4 жовтня 2016 р. у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка відбулася Міжнародна науково-практична конференція «Голодомор 1932 – 1933 років: втрати української нації». Одним із ініціаторів і співорганізаторів конференції поряд із низкою інших організацій (Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України, Громадський комітет із вшанування пам’яті жертв Голодомору-геноциду 1932–1933 року в Україні, Асоціація дослідників голодоморів в Україні, Всеукраїнське товариство «Меморіал» ім. В.Стуса та Фундація Українського Голодомору-геноциду (Чикаго, США)) став Національний музей «Меморіал жертв Голодомору». Зауважуємо цю обставину через те, що саме оприлюднений на фейсбук-сторінці названого музею короткий звіт-резюме роботи конференції є предметом аналізу нашого аналізу.

     Автор огляду не брав участі в конференції, не чув аргументації і доповідей її учасників і тому аналізує винятково текст згаданого звіту–резюме (див рис.1 рис.2, або за посиланням:

https://www.facebook.com/olesia.stasiuk.3/posts/1279989295366688).

Написати відгук мене змусило усвідомлення того, що ухвалені на конференції резолюції можуть бути використані у широкій просвітницькій діяльності державних органів влади. Принаймні, у резюме про це йдеться, а статус музею дає усі підстави вважати, що така спроба буде здійснена. Отже, надані рекомендації мають бути науково обґрунтованими. Чи це справді так? Які висновки можна зробити з оприлюдненого звіту-резюме?

    Рис.1-2. Перша та друга сторінка поширеного Національним музеєм «Меморіал жертв Голодомору» звіту-резюме Міжнародної науково-практичної конференції «Голодомор 1932 – 1933 років: втрати української нації». 

Головним рішенням конференції, яке рекомендоване до поширення серед громадськості, стала теза про прямі втрати від Голодомору не менше 7 млн. осіб. Чи можна схвалити цю рекомендацію? Якщо  ні, то чому?

     Передусім зауважу, що тема демографічних втрат від Голодомору не є предметом моїх спеціальних досліджень. Тому готовий прийняти будь-яку цифру, якщо аргументи будуть переконливими і науково обґрунтованими. Однак як фахівець-історик з міжвоєнного періоду я маю можливість оцінити аргументованість наведених у звіті-резюме тверджень, що власне і є завданням цього огляду. Перед такою оцінкою вважаю доречним пояснити, на чому базуватимуться мої висновки.

     По-перше, вважаю, що кожен фахівець-історик має виносити на публіку свої твердження лише після ретельної верифікації здобутих знань. Розумію, що через брак джерел у такій тематиці як втрати від Голодомору часом буває важко перевірити отримані дані чи довести правдивість тих чи інших цифр. Але намагатися це робити треба, тим більше, коли така можливість є.

     По-друге, історик повинен осмислювати здобуті відомості, розуміти контекст епохи і робити висновки вже після ретельного аналізу тематики, а не підганяти факти під сформовані заздалегідь висновки. У випадку, коли все навпаки, говорити про наукове знання не доводиться.

     Аналіз короткого резюме-звіту призвів до сумних висновків щодо наукової коректності ухвалених там рішень.

     Що ж не так?

     Спершу про деякі формальності. У рішенні конференції категорично стверджується: «Науковцями доведено, що найменша кількість жертв Голодомору – 7 мільйонів». Теза не є коректною. Насамперед тому, що категоричні твердження у такій сфері, де неможливо здійснити точний підрахунок, самі по собі вказують на ймовірну відсутність наукового підходу. Далі. Рівень конференції не був достатньо представницьким. У ній не брали участі ті науковці, для яких тема демографічних втрат від Голодомору була предметом тривалих спеціальних наукових досліджень.

     Враховуючи названі обставини, а також те, що далеко не усі учасники заходу є істориками, ключовий висновок конференції, для того, щоб він мав належну для наукової конференції форму, варто було б озвучити приблизно так: «Учасники конференції – науковці та громадські діячі –  ухвалили рішення, у якому зазначають, що, на їхню думку, кількість втрат від Голодомору не може бути меншою від 7 млн.». Наявна ж форма резолюції має далекий від науки вигляд.

     Але, можливо, то просто невдала форма, а зміст аргументів належної якості? Таке буває. Тому йдемо далі.

     Головним для визначення науковості і достовірності запропонованих рекомендацій є наведені у вказаному звіті-резюме аргументи на користь рішень конференції. Їх небагато. У цьому немає нічого дивного, оскільки у подібних звітах зазвичай згадуються лише основні тези промовців та консенсусні формулювання учасників конференції. Що ж то за аргументи? Проаналізуємо їх.

