Наразі нікого (принаймні в Україні) не здивує твердження, що український Ранній Модерн має густе «річпосполитське» забарвлення і смак. І попри наявність – здебільшого у популярному дискурсі – тих, хто «нічого не забув, нічому не навчився» та й досі торочить про «іноземних загарбників» і «ярмо латинників»¹, розуміння того, що то є зовні нав’язані (в інтересах російсько-імперського і радянського проектів) сенси, вже перейшло таки якісну межу.

Відтак, картина історії очима пізніших переможців й історичне увічнення колоніальних підлеглостей дедалі більше не задовольняє сучасних українців. Вітчизняні історики охоче сприйняли цей «виклик часу», але момент, коли кількість конкретно-історичних досліджень переходить у нову якість загальних синтез наразі лише надходить.

Ранній модерн, цей, за К. Ясперсом, 2-й осьовий час світової історії, не обійдений увагою дослідників по всьому світу. У ньому досі плідно шукають витоків глобальної економічної системи (світу-економіки), яка стала основою процесів невпинної модернізації і технологічного розвитку людства; він став часом повсюдної «націоналізації» держав та «сповзання до демократії»; а питома дводжерельність Ренесансу (античність+середньовічна християнська традиція) відкрила надалі вже неуникний шлях постійного додавання культурних опцій і гібридизації (як глобальної, так і локальної) модерної та й постмодерної культури.

Українська національна історіографія відпочатку мала свою ранньомодерну вісь – історію козаччини. І попри тривалі настійливі спроби російсько-імперського і радянського дискурсу вивести її за дужки річпосполитського, цей «родовий знак», немов той пролісок, завжди вилазив з-під ідеологічної криги небуття². Наразі ж маємо нову історіографічну ситуацію, коли проскрибована вітчизняна спадщина і штучно замовчуваний світовий досвід вже вповні засвоєні сучасним поколінням українських істориків і все менше породжують вульгарні фанатично-неофітські реакції. Відтак, багаторічні очікування «нового синтезу» нині не виглядають на безпідставні, попри традиційні буркотання скептиків, що «доки сонце зійде, роса очі виїсть». Розростання «острівців новочасності» та зростаючі можливості для всебічної зміни «кратності наближення» в дослідженнях (Н. Дейвіс) чи для того «густого/щільного опису» (К. Ґірц) добачить, зрештою, будь-який уважний спостерігач. Ці «кіборзькі імпланти» верифікованого знання й викликають оптимізм щодо оновленого проекту історіописання³.

Ось і цей нарис є досвідом такої сенсоутворюючої синтези. Він задумувався як відкритий і позбавлений штучно нав’язаних чужодержавними історіографіями архаїчних «закладок», які спрямовують інтерпретації у потрібне ідеологічне русло (часто вже «мертвих» ідеологій).

Отже, почнемо з декількох попередніх зауважень. Вони стосуються термінів-назв, хронології і історії ідейних концептів.

Річ Посполита (слов’янська калька латинського res publica – цікаво, що пізніша проросійська перекладацька традиція, аби не акцентувати на цьому калькуванні та не пробуджувати непотрібні алюзії, тлумачила античний вислів-термін іншими словами – «справа народу») постала як один з партикулярних універсалістських проектів (термінологія А. Дж. Тойнбі). Відтак, це була чергова «відповідь» на «виклик» побудови ідеальної (або найближчої до ідеалу) держави, у характерних для ренесансної політичної теорії шатах «мішаного ладу» – коктейлю античних монархії-аристократії-демократії з додаванням месіанства середньовічно-християнського «Граду/Царства Божого» (на Небі і на Землі).

Постання річпосполитського проекту окреслюють ще й як Шляхетську революцію. Цей термін постав під впливом польського історика Анджея Сулими-Камінського (р.н. 1935), автора широкознаної праці «Historia Rzeczypospolitej wielu narodów. 1505-1795» / «Історія Речі Посполитої як історія багатьох народів, 1505-1795» (Люблін, 2000; укр. переклад Я. Стріхи – К., 2011). На її сторінках дослідник яскраво продемонстрував революційне значення «шляхетського руху екзекуційного» для Речі Посполитої як державного проекту. Камінський також відзначав зв’язок цього руху з рухом козацьким (Козацькою революцією), який власне розквітнув, коли революційність шляхти пішла на спад (с.82-83 видання 2000 р.). Вважаю також, що давній марксистський спосіб визначення революції за «рушійною силою» (шляхетська, козацька, буржуазна, пролетарська) має певну зручність як для сучасного дослідника, так і пересічного читача. Зауважу зрештою, що шляхетська та козацька революції Речі Посполитої добре накладаються на «вікову тенденцію» Ф. Броделя для цілої Європи (=світу-економіки) – з умовними контрольними датами 1507-1510, 1650 та 1733-1743 рр. (де від 1-ї з трьох до 2-ї дати панувало зростання, далі т. зв. «криза середини XVII ст.» і спад аж до 3-ї дати)⁴.

Насамкінець зауважу, що термін Шляхетська революція, вживаний мною принаймні з 2007 р., досі не зазнавав фахових заперечень, відтак, маю право вважати його конвенційним. Підозрюю, що на руку йому в Україні спрацювало й те, що він добре корелюється з поняттям «шляхетського імперіалізму», уживаним ще М. Грушевським. Хоча іноземцям та й фахівцям менш обізнаним з річпосполитською проблематикою, добачати цю опцію імперськості, універсалистськості та ідеальності в проекті Речі Посполитої часто-густо заважає задавнене упередження до «шляхетської анархії», яка нібито слабко уживається із будь-якою конструктивною працею.

Революційна шляхта (натхненна ідеями Ренесансу і Реформації) визначала вектор суспільного життя країни від Радомської конституції 1505 р. (знаменита «Nihil novi» / «Нічого нового» насправді означала революційне «нічого нового про нас без нас»⁵) аж до придушення рокошу М. Зебжидовського 1606-1608 рр. Але pacta conventa з виборними монархами (уперше підписаними 1573 р.⁶), Люблінська унія 1569 р. з її ідеєю дво- чи полінаціональної державності, певна секуляризація суспільного життя з упорядкуванням привілеїв церкви і химерно-бароковий сарматизм як «власний шлях» взірцевого шляхтича (притягальний далеко поза Польщею) – то все здобутки Шляхетської революції.

Незавершеність «революційної програми» цієї столітньої революції покликала нову хвилю – Козацьку революцію (1648-1709⁷), здійснювану «молодшими братами» шляхти – козаками. Вона розпочалася на тлі загальноєвропейської «кризи середини XVII ст.»⁸ на теренах, де магнати найбільше «обрізали» досягнення шляхетської революції (не дали провести «екзекуцію прав», котра мислилася як повернення до ідеально-природного стану держави), і врешті-решт вивела значну частину «краю революції» з-під влади річпосполитського універсалістського проекту, аби стати каталізатором нового – Козацької України⁹. Остання, отже козацько-українськими революціонерами мислилася як «справжня й істинна Річ Посполита», спадкоємець-відроджувач проекту «ідеальної держави» (зменшення масштабу нового універсалістського проекту не повинно бентежити – то лише продовження попередньої тенденції, бо й Польсько-Литовська Річ Посполита була вже меншою і не єдиною спадкоємицею християнського/латинського світу-імперії¹⁰; та сама лінія розвитку позначилася і на соціальному «здрібнінні» революціонерів – зі шляхти у козаки, така «демократизація», як відомо, продовжуватиметься і надалі).

До речі, участь українців у річпосполитському універсалістському проекті і здатність на його базі сформулювати і свій власний зробила їх вельми вправними помічниками у розбудові пізнішої Російської імперії¹¹, але, якщо для росіян вона і була «оригіналом» всякої імперіальності, то для українських співвітчизників – лише епігоном, який постійно порівнювався з іншими альтернативами. Відтак, якщо перші любили імперське «отєчєство», то другі – радше утилітарно мирилися із ним. Тому й цензурні спроби російських «переможців» (які не допускали й думки про тимчасовість такого свого стану) представити історичних конкурентів – Велике князівство Литовське, Королівство Польське, Річ Посполиту обох народів, Козацьку Україну, Кримський ханат еtc як fail states / недієздатні держави ніколи не були сприйняті в Україні щиро і остаточно.

