Ці рядки, вкладені в уста Вісімнадцятого спудея ув славетному Вірші на жалісний погреб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного Касіяна Саковича (1622) ^[1], сьогодні, після публікації книжки професора Івана Монолатія Зоосад революції. Західноукраїнська державність 1918–1923 рр. і теорії випадковостей ХХ – початку ХХІ сторіч (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2020, 352 стор.) найперше можна розглядати як своєрідне відголосся українських панегіриків XVIII ст. з їхніми метафорами – вже у сучасних ґлобалізаційних умовах. Адже автор Зоосаду революції, фактично, як вихор залетів в сучасну історіографію історії Української революції 1914–1923 років (чи, за іншої хронології, 1917–1921 років), надавши політичним фіґурам того часу нового, сказати б, метафоричного смислового відтінку, наділивши галицько-українських політиків образами тваринного світу. Книжка Івана Монолатія оголила всю ґаму проблем українського націотворення початку ХХ століття – історичних, соціяльних, політичних, ідеологічних, культурних й інших – у її «персоналізованому» вигляді, через ретельне студіювання життєписів політиків на Галичині революційної доби, активним використанням автором метафор із тваринного світу. Але, вочевидь, такий підхід не є чимось новим. Згадати б тут лише Державця Мак’явеллі, зміст якого призабувається не стільки науковцями, а саме політиками, що можуть уважати його метафори анахронізмами.

Зміст Зоосаду революції переконує читача, не посвяченого у тонкощі сучасної (і не лише!) політичної теорії, що певною мірою І. Монолатій зазіхнув на вже усталену версію подій на Галичині у добу Української революції. Зокрема це стосується оцінки подій 1918–1919 років, розгляду перипетій Листопадового перевороту 1 листопада 1918р. (до слова, в Українському історичному журналі 2019 р. науковець опублікував цілком ревізіоністську статтю про неможливість трактування Листопадового чину як національно-демократичної революції[2], що, наразі, залишилося поза увагою «офіційних» істориків), ухвалення 3 січня 1919 р. рішення УНРАди у Станиславові (нині – Івано-Франківську) про злуку ЗУНР з УНР, Диктатури Євгена Петрушевича, а також розуміння пертурбацій т. зв. угоди Пілсудський – Петлюра 1920 року.

Лише на перший погляд у ідеях, розгорнутих метафорично І. Монолатієм, нічого нового немає адже він, послуговуючись теоріями, які створили сучасні вчені Заходу, не зашорені постсовєтськими -ізмами – Насім Ніколас Талеб і Мішель Вукер з їхніми теоріями Чорного лебедя і Сірого носорога відповідно, зважаючи ще й на доробок вже згаданого Ніккольо Мак’явеллі та інших авторитетів політології (включно з Максом Вебером, Ісаєю Берліном та В’ячеславом Липинським), здійснив цілком вдалу спробу деконструкції міту українського державотворення ХХ ст. у його «галицькому» вимірі.

Не місце тут говорити про джерельну основу Монолатієвої праці – це, вочевидь, огром як документальних матеріялів й мемуаристики, пресових видань, а й праць цілком «непричетних» до його теми. Зауважмо, лише на перший, побіжний, погляд. Адже автор, побіч праць суто історико-політологічних, використавши, з одного боку, класичні праці Т. Гоббса, Д. Дідро, Ф. Ніцше, З. Фройда і К. Ґ. Юнґа, а з другого – основоположні дослідження М. Бахтіна, Й. Гейзінґи, Е. Ґелнера, Ж. Лє Ґоффа, Е. Дюркгайма, Е. Канетті, К. Лєві-Стросса, спромігся пояснити викрутаси долі галицької державности та її творців, власне їхніми сенсами і картинами світу, запропонувавши варіянт, який цілком змінює «горизонт сподівань» насамперед істориків, а за ними – й решту дослідників-збирачів фактів столітньої минувшини.

