1. Сила/потенціял ЗУНР: формальні показники

2. ЗУНР: форми (сектори) потенціялу

3. Потенціял ЗУНР: сила «жорстка» чи «м’яка»?

4. Сила ЗУНР: п’ять пар типів дипломатії

Сила без голови шаліє, а розум без сили мліє

Українське народне прислів’я

Питання вимірювання власних сил для будь-якої держави є старим, як людський світ. Вже у Новому заповіті зустрічаємо рядки: «Або який цар, ідучи війною проти іншого (царя), не сяде перш за все та не роздумає, чи може з десятьма тисячами стати проти того, хто йде з двадцятьма тисячами проти нього?» (Єв. Лук. 14:31; пер. о. Івана Хоменка). Одначе про «невизначений характер могутности» вже у наш час попереджав Реймон Арон: «Якщо держави прагнуть бути великими, аби досягти цілковитої безпеки, вони є жертвами химерної ілюзії […]»[1]. А далі вже й Анатоль Камінський переконував: «А йдеться власне про кожноденну боротьбу […] треба боротися з окупантом за кожну українську людину, кожне українське слово і кожний квадратовий метр української території! […] позитивну відповідь дає нам якраз той же самий національний потенціял народу в усіх його вимірах, не обмежених лише до статистичних даних. Бо треба пам’ятати, що сама статистика в її чисто математичному виразі ще не дає повного, цілісного образу національного потенціялу (письмівка моя. – І. М.)»[2].

Саме тому відразу зауважмо: натепер існуючі підходи (методи і техніки) вимірювання сили держави, у випадку дослідження сили ЗУНР, будуть обмежені як формальними показниками, так і відсутністю окремих чинників, які є необхідними для такого моделювання, позаяк їх просто тоді не було, або вони не є цілком достовірними для наукового аналізу. Це означає, якщо візьмемо на озброєння тезу американського вченого Клауса Кнорра (Klaus Knorr), котру він оприлюднив 1970-го, що «немає ані теоретичного путівника, ані емпіричної апаратури для вимірювання і порівняння, або передбачення сили […] держави»[3], будь-які спроби експериментального вимірювання сили ЗУНР наштовхуватимуться на суттєві огріхи і будуть уявними. Адже тут в пригоді є міркування іншого американського науковця Деніела Пеппа (Daniel S. Papp), що «вимірювання сили є більшою мірою мистецтвом, аніж наукою […] Силу можна виміряти лише тоді, коли її же використали»[4]. Щоправда, аби вимірювання сили держави не було своєрідним фетишем квантитативних досліджень, який може спровокувати знецінення держави як політичного інституту, варто з’ясувати можливості й обмеження окремих сучасних моделей, адже вони можуть виконувати абстрактну і символічну роль одночасно[5]. Саме тому ця частина мого дослідження матиме, скоріш за все, інформативно-аналітичне (підсумкове) значення, аніж прикладний характер.

5.1. Модель Ґермана

Завдяки цій моделі, запропонованій 1958-го американським вченим Кліффордом Германом (Clifford German)[6], можна виокремити усі найважливіші чинники сили сучасної держави: військовий (ядерна зброя і/або Збройні сили), економічний (промисловість і населення) і географічний (територія). Згідно із нею сила держави рівнозначна матеріяльному потенціялові, однак важливу роль тут відіграє й ядерна зброя (держава, що нею володіє, отримує, щонайменше, 2 бали, а та, що її не має – 1 бал). Поза тим, що сьогодні ця модель вже застаріла з методологічної точки зору, вона має чіткий математичний вимір:

G = N (L + P + I + M)

де:

G – сила/потенціял держави (national power);

N – ядерний потенціял (nuclear capability);

L – площа (land);

P – населення (population);

І – промислова база (industrial base);

M – військовий потенціял (military size).

