З превеликою цікавістю прочитав рецензію Владислава Грибовського на свою монографію про компаративні фронтири (В.Грибовський. Межа межі. Нотатки на полях книги Ігоря Чорновола «Компаративні фронтири: світовий і вітчизняний вимір» (К.: Критика, 2015. – 376 с.).

Як передбачив сам В.Грибовський, «критичні застереження, розгорнуті мною, можливо, з надмірним прискіпуванням, звісно, теж можуть бути прочитані критично», дозволю собі частково не погодитися з критикою та скористаюсь оказією покритикувати самого рецензента.

Висловлені В.Грибовським зауваження можна поділити на чотири групи: неточності, пов’язані з «недочитанням» моєї книги; зауваження дискусійного плану, пов’язані передовсім з науковими зацікавленнями і спеціалізацією рецензента (ногайці і кочові суспільства Великого Степу); на предмет етимології поняття фронтиру і його відповідників у мовах народів світу; методологічні зауваження.

Розпочну з найлегшого. Насамперед дозволю собі не погодитися з рецензентом, ніби-то моя робота – це апологія Ф.Тернера. На підтвердження своєї думки він зацитував уривок з моєї книги («Спрямована на відмежування від Тернера кампанія […] насправді зревіталізувала його репутацію» (с. 48–49). Тобто наявна апологія Тернера»). Але насправді це не мій авторський текст, а цитата з «покаяльної» статті Патриції Лімерик в «The American Historical Review» 1995р., в якій вона оголосила про свою відмову від попереднього наміру викинути Тернера «на смітник історії». «Боротися з тезою Тернера, – писала вона, – це все одно, що боротися з тістом («fighting this thesis was like fighting the Pillsbury Dow Boy»); сприймаючи удар, воно моментально прогинається, а за мить поновлює попередню форму. Спрямована на відмежування від Тернера кампанія «нової західної школи» насправді зревіталізувала його репутацію», – ось так виглядає цей уривок книги повністю.

Рецензент зауважив мою обережність з дефініціями наукового поняття фронтиру, похвалив за це, але помилково ствердив, що я «не подав, і об’єктивно не міг подати, єдиного визначення поняття “фронтир”». Насправді ж, подаючи різні дефініції ключового поняття монографії впродовж усього тексту, я навів власне означення фронтиру у висновках (точніше, сформулював на основі попередніх означень), виділивши жирним шрифтом (с.266). Тим не менше рецензент його не зауважив.

Так само зовсім неслушно приписується мені апологія «традиційного для українського національного наративу твердження про перманентну боротьбу українського козацтва з “турецькою агресією”».  В цьому випадку не бачу сенсу повторювати висловлені думки і відсилаю всіх зацікавлених до оригінального тексту монографії, а також до статті, опублікованої в часописі «Фронтири  міста»¹.

Рецензент не має рації, коли стверджує, ніби «Вибір слова-відповідника з ісламського вокабуляру І. П. Чорновол чинив, вочевидь, під впливом австрійського історика Пауля Віттека, вважаючи його за “піонера застосування тези про фронтир до історії османської Порти” (с. 194; також с. 248).» Насправді ж основною працею у цьому сенсі була монографія Ральфа Брауера². А далі В.Грибовський каже: «Однак автор рецензованої монографії не сповна зважив на те, що ghaza thesis Віттека (твердження про складання Османської імперії в результаті уявно перманентної священної війни газіїв проти “невірних”), що був заявлений у 1938 р. і помітно вплинув на світову історіографію, зазнав кардинального перегляду в 1980-ті роки».  Насправді зважив, тому, саме з огляду на загальне визнання концепції П.Віттека за помилкову, в монографії я уникнув детальнішого обговорення «ґазі-тези», а згадки про П.Віттека – мінімальні.

Рецензентові також не сподобалося, що в ієрархії основних теоретиків фронтиру я поставив Овена Латтімора на друге місце після Фредерика Джексона Тернера. Насправді ж він ніби-то мав би стояти на першому. Поділяючи симпатії рецензента до особи та творчої спадщини О.Латтімора вповні, зауважу, що Тернер сформулював свою тезу про фронтир на 47 років раніше до першого видання монографії Латтімора про внутрішні фронтири Китаю. До того ж Латтімор впродовж своєї довгої наукової кар’єри так і не спромігся дефініювати своє поняття фронтиру. Тому, подобається це комусь чи ні, у цьому сенсі Тернер буде першим завжди, незважаючи на свою порівняно невелику творчу спадщину, як і сим(анти)патії до його персони.

