Громовідводи повинні заземлюватися. Навіть найабстрактніші та найспекулятивніші ідеї мають укорінюватися в реальності, у сутності речей. Що ж тоді є “ідеєю Європи”?

Європа сформована кав’ярнями. Вони простягаються від улюбленої кав’ярні Фернанду Пессоа у Лісабоні до одеських кафе, популярних для місць “гангстерів” Ісака Бабеля. Вони тягнуться від кафе у Копенгагені, повз які у глибоких роздумах сновигав К’єркегор, аж до торговельних прилавків у Палермо. У Москві, яка є вже передмістям Азії, не було і не має визначальних кав’ярень. Дуже їх мало в Англії, які були модними там лише у ХVІІІ столітті. Таких кав’ярень немає у Північній Америці, за винятком французького кварталу у Новому Орлеані. Якщо ми намалюємо мапу кав’ярень, ми отримаємо один з найприкметніших маркерів “ідеї Європи”. 

Кав’ярня - це місце для побачень і таємних змов, інтелектуальних дебатів та пліток, це прихисток шпигунів, поетів чи філософів. Вона відкрита для всіх - часто вона також є клубом для масонських лож, політичного чи мистецько-літературного спрямування. Чашка кави, келих вина, чай з ромом оберігають це місце, де люди працюють, мріють, грають в шахи, або ж просто гріються цілими днями. Кав’ярня - це духовний клуб і poste-restante для бездомних. У Мілані Стендаля, у Венеції Казанови, у Парижі Бодлера - у кав’ярнях цих міст було те, що можна назвати політичною опозицією, таємним лібералізмом. Три головних кав’ярні у імперському та міжвоєнному Відні були агорою, місцями красномовства та суперництва між конкуруючими школами з естетики та політичної економії, психоаналізу та філософії. Ті, хто бажали зустріти Фройда чи Карла Крауса, Музіля чи Карнапа дуже добре знали в якій саме кав’ярні їх шукати та за яким столом для постійних відвідувачів їх знайти. Дантон і Робесп’єр востаннє зустрілися у «Прокопі». Коли над Європою нависли чорні хмари, у серпні 1914 року Жореса знайшли вбитим саме у кав’ярні. В одній з кав’ярень Женеви Ленін пише свій трактат про критику імперіалізму та грає у шахи з Троцьким. 

Кав'ярня Ллойда у Лондоні. Укладання угод. XVIII cт.

Зверніть увагу на онтологічні відмінності. Англійський паб та ірландський бар мають свою власну ауру та міфологію. Чим би була ірландська література без барів Дубліна? Де б доктор Ватсон зустрівся з Шерлоком Холмсом якщо б не було Museum Tavern? Проте зауважте, що це не кав’ярні. Там немає шахівниць, немає вільнодоступних газет для клієнтів. Тільки від недавнього часу споживання кави набуло рис публічної звички, зберігаючи свій італійський ореол. Американський бар відіграє життєвоважливу роль для американської літератури, у культовій харизмі Скота Фіцджеральда та Гамфрі Богарта. Історія джазу невід’ємна від американського бару. Проте американський бар - це святилище тьмяного світла, а часто й просто темряви. Він пульсує музикою і часто неймовірно оглушливою. Психологічна суть цього бару просочена сексуальністю, присутністю, мріями, думками про це, і власне самими жінками. Ніхто не пише томи з феноменології в американському барі (згадайте Сартра на приклад). Випивку потрібно постійно поновлювати якщо клієнт - це бажаний гість. Щоб позбутися небажаних - існують викидайли. Кожна з цих характерних рис позначає етос, який кардинально відрізняється від того, що існує у кафе “Централь”, “Два маго”, чи у “Флоріан”. “Поки є жебраки доти існуватиме міфологія”, це слова Вальтера Беньяміна, палкого знавця кав’ярень і їх відданого паломника. Поки існують кав’ярні “ідея Європи” матиме свій зміст. 

Європа була і є протоптаною. Це її перевага. Європейська картографія виникає через можливості, “усвідомлені” кругозором людських ніг. Європейці вторували свої мапи від села до села, від міста до міста. За людськими мірками ці відстані дуже часто мандрівник може долати пішки, як ось пілігрим до Компостели - мандруючи усамітнено або ж в компанії. На шляху зустрічаються посушливі та загрозливі місцини, болота, альпійські шпилі тощо. Проте, вони аж ніяк не є непрохідними перешкодами. У Європі немає Долини Смерті чи Амазонки, немає і непрохідних пустищ для мандрівника. 

