ВІДГУК
на дисертацію на здобуття наукового ступеню доктора історичних наук
Ющенка Петра Андрійовича
«Києворуська спадщина в історичній пам'яті українського суспільства (ХІІ – початок ХХІ ст.)»,
за спеціальністю «07.00.01 – історія України», захищену 12 вересня 2019 р., у спеціалізованій вченій раді Д 26.053.02 Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова
Короткий проміжок між оприлюдненням повного тексту та захистом дисертацій залишає надто мало можливостей для фахівців з інших установ ретельно ознайомитися зі змістом дисертації та підготувати детальні фахові відгуки. Особливо актуально це для об’ємних дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора наук. Тож часом доводиться реагувати на дисертацію вже після факту їх успішного захисту.
На жаль, вивчення тексту дисертації П.А. Ющенка «Києворуська спадщина в історичній пам'яті українського суспільства (ХІІ – початок ХХІ ст.)», приводить до висновку, що Спеціалізована вчена рада Д 26.053.02 Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова припустилася серйозної помилки, оскільки рецензований текст не може бути визнаним самостійним історичним науковим дослідженням, а скоріше є зразком псевдонаукового твору із численними порушеннями академічної доброчесності.
Постановка проблеми, так як вона відображена в назві теми, визначення мети і завдань дисертаційного дослідження, як і сам текст його, свідчать, що дисертант не лише не є фахівцем у тематиці свого дослідження, а й взагалі не розуміє, що таке історична наука, в чому полягають її функції, і якою методологією вона послуговується. Автор не відрізняє наукові дослідження від інших творів на історичну тематику, зокрема від текстів, що належать до царини політичної пропаганди, історіософії, художньої літератури чи до відвертої псевдонауки.
Некомпетентність в тематиці та методиці історичного дослідження
Варто зазначити, що сама назва дисертації у сформульованій редакції не має сенсу. З багатьох причин, починаючи з визначення хронологічних рамок існування українського суспільства від ХІІ століття, коли ще існувала сама Київська Русь, що робить все речення абсурдним – як можна досліджувати спадщину Київської Русі в історичній пам’яті самої Київської Русі?
Окреслення хронологічних рамок існування українського суспільства починаючи від ХІІ ст. не є коректним з точки зору методології історичної науки. У такому визначенні як про доведений факт говориться про нібито одне й те ж саме суспільство, яке проіснувало без змін протягом 900 років, що суперечить принципу історизму. В дисертації ця «древність» українського суспільства нав’язується як щось вже доведене, без спроби аргументувати, чому дисертант вважає, що це так.
Окрім того, вибір таких широких хронологічних меж дослідження робить саме історичне дослідження нездійсненним, бо неможливо в одній дисертаційній роботі компетентно охопити всі джерела, вивчити й коректно відобразити усі відповідні історіографічні напрямки, дослідити цілий комплекс проблем, які постають за кожної окремої історичної епохи, і створити притомне комплексне дослідження, а не його імітацію. Власне, саме імітацією наукового дослідження ця дисертація і є.
Задекларована в дисертації мета не є чітко окресленою метою академічного дослідження, бо саме речення, де нібито дається її визначення, розпадається на декілька тверджень, часто взаємовиключних, та окрім того, містить ще й беззмістовні словосполучення:
«Мета дослідження полягає у здійсненні фронтального комплексного висвітлення місця Києворуської спадщини в історичній пам'яті українського суспільства, всебічному аналізі сутнісних чинників, традицій, тенденцій, ключових напрямів її впливу на українське суспільство та державу» (19).
У цитованому реченні висвітлення «спадщини» в історичній пам’яті – це один предмет дослідження, а до нього через кому приєднано відразу купу інших: «всебічний аналіз сутнісних чинників» (незрозуміло чого саме), далі такий же «всебічний аналіз» традицій (без уточнення про що взагалі йдеться і яке відношення ці згадувані «традиції» мають до «Києворуської спадщини»), далі нанизано слово «тенденцій», хоча незрозуміло, що саме має означати вислів «тенденції «Києворуської спадщини». Далі йде твердження, яке заперечує те, про що йшлось на початку цього речення, виявляється, мета дослідження взагалі не стосується історичної пам’яті, а полягає у висвітленні «ключових напрямків» впливу «Києворуської спадщини» на українське суспільство та на державу (ще одна мета).
