Той, хто ловить білих метеликів,
ходить навпростець, тому дороги він переходить –
перетинає налінований коліями папір поля
упоперек –
і краєвиди відкриваються перед ним зовсім інші,
ніж ми їх бачимо.
Василь Голобородько*
Привиди метеликів час від часу виринають на перехрестях пустотливої Кліо. Щоправда, в українській історії так було не завжди, адже вона знала більше нашестя сарани, аніж якихось інших комах. І хоча не слід перебільшувати вплив сарани на історію України, щонайменше, з ХІ ст., вона певною мірою сприяла перетворенням глобального і локального характеру на українських етнічних землях. Зокрема це нашестя сарани на Подніпров’ї у 1094, 1095, 1103, 1195 рр.1, а ще – у 1690 р., про що Літопис Самовидця повідомляв: «Того ж року великая саранча била на Україні»2. Додаймо сюди й Галичину, яка знала ці пошесті, правдоподібно, з 24 серпня 1542 р., а потім у 1612, 1647, 1648 рр., 1690 р. – 25 серпня (Яворів, Самбір, Стрий) і 8 вересня (Самбір); у серпні 1690 р. (Стрільче); 1706 р. (Солотвина); 1708 р. (Кунашів, Сернки); 1710 р. (Глиняни); 14-15 серпня 1711 р. (Поморяни); 1712 р. – 14 серпня (Львів), серпень (Люча); 1719 р. (Немирів); 1747 р. (Товстеньке); 1748 р. (Крушельниці, Отинія), а також 4 (Самбір, Стрий та довколишні села) і 6-8 серпня (Перегинськ); 1749 р. (Годова, Дебеславці, Перегинськ); 1750 р. (Годова); 1781 р. (Отинія)3.
Зрозуміло, що ці та інші нашестя сарани (як і боротьба з ними) не могли мати таких наслідків, які описав у науково-фантастичному оповіданні Гуркіт грому (1952) Рей Бредбері, розповідаючи про втоптаного у болото метелика: «Метелик упав на підлогу – граційний, мізерний дріб’язок, що порушив рівновагу і повалив ряд маленьких кісточок доміно, потім великих, а тоді гігантських: крізь роки вздовж Часу. […] Метелик не зміг змінити світобудову. Смерть одного метелика не могла спричинити такі наслідки. Чи могла?»4
Натомість наукову концепцію «ефекту метелика» детермінував американський математик і метеоролог Едвард Лоренц (Edward Norton Lorenz), запропонувавши її 1963 р. для природничих наук, позначаючи властивості деяких хаотичних систем. Зокрема вчений стверджував, що незначний вплив на систему може мати великі і непередбачувані ефекти де-небудь в іншому місці і в інший час5. Знамените запитання-передбачення вченого 1972 р. «Чи помах крил метелика в Бразилії викличе торнадо в штаті Техас?»6 відкрило нові дослідницькі обрії не лише математики, а й біології, фізики і соціології.
З цього погляду, цілком ймовірно, історія України, а Галичини й поготів, це ще й історія метеликів. Не можна сказати, що метелики не впливали на життя галичан, адже, згідно зі Станіславом Клеменсевичем, 1898 р. на Галичині налічували відомих на той час 2439 видів метеликів (у т. ч. 76 відкритих безпосередньо вченим у вказаному році)7. Важливим залишалося й самостійне виявлення метеликів у межах галицьких міст та околиць, скажімо Станиславова (суч. Івано-Франківськ). Зокрема тут 1892 р. Іван Верхратський самостійно виявив їх 623 види8.
Тож саме про метеликів, вочевидь натякаючи на українсько-польські взаємини на Галичині, греко-католицький священник Рудольф Мох 1841 р. поетизував у «Виправі для мотиля»: «Все бѣда зъ дѣтми лихими, / Чи малѣ, чи доростұтъ: / Въ дома нужда, клопотъ зъ ними, / По за домъ ганбѧть свой кутъ. / Лишъ сѧкъ такъ, то лұчше зъ хати / Злого Сына въ свѣтъ нагнати. / Мотыль! тысь ми докучалъ, / Бымъ тебе на свѣтъ послалъ; / О! Мотылю мой нещастный, / Маєшъ, щосъ сѧ напералъ; / Покидаешъ кутъ твой власный, /Кобысъ но жаловалъ»9.
А перекинувши місток часу, додаймо сюди й символізм Ірини Вільде з її Метеликами на шпильках (1936), адже, як зауважував Остап Тарнавський, «Метелики – це ті юні дівчата, які з весною бажають вилетіти до повного життя, але обставини затримують їх перед тим вільним летом, як шпильки пришпилених метеликів»10.
Тож, підсумовуючи невеликий, але потрібний вступ до теми, слід зважити на думку одного з перших класифікаторів метеликів на Галичині, натураліста Максиміана Сили-Новицького, який ще 1865-го написав: «Якби людина могла ґрунтовно вивчити всі природні речі в усіх їхніх взаємних спорідненостях і відносинах, усе в їх становленні та бутті, вона дійшла б до системи, що була б єдиною, справді п р и р о д н о ю (тут і далі розбивка в оригіналі. – І. М.) Але така система для людського духу не досліджена і недосяжна; натомість системи, які творяться на підставі обмеженої суми явищ, є ш т у ч н и м и, [бо] чим ближче до природного терену, тим більша кількість вивчених природних речей, і тим точніше вони пізнаніші і зрозуміліші за їх симптоматикою і стосовно цілого»11.