 Мандрівець над морем туману. Каспар Давід Фрідріх.  1818 р. Гамбурзька мистецька гелерея

Цей факт обумовлює фундаментальний зв’язок між Європою та її ландшафтами. Метафорично і буквально ці ландшафти сформовані і гуманізовані руками та ногами. Як у жодній іншій частині земної кулі узбережжя, ліси, пагорби Європи від Ла-Коруньї до Санкт-Петербургу сформувалися не так геологічним як радше історично-людським часом. Манфред сидить на краю засніженої гори. Шатобріан декламує поезію на скелястих схилах. Наші простори, покриті снігом чи облиті літнім сонцем - усе це спостерігали Брейгель, Моне чи Ван Гог. У найтемніших лісах живуть німфи та феї, велетні та відлюдники. Видається так, що мандрівник ніколи не буде цілком поза межами звукової досяжності ударів церковних дзвонів із сусіднього села. З незапам’ятних часів на річках є броди, через борди женуть волів, а на мостах танцюють, як в Авіньйоні до прикладу. Принади Європи цілком невіддільні від оболонки гуманізованого часу. 

Знову ж таки, ми бачимо разючу відмінність з Північною Америкою (не кажучи вже про більшу частину Африки і Австралії). Ніхто не ходить пішки з одного американського міста в інше. Австралійські та південно-західні пустелі Америки, “великі ліси” тихоокеанських штатів або ж Аляски є фактично непрохідними. Величність Великого каньйону, боліт Флориди чи Аєрс-Рок на австралійських просторах - їх тектонічна і геологічна динаміка майже зовсім не має стосунку до людини. Тому дуже часто туристи з Нового світу, які відвідують Європу скаржаться, що європейські пейзажі доглянуті, вони викликають задуху. Звідси виникає відчуття, що американські, південноафриканські і австралійські “високі небеса” невідомі Європі. Для американського ока навіть європейські хмари видаються прирученими. Вони добряче переповнені стародавніми божествами, одягненими в одежі художника Тьєполо. 

Пішохідність, у корінному сенсі цього слова (з лат. pedester - ходити) є невід’ємною складовою європейської думки та чуттєвості. У грецькій філософії та риториці перипатетиками в буквальному сенсі називали тих, хто подорожував пішки від полісу до полісу, а їхні вчення нарекли мандрівними. У західних метриках і в поетичних традиціях “нога” та “ритм” і зв’язок між куплетами чи строфами нагадує нам про тісний інтимний зв’язок між людським тілом, яке мандрує просторами та мистецтвом уявляння. Наші найбільш проникливі роздуми породжуються в процесі ходіння. Ми знаємо про легендарні щоденні прогулянки(Fußgang) Іммануїла Канта Кенігсбергом, про його хронометрично точні відстані. Медитації Руссо, його ритми сприйняття є мандрівними. К’єркегор цілими днями тинявся Копенгагеном та його передмістями, що стало публічним видовищем та об’єктом карикатур. Проте саме ці усамітнені блукання з раптовими змінами маршруту і ходи так сильно віддзеркалені у ритмічності його прози. 

В американську епоху, яка асоціюється з автомобілями та реактивними літаками нам важко уявити ті відстані, пройдені європейськими мислителями, які долали їх з інтелектуальною чи поетичною метою. Гельдерлін ходить пішки з Вестфалії до Бордо і назад. Молодий Вордсворд мандрує з Кале до Бернського високогір’я. Колрідж, який був огрядною людиною з численними фізичними недугами, щоденно проходив 20-30 миль важкопрохідною гористою місцевістю, творячи поезію чи хитромудрі богословські аргументи. Подумайте також про роль мандрівника у деяких з наших найвеличніших музичних творах: у фантазіях та піснях Шуберта чи Малера. Мені пригадується загадкове передбачення Вальтера Беньяміна: у всіх європейських алегоріях та легендах жебрак, який приходить у наш дім, і який може бути прихованим божественним або демонічним посланцем - завжди приходить пішки. 