У модерній вітчизняній історіографії ХІХ-ХХ ст. провід в «опорі» російсько-імперській схемі бачення історії тримали радше «литуаністи» – дослідники історії ВКЛ (останнє, навіть затяті російські імперіалісти, вважали достатньо «руським», таким собі реліктом «феодальної роздробленості», і загалом придатним для інтеграції до «всеросійського»). До нині «великолитов¬ський» історичний досвід сприймається українцями як щось цілком позитивне, а російська зверхність до нього є приводом до вправ у дотепності і гуморі. Останнім часом (хоча прецеденти цього давніші і невитравні) немало революційних ідей подає і українське осмислення «татарського» і «турецького» досвідів – але за рівнем впливу на формування картини історичного минулого українця вони ще радше на стадії «потенційності». А ось резонанс річпосполитського досвіду в сучасній Україні явно б’є рекорди.

*    *    *

Переходячи до конкретних замальовок цього досвіду, почнемо тривіально – з економічного базису. Справа в тому, що Річ Посполита – то перший державний лад на українських землях, який функціонував в умовах «феодального капіталізму»¹². Останній фундаментально відрізнявся від класичного феодалізму середніх віків феноменом «примусової праці на ринок»¹³. Локальне (українське) суспільство уперше стало жити як частина світу-економіки і напрацьовані тоді рефлекси міцно засіли як на свідомому, так і несвідомо-рефлекторному рівнях його світосприйняття.

Так, уперше усталилися територіальні кордони України, які згодом змінювалися досить обмежено (і зазвичай лише на степовому півдні і сході, які, таким чином, лише вступали до простору світу-економіки)¹⁴. Саме Люблін-1569 забезпечив міцність отої «зустрічі Русі з Руссю»¹⁵ і з цього часу можна говорити про стабільне ядро, український «гінтерланд» – за віссю Галичина-Наддніпрянщина, Львів-Київ. Звідси і відчута сучасниками потреба у новому географічно-політичному терміні – спочатку з виокремленням із простору давньої Русі – за історично-юридичною традицію коронного краю (rex patronorum) – Русь Червона, Русь Біла; а згодом, і витвір з акцентом вже на сучасному (презентистському) «новоробі» – Україна – з цілком революційною легітимацією за правом сили («через шаблю здобуте право»)¹⁶.

Величезні колонізаційні можливості – спільна риса цілого простору Речі Посполитої – на українських теренах були чи не найбільш виразні. Але досить рідке населення потребувало мотивації і соціальних гарантій. Звідси екстремально-високий відсоток шляхетства-лицарства¹⁷, міщанства з великою мірою аграрних чи радше аграрно-мілітарних міст (близьких до формули «колективного феодала»)¹⁸ і значного поширення перехідних «станів», які також моделювали себе як причетні до «привілейованих», плюс впровадження цивілізаційних новинок (римське чи то західне цивільне право, ренесансна просвіта і вченість, європейський експорт речей і технологій). Навіть «експортовані» з внутрішніх районів Речі Посполитої кріпаки (спосіб, який Валерстайн вважав особливо ефективним для запровадження кріпацьких практик на новоколонізовані території Східної Європи) до середини ХVIII ст. мали змогу користуватись т.зв. «слободами» (багатолітнім, бувало і до 30 років звільненням від податків, іноді із перспективою стати міщанином), а по спливанню часу останніх норовили перебігти до нового власника на нову «слободу»¹⁹.

Не дивно, що, наприклад, панщина на українській Наддніпрянщині і з’являється вже аж у ХVII ст., і до початку – середини ХVIII ст. вона не виходила за межу 2-х днів відробітку на тиждень²⁰. Загалом, хлібний варіант «ресурсного прокляття» і «колоніального моноциклу» з його фільварками-помістями (великими ринково¬орієнтованими сільськогосподарськими підприємствами) та т.зв. 2-м виданням кріпацтва²¹  наступав тут повільно – остаточно запанувавши в Україні вже аж у 2-й половині ХVIII ст.²² (підпертий російськими багнетами, а не річпосполитсько-сарматськими шаблями). Перед тим «світовий ринок» мав українські землі радше за постачальника не збіжжя²³, а «лісових товарів» та худоби – галузей виробництва, де кріпаки малоефективні²⁴. Отже, культура вільнонайманої праці була поміж українців сильна²⁵ (академік Й.-А. Гільденштедт ще наприкінці ХVIII ст. писав про «український тип господарки» як чужий кріпацькій традиції). Та й пережитки кочової культури, особливо відчутні у степовій Україні, спрацювали на своєрідний дух волі і свободи²⁶ (так це певний парадокс, бо ординську спадщину люблять представляти в координатах деспотії і рабської покори, але ж на низовому рівні – найбільш відпорному у плані виживання – світогляд кочовика плекав і певний егалітаризм з практиками військової демократії, і навіть анархізм із зацікавленням індивідуалізмом та особистістю).

Мало значення й розташування ранньомодерної України на межі з локальними світами-економіками ще непідкореними європейським світом-економікою чи досить слабко інтегрованими до нього. Мова про зону ісламської цивілізації (в її турецько-татарських варіантах) та Московію-Росію з її сибірським тилом²⁷. Вряди-годи це дозволяло компенсувати втрати від внутрішньоєвропейських криз підключенням до сусідських економік (вони також традиційно поціновували передусім українську худобу і вироби зі шкіри, а не зерновий експорт)²⁸. Зрештою, саме турецько-татарський відступ-«ісход» та більша інтеграція Російської імперії до європейського світу-економіки підірвала цей старий порядок²⁹ і знищила «добру стару» ранньомодерну/ річпосполитську Україну³⁰.

Плюс, нагадаємо, про звичайні прибутки з транзиту. Не секрет, що «східне» купецтво весь цей час творить найзаможніші групи торгівців в Україні³¹. Звідси й слава традиційних для країни діаспор – вірмен, греків і, почасти, євреїв (турки, татари і росіяни, замкнуті на свої імперсько-національні державні проекти, до кінця ХVIII ст. українцями, поза суто прикордонними територіями, сприймалися як немісцевий елемент – чужоземці). Поруч із діаспорними групами з Заходу – німців, італійців, поляків – усі вони творили той специфічний «інтернаціонал» українського бізнесу, який за модерних часів сильно пригальмував націоналізацію буржуазії³².

Відсутність паритету у торговому балансі України і сусідів давала шанси на збереження і постійне відродження прямих грабіжницьких практик. Для кочових/напівкочових спільнот присутніх на українських теренах до кінця ХVIII ст. – це взагалі одна з природних і ефективних форм виживання. Вони своєрідно вбудовувались у структури усіх трьох світів-економік, що стикалися на рівнинах між Сяном і Доном, породжуючи найколоритніше місцеве явище – козацтво (татарське, російське і власне українське). Цікавим питанням є – чи відбиває зростаючу економічну перевагу Заходу явно більша і багатоплановіша історична роль козаків-українців?

Мізерія внутрішніх резервів України перед лицем викликів Великого Кордону³³ породжувала постійні заклики про допомогу до «тилових» спільнот (з центрів «своєї» цивілізації). Надія, що «ми не самі» та «ми важливі для світу» живила не одне покоління українських borderlanderів-прикордонників, знижуючи тут звичайні «пороги ксенофобії» (згадаймо кар’єри сілезця Претвіца-Претвича, італійця Ганібала, француза Боплана, численних гайдуків-угорців, драгун-німців і шкотів-шотландців з загонів «чужоземського автораменту»).

