Вихід у світ монографії Ігоря Чорновола про дослідження фронтирів без перебільшення можна назвати помітною, важливою і давно очікуваною подією. Високий градус її актуальності завдячує тому, що частота вжитку слова “фронтир” в українському суспільному просторі за останні десятиліття зростала ніби в оберненій пропорції щодо поквапу вітчизняних істориків у визначенні предметного поля його докладання. Звісно, від історії не варто вимагати надмірного поспіху, особливо в ситуації розгубленого позирання з-під радянських ідеологічних завалів упродовж до непристойності довгого часу. Напрацювання Ярослава Дашкевича, Сергія Леп’явка, Віктора Брехуненка, Володимира Кравченка та інших українських дослідників терпляче долали інерцію похідного від СРСР ізоляціонізму, спираючись на західні дослідження фронтиру і пробуючи виробити на їхній основі власні концептуалізації. Не було поквапливим і вивчення “теорії фронтиру” Ігоря Чорновола, що тривали більше 10 років і були апробовані в кількох десятках наукових статей, перш ніж зматеріалізувалися в окремій книзі.

    Як об’єкт дослідження І. П. Чорновол обрав “процес становлення та розвитку теорії фронтиру”, за предмет визначив “пізнавальний потенціал компаративного підходу до тези про фронтир” (с. 14). Втім перші ж сторінки книги (14–15 та наступні) показують дублікатне використання понять: “теорія”, “концепція”, “теза”, “дисципліна”, котрі докладаються до фронтиру без жодного розрізнення. Великий науковий напрямок вивчення фронтирів, що сформувався наприкінці ХІХ ст., оприявнений у розмаїтій термінології, котра сама по собі може скласти предмет для наукових спостережень. Тож і авторові не вповні вдалося приборкати цю множинність та провести одне чітко визначене поняття, як-от “теорія фронтиру”, через всю книгу. Її ж багатий вміст подає не лише систематичний виклад теорій про фронтир, але й промовляє про розмаїття ідей, методів, підходів, дослідницьких технік і матеріалів дослідження.

    Джерельна база монографії складається здебільшого з англомовних опублікованих матеріалів, що отримали особливо цікавий вигляд в авторській систематизації. І. П. Чорновол виокремив дві групи джерел свого дослідження: 1) монографії, статті тощо – все, що сформувало “концепцію фронтиру, а відтак – дисципліну компаративного дослідження фронтирів”; 2) науково-довідкові видання, спогади, інтернет-ресурси (с. 15–16). Така класифікація, як на мій погляд, є надто спрощеною і не передбачає методичної витримки роботи з кожним різновидом джерел, а відтак лишає значний простір для довільної вибірковості та випадкових осяянь. Можна фіксувати й ефект несправдженого очікування на введення до наукового обігу неопублікованих джерел документального, мемуарного й епістолярного характеру. Втім відображення досліджуваного явища в англо- та іншомовних друкованих виданнях настільки величезне і розмаїте, що простий облік їх видається справою непересічною. Нею і займався автор, опрацьовуючи фонди бібліотек США та інших країн за підтримки міжнародних наукових програм.

    Будова книги чітко пов’язана з метою та завданнями, які поставив собі автор. Монографія складається зі вступу, 3 частин, 14 розділів, висновків, бібліографії та покажчиків. Першу частину відведено під розгляд виникнення й еволюції “теорії фронтиру”, розширення географії й предметного поля її застосування, а відтак і формування компаративного підходу до вивчення фронтирів як окремого напрямку. Друга частина стосується аналізу власне компаративного підходу. В третій частині викладено авторське бачення зазначеного “пізнавального потенціалу компаративного підходу до тези про фронтир”, тобто результат власного випробування “теорії” на “практиці”.

    Вступ потребує на повільне й уважне прочитання, адже в ньому автор розгорнув своє концентроване бачення “фронтирної” тематики, етимології пов’язаних з ним понять та їхніх відповідників у “мовах народів світу”. Подані тут твердження визначили загальну тональність основних розділів книги. Відправним пунктом стало визначення фронтиру, яке дав Фредерік Джексон Тернер у 1894 р.: це “ті віддалені, слабко заселені на різних стадіях розвитку країни реґіони, що стали ґрунтом, на якому сплавлювалися дикунство і цивілізація”. Далі наведено Тернерове уточнення 1924 р.: це “тимчасовий кордон експансивного суспільства на краю вільних земель […] – найближча до диких земель зона поселень, де суспільство та уряд не визначено або не вповні сформовано” (с. 19).

    Починаючи свій виклад з Ф. Д. Тернера, І. П. Чорновол, утім, не приділив належної уваги відомому йому фактові (с. 21) того, що слово “фронтир”, перш ніж стати науковим поняттям, зокрема в “тезах Тернера”, було терміном цілком практичним. Його застосовували під час переписів населення в США (United States Census), позначаючи ним територію з густотою населення 2 і менше поселенців на 1 квадратну милю і не охоплену систематичним адмініструванням. Визначення фронтиру як “вільної землі” походило з політико-правової практики, чинної до 1890 р., себто доти, доки суперінтендант з питань перепису населення не оголосив про “не існування фронтиру”, задекларувавши відсутність територій, на яких дотримувалися специфічного порядку фіксації і регулювання власності та державного управління. Ще Фулмер Мудд (1945) – на нього І. П. Чорновол посилався, відстежуючи рецепцію “тези Тернера” в Канаді (с. 92, 292) – наголосив на тому, що “фронтир”, як наукове поняття, сформували фахівці-статистики, котрі займалися переписами населення і допомагали урядові зрозуміти, чим є той терен, до якого воно докладалося [30, с. 24]. І тут не було б зайвим прослідкувати, як пов’язувалися між собою слова і речі в суспільно-політичному обігу, державній статистиці й Тернерових текстах, відстежити потрапляння слів до кожної з цих царин та набування ними нових значень і конотацій щодо тих саме речей.

    Те, що стартову позицію автор обрав не зовсім вигідно, посвідчує великий комплекс літератури, в якій фронтир до Тернера і поза його текстами характеризувався дуже суголосно тому, що сьогодні крізь призму нашарувань стереотипів розглядається як виключно Turner Thesis. Так, англієць Валентин Бекер (1876) чітко відрізняв frontiers від boundaries, позначаючи останнім унормовані кордони, а накреслену на карті лінію кордонів називав boundary line [21, с. 1–5]. Фронтирами він називав межі військового просування Росії в Центральній Азії у 1836, 1863, 1875 рр., ланцюг військових поселень на Кавказі, зокрема козацьких станиць [21, с. 31–32]. Персько-туркменський фронтир у нього концептуалізований як аморфна зона політичної непевності: “Увесь фронтир Персії, що між Каспієм і Афганістаном, межує (borders) з країною туркменів; цей фронтир не є визначений; він змінюється відповідно до набігів туркменів і спроможності певного [перського] губернатора відбивати ці набіги. Може здатися, що тут переважає постійна прикордонна війна. Оскільки туркмени поділяються на низку племен і кожен їхній аул (village, втім ідеться про кочові колективи і місця їхніх тимчасових зупинок. – В. Г.) має власних незалежних очільників, туркменські аули час від часу можуть з’являтися на напівконтрольованих шляхах на перській землі й сплачувати податки губернаторові, коли він має силу їх зібрати. Та попри [ситуативне] перемир’я, поокремі туркмени або невеликі групи, що належать до тих само аулів, воліють на власний розсуд чинити набіги на сусідніх персів […], виводити їх до пустелі й продавати або тримати їх, доки родичі не зберуть викуп. Туркменські аули не несуть відповідальність за ці набіги” [21, с. 58]. Інший англієць, полковник Джордж Елджернон Дюранд, описав (1894–1899) Східний Гіндукуш як фронтир, розуміючи його як зону британсько-китайсько-російського міжкордоння, що, через складний рельєф місцевості та спротив місцевих еліт британцям, мало вельми умовні межі [26]. Звісно, ці автори, британські службовці середнього рангу, послуговувалися цілком нормативним вокабуляром. Виразним посвідченням такого є наявність у складі Британської Індії адміністративної одиниці The North-West Frontier Province (територія сучасного Пакистану). Розташована вздовж частини не демаркованої лінії Мортімера Дюранда (про неї згадано під час викладу концепції Латтімора. – с. 59) на афгано-британському порубіжжі, вона проіснувала з 1901 до 1955 рр. В географічному довіднику про неї (1908) поняття “фронтир”, як-от Afghan frontier, використано поруч з boundaries; перше стосувалося не демаркованих теренів (гори, пустелі, ліси), друге – чітко розмежованих територій [32, с. 1–2].

