З початком російської інтервенції на Донбас, Україна стала топ-темою в російському публічному просторі. Інформаційна війна Росії проти України, що здійснюється переважно в історичному полі, породила в Росії безліч «експертів» з українського питання. Як влучно зазначив керівник Центру українських досліджень Інституту Європи РАН Віктор Міроненко: «зараз просто стада україністів ходять», тоді як насправді серйозних російських дослідників, що присвятили свою кар’єру дослідженню України, лише 15-20 осіб.¹  

Поява книги «История Украины», написаної колективом авторитетних російських дослідників, викликала природний інтерес українських науковців. Чи можна в сучасній Росії в умовах агресії проти України дотриматися наукових стандартів і написати неупереджену історію України?

Оскільки коло моїх фахових зацікавлень більшою мірою стосується українського національно-визвольного руху та Другої світової війни, то я детально зупинюся на четвертому та п’ятому розділі третьої частини, автором якої є Алєксандр Шубін.    Четвертий розділ присвячений долі Західної України у міжвоєнний період та перші роки війни, тоді як п’ятий – Великий вітчизняній війні. Відразу зазначимо, що беззаперечним позитивом є включення в ці розділи великого обсягу фактографічного матеріалу. Але структура, виклад матеріалу та аргументація автора створює ефект стійкого дежавю. Шубін тиражує традиційні для радянської історіографії міфи. Вкраплення напрацювань пострадянської історіографії створює ілюзію об’єктивності. Але автор подає нові факти або побіжно, або ж відразу підважує та невілює їх, тоді як свою генеральну лінію підтримує розлогими поясненнями та обгрунтуваннями.

Перше, що впадає в око в зазначених розділах – мова викладу, якої дотримується (чи радше не дотримується) автор. Досить своєрідним є переклад цитат з документів ОУН та термінології національно-визвольного руху. Шубін активно використовує так звані слова-кальки з української, які мають відповідні аналоги в російській мові.

Специфічна мова документів ОУН та галицькі діалектизми часом важко піддаються перекладу, але автор «спотикається» на здавалося б простих словах. Цитуючи статутні документи ОУН Шубін замість «человеческое сообщество», подає російськомовну кальку з української – «людское сообщество» (с. 379). При цьому під час перекладу наступної цитати поряд з російським перекладом «общественными слоями» автор в дужках додає український варіант «верствами». Коли мова йде про польську акцію пацифікації, Шубін знов таки подає в дужках переклад, але цього разу російською мовою – «замирение» (с. 380). Розповідаючи історію про Акт відновлення української державності 30 червня 1941 р., автор знов таки користується калькою з української. Таким чином відбувається не «восстановление», а «обновление» української державності, щоправда, автор бере це слово в дужки. (с. 403)

Типовим в тексті є використання слів-кальок з української коли мова йде про боротьбу українців за свою незалежність / самостійність. До прикладу Шубін так подає інформацію про українське питання напередодні Другої світової війни: «Не дивлячись на відмову від використання «українського питання» у публічній політиці, німецьке керівництво не скинуло з рахунків українських націоналістів. До липня 1941 р. вони не розуміли, що Німеччина у будь-якому випадку не збирається сприяти справі української незалежності (російською мовою – Я.П.), і готові були бачити в Гітлерові союзника, а не просто пана.» (с. 386)

Описуючи діяльність українського визвольного руху під час німецької окупації автор пише: «Окупанти ставилися до просвітницької діяльності з підозрою, тим більше, що націоналісти використовували її з метою пропаганди самостійності (російською мовою – Я. П.)» (с. 400–401). Шубін свідомо вживає саме кальки з української – «самостийнисть» чи «незалежность», замість російського «независимость». Все б нічого, якби не той факт, що ці кальки з української мають стійкі іронічно-негативні конотації в російськомовному дискурсі. Використання автором решти слів-кальок тільки підсилюють загальне «опереткове» враження від діяльності українського національно-визвольного руху. Фактично Шубін подає спробу українських націоналістів відновити українську державність як такий собі трагікомічний фарс.