У свою чергу, по всій Європі Україна у цей час знаходить «уболівальників», підживлює давні практики «хрестоносного руху» (власне у новому варіанті «ліги націй»), стає «міжнародним» питанням. Численні проекти колонізації українських теренів за рахунок ресурсів «внутрішніх» європейських країн (Німеччини, Франції, Голландії, Шотландії, Ірландії і т.д.) не раз за період XVI-XVIII ст. спадали на думку багатьом інтелектуалам і практикам, котрі пропонували їх різним річпосполитським урядам та світовій громадськості.

Не рідко вже і на інших ділянках Великого Кордону починають сподіватися на допомогу українців. Зрештою, на повсюдну християнську солідарність могли завжди розраховувати і звільнені бранці, які поверталися з полону – часто дуже звивистими шляхами через цілу Європу (супутньо утверджуючи стійку суспільну міфологію, що європейська співдружність країн – це простір свободи і волі, а світ ісламу – неволі).

*    *    *

Далі поговоримо про політичний лад Речі Посполитої. Він цікавий доволі високим рівнем інтелектуальних горизонтів його творців і реформаторів. Адже, практика освітньої подорожі – це грандіозне «стажування» державної еліти країни в університетських центрах по всій Європі (а вона поширюється з кінця ХV ст. і далі лише набирає обороти) – створила вельми плідний ґрунт для політичних експериментів на батьківщині.

Від початку річпосполитського проекту його творців надихали універсалістські ідеї побудови «ідеальної держави». Величезну роль шляхетські революціонери відводили вихованню (вислів «шляхетський полір» живий і дотепер). Причому, виховним об’єктом ставав не лише вишуканий макіавеллівський государ-державець, але й загал громадян нової держави – вельми численної і строкатої шляхти³⁴. Виведення «республіки» за стіни поліса/ міста-держави на простори територіальної держави Нового часу, напевно, може лічитись серед головних заслуг річпосполитського проекту. Абсолютизм, також вибуялий – бодай почасти – на ренесансному ґрунті, мало де знаходив такого переконливого республіканського конкурента³⁵.

Відмова від середньовічного концепту держави-вотчини заради антично-ренесансної ідеї «спільного блага»³⁶, у купі із вигасанням 1572 р. «природної» династії Ягелонів і подальшої серії крахів нових династичних проектів, послабило позиції монархії у класичній «політії» (ладу змішаного з трьох можливих за античною політичною наукою принципів організації суспільства – як влади одного, як влади групи і як влади більшості – у «добрих» іпостасях цих принципів – монархії, аристократії і демократії відповідно)³⁷. На початок ХVI ст. теорія політії-доброї змішаної держави (як і її антитези – химери – як типу поганої змішаної держави, де першоелементами змішання виступають негативні іпостасі вищезгаданих принципів – тиранія, олігархія і охлократія) була досить добре опрацьована як на античних, так і сучасних прикладах. Зрештою, сама ідея «змішаного ладу» акцентувала на свідомих зусиллях для досягнення та збереження соціальної гармонії і у шляхти до кінця річпосполитських часів не переводилися свої «праведники», які вставали «тримати небо», думали про «направу»-вдосконалення держави і не давали проекту самознищитися.

Отже, теоретичний фундамент політичного ладу Речі Посполитої був міцний. А його творці-революціонери – діячі екзекуційного руху (з піком у середині ХVI ст.) і гурток «замойщиків» (політичне угруповання гетьмана-канцлера Яна Замойського (1542-1605)) стояли на висоті вимог свого часу. Це засвідчив і міжнародний резонанс їх діяльності, включення «польського прикладу» до хрестоматій політичної теорії загальноєвропейського значення (латиномовні твори річпосполитських мислителів по всій Європі читали вельми уважно – класичний приклад Жан Боден і Гуго Гроцій як читачі-аналітики Анджея Фрич-Моджевського)³⁸. І до сьогодні «осьовий» статус ХVI ст. (такий собі національний аналог античного «золотого віку» і біблійної «священної історії») лишається відчутним як у фаховій польській історіографії, так і історичній пам’яті поляків загалом (цей народ природно має найбільший сентимент до річпосполитського проекту).

На жаль, демократія-гміновладство – після поразки рокошу 1606-1608 рр. під проводом Миколая Зебжидовського (1553-1620, лідер «замойщиків» по смерті канцлера Я. Замойського) – також послабилася. Тріумф аристократії («королев’ят») – на якийсь час і не на всьому річпосполит¬ському просторі – зупинила Козацька революція середини ХVII ст., але союз аристократів-олігархів із зовнішніми монархіями-тираніями, зрештою, надовго маргіналізував демократичний складник побудови суспільства.

Цікаво відзначити, що українці вельми примітні серед творців і популяризаторів річпосполит¬ського проекту від самого його початку. Західноукраїнські землі сусідили із тогочасним столичним регіоном (Малопольщею із центром у Кракові) і союз малопольської і руської (=Руського воєводства) шляхти не раз довів свою політичну ефективність. Холмщина ж, через відсутність тут потужних «природних» магнатів (місцеві руські князівські династії на той час вже вигасли), взагалі претендувала на статус ідеального анклаву революціонерів (з її середньої шляхти вийшло чимало взірцевих річпосполитських громадян і трибунів шляхетського «народу»). Не забуваймо, що й перший університет-академія «для Русі» засновано у Холмській землі (в Замості 1595 р.).

Відчуття колоніального статусу і тривалого упослідження на землях долюблінської коронної Русі (давнього домену королів Галицьких) також робило з місцевої шляхти великих ентузіастів революційних універсалістських гасел рівності в межах шляхетського народу. Як тут не згадати перемишлянина Станіслава Оріховського-Роксолана (1513-1566) – напевно, найяскравішого «русина» серед ранніх ідеологів шляхетської революції. А коло «замойщиків» висунуло красномовного оборонця прав Русі-України у річпосполитському проекті – Яна-Щасного Гербурта (1567-1616), з цього середовища вийшов і біскуп-козакофіл Йосип Верещинський (1530-1598). Чимало шляхтичів українського походження зробили блискучі кар’єри в Речі Посполитій, посівши найвищі урядові щаблі (Монастирські-Язловецькі, Жолкевські, Даниловичі).

Річпосполитське причастя західноукраїнських земель зіграло головну роль у «експорті революції» – полюблінському (після 1569 р.) прищепленні здобутків шляхетських революціонерів на новій коронній Русі-Україні (Брацлавському, Волинському, Київському, а з 1635 р. і новоутвореному Чернігівському воєводствах). Утім, тут «учні» схотіли перевершити «вчителя» і 1648 р. розпочали свою власну – Козацьку революцію.

Однією з важливих її причин було вигасання політичної традиції «замойщиків»³⁹, які дуже серйозно трактували «руський фактор» і замахувалися на інтеграцію до річпосполитського проекту «всієї Русі» – з Московією включно. Цього вже не мало покоління річпосполитських політиків доби після завершення російської Смути, вихованих у менш «відкритій» школі переможної контрреформації і з набутим певним «запамороченням успіхами».

І це в той момент, коли «Смутний час» Московського царства дав українцям урок – Річ Посполита не всемогутня і успішний опір їй реальний, причому і «нові українці» з відвойованої Чернігово-Сіверщини, з огляду на свій «московський досвід», мали порівняно низький рівень лояльності до річпосполитського проекту, бо навіть синергія від полюблінської зустрічі «Русі з Руссю» ними була пропущена, а наздоганяти – це не те що брати участь у справі «від початку». Отже, вдарившись у стінку, хвиля покотилася в протилежний бік (її реально було скоригувати – на Крим і Туреччину, але Польща вибрала «золотий спокій»⁴⁰, а значить мусила прийняти зудар на себе).

