Ставлення ОУН до євреїв: дискусія без «спільних декларацій». Частина 2

Див. частину 1 >>

Під час загальної дискусії В’ятрович, намагаючись применшити антисемітизм ОУН у 1930-ті роки, апелював до того, що кількість статей, присвячена «єврейській тематиці» на сторінка «Розбудови нації» була відносно невелика. В цьому ключі не слід забувати, що цей журнал, де вже публікувалися антисемітські статті, виходив до осені 1934 року. Антисемітська «хвиля» накрила ОУН як раз після того – у другій половині 1930-х років.

Чомусь неприйняття як зі сторони В’ятровича так і зі сторони Усача викликала озвучена мною теза про те, що значна частина (до 60 %) «ранньої УПА» - весни-літа 1943 року були колишніми поліцейськими. Ця цифра відносна і була озвучена багатьма істориками. Я не мав на меті підкреслити якийсь «колаборантський» бекграунд УПА. Навпаки – я сказав, що у 1943 році, коли стало зрозуміло, що Німеччина в найближчій перспективі війну з СРСР не виграє, велика кількість поліцейських дезертирувала та переходила до різноманітних партизанських формувань – українських, радянських, польських. Як приклад я навіть навів долю 1-ї національної російської бригади СС «Дружина» під командуванням Володимира Гіля-Радіонова. Цей підрозділ брав участь у Голокості та антипартизанських акціях, а у серпні 1943 року перейшов на радянський бік, перебивши німецьких офіцерів, та був перейменований на 1-шу Антифашистську партизанську бригаду. Цікаво, що самі опоненти приводили у своїх тезах приблизно ті ж самі цифри. Наприклад В’ятрович приводить аналіз складу УПА «Північ» і стверджує, що: «весною 1943 року до УПА перейшло 700-800 колишніх поліцаїв». Усач стверджує, що «на весну 43-го року в УПА було до половину складу з місцевих поліцейських, а сама УПА нараховувала в той час від 2 до 3 тисяч людей… Під кінець року цей відсоток впав до 18-20».

На жаль, як і десять років тому, В’ятрович продовжує заперечувати участь УПА у вбивстві євреїв у 1943 та на початку 1944 року. Звичайно, були провідники ОУН або командири УПА, які в той період рятували євреїв. Дійсно, певна частина євреїв служили в УПА лікарями, але більшість їх була вбита при наступі Червоної армії на Західну Україну. Багато в чому причиною була загальна антисемітська атмосфера в ОУН та «молодій» УПА. Великим питанням є те, чим керувалися ті керівники ОУН та УПА, коли рятували євреїв. Чи була це власна ініціатива? Чи інформували вони провід?

Цікавою в цьому ключі є доля уродженця Степані Йосипа Гроссмана, який у навесні-влітку 1943 році переховувався від нацистів у поляків на Волині недалеко від Гути Степанської. Йому тоді було 10 років. Йосип у своєму інтерв’ю зазначав: «Українські націоналісти під проводом Степана Бандери…вірили у створення «незалежної України» без інших національностей – без євреїв, поляків, тільки з українцями. Всіх, хто не розділяв їх поглядів, вони вбивали». Йосип описує багато випадків нападів бандерівців на польські села на Волині. Через це йому довелося тривалий час переховуватися у лісах з іншими євреями, щоб врятувати своє життя. Одного разу він зі своїм товаришем вийшов з лісу та пішов до знайомого селянина, щоб спитати, чи правдою є те, що «бандерівці перестали вбивати євреїв та воюють зараз з німцями», про що він дізнався з чуток, які були поширені тоді серед євреїв. Знайомий українець сказав йому, що це «пастка» і не слід вірити подібній пропаганді. Пізніше група євреїв, серед якої перебував Йосип була вбита невідомими, і він був змушений ходити лісом без будь-якої помочі чи підтримки. Один раз він був атакований групою людей, які, за його словами, «ймовірно» були бандерівцями. Нападники не хотіли витрачати кулю і почали активно бити Йосипа. Коли він перестав подавати ознаки життя, озброєнні люди пішли геть. Через деякий час до його тіла підійшов український селянин. Він забрав Йосипа додому, щоб вилікувати та у перспективі – отримати помічника по господарству. Селянин жив з дружиною один, бо трьох його синів не було вдома: першого вбили, другого забрали на роботи до Німеччини, а третій – приєднався до УПА. Після видужання Йосип почав допомагати селянину на різних роботах. Місцеві селяни не могли ані читати, ані писати, але локальному відділу бандерівської УПА була потрібна людина, яка була б грамотна. Тому до написання секретних листів та навіть до їх донесення до адресату неодноразово залучали Йосипа, який вже на той час міг читати та писати. Дійшло до того, що бандерівці його навіть навчали як проводити розмінування територій та працювати з вибуховими предметами. За його словами, солдати УПА знали, що він єврей, але не чіпали. В Йосипа через більше ніж 50 років це викликало здивування: «Чого вони мене не вбили я не знаю. Вони вбивали всіх євреїв, яких зустрічали». Після приходу більшовиків СБ його не знищило, і він продовжував працювати на УПА ще деякий час. Після чого Йосип вийшов з лісу та «легалізувався» у рідній Степані².