    Зазначене позбавляє переконливості висновок І. П. Чорновола про різні традиції розуміння фронтиру в Старому й Новому Світах: “Уживаючи це слово, европейці передовсім мають на увазі кордони (political frontiers), американці натомість – фронтири поселень (frontiers of settlements)” (с. 24). Однак в усіх щойно зазначених випадках даремно шукати political frontiers; тут постає дещо схоже на frontier в US Census до 1890 р. І тепер спробуємо ще раз наблизитися до фронтиру в США в літературі поза Тернером. Томас Бальч, писав про “Фронтир Аляски” (1903) [22] як самоочевидну річ, що не потребує визначення. Втім цей автор приділив докладну увагу розмежуванням і юридично-правовому статусу Аляски, з огляду на правові колізії, похідні від передачі її Російською імперією США 1867 р. і територіальних претензій Великої Британії щодо неї (Alaskan boundary question). Рясне цитування Бальчом сучасної йому літератури про північноамериканські фронтири, виданої в Британії, Франції й Італії, посвідчує ту річ, що устійнення “американського” розуміння цього слова та його інтернаціоналізація відбулися раніше, ніж це уявляється І. П. Чорноволу. Тож розгляд історії вивчення фронтирної тематики з Тернера спричиняє помітне викривлення перспективи. Тернер і фронтир, так само як і Ленін та соціалізм, набули стійких ототожнень у пізніших ідеологічних нашаруваннях, що заднім числом висунули їх на перший план – кожного у своїй царині. Це відзначив і сам автор (с. 47–48) (звісно, щодо першої пари), хоча й не сповна використав як інструмент для корекції паралаксу, спричиненого тими нашаруваннями.

    Навівши визначення Тернера, І. П. Чорновол виклав уточнення, дане Реєм Аленом Білінґтоном: терен, прилеглий до слабко заселених регіонів, досі не експлуатовані матеріальні ресурси яких ваблять переселенців з соціально і економічно проблемних територій. Далі І. П. Чорновол відстежив “зміну до невпізнаванности” розуміння фронтиру, пов’язану з впливом ідей американського синолога Оуена Латтімора про зони взаємодії кардинально різних суспільств (с. 19). Констатація того, що Латтімор “про Тернера не згадував” і “кажучи його ж власними словами, просто був «невисокої думки»” про його тезу (с. 59), посвідчує непереконливість однолінійної схеми еволюції “теорії фронтиру”, побудованої автором за принципом: Тернер та інші. Однак, крім “лінії Тернера”, цілком можна говорити про “лінію Латтімора”, оприявнену у великому комплексі літератури, зокрема з кочівникознавчої тематики (детальніше – нижче). По тому розглядаються уявлення про фронтири європейського політичного істеблішменту на зламі ХІХ–ХХ ст. на прикладі “наукового кордону” (scientific frontier) лорда Керзона. От саме тут автор і ставить питання про етимологію слова “фронтир”. “Нині в англійській мові британців термін frontier передовсім означає лінійний кордон, натомість для американців це передовсім зона; британці вживають це слово як синонім до поняття border, американці роблять так лише іноді. І коли європеєць каже frontiers – треба здогадуватися, що він має на увазі не «фронтири» в американському […] розумінні, а кордони як Grenzen” (с. 21), – стверджує автор, удаючись до повтору.

    Етимологію слова “Grenzen”, поставленого в позицію протилежності щодо “frontiers”, І. П. Чорновол відстежив за Люсьєном Февром, котрий пов’язав його з польським словом “granica”, введеним до німецької літературної мови Мартіном Лютером у ХVI ст. І отут автор торкнувся множини, що своєю плинністю підважує його прагнення однозначності в находженні відповідників та протилежностей фронтиру в різних мовах світу. На прикладі не дуже давньої історії Австрії Отто Бруннер показав і володільницькі черезсмужжя, і розмаїття уявлень і відносин з приводу володіння землею та прав щодо населення, яке їх замешкувало, і те, чому ці речі є нескінченно далекими від того, що поділяється кордонами національних держав доби модерну [25]. Європейські кордони, позначувані словами на кшталт Grenzen чи border, за висновком Альфреда Рібера, пройшли довгу еволюцію “від лінії фортець і гарнізонних укріплень до фіксованої лінії, котра відображає ідеологічну, фінансову і мовну однорідність території” [14, с. 209]. Отже, малоймовірно, щоби Grenzen у часи Лютера й епоху Бісмарка стосувалося однієї незмінної реалії, оприявненої сучасним кордоном.

    Поняття “кордон” в аналізованій монографії подано лише як протилежність “фронтиру”, втім без уваги до історії явища, ним позначуваного, як і входження цього слова до українського мовлення. І. П. Чорновол обмежився лише констатацією його французького походження і тотожності зі словом “границя”, котре “в нашому словнику […] відсутнє вже понад пів століття” (с. 28). Розуміючи під словом “кордон” сучасні кордони, автор вважає невдалим поняття “Великий кордон”, котре С. А. Леп’явко та В. А. Брехуненко застосовували у своїх працях про українське степове порубіжжя (с. 28). Наскільки вдається простежити за джерелами, на півдні України це слово активно вживали з середини ХVIII ст. Тоді ним ще не називали роздільник територіальних володінь держав, а позначали заходи російського уряду з військового контролю степового порубіжжя й запобігання проникненню крізь нього епідемій (кордони як військові застави і протичумні кордони, карантинні служби [11, с. 262, 263 та ін.]). У грудні 1768 р. командувач Другої російської армії Алєксандр Рум’янцев писав керівникові Колегії іноземних справ Російської імперії Нікіті Паніну: “необъятная обширность ситуации наших границ весьма многочисленнаго требует войска, чтоб составить кордон, преграждающий надежно стремления неприятельские” [2, с. 128]. Втім, завдяки регулярності цих заходів, здійснюваних на порубіжжі, воно, вочевидь, і ввійшло до місцевих практик називання. У цілком сучасному україномовному значенні “кордон” зустрічається в повісті Михайла Коцюбинського “Дорогою ціною”, написаній у 1899–1901 рр.; її сюжет розгортається в 1834–1836 рр. у Степовій Україні. Хоча той самий автор паралельно вживав слово “границя”. В такому ж значені зафіксовано воно і в “Словарі” Бориса Грінченка [4, с. 283]. Слово “границя” в документах Запорозького Коша другої третини ХVIII ст. не завжди вживали в тих значеннях, що їх прагне жорстко внормувати І. П. Чорновол. Як-от один з багатьох випадків: “на речку Белозорку, по той стороне Днепра в границе турецкой находящуюсь, прибил” [1, с. 498]; тобто йдеться про прикордонну смугу, а не сам кордон. Хоча, звісно, в мові офіційних російських документів того часу “граница” стосувалася демаркованого і делімітованого кордону.

    Як запевнила О. П. Петровська, одна з упорядників “Словника української мови” в 11 тт., “спостереження показують, що в мові творів дожовтневої літератури перевага надавалася словосполученням із словом границя, у творах радянських письменників та в пожовтневій публіцистиці усталилися словосполучення із словом кордон”. Щодо відношення за змістом між цими словами подано такий висновок: “при взаємозаміні слів кордон, границя і межа треба враховувати те, що вони не виступають абсолютними синонімами – їхні значення перехрещуються лише частково. Слід мати на увазі, що в сучасній українській мові для назви лінії, яка розділяє території держав, уживається слово кордон. Для означення смуги, поділу якої-небудь території взагалі характерним є межа, а слово границя обмежено вживається в обох значеннях. Крім того, вони відрізняються сферою вживання у різних стилях мови та стилістичним забарвленням” [12]. Все щойно зазначене є вельми приблизним орієнтиром, наведеним за браком спеціальної літератури. Втім, історія вжитку цього слова в степовому регіоні має надто довгу тяглість, щоб її відкидати лише на підставі умовиводів.