З’ясувавши, що давня «менша братія» – козаки – дуже незручний противник, бо здатний ужити «козирі», які шляхта вважала своєю монополією (вольність, братерство-рівність, патріотизм), частина річпосполитського суспільства готова була прийняти Люблін-2 – Гадяцьку унію 1658 р. Але увійти вдруге до тієї самої річки не вийшло, бо союз козацьких революціонерів зі шляхетськими контрреволюціонерами вже виглядав занадто еклектично-суперечливим (хоча образ І. Виговського аж до І. Мазепи став для українців символом політичної альтернативи).

З борні із Козацькою революцією Річ Посполита вийшла з раною, що ніяк не гоїлася. Бо все що могли запропонувати Україні епігони шляхетської революції у ХVIII ст. це натужна реставрація «золотого віку» ХVI ст. (з кооптацією до лав шляхти окремих представників української еліти). Утім, панський ідеал надихав щораз менше українців (хоча нова генерація українських магнатів – Яблоновських, Потоцьких, Жевуських, Четвертинських – виглядала вельми імпозантно і творила потужні місцеві клієнтели), а модерно-європейський «націоналізм» закладав вже свіжий демократичний проект майбутнього. Причому, для нових романтиків-демократів спадщина козаків і їх епігонів – гайдамаків – була явно прийнятніша (соціально ближча) за елітарні ідеали шляхетства.

Конституція 3 травня 1791 р., яку називають польською «лагідною революцією» (на відміну від бурхливої Французької революції 1789 р.), претендувала на те, аби стати гідною відповіддю на виклики модерності. Вона, дійсно, могла повернути перспективи річпосполитському проекту, але швидка зовнішня окупація і т.зв. 2-й (1793) і 3-й (1795) поділи Польщі урвали цей процес.

*    *    *

Наступний блок присвятимо Реформації, церковним уніям і оновленому (т.зв. могилянському) православ’ю. За середньовічною політичною філософією, існувало «два мечі» – влада світська і духовна. І хоча Ренесанс приніс певну секуляризацію життя європейця (чи радше демонополізацію у духовній сфері), християнська церква залишалася провідним суспільним інститутом і претендувала на тотальний контроль суспільного буття. Ця тотальність, як і Шляхетська революція, мала модернізаційну якість і великою мірою уповала на ренесансну просвіту, за допомогою якої мала бути вихована нова людина – добрий католик, протестант, православний.

У релігійному житті України до вищезгаданого Великого Кордону християнства та ісламу додавалася й границя східного і західного християнства. У містах помітні були і релігійні діаспори (єврейська, вірменська, татарська, ромська), не рідкість були балканські вигнанці – серед яких траплялись і єресіархи. Отже, з бінарним, чорно-білим сприйняттям світу в українця одвіку були проблеми, а синкретизм мав давню місцеву традицію.

Озвався у цей час і новий гравець – Реформація. Протестанти й були головними революціонерами тогочасного світу. Не дивно, що так багато шляхетських революційних діячів мали власний досвід протестантизму, а витіснення на середину ХVII ст. «дисидентів» поза межі річпосполитського проекту (тут симптоматичне вигнання з Речі Посполитої аріян – за рішенням сейму 1658 р.) стало знаком його системної кризи⁴¹.

Саме протестанти уважно придивилися до русинів – як стародавніх «єретиків», котрі – місцями – ближчі до первісного (ідеального) християнства. Нововірці відкинули усталену лінію поділу (католики і православні – a la «Захід є Захід, Схід є Схід і з місць їм не зійти») і запропонували конкуренцію в єдиній системі координат. На якійсь час протестанти стали утіленням розкутості думки і інтелектуального новаторства, що мало особливу притягальність для вчених середовищ і студентської молоді.

Відтак, ідеї екуменізму, всеосяжної унії церков стали візитівкою християнської Європи доби Реформації. В Україні їх сприймали-транслювали і вчений західного вишколу перемишлянин Станіслав Оріховський-Роксолан, і волинський князь-некоронований король української Русі Василь-Костянтин Острозький. Утім, католицькі контрреформатори-архітектори Брестської унії 1596 р. воліли спиратись більше на реальні інституції, чим на крихкі прекрасні ідеї – і, в тривалій перспективі, це була виграшна стратегія (церковні ордени – єзуїти, василіяни – взагалі можуть правити за символ контрреформації в Україні⁴²).

Але гра з унією «у довгу», з метою, що перебувала «ген за обріями» більшості сучасників, дала свій шанс і православ’ю. Поступаючись у початкових церковно-політичних і інтелектуальних центрах – Вільно і Львові, воно «віднайшло» свою «античну» столицю – Київ. Втрачаючи старожитні князівсько-магнатські «стовпи віри», зважилося на союз із модерним героєм – козаччиною. Крокуючи слідами дисидентів-протестантів, нав’язало стосунки з іноземними протекторами (Москва, Молдова, Туреччина). За браком своїх теологів, якійсь час не цуралося «гуманітарної допомоги» від протестантів (Мартин Броневський/ Христофор Філалет, Інокентій Ґізель еtc). Скористалася оновлена православна церква й чисто річпосполитськими ідеологемами – вольності, толерантності, природних (стародавніх) прав, імперсько-наднаціонального рівноправ’я шляхтичів-сарматів.

Відтак, на середину ХVII ст. Київська «дизунітська» метрополія стала загартованою у борні структурою. 1632 р. її нормальність/легітимність визнала і офіційна держава. Українське православ’я саме було вже здатне на широку експансію і виявилося придатним як для пропаганди Козацької революції, так і до реформування церкви у розлогих московських володіннях. З утвердженням статусу офіційної державної конфесії у другій половині ХVII-ХVIII ст., вона, принагідно, давала собі раду із численними конверсіями іновірців (католиків з Правобережжя, мусульман-потурнаків з Південної України).

У той самий час унійна, греко-католицька церква стала стійкою опорою українського західництва, змушуючи й католицизм прибирати питомі риси українськості. Саме тут закріпився новий тип подвійної ідентифікації – «gente Ruthenus, natione Polonus» (русин-українець польської-річпосполитської нації), а осмислення-конструювання ієрархій лояльностей давала шанс українській ідентичності перетривати бездержавні часи. Стійкий історичний стереотип, що «Русь» може бути лише однієї віри (грецької, православної), а католик (греко-католик) автоматично стає «ляхом», був тоді зруйнований. Відтак, Україна по-своєму приречена стала на власний досвід толерантності.

До цього додалася нова зустріч із протестантизмом у другій половині ХVIII ст., коли російський імперський уряд толерував іноземних колоністів (з європейських країн) на Південній Україні. Довелося мати справу і з «протестантами православ’я» – російськими старообрядцями. Зрештою, такий релігійний інтернаціонал поступово «пробивав дорогу» повноцінній модерній секуляризації.

*    *    *

Бароко, з його поєднанням непоєднуваного, стало головним стилем ранньомодерної річпосполитської культури. Так само химерно виглядав і сарматизм – провідна державна ідеологія шляхетського народу. Почалася вона з географії – науки піднесеній Ренесансом і Великими географічними відкриттями⁴³. Відчитані античні географи-картографи (Страбон etc) оповіли, що на місті Речі Посполитої була колись Сарматія. Античні ж етнографи і історики подали певні відомості й про самих сарматів. Особливо виграшно виглядав факт, що ті славні варвари якійсь час успішно воювали з давніми римлянами – народом, який мав найвищий «рейтинг» серед першопредків європейців⁴⁴. Саме такою ж войовничістю предків любили похизуватись і нащадки давніх германців – давній культурний взірець/конкурент для східних сусідів. Ідеологи Польської Корони взагалі якійсь час вагалися чи не вибрати за античного предка вандалів, але їх середньовічний антигерманізм тут дався взнаки і сармати звитяжили (зрештою, і сусіди-угорці визнали себе нащадками гунів Аттіли за схожих обставин).