Не слід забувати, що в піднацистській Європі бували непоодинокі випадки, коли близькі ідеологічно до ОУН групи рятували «своїх» євреїв. В цьому контексті слід зазначити, що не всі європейські фашистські рухи були, принаймні первинно, антисемітськими. Згадати хоча б випадок італійського фашизму, який почав вживати антисемітські гасла, переслідувати й вбивати євреїв під впливом та тиском німецького націонал-соціалізму. Показовою в цьому ключі може стати історія голландського Націонал-Соціалістичного Руху (НСР), який очолював Антон Муссерт. Первинно ця партія не мала антисемітських нахилів і до її лав вступали вільно євреї. Першим «дзвіночком» були події 1938 року, коли було заборонено належати до НСР євреям, але тим, хто вже був членом партії – «люб’язно» дозволили залишити партійні квитки. Активним антисемітом у НСР був Арнольд Мейер, але, що цікаво, навіть він засудив події «кришталевої ночі» у Німеччині, стверджуючи, що для євреїв у Голландії має бути надана певна «автономія», межі якої мають керуватися законом про «гостей». Після окупації Нідерландів німецькими військами Муссерт, що хотів отримати політичну владу, був вимушений вигнати з партії всіх «чистокровних» євреїв. Він після цього зізнався одному своєму другові: «Це був самий поганий вчинок у моєму житті». У жовтні 1941 року Муссерт навіть писав одній єврейці, яку виключили з партії, що він їй знову видасть партійний квиток, коли в нього буде влада в руках, а коли через рік голландських євреїв депортували з країни в табори знищення, ним було врятовано декілька людей. Головним чином, це були ветерани НСР. Зафіксовано також декілька випадків того, як рядові члени НСР рятували євреїв, але на фоні загальної депортації єврейського населення, це були мізерні цифри³. В цілому голландські націонал-соціалісти взяли активну участь у геноциді євреїв. В цьому контексті ключовою різницею між НСР та ОУН (б) було те, що німецький уряд не надавав можливості другій колаборувати в тих масштабах, як першій. Тому, можна припустити, що оунівці, в разі підтримки їх «державності» зі сторони Гітлера, включилися б у Голокост навіть не як голландські фашисти, бо рівень ксенофобії у Нідерландах в довоєнний період був дуже низьким, а в масштабах та «традиціях» їх балканських «колег» – усташів.

На моє здивування та навіть легкий шок, В’ятрович продовжує заперечувати те, що бандерівці знищували «єврейські табори», які «були під охороною УПА». Десять років тому він писав, що ці табори було «розгромлено під час великої німецької антиповстанської операції» влітку 1943 року⁴. 20 травня В’ятрович вже не торкався цього питання, але моя загадка про ці вбивства бандерівців викликала в нього «протести». Директор УІНП зажадав доказів. Я йому порекомендував уважніше вивчити колекцію спогадів євреїв, які пережили Голокост з Архіву Єврейського історичного інституту. Насправді більшість цих таборів, де євреї (добровільно або ні) працювали на УПА була знищена на початку 1944 року. Один з таких таборів бандерівці організували у лісі між Озерянами та Купичівим (Турійський район, Волинська область). Там вони поселили євреїв у бункерах та видали їм спеціальні документи, з яким вони могли «вільно» покидати місце проживання та працювати на УПА. За спогадами очевидців, бандерівці у цій місцевості, атакуючи тричі бункери євреїв, що не співробітничали з УПА та переховувалися в лісі, вбили сімнадцять їх мешканців. Всі сімдесят жителів табору, який працював на УПА, були вбиті бандерівцям при наближенні радянської армії навесні 1944 року⁵. Іншу історію розказує Міна Грінзайд. Вона на початку 1944 року потрапила в один з таких таборів у Радивилові, що на Рівненщині. За згодою з місцевим загоном УПА у таборі як кравці, чоботарі та шкірообробники працювало 376 євреїв. Час від часу бандерівці робили «переселення» груп від 20 до 30 осіб з цього табору. Насправді «переселенців» просто розстрілювали. Через три місяці після початку роботи населення табору зменшилося до 34 осіб⁶.

