I
Він відомий у нашому краї як «визначний громадський діяч», місцевий «Колумб», «степовий Прометей», «патріот Придніпров'я та України», «патріот рідної землі» і т.д. і т.п. Постійно вигадуються нові уславлюючі епітети, кожен автор хоче, щоб саме його метафорування локального генія дістало визнання і ширилося серед мас. Цього року виповнюється 130 років від дати смерті Олександра Миколайовича Поля, постаті символічної в різних сенсах, суперечливої та, найголовніше, вкрай міфологізованої в статусі своєрідного «культурного героя». Сформована довкола нього атмосфера екзальтованого шанування (здебільшого в середовищі краєзнавців, журналістів, музейних та бібліотечних працівників) породила урочисто-піднесену риторику, що незмінно супроводжує будь-які тексти чи публічні виступи. Таку ситуацію складно визнати сприятливою для функціонування нормального наукового критичного дискурсу. Прикро, що до творення квазірелігійного культу Поля доклала чималих зусиль історіографія, що мала би навпаки виступати гарантом академічної раціональності.
Пропонований нарис започатковує трилогію. Її перша частина включатиме реальну біографію нашого героя («без гриму та прикрас»), друга – буде стосуватися історії стосунків О.М. Поля з криворізькими землевласниками, що постраждали від шукача залізної руди на чужих землях, а третя – про «народолюбця» Поля і обдурених ним селян. Маємо надію хоч трохи зняти міфологічні чари і розвіяти екзальтовані марення.
***
Олександр Миколайович Поль народився 20 серпня 1832 р. у садибному будинку батька в селі Мала Олександрівка Верхньодніпровського повіту біля протоку Житлової Саксагані. Цей маєток у 1802 р. купив у родини Остроградських його дід, прибалтійський німець, майор (тоді капітан) у відставці Іван Іванович Поль (1757 - 1836) – особа невідомого походження, невідомого віросповідання і доволі загадкова: не принісши присяги Російській імперії, не будучи підданим російського царя він зміг не лише придбати помістя, але й пройти дворянську нобілітацію [1].
Батько Олександра, Микола Іванович Поль (1796 - 1854) теж був людиною "особливою". На військовій службі "к повышению не аттестовался за слабость по службе", а у 19 років, проти волі, його звідти звільнили "по природной слабости, за неспособностью и за болезнею" у чині підпоручника [2, с. 37, 39]. Відтоді він більше ніколи і ніде не служив. Жив собі у селі де у 1825 р. його одружили з донькою Федора Демидовича Яковлєва Онисією. 3 квітні 1826 р. у подружжя народився син Петро, а вже наприкінці 1827 р., народжуючи другу дитину, Онисія Федорівна померла в пологах разом з плодом.
Микола Іванович не забарився одружитися вдруге: у 1829 р. його дружиною вже була вдова Івана Ілліча Малами (свого двоюрідного дядька) Ганна Павлівна Полетика – донька полтавських поміщиків Павла Івановича Полетики та Варвари Дмитрівни Манжос. Саме та, легендарна "онука гетьмана Павла Полуботка". Хоча насправді вона у шостому поколінні по жіночій лінії далека родичка сестри Полуботка – Тетяни Леонтіївни. До правди, сьома вода на киселі! Але не поспішаймо, це ще не всі сюрпризи Полуботків для родини Полів, далі буде.
Від шлюбу з І. Маламою у Ганни Павлівни вже було троє дітей, і у Миколи Івановича був син, та спільно вони народили ще семеро дітей. Усі зведенці мешкали разом у невеликому родовому будиночку Полів. Як жила ця особлива родина невідомо. Та щось там відбувалося. Глухий відгомін родинних негараздів через специфіку психіки Миколи Поля знаходимо у дворянській справі. У 1844 р., для нобілітації родини Полів, Герольдія затребувала у повітового справника і предводителя дворянства довідку про його "благочестие и добронравие", на що ті 16 грудня відповіли, що той живе тихо, "ведет себя во всем прилично" [2, с. 51, 55]. Але кредити під заставу помістя дворянська опіка давала чомусь не йому, а синові Петру [3].
Отже, здобувши початкову освіту вдома, Олександр від 1843 р. відвідував Катеринославську гімназію і жив у пансіоні при ній, але чомусь дуже погано навчався [2, с. 37 - 38; 4, с. 794]. Тому батьки у 1844 р. відвезли його у Полтаву до родичів і віддали до Полтавського губернського училища, яке він успішно закінчив у 1850 р. (ледве не отримав срібну медаль, та дещиці балів забракло). А 28 липня 1854 р. склав іспити на юридичний факультет рідного німецькомовного Дерптського університету.
Навчався юнак добре, успішно наближаючись до фінішу. Проте неочікувані події у Малій Олександрівці ледве не зірвали захист дипломної робти, а відтак і отримання диплома. Восени 1853 р. раптово померла мати і невдовзі дуже швидко відкрилося для всіх, що Микола Поль виявився розпусником та гаремником. На початку березня 1854 р. в садибі, просто у ліжку, в якому він "вкушал плотские наслаждения", його убили, задавивши поясом, селяни – кріпаки та кріпачки. У слідчій справі поліції зазначено, що він "имел со многими из своих крестьянок любовные связи, развратил их и потом имел ту же любовную связь с посторонними крестьянками, посылая за ними своих женщин, бывших его любовниц, что возбудило у последних негодование к нему" [5].
Відтак можна лише уявляти, що творилося у цьому зведенському поміщицькому кублі, у яких умовах жила "онука Полуботка" та її малолітні діти. Можна лише здогадуватися, яке глибоко-моральне та патріотичне виховання "всотав з молоком матері" у цій родині геній усіх часів та народів. А малолітні доньки, чому вони могли навчитися у такій родині?
Ганебна і огидна справа загрожувала існуванню всього помістя Полів, яке казенна палата через дворянську опіку могла конфіскувати і передати до казни. Старший син убієнного Петро у цей час перебував у діючій армії на фронті Кримської війни і не міг полишити службу, щоб врятувати маєтність. Тому 18 березня 1854 р. він пише до брата Олександра у Дерпт стурбованого листа. Повідомивши про смерть "бесценнаго батюшки", він просить Олександра кинути все, навіть під загрозою зриву випускних іспитів, і просто бігти до помістя, щоб врятувати маєточок [6].