Вулиці, якими ходять європейці названі в честь державних та військових діячів, поетів, художників, композиторів, науковців та філософів. Це мій третій параметр. Моє дитинство у Парижі у незліченних випадках пройшло на вулиці Фонтен, площі Віктора Гюго, на мості Генріха ІV та вулиці Ґотьє. Вулиці навколо Сорбони названі в честь великих середньовічних схоластів. Вони прославляють також Декарта і Огюста Конта. Расін також має свою вулицю так само як і Корнель, Мольєр, Буало. Те саме ми бачимо і в німецькомовному світі - до міріад Ґьотеплац та Шіллерштрассе додаються площі названі в честь Моцарта чи Бетховена. Діти, чоловіки та жінки у Європі живуть в своєрідних ехо-камерах історичних, художніх та наукових досягнень. Часто на вуличних вказівниках позначають не тільки відому чи спеціалізовану назву, але й відповідні дати та короткий опис. Такі міста як Париж, Мілан, Флоренція, Франкфурт, Веймар, Відень, Прага чи Санкт-Петербург є живими хроніками. Прочитуючи їхні вуличні знаки, ми пролистуємо їхнє теперішнє-минуле. І цей пієтет ніяким чином не зникає. Площа Сен-Жермен стала площею Сартра-Бовуар. У Франкфурті є Адорноплац. У Лондоні можна зустріти велику кількість синіх табличок, які позначають будинки в яких жили не тільки середньовічні, ренесансні чи вікторіанські автори, митці, науковці, але й ті, що пов’язані з групою Блумзбері наприклад, а також з нашими сучасниками. 

 Вулиця у Франкфурті-на-Майні

Зверніть увагу на разючу відмінність. У Сполучених штатах таких memoranda є всього декілька. Там вулиці нескінченно називають “Сосновими”, “Дубовими”, “Кленовими”, “Вербовими” тощо. Бульвари називають “Заходом сонця”, найвідоміша вулиця Бостона відома як “Маяк”. Американські проспекти, дороги, вулиці просто пронумеровані або ж в кращому випадку, як у Вашингтоні наприклад, знані за своєю орієнтацією - поруч з номером вулиці вказують “Північ” або “Захід”. Водії просто не мають часу, щоб задуматись над сенсом назви скажімо вулиці Нерваля або ж вокзалу імені Коперніка.  

У так званому владарюванні пам’яттю є темна сторона у самовизначенні Європи як місця пам’яті (un lieu de la mémoire). Таблички, що красуються на багатьох європейських будинках розповідають не тільки про мистецьку, літературну, філософську чи політичну витонченість. Вони також нагадують нам про століття масових вбивств, страждань, ненависті та людських жертв.  В одному французькому місці стоїть мемеріальна табличка Альфонсу де Ламартіну, а навпроти неї, на тій ж вулиці розміщений напис про страти та тортури над бійцями Руху опору у 1944 році. Європа - це місце, де сади Ґете стоять майже по-сусідству з Бухенвальдом, а будинок Корнеля впирається в ринкову площу, де була вбита Жанна д’Арк. Меморіали на місцях індивідуальних чи колективних вбивств є повсюди. Видається так, що списки мертвих на мармурових стелах часто переважають кількість живих. Найпроблематичнішим було прийняття рішень в контексті відбудови зруйнованих міст та мистецької спадщини. Без сумніву - відновлення міліметру за міліметром старих кварталів Варшави на основі топографічних карт ХVІІІ століття є дивом майстерності і вольової пам’яті. Як і відновлення Дрездена і більшої частини його колишнього сяйва або ж відродження багатьох культурних принад Петербургу. Проте гуляючи серед цих масивних примар, волею не волею виникає гнітюче відчуття, цілковитий відчай. Щось не так у всій цій правильності. Так наче образ цієї глибини був лише фасадом, зовнішньою поверхнею. Дуже важко висловити словами тепло та ауру, які автентичний час, час як життєвий процес надає грі світла на камінні, у дворах, на дахах будинків. У мистецтві реконструйованого світло має присмак неону. 