Тож якщо візьмемо цю модель за основу сили ЗУНР, побачимо, що західноукраїнська держава могла б опиниться, найімовірніше, в категорії сили IV (найнижчого) рівня, згідно з моделлю Ґермана, адже: 1) ядерним потенціялом вона не володіла, позаяк тоді його не було; 2) її територія гіпотетично складала 76,6 км² з населенням понад 6,2 млн. осіб[7]*; 3) промислова база фактично була відсутня; 4) військовий потенціял міг коливатися у межах110–125 тис. старшин і вояків[8]. Тож можна припустити, що в цьому випадку, ані площа держави, ані чисельність населення, якщо порівняти їх з такими ж показниками тогочасних середніх і малих країн Європи, не мали принципового значення для потеціялу ЗУНР (адже, за відсутности війни і зовнішньої агресії, подібні за площею-населенням країни успішно долали свій державний шлях). Натомість украй важливим був потенціял військовий, котрий, як показують підрахунки Л. Шанковського, спочатку подекуди дорівнював, а то й перевищував ворожий: якщо 13 лютого 1919 р. польська армія нараховувала 156,057 осіб у «харчовому стані» і 56,753 – у «бойовому стані», то у березні 1919 р. ГА мала 120 тис. вояків «харчового стану» (плюс 6 тис. старшин) і 65 тис. вояків «бойового стану» (плюс 4 тис. старшин)[9]. Однак станом на червень 1919 р. ситуація різко змінилася: ГА налічувала лише 25 тис. (!) вояків «бойового стану» (плюс 829 старшин) (разом = 25,829 осіб) і , тоді як польська армія 20 червня 1919 р. – 278,772 особи «харчового стану» і 154,560 осіб «бойового стану» (разом = 433,332 особи)[10]. Це, фактично, означало майже 17-ти (!) кратну перевагу військового потенціялу противника, не кажучи ще й про чисельність озброєння.

Про причини такого стану речей говорити немає сенсу, адже сьогодні вони загальновідомі. Відтак, дещо перефразувавши А. Камінського у його розумінні «ворожого потенціялу», можна припустити, що центральним питанням у визначенні потенціялу ЗУНР було «кожночасне» стратегічне планування, з його кривими із поворотами, зворотами, перестановками, міні-поворотами[11]. Його, вочевидь, не було.

5.2. Модель Фукса

Прогностичний вимір має модель німецького фізика Вільгельма Фукса (Wilhelm Fucks), який у 1960-х і 1970-х запропонував свої формули обрахунку сили держави. Найперше він розглядав силу політичну (politische Macht) і силу економічну (Wirtschaftsmacht)[12], а по-друге – військовий потенціял (militärische Potential), воєнну силу (militärische Macht), економічно-мілітарну силу (wirtschaftlich-militärische Macht) чи економічні можливості (wirtschaftiche Potenz) держави[13]. Поза цим модель Фукса є цілковито операційною, адже йдеться про обрахунок потенціяльної (віртуальної) сили держави за умови наявности трьох складових: кількости населення, виробництва сталі і енергії. Зауважуючи, що формула обчислення сили держави мусить залежати від певного історичного періоду, вчений стверджував, що результат його пропозиції цілком реально обчислити упродовж двох – трьох поколінь[14] (між тим, ЗУНР такого «привілею» не мала).

Модель має такий вимір:

M=(Ms+Me)/2

при чому:

M_s = L ^1/3 x ЕІ

M_e = L ^1/3 x S

де: 

M – синтетичний показник сили;

M_e – частковий показник кількости населення і виробітку енергії;

M_s – частковий показник кількости населення і виробництва сталі;

L – кількість населення;

Е – виробництво енергії;

S – виробництво сталі.

Позаяк сталі ЗУНР не мала і не продукувала, зрозуміло, що цей «дефіцитний» ресурс був недосяжним для української держави галичан. Замінити його могла нафта, однак влада ЗУНР так і не змогла взяти під контроль нафтовидобуток, хоч і заборонила вивезення нафти-сирівцю за кордон[15]. Першопричину цього можна пояснити зокрема й тим, що в інформаційній війні проти ЗУНР використовувалася теза польської сторони, що, мовляв, уряд ЗУНР сформований з більшовиків, які відкидають приватну власність і націоналізують нафтові родовища[16], котрі належали іноземному капіталу. Щоправда в урядовому рефераті «Нафтовий промисел у Східній Галичині» (1921) стверджували: «ціла суспільність Східньої Галичини розуміє вагу і значіння розвитку нафтового промислу в своїм краю, вона ставиться до нього прихильно, бо бачить в ньому власний хосен. Властителі нафтових теренів переважно Українці радо віддадуть їх чужим капіталістам […]»[17]. Однак слід пам’ятати, що в обмін на нафту уряд ЗУНР у 1919 р. домовлявся з Угорщиною про закупівлю 6 вагонів паперу, а також зброї та амуніції (4 вагони амуніції взамін 40 цистерн нафти)[18].