    Не є переконливою і спроба І. П. Чорновола, слідом за В. В. Кравченком, знайти етимологічно виправданий відповідник поняттю “фронтир” у слові “рубіж” (с. 28), належному до українського, польського та російського мовлення. Попри це, ним досить часто позначали розмежований кордон: “от полского рубежа и от реки Бога до Днепра граница не написана, а оставлены те места пусты на употребление обоих государств народом”, – йшлося в документі 1705 р. [10, с. 95]. “Полским рубежом” тут названо кордон Речі Посполитої та Османської імперії, прокладений 1703 р. на правому березі р. Південний Буг; лівий берег тоді лишався не демаркованим. Якщо вже керуватися етимологічною логікою, яка виводить це слово від лексеми “рубати”, то виникає запитання: а на чому можна лишити зарубку в безлісому степу? Під час розмежування володінь Османської імперії, Речі Посполитої й Російської держави на початку ХVІІІ ст. демаркацію чинили засобом насипання курганів та встановлення інших “явних знаків”. І то вже був кордон, схожий на модерний – демаркований і делімітований, хоч і не контрольований всуціль [3], а не “рубіж” у сенсі не розмежованого фронтиру. То ж чи є тоді сенс говорити про “степове порубіжжя”? Є, бо говорили, причому дуже давно, і не переймалися етимологічними міркуваннями, залишивши їх кабінетним вченим більш пізнього часу.

    Звісно, будь-який висновок можна зрелятивізувати й обернути на ніщо. Але спроби І. П. Чорновола дисциплінувати мову дослідження фронтиру на підставі фрагментарного розгляду етимології та находження випадкових відповідників самі в собі містять релятивність і антидисципліну. Якщо, все ж, науку вважати за постійно поновлювану систему знань, а не спробу грати на скрипці в розгойданому залізничному вагоні з випадковим влученням у потрібні ноти, то поняття, звісно, мають бути систематизовані. Точніше перебувати в процесі постійної систематизації й уточнення, циркуляції інформації між теорією й емпірикою. Жоден теоретик не в змозі сказати що-небудь певне про речі, заховані в кургані, перед тим, як їх розкопають, зіставлять та систематизують археологи. То ж і умоглядної етимології не досить, щоб пояснити, як французьке cordon (мотузка, шнур) стало українським кордоном, а в сучасній російській мові перетворилося на позначення пункту нагляду за лісовим господарством. Потрібні розуміння контекстів і проби на смак джерел щодо них.

    Слідом за уявною географією лорда Керзона І. П. Чорновол розглянув спеціальну літературу про ліми Стародавнього Риму, “середньовічні фронтири”, вживання слова “фронтир” у домодерній французькій мові та його мандри до англійської (с. 22–25). Згодом автор подав уже кілька разів згадану дистинкцію американського та європейського розумінь фронтиру. Опісля ж спробував систематизувати “фронтирну” номенклатуру ісламського світу, України, Польщі, Росії і запропонував схему “етимології”, “синонімів і відповідників” щодо того (с. 24–30). Ця модель розгортання аргументації не показує переконливої ефективності, оскільки в ній губиться і хронологічна, і проблемно-тематична послідовність. Кожне включене до тієї схеми слово має свою складну історію, а відтак і ті ж особливості прочитання та плинності позначуваних ним речей, що і frontiers, cordon чи Grenzen.

    Спроба І. П. Чорновола знайти відповідник слову “фронтир” в арабській термінології – had, tagr, cawasim та, на загал, Dar al-Harb (“терен війни”, його протилежність – Dar al-Islam, “територія Ісламу”) – виглядає надто штучною, бо не враховує їхніх основних значень і не є чутливою до їхніх культурних контекстів. Поняття “Дар аль-Харб” і згадані його супутники стосувалося простору, де вели релігійно вмотивовану війну – газават. І, в межах цієї мотивації, байдуже, яка густота населення та рівень адміністративно-територіальної організації на цьому просторі, визначений чи не визначений кордон наявних у ньому держав тощо. В Османській імперії широко використовували зазначену термінологію, але в нескінченно далекому від Frontier Thesis сенсі. Як зауважив турецький історик Кемаль Карпат, кордони держави Османів не можна згрупувати в одній категорії; їх слід розглядати “кожен поокремо у відношенні стосовно Порти і з огляду на зовнішні та внутрішні обставини” [28, с. 1]. Центральними районами в ній вважали ті, де склалася тімарна система і на її основі сформувалися санджаки й бейлербейлики – одиниці адміністративно-територіального поділу. Те, що західний дослідник, позираючи крізь тернерівські окуляри, може називати фронтиром, староосманська документація вбирала в назви на кшталт хюкюмет (провінція з особливими статусом і режимом управління) [20, с. 16–20], хас чи мукатаа (привілеї щодо певної території, дані певній особі на певних умовах і на певний строк; інколи їх перекладають як оренда чи відкуп) [17, с. 61–63]. Існувало й чимало районів, фактична автономія яких не мала жодного правового визначення [33, с. 203], а відтак – і називання. Крім того, поняття османської політико-правової та господарської практики, напрацьовані в центральних районах імперії (як-от чіфтлик), набували специфічного значення на периферії, вступаючи в складну взаємодію зі словами та речами іншої генетичної природи [34, с. 182, 196–200].

    Вибір слова-відповідника з ісламського вокабуляру І. П. Чорновол чинив, вочевидь, під впливом австрійського історика Пауля Віттека, вважаючи його за “піонера застосування тези про фронтир до історії османської Порти” (с. 194; також с. 248). Однак автор рецензованої монографії не сповна зважив на те, що ghaza thesis Віттека (твердження про складання Османської імперії в результаті уявно перманентної священної війни газіїв проти “невірних”), що був заявлений у 1938 р. і помітно вплинув на світову історіографію, зазнав кардинального перегляду в 1980-ті роки. Тоді з’явилися дослідження про до- та неісламські елементи у віруваннях османських газіїв, підозріле ставлення до них сунітських правників і переважну підтримку їх неофіційними духовними лідерами (дервіші, суфії), гнучкий прагматизм і синкретизм у державній політиці, відсутність прагнень до тотальної ісламізації; з’ясувалося й перенаголошення в історіографії ідеології протистояння з християнським світом [33, с. 195–196, 199–200]. За висновком К. Х. Карпата, “релігія, як важливий чинник у визначенні культурної й соціальної одності та організації кожного кордону, здається, не відігравала істотної ролі в забезпеченні лояльності [населення] кожного кордону (border) щодо Порти”. Питома вага релігійного мотивування оттоманської політики, на думку цього дослідника, стрімко зростала наприкінці ХVIII – упродовж ХІХ ст., тобто мірою розгортання національних рухів та супротивної щодо них імперської ідеології [28, с. 1]. Отже, ghaza thesis штучно проектував пізню ідеологію в попередні часи, не вловлюючи специфіки світоглядної ситуації до модерну. До честі І. П. Чорновола, слід сказати, що він використав певний “критичний фільтр”, зважаючи на заперечення Крістофера Таєрмана щодо ghaza thesis (с. 248). Однак, поруч з тим, автор механічно поєднав наявні в літературі протилежні висновки про мерехтіння релігійності українських козаків (с. 246–247) та “релігійний фанатизм”, “християнсько-мусульманську нетерпимість – безумовний чинник етно-конфесійної ситуації в Україні” (с. 249–251). Обидва твердження були погоджені І. П. Чорноволом через розведення їх за хронологією: спершу мерехтіння, згодом фанатизм (с. 252). Тут само знаходимо й традиційне для українського національного наративу твердження про перманентну боротьбу українського козацтва з “турецькою агресією”. Хоча територіальні загарбання щодо тодішньої України Османи чинили в короткий історичний проміжок – останній третині ХVII ст., до того ж, не без підтримки частини цього козацтва.

