Світлина карти поділу західних земель Російської імперії, що був запропонований 1812 р. увазі урядових чинників Франції та Варшавського герцогства таким собі Роландром, клерком з м. Нансі. Передбачалося відокремити від Росії території до лінії рік Західна Двина та Дніпро, при цьому створити низку васальних щодо Франції держав, однією з яких мало б бути «Королівство Волині або Південної Польщі» зі столицею у м. Полонне (бо, як припускав, автор ця назва відображає польський національний дух Волині). Світлина друкується за оригіналом з Львівської наукової бібліотеки імені Василя Стефаника Національної Академії Наук України, відділ рукописів, фонд 103 [князі Сапєги], спр. 453/IIIc-1, арк. 22. Дисертант В. І. Стеценко на с. 77 свого рукопису (примітка на позицію в бібліографічному покажчику 258, С. 8 – 9) приписує собі ознайомлення з брошурою відкритого мною персонажа Роландра, дані про якого я наводжу в своїй монографії (с 288 – 291) за листом з Відділу рукописів ЛНБ імені В. Стефаника, брошура ж ця недоступна не те, що у Східній Європі, але й в державних книгосховищах Франції/ Книгами, які Стеценко використав для позірного маскування плагіату, є роботи М. Адамса (с. 78, позиція 241 у переліку джерел і літератури дисертанта), П. Ганьєра (с. 79, позиція 247 у переліку джерел і літератури дисертанта) і, навіть, моя власна франкомовна публікація щодо міфотворчості Ілька Борщака (с. 79, позиція 240 у переліку джерел і літератури дисертанта), жодна з яких не містить інформації про Роандра. Якби дисертант читав їх, то це б йому було добре відомо.
Вищенаведений крилатий вислів відомого французького історика Луї Мадлена якнайкраще ілюструє життєву історію, про яку я хочу розповісти нижче. Її прологом, а може апогеєм (чи хто зна, може апофеозом?) стало засідання спеціалізованої вченої ради Д.27.053.01 у ДВНЗ "Переяслав-Хмельницький державний університет імені Григорія Сковороди" 26 лютого 2016 р., під час якого викладачем кафедри історії і культури цього навчального закладу Володимиром Івановичем Стеценком було успішно захищено кандидатську дисертацію Внесок українського народу у перемогу у Вітчизняній війні 1812 року (науковий керівник – Володимир Йосипович Борисенко, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії України Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова; офіційні опоненти: Олександр Петрович Реєнт, доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України, заступник директора з наукової роботи Інституту історії України НАН України; Анатолій Юрійович Скрипник, кандидат історичних наук, докторант кафедри історії України Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка)1. На перший погляд, йшлося про буденний захист наукової роботи із звичайнісіньким для офіційного українського історіографічного канону формулюванням теми – Внесок українського народу у... Не буду висловлюватися тут з приводу сумнівної науковості подібних тем, про це чудово сказав відомий історіограф Леонід Зашкільняк:
«Нова джерельна база […] дозволила досить легко і швидко готувати та захищати кандидатські і докторські дисертації за рахунок закриття т. зв. білих і чорних плям минулого без особливих зусиль щодо їхнього осмислення – у центрі уваги опинилася українська етнічна спільнота, через еволюцію якої розглядалися всі суспільні явища. Такі дисертації масово захищалися і захищаються досі без особливих зусиль за виробленим у старі знайомі часи шаблоном: їх назви, як правило, говорять самі за себе, оскільки починаються зі слів боротьба за, національний рух в, вклад українців в і т.д.»2
Однак, навіть такі дисертації, за умови звернення їхніх авторів до нових джерел, видаються не позбавленими певного, бодай позірного сенсу. А що ж тоді робити авторові дисертаційного дослідження у тому випадку, коли раптом з’ясовується, що більшість джерел уже опрацьована і проінтерпретована його попередниками? На перший погляд, відповідь очевидна – змінити тему дослідження. Саме такого кроку можна було сподіватися від молодого чоловіка, який на своїй сторінці у відомій соціальній мережі хизується гаслом Махатми Ганді – Якщо хочеш змінити світ, змінись сам3. Але В.І. Стеценко обрав другий, значно легший і швидший шлях в науковій кар’єрі, а саме – запозичив тексти своїх попередників і видав їх за власні пошуки і думки. І дарма, що такий непривабливий спосіб інтелектуальної крадіжки іменують непривабливим словом плагіат.