А що метелики таки впливали на Українську революцію, слід звернутися до публікації Тиберія Горобця (спр. Степан Чарнецький) у віденській Волі 1919 р.:
«Є такі метелики, що як побачить у ночі свічку, то літає, крутиться, не знаючи, куди летіть – чи на вогонь, чи в пітьму.
Отаких метеликів росплодилось дуже багато і у нас.
Ріжних типів є вони. Ось метелик діпльоматичний. Він їде од уряду. Куди? Він і сам толком не знає. Не то секретар, не то курієр, не то член якоїсь місії... […]
Ось метелик з спеціяльним призначенням. Везе “важне” доручення. Спішить, виїзжає, візує, бере аванс, підйомні, суткові... […]
І скілько літає таких метеликів? І хто їх і за чим посилав? Хто спитає, хто провірить? А суткові йдуть! Народня Республика, плати!.. […]
Хто спитає, хто провірить? І бисть утро, і бисть вечір... І бисть так шостий місяць...
І скілько літає тих метеликів зараз ось тут. Од самих маленьких до високопоставлених... Щось роблять, чогось метушаться, кудись летять!..
Гей, метелики! Додому пора! Годі без діла тинятись. Робота там жде!»12
Як бачимо, вже самі сучасники подій на Галичині 1918–1919 рр. використовували метафору метелика як свідчення політичної (і не лише) корупції.
Однак моя ідея – інша. Я не намагатимуся відшукати у короткому періоді існування західноукраїнської державности (ЗУНР – ЗОУНР) репрезентантів культури (митців, літераторів, театралів, видавців, освітян), які безпосередньо створили феномен того, що історіографія історії Української революції надто упевнено називає «культурою», адже такої, по-суті, ніколи не було. Адже з-поміж відомих громадських діячів тут не було справжніх новаторів, а були лише копіювальники культурних взірців, які виникли і функціонували в цілком інших етнокультурних і геополітичних обставинах, панування політичних режимів, що усі разом зникли внаслідок бурхливих подій революційної доби, починаючи з 1914 року. Ми досі не знаємо відомих мистецьких, літературних і ще будь-яких творів, які були створені безпосередньо і під впливом ЗУНР, саме у час її функціонування як держави західних українців, чи були їй спеціально присвячені (все що маємо нині – культурний продукт міжвоєнної і далі (діаспора) доби). Вочевидь цих творів культури (назвімо їх так) й не могло бути, якщо взяти під увагу короткотривалість української державности на Галичині й абсолютно несприятливі для розвитку культури чинники.
Тому мої вступні гіпотези/запитання такі: 1) не можна з упевненістю стверджувати про «культуру ЗУНР – ЗОУНР», а слід говорити про окремі прояви культурного життя на Галичині в умовах воєнно-політичного конфлікту, зокрема українсько-польської війни; 2) в культурному житті 1918–1919 рр. бракувало інституційної мережі (театри, музеї, бібліотеки тощо); 3) чи не була «культура» ЗУНР – ЗОУНР такою собі культурою «без властивостей» (власне галицькою), репрезентанти якої обрали стратегією орієнтацію на культуру загальноукраїнську, тим самим засвідчивши відсутність у культурному житті 1918–1919 рр. будь-яких проявів автономізму чи сепаратизму? 4) чи розуміли творці західноукраїнської державности вагу культури, а це відкриває шлях до розуміння, чи була в ЗУНР – ЗОУНР культурна політика – чи ставився розвиток «культури» у пряму залежність від державної підтримки? 5) чи культурне життя тих років закінчувалося на рівні громадянського суспільства (а не, приміром, органів влади) і чи не було воно несвідомою імітацією успішних культурних взірців попередньої доби, створених до 1914 року? І, нарешті, чи були каталізаторами культурного життя на Галичині 1918–1919 років, події значно віддалені у часі, котрі можна було б назвати «метеликами»?
Відповіді на ці та інші питання передбачатимуть розуміння типу культури, в координатах якої опинилася людина революційної доби на Галичині – імперського чи постімперського штибу, або ще далі – якою вона була за своїм спрямуванням – культурою соціалістичною, радикальною чи консервативною? Зрозуміло одне: революційна доба 1914–1923 рр. була ще й добою насилля, зокрема масових вбивств. Тож і культура тієї доби закономірно чи ні, але найперше вона була культурою убивства, а у галицьких реаліях набувала ще й виразного антипольського звучання.
1. Народження міту культури: політичне вбивство як символ
Не знаю, чи справді символізм культури політичного вбивства, добре знаний ще з часів Відродження, а перед тим в культурі античній (як тут не згадати Ціцерона: «А ми, сміливі мужі, уявляємо собі, що робимо досить для держави […] первосвященик Публій Сціпіон, хоч не займав ніякого уряду, забив Тиберія Ґракха, що трохи нарушував устрій держави; […] як той Кай Сервілій Агаля власною рукою забив охочого до перевороту Спурія Мелія. Було, було колись у цій республіці таке завзяття, що сміливі мужі шкідливого громадянина тримали в карбах суворіщими карами, як найлютіщого ворога»13), як досягнення «ідеальної мети»14 вперше, у реаліях Підавстрійської Галичини, озвучив ніхто інший, як Іван Франко. У своєму оповіданні Гриць і панич (1898) він, послуговуючись художнім словом, загострив опозицію «свій» (українець) – «чужий» (поляк), розповідаючи зокрема про перебіг «Весни народів» 1848 р. на локальному рівні.