Не зрозумілою є й калькування сталого в оунівській термінології терміну Осередніх та Східних українських земель, які знов-таки мають російськомовний аналог. І чому в даному випадку автор не застосував вже випробуваний метод додавання перекладу в дужках? Відсутність уніфікованого підходу та недбалий переклад викликає закономірне питання: чи це є звичайний недогляд або ж свідома маніпуляція? Тим більше, що в у 2012 р. видавництво РОССПЭН опублікувало збірник документів присвячений діяльності ОУН і УПА в період Другої світової війни. Упорядники включили до нього і документи ОУН забезпечивши якісний переклад російською². Чому Шубін, який надає перевагу саме російським дослідникам, не використав цей збірник у своїй роботі, принаймні, в частині узгодження перекладу?

Ще кілька років тому, таке прискіпливе ставлення до мови викладу матеріалу могло б видатися надмірним. Гіркий досвід російської агресії, показав як швидко здавалося б глузливі радянські жупели перетворюються на мову іншування та ненависті. На жаль, недбале ставлення до риторики, яка лунає в російському публічному (в тому числі й історичному) дискурсі щодо української проблематики занадто дорого коштувало Україні. Такі «мовні ігри» в книзі, що претендує на об’єктивний і науковий виклад історії, викликають великі застереження.

Аналізуючи економічну ситуацію на західноукраїнських землях Шубін підкреслює відсталість Західної України від Східної в промисловому розвитку, що посилилася після досягнень перших радянських п’ятирічок. Він також зазначає, що пацифікація, неврожай та Велика депресія призвели до розорення та як наслідок недоїдання західноукраїнських селян у 1930-х рр. При цьому забуває згадати про збирання продовольства західноукраїнськими селянами для голодуючих в УСРР в 1932–1933 рр.

Досить вибірково підходить автор і до аналізу діяльності ОУН. Згадуючи два резонансних вбивства організованих ОУН, Шубін забуває повідомити, що співробітника радянського консульства у Львові Алєксєя Майлова застрелили аби привернути увагу світової спільноти до організованого більшовиками Голодомору. При цьому він відмічає, що вбивство Міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького було відплатою за пацифікацію (с. 381).

Малюючи ксенофобський та екстремістський образ ОУН, автор вперто не бажає бачити антиколоніальне спрямування націоналістичного руху, не робить поправку на де-факто бездержавний статус українців та зумовлену цим симпатію до ревізіоністських сил в Європі. Загалом, Шубін більшою мірою намагається показати антимосковське спрямування ідеології ОУН не пояснюючи її причини. Таким чином інтелектуальні витоки українського націоналізму міжвоєнного періоду залишаються незрозумілими читачеві. Непримиренність ОУН у боротьбі зі своїми ворогами постає як родова риса українського націоналізму, що зумовлена його внутрішньою агресивною природою. Проте виклад причин популярності правої ідеології серед західноукраїнської молоді у міжвоєнний період можна знайти практично у кожного дослідника історії українського визвольного руху.

Не дивно, що автор відмовляє українському визвольному русі в еволюції, і наголошує на виключно декларативному характері демократичної платформи прийнятої ІІІ-м Надзвичайним збором ОУН (б). (с. 409-410) Попри складність реалізації демократичної програми в умовах війни, саме відданість крайового членства ОУН (б) духу рішень ІІІ збору призвела до другого розколу організації вже на еміграції. Прихильники демократичної платформи оформилися у фракцію т. зв. «двійкарів», що стала найбільш плідним в інтелектуальному плані напрямом післявоєнної української еміграції.