     У резюме двічі повторюється теза про «матеріали сільського перепису» (на рис. 1 та 2 підкреслено лінією червоного кольору), причому у заключній рекомендаційній (для громадськості) частині він означений вже як «Всесоюзний сільський перепис». Мовляв, саме результати цього перепису засвідчують, що кількість населення УСРР станом на 1 січня 1932 року становила 32 680,7 тис. Насправді відомості – і про це говориться у документі, взяті із серії обласних довідників з основних статистично-економічних показників господарств (приклад обкладинки такого довідника по Харківській області подаємо на рис.3.) Такі довідники були зроблені на початку 1933 року по усім областях. Чисельність населення у них справді подавалася станом на 1 січня 1932 року. Але така дивина – упорядники жодного разу не згадали «Всесоюзний сільський перепис». Неуважними, мабуть були – навіть не подумали, що це могло б значно полегшити роботу як їм самим, так і, головне, прийдешнім дослідникам.

     Рис.3. Обкладинка видання «Довідник з основних статистично-економічних показників господарства районів Харківської області»

Натомість упорядники довідників прямо вказали, що вони використали наявні матеріали Центральної Адміністративно-територіальної комісії, надані їй районними виконавчими комітетами. (див. рис.4.).

Рис.4. Типова вказівка із обласного довідника на те, звідки взялися матеріали для визначення кількості населення    

Ідентичні твердження є у вступних рядках кожного з обласних довідників. Але при цьому прямо визнавалося: «Ми не можемо ґарантувати цілковитої певности та повноти показників, уміщених в довіднику (див рис.5, підкреслення червоним).

     Рис.5. Типові для серії довідників зауваги у вступі про недоліки розміщеної у них інформації

У вступі також зауважувалося, що рішення про видання довідників було ухвалено 1 грудня 1932 р.. А вже наприкінці січня 1933 р. всі вони були здані до друку, тобто робилося все поспіхом. Тому окремо наголошувалося, що місцевим органам влади потрібно уточнювати дані довідника та заповнювати відповідні рядки, які у книзі спеціально були залишені  порожніми. Це повною мірою стосувалося і чисельності населення. Пересвідчитися у цьому можна переглянувши рис.6 – там наведена така табличка з довідника по Донецькій області.

Рис.6. Табличка з довідника по Донецькій області з порожніми стовпчиками таблиць, призначеними для уточнення інформації по чисельності населення    

Таким чином, оглянувши зміст тих довідників, відомості з яких резолюцією конференції по суті абсолютизуються і вважаються засадничим для визначення втрат від Голодомору, слід підкреслити, що самі упорядники тих видань підкреслювали неточність наявних даних. Інакше кажучи, стверджували, що покладатися на ті цифри  у важливих підрахунках не варто. Отже, бачимо повну неузгодженість із аналізованої нами резолюцією наукової конференції.

     Потрібно зауважити ще одну важливу деталь. У тих довідниках немає жодної згадки про «Всесоюзний сільський перепис», на «дані» якого покладаються учасники конференції. І це не все. Коли вже восени наступного, 1933 р. статистики складали новий довідник районів і підраховували наявне населення вже дещо ретельніше, то вони знову «забули» врахувати матеріали «Всесоюзного сільського перепису 1931 р.». Як зазначено у вступному слові до цього видання, довідника «Адміністративно-територіальний поділ УСРР за станом на 1 грудня 1933 р.», в основу обчислення сільської людності було покладено результати перепису 1926 року та наслідки обліку Наркофміну УСРР 1932 р. Корективи були зроблені з урахуванням природного та механічного руху населення. (див рис.7, підкреслено червоним).

     Звичайно, вживані автором цих рядків слова «забули» чи «не знали» щодо «перепису» – то іронія. Якщо говорити серйозно, то наявність у промовах учасників конференції згадок про так звані «Матеріали Всесоюзного сільського перепису 1931 року» засвідчує, принаймні, некомпетентність (про свідому фальсифікацію думати не хочеться) цих дослідників у вказаному питанні. Адже ніякого «сільського перепису», тим більше «Всесоюзного»,  у 1931 р. не проводилося. А той факт, що твердження про матеріали цього «перепису» увійшло до загальних рекомендацій конференції, може вказувати на те, що жоден з учасників не знав, чи, принаймні, не наважився заявити про те, що насправді то посилання на неіснуючі документи. Про яку «науковість» резолюцій, яка ґрунтується на основі вигаданих подій, може йти мова?