А зваживши на те, що свій хронологічний відлік міт про австрійських русинів як «тирольців Сходу» бере щонайменше з етнополітичних процесів «Весни народів» і прямої залежності від участі в ній поляків, які вели революційну пропаґанду серед українців (не визнаючи існування «русинів» як окремої нації, провадили конспіративну діяльність серед українців у пропольському дусі і в інтересах збереження українсько-польської єдності, не рахувалися з національними прагненнями українців), закономірним став розрив цієї «єдности». Його, у 1848-му, поляки сприйняли як зраду польських національних інтересів, адже політика Головної Руської Ради була діаметрально протилежною політиці польської етнічної групи: українці виступали за збереження єдиної Габсбурзької монархії15.
Опосередкованою візитівкою такого бачення може слугувати Франкове оповідання, у якому описані події 1 листопада 1848 р. у Львові. Лейтмотивами твору виступають: на макрорівні – придушення польського повстання проти австрійської влади, а на мікрорівні – вбивство українцем Грицем учасника повстання, панича-поляка Никодима Пшестшельського:
«На барикаді піднялася раптом висока, зачорнена порохом фігура панича Никодима Пшестшельського. Його очі горіли диким огнем. У руках він мав біло-червону хоруговку з вишитим на ній польським білим орлом. Піднявши її високо і махаючи нею в напрямі до вояків, він крикнув щосили:
– Niech żyje Polska niepodległa! Za mną, bracia! («Хай живе незалежна Польща! За мною, брати!» – перекл. ред. вид.).
Щось страшне, болюче ворухнулося в Грицевій душі. Перед ним промигнуло батькове лице, сумне та знесилене, як то було того пам’ятного вечора після панських побоїв, і його слова: “Панським гарним словам не вір, їх обіцянки май за нізащо, пам’ятай, що їх Польща – то хлопське пекло!” […]
Се міркування не було й міркування, се були якісь наглі блиски в Грицевій голові, якісь конвульсійні рухи в його серці. Рівночасно з ними, майже несвідомо, машинально, його руки вхопили карабін, підняли його, навели… Майже не мірячи, він потягнув за курок. Грюкнув вистріл, і трафлений в саме серце Никодим Пшестшельський на лице повалився з барикади»16.
Згодом у 1900 р., характеризуючи доробок з етнографії Галичини ХІХ ст., І. Франко коротко зауважив: « А в р. 1848 піднявся в Східній Галичині з нечуваною доти силою руський національний рух, і русько-польський антагонізм заострився дуже сильно»17.
Зауважмо: події 1848 р. в Габсбурзькій монархії можна розглядати ще й як точку біфуркації, а відтак – початок творення атрактивних структур, адже в суспільній свідомості атракторами політичного порядку можуть виступати культурні архетипи, міти, політичні доктрини, ідеї, символи, а також персоніфіковані або інституційні суб’єкти політики, які їх уособлюють18. Тож для Галичини і українсько-польських взаємин упродовж середини ХІХ – початку ХХ ст. «Весна народів» 1848–1849 рр. цілком могла б уважатися точкою біфуркації. Щоправда ця ідея більшою мірою пасує до пояснення особливостей українсько-польських взаємин на Галичині після 1867 р. – простого атрактора у вигляді «Угорського компромісу»19.
Слов'янські барикади. Гравюра 1848 р.
А от цікаво (агов, якбитологіє!), що саме написав би І. Франко (коли був би живим) про Листопадовий зрив, адже пригадавши дату (реальну – 1 листопада 1848 р.) і сюжет (вигаданий?) і локацію (Львів) його Гриця і панича, рівно через 70 років тут відбудеться нове повстання, щоправда позначене, сказати б, «безкровністю»20? Чи може, поряд з християнським постулатом «Не убий!», який на Галичині хай і формально, але мусили сповідувати, належні до Апостольської столиці дві католицькі спільноти (греко- і римо-католики), існував паритет, якась мовчазна згода щодо мораторію на вбивства? Парадоксально-чітко про підданську культуру на імперському просторі Габсбурґів й зокрема на Гуцульщині згодом напише Станіслав Вінценз, зафіксувавши в Правді старовіку (1936) такі уявлення гуцулів, своєрідний моральний кодекс:
«Якщо згода з цісарем […] то не можна на всій Верховині топтати закони Божі, людські закони, закони цісарські. […]
– Убивати – не можна! Хіба що – випадково. Нападати – не можна, хіба що за честь. Якщо вбивство чи каліцтво трапиться у бійці – відразу оплатити, помиритися! А не роками, по-поганськи, ворогувати, рубатися і різатися! […] І так хай буде все, але по-старому, не по-новому»21.
Так чи сяк, але вбивство 1848 р., уявлене І. Франком, наразі не матиме такого резонансу, аж допоки через 60 років у Львові не пролунають постріли Мирослава Січинського, зокрема і як відплата за вбивство селянина Марка Каганця у Коропці 6 лютого 1908 р.