Як уже згадувалося, спеціалізацією В.Грибовського є історія ногайців і кочових суспільств у цілому, тому неважко здогадатися, що в моїй книзі він прагнув віднайти передовсім інформацію, яка придалася б йому у подальших дослідженнях на цьому полі. Зокрема, він докоряє мені, що я виклав слушну думку Латтімора про молодшість номадів стосовно землеробів у вигляді «фрагментарного конспекту», а оскільки це одне з найголовніших досягнень Латтімора, треба було їй приділити більше уваги. Проте предметом моєї монографії є теорія фронтиру, а не ґенеза кочових суспільств. Саме з цієї причини я уникнув детальнішого обговорення цієї проблеми, – як на мій погляд, в контексті оголошених завдань – зайвої. Зрештою, в книзі немає ще багато чого. Метою монографії було лише ознайомити український історичний цех з досягненнями дослідників компаративних фронтирів, продемонструвати, як можна використовувати знання в цій галузі в дослідженнях минулого України, і таким чином спонукати до таких досліджень інших. В цьому контексті також не було моїм завданням назвати всі імена ідейних попередників Тернера, як цього бажає рецензент. Усе ж таки це ще не наукова концепція фронтиру (що є моїм предметом), а окремі думки її передвісників. Крім того, їх так багато, що ця проблема може бути темою окремої монографії. Це ж стосується регулярно демонстрованої В.Грибовським схильності до концепції орієнталізму. Не маючи нічого проти її використання в принципі, в тому числі в галузі компаративних фронтирів, і в цьому випадку я не вважав за доцільне переобтяжувати книгу зайвою інформацією.

Левова частка зауважень В.Грибовського стосується проблем етимології поняття фронту, а також термінології. Хочу йому подякувати за вказівку на інші турецькі відповідника поняття frontier, які відсутні в літературі предмету, а відтак і в моїй монографії; що підтверджує його кваліфікацію як знавця передовсім ногайського фронтиру – зокрема і  оттоманського – взагалі.

Владислава знаю давно і не раз при оказії вказував йому на недоцільність ототожнення понять «прикордоння» і «порубіжжя», а відтак «кордону» і «фронтиру», що провадить до непорозумінь і хибного тлумачення феномену фронтиру. А він зі мною не погоджувався. Проблема полягає в тому, що концепція Тернера побудована на гострому протиставленні фронтирів США кордонам Європи. Іншими словами, це антоніми від самого виникнення наукової концепції фронтиру; якщо фронтир – завжди зона, антикордон, кордон – завжди лінія, антифронтир; тому ототожнювати їх – методологічно неправильно. Зауважу, що проблему зауважив ще Ярослав Дашкевич (єдиний український історик, який регулярно вказував на доцільність використання теорії фронтиру в дослідження історії України і залишив декілька цінних статей на цьому полі). Хоч він і переклав «Great Frontier» як «Великий Кордон» і вживав саме такий термін, тим не менше з метою розмежування поняття кордону і фронтиру в історії України пропонував відродити старе українське «границя» на означення фронтиру. Проте на цю його пропозицію українські історики не зважають; а В.Грибовський, хоч і навів цікаві міркування про етимологію терміну «границя», водночас залишається прихильником формування в українській науці єдиної теорії кордону із скиданням в одну купу меж, кордонів, фронтирів ітп. Насправді такі спроби робилися неодноразово, розпочинаючи з кінця ХІХ ст., і вони не витримали випробування часом, а навіть були засуджені як расистські. Тому винаходити велосипед – не варто. Так само не варто на зміцнення своїх аргументів подавати  розлогі цитати Фрідріха Ратцеля – з міркувань наукової етики (не до моєї персони, а наукової етики взагалі). Бо якщо треба викинути на «смітник історії» Тернера з Віттеком, то Ратцеля – тим більше.