Оцінки таких операцій сучасниками доволі різкі, адже йшлося й про корупцію. Українець Мирослав Ірчан (спр. Андрій Баб’юк) писав:

«Чехи і Мадяри потребують нафти і пропонують в обмін зброю та військове одіння. Але секратаріят не може згодитися на 5 цистерн більше, як хочуть купці. І діється так: Мадяри і Чехи обходяться без нафти, на фронті під Львовом військо мерзне в літніх блюзочках та обвитих в онучі ногах, а Борислав перестає працювати, бо немає куди дівати нафту. […] Нафтою торгують і націонал-демократи і соціял-демократи. Смердить нафтою від державних комісарів, їх секретарів, коханок, Жидів-покупців і державних установ. Декрет про заборону вивозу (нафти. – І. М.) в кишені, а цілі потяги спокійно переїздять за кордон. Рявкають автомобілі, шумить вино і вмирає на фронті гола-боса армія. Поезія контрастів і прокляття бідного племени нашого»[19].

А єврей Соломон Ґольдельман про це так згадував:

«Галичане мають в торговлі дуже мало досвіду, особливо в торговлі з закордоном, а проте правительство “принціпово” продає нафту і закупає закордонні речі “власними” заходами, поминаючи жидівських посередників. А що за тим “власним національним гандлем” природно стоять Жиди, бо просто без них технично “свої” не знають як ту операцію переводити. Державі ця “націоналізація” (не большевицька!..) обходиться в грубий гріш. Бо мають заробити не тільки Жиди, а ще “власні сили” і т. ч. утворюється подвійне посередництво»[20].

І хоча нафта була таким собі обмінним ресурсом ЗУНР, вже у серпні того ж року голова Міжнародного комітету по захисту нафтових інтересів Великої Британії, Франції, Бельгії і союзників у Галичині Чарльз Перкінз телеграфував до ПМК щодо їх прав на «східногалицьку» нафту[21].

Стосовно ж виробництва енергії, зокрема електричної – тут інформації просто не буде. Однак відомо, що станом на 1920 р. на території вже колишньої ЗУНР випродукували 500 млн м³ природного газу, що його використовували для опалювання котлів, для роботи газових моторів, а також освітлення і огрівання[22].

Поза тим, що модель Фукса критикували від початків її використання, зокрема через штучний, потенціялотворчий характер сталі (значення якої наприкінці ХХ ст. суттєво знизилося), її головна ідея – прогнозування міжнародного укладу сил. Адже у час, коли вчений запропонував свою модель відбувалося суперництво між США і СРСР, а тому найбільшу силу мали і вони, і їх союзники – Китай, Індія, Японія, адже володіли значним потенціялом сталі чи енергоносіїв, мали великі за обсягом території з великою кількістю населення.

Погодьмося, що ані ЗУНР, ані її суперниця – відновлена Польська республіка, такими ресурсами не володіли. А що і ЗУНР, і Друга Річпосполита суперничали, фактично, на арені одного з багатьох східноєвропейських регіонів, та й ще в умовах війни, а їм катастрофічно бракувало сталі і енергоносіїв, будь-які висновки про силу держави тут будуть вкотре ефемерними. У пригоді стане думка Р. Арона, що зводиться до проблеми організації сили держави під час війни: одні мали б працювати на потреби війни в солдатській уніформі, другі – на фабриках, а треті – на полях, а четверті – усіма керувати[23]. Тож у випадку ЗУНР працювали лише перші і четверті, майже не працювали треті.

5.3. Модель Клайна

1975-го американський дослідник Рей Клайн (Ray Cline) запропонував, а 1977-го розширив свої міркування про те, як можна виміряти силу держави, з’ясувавши її національну стратегію[24]. Модель Клайна увиразнює силу, яку використовує держава на міжнародній арені. Її формулу можна записати таким чином:

P_p = (C + E + M) x (S + W)

де:

P_p – сила (сприйняття) держави (perceived power);

C – критична маса (населення і територія) (critical mass – population and territory);

E – економічний потенціял (economic capability);

M – воєнний потенціял (military capability);

S – стратегія держави (strategic purpose);

W – воля до реалізації стратегії держави (will to pursue national strategy).

