Відгук на одну частину книжки – справа доволі специфічна. Як рецензент я не бачив усієї картини, оскільки сприймав написану Алєксандром Шубіним частину книги як цілісну працю. Однак працю загалом усе ж таки прогорнув, що дало можливість одразу ж помітити звичну для радянських книжок диспропорцію в хронології: ХХ століття охоплює рівно половину обсягу книги.

Власне, саме періодизації стосується й перша особливість змістового поділу, що впала у вічі – частина про ХХ століття починається Лютневою революцією 1917 року. Для української історіографії, як і для багатьох західних істориків, більш звичним є починати «коротке» століття роком 1914-м.

Алєксандр Шубін, доктор історичних наук, керівник центру історії Росії, України, Білорусі Інституту Всесвітньої історії РАН, з 2001 член російсько-української комісії істориків.

Видно, що автор намагався зберігати вузько академічний тон викладу матеріалу й свідомо дистанціювався від політичних оцінок осіб і організацій, про які пише. Це належить до плюсів Шубінової частини книги. На жаль, ці його наміри не завжди реалізовувалися повною мірою. Під час читання легко помітити слабке знайомство автора з українською історіографією й джерельними публікаціями. Воно викликало властиві його праці фактичні огріхи й поспішні висновки. Так, Шубін чомусь вбачає протиріччя між приписуваним Грушевському бажанням мати українську армію вже в першій половині 1917 року й тим, що той-таки Грушевський відносив питання функціонування збройних сил до компетенції центру майбутньої всеросійської федерації (с. 263).

Михайло Грушевський

Насправді ж жодного протиріччя тут немає, бо Грушевському йшлося про створення українізованих частин (які й без того почали стихійно формуватися) і загалом комплектування армії «за національним принципом», а не про передачу на місця повноважень центрального командування. Оповідаючи про обурення українських політиків Інструкцією Тимчасового уряду Генеральному секретаріату (с. 267), Шубін свідомо або через незнання ігнорує аналогічну реакцію членів ЦР від єврейських партій. Для прикладу, один із лідерів Об’єднаної єврейської соціалістичної робітничої партії, тогочасний голова Єврейської громади Києва Наум Сиркін з цього приводу висловився цілком у дусі процитованого автором вислову Винниченка, схарактеризувавши Інструкцію як «нужденну пародію на автономію» (Народна воля. – 1917. – 6 серпня).

Четвертий універсал

Оповідаючи про розробку нового аграрного законодавства, він твердить: «Характерно, что левые эсеры готовили основы аграрных законов как в России, так и на Украине (в качестве левого крыла УПСР), но сами аграрные преобразования на принципах социализации и земельного передела в России проводились решительно, а на Украине — нет» (с. 270). Дуже дивує включення автором цього пасажу про земельне законодавство й аграрну реформу в Україні в опис подій, що передували Третьому (!) універсалу, тобто в час, коли ЦР цілком підпорядковувалася рішенням Тимчасового уряду й діяла відповідно до його інструкції. На той час вона взагалі не могла займатися законотворчістю в таких важливих питаннях. Залишимо без коментарів і означення лівого крила УПСР як «лівих есерів» (складно передбачити реакцію майбутніх боротьбистів на такі слова, хоч невдовзі вони на короткий час і зблизилися з російськими лівими есерами в Україні), відзначивши кілька більш принципових моментів:

а) ставлення «правого» (умовно правого, оскільки в майбутньому, після розколу УПСР, воно назвало себе «центральним») крила УПСР до соціалізації землі на той момент майже не відрізнялося від ставлення до неї «лівого» крила; УПСР брала участь у розробці Тимчасового земельного закону як цілісна партія без особливої ролі її окремих фракцій; більше за те, вести мову про якусь особливу роль «лівого крила» цієї політичної сили в затвердженні ЦР одного з ключових законів за кілька днів до арешту всіх його («лівого крила» УПСР) лідерів м’яко кажучи дивно;
б) про недостатньо активну реалізацію «аграрних перетворень» в Україні взагалі казати неможливо, бо Тимчасовий земельний закон було ухвалено 18 січня 1918 р. ст. ст., тобто всього лише через кілька днів після затвердження Четвертого універсалу, безпосередньо перед взяттям Києва червоногвардійцями [і – головне – через кілька місяців після завершення осінніх польових робіт, а після збирання врожаю питання приналежності землі вже не було таким актуальним]. Власне, до ухвалення Третього універсалу (тобто проголошення автономної УНР) на території, на яку поширювалися повноваження ЦР, було юридично неможливо мати власне земельне законодавство. Натомість, після повернення ЦР до Києва завдяки укладенню Брестського миру 1918 р. реалізувати ухвалений нею ж закон було неможливо через появу нового чинника – німецької й австрійської армій.