Під час заходу В’ятрович неодноразово загадував про дискусію над програмою між Дмитром Донцовим та Йосипом Позичанюком. В’ятрович бачить у позиції Позичанюка те, що ОУН стала дійсно демократичною організацією у 1943-1944 рр. та намагається показати те, що Донцов до ОУН (б) не мав жодного стосунку тоді або в післявоєнний період. Директору УІНП опонував професор Зайцев, стверджуючи, що хоча Донцов не був в ОУН (б), вони мали дуже тісні відносини до і після 1945 року. Відомо, що «демократизація» 1943 року була тільки пропагандистським кроком. Але на скільки важко ця програма сприймалася самими оунівцями, особливо у питанні ставлення до «вирішення єврейського питання», добре демонструє загадана В’ятровичем таємна дискусія, яка у 1944 році заочно відбувалася між Донцовим та Позичанюком. Дмитро Донцов завжди був авторитетом для бандерівців. Один з активних членів ОУН (б) та групи Генерального Секретаріату Закордонних Справ УГВР Володимир Макар так характеризував Донцова у своєму некролозі у 1973 році:

«…велика українська Людина, що вже за свого життя отримала рідкісне почесне звання формотворця нової української духовности, нового світогляду… творця українського революційного націоналізм…

… це одна з епохальних і геніальних постатей українського народу, таких як Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, що – як колись древні пророки – були одержимі великою фанатичною вірою в Правду України та її неминучу перемогу…

Шістдесят років – повних 2 покоління – Дмитро Донцов формував нову духовність української людини і української нації»⁷.

До кінця свого життя Бандера вів листування з автором «Націоналізму». За три з половиною роки до своєї загибелі він привітав Донцова зі східною Пасхою. У цьому листі зокрема говорилося: «Дозвольте скласти Вам сердечні побажання з празником Христового Воскресіння – радісних Свят і оновлення сил до дальшої Вашої не заступної праці над приготуванням нашого народу до національного Воскресіння»⁸. Перед війною працями Донцова, в яких вихвалялися Гітлера, Мусолліні, Дегрель та Франко, зачитувалися українські праворадикали в Західній Україні. Донцов стояв на радикальних антисемітських позиціях. У 1930-х він називав своїх політичних опонентів, лівих та лібералів «оборонцями жидівської демократії» та «шабесгоями»⁹. Показовим є те, що Донцов залишався людиною, яка ненавидить євреїв та ототожнює їх з більшовизмом навіть у післявоєнні роки. У своєму листі до одного з бандерівців 22 червня 1950 року він коментує те, що українська футбольна команда в Монреалі зіграла єврейською командою. Там Донцов критикує члена ОУН (б) Сербина за те, що він «закликав молодь грати з жидами-большевиками». За його словами «на цім мечу (матчі – Р.Ю.) українці набили жидів, але жиди набили двох українців, нібито «гітлерівців». … на цім мечу роздавали летючки жидів, комуністів…»¹⁰. Позичанюк представляв найбільш помірковане крило лівих членів ОУН, але і його ставленні до євреїв були свої нюанси. Він був на 30 років молодше Донцова і мав зовсім інший життєвий досвід. За однією з версій, він був сином прачки. Після навчання у Ніжинському педагогічному інституті Позичанюк вступає до комсомолу. Він тривалий час бував у Москві та Ленінграді. У 1940 році його було направлено на комсомольську роботу до Львівського університету, українізованого Радами, на комсомольську роботу. У той час у Позичанюка стається якийсь ідеологічний злам. Він зв’язується з оунівським підпіллям. З Бандерою він не був особисто знайомий. При вступі німецьких військ до Львова він приєднується до похідних груп ОУН та вирушає на схід України, де його було заарештовано та відправлено спочатку до Кракова, а потім до концтабору Аушвіцу разом ще з групою з 140 членів ОУН (б). Не зовсім з’ясовані обставини його звільнення звідти. За одною з версій «волинякам та Позичанюкові пощастило вибрехатися на переслуховуваннях і їх було звільнено»¹¹. Невідомо, чи брав він участь у погромі у Львові влітку 1941 року, але є свідчення того, що в період своєї співпраці з більшовиками Позичанюк розділяв антисемітські погляди. За словами одного з його друзів: «Позичанюк, як і інші члени комсомолу, мали недружню настанову до «старшого брата» – росіян і до комуністів єврейської національности. Були нарікання на інструкторів російської і єврейської національностей, які на працю серед комсомольців українців були прислані з чужих сторін»¹². Під час дискусії у 1944 році Донцов звинувачував керівництво ОУН в краї в тому, що нова програма дуже нагадує те, що декларувала Центральна Рада та більшовики у період революції 1917 року. Зокрема Донцов прочитав там те, що тепер ОУН виступає за «рівноправність жидів». Він констатував: «В програмі нема відгомону укр. історичних традицій ні соціальних, ні національних, ні політичних, і то не лише традицій козачини, але і недавніх традицій повстанського руху в роках 1917-1921 з їх ксенофобією проти зайд з півночі, антисемітизмом, релігійністю і приватновласницькими тенденціями»¹³. Навіть на фоні того геноциду, який розв’язали нацисти, їх союзниками та колаборантами щодо євреїв, Донцов писав: «Ментальність і політика світового жидівства шкідливі для української нації й державності. Боротьба з жидівством є в інтересах і традиції укр. нації»¹⁴. Що йому відповів Позичанюк? Він визнає авторитет Донцова. У преамбулі говорилося, що «ці «Завваги» були написані… людиною (та й тепер) авторитетною для українських кіл» і тільки тому він відповідає. Донцов був «авторитетом» не тільки для Позичанюка, але й для багатьох членів організації. Бандерівці у 1942-1943 роках використовували праці Донцова під час підготовки програм навчання у школах. Наприклад, «середньошкільне» юнацтво мало вивчати його роботи «Маса і провід» та «Націоналізм»¹⁶, а в упівському «Календарі» за 1950 рік є посилання як на Постанови ІІІ Надзвичайного Збору ОУН та одночасно на статтю «Про характер», «зроблену на підставі реферату Д. Донцова»¹⁷. У відповідь Донцову Позичанюк іноді заперечує будь яку етнічну або расову дискримінацію в новій програмі ОУН: «Для нас ворог мусить визначатися не расовою приналежністю, а ступенем ворожості нашій ідеї і активністю його чину проти нас». Але у «єврейському питанні» в нього були свої нюанси. Позичанюк визнавав, що антисемітизм був складовою частиною ідеології ОУН, але вважав, що антисемітську пропаганду треба припинити: «… незважаючи ні на які традиції жидівському питанні, нині з ряду причин треба за всяку ціну відпекатися від антисемітизму»¹⁸. Позичанюк, хоча і засуджує знищення євреїв, але не відчуває жодного співчуття до них. Для нього вони чужі. Для Позичанюка заборона антисемітизму є лише тактичним кроком: «Це не означає, що ми за жидівство. Ні. Просто ми відкидаємо те, що вже не придатне для вжитку». Далі він додає досить цинічну фразу:

«Тим більше, що жидівська проблема для України сьогодні вже не існує… Після німецької практики здається трудно (коли не безглуздо) грати цією картою сьогодні. Підкреслюємо – сьогодні»¹⁹.

Дуже показовим є те, що навіть через багато років в українській діаспорі як про цю дискусію, так і про її учасників мало хто знав. Так у 1968 році матеріали цієї полеміки було надруковано у журналі «Український самостійник». Цікаво, що публікатори не знали точно імені опонента Донцова і помилково вважали його Іваном Багряним²⁰.

Під час загального обговорення В’ятрович вдавався до певних маніпуляцій. Наприклад, він намагався провести чітку межу між пресою ОУН (імовірно саме бандерівською) та німецького окупаційного режиму. Він робив певні перекручення з одною радянською пропагандистською брошурою, що була видана у 1965 році і в яка була присвячена антисемітизму українських правих радикалів²¹. Голова УІНП стверджує, що ця брошура маніпулятивно «змішувала» окупаційну пресу та видання українських націоналістів з метою криміналізації ОУН та підкреслення її антисемітизму. Дійсно, ця брошуру нема ніякого відношення до наукового дослідження і її видавці переслідували зрозумілі політичні цілі. В ній процитована велика кількість саме окупаційної преси, але там присутні також посилання і на «Розбудову нації». Дивно було б заперечувати, що починаючи від 1942 року, коли ОУН (б) офіційно розірвала відносини з нацисткою Німеччиною, преса бандерівців та окупаційні видання не мали між собою нічого спільного. Але був період, коли активісти ОУН(б) легально публікували свої заклики в окупаційній пресі. У перші тижні після приходу «похідних груп» ОУН, наприклад, на Донбас вони розповсюджували свої листівки та заклики у легальних засобах інформації – перш за все в газетах. Ці заклики мали сильну антиєврейську складову. Так в «Українському Донбасі» 18 грудня 1941 р. було опубліковано листівку ОУН-Б «Українська молодь!», де євреї звинувачувалися у пригніченні української культури на сході України. Українську молодь закликали виганяти євреїв з усіх посад та гуртуватися «навколо Організації Українських Націоналістів (ОУН) та нашого провідника Степана Бандери»²². Коли почалися німецькі репресії проти ОУН-Б у газетах також друкувалися антисемітські листівки бандерівців, але вже без згадування назви організації. Так у серпні 1942 року вийшла стаття «До наполегливої праці!» у газеті «Хлібороб» (Волноваха), де євреї називалися «проклятим цілим світом юдове плем’ям»²³. Бандерівці публікували у двомовній газеті «Донецкий вестник» статтю Д. Донцова «Більшовизм та українська нація», де говорилося про «жидо-більшовицьку національну політику в Україні». Головними тезами Донцова було те, що росіяни та «їх агенти» – євреї, весь період спільного проживання, а с особливо у радянську епоху, робили все можливе для «знищення української культури та перетворення українців на рабів»²⁴.