Ще донедавна захист такої дисертації минув би непомітно, однак нововведення Міністерства освіти і науки щодо обов’язкового електронного оприлюднення текстів дисертаційних робіт на сайтах спецрад не пізніше, ніж за 2 тижні до захисту, та протягом 3-х місяців після захисту, - раптово вихопили з сірої тіні кулуарних справ спецрад кричущі приклади плагіаторської активності здобувачів наукових ступенів. На жаль, я все ж не встиг ознайомитися з рукописом дисертації В.І. Стеценка до її успішного і одностайного захисту на спецраді. А відтак у мене не було можливості ще до проведення засідання спеціалізованої вченої ради зреагувати на кричущий факт присутності в ній тотального плагіату. Аналіз рукопису В.І. Стеценка став для мене справжнім шоком, а також безперечним доказом присутності корупційних схем у системі захисту наукових кваліфікаційних робіт, адже дисертант не лише практично без змін переписав кілька розділів з моєї авторської монографії, яку я захистив 2008 р. як дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук4, але й захистив свій рукопис, згідно з висновками експертної комісії спецради, наукового керівника, офіційних опонентів як самостійне і оригінальне, завершене дослідження 5. Цих людей з науковими ступенями не насторожило навіть те, що чимало сторінок дисертації В.І. Стеценка взагалі не містять жодних посилань, хоча дисертант на них цитує в лапках чимало джерельного матеріалу, при чому іноді французькою мовою (див., наприклад, с.151, 153 рукопису дисертації, що ідентичні текстові моєї монографії на с. 327, 330). Щоправда, перший опонент, О. Реєнт, таки висловив свій подив стосовно браку у дисертації Стеценка новіших праць таких відомих істориків як В. Ададуров, О. Захарчук, А. Кудряченко (с. 6)6. Натомість другий, А. Скрипник, проявив своє цілковите незнання сучасної української історіографії проблеми, що, зрештою, чудово проілюструвала нещодавно опублікована на шпальтах Українського історичного журналу його дилетантська стаття про діяльність наполеонівських диверсантів і розвідників в Україні7, написана без ознайомлення з моєю монографією, в якій цю проблему розглянуто на базі французьких архівів, відтак спростовано давні міфи російської імперської і радянської історіографій, які докторант кафедри історії України (зауважимо,що не Росії, чи СРСР – sic!) наполегливо, начебто на замовлення московської пропаганди, реанімує до життя, стверджуючи, що заснована винятково на колективних страхах і чутках, заохочуваних офіційною владою, інформація про особливу агресивність Заходу (Наполеона) щодо Росії була тотожною дійсності. Але ключовою у вчених ритуалах навколо дисертації В.І. Стеценка мені видається все ж роль її наукового керівника, який мав всі важелі впливу, щоб вчасно зупинити рух свого підопічного по слизькій та небезпечній стежці плагіату, однак чи то внаслідок халатної недбалості, чи то з огляду на якісь власні міркування таки не зробив цього. На офіційному сайті свого університету В.Й. Борисенко позиціонується як засновник діючої провідної історіографічної школи8. Але судячи з прикладу дисертації Стеценка, цілком доречне запитання: Школи чого?
Метод фальсифікації, застосований на с. 65 – 74, 76 – 91, 136 – 156 (усього 46 сторінок) рукопису псевдодисертації В.І. Стеценка, полягав у замовчуванні дисертантом знайомства з моєю монографією при одночасному внесенні у свій текст десятків сторінок з неї, із наступною заміною окремих посилань на публікації інших авторів, або (іноді) моїх статей. Утім, в згаданих Стеценком працях не міститься наведеної інформації, яка здебільшого є моїм особистим науковим надбанням і моєю інтелектуальною власністю, підтвердженою вдасним та університетським (УКУ) копірайтами в монографії 2007 р. Послідовність викладу тексту впродовж багатьох абзаців, мій добре упізнаваний літературний стиль, цитування розшуканих мною впродовж багатьох років досліджень в архівах Франції, Австрії, Польщі, України рукописних документів, їх авторських перекладів (з одночасною транскрипцією цих документів французькою мовою і, навіть, моєї унікальної манери відтворювати назви документів у посиланнях, - не залишають сумніву в цинічному і масштабному привласненні Стеценком мого наукового доробку, попри напрочуд скромну згадку про його значення у характеристиці ним історіографічної бази дисертації.