    Сучасна історіографія переглянула і похідні від ghaza thesis твердження про те, що до Карловицького миру 1699 р. Османи не мали жодного поняття про мирні кордони з християнськими державами. Італійський історик Марія Педані аргументувала висновок про те, що практика встановлення стабільних кордонів в Османській імперії стала чинною з 1481 р., коли вперше розмежували її та венеційські володіння в Далмації та Мореї. Демаркаційні практики тривали й упродовж ХVI–ХVII ст., а після Карловицького миру охопили незіставно ширший простір [33, с. 205, 207]. Підписані султанським іменем документи, що санкціонували ці практики, мали арабську назву hududname. Формою однини від hudud є hаd, що перекладають з арабської як лезо ножа або гірський хребет. В Османській імперії воно отримало значення меж повноважень посадових осіб і стало назвою для офіційно визначеного державного кордону [33, с. 205]. Однак оте hаd в І. П. Чорновола без жодних пояснень і посилань, тобто не аргументовано, віднесено до категорії відповідників фронтиру (с. 25), хоча воно ближче до категорії кордонів – borders чи Grenzen.

    Авторові “герменевтичні дослідження поняття фронтиру” чимось нагадують вправи середньовічних реалістів, котрі в розмаїтті назв схожих предметів прагнули дошукатися неоплатонічної першосуті, з якої вони буцім еманували. І, щоб заперечити І. П. Чорноволу, не обов’язково ставати на позиції номіналістів, тобто відкидати спроможність слова “фронтир” бути універсальним поняттям. Треба лише взяти до уваги те, що це слово і дискурс, який склався з приводу речей, до яких устійнилося його докладання, цілком належать до доби європейського колоніалізму, а відтак і модерну. Європейський колоніалізм приніс до неєвропейського простору речі, раніше йому незнані: приватну власність на землю та її ринковий обіг, масовий рух найманої та підневільної робочої сили, промислову експлуатацію природних ресурсів, формалізацію політичної та соціальної сфер, диференціацію форм власності й тотальне посвідчення її в документах. Тобто відбулося всезагальне відкриття всіх локальних замків одним ключем – папірцем, що посвідчував володіння – будь то міжнародний договір про кордон, чи то запис в кадастровій книзі про земельну ділянку. За висновком сучасника тієї доби, Фрідріха Ратцеля, “європейці, що прийшли зі своїми поглядами на цінність землі в такі терени, де панують інші погляди, можуть легко задовольнити своє жадання здобуття землі, щойно вони потрапляють у середовище таких людей, котрі вважають геть незрозумілою розкішшю володіння землею в більших обсягах, ніж це потрібно для прогодування. Цим пояснюється величезне відчуження земель, яке неправильно приписувалися дитячій недосвідченості [тубільців] у політичному відношенні; втім, за суттю, це був, лише результат інших поглядів на землю і понять про кордони, в яких, так само як і в європейських баченнях, все ж була певна система і сенс. Звідси – постійне зіткнення між цими протилежними поглядами на землю держави” [цит. за: 19, с. 52–53].

    Відомо чимало прикладів того, як європейська система називання земель і визначення їхнього статусу та меж, разом з “відкриттям” їх для світового ринку, спричиняла те, що, за висловом Генріха Шурца, Ратцелевого учня, аборигенне населення – і буквально, і всезагально – “втрачало ґрунт під ногами” [19, с. 118]. Тобто, якщо “фронтир” розглядати як універсальне поняття, чого так сумлінно дошукується І. П. Чорновол, і брати за основу його розуміння Тернерове визначення (“вільна земля”, зона зіткнення “цивілізації” та “дикунства”), то якраз і вийде ота “втрата ґрунту під ногами”, знецінення прав попереднього власника і привласнення через (пере)називання. Те, що статистики США і Тернер називали фронтиром, вочевидь, корінні американці сприймали й називали геть по-іншому. Таке розуміння фронтиру цілком підпадає під визначення Едвардом Саїдом орієнталізму – “знакової системи, яка виражає європейську атлантичну владу над Сходом” і не є “правдивим дискурсом про Схід” [16, с. 17] (звісно, замість “Сходу” тут треба читати: увесь неєвропейський простір). Протиставлення “дикунства” “цивілізації”, називання певних спільнот “примітивними”, як показав Елазар Баркан, є не стільки інструментами розуміння, скільки засобами конструювання дискурсу ієрархічної вищості європейців через наукові та художні наративи [24]. І. П. Чорновол неодноразово наголошує на націоналістичному змісті “тези Тернера” (зокрема, с. 245), однак не торкається її “орієнталістичного” сенсу, виявлення якого є прикметою постколоніальних студій. Хоча автор, відстежуючи еволюцію “теорії фронтиру”, продемонстрував критику Тернера з боку “нової західної школи” (Патрисія Лімерік, Ричард Вайт та ін.) у 80–90-х роках ХХ ст. У структурі цієї критики відзначено спробу замінити основне поняття, “фронтир”, на “завоювання”, а також “акцент на расизмі й сексизмі як завойовників, так і самого Ф. Тернера”. І. П. Чорновол підсумував цей критицизм таким: “Критики нової хвилі так і не спромоглися вирватися з наративу, який створив Ф. Тернер”; “Спрямована на відмежування від Тернера кампанія […] насправді зревіталізувала його ретупацію” (с. 48–49). Тобто наявна апологія Тернера.

    І. П. Чорновол не подав, і об’єктивно не міг подати, єдиного визначення поняття “фронтир”. Натомість, і в цьому безперечна заслуга автора, розгорнув широке історіографічне полотно його тлумачень. Другим після Тернера “чільним теоретиком компаративістики фронтиру” І. П. Чорновол назвав Оуена Латтімора і виклав його бачення у власному формулюванні: “це простір змінних цінностей у зоні зіткнення різних культур і адаптування до природного середовища, коли внаслідок інтенсивної комунікації, економічної, соціяльної, культурної та політичної взаємодії відбуваються запозичення, пристосування (акультурація) або одомашнення (асиміляція) однієї культури іншою” (с. 206). Третім у шерезі “чільних” іде Волтер Прескотт Вебб: “це колоніяльний фронтир Великих географічних відкриттів обох Америк у контексті співвідношення периферія–метрополія”, з доповненнями Вільяма Гарді МакНіла, котрий навів фронтирну “оптику” на степове порубіжжя Європи (с. 267). Найдосконалішою автор вважає “типологію мобільних фронтирів” австрійського історика Андреаса Каппелера: військовий фронтир, фронтир інтенсивної експлуатації природних ресурсів, фронтир поселень (с. 268–269). Було б зарозумілою легковажністю намагатися добути уявний дистилят з цих чотирьох визначень (в монографії ними реєстр не вичерпується), і автор цього виправдано уникає. Але ж, коли так, то якого відповідника можна сподіватися знайти, зокрема, в арабсько-османському “Дар аль-Харб”: Тернерового, Латтіморового, Веббового чи МакНілового? Автор, звісно, так питання не ставив, однак і не пояснив критерії відбору тих відповідників. Тож, на противагу цьому, вповні можна випрацьовувати аргументи про те, що неєвропейські суспільства зі свого історичного досвіду не знали нічого схожого на європейський колоніалізм, тому й не мали потреби ані в констатації, ані теоретизації фронтирів.

    Сьогодні спостерігається подальша фрагментація та зміна ракурсів бачення предметностей, позначуваних словом “фронтир”. Наприкінці ХХ ст. сформувалося поняття “фронтирні ринки” (Frontier Markets) на позначення обмежено інтегрованих національних економік, периферії світової економіки. Тут уповні проглядається колишній колоніальний сенс фронтиру, як і спадковий зв’язок між колоніалізмом і глобалізмом. Оприявнилося і дроблення поняття, його міграція до царин, в яких воно раніше виглядало б дивним. Спроби інвентаризації окремих прикмет, ознак, властивостей і різновидів фронтиру (як-от в Альфреда Рібера і Андреаса Капеллера) можна порівняти з ефектом підкреслюванням олівцем у книзі: виділення одного слова чи речення чітко фіксує увагу, кілька підкреслень – менш чітко, і т. д. аж до того, що суцільне підкреслення не підкреслює нічого. Що ж підкреслює поняття “фронтир”, після того, як його пустили в плавання настільки далеке, що початковий “порт приписки” (якщо гіпотетично визнати такий за Тернером) вже не в змозі визначати правила його “фрахтування”? Як на мій погляд, – ентропію державної влади та характерної для центру суспільної організації на периферії, де постають розмаїття гібридних, синкретичних форм соціальності та культури, переважання гнучкого звичаю над кодифікованим правом, збільшення варіативності індивідуальної поведінки й підвищення мобільності населення.