Замість того, щоб поставити проблему аграрних реформ в Україні в контекст тогочасних подій, Шубін наводить «авторське» пояснення їх буксування: «Дело в том, что лидеры Центральной рады были националистами и социалистами, что определяло основное противоречие их политики. Им пришлось выбирать между целями национальной консолидации и социальными преобразованиями, которые ее неизбежно нарушают» (с. 270-271).

Опис першої спроби поширення радянської влади на територію України більш-менш відповідає тлумаченням і оцінкам, характерним для радянської історіографії: автор наголошує на «змішаному» українсько-російському характері населення східних регіонів (насправді ж «змішаним» було лише населення міст і, у випадку Донбасу, робітничих селищ, але при цьому рівень урбанізації навіть на Донбасі на той час був доволі низьким), говорить про те, що Харків уже тоді «ставав [саме у недоконаному виді, як процес!] столицею радянської України» тощо (с. 275-276).

Оповідаючи про добу революції, Шубін майже повністю виносить за лінію оповіді західноукраїнську тематику (історію ЗУНР згадано – не можна сказати «описано» – пунктирно, Галичині присвячено кілька коротких абзаців (с. 298-299, 307)). Крім того, автор майже не звертає увагу на міжпартійну боротьбу як на території, контрольованій УНР, так і в Радянській Україні. Він побіжно згадує про поглинення більшовиками партії боротьбистів у квітні 1920 року, однак робить грубі фактичні помилки: «В марте 1920 г. в КП(б)У в полном составе вступили члены Коммунистической партии Украины (образовавшейся в августе 1919 г. в результате слияния боротьбистов и незалежных социал-демократов)» [у цьому короткому реченні наявні чотири неточності, що свідчать про поверхове володіння автора темою – по-перше, реальне об’єднання відбулося у квітні, хоча принципове рішення про нього дійсно було ухвалено у березні, по-друге, більшовики об’єднувалися не з Комуністичною партією України, а з Українською комуністичною партією (боротьбистів), по-третє, членів останньої приймали до лав партії більшовиків у персональному порядку, відсіявши абсолютну більшість членів (багато з них навіть не намагалися вступати до більшовиків), по-четверте, УКП(б) було утворено шляхом поглинання УПСР(к) (боротьбистів) лівих незалежних соціал-демократів (УСДРП(н.-л.)), а не незалежних соціал-демократів (УСДРП(н)) – останні в січні 1920 перейменували свою політичну силу на Українську комуністичну партію, що діяла під цією назвою до 1925 року]. Прийняття колишніх боротьбистів до КП(б)У Шубін оцінює як «существенную прибавку», оскільки «на 15 тысяч украинских большевиков приходилось 4 тысячи национал-коммунистов», що увиразнює нерозуміння ним мотивів цього кроку більшовиків. Для того, щоб зрозуміти, як і навіщо більшовики пішли на це, варто було б ознайомитися хоча б із присвяченими боротьбистам творами Леніна, не кажучи вже про матеріали пленумів ЦК КП(б)У, її Третього з’їзду й Четвертої конференції, внутрішньопартійне листування і документи ЦК РКП(б) й виконкому Комінтерну з цієї теми.

Моше́ (Мойсей) Зільберфа́рб (1876-1934). Від січня 1918 міністр єврейських справ в уряді УНР. Один із авторів закону про національну персональну автономію.

Розповідаючи про процес ліквідації багатопартійної системи в УСРР, Шубін практично не згадує єврейські партії, роль яких у політичному житті України тієї доби була цілком співмірною з роллю українських і російських партій. Власне, у його розділі євреї присутні лише в контексті єврейських погромів, вони лише страждають, але не діють. Про єврейське питання в офіційній політиці ЦР і Директорії, закон про національно-персональну автономію, Міністерство єврейських справ УНР автор не згадує ані словом. Узагалі, національна політика УНР, якщо судити з його розділу, обмежувалася виключно поверховою українізацією у вигляді заміни вивісок на крамницях – у цьому він спирається на широко відомі спогади Алєксєя Ґольдєнвєйзєра про події тих місяців у Києві.