Що ж нового у цій студії запропонував Іван Монолатій, відомий фаховій авдиторії та спільнотам українських істориків й етнополітологів передусім, як ретельний дослідник міжнаціонального життя й особливостей габсбурзької етнополітики в підавстрійських Галичині й Буковині, автор неординарної біографії видавця Якова Оренштайна, а ще й історик рідного міста зі своїм Коломиєзнавством? Перш за все, постановкою проблеми. Її осердя – зооморфна історія ЗУНР/ЗОУНР, яка у викладі дослідника є свідченням наукової сміливости заперечити і/або спростувати «хрестоматійний» погляд на історію Галичини 1910 – 1920-х років, адже до нього це ще ніхто не зробив. І, поза сумнівом, не йдеться про якесь штукарство історика чи його вимисли, а радше критичну здатність робити неочікувані припущення, сміливі порівняння, при цьому не заперечуючи плутанини в оцінці тих чи тих явищ, подій, їхньої сучасної інтерпретації.

Автор розпочинає свою книжку двома цілком «революційними» текстами – про Чорних лебедів і Сірих носорогів Української революції (використовуючи теорії вже згаданих Н. Н. Талеба й М. Вукер), Він свідомо виходить поза хронологічні рамки власне Української революції – таким чином простуючи до подій напередодні і під час Другої світової війни (подій у Карпатській Україні 1939 року й акту 30 червня 1941 року). Аналогічний стрибок автор робить і у глибину історії – до подій Хмельниччини.

Але все ж основний масив його книжки присвячений спробі створення метафоричного політичного зоосаду ЗУНР/ЗОУНР, який творить власне галицько-український політикум. У цьому, як мені видається, уся інтрига праці І. Монолатія. Підсумковим текстом, однак таким, який має якнайбільшу дискусійну потенцію, є його роздум про (не)можливість ЗУНР/ЗОУНР витворити свою власну парадиґму політичної культури. Сподіваюся, що у цьому сеґменті його праці саме культурологи мусили б схрестити шаблі з його підставовою тезою про «вертепність» культури на Галичині у 1918–1919 роках.

Ще одне впадає в око: цілком обґрунтоване використання методології дослідження. Воно, поза сумнівом, є міждисциплінарним, позаяк враховує здобутки не лише у царині власне історіографії й історії України революційної доби, а й праці з обширу соціології, права, психології, антропології, математики і метеорології. Саме такий дослідницький приціл дозволив І. Монолатієві створити текст водночас історично арґументований, але й щедро наповнений етнічними і психологічними характеристиками політичних акторів галицько-українського державотворення. Як з’ясувалося, саме використання теорій не лише Чорного лебедя і Сірого носорога, а й типології еліт Н. Мак’явеллі, М. Вебера, І. Берліна, В. Липинського, теорії конкурентних груп К. Лоренца, теорії невротичних станів З. Фройда чи «ефекту метелика» Е. Н. Лоренца, дозволило побачити нову відслону назагал сухої і позбавленої у більшости випадків сенсів політичної, партійної та ідеологічної боротьби на Галичині у 1910 – 1920-х роках. «Не відставала» тут й культурна політика, яку, скоріш за все, автор Зоосаду революції не розглядає у сучасних, широких категоріях, зауважуючи про неї як «ефект метелика» у суперечливих умовах «культури вбивства 1914–1923 років» і «культури вертепної драми 1918–1919 років».

Третя принада цієї книжки – її текстова, а ще й (що важливіше) логічна архітектоніка. Відтак історія ЗУНР/ЗОУНР у її політичному, ідеологічному, національному, психологічному зрізах твориться як єдина панорама життя (дитинства, змужніння, праці в добу Української революції), почасти відпочинку й смерти її чільних репрезентантів. Тож І. Монолатій розглядає психотипи «дванадцятьох»: К. Левицького, Є. Петрушевича, К. Трильовського, М. Тарнавського, І. Макуха, С. Голубовича, Л. Цегельського, М. Лозинського, О. Назарука, В. Панейка, Д. Вітовського та Є. Коновальця, наділяючи їх, відповідно до їхніх учинків, зооморфними характеристиками. Ці психотипи, на загал, свідчать про трансформацію і/або кореляцію ролей, світогляду чи ціннісних орієнтацій у нових, революційних, умовах творення власної держави – ЗУНР/ЗОУНР, а також, певною мірою, нездатність бути самостійними політиками. За такий підхід автора – у звертанні безпосередньо до оцінок «канонічних» фіґур українського політичного, громадського і військового життя – належало б критикувати, однак мусимо пам’ятати рядки з редакторської передмови Денника Української Галицької Армії, щоби потім усталити собі, а чи варто це робити:

«Українське суспільство дійшло вже до того ступня національно-державницької свідомости, що не лякається дивитися у вічі найсумнішій правді, яка стосується минулих помилок (тут і далі у цій цитаті письмівка моя. – І. Н.). Українська наука й публіцистика вже давно відкинули теорію, що програ українських визвольних змагань – це виключно наслідок аґресії сильніших за нас ворогів і наслідок різних некорисних для України зовнішніх обставин. У досліджуванні рідного минулого ми зобов’язані не цуратися визнання також власних помилок»[3].  

Тож, якщо ще 1974-го українці (йдеться про дату вищенаведеної цитати) в умовах власної бездержавности усвідомили конечність вказати на національні гріхи і помилки, нинішні українці у власній державі, мають бути відповідальними і чесними у потрактуванні власної історії з її героями/негідниками.

І не лише через це книжка І. Монолатія – архидискусійна. Вона – проблемна у доброму розумінні слова, адже у ній, неначе у детективі, не усе (чи геть не все) відразу знаходить свого відображення, свою властиву відповідь, а тому змушує думати і вкотре перечитувати запропоновані автором і цитати, і хитросплетіння теоретичних розмислів, які лише спочатку мають вигляд недоречних чи абсурдних.

Скажімо, він запитує себе і читача, чи на почесному бенкеті в честь делегації УНРади у Києві ввечері 22 січня 1919 р. подавалися страви з водоплавних птахів з родини качкових (с. 19), сміливо називає Дмитра Вітовського регіональним «гігантом/карликом» (с. 31), заявляє про «шахрайство» соборницького наративу (с. 43), потрапляння тогочасних обивателів і політиків у пастку наративу української соборности, його позірну оманливість (сс. 42-45) чи нелегітимність підписантів Передвступного договору у Фастові (сс. 47-48). Дослідник несподівано називає рішення УНРади про злуку ЗУНР і УНР, «мандельбротівською випадковістю» (с. 59), твердить, що Диктатура ЗУНР була не лише правовою колізією (с. 63), а й спричинила відхід галичан від соборницького ідеалу (с. 66). Ще І. Монолатій вважає, що Варшавську угоду 1920 р., «неможливо пояснити здоровим глуздом і захистом [українських. – І. Н.] національних інтересів» (с. 78), називає її «подією-монстром» (с. 109) в українсько-польських взаєминах. Видатних українських політиків на Галичині дослідник оригінально колекціонує у своєму політичному звіринці, називаючи їх як не Лисами чи Лисицями, то Їжаками, Мальками чи Нічними чаплями (див. таблицю на сс. 161-162), доводячи їх «тваринні», підданські, ролі у тогочасному політикумі, нездатність творити властиво українську політичну культуру напередодні Листопадового зриву. Пройшовши у своєму тексті Одіссею з галицькими політиками уже в умовах ЗУНР/ЗОУНР, І. Монолатія не полишає бажання й надалі ототожнювати їх з політичними тваринами, чи говорити про «Панів», «Слуг», «Демагогів», «Чиновників» і «Вождів» серед галицько-українських політичних і державних діячів часів Української революції (див. таблицю на с. 232). Шокує й відвертість автора, який твердить про відсутність в ЗУНР/ЗОУНР власної культури, зведення її до «ефекту метелика» (сс. 240-241), ставлення її специфічних виявів у пряму залежність од політичних убивств на Галичині, ба навіть смерти Каменяра – Івана Франка (сс. 242-257)! Нарешті автор демонструє нестандартність у поясненні культурних процесів досліджуваної епохи, називаючи їх «культами» – «власної землі», «видовищ», «байдикування (карнавалу)», «майданного слова», «геройської смерти» і «безглуздої смерти» (див. рисунок на с. 286).