Мельниківські видання зовсім іноді важко відрізнити від нацистського офіціозу – особливо, якщо ми говоримо про газету «Наступ». Цікаво, що на території окупованої України активісти ОУН (б), ОУН (м) і німці поширювали антисемітську брошуру «У жидівських лабетах». Це пропагандистський матеріал був підготовлений, ймовірно, в Кракові навесні 1941 року. Брошура в основному ретранслювала традиційні українські антисемітські стереотипи, які вже потроху замішувалися на «расовому» компоненті:

«Жид жидом! Чи він червоний, чи він білий, чи він реакціонер, чи він демократ – дивиться він на себе як на щось вище. Для жидів їхня раса, їхня народність і все, що тільки жидівське – усе «від Бога»… Вони свято переконані в тому, ніби Всевишній призначив їх панувати на усіма землями, морями й океанами»²⁵.

Євреїв на сторінках брошури звинувачували в тому, що під час подій революції 1917-1921 рр. вони «зрадили» інтереси українського народу:

«…жиди виявили їхню нечувану і безприкладну нахабність, голосуючи у Центральній Раді проти відокремлення України від червоної Росії. Не зважаючи на цей страшний злочин жидівства українська влада – замість розправитися з ворогами безсумнівного прагнення українського народу до власного незалежного життя – ухвалила закон про національно-персональну автономію для жидівської меншини та створила окреме міністерство. Таким чином жиди отримали в молодій республіці всі права. Їм цього була мало. Вони далі продовжували підлу змовницьку боротьбу проти України, бо вони за всяку ціну хотіли прибрати до своїх рук цілу українську націю»²⁶.

У брошурі євреї зображені як радянські колаборанти, які допомагали більшовикам вбивати українських патріотів. Деякі месседжі в цій публікації схожі з програмними документами ОУН (б) у 1941 році, в яких зазначалося, що «головними ворогами» України є «Москва та жиди»:

«…по цілій Україні жиди займали понад три четвертини посад у застінках московсько-большевицької влади, де знаходили страшні муки та жахливу смерть найкращі сини українського народу. Хто відповідає за все це? Москва і жиди!»²⁷.

Говорячи про 1920-ті роки, автори брошури звинувачували євреїв в тому, що вони планували «захоплення земель» в УРСР:

«…(радянською владою планувалося – Р.Ю.) колонізувати побережжя українських чорноморських степів жидівством, а коли ці колонії охоплять визначені просто, зробити з них «Єврейську Соціалістичну Совєтську Республіку в складі СРСР»²⁸.

З словами авторів брошури, більшовики хотіли «будувати «Жидовію» на Україні»²⁹. Публікація завершується недвозначним закликом до українців убивати євреїв:

«Український народ не завжди дозволяв жидам вести себе на заріз безкарно. Історія України знає багато вибухів національного і соціального гніву проти жидів, як союзників Москви й Варшави. Запорожці, гайдамаки, українська армія недавнього минулого – всі відповідно карали жидівство за його сваволю в Україні.

Ця боротьба ще не закінчена. У слушний час український народ стане перед жидами з дуже великим рахунком за все. І цей рахунок вони муситимуть повністю оплатити.

Довгий буде акт обвинувачення. Короткий буде вирок»³⁰.

Цю брошуру популяризували члени похідних ОУН (б) на території Запорізької і, ймовірно Дніпропетровської та Сталінської областей під час німецької окупації, роздуваючи її разом з партійним маніфестом³¹. В Харкові цей же текст можна було прочитати на сторінках окупаційної газети «Нова Україна», яка тривали час була під впливом ОУН (м)³². У Києві офіційне видавництво, яке було підконтрольне німецьким окупантам, видавало цю брошуру в трохи скороченому вигляді та під іншою назвою («Жиди в Україні»)³³.

Одним з «дражливих» питань, які були обговорені на круглому столі була проблема інструменталізації історії українсько-єврейських відносин, а особливо – участі українців у Голокості. Голова УІНП бачить проблему інструменталізації тільки зі сторони Росії. Для нього наявність антисемітів серед українських націоналістів – «московська пропаганда», метою якої є зруйнувати відносини між українцями та євреями. Дійсно така проблема існує. Більше того – вона є нагальною. У Росії багато пропагандистських інституцій працюють тільки в одному напрямку – криміналізувати українське підпілля 1940-х років. До таких структур можна віднести, наприклад, фонд «Історична пам'ять» на чолі з Алєксандром Дюковим у Москві. Цей центр займається інструменталізацією злочинів українських та балтійських націоналістів в період війни та перші післявоєнні роки. Для Дюкова і подібних йому людей Голокост та історія східноєвропейських євреїв не є цікавою. Більш того, для таких людей вона не є частиною національного (в даному ключі – російського) наративу, а представляє собою інструмент для атаки проти балтійських чи українських «неонацистів». Дюков активним прихильником формування віктимного образу саме етнічних росіян під час війни. В одному інтерв’ю у 2011 році Дюков заявив:

«Парадоксальним чином в нас з часу розпаду Радянського Союзу у нас було видано жодного наукового дослідження, жодного збірника документів… Звичайно були винятки, але за великим рахунком ці винятки можна перерахувати на пальцях…(не було опубліковано досліджень – Р.Ю.) які б говорили не про війну, не про бойові дії, не про героїзм або помилки радянського керівництва, а…про те, що відбувалося на окупованих територіях, що нацистська ідеологія і нацистська окупація несла народам нашої країни. Виключенням є історія Голокосту, яка досліджувалася. Але це історія, яка для російського суспільства знаходиться на периферії уваги, бо всім перш за все цікава своя історія, національна історія (підкреслення наше – Р.Ю.). Коли ми говоримо про винищувальну, яку проводили нацисти на окупованих теренах Росії, Білорусії, України, Прибалтійських республік. Ми розуміємо, що в цю винищувальну політику входило і знищення євреїв, але ми розуміємо, що до порівняно недавніх часів в академічних та політичних колах на Заході не розуміли, що ця історія зводиться не тільки до Голокосту. Вона зводиться до знищення росіян, білорусів, циган, величезної кількості спалених сіл в Білоруській республіці, у Псковські області, в Росії, таборів військовополонених, багатьом іншим речам, про які на жаль у 90-ті роки та 2000-і роки у Росії не говорилося»³⁴.

В деяких моментах Дюков доходить до того, що виправдовує етнічні чистки та стверджує, що конфлікт між українцями та поляками на Волині і в Галичині можна було вирішити тільки... насильницькими депортаціями. Таким чином, в його уяві українці та поляки не могли жити поряд. Причиною конфлікту були не специфічне ставлення польської держави до українців у 1920-1930-ті роки, не політика ОУН, не німецькі та радянські окупанти, а свого роду «природній антагонізм» українців і поляків, який «допомогли вирішити» радянські та польські комуністи:

«Тільки після того як пройшов обмін населення між Українською РСР та Польщею. Коли польське населення було вивезене до Польщі, а українське з Польщі на Україну. Тільки коли пройшло розмежування за етнічною ознакою, цей конфлікт (польсько-український – Р.Ю.) завершився»³⁵.

При тому Дюков ніколи не забував «пнути ногою» та звинуватити у «замовчуванні» трагедії Волинської різні ліберальний проукраїнський польській уряд Громадянської платформи:

«В Польщі закривають очі на трагедію Волинської різні. Ні в Польщі, ані в Україні в школі це не вивчається. Влада Польщі розглядає сучасну Україну як опікаєму ними державу»³⁶.

В подібних кампаніях активну участь у Росії бере міністр культури Владімір Мєдінскій, який має звання доктора історичних наук. Він виступає як «науковий коментатор» в багатьох пропагандистських фільмах. Мєдінскій знявся, зокрема, у картині російського пропагандиста Аркадія Мамонтова «Бандерівці: кати героями не бувають», де коментуючи трагедію Хатині сказав:

«Ми все соромимося сказати, що це село Хатинь …було спалене не есесівцями, а було спалене бандерівцями»³⁷.

Тут, мабуть, потрібний коментар. У спалені села брав участь 118-й шуцматшафт батальйон, у складі якого служила певна частина активістів ОУН (м), а не ОУН (б). Але для московських пропагандистів такі «деталі» не важливі. У фільмі його автор Мамонтов доходить до того, що називає ідеологію ОУН «націонал-соціалізмом», а Степана Бандеру – «нацистом» та «посіпакою Гітлера №1»³⁸.

Подібний підхід мають і кресовяцькі кола в Польщі, які інструменталізують Волинську трагедію а іноді опосередковано – події Голокосту. Відомо, що для цих кіл у Польщі властивий іноді агресивний націоналізм, а подекуди – і антисемітизм. Часто політики, які представляють їх інтереси, займаються «змаганням жертв», співставляючи жертв Голокосту та польських жертв українських партизан. Так Ярослав Качинський, голова партії «Право і справедливість» під час дебатування в Сеймі (тоді він був там депутатом) у 2013 році про статус подій на Волині 1943 року, заявив:

«Це був геноцид. Поляки ні в якому разі не можуть погодитися з такою точкою зору, яка звучить всюди, що якщо вбивають євреїв, то це геноцид, а коли вбивають поляків – то ні»³⁹.

Ще одна з небезпек в даному ключі в Україні йде як раз зі сторони УІНП в такому складі та з наявним головою. В’ятрович на круглому столі стверджував, що «тільки зараз відкриваються архіви». Дійсно, зараз науковці в Україні мають широкий доступ до архівів колишнього КДБ. Я сам переконався в цьому на власному досвіді. Цього березня я замовив деякі справи у ГДА СБУ. Коли в травні я прибув до Києва то отримав всі замовлені джерела у сфотографованому форматі. Коли мені всі ці документи переписували на флеш-карту, то окрім того, що я замовив, додали велику кількість документів з потрібної мені проблематики, про які я не знав. Справді, видно, що в галузі доступу до документів колишнього КДБ в Україні є великі поступки вперед. Тут слід згадати також про дуже корисний сайт під назвою «Архів визвольного руху»⁴⁰, де співробітники Центру дослідження визвольного руху (ЦДВР⁴¹), у відсканованому вигляді розмістили велику колекції документів з історії ОУН та УПА. Можливо, інші дослідники мали клопоти з отриманням документів, але я – ні. Проблемою для ГДА СБУ, як я переконався на власному досвіді, є відсутність місця, де б всі охочі могли працювати з документами. Звичайно, що це дуже контрастує з ситуацією в Росії, де навіть «лояльні» до режиму історики мають великі проблеми з доступом до архівів ФСБ.