    Щойно названі прикмети, як показано в книзі І. П. Чорновола, в різний спосіб фіксували всі теоретики фронтиру, та найповніше їх концептуалізував Оуен Латтімор. Якщо універсальність поняття “фронтир” обґрунтувати через просторову ентропію політичної організації (так можна розглядати й експансивну державу, якщо аналізувати її в аспекті синхронії), то прикмети фронтиру, похідні від практик доби колоніалізму, отримають акцидентальний вигляд. Таке розуміння фронтиру краще вловлює специфіку ситуації на порубіжжі будь-якої домодерної держави, ніж механічне пересування “тези Тернера” по різних континентах і періодах. Воно ж рельєфніше відтінить зміни в часи модерну – більш чи менш чітку тенденцію до рівномірного покриття державою всієї своєї території, усування відмінності в управлінні центром та периферією, встановлення чітких кордонів – демаркованих на місцевості, делімітованих на карті й зафіксованих у міжнародних договорах. Або навпаки: фрагментацію територіальних володінь і постання нових держав, як-от Альфред Рібер “за допомогою теорії фронтиру обґрунтував думку про розпад СРСР” (с. 268). Хоча, не можна перебачити всього, що можуть дати майбутні конкретні дослідження. Адже, як жартують археологи, найвишуканіша теорія не докопається до того, що може відкопати банальна лопата.

    Розгляд фронтиру як ентропійної зони виводить дослідження на давні дуальні структури на кшталт латинських terra і territorium, звільняючи від потреби кружляти по колу європейського колоніалізму. В цій дуальності перше є простором поза власністю і регулярним державним контролем, або всуціль поза власністю і державою (юридичний термін: terra nullius); отож це простір не розмежований, не певний та невідомий (terra incognita). Друге є землею розмежованою, культивованою, охопленою систематичною дією державного управління, інститутів гарантування власності та громадської безпеки; цю землю уявляють як обжиту, облаштовану, рідну, свою тощо. Тerritorium має чіткі внутрішні межі, однак не завжди обмежений назовні, з огляду на сподівані перспективи розширення або повернення втраченого. Давньогрецькі хора і ойкумена є прямими його відповідниками; уявлення про обшир ойкумени, втім, змінювалося, мірою об’єднання давньогрецьких полісів у складі елліністичних держав і Римської імперії, – від землі еллінів до простору, населеного всім людством [5]. Схоже структурування можна відстежити і в дуальності Дар аль-Харб та Дар аль-Іслам ментальної географії ісламського світу, де в перше вкладали, крім значення “терен війни”, ще й розуміння чужого й ворожого світу, terra incognita – цілком у дусі античної традиції.

    Шанувальник Аристотеля, ібн Халдун (1332–1406) розрізняв народи, котрі живуть на відкритих (бадв, це слово також перекладають як “пустеля”) і огороджених (хадар) просторах, тобто транслював ту саму дуальність. Однак він, туніський араб-мусульманин, не протиставляв городян, що мешкали за міськими мурами, бедуїнам, які жили в бадв (арабське “бадаві” – мешканець пустелі). Оскільки ввесь Магриб, і міський, і пустельний, був простором ісламської умми, а засновниками династій у столичних містах часто ставали бедуїнські вожді, то й бадв ібн Халдун не сприймав за щось чуже і вороже. Розрізнення йшло по соціально-економічній площині. Як прикмети хадар він відзначив поділ праці, ріст добробуту, наявність надлишку, що звільняє людину від потреб добування хліба насущного і створює можливості для витончених занять. Для життя в бадв характерний “поклик необхідності”, задоволення мінімальних потреб без накопичення надлишків [8, с. 199–201]. Для цього автора також не існує антагонізму між седентарним і кочовим населенням, адже в арабському світі колишні кочовики часто ставали городянами: “Життя на відкритому просторі передує життю на огородженому […], а пустеля (бадійа) є основою облаштування, тоді як населені пункти – продовженням (мадад) його” (тут і нижче подано переклад з російськомовного опрацювання оригіналу А. В. Смірновим). Ібн Халдун переймається насамперед тим, щоб у містах “мудрість спонукання (кахр) і влади (султан) усувала несправедливість”, і правитель не був її причиною, а в бадв про справедливість дбали шейхи і старійшини. Найбільше ж він наголошує на згуртуванні – асабіййа [8, с. 201–202]. Тобто в ібн Халдуна бадв і хадар, розрізняються, але не протиставляються на античний кшталт, як-от елліни/римляни та варвари, хай навіть конфедерати. В Магрибі спокій у пустелі означав безпеку на караванних шляхах, а відтак і процвітання міст; тому пустеля й постає “основою облаштування”.

    У щойно наведеному марно шукати щось від тернерівського розуміння фронтиру; натомість тут продемонстровано симбіоз різних укладів життя у відмінних екологічних нішах, рефлексію з приводу цих різностей та хитких балансів між ними, а також стиль самої тієї рефлексії, відмінний від модерного дискурсу про фронтири. Проте в Андалусії про такі баланси не йшлося і, вочевидь, були інші, більш зарелігійнені осяяння, відмінні від аристотелівських дистинкцій ібн Халдуна. Як зауважив Ендрю Гесс, на іспанському фронтирі не трапилося такого, як у Китаї, де кочовики завойовували густозаселені землеробські райони та самі китаїзувалися; не було тут і рухливого кордону (border), як в Америці, де одна культура поглинала іншу. Тут “відносно висока спроможність кожної цивілізації організувати своє населення робила асиміляцію неможливим або надто важким завданням” [27, с. 5]. Тобто йдеться про зону довготривалого конфлікту. Але зараз мова не про це, а про дуалізм terra і territorium, явлений різними культурами, а також про витоки самого феномену межі й межування, прямим чином пов’язаного з явищем володіння і власності.

    Як помічено ще в старій етнографічній літературі, межа між terra і territorium скрізь, як правило, не була чіткою. За висновком Фрідріха Ратцеля, “сутність державних утворень у диких народів становить невизначеність кордонів (курсив цитованого видання. – В. Г.), що навмисно не проводяться у вигляді лінії, але підтримуються відкритими, у вигляді вільного простору мінливої ширини. Неточність лишається властивістю кордонів навіть держав напівкультурних. Не вся держава пов’язана з площею землі, яку вона покриває, і особливо з його периферійними частинами; цілком певним є лише політичний осередок, найбільш суттєве в усьому утворенні. Саме з нього влада, що втримує державу [від розпаду], спрямовує свою силу в більшій чи меншій мірі на периферійні смуги. Прикордонні пункти і прикордонні простори відомі нам на всіх ступенях. Прикордонні простори лишаються вільними і слугують навіть за спільні місця полювання, але вони слугують і за житло для ворожих державі сил різноманітних desperados (з іспанської: розбійники. – В. Г.); нерідко тут започатковуються нові державні утворення” [13, с. 135–136]. Сучасний російський африканіст Юрій Кобіщанов вважає типовою для всіх домодерних держав наявність “різниці між центральними областями […], що складають їхнє стійке ядро, та периферійними областями, доволі слабко поєднаними з центром”. Організація політичної влади та інтенсивність здійснення в них державних функцій різні: “Нерідко збір данини з периферійних областей і підтримку в них центральної влади чинять через полюддя, що в центральній, основній частині держави вже втратило своє значення. Так було в державі Шамбала (теперішній Танзанії) […], в деяких царствах Центрального Судану […], в царській Росії (ясачні відносини на північних окраїнах)” [9, с. 7]. Тобто крайні пункти дії державної влади визначалася не конкретною лінією кордону, а ентропією цієї дії, згасанням її мірою наближення до прикордоння. Точніше, прикордоння поставало там, де вона остаточно згасала. Схоже бачення зафіксував і І. П. Чорновол: “фронтир – нормальний стан усіх багатокультурних незмодернізованих спільнот” (с. 221). Втім воно контрастує із налаштованою на Тернера загальною тональністю його викладу.