Навряд чи другорядні питання могли б спричинити розкол ОУН. «Лівий поворот», який пережив український визвольний рух у 1943 р., є закономірним наслідком зустрічі з радянською дійсністю. Не варто скидати з рахунків й потужну українську соціал-демократичну інтелектуальну традицію³. Дискредитована в очах молоді внаслідок поразки українських національно-визвольних змагань 1917–1920 рр., соціал-демократична течія поволі відвойовувала свій статус. Зрештою, ОУН мала й свого власного провісника нової платформи – «лівого оунівця» Івана Мітрингу. Навіть український історик Іван Лисяк-Рудницький, відомий своїми доволі скептичними оцінками рішень III-го збору ОУН (б), вважав, що трансформація руху в напрямку демократизації мала реальний потенціал за умови якби історія дала йому шанс повноцінно розвиватися на власних землях⁴.

Не обтяжує себе Шубін і глибоким аналізом програмних документів націоналістів. Твердження, що програма прийнята ІІ-м (краківським) збором ОУН (б) у квітні 1941 р. передбачала рівність тільки для українців не відповідає дійсності. Звісно концепція національної ексклюзивності була закладена в установчі документи ОУН, але в програмних положеннях ІІ-го з’їду вже спостерігається «дрейф» від тоталітарної ідеології. В документі зазначається: «Організація Українських Націоналістів вважає союзниками України всі держави, політичні угрупування та сили, що заінтересовані в розвалі СССР та в створенні не від кого не залежної Української Суверенної Соборної Держави.» ОУН (б) бачила себе в авангарді руху поневолених народів СРСР і проголошувала гасло «Свобода народам і людині»⁵. Основою українсько-польського порозуміння, згідно програмних положень ОУН (б), була відмова Польщі від українських земель. Непримиренною залишалася позиція щодо євреїв, яких ОУН (б) розглядала як союзників більшовизму, але бандерівці усвідомлювали інструменталізацію цього питання московською пропагандою⁶. Положення ІІ з’їзду ОУН, які чітко формулюють антиколоніальне спрямування руху, багато в чому пояснюють органічність переходу ОУН на демократичну платформу у 1943 р.

Аналіз українського чиннику в міжнародній кризі 1938–1939 рр. подається в дусі радянської історіографії, де роль СРСР зводиться до пасивної позиції уникання підступних інтриг Франції, Великобританії та Польщі. Ба більше, саме СРСР, згідно інтерпретації автора, стояв в обороні кордонів, що постали внаслідок Першої світової війни. Відмова Польщі пропустити через свою територію Червону армію не дозволила Радянському Союзу надати допомогу Чехії, що стала жертвою німецької агресії та політики «умиротворення» західних держав. Такі тези не витримують критики, адже у поляків були об’єктивні причини остерігатися агресії з боку СРСР. До того ж автор сам визнає, що на початок радянсько-німецької війни СРСР не мав плану стратегічної оборони. Тож навряд чи Радянський Союз сповідував позицію «голубу миру». Шубін пише: «Радянське керівництво було абсолютно не готове до оборони. Радянська стратегія виходила з того, що Червона армія має тільки наступати.» (с. 394). Твердження автора, що така позиція радянського керівництва виходила з тези «довга оборона веде до поразки» виглядає не надто переконливою. По-перше, у СРСР не було навіть плану нетривалої оборони. По-друге, з досвіду радянсько-фінської війни, радянські керманичі непогано засвоїли, чого варта добре організована оборона.

В руслі традиційної радянської історіографії подає автор і історію підписання пакту Молотова–Ріббентропа, як вимушеного кроку. Шубін виокремлює з секретних протоколів пакту тільки ті питання, що стосуються України – розділ сфер впливу у Польщі та Бесарабське питання. Таке штучне виокремлення дозволяє йому трактувати розділ Польщі у 1939 р. в контексті радянського конструкту «возз’єднання» українських земель та відвернути увагу від анексії балтійських республік 1940 р., які були неприхованим актом агресії СРСР.