Щодо «держави», то тут виникає додаткове питання – про яку саме державу мовиться, якщо хронологічні рамки поставлено від ХІІ ст., а території, які нині входять до складу держави Україна, за дев’ятсот років були в складі різних держав?
Не зрозуміло, як із «метою» пов’язані задекларовані «завдання» дисертації, бо у тій редакції, це теж список різних, часто беззмістовних фраз, які виказують не пов’язані між собою інтенції. Наприклад, не зрозуміло, що має означати фраза:
«з'ясувати феномен історичної пам'яті у сенсі тлумачення Києворуської спадщини» (С. 19).
Ніде нема визначення, що саме з точки зору автора дисертації, є та загадкова «Києворуська спадщина», яка, виявляється, має «традиції», «тенденції» та «засоби», та як вимірюється її «вимір», і що взагалі цей «вимір», який заявлено як об’єкт дисертаційного дослідження, означає.
Не краща справа із предметом дослідження, формулювання цього речення показує, що автор дослідження абсолютно не володіє термінами, які він використовує, і вживає певні красиві слова, компонуючи їх в довільному порядку, бо виявляється, Києворуська спадщина має засоби, і знову, речення розпадається на декілька частин, які взаємно поборюють одна одну:
«Предметом дослідження є Києворуська спадщина, її засоби, місце в історичній пам'яті, прояви у політичних проектах і повсякденній свідомості, ідеологічні і політичні репрезентації, способи актуалізації та використання». (С. 19).
Невміння чітко охарактеризувати мету дослідження, визначити завдання, як і невміння вести історичне дослідження впливає на те, що «наукові результати», яких нібито досяг автор, є некоректними. Більша частина цих «результатів» – це фрази ні про що, якісь загальні речення, часто беззмістовні. Робота насправді не має жодної наукової новизни, як і авторських наукових результатів.
В дисертації взагалі відсутні формальні ознаки проведення історичного дослідження, зокрема, повністю відсутні ланки характеристики та критики джерел. Робота позбавлена системності – у ній є фрагменти про все і вся: уривчаста інформація про різні факти, події чи постаті української історії, в більшості випадків без пояснення, як це все стосується теми історичної пам’яті; оцінки різних історичних фактів, часто взаємно протилежні, іншими дослідниками, без належних авторських пояснень, навіщо ця інформація наведена в тексті дисертації. Тут дуже часто трапляються перекази думок випадкових осіб, які істориками не є, а також фрагменти текстів істориків-дослідників, які займають дуже значний об’єм, і більша частина із яких – є прямими цитатами тексту, з посиланням на автора запозиченого тексту, але без взяття тексту в лапки. Іншими словами, у дисертації присутнє таке явище як академічний плагіат, про що буде детальніше вказано нижче.
Розділ, присвячений історіографії, не є аналізом історіографії у академічному розумінні цього терміна, виконаним з дотриманням належних методів і процедур опрацювання історіографічного матеріалу, а є алогічним поєднанням окремої уривчастої інформації про різні факти та різних осіб, які в переважній більшості не мають жодного стосунку до історіографії теми історичної пам’яті, а почасти і до історичної науки взагалі, та окремих речень, які взагалі не мають сенсу, або незрозуміло що описують.
Автор дисертації ігнорує засадниче правило наукового тексту – вказувати конкретно джерело, звідки він бере інформацію про той чи інший факт, в тексті першого розділу постійно відсилається до якихось «українських дослідників», чи просто «дослідників», не названих на ім’я. Навіть коли імена названі, із них значна частина не є істориками, але й тоді в більшості випадків нема посилань на роботи осіб, про які говориться. Що теж є порушенням стандартів наукового тексту, бо науковець зобов’язаний посилатися на конкретні розробки чи публікації авторів за темою свого дослідження.