    Якщо вважати за фронтир зону згасання державної влади і розгоряння влад недержавних, інколи потенційних для постання нових держав, або смугу поза контролем суміжних ворогуючих держав, то визначення кордону можна адресувати процесові з протилежним вектором – подоланню ентропії державної влади на периферії. Згадане вище визначення Альфредом Рібером кордону як “фіксованої лінії, котра відображає ідеологічну, фінансову і мовну однорідність території” може слугувати за посвідчення того, як фронтири ставали кордонами, а світ ставав тісним, все більш і більш розмежованим. Томас Нейл зауважив прямо пропорційну залежність між зростанням рухливості людей та речей і збільшенням кількості та різновидів кордонів: “Попри тріумф глобалізації та зростання потреби глобальної мобільності, сьогодні існує більше типів кордонів, ніж коли-небудь раніше в історії. За останні двадцять років […] сотні нових кордонів постали по всьому світу: кілометри нових загорож із колючого дроту, тони бетонних захисних стін, численні офшорні центри утримання під вартою, бази біометричних паспортів, різноманітні контрольно-пропускні пункти в школах, аеропортах і вздовж різних шляхів по всьому світу”. Кордон, з огляду на щойно окреслену перспективу, постає як процес соціального розділення (process of social division). “[…] Історично кордон (border) пройшов крізь множину імен: загорожа, стіна, порожнина (cell), фронтир, ліміт, марка, межа (boundary) тощо. Це все окремі явища в соціальній історії, навіть якщо вони накладаються одне на одного” [31, с. 1, 2].

    Тож спроба І. П. Чорновола розвести кордони і фронтири в осібні класифікаційні ряди вряд чи є виправданою: обидва вони так чи інакше, кожен у межах своєї специфіки, вказують на край території певного суспільства і початок іншого простору. Втім і специфіка теж має бути врахована. Слово “кордон”, як український відповідник англійському “border” чи російському “граница”, може бути родовим поняттям, що вбирає в себе “фронтир”, адже будь-який фронтир є кордоном, але не всякий кордон є фронтиром; тобто зміст “кордон” – ширший. У певному сенсі, байдуже, яка етимологія цього слова: в Україну його принесли практики військового розподілу території, а не вправи із застосуванням мотузки; сучасне його вживання вільне від асоціювання як з лінійним шикуванням війська, так і з мотузкою, котру колись задля того використовували. У межах цього родового поняття можна передбачити класифікаційний поділ на кордони-лінії, просторова ширина яких не має значення, і кордони-простори, або фронтири, де просторовість є системотворчим елементом. Можливі й дальші класифікації, як-от російський географ Дмітрій Замятін виокремив “цілий клас прикордонних просторів, або просторів-кордонів […] – американський фронтир, Україна як країна-кордон (страна-граница) […], цивілізаційні лімітрофи, країни – геополітичні буфери й т. і.” [6, с. 43].

    Все досі зазначене можна вважати за напис олівцем на полях книги І. П. Чорновола у розділі “Вступ”. Адже саме тут була задана “тернірівська” тональність фронтирної гами, поставлено знак рівності між Turner Thesis та Frontier Tesis. І автор, звісно, не є одиноким у такому баченні, яке одноманітно повторюється у величезному масиві англомовної літератури. Хоча вагу аргументів не визначають зважуванням книжок, в яких вони викладені.

    Перша частина монографії, що має назву “Теорія фронтиру” містить уповні оригінальний виклад того, як формувалася ідейна спадщина Тернера, як її сприймали за його життя і як змінювалося її сприйняття після його смерті. Історію її рецепції автор поділив на шість періодів – від часу “некритичного сприйняття тези про фронтир” (1900–1921) до поступового зростання критицизму, плюралізму думок, розширення тематики фронтирних студій, “інструменталізації Тернерового доробку як американського символу «холодної війни»” (1960–1984), системної критики Тернера “новою західною школою” і його “ревіталізації” (1985 і дотепер). Прикметою останнього періоду автор вважає “адаптацію тези про фронтир у працях російських істориків, проникнення і поширення її в українському історичному цеху” (с. 33–74, 265–266).

    Серед постатей, котрих І. П. Чорновол помістив у першу частину книги (“Теорія фронтиру”), видатний американський китаїст і кочівникознавець Оуен Латтімор (1900–1989) має дещо вимушений вигляд (с. 55–62). Річ не лише в тім, що він, як згадано вище, вельми скептично ставився до Тернерових ідей. Зростаючи на іншому ідейному ґрунті та у відмінному соціально-політичному середовищі, Латтімор випрацював осібне бачення явища фронтиру, що відобразило циркулювання поняття про нього поза Америкою, принаймні незалежно від текстів Тернера. З Латтімором пов’язаний окремий напрямок дослідження фронтирів і осібна тематика, до якої докладалося це поняття. Латтіморів фронтир – це, передусім, зона взаємодії седентарних і кочівницьких суспільств, а не явище, похідне від європейської колоніальної експансії. Кочовиків, на відміну від усіх інших рухливих спільнот (не всяка рухливість є кочуванням), він осмислив як прикордонний феномен, який завдячує своїм існуванням сусіднім седентарним суспільствам. Себто, кочівництво є результатом адаптації не лише до екологічних умов, але й осілого довкілля. Ось одна з найголовніших тез Латтімора: “На деяких узбіччях землеробської ойкумени (оn some of the margins of cultivation) північного Китаю, Внутрішньої Азії і Середнього Сходу були з’ясовані переваги від збільшення поголів’я худоби, як додаток до вирощування зернових. Поступово деякі групи відхилялися від землеробської норми; переконавшись, що пасторалізм є настільки вигідним, вони полишали свої поля або продовжували час від часу займатися землеробством на вельми залежному [від кочування] рівні. Іншим джерелом пасторального номадизму були люди, що перед тим переважно займалися лісовим мисливством або, в кількох зонах, розводили північного оленя”. На доказ зазначеного Латтімор навів міркування про прямий зв’язок історії номадизму з “історією старих високих цивілізацій Азії та Єгипту, на периферії яких він розвинувся” [29, с. 25]. Втім, цю тезу І. П. Чорновол розкрив неповно, відтворивши її у вигляді фрагментарного конспекту: “Думка, що кочовий спосіб життя передував осілому, хибна. Навпаки, номади молодші; остаточно кочовий спосіб сформувався наприкінці епохи Чжоу, як відгук на експансію осілого життя” (с. 60).

    Тези Латтімора не цілком коректно зводити лише до “екологічних фронтирів”, як це чинить автор, посвідчуючи вплив ідей екологічного детермінізму Елсворта Хантінгтона (с. 55–56, 266). Втім, це ще й соціальна історія фронтирів, тобто ракурс, спрямований на відстеження адаптації номадів не тільки до природного, але й соціального довкілля. Латтіморів висновок про вторинність кочівництва і його “сателітну” позицію щодо конкретних седентарних суспільств викликав велику дискусію в літературі. Однак, це не знайшло відображення в аналізованій монографії, в спосіб, схожий на той, за яким розглянута “історія рецепції ідейної спадщини Тернера”. Радянський офіціоз визнав ідеї Латтімора помилковими, дбаючи про непорушність схеми “закономірного чергування п’яти суспільно-економічних формацій” в усіх суспільствах, зокрема й кочівницьких [7]. Однак вони мали істотний вплив на вироблення теорії Анатолія Хазанова, вповні викладеної ним лише після еміграції з СРСР у книзі “Кочовики і зовнішній світ” (Nomads and the Outside World), виданій у Кембриджі 1984 р. Витоки теорії російського кочівникознавця Ніколая Крадіна про “екзополітарний спосіб виробництва” номадів (1992), пізніше означений поняттям “ксенократія”, – експлуатація кочовиками землеробських спільнот засобом набігів, данини тощо, – теж слід шукати в ідеях Латтімора, попри їхнє часте заперечення цим науковцем. Американський антрополог Томас Дж. Барфілд сьогодні є чи не найбільшим верифікатором “тез Латтімора” на матеріалі власних експедицій в Афганістані, Синьцзян-Уйгурському автономному районі КНР, Пакистані та ін. У його книзі “Небезпечний фронтир” поданий висновок про те, що відмінності між кочовими колективами зумовлені не їхнім внутрішнім розвитком, але специфічним зв’язком кожного поокремо з конкретним землеробським суспільством [23]. Тобто підтверджена і розвинута основна ідея Латтімора.

