16 жовтня 2016 р. www.historians.in.ua опублікував статтю «Старий міф краще нових двох?». То був відгук на розміщений на фейсбук-сторінці Національного музею «Меморіал жертв Голодомору» звіт-резюме Міжнародної науково-практичної конференції «Голодомор 1932 – 1933 років: втрати української нації», яка 4 жовтня 2016 р. відбулася у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка1. Невдовзі музейники видалили той документ, але його скановане зображення залишилося у згаданій статті. А 19 грудня 2016 р. на сайті Музею було розміщено резолюцію конференції. У ній було знято низку наявних в звіті-резюме антинаукових тверджень та помилок, але основний посил, заради декларування якого ця конференція і скликалася, залишився незмінним: «Вважати науково встановленими на сьогодні втрати від Голодомору-геноциду 1932-1933 років щонайменше 7 мільйонів – в УСРР і 3 мільйони – за межами УСРР: на Кубані, в Центрально-Чорноземній області, Поволжі та Казахстані. Рекомендувати освітнім закладам, музейним установам, ЗМІ, дипломатичному корпусу вживати ці кількісні показники в освітній і інформаційній роботі, в яких враховані усі померлі під час Голодомору»2.
Вказаний висновок про «науково встановлені втрати» був затверджений всупереч дослідженням науковців-демографів, для яких такі підрахунки є, власне кажучи, фаховим завданням. Резолюція конференції прямо вказала на те, що 3,9 млн. прямих втрат через надсмертінсть, тобто вказаний співробітниками Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. Птухи НАН України «показник кількості жертв Голодомору є заниженим». Зрозуміло, що підстави для такої оцінки у резолюції конференції детально не розписувалися – формат документу цього не передбачає. Однак, згідно логіки наукових досліджень, аргументи на користь цифри «не менше 7 млн.» мали міститися у доповідях провідних науковців, на основі яких і було ухвалено резолюцію.
Матеріали конференції, які містять доповіді усіх її учасників, були опубліковані окремим виданням у 2017 р.3 (далі при цитатах із цього збірника вказуємо у своєму тексті лише його сторінки). На пропозицію директорки Українського науково-освітнього центру вивчення Голодомору (HREC in Ukraine) Людмили Гриневич автор цих рядків детально розглянув це видання, і результати такого аналізу незабаром з’являться на сайті HREC in Ukraine. У тому огляді проаналізовано чи хоча б звернено увагу на кожну із праць, які розміщені у збірнику, тому обсяг тексту вийшов завеликий. Скорочений варіант огляду після узгодження із Л.Гриневич розміщуємо на www.historians.in.ua.
Оскільки цю публікацію розглядаємо насамперед як продовження аналізу основної тематики конференції від 4 жовтня 2016 р., то ми залишили у ній аналіз текстів насамперед тих науковців, на основі доповідей яких і було ухвалено контраверсійну резолюцію цього заходу Потрібні прізвища допомагає з’ясувати та ж таки резолюція, одним із пунктів якої пропонується «залучити до розробки підручників з історії України для ЗОШ і вищих навчальних закладів дослідників Голодомору – учасників конференції В. Марочка, В. Сергійчука, А. Зінченка, Я. Калакуру»4. Ці ж автори, за винятком Арсена Зінченка та з додаванням Володимира Василенка, зазначені як доктори наук - редактори збірника матеріалів, а, отже, несуть головну відповідальність за науковість усіх текстів видання. Це важлива заувага, оскільки аналізом вказаних науковців навіть скорочений варіант огляду не обмежиться.
Почнемо з тексту Ярослава Калакури, який звернув увагу на історіографію та джерельні свідчення демографічних наслідків Голодомору (с. 116-121). Звертаючись до питання про кількість загиблих, професор формально намагається «примирити» різні точки зору, однак його симпатії однозначно на боці тих, хто говорить про 7 млн. До цього можна було б поставитися з розумінням, зрештою, то право Автора віддавати перевагу тим чи іншим аргументам, якби не одне «але» - дослідник у своєму аналізі фактично ігнорує не лише праці (їх взагалі у статті згадується небагато), але навіть і прізвища демографів - вони відсутні у тому переліку науковців, які вивчали питання демографічних втрат. Тобто говорити про реально зважену оцінку історіографічного доробку не доводиться, оскільки поза увагою залишилися численні дослідження тих, хто займався копіткими підрахунками на фаховому рівні.
Доволі несподіваною для рецензента виявилася тема статті відомого правознавця-міжнародника Володимира Василенка – «Емпіричні та класичні підходи у підрахунку демографічних втрат України внаслідок Голодомору 1932-1933 років» (с.47-49). Разом із слушними заувагами та висновками праця містить низку недоліків (детальніше – у повному огляді). Одним із них, який, по суті, позбавляє аналізований текст статусу наукової праці, є відсутність посилань на джерела і списку літератури та джерел як такого.
Просто таки неприпустимою вадою для фахівця є надана В.Василенком оцінка результатів перепису 1937 р. Засекречені Кремлем одразу після проведення і відкриті лише наприкінці 1989 р. дані перепису 1937 р. Автор означає як «особливо сумнівну статистику». (с.48). Через відсутність посилань відразу важко зрозуміти підстави для продовження цієї думки у словах Автора про «абсурдність статистики, зафіксованої в обох переписах», тобто в переписах 1937 та 1939 років. Це твердження відверто суперечить наявним дослідженням фахівців, але В.Василенко наводить на користь тези про фальсифікацію перепису 1937 р такий «аргумент»: «…згідно з їх (переписів – Є.Г.) даними, з 1926 р. по 1937 населення України зменшилося всього на 538 639 осіб, а з 1926 по 1939 – більше як на 3 млн.» Зрозуміло, що підтвердження таких цифр, тобто посилання на джерело, у статті немає. Звідки ж взялося твердження про зменшення населення України на 3 млн. у період між 1926 та 1939 рр., що, буцімто, підтверджується результатами перепису 1939 р.?
Наразі єдино можливим варіантом (у повному огляді про це детальніше) є припущення, що Автор елементарно сплутав поняття «українці», причому в межах всього СРСР, та «населення України». За результатами перепису 1939 року українців в СРСР було 28 111 0075, а за переписом 1926 року – 31 194 976 осіб6. Інакше кажучи, зафіксована переписами кількість українців справді зменшилася трохи більше ніж на 3 млн. Але це зменшення було зафіксоване насамперед на території РРФСР, де чимало етнічних українців (в першу чергу – на Кубані) були змушені назватися росіянами. До того ж згідно перепису 1937 р. українців в СРСР було ще менше – 26 421 212 осіб7, але це у дописі В.Василенка жодним чином не відображено. Інакше кажучи, Автор насправді порівняв різні показники (кількість українців в межах СРСР і кількість населення радянської України), але звів їх до одного знаменника – «населення України» і зробив цілковито хибні висновки. Цей приклад зайвий раз доводить: тією чи іншою справою має займається фахівець. Щоправда, у зв’язку з такою засадничою помилкою виникає питання чи то до фаховості як науковців, чи то відповідальності як наукових редакторів Василя Марочка та Володимира Сергійчука. Як вони не помітити таку помилку? Можливо, частково відповідь на це питання можна отримати після аналізу їхніх праць.
Родзинкою збірника матеріалів мала стати стаття Володимира Сергійчука. Ззовні його праця вигідно вирізняється від допису В.Василенка: написана із належним дотриманням наукових стандартів: згадані у тексті фактологічні дані переважно підтверджуються коректними, наскільки це нам вдалося точково перевірити, посиланнями на джерела. Відсутність же видавничих даних п.4. списку літератури нагадує прикрий хибодрук, а не нехтування науковими стандартами. Втім, незважаючи на «центральність», навіть у повному огляді розлогого огляду статті В. Сергійчука немає. Пояснення просте: переважну частину аргументів В.Сергійчука присвячено прямій чи опосередкованій критиці тієї праці істориків та демографів, у якій, зокрема, аргументується цифра у 3,9 млн. прямих втрат через надсмертність8. А відповідь на цю критику дають самі автори того тексту. Втім, вважаємо за доречне сказати про кілька виявлених недоліків, сутність яких є типовою для текстів цього науковця на тему демографічних втрат внаслідок голоду і промовисто характеризує його підхід до цієї теми.
Критикуючи чи сумніваючись у даних своїх опонентів В. Сергійчук не лише задає питання, а й висуває контраргументи, на які ми і звернемо увагу. Однією із завищених цифр (364 тис. осіб) йому здається кількість так званих «куркулів», виселених за межі УСРР протягом 1930-1933 рр. Перший аргумент – «часто постанови про розкуркулення та виселення відмінялися» (с.16) слід одразу відкинути як вигаданий. Причому не тому, що Автор не надає аргументів на підтвердження тези щодо скасувань чи корекцій ухвалених рішень (таке справді бувало і нерідко), а через те, що його опоненти оцінюють кількість переселених не за планами переселення, а за фактом, тобто вони вказують на зафіксовану відповідними органами кількість переселених.
Куди цікавіший другий аргумент, який вчений, здавалося б, підтверджує прикладами. Він звучить так: «Перегляд протоколів виконавчих комітетів місцевих рад УСРР 1932-1936 рр. свідчить, що на їх засіданнях регулярно розглядалися питання про повернення прав розкуркуленим». І далі, навівши три конкретних приклади про «повернення з куркульського табору», Автор вже на цій основі робить висновок: «певна кількість куркулів і членів їхніх родин повернулися до рідних домівок і якщо залишилися живими, то були врахованими під час перепису 1937 року замість померлих від голоду у 1932-1933 роках».
Як для стороннього читача, так, можливо, і для самого В. Сергійчука аргументоване твердження про «повернення з таборів » виглядає саме як «повернення із заслання з поза меж УСРР», бо в іншому випадку сенсу наводити цей аргумент просто не було б. Але насправді між цими твердженнями немає такого зв’язку. Поясню.
Поняття «розкуркулення» і навіть «експропріація усього майна і виселення з домівки» не було тотожним «висланню за межі УСРР». Хід розкуркулення було упорядковано постановою політбюро ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 р. «Про заходи з ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації». Згідно неї сільські господарі, які підлягали розкуркуленню, поділялися на три категорії. До першої зараховували «контрреволюційний куркульський актив», який пропонувалося «ліквідувати шляхом ув’язнення в концентраційні табори», не зупиняючись перед розстрілами. До другої категорії було зараховано «інші елементи куркульського активу» - їх планувалося виселити «у віддалені місцевості СРСР та в межах даного краю у віддалені райони краю». А вже у третю, причому наймасовішу категорію, входили усі інші «куркулі, що залишаються в межах району і підлягають розселенню на нових ділянках, які відводяться їм за межами колгоспних господарств»9.
Детальніші аргументи щодо помилковості цього твердження В.Сергійчука подані у повному огляді, а тут зазначимо, що формат поселення куркулів - як тих, кого виселили за другою категорією, так і тих, кого за третьою, був схожим – вони мали поселятися в окремих, ізольованих від більшості колгоспників поселеннях, що, власне і можна означати як «табір». Мало того, коли в Центрально-Чорноземній області РСФРР (ЦЧО), щоб полегшити розселення розкуркулених, спробували проводити «обмін куркулями» між районами, то ця практика була визнана незадовільною10. Тобто колишні куркулі мали бути відокремлені від колгоспників у спеціальних поселеннях. Фактично мова йшла про табори.
Підсумуємо. По-перше, ми з’ясували, що більшість розкуркулених залишалися на місцях, тобто за межі УСРР не переселялися. По-друге, в жодному з наведених В. Сергійчуком прикладі не говориться про поновлення в правах чи повернення з «табору куркулів» тих, хто приїхав з-за меж УСРР. Та й загалом їхній офіційний приїзд мав означати, що «куркульське» тавро з них знято ще за межами УСРР. Тоді як припустити звернення про поновлення у правах тих колишніх «куркулів», які мешкають поряд – цілком логічно. По-третє, у згаданих ним прикладах якщо щось вказує на категорію колишнього розкуркулення прохачів, то лише на третю (повернення прав батькам колгоспників, нетривалий 10-місячний шлюб з куркулем, виходець з батраків, який має синів червоних партизан) (с.17). Висновок: наведені Сергійчуком аргументи жодним чином не підтверджують його гіпотезу про повернення розкуркулених з-за меж УСРР. Висунення таких аргументів свідчить швидше за все про його недостатню обізнаність із питанням розкуркулення, бо інший варіант – свідому маніпуляцію – припускати не хочеться. Додамо, що переважна частина вказаних рецензентом відомостей розміщена у добре відомій праці «Голод 1932–1933 рр. в Україні: причини та наслідки»11.
Ще один приклад вигаданої аргументації від цього ж Автора. Серед головних «підтверджень» тези «не менше 7 млн.» її прихильники з 2016 року наводять цифри поточного обліку населення станом на 1 січня 1932 р. Ці показники містяться у добре відомій фахівцям серії довідників з основних статистично-економічних показників господарства районів семи областей УСРР та АМСРР. У розміщених у кожному із довідників даних йшлося про те, що населення УСРР станом на 1 січня 1932 р. становило 32 680,7 тис. осіб, на що цілком доречно і вказує В.Сергійчук (с.21). А вже у наступному абзаці статті він наводить аргумент на користь цієї цифри: «Зрештою, це фактично відповідало розрахункам українського демографа А.Хоменка, згідно з прогнозами якого на 1 січня 1931 року населення України мало зрости до 31 159 тисяч» (с.21).
Таким чином, В. Сергійчук використовує прогнози А.Хоменка (при цьому неточно вказавши назву його праці) для того щоб довести «свою» базову для обрахунку демографічних втрат внаслідок Голодомору цифру і, відповідно заперечити озвучену групою «Рудницький О. та співавтори». Перед ним три різні цифри (оцінки чи підрахунки). Перша, найбільша - 32 680,7 тис. осіб (населення УСРР станом на 1 січня 1932 р.) належить упорядникам довідника 1933 р. видання, які відверто визнавали: «Ми не можемо ґарантувати цілковитої певности та повноти показників, уміщених в довіднику»12. Друга, середня за чисельністю, належить групі «Рудницький О. та співавтори» - там йдеться про 31 221,2 тис осіб в УСРР станом на 1 січня 1931 р.13. І третя, найменша за чисельністю, яку, аналізуючи наявні тенденції, обрахував Арсен Хоменко та оприлюднив у виданні 1927 р. - 31 159 тисяч осіб населення станом на 1 січня 1931 р.14. І при цьому всьому саме найменшу цифру В. Сергійчук означає як аргумент, який начебто заперечує середню за чисельністю і підтверджує найбільшу! Чи є тут науковий підхід? Рецензенту питання здається риторичним, але хай читач вирішує сам.
Типові для серії довідників зауваги у вступі про недоліки розміщеної у них інформації
Аналізу текстів Василя Марочка та Арсена Зінченка у цьому скороченому огляді (на відміну від повного) місця не знайшлося. Першому – через об’ємність тексту, де аналізуються переваги та недоліки його праці, другому – через те, що зміст його статті не стосується демографічних втрат. Втім, загальний висновок щодо тексту В.Марочка слід таки зауважити: складається враження, що Автор робить свої висновки під якимось зовнішнім тиском, тоді як у самому тексті науковий підхід раз по раз таки дає про себе знати.
Окремо рецензент вирішив звернути увагу на текст доктора історичних наук Петра Чернеги, професора та викладача Національного педагогічного університеті М. П. Драгоманова. Основна тематика його статті не стосується демографічних втрат – там йдеться про геноцид, Однак і про втрати він, на жаль, не забув сказати. «На жаль», бо нічим іншим як профанацією теми його твердження про 10 млн. загиблих від Голодомору (с.130) назвати не можна. Не обмежившись цим, П.Чернега вказав як на буцімто реальний факт на поширюваний в українському суспільстві міф про знищення «усіх бандуристів, що зібралися на свій форум у Харкові» (с.130). Він також голослівно зазнaчив, що «національний склад державного апарату республіки у 20-30-х роках також був переважно не український», тоді як ці слова безумовно заперечуються статисткою кінця 1920- - 1930- років 15.
Втім, можливо, про згадані вигадки, як і загалом про цей текст, рецензент у скороченому огляді і не згадав би, якби П.Чернега при аналізі аналізу дій Кремля не зауважив, що «сьогодні понад 50% населення […] знову голодує» (c.131) (за контекстом – подібно до 1932-1933 рр.) та не означив би голод сучасною пересторогою для України. На наш погляд, нічим іншим як блюзнірством щодо терміну «геноцид» як такого та головної його складової – смертності від голоду – такі твердження означити не можна. Сумно, що таку відверту вигадку і до того ж моральний непотріб наукові редактори збірника, яких резолюцією конференції запропоновано як учасників освітньої програми, залишили у тексті. Додамо також, що і сам П.Чернега свого часу вже побував серед авторів шкільних навчальних посібників.
Слід зазначити, що далеко не до усіх праць із аналізованого збірника матеріалів у рецензента є змістовні зауваги – і про такі статті теж можна буде дізнатися у повному огляді. Одним із добре аргументованих і логічно викладених текстів і, водночас, останньою працею, на яку ми звернемо увагу у цьому огляді, є стаття Валерія Удовиченка «Особливості розслідування втрат української нації внаслідок геноциду в Україні 1932-1933 років» (с.137-142). У ній розповідається про роботу слідчої комісії, зокрема, звертається увага на те, слідчі з’ясовували причини та наслідки Голодомору і, насамперед, кількості загиблих.
Нагадаємо, що за результатами роботи цієї комісії у січні 2010 року Апеляційний суд Києва визнав, що загальна кількість прямих людських втрат від Голодомору протягом 1932-1934 рр. складає 3 мільйони 941 тисяча осіб. – саме цю цифру і подала на розсуд суду комісія. А при її складанні слідчі звернулися до реальних фахівців з питання підрахунку чисельності населення, тобто до науковців-демографів.
На наше переконання, така настанова - звертатися до справжніх фахівців з питання при оцінці тих чи інших питань - має бути правилом. Так, ставити під сумнів висновки фахівців та задавати відповідні питання може будь-яка особа. Але ті питання, принаймні, коли вони лунають від науковців, повинні мати реальне підґрунтя, яким не можуть вважатися твердження на кшталт «а мені не подобаються ваші висновки». Якщо ж ті сумніви обумовлені ідеологічними чинниками, вигадками чи просто необізнаністю у проблемі, то вони не мають права подаватися як вивірене наукове знання. Не можна неперевірені і тим більше науково спростовані тези поширювати серед широкого загалу чи впливових громадських і державних діячів, користуючись їхньою (тих діячів) необізнаністю або емоційним сприйняттям проблеми Голодомору. Тим більше не можна такого роду висновки директивно поширювати в освітніх закладах, як це зробило Міністерство освіти України у липні 2018 р. 16
При поширенні української візії про Голодомор слід пам’ятати, що це одна з основних тем української історії, про яку говориться у світі. Тому акцент на недостовірних і легкоспростовуваних відомостях про цю трагедію загалом підриває довіру до досліджень українських істориків як таких. Мало того, вказівка на перебільшені цифри загиблих ще й знецінює пам’ять про боротьбу проти більшовицького режиму тих українців, хто вижив і зрештою переміг у цій боротьбі.
1. Єфіменко, Геннадій. Старий міф краще нових двох? Про деякі «нові аргументи» щодо втрат від семи до десяти мільйонів українців під час Голодомору. Режим доступу: http://www.historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/2024-henadii-yefimenko-staryi-mif-krashche-novykh-dvokh-pro-deiaki-novi-arhumenty-shchodo-7-10-milionnykh-vtrat-ukraintsiv-vid-holodomoru
2. Міжнародна науково-практична конференція «Голодомор 1932-1933 років: втрати української нації». Режим доступу: http://memorialholodomor.org.ua/science/conferences/mizhnarodna-naukovo-praktichna-konferenciya-golodomor-1932-1933-rokiv-vtrati-ukrainskoi-nacii/
3. Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «Голодомор 1932-1933 років: втрати української нації» (Київ, 4 жовтня 2016 року) – Київ: Видавець Олег Філюк, 2017 – 200 с.
4. Режим доступу: Міжнародна науково-практична конференція «Голодомор 1932-1933 років: втрати української нації». 19 грудня 2016. Конференція відбулася 4 жовтня 2016
5. Национальный состав населения Союза СССР // Всесоюзная перепись населения 1939 года : основные итоги / Рос. акад. наук, Науч. совет по ист. демографии и ист. географии [и др. ; сост. Ю. А. Поляков и др. ; редкол.: чл.-кор. РАН Ю. А. Поляков и др.]. - Москва : Наука, 1992. – С.57.
6. Население СССР по народности // Национальная политика ВКП(б) в цифрах. – М., 1930. – С.36.
7. Национальный состав СССР по материалам Всесоюзной переписи населения 1937 // Всесоюзная перепись населения 1937 года : общие итоги : сб. документов и материалов / Ин-т рос. истории РАН ; сост. : В. Б. Жиромская, Ю. А. Поляков. — РОССПЭН — М., 2007 – С.86.
8. Левчук, Н.М. ; Боряк, Т.Г. ; Воловина, О. ; Рудницький, О.П. ; Ковбасюк, А.Б. Втрати міського й сільського населення України внаслідок Голодомору в 1932–1934 рр.: нові оцінки // Український історичний журнал. — 2015. — № 4. — С.84-112.
9. Постановление Политбюро ЦК ВКП(б) «О мероприятиях по ликвидации кулацких хозяйств в районах сплошной коллективизации» // Трагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание. 1927—1939. Документы и материалы. В 5-ти тт. / Т. 2. Ноябрь 1929 — декабрь 1930 / Под ред. В.Данилова, Р.Маннинг, Л.Виолы. — М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2000. — С. 126-127.
10. Справка Особого отдела ОГПУ о внутриокружном переселении кулачества третьей категории // Трагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание. 1927—1939. Документы и материалы. В 5-ти тт. / Т. 2. Ноябрь 1929 — декабрь 1930 / Под ред. В.Данилова, Р.Маннинг, Л.Виолы. — М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2000. – С. 745.
11. Кульчицький С. Опір селянства суцільній колективізації. ,// Голод 1932–1933 рр. в Україні: причини та наслідки. – К., 2003. – С.366-387.
12. Довідник з основних статистично-економічних показників господарства районів Харківської области УСРР. – Харків, видання управління справами УСРР, 1933. – С. 5.
13. Левчук, Н.М. ; Боряк, Т.Г. ; Воловина, О. ; Рудницький, О.П. ; Ковбасюк, А.Б. Втрати міського й сільського населення України внаслідок Голодомору в 1932–1934 рр.: нові оцінки // Український історичний журнал. — 2015. — № 4. — С.98.
14. Хоменко А. До питання про майбутній темп росту населення України (за матеріялами демографичного відділу ЦСУ) // Червоний шлях. – 1927. - №7-8. – С.198.
15. Детальніше про національний склад державного апарату тут: Кульчицький С.В., Єфіменко Г.Г. Структура державної влади в умовах формування тоталітарного ладу // Історія державної служби в Україні : у 5 т. // відп. ред. Т. В. Мотренко, В.А.Смолій; редкол.: С.В.Кульчицький (кер. авт. кол.) . – К.: Ніка-Центр, 2009. – Т. 2. – С.228-288.
16. Про цю директиву та реакцію на неї науковців демографів див тут: Звернення Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. В. Птухи НАН України до Міністерства освіти і науки України у справі некоректних цифр втрат населення від Голодомору у "Методичних рекомендаціях щодо викладання історії у 2018/2019 навчальному році" (лист МОН № 1/9-415 від 3 липня 2018 р. "Щодо вивчення у закладах загальної середньої освіти навчальних предметів у 2018/2019 навчальному році"). Режим доступу: http://resource.history.org.ua/item/0013963