    Рис.7. Титул та скан зі сторінки довідника «Адміністративно-територіальний поділ УСРР за станом на 1 грудня 1933 р.» із підкресленням засад підрахунку населення

Далі. У першій половині підсумкового документу конференції лунають сумніви, а по суті звинувачення (саме звинувачення, не критика!) в бік «експертів Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. Птухи НАН України». Мовляв, ті допустили використання «матеріалів сфальсифікованих всесоюзних переписів 1937 і 1939 років» та підраховували кількість втрат, «спираючись на московські архіви», а там, мовляв, «некоректні дані». Залишимо осторонь той факт, що учасники конференції такою оцінкою перепису 1937 р. по суті солідаризуються з тогочасним Кремлем, який під приводом «сфальсифікованості» і заборонив оприлюднювати його результати. Хоча така солідарність і є сумним фактом, але вона не має прямого відношення до аналізованої нами проблеми. Зауважимо, однак, що наприкінці резюме, в рекомендаціях конференції вже йдеться про потребу «враховувати нововиявлені архівні документи щодо Всесоюзного перепису 1937 року». Тобто спочатку конференція звинуватила демографів за те, що вони виявили ці документи та використали їх у своїх висновках, а потім та ж сама конференція закликає до використання нововиявлених (причому демографами!) документів! Як це назвати? Або виникає питання: хто конкретно виявив ці документи і хто саме «не використовує» їх у своїх висновках?

     Але справа не лише в переписі 1937 року. Поясню суть висловлених у резюме зауваг іншими словами. Йдеться про те, що резолюція конференції пропонує вважати використовувані демографами дані (переписи населення, щорічні дані з механічного і природного руху людності, щорічні дані про рівень смертності і народжуваності у порайонному зрізі тощо) «некоректними». Натомість обстоюються теза про те, що при оцінці втрат треба взяти за основу нашвидкуруч (за півтора місяці) зібрані відомості з довідників початку 1933 р., які самі упорядники тих видань називали неточними, неякісними і пропонували уточнювати на місцях. Щоб надати поважності такій пропозиції, в обіг «вводиться» згадка про «Всесоюзний сільський перепис 1931 р.», якого насправді не було. І все це називається «науково-встановленими» втратами від Голодомору.

     Але, на жаль, і це ще не все. Якщо вірити звіту, то керівник названого музею Олеся Стасюк у своїй доповіді використала термінологію, далеку від наукової, але близьку за своїм тоном до радянської пропаганди. Цитуємо: «Генеральний директор Національного музею «Меморіал жертв Голодомору», кандидат історичних наук Олеся Стасюк наголосила на аморальності невраховування в загальній кількості жертв природного рівня смертності 1.606,8 тисячі осіб, оскільки вони також померли в умовах жахливого голодування». Вживання такої термінології свідчить про позанауковий характер промови доповідачки. Це вже не кажучи про наукову безпорадність такого вислову. На жаль, цього, ймовірно, ніхто з учасників конференції не зауважив, інакше б такі слова не з’явилися у резолюції.

     Підсумовуючи аналіз короткого резюме-резолюції конференції «Голодомор 1932 – 1933 років: втрати української нації», що відбулася у Київському національному університеті 4 жовтня 2016 року, змушений констатувати таке. Висновки конференції базуються на основі вигаданих подій та ігнорують пряму вказівку упорядників взятих за основу документів про їх неповноту і недосконалість. Такі висновки не мають нічого спільного з наукою. Ідеологічна складова у рішеннях конференції, вживання відповідної лексики та фразеології остаточно унеможливлюють оцінку цього резюме як результату наукової роботи. Через це зроблені на основі рішень конференції рекомендації не можна застосовувати на практиці.

     Щоб не виникло непорозумінь, ще раз підкреслю, що негативний висновок сформувався не через несприйняття цифри у 7 млн. загиблих від Голодомору як такої, а саме внаслідок тих позанаукових аргументів, які були використані при її доведенні. Відсутність оцінки висновку Василя Марочка про 7,4 млн. втрат зумовлена тим, що про його аргументи в аналізованому нами документі не йдеться. Віддаю належне усій тій дослідницькій і просвітницькій діяльності, яку учасники конференції тривалий час здійснюють у справі поширення знань про Голодомор і не маю жодних особистих упереджень проти будь-кого з них. Але, як то кажуть, «Платон мені друг, але істина дорожча». Якщо ж якийсь вчений колись науково доведе і обґрунтує тезу про 7 чи більше мільйонів втрат, аргументовано, а не з використанням ідеологічних кліше заперечивши попередні дослідження, сприйму це як належить, тобто вітатиму гарне наукове дослідження, яке допомогло наблизитися до істини. Тоді як емоційність, неуважність до джерел, подання неверифікованих відомостей як результату наукового дослідження я не сприймаю і намагатимуся всіляко про це повідомляти як своїх колег науковців, так і громадськість. Вважаю, що публічне визнання слушними висновків конференції може істотно завадити поширенню правди про Голодомор у світі. Невже саме цього прагнуть учасники конференції?