Слідство, що тривало з 16 липня по 30 листопада 1854 р. закрило справу без покарання селян через суд, позаяк винуватою стороною був і поміщик. Справу зам'яли і про неї вирішили забути навіки. Причому не лише родичі, але й історики-біографи.
Після владнання родинних справ, Олександр повернувся до Дерпта і, захистивши випускову роботу, 25 жовтня 1855 р. отримав диплом юриста зі ступенем кандидата дипломатичних наук і чин колезького секретаря. І ось тут починаються спадкові дивацтва. За його словами: "Окончил я курс, вернулся в родные степи, взял палочку и пошел пешком осматривать могилы, городища и урочища" [7, с. 18].
Тобто, юнак, маючи блискучу освіту, ступінь кандидата університету і у 22 роки вже чин колезького секретаря (ротмістра), володіючи кількома європейськими мовами, а у Петербурзі купу впливових родичів, він, замість того, щоб зробити блискучу кар'єру дипломата, державного діяча, їде у глухе степове село, бере до рук ціпок старця і починає мандрувати степами, як причинуватий. Незрозуміло, що у цій неприродній поведінці молодої, здорової (ніби-то) людини викликає захоплення?
Та все ж під тиском родичів на початку 1856 р. в університетському чині колезького секретаря він таки поступив на службу до Верхньодніпровської дворянської опіки екзекутором (наглядачем канцелярії і помічником-консультантом повітового предводителя дворянства). Як він там працював і що робив два роки – невідомо. Може дійсно бродив степами?
Влітку 1858 р. місцеве дворянство відправило Поля (саме у зв'язку з посадою екзекутора), разом з предводителем дворянства Я. Г. Даниленком, депутатом від повіту до Катеринославського губернського комітету для обговорення умов звільнення селян. Його кілька засідань/зібрань О. Поль відвідав впродовж липня-грудня 1858 р. Яку позицію він там займав теж невідомо, скоріш за все мовчазну (як наймолодший, який щойно став поміщиком). Але психологія його була яскраво вираженою кріпосницькою, що продемонструємо далі.
Перебуваючи на цій службі, О. Поль восени 1858 р. мешкав у Катеринославі, навідувався на засідання дворянського депутатського зібрання і відвідував Англійський клуб. Там він познайомився із письменником-початківцем В. Єлагіним та його друзями – М. Стопановським і М. Балліним. Ця трійця молодиків утворила клуб за інтересами, назвавши його "Товариство самовдосконалення", а поміж себе – піквіками. Їхня діяльність у Катеринославі впродовж 1858 - 1860 рр. – зразок дворянського пасквільного донкіхотства, яке спричинило скандальний фурор у застійному адміністративному болоті гнилого єврейського містечка "Грязеславля".
На відміну від місцевої дворянської більшості, молодий О. Поль ставився до цих дивакуватих, випадкових у провінції столичних зайд не вороже і не мав наміру (як інші) відлупцювати їх палицями за пасквілі на тиху містечкову ідилію. Але й учасником їхніх збіговиськ теж не був. А розмови в Англійському клубі, чи на дружньому "Літературному обіді" у листопаді 1858 р. в готелі Моріца з приводу виходу нової повісті Єлагіна, звісно ж ні до чого нікого не зобов'язували.
Саме з піквіками і обідом пов'язується пропагандистська українська прив'язка О. Поля. На слова В. Єлагіна "Вы, как педантичный немец, хорошо понимаете, что истина в вине", – О. Поль нібито відповів: "Какой же я немец, я малоросс". На що Єлагін миттю відреагував: "А Дерпт? Малорос он...". [8, с. 97]. І це єдиний задокументований наративом випадок, коли Поль назвав себе малоросом.
Не відомо з яких міркувань (може через молодість і високу освіту), у січні 1860 р. О. Поля, разом із А. М. Миклашевським, губернське дворянство відрядило до Петербурга для пояснень вироблених пропозицій щодо звільнення сеян. У столиці їх, одночасно і одноразово з іншими делегаціями від губерній, 1 лютого 1860 р. у великій залі Зимового палацу прийняв Олександр ІІ і "Господь сподобив" О. Поля, який стояв десь в юрбі, "узреть Государя" [9]. А 3 жовтня того ж року Сенат за належну по закону вислугу років надав йому черговий чин титулярного радника (зі старшинством з 13 грудня 1858 р.) [10]. Перший і останній вислужений чин, з яким він і помер.
Знову ж таки за вибором дворянства з 21 березня 1861 р. О. Поль став членом Катеринославської губернської присутності у селянських справах. Але, побачивши яка це марудна і скандальна робота – видзьобувати селянсько-поміщицькі інтриги, він вже 18 вересня 1861 р. втік звідти, написавши відмову нібито "за сімейними обставинами" [11]. Чим він займався наступні п'ять років теж невідомо. Ймовірно, родиною і власним господарством.
У майже тридцятирічному віці, у січні 1862 р. Олександр Миколайович обвінчався у Вознесенській церкві с. Семенівки з Ольгою Коростовцевою (8. 07. 1842 - 9. 04. 1916), донькою поміщика Павлоградського повіту Семена Олексійовича Коростовцева та його дружини Олександри Мартинівни Якубович. Шлюб відбувся вочевидь через посередництво дядька Олександра – Созонта Савича Потоцького, котрий був одружений із рідною тіткою Ольги Семенівни – Софією Мартинівною Якубович. Відразу після весілля у березні 1862 р. батько купив Ользі на посагові гроші (напевно такою була шлюбна угода) біля с. Семенівки 1739 дес. землі.
Олександр теж уже мав власне помістя. Позаяк батьківський родовий маєток успадкував старший брат Петро, 22 квітня 1857 р. він по купчій придбав по сусідству з Малою Олександрівкою помістя у далекого родича Якова Савицького. Маєтність складалася із села Любомирівки і присілка Приют і була придбана на змішаних засадах в кредит і оплату. З 25 жовтня 1860 р. він формально став дійсним членом імператорського Товариства сільського господарства Південної Росії, до якого належала переважна більшість поміщиків губернії.