    Дослідження Латтімора стали актуальними і для вивчення інших фронтирів поза “тезами Тернера”. Дослідник середньовічного фронтиру Іспанії Ендрю Гесс (1978) починав докладний розгляд бібліографії своєї проблематики з Оуена Латтімора і Фернана Броделя, згадавши також Пауля Віттека і Вільяма МакНіла [27, с. 257–258], однак нічого не зауважив про ідейну спадщину Тернера. Натомість І. П. Чорновол щодо іспанської Реконкісти відстежує лише “лінію Тернера” в літературі, вважаючи її за головну. Згадавши іспанських істориків 30–50-х років ХХ ст., Клавдіо-Санчес Альборноса, Хуліо Гонсалеса та ін., він наголосив на тому, що вони “адаптували тезу Тернера до середньовічної історії Пірінейського півострова” (с. 134). Автор констатує, що “фундатором тернеріянського підходу до Середньовіччя в американській історіографії вважається […] Чарлз Джуліан Бішко” і підкреслює це інформацією про премію його імені, встановлену американською Асоціацією іспанських і португальських студій (с. 135, 137). Разом з тим, у книзі І. П. Чорновола частота згадок про Латтімора (с. 355) поступається хіба що кількості зазначень Тернера. Та попри це, постать Латтімора у викладі Чорновола все ж постає специфічним фрагментом у виробленні “теорії фронтиру”.

    Частина друга (“Компаративний підхід”) відстежує розширення географії докладання “тези Тернера” в різних країнах і континентах. У цьому, вочевидь і полягає заявлений автором “компаративний підхід”. Майстерний виклад І. П. Чорновола, оздоблений гарними просопографічними екскурсами, не залишає сумнівів у величині впливу ідей Тернера на історіографію країн Латинської Америки, Канади, Австралії, а також напрацювання західних дослідників з історії Російської імперії. Однак обмеження розгляду російської дореволюційної літератури про колонізацію лише працями Сергія Соловйова і Василя Ключевського, найбільш відомих західним вченим, спричинило неповноту панорами і висновків, а також позбавлене оригінальності повторення хрестоматійних тверджень.

    Проведення паралелей між США та окремими регіонами Російської імперії не було рідкістю для російських авторів ХІХ ст. Так, Едуард Циммерман (відвідав США в 1869–1870 рр.) зауважив, що Чикаго з гордістю “називає себе другою Одесою” і що в причорноморських степах, як і в США, знайшло притулок багато релігійних дисидентів. Для цього автора “Запорозька Січ, татарські оселища і турецькі фортеці” – речі того ж порядку, що для Ф. Дж. Тернера індіанці, котрі завинили “цивілізації” тим, що тримали родючі землі в запустінні [18, с. 110–113]. На зламі ХІХ–ХХ ст. високий градус актуальності теми колонізації в Російській імперії оприявнився у величезному масиві різноманітної літератури. В ньому помітно виділяються спроби наукових розмірковувань письменників Константіна Станюковіча (“В далёкие края”) та Антона Чехова (“Остров Сахалин”; ця праця рясніє статистичними даними і спостереженнями щодо демографії, адже її автор, крім іншого, виконував доручення статистичних служб), а також монографії Федора Тернера (“Государство и землевладение”, у 2 т., 1896), Алєксандра Кауфмана (“Переселение и колонизация”, 1905), курси лекцій Матвєя Любавского (1897–1899 рр.). Федор Густавович Тернер, зокрема, на значному статистичному матеріалі відстежував спільне і особливе в колонізаційних процесах Російської імперії, США, Британської імперії та ін., зосереджуючи увагу на питаннях володіння і користування землею у зв’язку з різними правовими системами. Прикметне його порівняння еміграції із Західної Європи та колонізації всередині Російської імперії: в Росії, мовляв, не відбулося розриву переселенців зі своєю метрополією; навпаки, завдяки переселенцям посилився урядовий контроль щойно приєднаних і віддалених земель (т. 1, с. 119–120).

    У зазначеному можна простежувати локальний варіант “теорії фронтиру”, втім явлений в іншій термінології та відмінних суспільних інтенціях. Однак зіставлення його виключно з “тезою Тернера” істотно збіднює аналіз, приховує розмаїття рефлексій з приводу фронтирних явищ на різному культурному ґрунті й заважає відстежувати .

    Частина третя, що має заголовок “Перспективи застосування теорії фронтиру до історії України (лабораторія історика компаративних фронтирів)”, вочевидь, є найслабшою з-поміж інших. Автор хоч і заявив “компаративний підхід” як основний метод свого дослідження (с. 13), однак обмежився виключно відстеженням літератури та систематичним викладом її змісту, організованим за тематичним принципом. Тож, у ґрунті речі, монографія І. П. Чорновола є історіографічним, а не історичним дослідженням. Вона лише з’ясовує стан розробки низки “фронтирних” питань у літературі, містить цікаві зіставлення і спостереження, але ж не подає результатів роботи автора з джерелами, спроб самостійної верифікації ідей, які він визнає за переконливі. Адже міра релевантності літератури не може бути виявлена самою ж літературою: потрібен вихід у поле емпірики. Авторова ж спроба окреслення “перспектив застосування теорії фронтиру до історії України” нагадує намагання людини, гарно обізнаної з археологічною літературою, вгадати речі, що знаходяться в нерозкопаному кургані.

    І. П. Чорновол солідарний з висновками, неодноразово заявленими в історіографії (Олена Сацюк, Сергій Леп’явко, Віктор Брехуненко), про можливість зіставлення українського козацтва з піонерами фронтирів обох Америк та інших порубіжних просторів (с. 85, 191–206). Однак він не подав нових аргументів щодо критеріїв, за якими можна чинити нові продуктивні зіставлення. Порівняння, які робилися досі, виявляли однакові ситуації згасання контролю центральною владою периферії, відтак – розгортання самоврядування та демократії периферійних спільнот, доступність зброї та свободу її застосування для захисту прав членами тих спільнот, здійснювана ними займанщина землі тощо. Та саме по собі порубіжне розташування становить занадто формальний критерій для зіставлення, тож і відбір за ним гетерогенних спільнот майже нічого не може дати для порівняльного аналізу, крім простої констатації їхньої мілітарності, поєднаної з приблизно однаковими формами утилізації ресурсів фронтиру й адаптації до політичної ситуації. І марно очікувати звідси пояснення причин, з яких демократія на Січі спиралася на гнучкий звичай, а не кодифіковане право, як у США; так само – й відповіді на питання про те, чому перша прагнула згоди всієї спільноти через присилування більшістю незгодної меншості, а друга демонструвала індивідуальне волевиявлення і, за Алексісом Токвілем, дбала про “суто егоїстичні інтереси кожного зокрема”. Поза поясненням лишається і те, чому займанщина на Запорожжі не мала наслідком формування ринку землі, втім була регульована через общинний перерозподіл (кидання льосів під час козацької ради).

    Розгляд проблеми “статі на фронтирі” (с. 223–235) теж не містить оригінальних рішень. Автор почав його з констатації кількісної диспропорції між чоловіками та жінками (переважання чоловіків) на будь-якому фронтирі. Питання щодо того він поставив так: “Чи не закорінено часом етику іґнорування жіноцтва в особливостях фронтирного суспільства?” І відповів на це твердженням про “маскулінний культ”, через який “жінкам велося нелегко” (с. 224). Але ж чому такої диспропорції та упослідження жінки не було в корінних мешканців тих просторів, які з приходом європейців перетворилися на фронтир, – індіанців в Америці та ногайців у причорноморських степах? Вочевидь, аборигенне населення відтворювало традиційні триби сімейного життя, адаптуючись до нових умов; прийшле ж – не одразу могло облаштувати інститути своєї метрополії, що устійнювали шлюб (власність, спадщина, генеалогія тощо). Та автор розплутує цей клубок з іншої нитки: культ, етика. Питання про причини табуювання жінки в козацьких спільнотах, вочевидь, є окремим клубком з нитками, що, можливо, тягнуться до архаїчних структур на кшталт чоловічих спілок [15]. Звісно, цей напрямок дослідження, підтриманий лише в кількох публікаціях, ще не дав надійної аргументації. Однак задовольнятися хаотичним переплетінням ниток повії Перл де Вер і ентузіастки вільного сексу Бідової Джейн з Дикого Заходу (можна згадати ще Соньку Золоту Ручку, за свідченням А. П. Чехова, примусово видану заміж на Сахаліні) та жінок гребенських козаків, як це постає з тексту І. П. Чорновола, є ще менше підстав.