Наша тема без сумніву набагато глибша. Навіть звичайнісінька дитина у Європі прогинається під тягарем минулого, так само як під вагою занадто набитого наплічника. Коли я гуляв вулицею Декарта, чи переходив Понте Веккіо або проїжджав дім Рембрандта в Амстердамі на мене часто звалювався великий тягар запитань: “Який сенс в цьому? Що може хто небудь з нас додати до неосяжності європейського минулого?” Поль Целан вчинив самогубство саме на тому відтинку річки Сени, яке оспіване у великій баладі Аполлінера, місце, яке розташоване під вікнами кімнати, в якій Цвєтаєва провела свою останню ніч перед поверненням до спустошення та смерті у Радянському союзі. Освічений європеєць схоплений павутиною пам’ятті, in memoriam - одночасно осяйною і задушливою.

Саме цього сплетіння цурається Північна Америка. Її ідеологією є сходження та майбутнє. Коли Генрі Форд заявив, що “історія - це дурня”, він мав на увазі творчу амнезію, силу забуття, що лежать в основі прагматичного стремління до утопії. Найелегантніші нові будівлі застарівають всього лиш за сорок років. В’єтнамська війна кинула тінь на Старий світ; 11 вересня спричинило тремор та гостре відчуття momento mori в американському психе. Проте це радше виняткові і скороминущі мотиви. Найсильнішою пам’яттю в американському сприйнятті є обіцянка, цей т.зв. договір з відкритими просторами, рухом на Захід, його розвідуванням, подорожжю цим новим Едемом. Звідси наростає це нездужання від думки про те, що потрібно увіковічнити пам’ять про знищення Всесвітнього торгового центру. Поруч з цим, центральний простір в Берліні захоплює мавзолей, який на мій погляд є навмисно брутальним і помилково символічним. Мене вражає те наскільки люди з Нового світу відданіші Ісусовій максимі - “нехай мертві самі ховають своїх померлих”.

Двозначний тягар минулого часу в ідеї і субстанції Європи походить з її одвічної двоїстості. Моя четверта аксіома: подвійний спадок від Афін та Єрусалиму. Ці стосунки, що є одночасно конфліктними та нероздільними породили європейські богословські, філософські і політичні дискусії від Отців Церкви до Лева Шестова, від Паскаля до Лео Штрауса. Цей топос і сьогодні залишається таким ж багатим і актуальним як і колись. Бути європейцем означає намагатись домовлятись - в моральному, інтелектуальному, екзистенційному сенсах - з конкурентними ідеалами, позиціями, за прикладом міста Сократа чи Ісаї. 

Перед нами постає первинна роль Еллади. Три міфи, що є одними з найдавніших у нашій культурі розповідають про походження і містерію музики. Нас захоплює те сприйняття в давній Греції через розповіді про Орфея, Сирен, про смертоносну боротьбу між Аполлоном та Марсієм, про ті елементи в музиці, що перебувають поза людською раціональністю - зрештою про силу музики, яка зводить нас з розуму та знищує нас. Наша математика була “грецькою” - принаймні до того часу коли проект не-евклідової геометрії та кризи аксіоматичного імпліцитно з’являється у теоремі Геделя про неповноту. Мислити та мріяти у математичному сенсі означає наслідувати Евкліда та Архімеда і їхніх перших припущень щодо парадоксальної невирішеності Зенонових апорій. Для тих хто не знав геометрії, вхід у Платонову академію був закритий. Проте саме Платон спрямував західну думку в напрямку універсальних питань про сенс, мораль, право, політику. Всі ми знаємо про відомий вислів А.Уайтхеда: “вся історія філософії є всього лиш коментарем до робіт Платона” - я б ще додав сюди Арістотеля, Плотіна, Парменіда і Геракліта. Сократівський ідеал досліджування життя, платонівський пошук трансцендентних істин, дослідження Арістотелем проблемних відносин між словом і світом(реальністю) проклали шлях по якому йшли Тома Аквінський і Декарт, Кант чи Гайдеґґер.Таким чином, ці три найвидатніші чесноти людського розуму і сформованої чуттєвості - музика, математика, метафізика підтверджують тезу Шеллі, про те, що “всі ми є греками”. 

Проте спадок Афін поширюється ще далі. Словник наших соціально-політичних теорій та конфліктів, нашого спорту та архітектури, естетичних моделей та природничих наук залишається глибоко просякнутим грецьким корінням - в обох сенсах значення цього слова. “Фізика”, “генетика”, “біологія”, “астрономія”, “геологія”, “астрономія”, “зоологія”, “антропологія” - терміни, що безпосередньо походять з класичної грецької мови. В свою чергу імена та назви, як і сама “логіка” мають під собою конкретну візію, конкретне відображення реальності та її відкритих горизонтів. Гайдеґґер звісно перебільшував, проте зрештою його перебільшення було дуже привабливим - невірний переклад грецького слова “буття” чи “бути” на латину Ціцерона визначило долю Європи. 