На час звільнення селян і укладання з ними викупних угод, О. Поль мав 5 дворових і 31 селянина (всього 36 ревізьких душ) у селах Любомирівці (Олександрополі) та Приюті (Приютовці). Як вчинив поміщик із дворовими – мені невідомо. Дев'ятеро із селян відмовилися укладати угоду на умовах пана, а 22 погодилися взяти наділ. Зрештою, статутну грамоту, у присутності мирового посередника, склали 9 березня 1862 р. з великими обтяженями для селян. Отримавши по 4 десятини на ревізьку душу (польовий наділ і присадибну ділянку), вони мали сплатити за кожен наділ по 9 рублів оброку (всього 198 руб.). Оброк мали сплачувати двома траншами: 1 квітня і 1 жовтня. Викупна сума склала 3 300 руб., викупна позика 2 640 руб. Додатковий платіж складав 660 руб. із яких пан віддавав 440 руб. на переселення і перенесення хат на виділене місце, подалі від його садиби, а 220 руб. селяни мали відпрацювати впродовж двох років. До повної виплати усіх сум селяни залишалися тимчасовозобов'язанами [12].
Щоб полегшити собі вибивання із селян зобов'язальних повинностей, О. Поль наполіг також на тому, що усі виділені ним 88 десятин взяла вся громада у колективне користування із круговою порукою фінансової та відробіткової відповідальності. Відрізавши землю одним шматком, поміщик дав селянам ставочок та колодязь і примусив перенести на нововиділене місце свої дуже вітхі хати (7 дворів), які й доброго слова не вартували, вже до 1 жовтня 1862 р. Тобто, заново щвидко побудуватися.
Отже, викупні та статутні угоди укладені Олександром Полем зі своїми кріпаками були геть не народолюбні. Договір також засвідчує, що жодних поступок, жодного благодіяння поміщик селянам не вчинив. Пан нічого не подарував, ні від чого не звільнив, нікого не відпустив, нічим не поступився, нікого не пожалів. Так звані домовленості були вигідні лише йому. За умовами, зобов'язання брали на себе виключно селяни. Колишні кріпаки мали за все сплатити і ще й бути невизначений час тимчасовозобов'язаними. На цьому тлі деякі інші катеринославські поміщики, що не уславилися в історіографії як ”народолюбці” і ”патріоти рідного краю”, пропонували своїм колишнім кріпакам вигідні умови, виділяли хорошу землю, відтерміновували платежі на тривалий період, чим заслужили добру пам'ять серед селян.
Дивує іще одне: у високоосвіченого культурного дворянина у маєтку не було жодного письменного селянина, геть усі були неграмотні, навіть сільський староста Яків Костогриз. За селян договір підписували зовсім сторонні люди! Ось так він піклувався і дбав про селян і народну освіту. Після такого вельми народолюбного "визволення" О. Поль і надалі продовжував залишатися поміщиком, землевласником і господарем дворянської економії у повіті: на 1865 р. за ним було 1338 дес., на 1868 г. – 1350 дес.
У 1866 р. О. Поль повертається на службу за вибором дворянства: із відкриттям земських установ у повіті та губернії, як і багато інших землевласників, взяв участь у їхній роботі. Обраний від дворянської курії, виконував обов'язки гласного Верхньодніпровського земського зібрання впродовж 1866 - 1872 та 1878 - 1881 рр.
Нами переглянуто усю доступну повітову та губернську земську звітність за 1866 - 1890 рр. За цей час протоколи засідань, постанови зборів та звіти Верхньодніпровської управи зафіксували його участь лише у шести зборах із дванадцяти: лютий 1866 р.; вересень 1867 р.; вересень 1871 р.; вересень 1872 р. (7 і 8 зібрання) і у вересні 1878 р. Відомо також, що він був секретарем (вів протокол) на першому засіданні зборів 22 лютого 1866 р., а 22 жовтня 1869 р. відмовився бути і секретарем зібрання і головою земської управи. На сьомій сесії земства 6 вересня 1872 р. зробив заяву про потребу створення повітового товариства взаємного кредиту. 21 вересня 1878 р. його також обирали на трирічний термін попечителем Саксаганського ремісничого училища. Тобто, зовсім нічого особливого, таких гласних було повно.
І можна безкінечно переповідати пустопорожні промови О. Поля на земських зібраннях, благо стенограми і звіти їх зафіксували в достатній кількості. Проте ніколи не можна побачити за ними дієвий реальний результат. Так, він був доволі пащекований, але переважна більшість його виступів схожа на популістське красномовство, базікання і пустомельство. Як він реалізовував свої пропозиції та виконував доручення зборів і управи – невідомо. Для прикладу. Він сам пригадує факт, як у 1870 р. земство доручило йому справу боротьби з пожежами і він нібито її вивчив, запропонувавши покривати хати сланцями [14; 15, с. 182]. А який результат? Справа ж і нині там. Ось такою і була вся активність і вся продуктивність геніального гласного!
Відповідальні посади його не приваблювали виключно через відповідальність. Тричі (у 1866, 1869 і 1872) його пропонували обрати дійсним членом Верхньодніпровської повітової земської управи (оплатним чи безоплатним), але він відмовлявся від участі в її роботі. Двічі (з 24 лютого 1866 р. та з 25 серпня 1869 р.) О. Поль був позаштатним членом повітової земської управи – посада яка ні до чого не зобов'язувала, але дозволяла втручатися в роботу управи. Особливо у її фінансові справи. Саме із купленої у нього дорогущої цегли верхньодніпровське земство побудувало будинок для своїх зборів та управи. Без конкурсу і "тендера", без конкуренції з іншими виробниками.
Тому про його особисті та ділові якості в губернії були не дуже високої думки. 23 вересня 1866 р. губернатор В. Дунін-Борковський, звітуючи міністру внутрішніх справ про початок роботи губернського земства, дає таку характеристику 34-річному О. Полю: "Гласный Поль, помещик Верхнеднепровского уезда, человек раздражительный и беспокойный" [15, с. 40]. Тобто, неврівноважений і непередбачуваний.
Дещо кращий вигляд має робота О. Поля в губернському земському зібранні, гласним якого він був у 1866 - 1874 рр. та 1879 - 1889 рр. за квотою верхньодніпровського дворянства. Знову ж земська документація (протоколи, звіти та постанови) зафіксувала його присутність на більшості сесій (чергових, позачергових та надзвичайних). Із планових засідань ним пропущено лише 15-те (у 1880 р.) та 16-те (у 1881 р.). Можливо й із поважних причин.