Як бачимо, перша частина (С+Е+М) відповідають поняттям економічного і воєнного потенціялів, а друга – (S+W) – вказує на можливість їх практичного застосування, що, у підсумку, мало б дати оцінку тій ролі, яку держава могла б відігравати на міжнародній арені (стратегія і воля до її реалізації оцінюються експертами). Модель Клайна передбачає, що усі складові формули оцінюються балами, при чому від мінімального до максимального, а чинники S і W можуть набрати від 0 до 1 бала кожний. Власне ця обставина цілком утруднює дослідникам оцінку національної стратегії і волі її реалізації – сам Р. Клайн не надто переймався цією частиною своєї формули, адже йому йшлося передусім про держави з уже виробленою стратегією[25].

Тож, якщо і далі будемо шукати обґрунтування стратегії ЗУНР (що й надалі є значущою проблемою для істориків), то виявиться, що її уряд найперше керувався «партикулярними галицькими інтересами, без уваги на стратегію загальноукраїнської боротьби»[26]. А от з протоколу Політичної наради в Українській Дипломатичній Місії у Варшаві від 2 грудня 1919 р. відомо, що її учасники заявляли, що «самими Галичанами віднято право говорити про Галичину, як про нерозривну частину Соборної України. […] Уряд Галицькій не лічився ніколи з інтересами Придніпрянщини і в момент для нас найбільш сприятливий, зрадив і тим цілковито розірвав едність Галичини та Придніпрянщини у зовнішній політиці. Але може так воно і треба»[27]. Інший учасник наради резюмував: «Нащи “хуторянські” дипльомати, які думали о совісті й чести на Парижському ярмаркові тріумфуючої Антанти, справу Галицької України мусіли програти»[28]. (Пригадується тут знаменита сентенція Р. Арона, що «дипломатія, позбавлена засобів економічного або політичного тиску, дипломатія, яка не вдається до символічного або потаємного насильства, перетворюється на чистої води вмовляння»[29]).

Відтак на підставі моделі Клайна, попри те, що її формула містить чимало змінних – просторово-демографічні, мілітарні, стратегічні (політичні) і вольові чинники, не можливо вповні обчислити силу ЗУНР. Складність не лише у двоякости, а відтак – відцентровости, з огляду, передусім, на зовнішні фактори, стратегії цієї держави (яку можна було б оцінити в 0 балів), а й низького порогу показників економічного потенціялу (див. 2.3.), зокрема товарообігу експорту. Знову ж таки класична праця Р. Арона дає відповідь на моє запитання про (не)можливість використання моделі Клайна у частині (з)розуміння стратегії ЗУНР і волі до її реалізації: «державні діячі […] діють однаково за однакових обставин і що партіям слід би, якби вони вміли мислити не менш раціонально, аніж людина-дипломат (письмівка Р. Арона. – І. М.), однаково оцінювати національний інтерес»[30].  

5.4. Модель Давутоґлу

Турецький дипломат і політолог Ахмет Давутоґлу (Ahmet Davutoğlu) в 2001 р. представив свою дослідницьку модель, використання якої створює передумови для з’ясування геополітичної і геоекономічної сили держави[31]. Формула цієї моделі є такою:

G=(t+c+n+k) x (ek+tk+ak) x SZ x SP x SI

                 де:

                   G – показник геополітичного і геоекономічного потенціялу;

                     t – історія;

                   c – географія;

                   n – населення (громадяни);

                   k – культура;

                   ek – економічний потенціял;

                  tk – технічний потенціял;

                   ak – воєнний потенціял;

                   SZ – стратегічна думка (візія і концепція);

                   SP – стратегічне планування;

                   SІ – політична воля.

В цій моделі різняться чинники сталі і змінні. До перших зараховують культуру (k) нації у широкому розумінні, її здатність до змін і продукування нових цінностей. Згідно з моделлю Давутоґлу, в рамках певного простору (географія) (c) і в певний період (історія)(t), саме культура є найзначущим елементом, що об’єднує населення (n), таким чином окреслюючи потенціял держави – геополітичний і геоекономічний. До других відносять економічний, технічний і воєнний потенціял (ek, tk, ak), показники якого можуть змінюватися під впливом якісних змін у країні. Три елементи (SZ, SP, SI), що мають «ефект множення» (стратегічна думка, стратегічне планування і політична воля) вимагають історичного і національного самоусвідомлення, «геополітичної» належности, професіоналізму і внормованих традицій організації держави, свободи у прийнятті рішень і конкретних знань.

Скоріш за все модель Давутоґлу має суб’єктивний характер, а тому нижче подані обрахунки для ЗУНР слід трактувати як приклад дослідження сили держави (для порівняння вказую сучасну Туреччину – на підставі обрахунків Кенана Асланлі (Kenan Aslanli)[32].

