:
https://library.oapen.org/bits
[5] Сергійчук В.І. Трагедія двох народів, а урок для всіх сущих // Проскурівський погром 1919 року в документах: міфи та реальність. – Хмельницький: ТОВ «ТВОРИ», 2019. – С.7, 10, 27.
[6] Там само. – С.13-14.
[7] Енциклопедія українознавства. Словникова частина. – Т.11. – Львів: НТШ, 2003. – С.274; Здоров А.А. Український Жовтень. Робітничо-селянська революція в Україні (листопад 1917 – лютий 1918 рр.). – Одеса: Астропринт, 2007. – С.172; Варгатюк П.Л. Подвиг революционерки // Бош Е.Б. Год борьбы. – 2-е изд. c прил. биографических писем автора / Под науч. ред. П.Л. Варгатюка. – К.: Политиздат Украины,1990. – С.5; Ковальчук М.А. Битва двох революцій. Перша війна Української Народної Республіки з Радянською Росією. 1917-1918 рр. – Т.1. – К.: Стилос, 2015. – С.368.
[8] Бетлій О. Більшовицький терор у Києві у січні-лютому 1918 р.: жертви і пам’ять // Краєзнавство. – 2018. – № 3. – С.178-195.
[9] Петровський-Штерн Й. Антиімперський вибір. Постання українсько-єврейської ідентичності. Пер. з англ. – К.: Критика, 2018. – 432 с.
[10] Всероссийская перепись членов РКП 1922 года / РКП (б) ; Стат. отд. ЦК РКП. - Вып.5. Национальный состав членов партии. – М.: Красная новь, 1924. – С.25, 34.
[11] Бурцев В.Л. В погоне за провокаторами; «Протоколы сионских мудрецов – доказанный подлог». – М.: СП «Слово», 1991. – С.260.
[12] Деятели Союза ССР и Октябрьской революции. Автобиографии и биографии. (Энциклопедический словарь Русского Библиографического института Гранат. Т.41. Вып.2). – М.: Книга,1989. – Ч.1. – Стб. 6,128, 232.
[13] Государственная дума. Стенографические отчеты / Гос. дума, четвертый созыв, сессия первая. Ч. 2 : Заседания 31-54 : (с 22 марта по 24 мая 1913 г.) – СПб.: Гос. типография, 1913. – Стб.1779-1782.
[14] Любимов, Михаил Петрович (р. 1934 г.) Википедия:
[15] Процесс Шварцбарда в парижском суде / Сост. И. Будовниц. Предисл. М. Раппопорт. – Л.: Красная газета, 1928. – С.22.
[16] Генис В.Л. «Человек патологический». Максималист Добковский и провокаторы. – М.: МБА, 2018. – С.271-298; https://www.sakharov-center.ru/asfcd/auth/?t=author&i=2842; https://ru.openlist.wiki/%D0%94%D0%BE%D0%B1%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%81%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%98%D0%BB%D1%8C%D1%8F_%D0%93%D0%B8%D1%80%D1%88%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D1%87_(1882)
[17] Табачник Д.В. Вбивство Симона Петлюри // Український історичний журнал. – 1992. - №7-8. – С.119-120.
[18] Доклад о деятельности партии левых эсеров и союза эсеров-максималистов за ноябрь, декабрь 1924 г. и январь 1925 г. // «Совершенно секретно»: Лубянка — Сталину о положении в стране (1922-1934 гг.): Сб. док. в 10 т. Т. 2. 1924 г. — М.: ИРИ РАН, 2001. — С.401.
[19] Генис В.Л. «Человек патологический». – С.280-281, 292.
[20] Савченко В.А. Маловідомі факти з біографії С. Шварцбарда (до історії співробітництва з органами державної безпеки СРСР) // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 2009. — № 1 (32). — С. 120-126.
[21] Там само. С. 130-131.
[22] Соґомон Тейлірян (1897-1960). Вікіпедія:
[23] Винниченко В.К. Заповіт борцям за визволення // Винниченко В.К. Відродження нації. Заповіт борцям за визволення. – К.: Книга роду, 2008. – С.715.