І тут Олександра цікавили головно питання фінансування та лобіювання власної приватної підприємницької діяльності, яка саме наспіла в часі. І тут жодних відповідальних посад і жодної відповідальності. Він сідав у символічні крісла: члена губернської училищної ради (вересень 1866 - 1872), члена ревізійної комісії, яка рахувала голоси (1874 р., 1878 р.) та члена губернського статистичного комітету (був на його засіданні один раз 9 січня 1878 р.). І тут його виступи звучать як популістські, пустопорожні. Переважна більшість із висловлених пропозицій, зауважень, прожектів не мали практичного застосування. Для прикладу. Обраний до губернської училищної ради на перше триріччя 1866 - 1869 рр. О. Поль був бездіяльним, байдикував і потім виправдовувався перед четвертими черговими зборами.
На ниві народної освіти він залишався консервативним шовіністом. Означене засвідчують наявні в документах і навіть наведені в окремих дослідженнях факти. А саме: він виступив проти створення мережі фельдшерських та ремісничих професійно-технічних шкіл, як і проти відкриття жіночої гімназії у Верхньодніпровську, яка, на його думку, не мала б ніякої користі для суспільства.
Жодного разу він не пропонував запровадити, хоча б факультативно, вивчення селянськими дітьми у найбільш українському Верхньодніпровському повіті рідної їм мови, а не слухати на уроках про московські "риги" та "гумна". Зате саме він висловився за вигнання із Маріїнінської гімназії єврейок. Про це з гордістю повідомив у 1890 р. "Исторический вестник": "Он предлагал на прошлогоднем дворянском собрании закрыть доступ в дворянскую гимназию еврейкам в виду их вреднаго влияния на христианок-учениц" [16, с. 276]. Означене підтвердило і царєлюбівоє "Новое время". Цікаво було б детальніше дізнатися про мотивації Поля – чим і як саме?
На початку 1871 р. в губернському правлінні та в земствах розпочалося обговорення урядових проєктів нових шляхів сполучення півдня імперії з центром. О. Поль, маючи особисте підприємницьке зацікавлення (у цей час він саме шукав руду на чужих землях), щоб мати доступ до високих кабінетів, запропонував свої послуги повітовому земству бути його представником і куратором цього питання при губернському правлінні. І 8 вересня 1871 р. верхньодніпровське повітове земське зібрання, на його особисте прохання, дало доручення клопотатися перед урядовцями в Катеринославі і Петербурзі про побудову залізниці до Херсона через повіт.
У 1873 та 1879 рр. вже губернське земство (теж за особистим проханням) включає його до складу делегацій, які одну за одною відправляє до столиці з клопотаннями про спорудження залізниці і майбутнього мосту на Дніпрі не через Олександрівськ, а через Катеринослав (разом із Я. Савельєвим, Г. Алексєєвим та ін.). Але ніколи Поль не очолював ці депутації. Наприклад, у лютому 1879 р. до Петербурга від дворянства, міської думи і земства поїхали Г. Алексєєв, П. Кулабухов, І. Кранц, М. Хрінников і О. Поль. Очолив їх П. А. Струков, взявши із каси міста 2747 руб. на витрати. І ця земська активізація О. Поля на диво збігається у часі із його рудною підприємницькою активністю, про яку ми розповімо окремо.
Коли судовою реформою 1864 р. по повітах губернії запроваджено інститут мирових суддів, О. Поль, як юрист за фахом, двічі впродовж 1869 - 1874 рр. обирався почесним мировим суддею і один термін був головою з'їзду мирових суддів (березень 1869 - грудень 1870). Звернемо увагу – не дільничим, а почесним. І саме на з'їзді мирових суддів у 1869 р. стався ганебний випадок: під час пиятики він "набил морду" своєму далекому родичу, сусідньому поміщику М. С. Романовському, а потім ще й на дуель того покликав.
Поліція розпочала провадження, яке тяглося до січня 1871 р. І, вочевидь, винуватою стороною признавали таки ж О. Поля, бо покарали саме його, а не М. Романовського. У вигляді санкції за мордобій, чергова сесія верхньодніпровського земства 1-7 вересня 1870 р., за поданням Я. Даниленка, позбавила Поля звання гласного і відсторонила від роботи. 16 листопада 1870 р. О. Поль подав клопотання Олександру ІІ про звільнення його від обов'язків мирового судді "за домашніми обставинами". 7 грудня Сенат, розглянувши клопотання, задовольнив його, звільнивши 14 грудня.
Поль виправдовувався, давав пояснення на сесії повітового земства і позивався із ним. У результаті через суд 11 січня 1871 р. він поновив права гласного на тій підставі, що коли виносили ухвалу, його не було на засіданні і він був лише під слідством, тобто вирок ще не було оголошено. Зрештою, впливові родичі справу зам'яли. А 22 лютого 1871 р. його знову затвердили на посаді почесного мирового судді. Тобто, цим хлібним місцем він, вочевидь, дорожив.
Як громадське доручення від повітового земства, О. Поль виконував обов'язки попечителя Саксаганського ремісничого училища (з 1. 09. 1878), від губернського – був попечителим богоугодного закладу (25. 10. 1877 - 1880), Першого реального училища (1882 - 1890) і губернської земської лікарні (1887 - 1890). Тривалий час, починаючи з 1871 р. входив до попечительної ради Маріїнської жіночої гімназії, представляючи дворян свого повіту (саме на цій посаді він і пропонував позбутися ”аморальних єврейок”).
Ця символічна служба на відстані ні до чого не зобов'язувала, а пожертви були мізерні, – десь там колись прийти та чайок попити. Достеменно відомо, що він офірував 50 рублів на міську бібліотеку, а також подарував закам'янілий зуб мамонта та зразки мінералів для природничого кабінету Реального училища. Інших фактів його благодійності і матеріальної підтримки, як попечителя, документами не зафіксовано. Власне оце і вся його видатна громадська діяльність: діячів такого штибу в губернії було дуже багато.