З огляду на вражаючі масштаби запозичень В.І. Стеценком мого авторського тексту, я наводжу лише окремі фрагменти порівняльних таблиць. Мізерна кількість в рукописі дисертації В. І. Стеценка правок мого авторського тексту (їх зазначено жирним шрифтом) надають можливість чітко простежити плагіат. Зауважимо, що в деяких місцях, як от на с. 67, мій текст сплагіачено з орфографічними помилками.
|
В.І. Стеценко. Внесок українського народу у перемогу у Вітчизняній війні 1812 року |
В. Ададуров. Наполеоніда на Сході Європи: Уявлення, проекти та діяльність уряду Франції щодо південно-західних окраїн Російської імперії на початку XIX століття |
|
(с. 65) Після того як Наполеон розширив межі своєї “Великої імперії” від Піренейського півострова до ріки Вісла, на карті Європи залишилося лише декілька держав зі старим ладом. Чи не найбільшою з-поміж них була (с. 66) Російська імперія, яка виступала поряд з тогочасною Європою унікальною та специфічною цивілізацією і, за висловлюванням Ф. Броделя, майже самодостатнім “світом-економікою” [Бродель Ф. Материальная цивилизация, экономика и капитализм, XV – XVIII вв. /Пер. с фр. – Москва, 1991. – Т. 3. – С. 467–468.]. Втім, після кількох військових перемог і укладення Тильзітського миру Наполеонові вдалося залучити Росію до числа союзних Франції держав і, навіть, зобов’язати її приєднатися до оголошеної ним у листопаді 1806 р. континентальної блокади, спрямованої супроти іншого важливого осередку протидії політиці уніфікації Європи на французький кшталт, яким була Великобританія. Не маючи можливості контролювати Росію військовими та дипломатичними засобами, французькі політичні еліти сподівалася вплинути на неї іншими, гнучкішими методами, і не остання роль тут відводилася економіці. Відтак у французів з’явилася омріяна ще за декілька десятиліть перед Революцією можливість знищити традиційно міцні контакти англійців з Росією, щоб самим посісти привілейоване місце останніх під “сонцем північної Пальміри”, що обіцяло не лише вагомі прибутки, а й очевидну політичну користь. |
(с. 232) Після того як Наполеон розширив межі своєї “Великої імперії” від Піренейського півострова до ріки Вісла, на карті Європи залишилося лише кілька “заповідників” давнього ладу. Чи не найбільшим з-поміж них була Російська імперія, яка виступала щодо тогочасної Європи унікальною та специфічною цивілізацією і, за окресленням Фернана Броделя, майже самодостатнім “світом-економікою” [Бродель Ф. Материальная цивилизация, экономика и капитализм, XV – XVIII вв. /Пер. с фр. – Москва, 1991. – Т. 3. – С. 467–468.]. А втім, після кількох військових перемог і укладення Тільзитського миру Наполеонові вдалося залучити Росію до числа союзних Франції держав і навіть зобов’язати її приєднатися до оголошеної ним у листопаді 1806 р. континентальної блокади, спрямованої супроти іншого важливого осередку протидії політиці уніфікації Європи на французький кшталт, яким була Великобританія. Не маючи можливості контролювати Росію військовими та дипломатичними засобами, французька політична еліта сподівалася “приручити” її іншими, гнучкішими методами, і не остання роль тут відводилась економічному проникненню. Відтак у французів з’явилася омріяна ще за кілька десятиліть перед Революцією у працях багатьох їхніх освічених співвітчизників можливість знищити традиційно міцні контакти англійців з Росією, щоб самим посісти їхнє привілейоване місце під “сонцем північної Пальміри”, що обіцяло не лише вагомі прибутки, а й очевидну політичну користь. |
|