Цікаво, що про іраномовність сарматів на той час відомо не було, відтак їх спокійно зарахували у протослов’яни. Це мало виграшний контекст на східнослов’янських теренах Речі Посполитої, які, разом із Польщею, складали слов’янську більшість у державі. Взагалі, можливість використання вже існуючого за раннього модерну панславізму (з його привілеєм Олександра Македонського слов’янам-ветеранам його походів) давала Польській Короні можливість позиціонувати себе як лідера Pax Slavica (знані спроби пошукати сарматів «за кордоном» – у чехів, словаків, росіян та аж у Хорватії-Далмації). Утім, вельми еластичний образ сарматів як мобільних лицарів-вершників дозволяв дошукуватись сарматського коріння у татар (а отже, як максимум – претендувати на золотоординську спадщину, а як мінімум – легітимізувати статус татар литовських) та участі в етногенезі чи принаймні елітогенезі литовців та інших прибалтів, волохів-молдаван, ба навіть угорців і східних німців (прусаків і ливонців).

Уяву тогочасних українців сарматизм захопив, утім, як і литовці, повністю розчинятись у ньому вони не бажали (хоча «надетнічний» підхід сарматської теорії для упослідженої нації був явно прийнятніший за таке собі варварське «Горе переможеним!» практик середньовічного Польського королівства XIV-XV ст.). Відтак, якщо литовці оголосили себе ще й нащадками високорідних римлян, то українці знайшли собі роксоланів (блискучих, сяючих аланів) – найдоблеснішого (за античними авторами) серед сарматів племені (отже, маємо справу із заявкою на потенційну гегемонію⁴⁵).

Після Козацької революції, коли з’явився запит на вихід за рамку надто шляхетського сарматизму⁴⁶, розпочинається велика кар’єра козарської теорії (де сучасні козаки – це нащадки літописних козар-хозар)⁴⁷. Утім, будується вона на цілком «сарматських» засадах (давній народ-завойовник – предок елітної групи у суспільстві; так само як і сарматів, козар хибно сприймали за слов’ян)⁴⁸.

Цікаві також «впізнавано українські» сарматські спроби уявного історичного реваншу над ординцями – ось власне С. Оріховський-Роксолан твердив, що сармати були слов’янські завойовники, що підкорили первісних аборигенів татарського походження. Утім, в ординському питанні сарматизм був вельми еластичний – зокрема, В. Демболецький охоче заявляв, що татари ті ж сармати – і лише вірою відрізняються (отже, наслідувати їх – це таке собі «свій, до свого, по своє»). У контексті золотоординської спадщини прикметна особлива любов усіх шляхетських військових мислителів до кінноти й специфічне переконання, що війни виграються в полі, а не у фортецях. Взагалі, певний орієнталізаційний дрейф Польщі у XVII ст. відмітили навіть чужоземці⁴⁹.

По-своєму українською була ідея об’єднання т. зв. Європейської Сарматії (переважно Речі Посполитої) з Сарматією Азійською (Московією і татарськими ханатами). Назвати стародавній «руський світ» сарматським – і на цій підставі спрямувати сили всієї держави на експансію у східному і південному напрямках – справа для ранньомодерного українця цілком комфортна. Відмова ж річпосполитського уряду від цих зовнішньополітичних пріоритетів, вповні окреслена на середину ХVII ст., підважила-зруйнувала й українську лояльність сарматській вітчизні.

Висування колективного лицарства сарматів на перший план, із підозрілим ставленням до невиборних князів-тиранів, знайшло в Україні свій відгук (особливо в зв’язку із доволі динамічними процесами вигасання давніх князівських родів – стовпів Русі – плюс із відчутною полонізацією/деукраїнізацією решти панської еліти). Утім, українськими лицарями (зі статусом провідної/представницької верстви у місцевому суспільстві) стали козаки, а не шляхта. І таких «пересувань-зсувів» річпосполитських ідей було чимало (згадаймо ось концепт середини ХVI ст. прикордоння Русі/Західної України як «школи воїна», який згодом змістився на Запоріжжя, а у ХVIII ст. воно вже подавалося як «військова школа селянина-повстанця»).

Хрестоносний мотив сарматизму – який взагалі-то не був його винаходом і монополією – також легко інтегрувався в український світогляд. Підміна ж вірності «старій вірі»-контрреформаційному католицизму на відданість не менш стародавньому православ’ю також не складала труднощів.

Утім, українською специфікою було те, що ані сарматизм, ані роксоланство, ані хозаризм не вийшов – хоч якось серйозно – за рамки такого собі «пояснення для вчених». Опанувати масами, як це стало у колі польської шляхти, ці ідеологічні концепти не змогли (а чи не встигли). Через це, з одного боку, не дійшло і до вульгаризації теорії (з оголошенням сарматів добрими католиками, першошляхтичами, а також із презентистським приписуваванням сарматським предкам сучасних інститутів – виборної монархії, права liberum veto і т. д.), а з іншого, ці феномени в України значно поступалися польським аналогам за масштабом і впливом.

*    *    *

Релікти річпосполитського проекту в Україні модерної доби (ХІХ-ХХ ст.) виявляли себе в різний час по-різному, але періодів повного «витіснення» досвіду Речі Посполитої зі світобачення українців либонь ніхто не згадає. За самодержав’я особливо відчутним був інтерес до парламентських практик, а також до революційно-повстанської традиції. Принаймні, російські «декабристи» – як аристократи-революціонери і борці за вольність – на тлі «подвигів» як шляхти, так і козаків виглядали бліденько. Царсько-імперських ідеологів трохи «виручала» можливість протиставляти козацьку і шляхетську традиції, але вдавалося це далеко не завжди – відтак і з’являлися то Шевченкове «ще як були ми козаками, братались з вольними ляхами», то «українська школа» у польській літературі ХІХ ст. Радянські епігони імперії продовжили експлуатацію давніх козацько-шляхетських опозицій, додавши ще антиелітне «класове» протиставлення (що різко звузило-обкарнало ранньомодерну спадщину України – до досвіду рядових козаків, селян і міщан).

Цікавим є популярний за часів Модерну мотив відносного безсилля шляхти та безперспективності відродження Речі Посполитої, який представлений як фольклором⁵⁰, так і в текстах українських інтелектуалів. Тут маємо як спадщину ідеалів Козацької революції, так і російсько-імперські навіювання. Але для модерних українців було ще важливо, що шляхтич – то посильний їм і не раз переможений ворог (далебі, з «нестрашним» супротивником легше переходити до діалогу). Історичні ж факти «перетравлення» шляхти козаками на Січі, лицарського побратимства і війн за спільні цілі багатьом видавалися за корисний прецедент.

Останнім часом багатообіцяючим є пробудження зацікавлення історією уній (Любліна-1569, Бресту-1596 і Гадячу-1658). Ясна річ, тут «завинили» складні інтеграційні процеси сучасності з гравцями, які мають певну подібність із ранньомодерною ситуацією (Європейська унія-Союз і давня польська-литовська співдружність як центри тяжіння для українців) та прояви релігійного відродження у світі і в Україні. Зрештою, до цього примикає уважне вивчення місцевого досвіду вестернізації і модернізації.

Взагалі те, що Н. Дейвіс назвав «разючим присмаком сучасності» ідеалів польської шляхти, які відчутно корелюються із концептами ідеологій сучасних ліберальних демократій («золота свобода», право на опір, суспільний договір, свобода індивіда, принцип урядування за згодою, цінність покладання на власні сили), має доволі універсально-загальнолюдську притягальність для наших сучасників по всьому світу⁵¹. Українцям, які мають своє річпосполитське причастя, сприймати все це, власне, навіть у чомусь легше за інших.

Живлять річпосполитські спомини і археологія й локальні традиції багатьох українських регіонів. Вони здавна сприймаються як антирусифікаційні (з антиколоніальним забарвленням) і украй незручні для будь-яких концепцій «русскаго мира»⁵². Цікаво, що чимало локальних краєзнавчих традицій нині заново відкриває свій «річпосполитський період» (інтерес до Кодака на Дніпропетровщині, історії «задніпрських місць» на Кіровоградщині, Сіверщини 1618-1648 рр., а також до магнатсько-шляхетських колонізаційних ініціатив по всій лінії кордону Диких піль і «московського рубежу»). Ускладнюються і видозмінюються і традиційні місцеві «козацькі міфи» (коли уважніше роздивляються – хто ж реально ховається під загальниками «козак», «запорожець» чи «гайдамака»).