У пореформових умовах Олександр, як і сотні інших поміщиків, еволюціонував, експерементуючи і на ходу перевтілювався у підприємливого землевласника. Він торгував збіжжям, займався бджолами, виноградом, тютюном; розводив елітні породи овець, торгував коровами, волами, бугаями сірої української породи, породистими кобилами та жеребцями, організовував платні пункти осіменіння; влаштував сироварню, олійницю, салотопку; продавав із економії сиром'ятні шкури, свіже та пряжене молоко, сири тощо. Відомо також, що у 1873 та 1881 рр. купував і продавав землю у повіті – тобто спекулював нею [13].
Як і багато губернських поміщиків, брав участь у трьох виставках передового досвіду в Катеринославі у 1874, 1880 і 1886 рр. Навіть отримував медалі від міністерства держмайна: 2 жовтня 1880 р. срібну медаль за виставлені мінерали і аспидну покрівлю, а 3 жовтня 1886 р. велику срібну медаль за представлених волів сірої української породи.
Його господарка (економія) не була гіршою за найгірші і кращою за найкращі в губернії. Звичайне, середньостатистичне сільсько-господарське дворянське підприємство, яке впродовж 1868-1893 рр. неодноразово перебувало в заставі під кредит. 20 вересня 1878 р. правління земського банку Херсонської губернії оголосило про публічні торги на які виставлено маєтки Ольги Поль (1681 дес. по стартовій ціні 43 464 руб.) та Олександра Поля (1338 дес. по стартовій ціні 31 555 руб.). Тоді помістя вдалося врятувати через вексельні кредити. Але 1887 р. все повторилося і, залізши у неоплатні борги, спродав майже все економічне господарство, а землю виставлено на публічні торги в Одесі у приміщенні херсонської філії земельного банку.
Підприємницька діяльність О. Поля та його шахрайська експлуатація Кривого Рога – це історія для наступної частини нашого нарису. Загалом, в останні роки життя всі його бізнесові справи ішли вкрай кепсько. Вже влітку 1887 р. він перебував на межі повного краху і банкрутства. Борги сягнули до одного мільйона рублів. У березні 1890 р. майже всі південноукраїнські газети в'їдливо повідомляли, що фактичному банкруту верхньодніпровському поміщику Полю кредитів уже ніхто не дає, його численні векселі опротестовані разом з векселями інших злісних боржників, дворян В. П. Магденка та І. Д. Яковлєва, яким загрожує гучний скандальний судовий процес і боргова тюрма.
22 березня 1890 р. "Елисаветградский вестник", не без іронії щодо дворян, "поведал миру" вельми пікантну історію, як очевидних банкрутів врятував губернатор Д. М. Батюшков. За інформацією, кредиторами означених поміщиків були виключно багаті євреї, які, опротестувавши векселі, готували скандальний судовий процес. Дворянству загрожувала ганьба. Тому губернський предводитель А. П. Струков звернувся до губернатора за підтримкою і захистом. Д. Батюшков, викликавши до себе на килим заможних єврейських купців, відверто поставив їх перед дилемою: або вони негайно припиняють ганебний кредитний процес проти дворян, або він виселить усіх євреїв із Катеринославської губернії, як вчинили напередодні в Області Війська Донського. Звісно ж, втрачати таке золоте дно через якихось трьох недолугих нікчемних поміщиків кагальна громада не хотіла: О. Поль та його друзі-банкрути були врятовані [17].
Олександр Миколайович, щоб віддячити за порятунок Д. Батюшкову, якого 19 квітня 1890 р. перевели із Катеринослава до Гродненької губернії, влаштував йому 29 квітня пишний прощальний банкет, "пир горой", – і знову ж на позичені єврейські гроші.
Окремо варто сказати про історичні пристрасті Олександра Поля. Із документів достеменно знаємо, що вже у квітні 1864 р. він володів поважною, хоч і дуже еклектичною колекцією невідомого походження. Щодо неї він листувався з головою Петербурзькою імператорської археологічної комісії С. Г. Строгановим. У травні 1870 р. той дозволив йому провести розкопки на землях свого сина. І це власне лише один задокументований факт про особисті археологічні пошуки Поля і розкопки кургану біля с. Наталівки Олександрівського повіту у серпні 1871 р. Із цих листів також випливає, що розкопуючи чужі кургани, він віддавав землевласнику чверть знайдених речей, решту привласнював.
Поль скуповував експонати на аукціонах у різних європейських країнах, у приватних колекціонерів, у музейних збірках, у місцевих поміщиків, московських та єврейських купців, підприємців, у селян і священиків. Збирав все: унікальний посуд, картини, скульптури, статуетки, порцеляну, гемми, камеї, речі знайдені чи вивезені від Китаю до Іспанії, від Єгипту до Англії. У ній були також предмети етнографії (одяг, знаряддя, реманент), зброя, артефакти Запорожжя, дуже багато рідкісних книг. Вочевидь він, як і багато інших поміщиків тоді, збирав колекцію як вкладення коштів, як предмет захоплення, збагачення і хизування. Відомо, що ще у 1864 р. він пропонував Ермітажу знайдені (чи придбані) предмети на закупівлю через Археологічну комісію.
Саме як власника і збирача старожитностей О. Поля обрали 25 жовтня 1870 р. членом-кореспондентом, а 7 жовтня 1871 р. дійсним членом Одеського товариства історії та старожитностей. 30 квітня 1885 р. Московське імператорське археологічне товариство теж зробило його своїм членом-кореспондентом. Він взяв участь у другому Археологічному з'їзді (грудень 1871 р. Петербург), а також виставкою колекції у шостому Археологічному зїзді в Одесі (1884).
У 1884 р. в катеринославській садибі у окремому флігелі він влаштував домашній музей, який приймав відвідувачів. Під час святкування 100-річчя Катеринослава (1887) виставляв колекцію на огляд, а у грудні 1887 р. на її ж основі відкрив у місті, у заорендованому приміщенні, приватний музей із семи тематичних розділів, де було більше 5 тисяч експонатів. Так можливо саме сюди і пішли прибутки?