Все це засвідчує, що П.А. Ющенко не володіє елементарними навичками написання наукової роботи, які і ведення історичного дослідження. Про рівень фаховості автора як історика свідчить хоча б той факт, що він вважає, що М. Костомаров нібито розробив свою «федеративну теорію», намагаючись заперечити тезу М. Грушевського (С. 24), зовсім не переймаючись тим, що в той рік, коли М. Костомаров помер (7(19) квітня 1885 р.), М. Грушевський ще був гімназистом, і навіть до Київського університету ще не вступив.
Дисертант абсолютно не розуміє, як потрібно працювати із історичними джерелами, і що це взагалі таке. Так, П. Ющенко у відповідному підрозділі, присвяченому нібито аналізу джерельної бази його дисертаційного дослідження на здобуття ступеня доктора історичних наук, заявляє, що в роботі: «Широко використовувалися твори художньої літератури, як історичне джерело. Автори художніх творів створили низку яскравих образів Києворуських князів. Заслуги Києворуських князів у справі об’єднання Русі та в боротьбі з половцями, які загрожували державі, приваблювали не лише істориків, а й письменників, діячів культури» (С. 61). Далі він наводить як приклад такого «історичного джерела» роман В. Кулаковського «Володимир Мономах. Історичний роман», виданий в 1992 р., який вважає джерелом, що «достовірно» описує «образ» Володимира Мономаха.
Така ж ситуація і з основними розділами роботи – це не наукове дослідження, а компіляція алогічно поєднаних шматків різної інформації, перекручень та текстів інших осіб, які займають значне місце в самому об’ємі тексту. Тому нема жодного сенсу детально аналізувати окремі розділи основного тексту цієї дисертації, бо він – не авторський, а має цілий комплекс ознак порушення академічної доброчесності, із яких на першому місці варто поставити академічний плагіат.
Ознаки академічної недоброчесності
Велике місце в дисертації займають уривки із текстів інших дослідників, які переписані сюди абзацами а то і по кілька абзаців відразу, без взяття цих тестів в лапки, але часто із посиланням після всього абзацу чи декількох абзаців тексту на автора, звідки цей текст переписано, або і без жодної вказівки імені автора. І так ідуть абзац за абзацом, один списаний у одного слово в слово, іноді із незначними редагуваннями, або в тексті П.А. Ющенка переставлені два абзаци, взяті у когось, у зворотному порядку, може бути вставлена якась сентенція. А далі йде абзац вже тексту іншого дослідника, знову ж не взятий в лапки, але із вказівкою автора. Із таких «нарізок» і компонується «авторський текст» дисертації.
Зокрема, в тексті дисертації П.А. Ющенка є некоректні текстові запозичення (академічний плагіат) із робіт таких дослідників, як:
Ричка В. М. «Вся королівська рать» (Влада Київської Русі). К.: Ін-т історії України НАН України, 2009.
Котляр М.Ф. Еволюція суспільного життя Київської Русі (до середини ХІІ ст.). Український історичний журнал. 2015, № 3. С. 21–36.
Плохій С. М. Великий переділ. Незвичайна історія Михайла Грушевського. К.: Критика, 2011.
Плохій С. М. Походження слов’янських націй. Домодерні ідентичності в Україні, Росії та Білорусії. К.: Критика, 2015.
Плохій С. М. Брама Європи. Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2016.
Даниленко В.П. В апогеї Возз’єднання. Україна і Росія в історичній ретроспективі: Радянський проект для України. Т. 2. Радянський проект для України. К., 2004. С. 397–528.
Даниленко В. П. Розділ 2. «Новий курс» у національній політиці радянської держави. Соціальні трансформації в Україні: пізній сталінізм і хрущовська доба. Колективна монографія / Відп. ред. В.М. Даниленко; ред.-упоряд. Н.О. Лаас. Київ: Інститут історії України НАН України, 2015. С. 50–136.
Лисенко О.Є., Гриневич В.А. Випробування: перевірка війною. Україна і Росія в історичній ретроспективі: Радянський проект для України. Т. 2. Радянський проект для України. К., 2004. С. 123–396.