Дослідник вправно «розтинає» державницьке тіло ЗУНР/ЗОУНР, аби при цьому анатоміюванні показати його хронічні й набуті (із політичними передусім впливами) болячки, бо саме діагностування заявленої теми – західноукраїнської державности 1918–1923 років – щойно нині має не лише наукове, а значно більше суспільне звучання. Зокрема, у час прокламування мітичної «галицької» окремішности, упереміш із вигаданими та уявленими ідентичностями галицьких «патріотів» тощо. Саме тому Зоосад революції є також книжкою-застереженням щодо реґіональних сепаратизмів, прикладом якісного наукового продукту, який варто не лише примістити у своїй бібліотеці, а ще й читати.

Поза сумнівом, Зоосад революції – не лише нове, а й чітко арґументоване та сміливо артикульоване слово в українській історіографії. І справа не лише (чи не стільки) у сміливости знаного дослідника історії засумніватися і заперечити вже давно усталені істини (принаймні для «кабінетних» учених), а й у тому, аби спробувати імплементувати «західні» зразки в український науковий інструментарій. Додаймо сюди й ту обставину, що автор репрезентує, сказати б, науку в реґіоні. Саме ця реґіональна наука в іпостасі Монолатієвого Зоосаду революції мусила б (у чому щиро сподіваюся) «заскочити» і здивувати науку загальнонаціональну. Бо у цій книжці підняті назагал питання, відповіді на які дозволяють зрозуміти велич і ницість недавньої історії України, її творців, кожного на своєму місці, з їх здобутками і недоліками, героїзмом і політиканським доктринерством. Книжка Івана Монолатія, мабуть, наразі є поодиноким прикладом того, як історію України ХХ ст. можна прочитати «без брому», без патосу і ура-патріотизму, але, щонайважливіше, з бажанням засвоїти лекції Української революції 1914–1923 років, якими б непривабливими були її окремі епізоди.  

Варто зауважити, що праця професора Івана Монолатія є зразком інтелектуальної постави публічного історика, а й добрим прикладом наукової книжки. Адже у ній, побіч основного тексту, знайдемо і доволі таки велике англомовне резюме, й іменний покажчик (що нині не часто трапляється навіть з дуже добре виданими науковими дослідженнями). Стиль викладу – дискусійний, як і належиться книжці з високої полиці. Головне, щоб її непересічні засновки, ідеї та висновки були прочитаними не лише істориками. Стиль автора Зоосаду революції є уроком того, як науковець може зацікавлювати, переконувати, сумніватися – щоб історія була не нудним переліком мертвих фактів, а давала приклади сучасним покоління політиків того, чого і як не варто чинити, аби не втратити власної держави.

Про недоліки цієї книжки й побажання, заперечення й контрарґументи напишуть авторові інші. Я ж переконаний, що Зоосад революції цілком заслуговує на загальноукраїнську дискусію, яка, врешті, мали б допровадити до її перевидання у форматі «Зоосад революції Івана Монолатія та його критики».

Sapienti sat!

Ігор НАБИТОВИЧ,

доктор філологічних наук,

професор Університету ім. Марії Кюрі-Склодовської

у Любліні

[1] Українська поезія XVII століття (перша половина). Антологія. Упор. В. Яременка, Київ 1988, с. 180. © Переклад Валерія Шевчука.

[2] Див.: Монолатій І. До питання про характер (не)революційного руху на Східній Галичині в 1918 р. // Український історичний журнал. 2019. № 3. С. 133–154. Режим доступу: http://resource.history.org.ua/publ/UIJ_2019_3_9

[3] Від Видавництва, Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. «Червона Калина». Українська Видавнича Кооператива, Нью-Йорк 1974, с. IV.