Сучасники вважали, що на її придбання Поль витратив від 150 до 300 тис. рублів сріблом. Як пише Д. Яворницький, колекція, яку О. Поль збирав впродовж 30 років, була оцінена ним же у 200 тис. руб. сріблом. Він же повідомляє, що незадовго до смерті, обтяжений значними кредитними зобов'язаннями і потребуючи великих коштів, Поль намагався продати все зібране у якусь державну музейну установу. Проте, жодне вітчизняне зібрання старожитностей не захотіло її придбати. Тоді Олександр Миколайович нібито написав листи до Англії і за три місяці до своєї смерті отримав відповідь, у якій йому запропонували за всю колекцію, окрім запорозьких старожитностей, 200 тис. срібних долярів. Поль кілька тижнів думав, вочевидь чекаючи російських колекціонерів, а потім дав вказівку пакувати речі для відправки.
"Пишущий эти строки, – зазначає Д. Яворницький, – видел из коллекции 50 ящиков с золотыми скифскими вещами великолепнейшей, тончайшей работы греческих мастеров... Но это была только одна ничтожная доля всех золотых сокровищ А. Н. Поля. Александр Николаевич значительную часть свох сокровищ уложил к тому времени в ящики и не мог открыть их для показа" [4, с. 798].
Із його слів виходить, що лише смерть завадила продати цінності англійським колекціонерам. Але наявна задокументована Ольгою Поль інформація про те, що її чоловік у 1890 р. оцінював свою колекцію у 100 тис. руб. (а не в 200 тис.), змушує засумніватися у достовірності та точності наведених Д. Яворницьким даних. Як і у наведеній ним сумі у 200 тис. срібних доларів, яку ніби-то запропонували англійці.
Окремі дослідники безпідставно називають О. Поля також "непересічним дослідником минувшини", "мислителем та інтелектуалом". Якщо ж придивитися уважно, то з'ясовується, що публікацій самого Поля всього чотири: краєзнавчий нарис про Мишурин Ріг, повідомлення про археологічні розкопки та знахідки за 1869 - 1870 рр., коротка нотатка про архівні документи у місцевій газеті і вступ до ним же перекладеної книги Л. Штріппельмана [14]. І це все, нічого особливого.
20 серпня 1882 р. О. Полю, виповнилося 50 років. Здавалося б золотий ювілей, підсумок, привід для вдячного пошанування такого видатного і заслуженого громадського діяча. Проте, жодного підвищення у чині, жодної нагороди, жодної ювілейної адреси ні від земства, ні від міської думи, ні від установ, якими він опікувався і благодійником яких нібито був, ні від державних чи приватних інституцій і осіб. Все це дуже скидається на те, що порівняно з іншими дворянськими активістами, у нього жодних заслуг перед суспільством і не було.
Вже після ювілею за поданням міністерства фінансів за "полезную деяльность", як активного земського гласного під час реалізації залізничного проекту, 15 червня 1883 р. Поля, разом з Г. Алексєєвим, нагороджено орденом Станіслава другого ступеня (найнижча орденська нагорода в імперії). 12 листопада 1887 р., за ініціативою співробітників і близького оточення, його теж разом з Г. Алексєєвим, обрали почесним громадянином міста, вручивши 15 листопада відповідну адресу. І, знову ж, невідомо за що саме, бо немає документа. І були вони не першими почесними громадянами, а обоє другими, після В. Дуніна-Борковського.
Інформація про те, що у 1889 р. дворянські збори нібито збиралися встановити йому пам'ятник ще за життя за те, що він "оживил край и воскресил город Екатеринослав", схожа на чиюсь злу іронію, кепкування, висміювання суєтності Поля. Хтось із доброзичливців, коли той міцно сів на мілину, пустив таку цинічну поголоску. Портрет був дійсно написаний наприпочатку 1890 р., але до зали засідань дворянських зборів він не потрапив, бо Поль був злісний банкрут. Решта чуток про якісь іменні стипендії, про премії, масові портрети не витримують критики, бо не підкріплені документами чи доконаними фактами.
Збереглося єдине фото Олександра Поля, де він стоїть у віцмундирі мирового судді при усіх своїх нагородах та регаліях, яких не густо. Із цього фото якраз і намальовано портрет. На обох зображеннях добре видно знак мирового судді на ланцюгу, орден Станіслава 2-го ступеня: хрест на шиї та знак на лацкані. І дві медальки. На нашу думку перша – це срібна медаль «За труды по освобождению крестьян», а друга – темно-бронзова медаль "В память русско-турецкой войны 1877 - 1878".
Із достовірних джерел відомо також, що у 1864 - 1870 рр. О. Поль взяв активну участь у долі своєї сестри Марії (1836 - 1904), зокрема в її скандальній родинній справі, яка дістала всеросійський розголос. У 1857 р. Марія Поль вийшла заміж за старшого за себе на 15 років холостяка, штаб-ротмістра у відставці, багатого поміщика Костянтина Федоровича Корбе (1821 - 1870). Наречені співвідносилися у сьомому поколінні як брат та сестра. Їхнім спільним предком був Леонтій Артемович Полуботок. Марія вела свій рід від Тетяни Леонтіївни, а Костянтин від її сестри Ганни Леонтіївни.
Вирісши в умовах гаремного життя батька, вона була надзвичайно ревнивою, підозрілою, забобонною, просто одержимою маніакальними ідеями, патологічними підозрами. У свої 30 років вона витворяла дива: у 1864, 1865, 1866, 1869 рр. кидала чоловіка і втікала до братів (особливо часто до О. Поля), для цього мов навіжена трощила майно, вистрибувала з вікна, залишала чоловікові малолітніх дітей на 8 місяців, переховувала їх у братів та сусідів, безкінечно писала скарги (і, як видно з тексту, не без допомоги брата-юриста). Отож не дивно, чому Костянтин Корбе вважав дружину божевільною.
Ця огидна, мерзенно-осоружна справа, що закінчилася смертю К. Корбе, залишає по собі багато непростих запитань, відповіді на які годі знайти. У цій брудній історії винні обидва персонажі, але найбільше все ж таки Марія Поль, славний "нащадок гетьмана Полуботка". Істерична, психопатично-примхлива, з параноїдальним, яскраво вираженим маніакально-депресивним синдромом, саме вона робила все можливе, щоб зруйнувати свою ж сім'ю. Її заяви емоційні, патетичні, лицемірні і при цьому непослідовні і суперечливі. В жодній із них вона не виявляє бажання примиритися, зберегти шлюб і родину, жити у злагоді, дати спокій дітям. Всі її вимоги деструктивні і спрямовані виключно на одне – гроші. Олександр Миколайович звісно ж був на боці сестри і підігрівав пристрасті, закликаючи її кинути чоловіка, переховував, коли та втікала, допомагав писати скарги у різні інстанції. Означене зафіксовано в опублікованих документах [18].