Грицак Я. Й. Нарис історії України: Формування модерної української нації XIX-XX ст. [Електронний ресурс]. Режим доступу http://history.franko.lviv.ua/PDF%20Final/Grycak.pdf
Степанков В.С. Переяславська присяга 1654 р.: зміст і наслідки. Український історичний журнал. 2003, №6. С. 28–39.
Історія держави і права України. Том 1. / за ред. В.Я.Тація, А.Й.Рогожина, В.Д.Гончаренка. К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003.
Запозичення у цих авторів для наочності виділені в окрему таблицю, це Додаток 1. До цієї таблиці увійшли далеко не всі випадки академічного плагіату, який є в дисертації, оскільки він тут присутній у великій кількості.
В дисертаційній роботі спостерігається таке явище, як зловживання цитатами, навіть якщо їх оформили майже коректно, тобто на початку тексту вказали, кому належить, а в кінці було зроблено посилання на автора, але, за правило, сам текст теж не виділений лапками. Кількість таких цитат теж значна, а на окремих сторінках вона значно перевищує кількість авторського тексту, окремі цитати настільки розлогі, що займають по дві сторінки чи навіть більше, виступаючи яскравою ознакою несамостійності дослідження. Водночас, завдяки цитатам і переказам текстів інших осіб автор натягує собі необхідний об’єм дисертації. Як приклад, вкажемо ст. 28–30, де авторський текст – це лише ремарки до серій розлогих цитат, які займають левову частку простору на цих сторінках, починаючи від великої цитати із роботи В. Кременя, Д. Табачника та В. Ткаченка (Кремень. В. Україна: Проблеми самоорганізації. В 2-х ть. Т. 1. Критика історичного досвіду / В. Кремень; Д. Табачник, В. Ткаченко. Київ, 2003), а потім йде велика цитата із Я. Дашкевича, і нарешті теж чималенька цитата із інтерв’ю В. Рички газеті «День» (30 січня 2015 р.), а за ним – цитата із «відомого канадського вченого», який насправді є псевдовченим, В. Шаяна. Тобто, на трьох сторінках дисертації йдуть суцільні цитати.
Така ж ситуація із С. 37 – 39: С. 37 починається із рядка тексту, де говориться, що от А. Портнов сказав таке то, далі йде цитата із його роботи, далі авторський рядок, що от В. Ричка сказав наступне, і далі цитується фрагмент із вказаного інтерв’ю роботи цього дослідника довжиною майже на дві сторінки. Далі на с. 38 йде ремарка, про те, що сказав політолог Ю. Зерній, і цитата із його дисертації. Тобто, знову три сторінки віддано під цитування.
Далі, на трьох сторінках (від с. 43 до с. 45) триває одна цитата із Д. Вєдєнєєва (112. Вєдєнєєв Д.В. Виклики в гуманітарній сфері України і національна пам’ять. Національна та історична пам’ять. Вип. 5. Київ, 2012. С. 23–36. Сам цитований текст на С. 25–26).
Для унаочнення цього зловживання цитуванням текстів інших дослідників, створено таблицю, що міститься в Додатку 2, де видно, що на сторінках фактично є суцільні цитати текстів інших, і нема іншого авторського тексту, окрім вступних речень до цитат.
Ненауковий характер дослідження
Автор дисертаційного дослідження не має уявлення, чим наукові праці відрізняються від робіт ненаукового характеру на історичну тематику чи навіть від робіт псевдонаукового характеру.
Для нього цілком нормальними «науковими роботами» є історичні романи чи інші твори художньої літератури, так, наприклад, зплагіативши фрагмент із книги Я. Грицака, він вставив в речення, де йшлось про письменників 1960-х – 1970-х років, своє бачення: «які у 1960-х – 1970-х роках продовжили друкувати правдиві історичні розвідки, романи та збірки» (С. 320).
В своєму дисертаційному дослідженні П. Ющенко як авторитетні «наукові» роботи цитує ряд псевдонаукових робіт, зокрема «роман-дослідження» В.Б. Білінського «Україна-Русь» (див. С. 160 та пункт 83 у списку літератури), чи «фундаментальну роботу» відомого «санскритолога» В. Шаяна «Віра предків наших» (див. С. 30 та пункт у 662 списку літератури). Це засвідчує, що П. Ющенко не є фаховим істориком, бо не може відрізнити наукові праці від псевдонаукових.