 Новий Єрусалим. Німецькомовна ксилографія ХІХ ст.

Також без перебільшень ми можемо сказати, що доля Європи походить і від спадщини Єрусалиму. У структурі Західного буття напевно не має такої  життєвоважливої точки, так само як в самосвідомості європейців (згодом і в американців), які б не зазнали впливу єврейської традиції. Це стосується як позитивіста так і теїста - агностика і віруючого. Монотеїзм, визначення людства як процесу діалогування з трансцендентним, концепт Священного Писання, поняття закону, що є невід’ємним від моральних заповідей, наше відчуття історії як часового простору, що має свою ціленаправленість - все це походить із загадкової сингулярності і поширення єврейської традиції. Поширеним кліше є думка, що батьками модерності та ремісниками нашого теперішнього становища є Маркс, Фройд, Айнштайн, Пруст тощо. Проте під цим кліше ми помічаємо вкрай складну ситуацію: перетікання глибоко ціннісних іудейських максим у так званий світський юдаїзм та його секулярну площину. Марксове шаленство щодо соціальної справедливості і месіанського історизму цілком узгоджуються з поривами Амоса чи Єремії. Незвичне твердження Фройда щодо первинного злочину - вбивства батька, наочно віддзеркалює нам сюжет гріхопадіння Адама. Айнштайнова віра у космічний порядок, його вперте заперечення хаосу дивовижним чином подібне до тих ідей, які ми знаходимо у псалмах та в текстах Мойсея Маймоніда. Юдаїзм та два основних коментаря до нього - християнство та утопічний соціалізм є нащадками Синаю, навіть тоді коли самі євреї були нічим іншим як презирливим та усюди гнаним плем’ям. 

Ці взаємостосунки ніколи не були легкими. Причиною напруги між євреєм та греком було винайдення Павлом християнства. Отці Церкви з тривогою говорять про магнетизм язичницьких Афін та єврейського Єрусалиму. Яким чином істину Христа інкорпорувати у вкрай важливу спадщину класичної Греції? - Ця спадщина стала ще більш проблематичною через її перенесення до арабського та мусульманського світу. Ці полярності знову і знову загоструються. Європейський гуманізм від Еразма до Гегеля найчастіше шукає різні компроміси між античними та давньоєврейськими ідеалами. Проте після свого скурпульозного дослідження, тривалістю в ціле життя Лео Штраус, який однаково глибоко досліджував Талмуд і Арістотеля, Сократа і Маймоніда прийшов до висновку про неможливість досягнення задовільного порозуміння між абсолютними імперативами філософсько-наукового розуму грецької традиції та імперативами віри й одкровення, що об’явлені у Торі. Синкретизм, яким би оригінальним він не був, зрештою завжди буде недосконалим. Таким чином, “ідея Європи” є насправді “розповіддю про два міста”. 

Мій п’ятий принцип - есхатологічна самосвідомість, яка на мою думку може бути унікальною для власної європейської усвідомленості. Задовго до твердження Валері про “смертність цивілізацій” або ж до апокаліптичних діагнозів Шпенглера, європейське мислення в більшій чи меншій мірі передбачало свою трагічну кінечність. Християнський світ ніколи цілком не полишав того відчуття кінця нашого світу, що так глибоко простежується в тих ранніх часах зародження християнства. Вже значно пізніше, в той період, який історики нарекли “панікою тисячного року”, пророцтва про есхатологічний фатум, ворожіння на числах задля встановлення дати Кінця заполонили європейську народну уяву. Проте такі відчуття були властиві не тільки неосвіченим станам. В не меншій мірі вони заполонили Ньютонівський розум. У секулярному та інтелектуалізованому форматі “відчуття кінця” відверто представлене у теорії історії Гегеля аналогічно з тим як це було сформульовано у знаменитому циклі Карно про неминуче згасання будь-якої енергії. Або ж подумайте про панорамні картини європейських міст у вогні або ж у потопі - це вишуканий зразок романтичного мистецтва. Це виглядає так наче Європа, на відміну від інших цивілізацій, інтуїтивно усвідомила, що одного дня вона впаде під тягарем власних досягнень, незрівнянного багатства та заплутаності власної історії. 