[24] Визвольні змагання очима контррозвідника. (Документальна спадщина Миколи Чеботаріва) / Вст. ст. В. Сідак. Упоряд.: Т.В. Вронська, А.В. Кентій, В.С. Лозицький. – К.: Темпора, 2003. – С.224-225.
[25] Процесс Шварцбарда в парижском суде / Сост. И. Будовниц. Предисл. М. Раппопорт. – Л.: Красная газета, 1928. – С.23, 33; Табачник Д.В. Вбивство Симона Петлюри // Український історичний журнал. – 1992. - № 9. – С.123.
[26] Митрофаненко Ю. Українська отаманщина 1918 – 1919 рр. – Вид.3-е. – Кропивницький: Імекс-ЛТД, 2016. – С. 150; Сосюра В. Третя рота: роман / Упор. С. Гальченко. – К.: Знання, 2010. – С.152-156 (гл.41).
[27] Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції 1917-1920 рр. – Т.4. – Відень: Український соціологічний інститут, 1922. – С.105-106.
[28] Проскурівський погром 1919 року в документах: міфи та реальність. – Хмельницький: ТОВ «ТВОРИ», 2019. – С.59.
[29] Там само. – С. 60.
[30] Абрамсон Г. Молитва за владу. Українці та євреї в революційну добу (1917 – 1920). пер. з англ. А. Котенка, О. Надтоки. – К.: Дух і літера, 2017 . – С. 198-199.
[31] Проскурівський погром 1919 року в документах: міфи та реальність. – Хмельницький: ТОВ «ТВОРИ», 2019. – С.69.
[32] Абрамсон Г. Вказ. праця. – С.200-201.
[33] Митрофаненко Ю. Українська отаманщина 1918 – 1919 рр. – Вид.3-е. – Кропивницький: Імекс-ЛТД, 2016. – С.151-152, 189-190. Див. також: Ковальчук М. Без переможців. Повстанський рух в Україні проти білогвардійських військ генерала А. Денікіна (червень 1919 – лютий 1920 р.) – К.: Стилос, 2012. – С.203-204.
[34] Середа М. Отаман Семесенко // Літопис Червоної Калини. – Львів, 1930. – Ч.4. – С.12-14. Цит. за: Проскурівський погром 1919 року в документах: міфи та реальність. – Хмельницький: ТОВ «ТВОРИ», 2019. – С.196.
[35] Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції1917-1920 рр. – Т.4. – Відень: Український соціологічний інститут, 1922. (Репринтне відтворення. – К.: Академкнига, 2011). – С.165.
[36] Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917-1921. – К.: Темпора, 2003. – С.168-170; Сідак В., Осташко Т., Вронська Т. Полковник Петро Болбочан. Трагедія українського державника. – К.: Темпора, 2009. – С.242-244.
Винниченко В. Відродження нації. Ч.3. – К.1920. (Репринтне відтворення. К.1990). – С.145-148;
[37] Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917-1921). – К.: Темпора, 2007. –Кн.1. – С.197; Гаухман М. Проскурівський погром 07.02. 2019 р. // Цей день в історії. Режим доступу: https://www.jnsm.com.ua/h/0215Q/
[38] Гриневич В.А., Гриневич Л.В. Слідча справа М.А. Муравйова: Документована історія. – К: Інститут історії України НАН України, 2001. – 336 с.
[39] Абрамсон Г. Молитва за владу. Українці та євреї в революційну добу (1917 – 1920). пер. з англ. А. Котенка, О. Надтоки. – К.: Дух і літера, 2017 . – С.191.
[40] Там само. – С.213.
[41] Винниченко В.К. Заповіт борцям за визволення // Винниченко В.К. Відродженя нації. Заповіт борцям за визволення. – К.: Книга роду, 2008. – С.714.
[42] Бурцев В.Л. В погоне за провокаторами; «Протоколы сионских мудрецов – доказанный подлог». – М.: СП «Слово», 1991. – С.211-352.