(с. 66) Значне розширення території Російської імперії в південному напрямку та її утвердження на берегах Чорного моря привернули пильну увагу французьких аналітиків. Протягом 1770–1780-х рр. з’явилася ціла низка меморандумів, упорядники яких – французькі комерсанти і дипломати – закликали свій уряд до реалізації пропонованих ними проектів розбудови торговельних відносин з Росією на Чорному морі. Крім того, протягом 1780-х рр. декілька комерсантів, які на свій страх і ризик започаткували торгівлю Чорним морем, звернулися безпосередньо до уряду Росії з пропозиціями забезпечення пільгового становища для представників торгівельних кіл Франції [Боровой С. Я. Франция и внешнеторговые операции на Черном море в последней трети XVIII – начале XIX ст. (Источниковедческие заметки) // Французский ежегодник за 1961 год. – Москва, 1962. – С. 497–499]. |
Значне розширення території Російської імперії в південному напрямку й її утвердження на берегах Чорного моря (c. 233) привернули пильну увагу французьких аналітиків ще в період російсько-турецьких війн 1768–1791 рр. Одним з перших французьких експертів, який звернув увагу на перспективність налагодження зв’язків із Росією чорноморським шляхом, був упорядник відомого “Всесвітнього торговельного словника” Жан-Франсуа Саварі [AMAE, MDD, Russie, vol. 19, f. 244 [3ème Mémoire sur le commerce de la mer Noire (1801)]; Savary, marquisde. Dictionnaire universel du commerce. – Lyon, 1757. – T. 1–3.]. Протягом 1770–1780-х рр. з’явилася ціла низка меморандумів, упорядники яких – французькі комерсанти і дипломати – закликали свій уряд реалізувати пропоновані ними проекти розбудови торговельних відносин з Росією Чорним морем [Див. огляд французьких меморандумів XVIII ст., які стали одним з першоджерел уявлень уряду Наполеона про Північне Причорномор’я, у першій частині нашого дослідження (с. 19-20)]. Крім того, протягом 1780-х рр. кілька комерсантів, які на свій страх і ризик започаткували такий шлях торгівлі, звернулися безпосередньо до уряду Росії з пропозиціями забезпечити пільгове становище для представників торговельних кіл Франції через міжнародні угоди і внутрішнє законодавство [Див.: Боровой С. Я. Франция и внешнеторговые операции на Черном море в последней трети XVIII – начале XIX ст. (Источниковедческие заметки) // Французский ежегодник за 1961 год. – Москва, 1962. – С. 497–499.]. |
|
(с. 66) Революційні події відвернули на певний час увагу французів від зміцнення Росії у Північному Причорномор’ї, а політика Наполеона поєднала в собі найвизначніші традиції зовнішньої політики французької монархії (с. 67) доби “Давнього порядку” та нові пріоритети, які відповідали інтересам модерного суспільства, що викристалізувалося у Франції під час Революції. Втім, запровадження Наполеоном у зовнішню політику Франції модерних засобів впливу, як-от: торговельно-фінансового проникнення чи економічної блокади, мало на меті досягнення політичної переваги, відтак економічна зброя в руках французького імператора служила передусім його головній меті – утвердженню політичного панування Франції в Європі. Це чітко відобразжено в інструкції міністра закордонних справ Франції Ж.-Б. Шампаньї генеральному консулові Франції у Санки-Петербурзі Жан-Батістові Лессепсу від 5 вересня 1807 р. У ньому (?) йшлося про налагодження торгівельних відносин між країнами та інтереси, які допомогли б Франції завдати шкоду Англії [Дипломатические сношения России с Францией в эпоху Наполеона I / Под ред. А. Трачевского. – Т. 4. – Док. № 69 // СИРИО. – Санкт-Петербург, 1893. – Т. 88. – С. 188.]. |
(c. 234) Буремні події Революції відвернули на певний час увагу французів від зміцнення Росії у Північному Причорномор’ї, але заснування на його узбережжі в останні роки XVIII cт. низки військових портів і торгових факторій підтвердило передбачення аналітиків доби “Давнього порядку” та стимулювало, в міру стабілізації внутрішньо- та зовнішньополітичного становища Франції, відродження інтересу з боку її уряду щодо цього регіону – інтересу вочевидь і насамперед військово-політичного, але водночас “зодягненого” у нові, “зшиті” Революцією “шати” економічного проникнення. У цьому розумінні слід погодитися з класичним визначенням відомого дослідника Е. Дріо, який наголошував, що політика Наполеона поєднала в собі найвизначніші традиції зовнішньої політики французької монархії доби “Давнього порядку” та нові пріоритети, які відповідали інтересам модерного суспільства, що викристалізувалося у Франції під час Революції [Див. передмову Е. Дріо до розвідки І. Борщака: BortchakE. Napoléon et l’Ukraine // Revue des Etudes Napoléoniennes. – Paris, 1922. – T. 2. – P. 24.]