Цитуються тут і роботи пропагандистського характеру, зокрема вказана вище спільна праця В. Кременя, Д. Табачника та В. Ткаченка, що вийшла за редакції В.В. Кременя (Україна: проблеми самоорганізації. Київ, 2003), із якої запозичено розлогу цитату. Є тут і сумнівні з наукової точки зору роботи В. Литвина, із виявленим там плагіатом (див. відповідні пункти 350, 351, 352, у переліку літератури).
Варто підкреслити, що автор системно не розрізняє, чим історична наука відрізняється від політичної пропаганди і в чому полягає завдання історика, бо в своєму тексті постійно рветься нав’язати історикам місію формування історичної політики та ведення політичної пропаганди. Так серед своїх наукових результатів він вказує, зокрема:
«У результаті наукових пошуків вперше:
- досліджено способи використання Києворуської спадщини з метою поглиблення історичної пам'яті українського суспільства». (С. 21).
Написати такі висновки може тільки особа, яка абсолютно не розуміє, що завданням історії не є «поглиблювати» «історичну пам’ять» суспільства.
Нижче в тексті дисертації говориться про практичне значення результатів дослідження, яке, як виявляється, полягає в тому що їх варто застосовувати для: «зміцнення історичної пам'яті для вдосконалення націотворення, державотворення, громадських інститутів, роботи органів державної влади» (С. 22). Такої заідеологізованої риторики про «поглиблення», «зміцнення», тощо, в тексті багато, зокрема можна навести: «поглиблення незалежності України» (С. 342), «зміцнення політичної свідомості народу» (С. 6), «захист національної пам'яті українства» (С. 377), «захисту національної традиції» (С. 384), все це свідчить, що автор дисертації мислить категоріями політичної пропаганди, а не історичної науки.
Науковий стиль і термінологія
Про ненауковий характер дисертації свідчить і вживання низки термінів псевдонаукового характеру, зокрема «генетичний код нації» (С. 18), чи «генетичний план» Києво-руської спадщини (С. 4). Можна навести ще низку таких же псевдонаукових термінів, чи фраз, частина з яких циркулює в локальній спільноті істориків-педагогів чи псевдонауковців, але які не мають жодного значення як терміни реальних студій історичної пам’яті чи історичної науки взагалі, наприклад: «народна пам’ять» (С. 3), «модель громадської ідентичності» (С. 3), “комеморативні інструменти формування свідомості» (С. 3), «ментальність європейського типу» (С. 18), «традиційна ментальність нації» (С. 46), «відродження колективної індетичності, зміцнення політичної свідомості народу» (С. 6), «фронтальне комплексне висвітлення» (С. 19), «глибинні структури буття і свідомості» (338). Часто це слова-компаунди, які не мають жодного сенсу, бо є довільним поєднанням двох різних термінів, наприклад: «культурно-ментальне» (С. 4), «морально-емоційний засіб національної ідентичності» (С. 6). Як вже зазначалось, із тексту дисертації виявляється, що «києворуська спадщина», має «засоби» Києворуської спадщини, традиції та тенденції, і «генетичний план», «вимір», та ще є якась «суб'єктна спадщина Київської Русі» (С. 22), хоча як ці безглуздя трактувати, залишається загадкою.
Поява безглуздих науковоподібних термінів, або витворення термінів і фраз, які фактично нічого в реченні не означають, перетворює все речення у абракадабру. Текст насичений такими безглуздими реченнями, які не просто засвідчують, що автор дисертації не оволодів методикою наукового академічного письма, а й ставлять під питання здатність автора таких сентенцій до нормального логічного мислення взагалі, бо залишається незрозумілим, що автор хотів сказати (наприклад: «питання наступності державності народу» С. 24), «Репрезентація Києворуської спадщини державною політикою пам’яті» (С. 357), «з'ясування інституційних способів історичної пам'яті» (С. 21).