Дмитро Вирський, д. і. н., провідний науковий співробітник відділу української історіографії Інституту історії України НАНУ
e-mail: vyrsky@yahoo.com

* Оригінальний образ Речі Посполитої як натягнутого луку ужитий у творі папського нунція Клаудіо Рангоні (1559-1621), писаному за часів розквіту річпосполитського проекту, див.: Rangoni Claudio. Relacja o Królestwie Polskim z 1604 roku / Oprac. Janusz Byliński, Włodzimierz Kaczorowski. – Opole, 2013. – S. 13. Він надихався виглядом країни на мапі і поданий автором «Реляції» як одна з повсюдних опіній. Додам, що, судячи по всьому, цей уявний лук був обернений на схід чи південний схід.

1. Черговий парадокс – ці відверті «релікти» модерністських «великих ідеологій» знаходять «гібридних союзників» серед новітніх постмодерністських борців-терористів із «тиранією фактів», для яких – «знати щось небезпечніше, чим не знати нічого» (Н. Дейвіс, «Історія Європи»).
2. Див.: Смолій В. А., Степанков В. С. Українська державна ідея ХVII-XVIII століть: проблеми формування, еволюції, реалізації. – К., 1997 (вже класична праця 1990-х рр.); Брехуненко В. Східна брама Європи. Козацька Україна в середини ХVII-XVIII ст. – К., 2014 (чи не остання, за часом, синтеза історії Козаччини).
3. Метафора «кіборга» у сучасній гуманітаристиці широко присутня з часів «Маніфесту кіборгів» (1985) американки Донни Гаравей.
4. Див.: Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, XV-XVIII ст. У 3-х т. – Т. 3: Час світу. – К., 1998. – С. 64-65.
5. Тоді ж зрівняні в правах верхня (Сенат) і нижня (Посольська Ізба) палати парламенту Речі Посполитої, що фактично завершило усталення парламентської системи держави.
6. До речі, як вважається, першопоштовх ідеї нових конституційних норм для нового виборного монарха даний на з’їзді волинських сенаторів і шляхти в Луцьку 27.VII.1572 р., див.: Kronika za Zygmunta Augusta w Knyszynie zmarłego roku 1572 i inne dokumenty polityczne z czasów pierwszego bezkrólewia. Vol. 1. Od lipca 1572 do czerwca 1573 / Oprac. Krzysztof Koehler. – Kraków, 2016. – S. 16.
7. Як і у випадку із Шляхетською революцією (1505-1608) верхня межа Козацької революції прив’язана до дати, коли закінчився розвиток-зростання проекту і почався розвиток-деградація. Скорочення ж кожної чергової «революційної епохи» за часом – то взагалі виразна тенденція як ранньомодерних, так і модерних революцій.
8. Бродель висловлював цікаве міркування, що ісламський світ-економіка та Росія як ще один регіональний світ-економіка знаходилися поза межами тогочасної кризи європейського світу-економіки, відтак для прикордонної української спільноти спроба у кризовий час «підключитися» до сусідніх альтернатив виглядає природно.
9. Попри давність терміну «Україна» тлумачення «Україна-вітчизна» він получив якраз за часів Козацької революції (гадаю, що формально – то ідеологічна спадщина Зборівської угоди 1649 р., коли, аби не вживати термінів «Русь» чи «Русь Червона», які сприймалися, справді, «по Віслу», «Україна» («по Стир») стала прийнятним для обох сторін конфлікту компромісом). Із «свіжого» на цю тему див.: Брехуненко В. Східна брама Європи. Козацька Україна в середини ХVII-XVIII ст. – К., 2014. – С. 251-253; Чухліб Т. Поняття «Україна» та «Українний» в офіційному дискурсі Війська Запорозького (1649-1659 рр.) // Україна в Центрально-Східній Європі. – Вип. 15. – К., 2015. – С. 13-41; Drozdowski Mariusz Robert. My o nas i o innych. Szlachta Rzeczypospolitej wobec kozaczyzny zaporoskiej w latach 1648-1659. – Białystok, 2015. – 480 s.
10. Свіжі міркування про пізньосередньовічний і раньомодерний імперський досвід див.: Норкус Зенонас. Непроголошена імперія: Велике князівство Литовське з погляду порівняльно-історичної соціології імперій. – К., 2016.
11. Випадок Австрійської імперії, до якої також входили частинки України є менш показовим – імперія тут будувалася не на такому «сирому корені» як в Росії (всі розмови про «Москву – 3-й Рим» та візантійський спадок росіян на тлі реальної прецедентної традиції Священної Римської імперії німецької нації виглядають блякло-спекулятивно) та й знана «клаптиковість» австрійського проекту, який консервував локальні культурно-політичні світи у дусі середньовічної роздробленості, не вимагала від українців «російського» рівня розчинення в «імперськості».
12. Термін дослідника Ломбардії XVII ст. Луїджи Бульферетті (1935-1988), який Іммануїл Валерстайн вважав за один з прийнятних для характеристики нової епохи, див.: Валлерстайн И. Мир-система Модерна. – Т. І: Капиталистическое сельское хозяйство и истоки европейского мира-экономики в XVI веке. – М., 2015. – С. 108.
13. Так само термін з лексикону І.Валерстайна, див.: Там само. – С. 107 і наступні.
14. За Валерстайном, «національна держава» – типовий/форматний гравець за часів світу-економіки/світу-системи.
15. Під «зустріччю Русі з Руссю» розумію новий синтез традицій галицько-волинської – вже щепленої Ренесансом і київської – остання із пам’яттю не лише про «давньоруську античність», а й про свіжу удільну традицію князівства Олельковичів, яку ще на початку ХVI ст. конструювали й під окремий ягелонський престол для майбутнього польського короля Сигізмунда І Старого.
16. Попри існування давньоруського прецеденту терміну «Україна», немає жодних свідчень, що у річпосполитський період він сприймався як частина «києворуської спадщини». Отже, не варто екстраполювати у минуле ідеологічні концепти доби Модерну (ХІХ-ХХ ст.) щодо «одвічної/багатовікової тяглості».
17. Цікаво, що високий відсоток шляхти в Україні відчутно забезпечувався значною «текучкою» і «анклавністю» кадрів, оскільки для шляхетської молоді цілої держави український кордон був своєрідною «військовою школою», куди прибували на час і зі своїм спорядженням. Ця велика міра автономності від «місцевих» грала на те, що шляхетство українці починали сприймати як чужий і радше просто союзний елемент, на противагу козакам, які лічились за своє і суто місцеве лицарство. Не на користь тут йшли і військово-логістичні пережитки долюблінської доби, зокрема зосередженість урядового кварцяного війська на захисті Західного Поділля і Галичини (з традиційним місцем збору в Глинянах – аж під Львовом).
18. Наприкінці ХVI – на початку ХVII ст. у багатьох локаційних привілеях новозаснованим українським містам єдиною повинністю їх міщан оголошується військова (прикордонна) служба, а ще у середині ХVІІІ ст. у фіскальних описах міст Гетьманщини нерідко стверджується, що міщан у місті немає, лише деякі козаки-городяни «бавляться» промислами і ремеслами (для Правобережної і Західної України другої половини ХVIІ – ХVIIІ ст. реальністю був загальнорічпосполитський занепад християнського міщанства, його витіснення євреями – яких Н. Дейвіс трактує як інший суспільний стан, див.: Дейвіс Н. Боже ігрище. Історія Польщі / переклав з англ. П. Таращук. – К., 2008. – С. 235).
19. Згадаймо нарікання М. Потоцького з кінця 1637 р., що старі осади Правобережжя стоять напівпорожні, а нові слободи Лівобережної України переповнені новопоселенцями – живильним джерелом козацтва і «семінарією бунтів». Згадаймо і стару слобожанську пісню «Зараз тая серед рая || Слобода обсіла. || Там тишина, там старшина || Не має к їм діла…».
20. На Галичині і Волині – цитаделях української шляхти – панщина була жорсткіша (пересічно ближча до 4 днів на тиждень), але й там знані значні «нефільваркові» анклави (як ось Карпати з їх вівчарями і опришками, Полісся – з лісовиками-поліщуками і болотниками-пінчуками), а татарсько-турецькі напади-пустошення забезпечували і тут постійну реколонізацію значних просторів, що супроводжувалися ослабленням визиску кріпаків. Зрештою, міграція на Поділля чи Наддніпрянщину, з їх ширшими колонізаційними можливостями і слабшим панським визиском, не була чимось надзвичайно складним. Для цілої Речі Посполитої Н. Дейвіс подає таку модель – 1-а половина ХVI ст. – 1-2 дні панщини, 2-а половина ХVІ ст. – 3-4 дні, а у ХVІІІ ст. – вже і 6, і 7, і навіть 8 днів. Практично, батько родини (подекуди із старшими синами) працював на пана більшу частину свого часу, а дружина і менші діти займалися власною селянською ділянкою сім’ї, див.: Дейвіс Н. Боже ігрище. Історія Польщі. – С. 258.
21. Н. Дейвіс уживає термін «неокріпацтво», див.: Там само. – С. 255.
22. Нова хвиля українського «кріпацтва» по-своєму обумовлена була черговим циклом зростання у цілому світі-економіці – за Валерстайном, від 1726 чи 1733 рр. господарка по всій Європі повільно пішла вгору, а після 1760/1763 розпочалося т.зв. велике прискорення ХVIII ст. (тривало до 1817 р.), див.: Валлерстайн И. Мир-система Модерна. – Т. ІІ: Меркантилизм и консолидация европейского мира-экономики, 1600-1750. – М., 2016. – С. 297. Але для Речі Посполитої, утім як і для вельми динамічної у середині ХVIII ст. Гетьманщини, це вже виявилося запізно.
23. Через труднощі з транспортуванням українське збіжжя ледь не до середини ХVIII ст. взагалі доволі масово перероблялося на горілку, яка вважалася значно більш зручним товаром для експортування (та й для споживання на місці – пропінація, право на виробництво та продаж алкогольних напоїв – то найжаданіша монополія по всій Східній Європі того часу). У 1730-х рр. російський уряд навіть видавав укази, які забороняли переробляти на алкоголь понад третину місцевого врожаю, щоб хліба вистачило на армію, зосереджену на Лівобережній Україні для ведення «турецьких» війн.
24. До речі, загальне місце міркувань часів Модерну про Україну як землю украй сприятливого для рільництва клімату для Раннього Модерну не слід сприймати як константу – загалом у 1590-1850 рр. в Україні, як і в Європі в цілому, були досить суворі зими (див. Ле Руа Ладюри Э. История климата с 1000 года. – Ленинград, 1971), а це зовсім не подарунок для хлібороба. Може тому українське скотарство весь цей час надважлива галузь місцевої господарки, а пережитки кочової культури давалися взнаки тут протягом усього періоду XVI-XVIII ст.?