Щоправда, летальних наслідків українсько-польського протистояння на Галичині до того часу вистачало. Зокрема це, згідно із спогадами Костя Левицького, убивство 27 лютого 1897 р. жандармами Петра Стасюка з Чернева (мабуть, Черніїва) поблизу Станиславова, «криваві» березневі вибори 1897 р., «криваві» події у Львові 2 червня 1902 р. з кількома трупами протестувальників й розстріл жандармами п’ятьох українських селян 25 травня 1908 р. в Чернихові на Тернопільщині22. Натомість саме день 12 квітня 1908 р. назавжди увійшов в історію як перше політичне вбивство у Габсбурзькій монархії. Зосібна К. Левицький так згадував про це:
«Наші українські партії в Галичині не признавали політичного терору між засобами політичної боротьби. Колиж несподівано заговорив бровнінґ, то всталося те, чого відгуки доходили до нас з царства Росії. Намісник граф Потоцькі згинув не як приватний чоловік, а як державний муж, – з політичних мотивів, та у воздусі гомоніли слова: за кривди руського народу; за вибори; за смерть Каганця…»23.
А що йшлося про те, що 6 лютого 1908 р. в бійці з жандармами в с. Коропці Бучацького повіту багнетом смертельно поранили члена Ширшого Комітету УНДП 27-річного Марка Каганця, який аґітував на правиборах до Галицького сейму за кандидата від УРП Северина Даниловича, то справа його загибелі набрала політичного розголосу. Тим більше, що в цьому виборчому окрузі кандидував граф Генрик Бадені, син тогочасного маршалка сейму. Тому в українських політичних колах з’явилася поголоска, що «графи несуть відповідальність за ту смерть». А от українські націонал-демократи відкрито оголосили, що М. Каганця замордовано, щоби «зтерирозувати село і околицю і додати голосів графу»24.
Могила Марка Каганця
З огляду на загострення українсько-польських взаємин на Галичині і фактичне домінування поляків в органах влади і управління коронним краєм, не дивно, що докладні подробиці суду з приводу вбивства М. Каганця подав київський часопис Рада за підписом свого кореспондента Михайла Лозинського:
«Один з жандармів, які відносилися до Каганця вороже як до провідника місцевої опозиції і навіть мали з ним процеси на політичнім підкладі, без всякої причини арештував Каганця і вдарив його прикладом в шию. Люди на це обурились, а тоді жандарми, лишивши Каганця між ними, найперше загнали їх з канцелярії […] стали перед ними […] наставили штики і почали їх, розганяти. […] В передніх рядах був також Марко Каганець, а коло нього з обох боків жінка і сестра, які ще з моменту, як жандарм його вдарив, обняли його за шию і так з ним ішли. Отже всі три жандарми прискочили до нього і закололи його штиками»25.
Згадаймо й попередній допис М. Лозинського, який задавав собі питання, яке зокрема «політичне значіння злочинства в Коропці?»:
«Український народ в Галичині вже не раз переносив на собі такі злочини. В Галичині вибори, під час яких не було б масових арештів, важких засудів, крови і трупів, се була б така незвичайна річ, що всі зараз зрозуміли б, що система правління в Галичині основно змінилася. Коли ж при сих виборах діються такі самі шахрайства, як і давніше, і коли вже навіть полилась селянська кров, то се знак, що в Галичині остається все по старому […]»26.
А що обставини вбивства М. Каганця і той факт, що вбивцю не притягнули до відповідальності, викликали загострення міжетнічних взаємин на Галичині27, кульмінаційним пунктом «галицької кризи», як зауважує Керстін С. Йобст, стало вбивство М. Січинським цісарського намісника на Галичині 46-літнього поляка Анджея Потоцького28. А от для М. Лозинського, «се ж перший в “конституційній Австрії” акт політичного терору»29. Додаймо, що вчинок М. Січинського став доконаним фактом внесення у національно-визвольну боротьбу галицьких українців екстремістських тенденцій30.
Показовою була заява М. Січинського, який на засіданні суду 2 квітня 1909 р. проголосив:
«Не тільки за власні діла згинув Потоцький, а й за діла своїх попередників, за злочини, які на моїм народі доконувала його партія і нація. Пановання польське над українським народом, це велика страшна сістема злочинів. Одібрали у нас всякий вплив у сеймі і в парламенті, заграбили наше шкільництво, силою давять всякий наш культурний рух, страйки здавлено вязницями й штиками, тисячі невинних людей покарано за страйки й “Січи”. За часів Потоцького міра кривди перебралась. Він був ворогом не тільки політичного розвитку мого народа, а й культурного»31.
Однак наслідки його вчинку не забарилися: з приводу «репутаційних втрат» українсько-польського компромісу, що його планували досягнути політики з обидвох національних таборів, Михайло Демкович-Добрянський виснував так: «В одному моменті були зірвані всі греблі й береги динамітом наладованої країни. Східна Галичина потонула в морю взаємної ненависти двох народів. Нагло спустилась між них невидна але довгий час непрохідна куртина взаємного бойкоту, що розбивав навіть родини, роз’єднував і найсердечніших приятелів, якщо вони належали до двох національностей. Обидва народи дістали своїх героїв. Українці – “месника за безвинну смерть” селянського провідника (М. Каганця. – І. М.), а поляки жертву “гайдамацького терору”»32.