Досить своєрідно Шубін пояснює розчленування Польщі: «Цікаво звернути увагу на різницю з радянсько-німецькими документами, підписаними 28 вересня 1939 р.⁷ Найголовніших відмінностей дві. По-перше, у серпні мова йде не про територіальний розділ, а про сфери впливу. По-друге, розмежування цих сфер проходить по ядру польської держави («приблизно по лінії річок Нарев, Вісла та Сян»), а 28 вересня СРСР вже не претендує на землі, що лежали за лінією Керзона (за виключенням стратегічно важливого Білостокського виступу). При цьому 23 серпня представники СРСР і Німеччини не виключали, що Польська держава в урізаних кордонах буде збережена. Тоді зрозуміло, що СРСР повинен включити частину цієї майбутньої польської держави в свою сферу впливу (а не всю територію), щоб не віддавати її повністю під опіку Німеччини. Як би не склалася доля Польщі, Сталін вже 23 серпня 1939 р. взяв курс на об’єднання України і Білорусії у складі СРСР» (с. 387).

Тут Шубін сам себе заперечує, оскільки визнає пріоритет саме політичної доцільності у розподілі сфер впливу, яка не мала нічого спільного з «возз’єднанням», залишаючи у сфері німецького впливу великі українські анклави – Холмщину, Лемківщину, Підляшшя та інші.

Автор оминає мовчанкою підписаний представниками СРСР та Німеччини 19 серпня 1939 р. широкий економічний договір, який не дуже вписується в концепцію вимушеної співпраці з нацистами. До речі, Сталін, на відміну від Гітлера, досить сумлінно виконував свої зобов’язання. Останні вагони з сировиною були відправлені до Німеччини в ніч на 22 червня 1941 р., тоді як Гітлер припинив виконувати свої зобов’язання за півроку до радянсько-німецької війни⁸. Звісно, Шубін виходить з положення, що головна увага має буди зосереджена на фактах пов’язаних безпосередньо з Україною. Але ж він сам відзначав високий промисловий розвиток УРСР, досягнутий внаслідок перших радянських п’ятирічок. Отже виконання радянсько-німецького економічного договору здійснювалася і за рахунок ресурсів УРСР.

Шубін визнає, що сталінська територіальна експансія здійснювалася під гаслом вирішення «українського питання», що відповідало тогочасній зовнішньополітичній кон’юнктурі. Тим не менш «возз’єднання» українських земель показано у книзі як прогресивний крок, як пише автор: «це питання дійсно було вирішене настільки, наскільки його можна вважати вирішеним сьогодні» (с. 391). До речі, це твердження звучить доволі двозначно в контексті сучасної російсько-української війни та кремлівської риторики про «подаровані» Україні території.

Щодо конкретних винуватців у розв’язанні Другої світової війни, то автор виходить з економічних передумов: «Причини міжнародних криз 30-х рр. і Другої світової війни криється не тільки, і не стільки в «злій волі» Гітлера, Сталіна та інших політичних лідерів, скільки у глибокій кризі індустріального суспільства, що розпочалася разом з Великою депресію.» (с. 391). Власне саме криза в інтерпретації Шубіна й породила феномен тоталітаризму. А от Україна, яка стала об’єктом політики великих держав, на думку автора, несподівано для себе отримала нагороду у вигляді «возз’єднання», тобто приєднання Західної України і Північної Буковини. М’яка політика радянського керівництва та «придушення контрпропаганди», згідно інтерпретації Шубіна, забезпечила підтримку її кандидатів на виборах 22 жовтня до Народних зборів. Під евфемізмом «придушеної контрпропаганди» автор приховує той факт, що до участі не було допущено жодної західноукраїнської партії та інших «буржуазних» структур громадянського суспільства. Радянське керівництво оголосило вибори, виходячи з сумнівних правових підстав, не дотримався належних стандартів виборчої процедури, розв’язало репресії проти всіх незгідних з новим політичним режимом на окупованій території. Це були вибори без виборів – типові для тоталітарної держави.

Але Шубін не такий поблажливий, коли мова йде про державні утворення українців. Розповідаючи історію Карпатської України після рішення першого Віденського арбітражу, він пише: «В краї був встановлений авторитарний режим на чолі з А. Волошиним, 20 січня 1939 р. були розпущені всі партії, крім Українського національного об’єднання (УНО). Не дивно, що на виборах у Сейм 13 лютого УНО отримала переважаючу більшість голосів» (с. 383). Як видно з цієї цитати жодних евфемізмів, прості прямолінійні оцінки.