Мова дисертації у тих частинах, які не є запозиченими у інших дослідників фрагментами текстів, не відповідає нормам наукового стилю. В цих частинах дисертації текст перенасичений орфографічними і граматичними помилками, неправильно розставленою пунктуацією, написанням двох слів без пробілу, неправильними узгодженнями відмінкових закінчень. Автор дисертації навіть плутається із родами окремих слів, що видно із неузгодженості означуваного слова і означальника у роді чи у відмінку. Також в тексті зустрічаються русизми, і вживання слів у неправильному для української мови значенні. Окремі речення – взагалі не мають сенсу, або ж не зрозуміло, що там роблять ті чи інші слова чи словосполучення. Окремі приклади незнання мови та невміння грамотно узгоджувати слова в реченні, наводимо нижче, на жаль, список далеко не повний:
«Репрезентація Історична пам’ять українців репрезентувалася низкою монументальних “місць пам’яті”» (С. 4).
«Характеристику історіографії дослідження доповнила історико – політологічні роботи у яких розглянута теоретичні аспекти політики пам'яті, а також використання засобів спадщини Київської Русі у її конструюванні». (С. 24).
«Звернення науковців до проблеми формування української нації майже завжди виводив їх на роздуми про історичні особливості формування інститутів влади, суспільної ієрархії». (С. 29).
«Вітчизняна наука переважаючим залишалося сприйняття Київської Русі як донаціональної середньовічної держави, яка була населена східнослов’янськими племенами, або праукраїнцями». (С. 30).
«Не було створено образу історії, прийнятного для всіх громадян, здатний об’єднати територіальний та етнічний принцип побудови української держави, консолідувати поліетнічне суспільство на основі спільного усвідомлення національної історії». (С. 33).
«Слід зазначити, що історія Київської Русі залишалась не актуалізованою належним чином. Попри активізацію він не мав стабільно поступального розвитку, і відновлювався найчастіше на піку активності російської пропагандистської машини». (С. 34).
«Комітет зі спорудження Володимирською собору у м. Києві». (С. 55).
Така недбалість щодо мови свого дослідження, яка повсюдно приводить до абракадабри та втрати сенсу авторських висловлювань, засвідчує недбалість автора дисертації, вона неприпустима в роботах наукового характеру, особливо гуманітарного профілю.
Це свідчить також і про те, що текст не був вичитаний ні автором, ні редактором. Якщо секретар спецради по захисту допустив такий варіант до оприлюднення на сайті університету, і якщо ніхто із наукових опонентів чи членів спецради цього не помітив (а один із опонентів навіть написав, що дисертація написана гарною українською мовою), це засвідчує, що текст фактично ніким не рецензувався і не читався.
Варто вказати, що така ж ситуація і з англійською мовою, текст англійської анотації показує, що його автор не володіє цієї мовою, і місцями цей текст є купою англійських слів, розміщених в рандомному порядку.
Апробація результатів дослідження
Аналіз періодичних видань, в яких П.Ющенко опублікував результати своїх досліджень, дозволяє зробити висновок, що він віддає перевагу не фаховим історичним виданням України та світу, а виданням, які практикують недоброчесні практики наукового видавництва, або іншими словами – хижацьких виданнях.
Зокрема три роботи були опубліковані в такому виданні, яке має ознаки хижацького – в «Гілеї» (одним із засновників якої є Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова), яке внесене до списків фахових видань України, і яке славиться тим, що публікує псевдонаукові «шедеври», зокрема, як було доведено в результаті недавнього експерименту Мирослави Кругляк, здатне за плату опублікувати абсолютно беззмістовний текст вигаданої дослідниці за неіснуючим напрямком досліджень. У дисертації П. Ющенка цей журнал віднесено навіть до наукових фахових журналів України, які нібито включені до міжнародних наукометричних баз, і спецрада того ж Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова з цим погодилась.
Інші видання, які заявлені як «закордонні» чи такі, що входять до міжнародних наукометричних баз, насправді теж є виданнями, що практикують недоброчесне наукове видавництво (хижацькими виданнями), бо вони мають всі ознаки таких видань: беруть гроші за статті, випускають щомісяця новий номер, де публікують статті з усіх галузей наук відразу.