Слід пам’ятати, що образ М. Січинського як «месника за безневинну смерть» стрімко змінювався впродовж 1909–1914 рр.: взнаки далися обставини родинного життя (самовбивства рідного брата і трьох братів матері), касаційне скасування вироку львівського суду щодо смертної кари, прохання удови А. Потоцького і міністра-президента Цислейтанії Ріхарда фон Бінерта-Шмерлінґа до імператора Франца Йосифа про помилування М. Січинського, зміна смертної кари на 20 років суворої тюрми, а наприкінці – втеча з ув’язнення до Швеції, а звідти у США33. Як зауважив один із габсбурзьких високопосадовців, «втеча Січинського є для всіх, поляків, українців і уряду, найліпшою річчю, яка могла трапитись. Проблема героя в тюрмі розладувалась»34.
Анджей Потоцький
Натомість справа М. Січинського загострила і без того складні, заплутані і напружені українсько-польські взаємини на Галичині, поступки в яких вдалося досягнути допіру 1914 р. укладенням «Галицького компромісу»35. Щоправда він, як зауважив Іван Лисяк-Рудницький, «не дав українцям того, що, як вони думали, їм належало; але принаймні він порушив монополію влади, яку поляки у Галичині мали від 1867 р.»36
А що у рамках компромісу польська сторона зокрема обіцяла не перешкоджати й створенню українського університету у Львові, «візитівкою» політичного насильства на Галичині стала загибель Адама Коцка у сутичці між польськими і українськими студентами Львівського університету в липні 1910 р.
У своєму некролозі з приводу загибелі 27-річного студента Михайло Грушевський писав:
«Ще один труп – сим разом на університетській арені, на тій скорбній дорозі, котрою неписана австрійська конституція уставила для розв’язання університетських питань. Писана конституція признає всім народам права на засоби освітні. Але здійснення сього права для народностей не привілегійованих державна практика Австрії ставить в залежності від готовості задля одержання сих просвітніх засобів пити довгу і гірку чашу всяких наруг, переслідувань і жертв. А в ній вища школа не осягається інакше як бійками, барикадами, погромами, револьверовими перестрілками, кров’ю і трупами»37.
Зауважмо, що українсько-польське протистояння з новою силою розгорілося у травні 1910 р., коли польські студенти Львівського університету впродовж майже десяти днів не допускали студентів-українців до приміщення університету. Завдяки втручанню українських послів і за посередництва Р. фон Бінерта-Шмерлінґа вдалося припинити блокаду і запобігти силовому розв’язанню конфлікту. Як повідомляли ЗМІ, під час перемовин українським студентам пообіцяли, що питання українського університету «буде взято під серйозний контроль», а ті зі свого боку зобов’язалися відмовитися від «реваншу». Щоправда, приводом до нового конфлікту стало нелеґальне віче українських студентів, що відбулося 1 липня 1910 р. у відповідь на ухиляння міністра освіти і віросповідання розв’язувати питання українського університету (на засіданні бюджетної комісії його навіть не згадали). Тому на вічі одноголосно винесли ухвалу про початок безстрокової боротьби за український університет і використання для цього всіх можливих засобів. У відповідь на це студенти-поляки за вказівкою декана правничого виділу забарикадували лавками залу, в якій зібралося приблизно 200 представників української молоді38. Внаслідок сутички дійшло до застосування фізичної сили між ворожими таборами і перестрілки з пістолетів. Від вогнепального поранення в голову (кулі, яка відбилася рикошетом) помер лідер радикального крила студентського товариства «Академічна громада», член УСДП А. Коцко. Поліція, яка, незважаючи на автономію вишу, прибула на місце події, затримала приблизно 300 осіб, зокрема 127 осіб, які зазнали «превентивного арешту». Заарештованими виявилися тільки українці. Жодного з поляків не заарештували, а заслухали як свідків. Згодом, під час судового процесу, польським студентам не висунули жодного звинувачення, незважаючи на те, що вони під час сутички застосовували вогнепальну зброю39. Оскільки загибель А. Коцка отримала резонанс у політичних колах, будь-які перемовини з польською стороною щодо українського університету припинилися до травня 1912 р.40
Могила Адама Коцка
Додаймо до прикладів насильства, які закінчилися летальними наслідками для сторін конфлікту, ще й вибори до Райхсрату 1911 року, зокрема події у Дрогобичі, що, унаслідок загибелі там 19 червня 25 (за іншими даними – 28) осіб і поранення 55 (за іншими даними – понад 100) осіб, переважно українців і євреїв, отримали назву «кривавих», а саму подію назвали «дрогобицьким крововиливом»41.
Своєрідним епілогом політичних убивств на імперському просторі Габсбурґів у мирний час та ще й дотичних українців на Галичині стало убивство ерцгерцога Франца-Фердинанда у Сараєві 28 червня 1914 р. Про це вже наступного дня львівське Діло повідомило, що «годі уявити собі в нашій державі подію, яка б могла мати враження більш потрясаючої катастрофи, ніж та, що скоїлася в Сараєво. Катастрофи особисто-людської й катастрофи політичної… Вчора згасло життя, з яким була пов’язана політична доля нашої держави і її народів»42.