25. Як тут не згадати знаний (за Ш. Окольським) перелік «професій» повстанців 1637-1638 р. – могильники (селітроварники), будники (заготівельники поташу і смольчуга), чабани-вівчарі, січкарі (косарі сіна для худоби і очерету-палива на зиму) і т. ін. Чималими прошарками населення України, які відчутно «вписалися» до «національного характеру», були також візники-чумаки, рибалки-балакшиї і мисливці-болоховці і пасічники-севрюки (свідомо подаю слов’янські і татарські назви цих фахів, бо вони вживалися повсюдно як взаємозамінні).
26. Зверніть увагу на опис показової самоліквідації власного господарства гетьманом Тарасом Федоровичем (старшини татарського походження, героя повстання 1630 р.) 1635 р. (у Каневі?), коли козаки-реєстровці відмовилися підтримати його повстанські плани. Він «гетманство здал да двор свой зжег и животину побил и пчелы подрал» і втік із приятелями у степи на р. Самару (а згодом пішов на терени під московським контролем – Слобожанщину і Дон).
27. Зрештою, і Османська імперія, і Московське царство були і на ХVI ст. «відкриті» для європейського світу-економіки, але до ХVIII ст. це ще не була реальна взаємозалежність.
28. Прикметно, що якраз напередодні Козацької революції середини ХVII ст. – з 1620-х рр. – у Речі Посполитій почався тривалий (аж до середини ХVIII ст.) спад прибутків від західного експорту (зерна – через Гданськ і худоби – через Вроцлав), див.: Валлерстайн И. Мир-система Модерна. – Т. ІІ. – С. 157-161. Відтак, для України – цього «героїчного часу» її козацтва – значення торгівлі з Кримом і Туреччиною, а також із Московією-Росією мало суттєво зрости.
29. Бродель і Валерстайн наочно показали як з часом (починаючи з XV ст. і до ХІХ ст.) неухильно зростає розрив між центром (Західною Європою) і периферією (Східною Європою) в межах світу-економіки.
30. Валерстайн вважав, що тривалий опір (із взоруванням на Західну Європу – центр світу-економіки, а не Східну Європу – його периферію) убезпечив Росію-Московію від колонізації – надав їй не периферійний, а напівпериферійний статус на кінець раннього модерну (Османською імперією він цікавиться менше, але зауважує її значну подібність до російського прикладу). Але ціна цього вибору для московського суспільства була висока, бо – за конкуренції неекономічними методами – прийшлося жорстко згуртуватись навколо царя та його владної вертикалі. Українська дилема, за такої теоретичної «рамки» – між колонією центра і колонією напівпериферії. І вибір на користь 1-го варіанту, зрештою, очевидніший (тут ще можливе зростання зі збереженням самобутності плюс – доведено – добробут простолюду периферії був вищим, аніж на напівпериферії, змореної програмою «наздогнати і перегнати»; у 2-му ж варіанті і стеля зростання нижча, і вимагає воно практично повної асиміляції). Відтак, російська влада в Україні завжди трималася здебільшого на прямому примусі й усуненні самої ідеї існування альтернативи (утім, не виключаю і пояснювальної моделі, за якою держави центру світу-економіки на середину/кінець ХVII та ціле XVIII ст. так «перенапружили» східноєвро¬пейські колонії-периферії, що вони не проти були й сховатися, до часу, під парасольку напівпериферійних імперій).
31. Це суттєво відрізняло Україну від Польщі, де Гданськ-Данциг і балтійські торгівельні інтереси були поза конкуренцією. Чорноморська зорієнтованість для українських теренів взагалі традиційна і далеко старша за Річ Посполиту та її візію економічного розвитку регіону.
32. До речі, певний «антимеркантилізм» Речі Посполитої (сприяння не своїм, а чужоземним західноєвропейським купцям), аналізуючи ситуації ще на середину ХVI ст., історики економіки відзначали давно, див.: Валлерстайн И. Мир-система Модерна. – Т. І. – С. 375, 397 (посилання на поляка Маріана Маловіста). Отже, це також річпосполитська спадщина?
33. Термін Великий Кордон історики-ранньомодерники звичайно застосовують до смуги, що розмежовує християнську та ісламську цивілізації, але й ділянку кордону Речі Посполитої з Московією-Росією зручно вивчати у такій самій системі координат (у сучасний історіографічний дискурс України термін вже добре виписаний, див.: Леп’явко С. Великий кордон Європи як фактор становлення українського козацтва (XVI ст.). – Запоріжжя, 2001).
34. Цікаве зауваження Н. Дейвіса про шляхту як про наймолодший елемент в системі станів на початку функціонування Речі Посполитої, див.: Дейвіс Н. Боже ігрище. Історія Польщі. – С. 199. Український читач не може тут не згадати, що станова «молодість» – то традиційний закид козакам – творцям ранньомодерної національної революції.
35. Власне, Співдружність/Commonwealth – «Річ Посполита обох/багатьох народів» – щодо «республіканізму» стоїть у ряді із іншими «Сполученими»: Сполученими Провінціями (Голландія) – 1-м гегемоном (1648 – 1660-і) світу-економіки, Сполученим Королівством (Великобританією) – 2-м таким гегемоном (1815-1848), Сполученими Штатами (США) – 3-м (1945-1973) і Європейським Союзом (4-м?).
36. Для популяризації ідеї шляхетські революціонери пристосували середньовічне протиставлення королівства і князівства, надавши першому змісту правової держави (де король – вуста закону), а другому – типової тиранії (де все вирішує сваволя князя).
37. І. Валерстайн вважає, що тут була й економічна детермінанта – абсолютизм вигравав у країнах з центру світу-економіки, а на периферії монархи програвали. А сила турецьких султанів і московських царів вибуяла якраз тому, що їх держави-імперії були вже поза кордоном європейського світу-економіки.
38. До речі, навіть східна (ординська) універсалістська політична традиція сприймала річпосполитський проект, див. вірмено-кипчацьку історіографію ХVI ст. з її «Історією Польського улусу». Або ось факт визнання кримськими ханами Речі Посполитої як традиційного сховку-притулку (місця «азілу») для претендентів на ординський престол. Гадаю, по-своєму промовисте й те, що на перших королівських виборах 1570-х рр. обговорювалася і ханська кандидатура.
39. Крім поразки рокошу М. Зебжидовського 1606-1608 рр., до відчутних «точок згасання» слід віднести і смерть коронного гетьмана С. Жолкевського у 1620 р. (його наступники – поляки С. Конєцпольський і М. Потоцький – були вже дальші від українського світу і більше скидалися на колонізаторів). Утім, королювання Владислава IV (1634-1648), що зберігав і титул московського «вибраного царя», ще тримало «руську карту» як такий собі «запасний варіант». Доля Б. Хмельницького, спадкового клієнта Жолкевських і Даниловичів, який не знайшов розуміння у Конєцпольських і шукав протекції короля Владислава тут дуже симптоматична.
40. До речі, припинення боротьби з турками за Молдову після Хотинської війни 1621 р. несла для українців схожий із російським урок – Річ Посполита не всемогутня (отже не ідеально-універсальна) і не здатна виконати «природну» зовнішньополі¬тичну програму (цікаву Україні).
41. Валерстайн вважав, що протестантизм став панівною релігією у державах центру світу-економіки/світу-системи, а католицизм переміг на периферії.
42. Акцент на внутрішньоцерковних інституціях був дещо вимушеним для католиків. Він став результатом слабкості річпосполитської держави-левіафану, що не давала формально «офіційній» церкві діяти проти суперників планомірно, брутально-ефективно та без постійних відступів і винятків.
43. Див. класику: Ulewicz Tadeusz. Sarmacja: studium z problematyki slowianskiej XV i XVI w. Zagadnienie sarmatyzmu w kulturze i literaturze polskiej (Problematyka ogolna i zarys historyczny). – Kraków, 2006.
44. Литовці згодом зробили «хід конем» і оголосили себе нащадками римських колоністів, а російські Романови відповіли у тому ж ключі, визнавши свого напівлегендарного предка-емігранта з литовської Прусії – нащадком римського імператора Августа. Отже, поляки на цьому тлі – взірці вченої скромності.
45. Тут доречно згадати класичну характеристику полюблінської (після 1569 р.) Речі Посполитої М. Грушевським – «…український елемент… почув себе взагалі сильнійшим в Короні [курсив – Д. В.]», див.: Грушевський М. С. Історія України-Руси. – Т. VI. – К., 1907/1995. – С. 445.
46. Взагалі, акцент на тому, що від сарматів походить саме шляхта, а не більш-менш усі верстви-народи Речі Посполитої, то явище вже шляхетської мегаломанії XVII ст. – у «здоровішому» ХVI ст. про це ще не чутно.
47. Є версія, що козарська/хозарська теорія спрямована вже проти післямазепинського концепту «всеросійської вітчизни», запропонованого Ф.Прокоповичем, див.: Брехуненко В. Східна брама Європи. Козацька Україна в середини ХVII-XVIII ст. – С. 254-255. Але, гадаю, вона була радше універсально-двосічна – могла бути застосована як проти «сарматів» з польським ядром, так і проти «усеросів» із їх пруським нащадком римлянина Августа (та, зрештою, й проти будь-яких інших міфів-«імперіалістів»). На користь цього можна навести й свіжовідкриту молодим російським джерелознавцем Д. Ю. Стєпановим у фондах відділу рукописів Російської Національної Бібліотеки пам’ятку «Синопсис истории козацкой», яку дослідник датував 1698 р. – вона вже містить хозарську етногенетичну легенду (це якщо не згадувати давнє міркування про хозарське походження козаків у Яна-Щасного Гербурта в «Victoriae Kozakorum Nisoviorum de Tartaris Tauricanis in anno 1608 narratio Herburthi» / «Перемога козаків низових над татарами таврійськими року 1608, описана Гербуртом» (1608)).
48. Роксоланство, до речі, не сходить цілком нанівець, див. Пилипа Орлика «Алцид Російський» (1695) – панегірик І. Мазепі. Воно, до речі, як і стародавнє поняття «Русь», було, справді, досить амбівалентне до розрізнень між східними слов’янами, хоча найчастіше в’язалося саме з Україною.
49. Як зауважив український (чи то українсько-американський) історик Ігор Шевченко (1922-2009), Польща в XVII ст. несподівано стає для Європи «Сходом», див.: Шевченко І. Україна між Сходом і Заходом // Дух і Літера. – [К.,] 1997. – № 1-2. – С. 91 (текст більш відомий у монографічній версії: Шевченко І. Україна між Сходом і Заходом. Нариси з історії культури до початку ХVIII століття. – Львів, 2001).
50. Ось мало спопуляризований у науковому обігу текст-реакція на польське повстання 1863-1864 рр. (варіант записаний 1927 р. у с. Щербанях на Херсонщині від 70-річного старця, який переповідав, що вивчив пісню від свого діда):
    