Занепад. Макс Клінгер. Музей  Ляйпціга

Ось п’ять аксіом, що визначають Європу: кав’ярня; пейзаж, що осягається людськими мірками; вулиці і площі названі в честь державних діячів, науковців, митців, письменників минулого; наше подвійне походження від Афін і Єрусалиму; і нарешті - це усвідомлення останньої глави, цього відомого гегелівського заходу сонця, що затьмарює ідею та сутність Європи навіть у період її найбільшого зеніту.

Від Сараєво до Сараєво етнічна ненависть, шовіністичний націоналізм та регіональні суперечки стали справжнім жахіттям для Європи. Етнічні чистки та геноцидні прояви на Балканах є порівняно недавніми прикладами пошесті, яка поширюється на Північну Ірландію, країну Басків на розділення між Фландрією та Валлонією. Правду кажучи, глобальне поширення англійської мови, технологічна стандартизація повсякденного життя та універсальність Інтернету сприймають як значний крок до скасування кордонів та давньої ненависті. Численні правничі, економічні, військові і наукові організації рухаються до інтенсивнішого європейського співробітництва, в кінцевому етапі - союзу. Неймовірний успіх американської моделі та її федералізму, який зумів прижитися на величезних просторах та кліматичних зонах, запрошує нас до наслідування. Європа більше не має права опускатись до рівня міжусобних воєн. 

Цілком можливо, що майбутнє “ідеї Європи” (якщо така ідея існує) менше залежить від централізованих банківських чи сільськогосподарських субсидій або ж інвестицій в технології ніж ми навчені думати. Також можливо й те, що Організація економічного співробітництва та розвитку і НАТО, а також подальше поширення євро чи люксембурзької моделі парламентської демократії не є основною динамікою європейськості. Або ж якщо це дійсно так тоді це бачення навряд чи торкнеться людської душі. 

Все ж цей ідеал європейської єдності є незаперечним. Вона наповнює важливі елементи європейської думки та державного управління з часів Карла Великого. Проте - це тільки одна сторона медалі. 

Геній Європи - це те, що Вільям Блейк назвав би “святістю кожної дрібниці”. Це мовна, культурна, соціальна різноманітність, це багата мозаїка; незначна відстань між містами, скажімо 20 кілометрів одне від одного, часто постає як вододіл між різними світами. На відміну від страхітливої монотонності, яка простягається від заходу Нью Джерсі до гір Каліфорнії, в супереч цьому бажанню одноманітності, що є одночасно і силою і порожнечою так званого американського способу життя, ось ця розчепленість, до абсурдності розділена мапа європейського духу і його спадщини все ж виявилася невичерпно родючою. Кричущий вислів Шекспіра ‘a local habitation and a name’  висловлює цю визначальну рису Європи. У Європі немає “малих мов”. Кожна мова містить в собі, артикулює, а також передає не тільки унікальний досвід живої пам’яті, але й наростаючу енергію власного майбутнього, разом із можливостями завтрашнього дня. Смерть мови - явище безповоротнє, воно розмиває можливості Людини як такої. Ніщо не загрожує Європі більш радикально, аж до “самих основ” як це лавиноподібне піднесення Англо-американського світу, з його одноманітними цінностями та світобаченням, яке несе зі собою також це всепоглинаюче есперанто. Комп’ютер, культура популізму та масовий ринок розмовляють по англо-американське - від португальських нічних клубів до закладів фаст-фуду у Владивостоці. Європа приречена канути в Лету якщо не боротиметься за свої мови, місцеві традиції і соціальні автономії, вона зникне якщо забуде про те, що “Бог ховається у деталях”. 

Європа сьогодні. Карикатура Нью-Йорк Таймс

Це одночасно і духовне й інтелектуальне завдання. Марно вважати, що Європа зможе конкурувати з економічною, військовою та технологічною потугою США. Вже зараз Азія, а особливо Китай випереджають Європу за демографічними, промисловими та геополітичними показниками. Сьогодні часи європейського імперіалізму та дипломатичної гегемонії настільки далеко від нас, як і світи Рішильє, Пальмерстона чи Бісмарка. Сьогодні перед нами постають точно ті самі завдання і можливості, що свідчили про яскраве світло Європи у грецькій думці та іудейській моралі. Життєво важливо, щоб Європа відновила свої  конкретні переконання і хоробрість духу, які американізація світу - з усіма її вигодами та щедрістю все ж затуманила. Дозвольте мені це коротко пояснити. 