Тож убивство габсбурзького престолонаслідника, над яким так потішаються на початку Пригод бравового вояка Швейка сам Швейк і його служниця пані Мюллерова («–Ухекали його […] в Сараєві, з револьвера. […] стріляти у пана ерцгерцоґа – неабияка робота»43), зруйнувало реформістські задуми Франца-Фердинанда щодо створення за сприятливих обставин «Українського королівства» під скіпетром Габсбурґів44. Про них, відразу після трагедії, зневажливо як про «українські інтриґи» Франца-Фердинанда написала польська преса45, а російська преса вказувала на роль у них митрополита УГКЦ Андрея Шептицького46. Йшлося тут про таємну зустріч Євгена Олесницького з Францом-Фердинандом у віденському Бельведері наприкінці червня 1912 р., адже, як повідомляв Степан Баран, «більше конференцій ніхто з українських політиків не мав з архікнязем Францом Фердинандом ніколи перед тим ні після того. Не мав їх і митрополит Шептицький […]»47. Про заключення формальної умови українців з престолонаслідником згадував і Євген Чикаленко, наводячи уривки тексту львівського жандарма від 17 січня 1915 р.48 (зауважмо: посилання Є. Чикаленка на повний текст жандармського донесення, опублікований нібито Сергієм Єфремовим у київській Україні 1925 р., не відповідає дійсності). Поза тим йшлося про розробку програми докорінної перебудови політичної структури Габсбурзької монархії, зокрема зміну дуалістичного устрою держави на триалістичний (поряд з австрійською і угорською складовими мала бути сформована й хорватсько-південнослов’янська), в якому галицькі українці мали відгравати суттєву роль49.
Могила Франца Фердинанда
Дата трагічної події вже давно впала в око історикам, адже саме у день сараєвського убивства у Львові відбувся січово-сокільський здвиг: «Саме в дні 28-го червня 1914 р. тоді, коли український нарід у Львові маніфестував свою силу та осяги, в Сараєві погиб австрійський наслідник престола»50. Однак символізм гучних «політичних» смертей – від М. Каганця почавши і Францом-Фердинандом закінчивши – не був би повним, якщо не врахуємо смерти фізичної (не насильницької) Івана Франка 28 травня 1916 р. Адже саме відхід у засвіти підвів грубу риску під українським виміром «духовного злету доби історичного занепаду» (вислів Ігоря Андрущенка), фіналізував розвиток культури галицьких українців у межах Габсбурзької монархії. Франкові сучасники були переконані, що «до вимріяної держави долітала душа галицького Українця хиба що на крилах віщих слів Франкового “Прольоґу” в піднесених хвилях національних свят. Тільки з Франковим ґенієм входила вона деколи в обітовану землю української державної соборности»51.
А що кожна смерть передбачає й віддання тіла небіжчика землі, зокрема й тих, які померли насильницькою смертю у контексті міжетнічних взаємин того часу, глибокий символізм віднайдемо і у Франковій поемі Похорон (1899). У ній вгадується не лише алюзія до польсько-українських взаємин на Галичині або конфлікт описується категоріями війни, зокрема польсько-українського протистояння52, а й ідея «зумисне й планомірно спровокованого націоґенезу (виділення в оригіналі. – І. М.)»53. Додає розуміння цієї поеми й теза Тамари Гундорової, що особисті переживання й розчарування І. Франка в польській і українській інтелігенції були зовнішнім приводом для трагічних роздумів поета54, а сама поема, «може бути співвіднесена із масонською символікою уявного похорону на шляху духовних ініціяцій героя»55. Символіз смерти озвучують Франкові рядки: «Хрести, хрести, хрести в вінках тернових / Без написів, лиш огник, що горить / На кождім гробі – знак, що там, в дубових / Дошках, чиєсь гаряче серце спить»56.
У моєму розумінні, використавши ідею Похорону, можна говорити й про, з одного боку, провокування політичними убивствами націотворення галицьких українців, їх своєрідне «підштовхування» до дії (каталізатором якої і стала Українська революція 1914–1923 рр. – на орбіті Великої війни 1914–1918 рр., а вже потім – на позаорбітному, постімперському, просторі 1918–1923 рр.), а от з другого – ключовим став культ героїв-мучеників за, щонайменше, дві Галичини як два П’ємонти – український і польський. Вже скоро ці «галицькі П’ємонти» зіштовхнуться навзаєм, формально ще на імперській орбіті, почавши відлік нової, регіональної, війни за Львів і Галичину. Адже вже з перших днів західноукраїнської державности стало зрозуміло, що «у львівській кампанії станули проти себе не тільки дві противні національні ідеольоґії, що взаїмно себе виключали, але й дві ріжні соціяльні психіки, сперті на ріжних традиціях і культурах (курсив мій. – І. М.). По чиїй стороні було більше воєнних передумовин, той мав шанси виграти. Українці зі своєю психікою найшлись у гіршому положенні і програли»57.