Обґрунтування правомірності «возз’єднання» у Шубіна своєю аргументацією, нагадує окремі пасажі з радянського видання історії Другої світової війни у 12 томах, щоправда, без згадки про секретні протоколи пакту Молотова–Ріббентропа⁹.

Розмірковуючи над процесом радянізації Західної України, автор акцентує увагу насамперед на тих модернізаційних проектах, які здійснювала радянська влада. Побіжні згадки про депортації та репресії виглядають як «менше зло» на тлі загальних позитивних зрушень. Дещо кумедними видаються зауваження автора про піклування спеціальної комісії ВКП(б) щодо забезпечення Львова та Білостока, де він пише: «В державних магазинах з’явився не тільки стандартний набір продуктів радянської людини, але навіть шоколад, кримські та кавказькі вина» (с. 393). Це власне після тих «набігів» на львівські крамниці, що здійснювали радянські офіцери, партійні функціонери та відряджені на Західну Україну з пропагандистською метою радянські діячи мистецтва. Для західноукраїнського міського мешканця наявність в магазинах продуктів і товарів широкого вжитку була нормою, тож здивувати появою шоколаду і радянських вин можна було хіба-що радянську партноменклатуру і військових, які почали обживатися в щойно анексованих та стратегічно важливих містах на західному кордоні СРСР.

Сумнівною є й теза автора про «відносно коректну поведінку військових», яка, як пише Шубін: «контрастувала з карикатурними картинами радянського життя, що малювалися в довоєнній Польщі». (с. 391). Ретельне дослідження про враження від «Совєтів» (як і про походження самого терміну!) та радянізацію західноукраїнських земель було зроблено в книзі Владислава Гриневича «Неприборкане різноголосся», де дослідник показує які насправді панували настрої в українському радянському суспільстві у 1939–1941 рр.¹⁰

Тема радянсько-німецької війни висвітлена досить об’єктивно, якщо не брати до уваги недолугу спробу пояснити нищівні поразки Червоної армії перших років низькою «технічною культурою» радянського солдата. (с. 394). Свідомо чи ні, але Шубін забуває згадати, що під час чисток 1937–1938 рр. Київський особливий військовий округ (КОВО) був, фактично, обезголовлений. Жертвами репресій стали всі ланки командного складу. На місце досвідчених кадрів прийшло 2 365 осіб висуванців, які не мали відповідного досвіду, а часом і належної військової освіти. На літо 1941 р. близько 75% командирів займали свої посади менше одного року. Генерал Михайло Кирпоніс, який очолив КОВО, не мав достатнього досвіду для керівництва такими великими угрупуваннями військ як округ.¹¹

Дослідник йде в фарватері традиційної радянської парадигми «Великої вітчизняної війни»: «відхід – окупація – звільнення». В цьому ключі подається і проблема колабораціонізму, яку Шубін розглядає виключно в прив’язці до українського націоналізму. Тут автор повторює всі класичні звинувачення на адресу українського визвольного руху: від співпраці з німцями до участі УПА в Голокості. На користь першого він наводить співпрацю ОУН з Абвером у справі створення Дружин українських націоналістів, більш відомих як батальйони «Роланд» та «Нахтігаль». Іншим прикладом такої співпраці автор вважає той факт, що ряд обласних і міських управ очолювали члени ОУН. Треба зазначити, що німці ніколи не сприймали ОУН як рівноцінного партнера і не співробітничала з нею на інституціональному рівні, надаючи перевагу індивідуальній співпраці. Це стосуються як створенню українських батальйонів, так і присутності членів ОУН в окупаційній адміністрації. В свою чергу ОУН також прагнула максимально скористатися з ситуації для вирішення свої задач. Присутність представників ОУН на посадах в окупаційній адміністрації мала забезпечити доступ до зброї та інформації, та, за сприятливої нагоди, дозволити перебрати на себе функції національної влади. Українські батальйони мали стати зародком української армії, яка потребувала старшинського складу.