Так, Slovak international scientific journal бере 40 доларів за статтю, робить рецензування протягом одного дня, видає 12 номерів за рік по всіх науках відразу, і має російський інтерфейс, що не залишає сумнівів що це насправді хижацьке російське видання.
Теж саме стосується і польського The scientific method та ніби-то угорського Magyar Tudományos Journal. Budapest які теж виставили розцінки за свої послуги по публікації статей в цих «наукових виданнях». Останній журнал – теж російський, він не лише має російський інтерфейс, а ще й пропонує укласти з авторами статей договір оферти, в якому вказано, зокрема: «Заказчик и Исполнитель несут в соответствии с действующим законодательством РФ имущественную и иную юридическую ответственность за неисполнение или ненадлежащее исполнение своих обязательств по настоящему Договору».
Отже, П.Ющенко вдався до послуг Russian-backed журналів, які вдаються до недобросовісної моделі наукової публікаційної діяльності щоб зімітувати апробацію результатів своїх досліджень в українському фаховому середовищі істориків та у світовій науці, що теж є виявом академічної недоброчесності.
Доволі дивно бачити відсутність у фахівця з історії України публікацій в «Українському історичному журналі» чи інших періодичних виданнях Інституту історії України НАН України, особливо на фоні аж 7 фахових публікацій у вузькоспеціалізованому виданні «Вісник аграрної історії», завданнями якого є «поглиблене вивчення проблем аграрної історії України і світу, узагальнення історичного досвіду аграрних перетворень в Україні та ЄС, внеску діячів науки, науко-дослідних установ у технологію сільськогосподарського виробництва, діяльності відомих вчених у різних аграрних галузях».
Тож виникають закономірні сумніви, чи справді роботи П.Ющенко проходили реальну фахову апробацію; те ж можна сказати і про участь дисертанта у наукових конференціях та інших заходах, перелічених в авторефераті, – виникають великі запитання щодо фаховості більшої частини із цих заходів за темою дисертації.
Всі ці факти в сумі приводять до висновку, що дисертація на здобуття наукового ступеню доктора історичних наук Ющенка Петра Андрійовича «Києворуська спадщина в історичній пам'яті українського суспільства (ХІІ – початок ХХІ ст.)», яка була захищена 12.09.2019 р. у спеціалізованій вченій раді Д 26.053.02 Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, – не є самостійним науковим дослідженням за спеціальністю «історія України». Перед нами імітація дисертаційного дослідження, виконана некомпетентною в галузі історичних наук особою із суттєвими порушеннями наукової доброчесності, найбільшими із яких є масовий академічний плагіат. Написання дослідження проводилось без належної апробації результатів у середовищі фахових істориків чи фахових історичних академічних видань, і тому науковий ступінь, присуджений за таку дисертацію, має бути скасованим.
01.10.2019 р.
Завантажити:
1. Олексій Петрович Толочко, д.і.н., член-кореспондент НАН України, головний науковий співробітник Відділу історії України середніх віків Інституту історії України НАНУ
2. Георгій Володимирович Касьянов, д.і.н., професор, завідувач Відділу новітньої історії та політики Інституту історії України НАНУ
3.Коляструк Олександр Петрович, к.і.н., Відділ новітньої історії та політики. Інститут історії України НАНУ
4.Гірік Сергій Іванович, к.і.н., ст. н. сп. відділу соціогуманітарних наук ДНУ «Енциклопедичне видавництво».
5. Комар Олексій Вікторович, к.і.н., ст. н. сп. відділу давньоруської та середньовічної археології Інституту археології НАНУ
6. Романова Олена Олексіївна, к.і.н, ст. н. сп. відділу Близького та Середнього Сходу Інституту сходознавства ім. А.Ю. Кримського НАНУ
7. Синиця Євген Валентинович, к.і.н., доцент кафедри археології та музеєзнавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка
8. Іванисько Світлана Іванівна, к. і. н., асистент кафедри археології та музеєзнавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка.