Oh, shame to men! devil with devil damn'd

Firm concord holds, men only disagree

Of creatures rational.

In discourse more sweet;

For eloquence the soul, song charms the sense.

Others apart sat on a hill retired,

In thoughts more elevate, and reasoned high

Of Providence, foreknowledge, will, and fate,

Fixed fate, free will, foreknowledge absolute,

And found no end, in wand'ring mazes lost.

      John Milton. «Paradise Lost»

O hańba ludziom! Gdy diabeł przeklęty

 Z diabłem żyć może w zgodzie doskonałej,

Człowiek jedyny wśród istot rozumnych

Żyje w niezgodzie, lecz w ciągłej nadziei

Na Łaskę Niebios; a choć Bóg obwieścił Pokój,

lecz ludzie tkwią w zawiści, w złości

I nienawiści, a wojny okrutne

Wiodą i niszczą przy tym Ziemię, pragnąc

Zniszczyć się wzajem, jakby nie miał Człowiek

Wrogów piekielnych, którzy dniem i nocą

Czyhają tylko na jego zniszczenie

John Milton, «Raj utracony»  

      Ганьба всім людям! Коли проклятий чорт

      З таким же чортом може жити в досконалій згоді

      З поміж істот розумних лише Людина

      Живе в незгоді, постійно сподіваючись

      На Ласку Небес; і хоча Бог заповів Мир

      Тільки люди застрягли в заздрощах, в злості

      І ненависті, ведуть жахливі війни

      Нищачи при цьому Землю, прагнучи

      Знищити один одного, ніби й не має Людина

      Пекельних ворогів, що денно й нічно

      Підступно замишляють її занапастити.

Джон Мільтон, «Втрачений Рай»

      Заклик «залишити історію – історикам», в контексті «волинської» тематики є так само утопічний, як вимагати, щоби фільм «Wołyń» коментували одні лише кінознавці. Як видається, кількість рецензій на твір Войтка Смажовського (Wojtek Smarzowski) в Україні, на даний момент, приблизно дорівнює кількості тих, хто вже його подивився (тих, хто «не відписався» після перегляду «замінили» прихильники перевіреного десятиліттями підходу «не читал, но осуждаю»). І хоча написано буде ще дуже багато – основні претензії з українського боку вже сформульовано: неприхована карикатурність і схематичність більшості образів українців у фільмі, значна кількість відвертих ляпів – як в історичних, так і в побутово-звичаєвих деталях, презентація тільки однієї «правди» про трагічні події 1943-1944 рр., фактична (попри досить чисельні авторські «політкоректні» реверанси) «дегуманізація» українців (до вуст одного з героїв вкладено провокативну фразу щодо того, що ті «гірші за диких тварин, бо звірі не тортурують [своїх жертв]»). Зауважено також цілеспрямовану атаку на українську символіку і героїчну міфологію, зокрема всі бестіарські злочини здійснюються під вигуки «Слава Україні – Героям Слава!».

     Цей «пласт» ще неодноразово обіграватиметься і дебатуватиметься. Можливості досягнення якогось порозуміння щодо згаданих моментів – якщо не нульові, то дуже близькі до цього. Фактична заборона на презентацію цього фільму в Україні – додатковий тому доказ.

     Тому, на мою думку, цікавішою і пліднішою могла б бути більш відсторонена дискусія щодо, сказати б – найзагальнішого концепту чи «базису», на якому вибудована розповідь. Адже, наскільки можна зрозуміти, йдеться про кілька класичних біблійних тем, серед яких історія Каїна та Авеля – хоч і найочевидніше напрошується, але не є основною. Наприклад, показане нам Смажовським «полотно» можна інтерпретувати і як спробу «прочитати» Волинську трагедію в «матриці» сюжетів бунту проти Божої волі, гріхопадіння та вигнання з Раю. І хоча в своїх інтерв’ю режисер не дає нам прямих натяків на це, але ключові сцени фільму легко можуть бути проілюстровані цитатами з класичного твору на цю тему – «Втраченого Раю» Джона Мільтона (1608 – 1674).

     «Едем»

Potem zasadził Pan Bóg ogród w Edenie, na wschodzie.

Tam umieścił człowieka, którego stworzył

Księga Rodzaju 2,8

      І насадив Господь Бог рай у Едені на сході,

      і там осадив людину, що її Він створив

      Книга Буття 2:8

     Власне, оповідь стартує з замальовки з «Едемського саду», в якому мирно і гармонійно співіснують поляки та українці. Селяни обох національностей справляють весілля: полька виходить заміж за українця. Є безліч дрібних деталей, які вказують на те, що не все так ідилічно (польською ідилія – «sielanka») в цьому лісовому саді-раю, але, загалом, прямо нічого не вказує на майбутню криваву розв”язку. Дія відбувається в липні, очевидні як алюзії до прадавньословянських купальських традицій, спільних для наших народів, так і до того, що «криваві жнива» 1943-го відбулися у цей самий «календарно-обрядовий» період.

     Показано, що в «Едем» вже заповз «змій-спокусник» - у вигляді галичанина-члена ОУН, який проводить українську націоналістичну і пронацистську агітацію серед наївних і простодушних хлопів-волинян. Втім, його поки мало хто слухає. Групове «гріхопадіння» ще не відбулося, натомість відбувається гріхопадіння індивідуальне: закохана в українського парубка польська дівчина віддається тому на березі річки. Синхронно, в хаті, її власний батько веде торг-переговори про видачу її заміж – за вже немолодого поляка-вдівця.

     Загалом, на цьому етапі і українці, і поляки зображені досить збалансовано: обидві групи керуються дуже приземленими мотивами в своїх діях, в їхньому архаїчному світі важливим є розмір наділу (оперують виняткова «моргами» - середньовічною одиницею виміру площі ґрунту), плодючість худоби, ремонт в клуні і т.п. речі, а не якісь абстракції типу «нації» чи «вітчизни». Хоча між групами є виразні мовні та релігійні відмінності, але схожість в способі життя і роді занять дозволяють одним легко вдавати з себе інших/видавати себе за інших (і це, пізніше, рятує життя головній героїні). Але вже тут є цікавий натяк: польська сторона найвиразніше представлена жіночими персонажами, тоді як українська – чоловічими. При чому непрямо підкреслюється, що польки, виходячи заміж за українців, зраджують свою ідентичність, підкоряючись більш сильному, але й, одночасно, більш примітивному і темному началу. До речі, в фільмі презентується тільки такий варіант міжнаціональних шлюбів – прикладів союзу поляка-чоловіка та українки-дружини не наводиться навіть на рівні «дрібної деталі».

     Польська держава і католицька церква як такі, дуже умовно присутні чи згадуються (поліціант та ксьондз є гостями на весіллі, але не надто дбають про збереження честі мундира чи ряси, активно зловживаючи алкоголем). Однак, постфактум, нам дають зрозуміти, що тільки завдяки цим чинникам (хоч і слабким і недосконалим) вдавалось так-сяк тримати під контролем хтонічну і деструктивну українську стихію. Крах ІІ Речі Посполитої у вересні 1939-го зруйнував останні перепони до того, щоб темні маси/сили добрались до забороненого, але давно жаданого ними плоду: необмеженого насильства.

     «Вигнання з Едему»/ «Втрата Раю»

Ні, не любов,

А ненависть, не бажання змінити

Рай – привабили сюди Гієну вогняну,

Лише жадоба руйнування усіх насолод

За винятком услади руйнування

     Якщо припущення щодо режисерської задумки вірне, то можна сказати, що він цілковито дав раду із завданням продемонструвати – «Рай» в цей період втрачають геть усі групи, які жили на Волині. Але от провина за це/роль в цьому процесі/усвідомлення того, що насправді відбувається – була принципово відмінна. Поляки, назагал, є лише розгубленими пасивними жертвами, тоді як українці – цілеспрямовано обирають «темну сторону сили». Смажовський нав’язливо повторює одну й ту саму сцену: ніч, ліс, вогнище – а навколо нього зібрались українці щоб «підзарядитись» ксенофобічною і расистською ненавистю. Лише українці представлені як ініціативні колаборанти спочатку з радянським режимом, а потім – з нацистським. Щоправда, мимохідь виявляється, що в ключового з таких пристосуванців, який славив Сталіна, потім – Гітлера, а потім – Бандеру (не є спеціалістом, але дуже сумніваюсь, що серед волинських селян в 1943-му році був культ Бандери) “matka byla z domu Borucka”. Але цей десятисекундний момент помітить лише частина глядачів, а оцінить – ще менше. До речі, те саме стосується і короткого епізоду, в якому показано так звані «акції відплати», здійснені поляками, жертвами яких стали тисячі українських селян. Складається враження, що епізод вставлено винятково для того, щоб автора не звинувачували в «однобокості». Якщо так, то це було майже марний «реверанс». Наскільки можна було то спостерігати в кінотеатрі, «заряджений» розлогими і детальними сценами бузувірств, здійснених українцями, польський глядач просто не встигає «перебудуватись». І сприймає сцену вбивства польським загоном українця і польки (саме тих, які брали шлюб на початку фільму) як ще один «бандерівський злочин». Тим більше, що замордований поляками українець буквально напередодні зарубав власного брата, котрий вимагав від нього долучитись до масакри поляків, вбивши дружину. І очікував, що його покарають «свої» - а по факту вийшло, що покарання за гріх братовбивства прийшло від «чужих».

     Свідомо не хочу деконструювати/аналізувати ту частину фільму безпосередньо присвячену «різанині» - вона знята майстерно і не може не збуджувати сильні емоції. І, зрозуміло, ці емоції будуть різні у поляків та українців. Більшість останніх не готова буде сприйняти це як відображення реальних подій, хоч і в художній формі. Чи не більшість перших, сприймають «спресовані» в один клубок реальні факти, вигадки і авторські інтерпретації як справжнє «історичне джерело»…

     Натомість цікавою видається тема чи то «сторожів входу до Раю» чи то «охоронців виходів з Пекла» (це важко докладно зрозуміти, цікаво, що в польських кінотеатрах афіші фільму Сможовського сусідять з рекламними плакатами «Інферно» Рона Говарда за книжкою Дена Брауна).

     Завершальна сцена фільму – це перехід головної героїні з дитиною через міст, що його стережуть німецькі солдати. Молода жінка виходить з темного прадавнього лісу, в якому продовжують злодіяти деструктивні українські духи, на осяяну сонцем дорогу в широкому полі. На реальному плані вона йде пішки, але на символічному показано виїзд на підводі, якою кермує покійник (Харон?) – її коханий, українець-батько її дитини. Він загинув від рук п’яного НКВДиста ще у 1940-му, врятувавши головну героїню від висилки до Сибіру. Цей образ досить цікавий і, якщо в нього заглибляться так звані «кресові середовища» в Польщі – він не буде ними сприйнятий. Адже, за Смажовським виходить що, хай і опосередковано, «жертви й кати» мають спільну історичну і генетичну спадщину, яка Бог зна як може проявитись в майбутньому. До речі, не знаю, чи польський режисер дивився «Тараса Бульбу» Владіміра Бортка. Але в тій картині також є «спільний нащадок» брутального українця-горлоріза Тараса та польського магната (батька «Панночки») (це «дописування» Гоголя з боку екранізатора, відступ від першоджерела).

     В окремих рецензіях режисера і автора сценарія звинувачуюють в тому, що вони якось необ’єктивно змальовують радянських чи німецьких окупантів. Це дискусійне питання: принаймні «набір» стандартних штампів представлений (мародерство, винищення окремих етнічних (євреї) чи соціальних («куркулі») груп, у радянському(російському) випадку – ще й патологічний потяг до алкоголю). Але, як не парадоксально, саме в них він бачить позитивне/обмежуюче начало, здатне «загнуздати» українську анархію та свавілля. Можна зрозуміти так, що Волинська трагедія сталася ще й тому, що німецькі окупанти максимально ослабли і втратили контроль («боялись висунутись з міст»). Втім, ця тема, як і локальні особливості Голокосту (Смажовський не приховує, що і серед українців, і серед поляків був високий «пересічний» рівень антисемітизму, але продемонстровано, що готовність сприяти фізичному винищенню ще однієї групи «сусідів», нібито була більшою у українців). Думаю тут також є про що посперечатись фахівцям з періоду та тематики.

     У будь-якому разі, якщо це все авторський погляд не лише на минуле, але й на майбутнє польсько-українських взаємин, то він досить однозначний. «Рай» повернути/повернутись до Раю» неможливо. Після Волині ми навряд чи можемо мати плідні взаємини «сам на сам», а завжди потребуватимемо якогось посередника/контролера/ «Янгола з вогняним мечем» («На схід від еденського раю поставив Херувима і меча полум'яного, який обертався навколо, щоб стерегти дорогу до дерева життя», Книга Буття 3:24). Чи то у «іпостасі» Європи (Заходу), чи то Росії…

     ***

     Довга і важка дорога веде з пекла до світла

      Długa jest droga i ciężka, która z piekła wiedzie ku światłu 

         Те, що «мейнстрімною» в Україні стала жорстка негація фільму «Волинь» не означає, що він поганий - як твір мистецтва. Більше того, нам було б легше, якби він насправді виявився примітивною кон’юнктурною політагіткою (хоча, як я вже казав, декілька епізодів важко оцінити інакше). Зрештою, багатьом критикам варто усвідомити, що деякі нюанси просто «не зчитуються» в українському контексті. Той же образ «східних кресів» Речі Посполитої як «втраченого Раю» - самоочевидний для поляків, укорінений в їхній літературі та мистецтві. Але не зрозумілий для українців, де не має ні такого роду пам’яті про конкретні процеси на територіях спільного проживання, ані чогось подібного по відношенню до якихось схожих подій.

     Не все так просто і з його «антиукраїнскістю». Об’єктивно він не є українофобським – у вузькому розумінні цього терміну. Як вже зауважили багато рецензентів, у фільмі діють не лише «погані», але й «хороші» українці, здатні не тільки на емпатію, але навіть на самопожертву заради порятунку поляків. Хоча на жаль, фільм буде сприйнятий (і то не лише в Україні, але й у Польщі) саме як спрямований проти українців як таких. При чому, є серйозний ризик, що для певних середовищ в сусідній країні він стане «керівництвом до дії»: побоювання щодо можливих ексцесів, спрямованих проти чисельної української громади (насамперед – сотень тисяч трудових мігрантів) – зовсім небезпідставні.

     В Україні ж варто відрефлексувати на тему специфіки і стереотипів сприйняття нас найближчими сусідами. Смажовський, не просто не приховує, а підкреслює і виопуклює злостивий скепсис (назвемо це так) щодо здатності українців збудувати власну державу та утримуватись в рамках загальнолюдської «нормальності» без зовнішнього контролю. Саме цей момент, а не детальне зображення масових вбивств, вчинених у 1943-му, є найбільш образливим і сумнівним акцентом. Акцентом, який нагадує українцям, що попри непрості польсько-російські стосунки і діаметрально протилежні публічні декларації високопосадовців, в деяких «пунктах» позиції наших сусідів можуть співпадати… 

      На малюнку ілюстрація до французького видання (1868) поеми Джона Мільтона «Втрачений Рай».    

     Андрій Стародуб, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник відділу зарубіжних джерел з історії України Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України.