Якщо вже й говорити про класичний випадок українського колабораціонізму, то таким є дивізія СС «Галичина», яка належала не до самої СС, а так званих військ СС. Таких дивізій було більше сорока, і складалися вони переважно з населення окупованих і союзних Німеччині країн. Власне, відсутність порівняльної перспективи в тексті Шубіна сприяє підкріпленню демонічного образ українського націоналізму як головного нацистського колабораціоніста часів Другої світової війни. Позиція автора полягає в тому аби не брати до уваги ті факти, що напряму не торкаються України, але кілька речень про масштаби співпраці різних народів на окупованих територіях дозволили б контекстуалізували цю проблему.

Типовим для радянської і пострадянської російської історіографії є звинувачення українських націоналістів у масовому винищенні євреїв. Тут Шубін іде в фарватері сучасної російської історіографії, наголошуючи на безпосередній участі батальйону «Нахтігаль» у львівському погромі, а Буковинського куреню у причетності до розстрілів у Бабиному Яру.

Не заперечуючи факту причетності окремих членів ОУН до цих подій, варто зазначити, що масове системне винищення євреї здійснювали саме нацисти. Для реалізації «політики остаточного вирішення» німці використовували допоміжну поліцію, яка формувалася з місцевого населення та радянських військовополонених. Дійсно переважна більшість з них були українцями, траплялися й члени ОУН, але були й представники інших національностей. Стверджувати, що вся українська допоміжна поліція була оунівською чи націоналістично налаштованою є перебільшенням.

Поширеним аргументом на корить антисемітського характеру УПА є перехід до її лав 5 тис. членів української допоміжної поліції у березні 1943 р. Але останні дослідження Андрія Усача спростовують цей факт. Як з’ясувалося мова йде про значно менші цифри, до того ж ставлення до таких колишніх поліцаїв в УПА було досить підозрілим. Вони вважалися ненадійними та схильними до зради, дезертирства та мародерства.¹²

Приписування виняткової ролі українських націоналістів у винищенні євреїв пов’язано з інструменталізацією радянською контрпропагандою єврейського питання у боротьбі з закордонними середовищами ОУН і УПА. Розлога розвідка про використання судового процесу над членом української допоміжної поліції Григорієм Васюрою для дискредитації Буковинського куреня належить київському історику Віталію Нахмановичу.¹³

Взагалі, коли мова йде про причетність українського націоналістичного руху до Голокосту, напевно найбільш вичерпною є теза Тімоті Снайдера: «Значні (й успішні) зусилля було докладено до того, щоби задокументувати роль українських націоналістів у Голокості. Та цілком очевидно, що ці факти важливі насамперед з моральної, а не практичної точки зору. … У Центральній та Східній Україні, тобто на окупованих територіях Радянського Союзу, український націоналізм був вірою абсолютної меншості й не відігравав жодної ролі як політичний рух. Але тут, як і на решті окупованих територій Радянського Союзу, німцям не важко було знайти місцевих помічників, й кількість убитих євреїв була тут такою ж великою (якщо не більшою), ніж у Західній Україні.»¹⁴ Тема трагедії східноєвропейського єврейства становить предмет окремого дослідження, а її інструменталізація є абсолютно неприпустимою, якщо не сказати аморальною.

Типовим для російської історіографії є й применшення ролі УПА у боротьбі проти німців. Шубін також вважає, що «нападаючи на німців, керівництво УПА не стільки намагалося сприяти пришвидшенню вигнання окупантів з України, скільки доводили свою силу напередодні перемовин про партнерство» (с. 409). Ця тема вже давно і всебічно була розкрита в чисельних роботах Івана Патриляка.¹⁵ Як зазначає український історик: «Коли інтереси України (в уяві лідерів ОУН) потребували співробітництва з Німеччиною, вони йшли на співпрацю (доволі часто навіть на шкоду своїм іміджевим інтересам), коли була необхідність поберегти сили, перебуваючи в стані нейтралітету, націоналісти займали вичікувальну позицію, але коли обставини вимагали боротьби з Райхом, УПА вела цю боротьбу жорстоко, масштабно і безкопромісно. … УПА зробила максимум, що в такій ситуації могла зробити партизанська армія, яка не користувалася зовнішньою підтримкою».¹⁶