. Втім запровадження Наполеоном у зовнішню політику Франції модерних засобів впливу, як-от торговельно-фінансового проникнення чи економічної блокади, мало на меті досягнення політичної переваги, відтак “економічна зброя” в руках французького імператора служила передусім його головній меті – утвердженню політичного панування Франції в Європі. Цю обставину досить чітко відобразила інструкція міністра зовнішніх відносин Франції Ж.-Б. Шампаньї генеральному консулові Франції у Санкт-Петербурзі Жан-Батістові Лессепсу від 5 вересня 1807 р.: “Увага, яку ви звернули на інтереси французької торгівлі в Санкт-Петербурзі, сподобалася імператорові, однак він не бажає, щоб ваші пропозиції щодо цього були занадто наполегливі [...]. Торговельні інтереси не настільки важливі для розквіту Франції, як це має місце в Англії, існування якої засновано на торгівлі; але все ж кожен захід, який спрямовано супроти англійської торгівлі, принесе нам користь” [Дипломатические сношения России с Францией в эпоху Наполеона I / Под ред. А. Трачевского. – Т. 4. – Док. № 69 // СИРИО. – Санкт-Петербург, 1893. – Т. 88. – С. 188]. |
| (с. 67) Наприкінці 1806 р. у паризьких салонах сформувалася загальна думка, що “для цієї армії, для цього полководця немає нічого неможливого”, відтак з уст в уста переходила фраза з листа одного з наполеонівських генералів: “Ми побачимо Париж не раніше, ніж повернемося з походу в Китай” [Цит. за: Манфред А. З. Наполеон Бонапарт. 5-е изд. – Сухуми, 1989. – С. 445.]. |
(с. 250) Наприкінці 1806 р. у паризьких салонах сформувалася загальна думка, що “для цієї армії, для цього полководця немає нічого неможливого”, відтак з уст в уста переходила фраза з листа одного з наполеонівських генералів: “Ми побачимо Париж не раніше, ніж повернемося з походу в Китай” [Цит. за: Манфред А. З. Наполеон Бонапарт. 5-е изд. – Сухуми, 1989. – С. 445]. |
|
(с. 67) Наприкінці 1811 р. французький імператор Наполеон остаточно зважився на давно обмірковуване і невідворотне рішення – не відстрочувати більше війну проти Росії. Упродовж усього попереднього року російський уряд, скориставшись нездатністю французької армії завершити війну в Іспанії, демонстрував військову силу на кордоні Варшавського герцогства і всіляко підкреслював свою готовність розправитися з цим форпостом імперії Наполеона. Так військові маневри, разом з новинами про здійснення потужних фортифікаційних робіт у прикордонних губерніях, мали сильний психологічний вплив на оцінку ситуації не лише населенням регіону, але й французькими урядовцями. Попри обіцянку царя Олександра I не нападати першим, Наполеон у підсумку все ж таки не витримав “війни нервів” і, переоцінивши власну могутність, вирішив завдати превентивний удар. |
(с. 279) Наприкінці 1811 р. Наполеон остаточно зважився на очевидну для нього вже протягом тривалого часу неминучість: він вирішив більше не відтерміновувати війну супроти Росії. Весь попередній рік російський уряд, користаючи з невдалої спроби французького імператора завершити війну в Іспанії, здійснював ефектну демонстрацію військової сили на кордоні Варшавського герцогства, всіляко підкреслюючи свою готовність розправитися з цим форпостом імперії Наполеона. Ці військові маневри, укупі з новинами про потужні фортифікаційні роботи у прикордонних губерніях, справляли сильний психологічний вплив на свідомість і поведінку не лише населення регіону, а й французького уряду. Попри обіцянку царя Олександра I не нападати першим [Під час розмови з французьким послом у Санкт-Петербурзі генералом Ж.