У розділі, присвяченому створенню СРСР, дивним є обґрунтування доцільності існування Далекосхідної республіки – нехай і побіжне, у переліку інших республік – потребою залучення на сторону більшовиків «широких мас, прихильних до ідей національної самостійності» (с. 332). Її все ж таки було створено не як національну і навіть не як радянську республіку. Некоректною є й авторова фраза про входження до ЗСФРР «кількох автономних республік, деякі з яких потім було перетворено на союзні», бо ж Вірменія, Грузія і Азербайджан на той час мали статус не АСРР, а союзних республік у складі федеративної союзної республіки (с. 334). Однак ці зауваження не стосуються основної теми Шубінової частини книжки.

У праці можна зустріти й низку інших неточностей. Так, коренізацію було розпочато відповідно до рішення ХІІ, а не ХІІІ з’їзду РКП(б) (с. 340), одним із співзасновників ВАПЛіте разом із Миколою Хвильовим був Михайло Яловий, а не «Н. Яровой» (с. 342), Перший з’їзд письменників України 1934 року відбувся в Харкові, а не в Києві (с. 342), Миколу Порша чомусь згадано як В. Порша [випадково вжито другий ініціал, оскільки він М.В. Порш?], а його посаду («генеральний секретар праці») озвучено як «міністр праці». Цікаво, що згадуючи про національні райони в УСРР, він помиляється в їх чисельності (таких районів у республіці було 25, а не 13, очевидно, що Шубін воліє промовчати про існування російських національних районів, як от Путивльський, Чугуївський тощо), не згадує про існування вишів і технікумів з викладанням мовами національних меншин (передусім їдиш, польською й німецькою), помиляється щодо часу ліквідації національних районів – їх було розформовано 1938 року, тобто вже після того, як форсована індустріалізація пішла на спад, а не одразу після її розгортання.

Підрозділ «Завершение НЭПа» (с. 344-350) описано на рівні всесоюзної боротьби між фракціями ВКП(б) без уваги до специфіки цих подій у республіці. Те ж саме почасти стосується статистичних викладок у підрозділі «Начало первой пятилетки» – у книжці з історії України логічніше б виглядали суми капіталовкладень у будівництво промислових підприємств УСРР, а не всього Союзу. Дискусійним є виклад матеріалів у розділі, присвяченому Голодомору. Так, найбільш надійним джерелом для підрахунку чисельності загиблих він називає реєстрацію смертей органами ЗАЦС (с. 368) і цілковито ігнорує використання для цього даних перепису населення 1937 року (з поправками на чисельність населення, що врятувалося втечею з сіл). Крім того, наголошуючи на можливості пояснення частини втрат сільського населення втечею до міст або за межі республіки, він мовчить про те, що таку втечу наприкінці 1932 року унеможливило запровадження паспортної системи.

Олександр Шумський

У підрозділі «Вторая пятилетка и массовые репрессии» загальносоюзним процесам також приділено непропорційно багато уваги. Крім того, незрозумілою є доцільність згадки про арешт й заслання Олександра Шумського в контексті згортання українізації (станом на 1933 рік він уже протягом шести років мешкав у Ленінграді й не брав участь у політичному житті УСРР) (с. 373).

Нарис, присвячений подіям у Західній Україні в міжвоєнний період носить конспективний характер. Незрозумілою є вирвана з контексту подій згадка про ліквідацію КПЗУ у 1938 році (с. 383). Автор не згадує (чи не знає?), що це було пов’язано з зовнішнім чинником – ліквідацією Комуністичної партії Польщі. КПЗУ була лише її автономною філією, як і ліквідована тоді ж Комуністична партія Західної Білорусі. Фактично не представлено опису парламентської боротьби українських партій, що діяли на території Галичини й Волині. Оповідаючи про полонізацію освіти, Шубін перебільшує її обсяги. Він, наприклад, наголошує, що станом на 1932 рік на Волині залишалося 4 українські школи (с. 380), й ані слова не каже про те, що того ж таки року 390 волинських шкіл були утраквістичними (двомовними) – з його тексту може скластися враження, начебто всі вони були цілковито польськими. Крім того, автор майже не говорить про існування українських партій, що виступали за легальну діяльність в межах Другої Речі Посполитої (про УНДО написано лише кілька слів) та взагалі ігнорує існування польських політичних груп, що виступали за зближення з українським населенням Галичини й Волині (Леон Василевський, Тадеуш Голувко, коло часопису «Biuletyn Polsko-Ukraiński» тощо). Закарпаття у складі ЧСР й Північна Буковина у складі Румунії у пропонованому Шубіним наративі відсутні повністю – згадується про них лише в контексті подій 1938-1940 років.