Табл.

Потенціял держави

(модель Давутоґлу)

*1 – значення чинника низьке; 2 – значення чинника середнє; 3 – значення чинника високе.

Як бачимо, модель Давутоґлу скоріш за все і несподівано для самого автора цієї розвідки, присвяченої таксонімії сили ЗУНР, найбільше, як би сказали на Галичині, пасує для розуміння дилеми «виміряти не можна моделювати».

Виявляється, що історія і культура – саме ті сталі чинники, котрі мали найбільший вплив на потенціял ЗУНР. Саме тому з погляду класичної праці Ентоні Д. Сміта про культурні основи націй, ЗУНР можна було б зарахувати до держав з «альтернативними долями»[33], адже вона також, як і ті, що їх згадує цей західний авторитет, засновувалася її творцями на заповіті ідеалів етнічної обраности та певної місії (злука з УНР?), пропонувала певні альтернативи світському національному рухові (при одночасному великому впливові церкви), що їх бралися накреслювати консервативно-ліберальні, а найбільше радикально-соціялістичні еліти. Переконаний, що про формування громадянсько-республіканської нації як моделі політичної спільноти у ЗУНР, в принципі, не йшлося. Тож культура, яка й стала державотворчим чинником, у цьому випадку, маючи високий ступінь потеціялу, відразу програла, адже малоймовірно, що випродукувала нові, конче потрібні для будівництва держави, цінности. Вони зокрема мали б лягти в основу організації політичної системи.

Малоймовірними були чинники змінні, зокрема економічний і технічний потенціял, а от воєнний, попри усі негаразди, мав скоріш за все, середнє значення. Тому-то й усі «елементи множення» потенціялу ЗУНР мають низький показник, адже й далі не можна стверджувати, що тріяда стратегічна думка→стратегічне планування→політична воля, могли б тішитися, з огляду на внутрішню і зовнішню політику ЗУНР, логічністю і впорядкованістю.

Тож, виснуючи про потенціял держави, яка увійшла в історичний літопис українського державотворення як Західно-Українська Народна Республіка (Західна область УНР), можна припустити, що найвищий пік своєї сили (різної з багатьох поглядів і місця у вісі координат тогочасних міжнародних відносин) вона пережила у листопаді 1918 – червні 1919 рр., а от період після цього й до рішення ПМК 1923 р. слід визнати її пост-силою. Силу/потенціял ЗУНР утратила саме тоді, коли перестала існувати у своїх фактичних межах (спочатку після рішення УНРади 03.01.1919 р., а відтак за умов переходу до Диктатури й польської окупації Східної Галичини). Перефразовуючи назву легендарного роману Е. Гемінґвея, вже у червні 1919 р. ЗУНР, устами її еміграційного уряду, могла б вигукнути: «Прощавай, сило!».

Саме тому завершивши своє цьогорічне дослідження проблем історії ЗУНР, можу лише промовити рядками Едварда Шилза: «Традиція – це минуле в теперішньому, але вона не меншою мірою частина теперішності, ніж будь-яка найсвіжіша новація»[34]!

Жовтень – листопад 2019 р.

[1] Арон Р. Мир і війна між націями; пер. з фр. В. Шовкун, З. Борисюк, Г. Філіпчук. К.: МП «Юніверс», 2000, с. 88.

[2] Камінський А. До перспектив нашої політики. Б. м. в.: Сучасність, 1977, с. 51, 52.

[3] Knorr K. Military Power and Potential. Lexington, MA: Heath Lexington Books, 1970, p. 22.

[4] Papp D. S. Contemporary International Relations. Framework for Understanding. London: Collier-Macmillan & New York: Macmillan, 1984, p. 317.

[5] Morton R. B. Methods and Models. A Guide to the Empirical Analyses of Formal Models in Political Science. Cambridge: Cambridge University Press, 1999, p. 36.

[6] German F. C. A Tentative Evaluation of World Power, In: Journal of Conflict Resolution, 1960, Vol. 4 (issue 1), p. 138-144.

[7] Шанковський Л. Українська Галицька Армія. Воєнно-історична студія, с. 18, 22.