Чи не тому, що атрактивні структури у вигляді Лоренцевих метеликів на Галичині – персоніфікованих суб’єктів політики (М. Каганця, А. Потоцького, А. Коцка, Франца-Фердинанда), з їхнім незначним впливом на політичну систему Габсбурзької монархії в перше десятиліття ХХ ст., після їх насильницької смерти почали трансформуватися в низку неочікуваних етнічними політичними áкторами ефектів? Адже, як розмірковував один з героїв Р. Бредбері, «можливо, ми не можемо (тут і далі курсив в оригіналі. – І. М.) змінити Час. Чи, можливо, ми можемо змінювати його лише незначним чином. […] Хто знає? Хто може насправді сказати, що йому це відомо? Ми не знаємо. Ми лише припускаємо. Але допоки ми не знаємо напевне, до чого призведе наше блукання у Часі – до значної веремії чи ледве вловимого шелесту в історії, до тих пір ми повинні бути з дідька обережні»58.
Далі буде
* Голобородько В. Летюче віконце. Вибрані поезії. Вступні статті Івана Дзюби. К.: «Український письменник», 2005. C. 312.
1 Грушевський М. Історія України-Руси. Том ІІ. ХІ–ХІІІ вік. К.: Наукова думка, 1992. С. 83; Його ж. Історія України-Руси. Том ІІІ. До року 1340. К.: Наукова думка, 1993. С. 336, прим. 1.
2 Літопис Самовидця. Видання підготував кандидат філологічних наук Я. І. Дзира. К.: Видавництво «Наукова думка», 1971. С. 151.
3 Докл. про це: Крип’якевич І. Саранча на Україні в ХІ–XVIII століттях. “Вісник природознавства”. 1928. № 3–4. С. 183–191.
4 Бредбері Р. Гуркіт грому; пер. О. Радчук. У: Рей Бредбері. Все літо наче день один. 100 оповідань. Том перший у двох книгах. Кн. 1. Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2015. С. 312.
5 Edward Norton Lorenz 1917–2008. A Biographical Memoir by Kerry Emanuel. Washington, D. C.: National Academy of Sciences, 2011. P. 17-19.
6 Predictability: Does the Flap of a Butterfly’s Wings in Brazil Set Off a Tornado in Texas? American Association for the Advancement of Sciences; 139th meeting. http://eaps4.mit.edu/research/Lorenz/Butterfly_1972.pdf
7 O nowych i mało znanych gatynkach motyli fauny galicyjskiej. Przyczynek pierwszy. Napisał Dr Stanisław Klemensiewicz. W Krakowie: Nakładem Akademii Umiejętności, 1899. [Osobne odbicie z Tomu XXXIV Sprawozdań Komisyi fizyograficznej Akademii Umiejętności w Krakowie]. S. 2 (177).
8 Motyle większe Stanisławowa i okolicy. Napisał Jan Werchratski. Kraków: Drukarnia Uniwersytetu Jagiellońskiego, 1892. [Osobne odbicie z Tomu XXVIII Sprawozdań Komisyi fizyograficznej Akademii Umiejętności w Krakowie]. S. 1-9, 100.
9 Мотыль на малорускомъ ѧзыцѣ Рудолфомъ Міхомъ. Въ Лвовѣ: Типомъ Ставропіґіанскімъ, 1841. С. 3.
10 Тарнавський О. Дві силюети Ірини Вільде. Сучасність 1983, Ч. 6. С. 32.
11 Motyle Galicyi przez Dra Maksymiliana Silę Nowickiego. Nakładem Dra Włodzimierza Hr. Dzieduszyckiego. We Lwowie: W drukarni Instytutu Stauropigiańskiego, 1865. S. LV. Переклад з польської мій. – І. М.
12 Тіберій Горобець. Метелики. “Воля”. Тижневик. 1919. Т. 2, Ч. 1. С. 27-28.
13 Марко Туллій Ціцерон. Бесіди проти Катиліни. З латинської мови переклав і пояснив Дмитро Николишин. Коломия: Накладом «Загальної Книгозбірні», 1920. С. 44-45.
14 Див.: Burckhardt J. Kutura Odrodzenia we Włoszech. Przełożyła Maria Kreczowska, wstępem zaopatrzył Zygmunt Łempicki. Wydania drugie. Warszawa: Wydawnictwo J. Przeworskiego, 1939. S. 59-65.
15 Монолатій І. Разом, але майже окремо. Взаємодія етнополітичних акторів на західноукраїнських землях у 1867–1914 рр. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2010. С. 296.
16 Франко І. Гриць і панич. У: Іван Франко. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. Художні твори. Томи 1-25. Т. 21: Оповідання (1898–1904). К.: Наукова думка, 1979. С. 286-287.
17 Франко І. Огляд праць над етнографією Галичини в ХІХ в. У: Іван Франко. Додаткові томи до Зібрання творів у п’ятдесяти томах. Т. 54: Літературознавчі, фольклористичні, етнографічні та публіцистичні праці 1896–1916; Ред. тому Є. К. Нахлік. К.: Наукова думка, 2010. С. 263.
18 Див.: Монолатій І. Разом, але майже окремо. Взаємодія етнополітичних акторів на західноукраїнських землях у 1867–1914 рр. С. 492-493, прим. **
19 Там-таки. С. 494.
20 Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. Зі шкіцами. Львів, 1931; Ню Йорк, 1960. Накладом видавничої кооперативи «Червона калина». С. 68.
21 Vincenz S. Na wysokiej połoninie. Obrazy, dumy i gawędy z wierchowiny huculskiej. Warszawa: Towarzystwo wydawnicze „Rój”, 1936. S. 476 (Український переклад за: Вінценз С. На високій полонині. І том: Правда cтаровіку; пер. з пол. Т. Прохасько. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2018. С. 442-443).