    Мої нотатки на полях цієї книги, люб’язно подарованої мені автором із проханням написати незаангажовану рецензію, жодним чином не применшують наукове і дидактичне значення викладених у ній напрацювань. Монографія І. П. Чорновола “Компаративні фронтири: світовий і вітчизняний вимір” є, поза сумнівом, найкращою та найінформативнішою серед україномовних видань у цій царині. Критичні застереження, розгорнуті мною, можливо, з надмірним прискіпуванням, звісно, теж можуть бути прочитані критично. Однак, корисність чужих думок інколи в тому й полягає, що вони слугують кращому засвоєнню думок власних.

    Література:

1. Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів. 1734–1775. – Т. 2 / упор. Л. З. Гісцова та ін. – К.: ІУАД, 2000. – 450 с.

2. Архив Военно-походной канцелярии графа П. А. Румянцева-Задунайского. Часть I. 1767–1769 г. / сост. М. О. Судиенко, предисл. О. М. Бодянскаго // Чтения Императорскаго общества истории и древностей российских при Московском университете. – 1865. – К. 1. Генварь–Март. – Отд. 2. – С. 1–270.

3. Грибовский В. В. Разграничение степных владений Османской и Российской империй в 1704 и 1705 гг. // Scriptorium Nostrum. Електронний історичний журнал. – Херсон: ХДУ. – 2014. – № 1 – С. 225–245.

4. Грінченко Б. Словарь української мови: в 4-х т. – Т. 2. – К. : Вид-во АН УРСР, 1958. – 578 с.

5. Дитмар А. Б. Рубежи ойкумены. Эволюция представлений античных ученых об обитаемой земле и природной широтной зональности. – М.: Мысль, 1973. – 135 с.

6. Замятин Д. Н. Русские в Центральной Азии во второй половине ХІХ века: стратегии репрезентации и интерпретации историко-географических образов границ // Восток. Афро-азиатские общества: история и современность. – М.: Наука, 2002. – № 1. – С. 43–63.

7. Златкин И. Я. Оуэн Латтимор как историк Востока // Против колониализма / отв. ред. К. М. Попов. М.: Изд-во восточной литературы, 1960. – С. 5–53.

8. Ибн Халдун. Введение (ал-Мукаддима) / сост., пер. и прим. А. В. Смирнова // Историко-философский ежегодник. 2007. – М.: Наука, 2008. – С. 187–217.

9. Кобищанов Ю. М. Полюдье: явление отечественной и всемирной истории цивилизаций. – М.: РОССПЕН, 1995. – 320 с.

10. Кордони Війська Запорозького та діяльність російсько-турецької межової комісії 1705 р. (за документами РДАДА) / Упорядник В.Мільчев. – Запоріжжя: Вид.-во ВАТ “Мотор Січ”, 2004. – 80 с.

11. Петро Калнишевский та його доба: Збірник документів та матеріалів / гол. упорядник, вст. ст., ком. В. В. Грибовський. – К., 2009. – 432 с.

12. Петровська О. П. Кордон, границя, межа // Електронний ресурс: http://www.kulturamovy.org.ua/KM/pdfs/Magazine30-19.pdf

13. Ратцель Ф. Народоведение / пер. со 2-го издания [1894 г.] Д. А. Коропчевского. – Т. 1. – СПб.: Т-во “Просвещение”, 1904. – 764 с.

14. Рибер А. Меняющиеся концепции и конструкции фронтира: сравнительно-исторический подход // Новая имперская история постсоветского пространства / под ред. И. Герасимова и др. – Казань: Центр исследований национализма и империи, 2004. – С. 199–222.

15. Рыблова М. А. Донское братство. Казачьи сообщества на Дону в ХVI – первой трети ХIХ века. – Волгоград: Изд.-во Волг. гос. ун-та, 2006. – 544 с.

16. Саїд Едвард В. Орієнталізм / пер. з англ.. В. Шовкун. – К.: Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2001. – 511 с.

17. Середа О. Ханська Україна в адміністративній структурі Сілістринсько-Очаківського еялету // Чорноморська минувшина. Записки відділу історії козацтва на Півдні України НДІ козацтва Інституту історії України НАН України: зб. наук. пр. / ред. О. Бачинська. – Вип. 3. – Одеса: Фенікс, 2008. – С. 57–72.

18. Циммерман Э. Вотчинный закон в Америке и наши степи // Отечественные записки, журнал литературный, политический и ученый. – Т. ССХХХIV. – СПб.: тип. А. А. Краевского, 1877. – С. 109–124.

19. Шурц Г. История первобытной культуры. – Т. 1. Основы культуры. Общество. Хозяйство / пер. с нем. Э. К. Пименовой и М. П. Негрескул. Изд. 2. – М.: КРАСАНД, 2010. – 424 с.

20. Àgoston Gábor. A flexible empire // Ottoman borderlands. Issues, personalities and political changes / edited by Kemal H. Karpat with Robert W. Zens. – Madison: Center of Turkish Studies, The University of Wisconsin Press, 2003. – P. 15–29.

21. Backer Valentine. Clouds in the East. Travels and Adventures of the Perso-Turkoman Frontier. Second edition. – London: Chatto & Windus, 1876. – 376 p.

22. Balch Thomas W. The Alaska Frontier. – Philadelphia: Allen, Lane & Scott, 1903. – 198 p.

23. Barfield Thomas J. The Perilous Frontier. Nomadic Empires and China 221 BC to AD 1757 – Cambridge: Blackwell Publishers MA & Oxford, 1992. – 348 р.

24. Barkan Elazar. Rethinking orientalism: Representations of ‘primitives’ in Western culture at the turn of the century // History of European Ideas. – Vol. 15. – Issues 4–6. – August, 1992. – P. 759–765.

25. Brunner Otto. Land and Lordship Structures of Governance in Medieval Austria / translated from German by H. Kaminsky and J. van Horn Melton. – Philadelphia: University of Pennsylvania Press, 1992. – 425 p.

26. Durand Algernon. The Making of a Frontier: Five Years’ Experiences and Adventures in Gilgit, Hunza, Nagar, Chitral & the Eastern Hindu-Kush. – London: John Murray, 1899. – 316 p.

27. Hess Andrew C. The forgotten Frontier. A history of the Sixteens-Century Ibero-African Frontier. – Chicago; London: The University of Chicago Press, 1978. – 278 p.

28. Karpat Kemal H. Comments on contributions and the borderlands // Ottoman borderlands. Issues, personalities and political changes / edited by Kemal H. Karpat with Robert W. Zens. – Madison: Center of Turkish Studies, The University of Wisconsin Press, 2003. – P. 1–14.

29. Lattimore Owen. Studies in Frontier History. Collected Papers 1928–1958. – London: Oxford University Press, 1962. – 566 p.

30. Mood Fulmer. The Concept of the Frontier, 1871–1898 // Agricultural History. – Vol. XIX. – January, 1945. – P. 24–31.

31. Nail Thomas. Theory of the Border. – New York: Oxford University Press, 2016. – 288 р.

32. North-West Frontier Province / Imperial Gazetteer of India, Provincial Series. – Calcutta: Superintendent of Government Printing, 1908. – 280 p.

33. Pedani Maria Pia. The border from the Ottoman Point of View // Tolerance and intolerance on the Triplex Confinium. Approaching the “Other” on the Borderlands Eastern Adriatic and beyond 1500–1800 / edited by Egidio Ivetic and Drago Roksandiç. – Padova : CLEUP, 2007. – P. 195–214.

34. Veinstein G. Les “çiftlik” de colonisation dans les steppes de nord de la mer Noire au XVIe siécle // Istanbul Üniversitesi Iktisat Fakältesi Mecmuasוּ. – 1985. – № 1–4 (41). – P. 177–210.