Зрештою, вказану проблему вирішують іноді в кумедний спосіб. Так, підхопивши нове та модне слово, адміністрація школи журналістики Українського католицького університету впровадила спецкурс «Українські фронтири». Сенс такого курсу – в написанні студентами «фронтирних» репортажів з прикордонних з Україною регіонів Білорусі, Польщі, Румунії, Словаччини тощо. А от ДНР і ЛНР, які й є «українськими фронтирами» чистої води (при тому представляють найнебезпечніший їхній різновид  – мілітарний), – не згадуються³. А й справді, чи можна посилати студентів католицького клерикального вузу на «практику» в медійні осередки ДНР-ЛНР?

Отже, я запропонував розв’язати цю проблему так, щоб не відновлювати вже тривалий час відсутній в українському словнику термін границя, а на противагу французькому запозиченню «кордон» перекладати frontier як порубіжжя, рубіж; Great Frontier – Великий Фронтир. У цьому сенсі я підтримав думку Володимира Кравченка, висловлену 2010р. у його монографії про Харків, лейтмотивом якої є розвій Слобідської України як би від «порубіжжя до пограниччя» (в цьому контексті назва останнього шостого розділу є вельми промовистою – «Нове пограниччя»)⁴. Вочевидь, вона рецензентові теж не сподобалася. Що ж, на колір та смак – товариш не всяк. Принаймні, прийняття пропозиції В.Кравченка перекладати frontier як рубіж не лише вирішило б істотну методологічну суперечність, а й забезпечило б нас від подальшого недолугого використання поняття фронтиру в гуманітаристиці. Тим більше, як слушно визнає В.Грибовський, в умовах, коли «частота вжитку слова “фронтир” в українському суспільному просторі за останні десятиліття зростала ніби в оберненій пропорції щодо поквапу вітчизняних істориків у визначенні предметного поля його докладання».

Неслушним є також такий висновок рецензента: «зазначене позбавляє переконливості висновок І. П. Чорновола про різні традиції розуміння фронтиру в Старому й Новому Світах: «Уживаючи це слово, европейці передовсім мають на увазі кордони (political frontiers), американці натомість – фронтири поселень (frontiers of settlements)” (с. 24)»). Зізнаюся, в бібліотеках Колумбійського університету я марно потратив чимало часу на перегляд книжок із ключовим словом Frontier(s), виданих в Європі, де насправді про фронтири не було ані словечка. Поки не набрів на статтю Джона Юрічка, який детально описав ґенезу поняття фронтир в вокабулярі громадян США; до неї й відсилаю шановного рецензента⁵.

Насамкінець дозволю собі не погодитися з думкою про те, що моє  дослідження – історіографічне, а не історичне, бо я не посилаюся на архівні документи. Звісно, за великого бажання можна було б дістатися та ознайомитися й з рукописною спадщиною Тернера. Або, як іронізував один наш спільний колега, – до архіву техаських рейнджерів і навіть зробити відкриття, наприклад, що насправді на їхньому мундирі було на один ґудзик більше, ніж це досі вважалося. Але що це дасть? До слова, епістолярна спадщина Тернера частково видана, я її гортав, проте оскільки особливо Рей Аллен Біллінґтон описав життя класика ледь не по годинах, я посилався передовсім на його монографію, а не на видану епістолярію, а відтак не включив її в бібліографію. Звісно, з формальної точки зору це недолік (що монографія захищатиметься як докторська дисертація – ні для кого не секрет, гадаю⁶). Проте на мою думку, дещо заяложена формула «автор впровадив в науковий обіг отакі й отакі нові джерела» бринить у цьому випадку трохи кумедно. Вочевидь, В.Грибовський – передовсім емпірик, прихильник традиційних методів класичного підходу, взагалі притаманного українській історіографії. Проте компаративні фронтири – галузь, де фактографічної інформації – чимало, а от спроби звести її теоретичні досягнення в одне ціле – досі не було. І властиво моя книга робить це – вперше в світовій історіографії, не лише в українській.