22 Історія політичної думки галицьких українців 1848–1914. На підставі споминів написав д-р Кость Левицький. Львів: Накладом власним, 1926. С. 291-293, 369, 482.
23 Там-таки. С. 475-476.
24 Монолатій І. Разом, але майже окремо. Взаємодія етнополітичних акторів на західноукраїнських землях у 1867–1914 рр. С. 413.
25 Лозинський М. Подія в Коропці перед судом. (Од власного кореспондента). “Рада”. 1908. 15 октября (28 листопада). № 235. С. 1.
26 Лозинський М. Крівава подія в с. Коропці. (Од власного кореспондента). “Рада”. 1908. 31 января (13 лютого). № 26. С. 2.
27 Демкович-Добрянський М. Потоцький і Бобжинський. Цісарські намісники Галичини 1903–1913. Рим: Видання Українського Католицького Університету ім. Св. Климента Папи, 1987. С. 34, прим. 74.
28 Див.: Jobst K. S. Ein politischer Mord in der Habsburgermonarchie. Das Potocki-Attentat von 1908. Ein Kulminationspunkt der galizischen Krise? “Österreichische Osthefte”. 1999. Bd. 41. S. 25-45.
29 Лозинський М. Убивство галицького намісника графа Потоцького. (Од власного кореспондента). “Рада”. 1908. 2 апріля (15 квітня). № 77. С. 1.
30 Див.: Монолатій І. Разом, але майже окремо. Взаємодія етнополітичних акторів на західноукраїнських землях у 1867–1914 рр. С. 412-418.
31 Суд над Мирославом Січинським. “Рада”. 1909. 5 апріля (18 квітня). № 76. С. 2.
32 Демкович-Добрянський М. Потоцький і Бобжинський. Цісарські намісники Галичини 1903–1913. С. 37.
33 Там-таки. С. 48-52.
34 Там-таки. С. 53.
35 Див.: Монолатій І. Разом, але майже окремо. Взаємодія етнополітичних акторів на західноукраїнських землях у 1867–1914 рр. С. 539-557.
36 Лисяк-Рудницький І. Українці в Галичині під австрійським пануванням. У: Іван Лисяк-Рудницький. Історичні есе. Том 1. К.: Основи, 1994. С. 442.
37 Грушевський М. Над свіжою могилою. У: Михайло Грушевський. Твори у 50 томах. Т. 2. Серія: Суспільно-політичні твори (1907–1914). Львів: «Світ», 2005. С. 412.
38 Історія політичної думки галицьких українців 1848–1914. На підставі споминів написав д-р Кость Левицький. С. 545-546.
39 Монолатій І. Разом, але майже окремо. Взаємодія етнополітичних акторів на західноукраїнських землях у 1867–1914 рр. С. 480-482.
40 Левицький К. Українські політики. 1907–1914 рр. “Діло”. 1937. 26 лютого. Ч. 42. С. 3.
41 Див.: Монолатій І. «Криваві» парламентські вибори 1911 р. як приклад етнічного насильства у виборчій кампанії. “Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса”. 2010. Вип. 50. С. 376-383.
42 Цит. за: Терещенко Ю., Осташко Т. Український патріот із династії Габсбургів. Вид. друге, переробл. К.: Темпора, 2011. С. 14.
43 Гашек Я. Пригоди бравого вояка Швейка; пер. з чеськ. С. Масляк. К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2009. С. 8.
44 Терещенко Ю. Скарби історичних традицій. Нариси з історії української державності. К.: Темпора, 2011. С. 286.
45 Історія політичної думки галицьких українців 1848–1914. На підставі споминів написав д-р Кость Левицький. С. 717-718, прим. 168.
46 Баран С. Митрополит Андрей Шептицький. Життя і діяльність. Мюнхен: Українське видавниче товариство «Вернигора», 1947. С. 64.
47 Там-таки. С. 67.
48 Чикаленко Є. Щоденник (1907–1917). Львів: Видавнича кооператива «Червона Калина», 1931. С. 472-475.
49 Терещенко Ю. Скарби історичних традицій. С. 286.
50 Українські Січові Стрільці. 1914–1920. Другий наклад. Львів: Накладом Ювілейного комітету, 1936. С. 14.
51 Думін О. Історія Лєґіону Українських Січових Стрільців 1914–1918. 3 99 світлинами і 23 схемами. Львів: Видавнича Кооператива «Червона Калина», 1936. С. 235.
52 Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період. 2-ге вид. К.: Факт, 2009. С. 118, прим. 37; Грабович Г. Вождівство і роздвоєння: тема «валлерондизму» в творах Франка. Сучасність. 1997, Ч. 11. С. 120.
53 Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період. С. 119.
54 Гундорова Т. Франко не Каменяр. Франко і Каменяр. К.: Критика. 2006. С. 242.
55 Там-таки. С. 250.
56 Франко І. Похорон. У: Іван Франко. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. Художні твори. Томи 1-25. Т. 5: Поезія. К.: Наукова думка, 1976. С. 84.
57 Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. Зі шкіцами. С. 440.
58 Бредбері Р. Гуркіт грому; пер. О. Радчук. С. 305.