Олександр Поль з родиною
Мешкав О. Поль із родиною у маєтку та в Катеринославі. У 1871 р. він придбав дві суміжні підсадибні ділянки біля Соборної площі і з часом побудував на цьому обійсті одноповерховий, без особливих претензій міський житловий будинок казарменного типу, та кілька флігелів. Мала родина також скромні садиби у Любомирівці і в Дубовій Балці. У шлюбі народилося двоє дітей. Старша донька Ольга померла у ранньому дитинстві, а молодший син Борис ріс хворобливим дитятком, блідим, мов та рослинка з льоху. Він, сердешний, так і не досяг повноліття через невиліковну хворобу легенів, яка й звела його у могилу.
Є певна інформація (від Д. Яворницького!), що ще на початку 1890 р. Олександр Миколайович мав твердий намір "навсегда уехать из Екатеринослава в еще более южную местность или даже за границу" [4, с. 798]. Його борги досягли 700 тис. руб. сріблом, неоплатні векселі сягали від десятка до сотень тисяч карбованців. Але зненацька уранці 26 липня 1890 р. за загадкових обставин (ніби-то від розриву серця) Поль раптово помер у власному домі в Катеринославі.
Свідків смерті не було (принаймні, вони не зголосилися), проте газети поспішили повідомити, що напередодні, 25 липня, пізно вночі той прийшов до Англійського клубу "веселым, бодрым, оживленным, за неизменной бутылкой пива", з кимось жваво розмовляв "в кругу добрых знакомых", гаряче дискутував із купцем (чи не про борги?), когось повіз у ніч катати в прольотці. Вже рано вранці кудись хутко збирався, відправив лакея за візником, сів пити чай і.., сталося невідворотнє. Ходили різні чутки і, ймовірно, не безпідставні. Він мав багато ворогів, яких необачно понаживав: купа кредиторів, яким відмовився платити; обдурені криворізькі селяни; та й інших немало.
За три дні, 29 липня, "бедного страдальца" поховали на Севастопольському цвинтарі в особливому склепі біля церкви Воскресіння Лазаря. А як патетично та патосно кричали у 1890 р. глорифікатори у некрологах про рішення Катеринославської міської думи, яка ніби так тужила за Полем, що хотіла вшанування його пам'ятником, оголосила збір коштів на увіковічнення та встановити стипендії! Та жодна дворянська, земська, міська чи державна установа за 27 років (1890 - 1917) так і не вшанувала тієї пам'яті. Аж у 1912 році, до 80-річчя, за ініціативи Д. Яворницького, за підтримки кількох гласних, міська дума у квітні 1912 р. перейменувала Потьомкінський провулок у вулицю О. Поля. Це був її єдиний жест пам'яті і то, як свідчать документи та очевидці, не дуже охочий.
Зате приватна французька компанія ЗАТ "КЗР", з власної ініціативи, як жест безмірної вдячності за рудоносну українську земельку, 17 липня 1891 р. встановила біля Гданцівського заводу пам'ятник "Новоросійському Колумбу" у вигляді бронзового погруддя з написом: «Полезной деятельности А. Н. Поля в Кривом Роге 1870 - 1890 г. от акционерного общества Криворожских железных руд». Але в роки революції 1905 - 1907 рр. криворізькі селяни, обдурені О. Полем, чи їхні діти, які дістали рабську працю на французьких копальнях у своїй землі, знищили пам'ятник, відбивши йому голову.
Глибоко в нутрощах всезнаючого інтернету гуляє "версія схожа на правду", озвучена відчайдушними краєзнавцями на підставі "спогадів строжилів". Згідно із нею, могилу О. Поля на Севастопольському цвинтарі так часто оскверняли і плюндрували, що вдова, коли помер син Борис, перепоховала обох аж у своєму батьківському родовому маєтку у Павлоградському повіті, – подалі від криворізьких селян і від катеринославських кредиторів. Там же у 1916 р. похоронили і її.
Своїм спадкоємцям Поль залишив колосальні борги, з якими потрібно було розплатитися і всього три ліквідні активи: 500 дес. пустопорожньої землі біля Гданцівки, вже майже розпродану економію в Олександрополі і колекцію старожитностей. Після встановлення над майном опіки, вдова, продавши наприкінці 1891 р. гданцівську землю за 250 тис. руб., оплатила найбільш виморочні вексельні претензії. Потім успадкувала землю біля Олександрополя (1237 дес.), частину якої продала, а решту, вже разом зі своєю, заставивши у банк, здавала в оренду і за виручені кредитно-арендні кошти виплачувала борги, які так і не сплатила дорешти.
Вона ж потихеньку розпродувала аж до 1912 р. і колекцію старожитностей. На її прохання, саме для спродажу, влітку 1893 р. її описала Катерина Мельник-Антонович. До першого і єдиного тому опису увійшли 4774 експонати. І це без запорозьких та інших цінних речей. Згаданий опис допоміг продати частину колекції, а для дослідників старожитностей не втратив наукового значення і донині.
6 травня 1902 р. місцеві інтелектуали за приватною ініціативою А. Синявського у приміщенні комерційного училища урочисто відкрили при губернському земстві міський "Общественный музей имени А. Поля". Основою його колекції стали приватні збірки А. Синявського, Д. Яворницького, та добровільні пожертви окремих міських колекціонерів і поміщиків. Речей із колекції О. Поля у ньому не було аж до 1912 р., коли Ольга Семенівна, уже готуючись у безповоротну дорогу, напередодні 80-річчя О. Поля вирішила вшанувати його пам'ять. 11 травня 1912 р. вона жертовно подарувала рештки колекції до "Областного музея имени А. Поля", оцінивши її по совісті у 10 000 руб. Це були 2060 предметів, головно доісторичної доби, із яких 281 належали до часів козацтва. Так знаменита колекція Поля, хоч і не зовсім з його волі і у дуже скороченому вигляді, нарешті поповнила фонди музею його імені: жалюгідні залишки колекції О. Поля нарешті об'єдналися з музеєм О. Поля.