Гідність homo sapiens полягає в утвердженні мудрості, прагнення до безкорисливих знань та творення краси. “Робити гроші”, затоплювати своє життя все більш банальними матеріальними товарами - це надзвичайно вульгарна і пуста пристрасть. Цілком можливо, хоча це й важко уявити, що Європа, яка колись дала життя промисловій революції зрештою згенерує революцію контріндустріальну. Певні ідеали дозвілля, приватності, індивідуалізму, ідеали, які майже задушені у всепроникному споживацтві та одноманітності американської та азійсько-американської моделей, можуть також функціонувати у європейському контексті, навіть якщо там є певні тенденції до матеріальної економії. Ті, хто був знайомий з Східною Європою протягом цих темних десятиліть або ж з Британією в умовах жорсткої економії будуть знати, що людська солідарність та її творчий потенціал можуть існувати й в умовах відносної бідності. Вбиває не політична цензура, а деспотизм масового ринку і вигоди комерційної слави.  

Це мрії - можливо невиправдано наївні. Проте ми маємо практичні цілі до яких мусимо рухатися. Нам вкрай важливо, щоб ми зупинили відтік нашого найкращого молодого наукового потенціалу з Європи до США, де їм пропонують найсолодші умови. Якщо наші найкращі вчені, архітектори, музиканти покинуть Європу, якщо розрив між американськими та європейськими зарплатами, кар’єрними можливостями, ресурсами для досліджень не буде скорочений тоді ми приречені на безплідність та другосортність. Вже у деяких ключових сферах ситуація виглядає безнадійно. Все ж зміна цієї ситуації не виходить за рамки наших можливостей. Якщо молоді англійці ставлять Девіда Бекхема вище у списку національної гордості ніж скажімо Шекспіра чи Дарвіна, якщо наукові установи, книжкові магазини, концертні зали і театри боряться за виживання у Європі, яка завжди була заможною - тоді це наша вина,  проста і зрозуміла. Яка може бути переорієнтація системи середньої освіти і медіа, які б виправили цю помилку? Коли марксизм скотився до варварської тиранії та економічної нікчемності, велика мрія Троцького, про появу “звичайної” людини - була втрачена. Звільнившись від збанкрутілої ідеології, можливо, це відчуття трагічної вразливості умов людського існування (le condition humaine), можуть дати нам певну основу. У середовищі часто виснажених, розпорошених, збентежених “дітей Афін та Єрусалиму” ми можемо легко повернутися до переконань, що «недосліджене життя не варте того, щоби бути прожитим». 

Джордж Стейнер - філософ, перекладач, літературний критик, поліглот та людина, що втілює образ класичного європейського інтелектуала. Народився у Парижі у 1929 році - у 1940 році його сім’я емігрувала до США, перед самим вторгненням німців у Францію. Випускник Чиказького та Гарвардського університетів. Викладач та професор численних європейських та американських університетів. Автор більше десяти книг з літературознавства, філософії та естетики. Його мабуть найвідоміша праця “Мова і тиша”(1967) - презентує нам глибокий аналіз європейських музичних, літературних та філософських творів від Античності до сучасності.
На сьогоднішній день його ім’я все ще маловідоме українському читачеві. 

Есей “Ідея Європи” Джорджа Стейнера опублікований у 2004 році і є адаптованою версією його короткої однойменної книги, що побачила світ ще у 1966 році. У цій праці він по-новому та радикально ставить запитання про ідентичність Європи - чим є сучасна Європа в культурному сенсі?  Чи є цінності та орієнтири, що продовжують надихати європейців? Чи можемо ми виокремити чіткі маркери, які б характеризували сучасного європейця?

Джордж Стейнер пропонує нам 5 таких критеріїв, які означують Європу та її культуру. Деякі з них видаються нам таємничими, проте кожен з них проникає у суть того чим є “Ідея Європи”. 

Джерело: https://www.opendemocracy.net/en/can-europe-make-it/idea-of-europe/
(Переклад здійснений з дозволу платформи OpenDemocracy)

Переклад з англійської: Андрій Гриниха