Аналізуючи розділи присвячені Другій світовій війні, варто зазначити, що, свідомо чи ні, Шубін залишається в полоні дихотомії радянського дискурсу з його чорно-білим сприйняттям картини війни, де кожен має своє стале місце в трикутнику «герой – антигерой/зрадник – жертва». Попри визнання вкладу України у перемогу в Другій світовій війні, автор тиражує досить поширений у сучасну російському публічному дискурсі поділ на «добрих» і «поганих» (чи краще сказати «своїх – чужих») українців. Текст Шубіна містить великий фактографічний матеріал, але його інтерпретація не дає читачу відповідей ані щодо природи українського націоналізму, ані щодо причин і форм колабораціонізму українського населення, ані щодо складних українсько-єврейських та українсько-польських стосунків.

І на останок, як-то кажуть «вишенька на торті» – підсумки Другої світової війни для України. Попри всі негативи війни, автор закінчує на мажорній ноті: «цей період був також часом модернізаційного ривка, який заклав основу подальшого соціально-економічного розвитку України, яка невдовзі перетворилася в індустріальне, переважно міське суспільство. Україна отримала цілісність території. І хоча колишні Новоросія, Малоросія, Галичина та інші історичні області України зберегли своєрідність, країна отримала кордони, наближені до сучасних саме в якості Української радянської соціалістичної республіки» (с. 428).

Полишаючи поза дужками тему історичних регіонів України, особливо таких як Новоросія і Малоросія, як і той маніпулятивний потенціал, що в них закладено,¹⁷ зосередимося на «позитиві». Тут Шубін перерахував майже всі класичні аргументи на користь вкладу радянської влади у розбудову України. Власне, саме ці аргументи залишаються поширеними в українсько-російських дискусіях щодо природи радянської влади в Україні. Наскільки ця влада була своєю для українців (чи коли такою стала)? Чи можна її сприймати і оцінювати в категоріях колоніалізму? І якщо так, то чи не варто визнати пріоритет її позитивного впливу для України?

З авторського викладу матеріалу виходить, що відповідь на зазначені питання є ствердною. Хоча, якщо й говорити про колоніальний підхід, то з тексту Шубіна опосередковано випливає, що він справедливий лише щодо Західної України. Автор переконаний у позитивній ролі радянської влади для Україні.

Підсумовуючи, можна сказати, що зазначені розділи є такою собі «light version» радянської історіографії, щоправда, звільненої від характерних ідеологічних кліше. Автор визнає незаперечні факти, що стали надбанням пострадянської історіографії, але в багатьох аспектах ми маємо справу з модернізованою версією радянської історії. Відсутність порівняльної перспективи і радяноцентричність не дозоляють вийти за рамки усталеної парадигми Великої Вітчизняної війни. З тексту рельєфно проступають образи «двох Україн» – радянської і націоналістичної. Ці дві України, як сіамські близнюки Холодної війни, можуть існувати тільки в симбіозі одна з одною, саме тому так важливо відійти від подібного прочитання історії України в Другій світовій війні.

Оскільки сучасна російсько-українська війна триває передовсім у символічному полі Другої світової війни, то представлений виклад матеріалу навряд чи допоможе російському читачу зрозуміти причини тих процесів, що відбуваються зараз в Україні.

Яна Примаченко – кандидат історичних наук, науковий співробітник Інституту історії України НАН України. Коло наукових інтересів охоплює історію та історіографію українського визвольного руху, політику пам’яті щодо ОУН і УПА та Другої світової війни, історію мистецької інтелігенції 20-х – 30-х рр. ХХ ст.