Коли прийшов гегемон, 28 вересня 1917 р. оновлений, соціалістичний склад міської думи за ініціативи більшовиків ухвалив рішення зняти мармурову дошку з іменами почесних громадян (серед яких був і Поль), "пригвоздив, всех удостоенных этого звания к позорному столбу, навсегда предав забвению"[19]. Дошку зняли і розбили на друзки! У листопаді 1919 р. музей ім. О. Поля вже іменувався дуже просто "народний музей", а 11 жовтня 1940 р. він дістав ім'я академіка Д. Яворницького.
Народна влада уперто не хотіла пробачати "народолюбця": у 1953 р. ухвалою № 345 виконкому міськради вулицю Поля перейменували у вулицю "имени народного героя Чехословацкой республики Юлиуса Фучика", з убивчою мотивацією: "Поль не имеет никаких заслуг перед Советским народом и является крупным помещиком-промышленником" [20]. Так до решти було стерто останні сліди Поля у краї, який він "воскресив і оживив" і "зробив таким, яким він є сьогодні". Про його могилу (у центрі міста!) вдячна громадськість навіки забула, його ім'я, хоча й згадувалося кілька разів в обоймі різних прізвищ, ще довго не цікавило дослідників.
Але життя тривало і наспіли часи української незалежності. А нове життя, як відомо, "нового прагне слова". Зусиллями патріотів, хранителів національної пам'яті, "відновлено історичну справедливість". Олександра Поля ввели в сонм національних героїв, зробивши генієм аж двох міст. При цьому, чомусь особливо шанобливими виявилися нащадки обдурених криворізьких селян. У 1986 р. тамтешня "громадськість" встановила йому меморіальну дошку у Дубовій Балці, а 19 грудня 1996 р. – пам'ятник-погруддя у центрі Кривого Рога. За ними притьмом поспішали і січеславці: у 1999 р. відкрито меморіальну дошку на садибному будинку, а 14 вересня 2002 р. (нарешті!) відкрили пам'ятник у повен зріст на центральному проспекті.
Проте, є й недоліки і "перегибы на местах". Незважаючи на те, що ім'ям О. Поля назвали вулиці та установи, невдячні земляки якось дивно впали у забуття. На превеликий жаль, музей продовжує носити ім'я Д. Яворницького, яке йому приліпили комуністи. Історична справедливість волає про відновлення історичної правди. І щось із цим треба робити.
У наступній частині нарису ми докладно розповімо про взаємини Поля із поміщиками Криворіжжя, на землях яких «степовий романтик» шукав те, що йому не належало.
Використані джерела:
1. Российский государственный исторический архив (РГИА). – Ф. 1343 (Департамент Герольдии). – Оп. 51 (Дела о дворянстве). – Дело 98 (Родословная книга дворян Екатеринославской губернии. 1795 – 1813 гг.). – Поль Иван Иванов сын. – Л. 25 об., 26 - 27.
2. Записка из дела о дворянском происхождении рода Поль для доклада оной в Правительствующем Сенате. - СПб.: В типографии Правительствующаго Сената, 1847. - 60 с.
3. Общий алфавит фамилиям владельцев, имения которых находятся под запрещением с 1829 по 1865 год. Книга четвертая, содержащая в себе фамилии, начинающияся буквами: М, Н, О, П. - СПБ., 1867. – С. 2918.
4. Эварницкий Д. И. Музей А.Н. Поля // Исторический вестник.– 1890.– Т. XLII.– № 12 (декабрь). – С. 794–798.
5. РГИА. – Ф. 1286 (МВД). – Оп. 15 (Опись архивным делам департамента полиции исполнительной за 1854 год). – Дело 925 (Дело об убийстве помещика Николая Поля. 16 июля –30 ноября 1854 г.). – Л. 1 – 7.
6. Криворізький історико-краєзнавчий музей. – Ф. 10143. – Оп. 1. – Спр. 1. (Родина Полів). Лист П. М. Поля до брата від 18. 03. 1854 р.
7. Синявский А. С. Александр Николаевич Поль // Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии. – Вып. 1. – Екат-в, 1904. – С. XIII –XXXIV.
8. Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського. – Ф. 326 (Баллін М. П.) – Оп. І. І. – Спр. 20778 (Баллин Н. П. Пятьдесят лет моей жизни). – 112 а. – А. 97 – 98.
9. Миклашевский А. М. Воспоминания одного из депутатов губернских комитетов // Екатеринославский юбилейный листок 1787 – 9 мая 1887. – 1887. – 30 мая. – № 24. – С. 227.
10. Екатеринославские губернские ведомости (ЕГВ). Часть официальная. – 1860.– № 45. – С. 423 (Распоряжения правительства).
11. Крестьянское дело в Екатеринославской губернии. Прибавления к ЕГВ. – Екатеринослав, 1861. – №41. – С. 7.
12. РГИА. – Ф. 577. – Оп. 11 (Главное выкупное учреждение Министерства финансов. Дела о выкупе земельных наделов временно-обязанными крестьянами Екатеринославской губернии). – Дело 317 (1/11). Поль А. Н., дер. Любомировой и Приютовки (20 сентября 1862 г. – 23 октября 1863 г.). – Л. 1 - 35.
13. Дніпропетровський національній історичний музей імені Д. Яворницького. Відділ фондів. – Ф. 23 (Особисті матеріали). – Спр. 13 (О. М. Поль).
14. Штриппельман Л. Южно-русские месторождения магнитных железных руд и железного блеска в Екатеринославской (Верхнеднепровского) и Херсонской губерниях. – СПб., 1873. – 50 с.
15. Платонов В. Человек-легенда Александр Поль. – Днепропетровск: Проспект, 2002. – 205 с.
16. Исторический вестник. – 1890. – Том 42. – Смесь. – С. 275 – 276 (Некролог А. Поль).
17. Елисаветградский вестник. – 1890.– 22 марта.– № 63. – С. 1 – 2 (Письмо из Екатеринослава).
18. Процесс Корбе в Екатеринославском окружном суде. Полный стенографический отчет. Дело госпожи Алымовой с наследниками Корбе. Том 1 – 2. – М., 1872.
19. Державний архів Дніпропетровської області (ДАДО). – Ф. 469. – Оп. 1. – Спр. 1. – А. 161 – 163.
20. ДАДО. – Ф. 416. – Оп. 2. – Спр. 523.