В’ятрович на дискусії закликав «опрацювати архіви», а потім вже «писати історію». На його думку, «критика того, що відбувається в Україні зумовлена тим, що виявлені джерела не підтверджують, а багато в чому заперечують концепції, які західні науковці, наприклад, Джон-Пол Химка, формулювали за останні роки». Тут я дозволю собі знову не погодитися з головою УІНП. На жаль, саме документи та свідчення, доступ до яких історики отримали в останні 10-20 років заперечують методологічний підхід, який сповідує В’ятрович та його однодумці.

Загалом хочеться сподіватися, що проведена дискусія була корисною. Звичайно, всі її учасники залишилися при своїх точках зору. Я власне не мав жодних ілюзій, що В’ятрович або його прихильники змінять свій світогляд та оцінки минулого. Цього, ймовірно, ніколи не станеться. Голова УІНП не зможе змінити свою риторику, бо йому не дасть це зробити радикальна частина його спонсорів та однодумців. Про прихильників я просто мовчу. Тому, звичайно, ніяких «спільних декларацій» з УІНП з його сучасним керівництвом та складом в академічних науковців і мови бути не може. Головною метою заходу було показати українському суспільству альтернативну точку зору на проблему ставлення ОУН до євреїв, яка не співпадає ані з позицією сучасного УІНП, ані з світоглядом носіїв ідей «русского мира». Маю також надію, що проведений круглий стіл стане стимулом для проведення у найближчому майбутньому більш глобальної дискусії про Голокост в Україні – подібного до того, як це відбувалося у Франції у середині 1990-х або у Польщі на початку 2000-х. Хочеться сподіватися, що ані криза ЄС на заході, а особливо на сході (мене особисто дуже лякає прихід до влади Польщі ПіСу) – не буде заважати цьому. Головним атрибутом цієї дискусії має бути те, що їх керуючою силою та інспіраторами мають стати не західні вчені чи російські пропагандисти, а українські науковці, прихильники Українського Проекту. Як на мене, дискусія 20 травня залишила велику кількість питань та широке поле для досліджень. Думаю, одним головних з них є те, як люди «знизу» (в даному ключі – рядові оунівці) виконували та трактували накази, які були відправлені «зверху», та проявляли «власну ініціативу», узгоджуючи або не узгоджуючи її з керівництвом.

В недавньому інтерв’ю відомий український історик Ярослав Грицак, на запитання журналіста про те, чому в музеї-меморіалі «Тюрма на Лонцького» нема інформації про Львівський погром літа 1941 року сказав: «Мені соромно відповідати на це запитання, оскільки це й мій с особистий сором. Подібне неможливо нічим виправдати, окрім небажання чесно глянути історії в очі»⁴². У жовтні 2012 року я через соціальні мережі задав таке ж питання В’ятровичу. Він відповів досить позитивно:

«На разі в музеї є лише перший етап експозиції, який складається з трьох тем - історія тюрми загалом, розстріли влітку 1941 (саме тут тоді відбувся найбільший в радянській історії тюремний розстріл) та в'язничний побут. Інших тем поки не розкрито. Але так як в тюрмі вистачало місця для усіх то певен вистачить і на експозиції».

Минуло вже багато років, але, на жаль, як кажуть, «хура й нині там»⁴³. Зараз голова УІНП аргументує таке становище «відсутністю коштів». У мене особисто до В’ятровича ніяких претензій. В особистому спілкуванні він приязна і приємна людина, але мене лякають та обурюють його тексти. Як на мене, в Україні важливим відділяти критику тексту та особистості. На жаль, як мені здається, В’ятрович, при всім його потенціалі так і не став науковцем-істориком. Він, наприклад, при наявності великою кількості текстів, не має жодної публікації, на скільки мені відомо, в peer review журналах. В цій ситуації, я набравшись мужності, порекомендував займатися напряму тим, що у В’ятровича виходить дуже добре – політикою. Під час проведення заходу мене дуже неприємно вразила «культура дискусії» В’ятровича. Коли йому не подобалися якісь мої вислови, він, не довго думаючи, перебивав, вставляючи свої коментарі, чого ніхто інший з учасників круглого столу не дозволяв. Це все мені трохи нагадало те, як вели себе на «дискусії про УПА», що проходила 12 жовтня 2012 року, Володимир В’ятрович, Дмитро Табачник, Ігор Мірошниченко та Данило Яневський⁴⁴. Це ще раз доводить – голова УІНП вже давно політик.