«Biuletyn Polsko-Ukraiński»

Надто побіжно описано життя в Україні в роки німецької окупації. Незважаючи на те, що Шубін згадав про поділ захопленої нацистами України між територією Генерал-губернаторства, Райхскомісаріату Україна й переданої Румунії Трансністрії, він не описав відмінностей політики окупантів у цих регіонах, а також у зоні, що залишалася під контролем військового командування. Голокосту на території України присвячено півтора короткі абзаци, причому про здійснену румунською адміністрацією в Одесі акцію зі знищення місцевих євреїв, під час якої загинуло загалом близько 30 тис. людей, сказано більше, ніж про Голокост від рук нацистів, а, наприклад, Бабин яр не згадано взагалі (непряму згадку у вигляді твердження про те, що «по некоторым сведениям» «выбором места для уничтожения киевских евреев» займався Олександр Оглоблин, можна не враховувати, оскільки місце розстрілів Шубін не називає і кількість загиблих не озвучує). Незрозумілим є джерело твердження автора про видачу 18 тис. (!) бійців дивізії «Галичина» СРСР – у її складі взагалі не було такої кількості вояків, а на Заході залишилося більш ніж 90% її особового складу. Цікавим пропагандистським ходом є те, що оповідаючи про діяльність УПА в цілому без фактичних перекручень, Шубін включає цей сюжет у підрозділ «Национализм и коллаборационизм», наводячи в підрозділі «Сопротивление» інформацію виключно про радянський партизанський рух. Це виглядає ще більш пікантно, якщо врахувати, що власне антинімецьким діям УПА і боротьбі з нею німецьких військ він присвячує більше місця, ніж акціям радянських партизанів.

Підсумовуючи, варто сказати, що написаний Алєксандром Шубіним розділ справляє враження доволі еклектичної суміші політичної й військової історії східних і центральних регіонів України (події військової історії викладено більш-менш широко, політичної – значно гірше, з численними пропусками й фактичними помилками). Натомість, майже не згадується культурне життя – опис українізації й культурного будівництва в УСРР 1920-х–початку 1930-х років більш ніж поверховий, не оповідається ані про розбудову мережі вищих навчальних закладів, ані про діяльність Української/Всеукраїнської академії наук (про її створення й діяльність у розділі немає жодного слова). Не знаходить Шубін місця й літературному життю – його згадку про ВАПЛіте вирвано з історичного й історико-культурного контексту, не згадано жодного іншого літературного об’єднання, ані словом не сказано про визначальну для культурної політики в УСРР літературну дискусію 1925-1928 років, одним із епізодів – саме епізодів! – якої й були створення й діяльність ВАПЛіте. Відсутній опис культурного життя на Галичині й Волині в міжвоєнний період, не згадано про вплив на погляди членів ОУН неприналежного до організації Дмитра Донцова і літературної й публіцистичної творчості кола «вістниківців», не сказано про культурну діяльність КПЗУ й вплив прорадянських «товстих» літературних журналів на західноукраїнське культурне життя. Виглядає на те, що авторові просто незнайомі ці теми (і це не дивно, якщо його джерельна й історіографічні база дійсно обмежується згаданими в бібліографії до розділу позиціями).

Багато з вказаних недоліків можна виправити під час підготовки до друку другого видання книги. Інших без докорінного доопрацювання авторових розділів позбутися не вдасться. Узагалі ж, хотілося б, щоб автори подібних узагальнювальних текстів більше часу приділяли ознайомленню з українською історіографією періодів, про які беруться писати. Видається, що саме недостатнє знання останньої й спричинило більшість вад Шубінової частини книги.

Сергій Гірік, кандидат історичних наук, молодший науковий співробітник Державної наукової установи "Енциклопедичне видавництво", старший викладач магістерської програми з юдаїки НаУКМА, вчений секретар Української асоціації юдаїки. Коло наукових зацікавлень - історія лівих політичних партій, український, єврейський і білоруський націонал-комунізм.