    Пісенка про Ляшка Моркв’яного
    
    Був той лях моркв’яний,
    Коник буряковий.
    Шапка на нім з пустернаку,
    Жупан лопуховий.
    Контушина з горіха,
    Пояс з кукурудзи,
    Чоботи на ньому з ріпи,
    Подв’язки з гарбузи.
    Пістолет із качана,
    Кулі з бараболі,
    А сабелька із петрушки,
    Піхва із квасолі.
    А сідельце капустяне,
    Стремена з берези.
    Як напився лях водки,
    Їде нетверезий.
    Їхав лях із Варшави,
    Під ним коник пляше;
    Переходять його свині:
    – Злізай з коня, ляше! –
    Під ним коник розбрикався,
    Став хвостом вертіти,
    А лях сидить на коневі, –
    Став дрібно пердіти.
    Вийняв же він пістолета,
    Став свині стріляти.
    Свині пулі похватали,
    Нічим воювати.
    Вийняв же він сабельку,
    Став свині рубати,
    А сабелька поламалась,
    Нічим одігнати.
    Свині ляха розірвали,
    Коня зовсім з’їли,
    А стремена березові
    Осталися цілі.
    
    Див.: НБУВ. ІР. – Ф. Х. – Спр. 11691.
    
    
51. Дейвіс Н. Боже ігрище. Історія Польщі. – С. 321.
52. Знаю це навіть із власного досвіду – мою книжку «‘Українне місто’: Кременчук від заснування до року 1764-го» (К., 2011) кременчуцькі комуністи відразу оголосили таким собі антиросійським викривленням історії.