1. Дякую Юрію Черченку та Марку Цариннику за джерела надані для написання цього тексту.
2. Joseph Grossman, Visual History Foundation, established by Steven Spielberg, Collection of Testimonies, F.N. 40428.
3. Дан Михман, Историография катастрофы. Еврейский взгляд. Концептуализация, терминология, подходы и фундаментальные вопросы / Д. Михман ; пер. с англ.: М. Губа, Днепропетровск, 2005, С. 160-163.
4. Володимир В’ятрович, Ставлення ОУН до євреїв: формування позиції на тлі катастрофи, Львів, 2006, С. 76.
5. AŻIH, 301/1510.
6. AŻIH, 301/2888.
7. Thomas Fisher Rare Book Library (Toronto, Canada), The Peter J. Potichnyj Collection on Insurgency and Counter-Insurgency in Ukraine, Box 66, Folder “Dmytro Dontsov”.
8. Libraries and Archives Canada, MG 31, D 130, Vol 5, S. Bandera.
9. Biblioteka Narodowa, Archiwum Dmytra Doncowa (1883-1973), Mf. 80378.
10. Libraries and Archives Canada, MG 31, D 130, Vol 3, G. Gabora.
11. Thomas Fisher Rare Book Library (Toronto, Canada), The Peter J. Potichnyj Collection on Insurgency and Counter-Insurgency in Ukraine, Box 86, Folder “Petro Dushyi”, Лист Петра Балія до «Літопису УПА», 5 серпня 1988р.
12. Thomas Fisher Rare Book Library (Toronto, Canada), The Peter J. Potichnyj Collection on Insurgency and Counter-Insurgency in Ukraine, Box 96, Folder “Josyp Posichniuk”.
13. Матеріяли до дискусії над програмою ОУН (поширенню не підлягає), http://avr.org.ua/index.php/viewDoc/10692/
14. Там само.
15. Там само.
16. Thomas Fisher Rare Book Library (Toronto, Canada), The Peter J. Potichnyj Collection on Insurgency and Counter-Insurgency in Ukraine, Box 76, Folder “Underground Publications OUN (b).
17. Thomas Fisher Rare Book Library (Toronto, Canada), The Peter J. Potichnyj Collection on Insurgency and Counter-Insurgency in Ukraine, Box 81.
18. Матеріяли до дискусії над програмою ОУН (поширенню не підлягає), http://avr.org.ua/index.php/viewDoc/10692/
19. Матеріяли до дискусії над програмою ОУН (поширенню не підлягає), http://avr.org.ua/index.php/viewDoc/10692/
20. До програми ОУН, Український Самостійник, 1968, квітень, С. 35.
21. Павло Ковальчук, Антисемітська діяльність українських націоналістів, Київ, 1965.
22. ОУН на Донеччині (збірник документів та матеріалів), Донецьк, 2013, С. 343.
23. Там само, С. 346.
24. Донецкий вестник, 1941, 18 декабря.
25. ЦДАГО, Ф. 3833, Оп. 2, Спр. 74, Україна у жидівських лабетах, С. 3
26. Там само, С. 8.
27. Там само, С. 12.
28. Там само, С. 17.
29. Там само.
30. Там само, С. 23.
31. Юрій Щур, Похідні групи ОУН на території Запорізької області, Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету, 2012, вип. XXXIII, С. 137-138.
32. В жидівських лабетах. Ворог людства число 1, Нова Україна,1942, 3 квітня.
33. Жиды в Україні, USHMM, RG-31.010 M.
34. Теория заблуждений, Скрытые истины Великой Отечественной, https://www.youtube.com/watch?v=e9xWr7rBYBw
35. Волынь-43. Геноцид во "Славу Украине". Документальный фильм, https://www.youtube.com/watch?v=XYvosHnDzi8
36. Там само.
37. Документальный фильм Бандеровцы Палачи не бывают героями 2014 Смотреть онлайн в хорошем качестве HD, https://www.youtube.com/watch?v=pk-0M99F65U
38. Там само.
39. ВОЛЫНЬ без срока давности - фильм о преступлениях ОУН-УПА, https://www.youtube.com/watch?v=tZvYYWpTqCo
40. http://avr.org.ua/
41. У 2002-2008 роках В. Вятрович був директором ЦДВР.
42. «Холокост – это украинский вопрос», http://www.jewish.ru/history/facts/2016/06/news994334217.php
43. Василь Расевич, Як євреї виконували брудну роботу для німців. Про відвідини музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького», http://zaxid.net/news/showNews.do?yak_yevreyi_vikonuvali_brudnu_robotu_dlya_nimtsiv&objectId=1395320
44. Дискуссия об УПА, 12 октября 2012 года, https://www.youtube.com/watch?v=FFpXrfccbI0