1. Мироненко В. «Украина – не Россия. Украина – отрезанный ломоть» [Електорнний ресурс ] – Режим доступу: https://tvrain.ru/teleshow/medvedev/viktor_mironenko_ukraina_otrezannyj_lomot-375712/ – Дата доступу: 24.09.2014 р.
2. Украинские националистические организации в годы Второй мировой войны. Документы. В 2-х т. – М.: РОССПЭН, 2012.
3. Velychenko S. Painting imperialism and nationalism in red: the Ukrainian Marxist critique of Russian communist rule in Ukraine, 1918–1925. – Toronto-Buffalo-London: University of Toronto Press, 2015.
4. Лисяк-Рудницький І. Націоналізм і тоталітаризм (Відповідь М. Прокопові) // Історичні есе. – К.: Основи, 1994 – Т.2. – С. 489-491.
5. Українська суспільно-політична думка в 20 ст. Документи і матеріали. Т. ІІІ. / Упоряд. Т. Гунчак, Р. Сольчаник. – Нью-Йорк: Пролог, 1983. – С. 12.
6. Там само. – С. 15.
7. 28 вересня 1939 р. – дата підписання радянсько-німецького договору про дружбу і кордони.
8. Коваль В. М. Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939–1945рр.). Серія «Україна крізь віки». Т. 12. – Київ: Видавництво: Альтернативи, 1999. – С. 15-18.
9. История Второй мировой войны. В 12 т. Том третий: Начало войны. Подготовка агресии против СССР. – М.: 1974. – С. 35-358.
10. Гриневич В. Неприборкане різноголосся: Друга світова війна і суспільно-політичні настрої в Україні, 1939 – червень 1941 рр. – Київ-Дніпропетровськ: Видавництво «Ліра», 2012. – 508 с.
11. Муковський І. Т., Лисенко О. Є. Звитяга і жертовність: українці на фронтах Другої світової війни / Ред. В. Д. Конашевича. – К.: Пошуково-видавниче агентство «Книга пам’яті України», 1997. – С. 44-45.
12. Науковий семінар «Повсякденне життя учасників підпілля ОУН та УПА (1930-і – 1950-і рр)» [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.lonckoho.lviv.ua/podiji/naukovyj-seminar-povsyakdenne-zhyttya-uchasnykiv-pidpillya-oun-ta-upa-1930-i-1950-i-rr.html – Дата доступу: 08.12.2015 р
13. Нахманович В. Р. Буковинський курінь і масові розстріли євреїв Києва восени 1941 р. // Український історичний журнал. – 2007. – №3. – С. 76-97.
14. Snyder T. Commemorative causality [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.eurozine.com/articles/2013-06-06-snyder-en.html – Дата доступу: 06.06.2013 р., або укр. переклад: Тимоті Снайдер. Комеморативна зумовленість / Втрати через вшанування [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://historians.in.ua/index.php/zabuti-zertvy-viyny/956-tymoti-snaider-komemoratyvna-zumovlenist-vtraty-cherez-vshanuvannia – Режим доступу: 27.11.2013 р.
15. Патриляк І., Боровик М. Україна в роки Другої світової війни: спроба нового концептуального погляду. – К., 2010. – С. 366-394; Патриляк І. Перемога або смерть: Український визвольний рух в 1939–1960 рр. – Львів: Центр досліджень визвольного руху; Часопис, 2012. – 512 с.
16. Патриляк І. Протистояння українського визвольного руху нацистам та їхніми союзниками (1943–1944 рр.) // Українська Друга світова: Матеріали міжнародної наукової конференції до 70-ї річниці перемоги над нацизмом у Другій світовій війні (5 травня 2015 р., м. Київ ). – К., 2915. – С. 178.
17. Україна складається з незмінних «історичних регіонів» з ріною історичною долею? // Лікбез. Історичний фронт [Електронний ресурс] – http://www.likbez.org.ua/uk/ukraina-sostoit-iz-neizmennyih-istoricheskih-regionov-s-razlichnyimi-istoricheskimi-sudbami.html