Вважаю, що ця моя монографія акцентує на теорії та є зразком мультидисциплінарного підходу. Історіографія є здебільшого предметом частини другої «Компаративний підхід». Натомість частина перша «Теорія фронтиру» поєднує елементи біографічного нарису й інтелектуальної історії (історії ідей) і здебільшого є полем спеціалізації «всесвітня історія»; частина третя «Перспективи застосування теорії фронтиру до історії України» – «історії України». Тому робота претендує на ступінь доктора історичних наук у галузі всесвітньої історії та історії України. До того ж історіографічну спеціалізацію львівським науковим осередкам ДАК досі не дозволив і вони залишаються київським столичним привілеєм.

Крім того, перший варіант монографії був довший на приблизно півсотні сторінок. Я прислухався передовсім до думки Леоніда Зашкільняка, свого наукового консультанта, та Леонтія Войтовича, рецензента, скоротити текст (вступ – удвічі). За що їм вдячний. Бо так справді краще. Згодом я прислухався й до поради Миколи Литвина, директора Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, й Олега Муравського, вченого секретаря інституту, подати до захисту рукопис, а не монографію, дописавши «методологічний»  розділ  (згідно вимог ДАКу; таким чином, у рукописі на один розділ більше). А водночас встояв перед спокусою набридати Андрієві Мокроусову, головному редактору видавництва «Критика», вставити цей новий розділ до тексту монографії – що мене б позбавило клопоту готувати до захисту рукопис. Бо монографія без нього – ліпша; така загальна думка тих, хто мав змогу порівняти тести монографії й рукопису дисертації. Що підтверджує відому істину, що формалістський підхід – не завжди найкращий.

В.Грибовський зробив також й інші зауваження – цікаві та слушні. Ні разу не чув раніше про російського Тернера – Федора Густавовича – в літературі предмету його ім’я відсутнє. Погоджуючись також із зауваженням автора, що «табуювання жінки в козацьких спільнотах, вочевидь, є окремим клубком з нитками, що, можливо, тягнуться до архаїчних структур на кшталт чоловічих спілок», зауважу, що така думка все ж не суперечить висновкам Томаса Баррета, Володимира Мільчева та й моїх про пряме пов’язання статусу жіноцтва в козацьких спільнотах з ключовими проблемами виживання, облаштування тилового забезпечення і самовідтворення. 

Рецензія В.Грибовського становить 20 сторінок – давно не пригадую собі таких об’ємних рецензій в сучасній українській історіографії. Крім того, наскільки мені відомо, цей текст дався йому нелегко, є наслідком тривалих творчих пошуків і роздумів, на що почасти вказує також полемічний тон і дискусійний зміст. А оскільки я до того ж не знаю, чи з’являться рецензії на цю мою книгу ще, хочу подякувати Владиславові Грибовському за велику роботу, а редакції сайту – за її публікацію.

1. І. Чорновол. Релігія та культура на фронтирі // Фронтири міста / За ред. В.Грибовського – №4. – Дніпропетровськ, 2015. – С.8-21.

2. Ralph Brauer. Boundaries and Frontiers in Medieval Frontier Geography. – Philadelphia: Transactions of the American Philosophical Society Held at Philadelphia for Promoting Useful Knowledge, vol.85, 1995.

3. http://journalism.ucu.edu.ua/navchannya/zhurnalistika/ukrayinski-frontiri/

4. Див. мою рецензію: Від Порубіжжя до Пограниччя [Владимир Кравченко. Харьков / Харків: столица пограничья. – Вильнюс: Европейский гуманитарный университет, 2010. – 357 с.; В.Кравченко, А.Мусиездов, О.Филиппова. Представления о Пограничье и практики их использования. – Вильнюс: Европейский гуманитарный университет, 2012. – 172 + 2с.] // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Вип.27. – Львів, 2015. – С.432-435.

5. John T. Juricek. American Usage of the Word «Frontier» from Colonial Times to Frederick Jackson Turner // Proceedings of the American Philosophical Society. – Vol.100. – №1. – Philadelphia, 1966. – P.10-34, https://www.jstor.org/stable/985999?seq=1#page_scan_tab_contents.

6.І. Чорновол. Компаративні фронтири: світовий та вітчизняний вимір. Автореферат … доктора історичних наук. – Львів, 2016.

https://www.academia.edu/Компаративні_фронтири_світовий_та_вітчизняний вимір