*В 1918 р. деякі держави (новопроголошені і трансформовані) Європи мали: Естонія – площу 47,549 км² з населенням 1,111,000 осіб; Латвія – відповідно 65,791 км² і 1,885,000; Литва – 50,542 км² і 2,591,000; Албанія – 28 тис. км² і 850 тис.; Голландія – 34,186 км² і 6,779,000; Швейцарія – 41,298 км² і 3,937,000; Данія – 45,749 км² і 3, 210,000; Австрія – 78 тис. км² і 6,294,000; Португалія – 88,740 км² і 5,547,000; Болгарія – 110 тис. км² і 4,500,000; Греція – 117 тис. км² і 4,910,000; Бельгія – 30 тис. км² і 7,700,000; Угорщина – 88 тис. км² і 7,500,000; Чехословаччина – 141 тис. км² і 13,661,000; Норвегія – 322,909 км² і 2,611,000; Фінляндія – 377,426 км² і 3,331,000; Швеція – 448, 091 км² і 5,801,000 (Див.: Сулятицький Н. Нариси з історії революції на Кубані (ІІІ-1917 – VI-1918). Т. 1. Прага: Український інститут громадознавства в Празі, 1925, с. 134, прим.).

[8] Шанковський Л. Українська Галицька Армія. Воєнно-історична студія, с. 24.

[9] Там само, с. 24, табл. 3; с. 30.

[10] Там само.

[11] Пор.: Камінський А. До перспектив нашої політики, с. 74.

[12] Fucks W. Formeln zur Macht, Prognozen über Völker, Wirtschaft, Potentiale. Stuttgart: Deutsche Verlags-Anstal, 1965.

[13] Fucks W. Mächte von Morgen. Kraftfelder, Tendenzen, Konsequenzen. Stuttgart: Deutsche Verlags-Anstal, 1978.

[14] Op. cit., S. 128.

[15] Кугутяк М., Литвин М. Західно-Українська Народна Республіка, [у:] Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Енциклопедія. Т. 2 (З–О). Івано-Франківськ: Манускрипт-Львів, 2019, с. 61.

[16] Вітенко М. Інформаційна війна проти Західно-Української Народної Республіки, [у:] Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Енциклопедія. Т. 2, с. 121.

[17] Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Документи і матеріали у 5-ти томах. Т. 3, кн. 1, с. 415, док. № 178.

[18] Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Документи і матеріали у 5-ти томах. Т. 5, Кн. 1, с. 71, док. № 18; с. 166, док. № 47.

[19] М. Ірчан. В бурянах. Спомини з громадянської війни на Україні. Часть друга. Торонто: Накладом Будови Українського Робітничого Дому, 1925, с. 167-168.

[20] Ґольдельман С. Листи жидівського соціял-демократа про Україну. Матеріяли до історії українсько-жидівських відносин за час революції. Відень: Жидівське видавництво «Гаймон» на Україні, 1921, с. 28.

[21] Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Документи і матеріали у 5-ти томах. Т. 5, Кн. 1, с. 679, док. № 146.

[22] Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Документи і матеріали у 5-ти томах. Т. 3, кн. 1, с. 407, док. № 178.

[23] Арон Р. Мир і війна між націями, с. 81.

[24] Cline R. S. World Power Assessment 1977. A Calculus of Strategic Drift. Boulder, Col.: Westview Press, 1977.

[25] Cline R. S. World Power Trends and US Foreign Policy for the 1980s. Boulder, Col.: Westview Press, 1980.

[26] Шанковський Л. Українська Галицька Армія. Воєнно-історична студія, с. 63.

[27] Ця інформація доступна у: Діяльність УНР 1920-1930 років минулого сторіччя в архівних документах розвідки (Частина І). К.: Служба Зовнішньої Розвідки України; Галузевий державний архів, 2019, с. 137, № 39 (ГДА СЗРУ, ф. 1, спр. 8102, т. 1, арк. 154 (зв.).

[28] Там само, с. 138, № 39 (ГДА СЗРУ, ф. 1, спр. 8102, т. 1, арк. 155).

[29] Арон Р. Мир і війна між націями, с. 80.

[30] Там само, с. 108.

[31] Davutoğlu A. Stratejik Derinlik: Türkiye`nin uluslararasi komunu. Istanbul: Küre Yayinlari, 2001. https://www.jstor.org/stable/43925926?seq=1

[32] Aslanli K. Geopolitical and Human Factor, http://www.turansam.org/makale.php?id=859

[33] Сміт Е. Д. Культурні основи націй. Ієрархія, заповіт і республіка; пер. з англ. П. Таращук. К.: Темпора, 2010, с. 233-234.

[34] Там само, с. 5.