-А. Лорістоном, яка відбулася 1 червня 1811 р., цар заявив, що, попри згромадження ним двохсоттисячної армії вздовж західного кордону імперії, він “ніколи не мав наміру нападати ні на Варшавське герцогство, ні на Гданськ”. Як вагомий аргумент на підтвердження своїх слів Олександр I сформулював таке питання: “Якби я хотів атакувати, до чого я готовий уже два місяці, хто міг би мені в цьому перешкодити і хто може перешкодити мені зробити це зараз?” (Пор.: L’Empereur Alexandre m’a dit […]: Je prouverais à l’empereur Napoléon que je n’ai jamais voulu ni le Duché, ni Dantzig, car je n’attaquerai pas. Si j’eusse voulu attaquer, je suis prêt depuis deux mois, qui m’en pu empêcher, qui m’en empêche encore? (AMAE, CP, Russie, vol. 153, f. 9 [lettre de S. E. M. le général de Lauriston à S. A. M. le duc de Bassano, le 1er juin 1811]). У лютому 1812 р. цар повторив Ж.-А. Лорістонові, що “не змінить свого плану і що імператор Наполеон буде змушений прибути, щоб атакувати його на території його володінь” (Пор.: L’Empereur en me répétait qu’il ne changerait pas son plan et que l’empereur Napoléon serait obligé de venir l’attaquer chez lui (Ibid., vol. 154, f. 100 [lettre de S. E. M. le général de Lauriston à S. A. M. le duc de Bassano, le 19 février 1812])], (с. 280) Наполеон у підсумку не витримав “війни нервів” і, самовпевнено переоцінивши власну могутність, вирішив завдати випереджувального удару. |
|
(c. 157) Таким чином, саме в Смоленську французький імператор остаточно знехтував проектами розширення військових дій на південно-західні регіони Росії. Оцінюючи план Наполеона, К. В. Меттерніх під час розмови з французьким послом у Відні зауважив: “операція на Москву поглинула всю кампанію, і саме заради успіху цієї операції й тієї великої мети, до якої вона мала допровадити, було принесено в жертву всю війну, що негайно відчули на собі решта операцій” [L’opération sur Moscou a néanmoins absorbée toute la campagne. C’est à sa réussite, c’est au grand but qu’elle devait amener, qu’a été sacrifiée la guerre. Le reste des opérations s’en est ressenti (AMAE, CP, sous-série “Autriche”, vol. 393, f. 341 [dépêche de S. E. M. le comte Otto à S. A. M. le duc de Bassano, le 18 novembre 1812]). |
(c. 335) Таким чином, саме у Смоленську французький імператор остаточно знехтував проекти розширення театру військових дій на південно-західні окраїни Росії. Оцінюючи план Наполеона, К. В. Меттерніх зауважив під час розмови з французьким послом у Відні, що “операція [в напрямку] на Москву поглинула всю кампанію, і саме заради успіху цієї операції й тієї великої мети, до якої вона мала допровадити, було принесено в жертву всю війну, що негайно відчули на собі решта [запланованих] операцій” [Пор.: L’opération sur Moscou a néanmoins absorbée toute la campagne. C’est à sa réussite, c’est au grand but qu’elle devait amener, qu’a été sacrifiée la guerre. Le reste des opérations s’en est ressenti (AMAE, CP, sous-série “Autriche”, vol. 393, f. 341 [dépêche de S. E. M. le comte Otto à S. A. M. le duc de Bassano, le 18 novembre 1812]). |
Пропустивши аналіз десятків сторінок (починаючи зі с. 68), які було сплагіачено В.І. Стеценком з моїх думок і розважань, наприкінці я звертаю увагу на те, що текст останнього пасажу на с. 157 з косметичними правками запозичено Стеценком з мого посилання на Архів Міністерства закордонних справ Франції, серія Політична кореспонденція, підсерія Австрія. Правдоподібно В. І. Стеценка підвели його неуважність і халатність, він просто не зрозумів, що має справу з посиланням на закордонний архів, роботу в якому він все ж не наважився собі приписати.
Аналіз тексту рукопису В.І. Стеценка дозволяє зробити недвозначний висновок про неоригінальний, несамостійний, більше того – плагіаторський характер його дисертації, що робить неможливим присудження йому наукового ступеня кандидата історичних наук. Одним з головних джерел тексту В.І. Стеценка стала моя монографія Наполеоніда на Сході Європи: Уявлення, проекти та діяльність уряду Франції щодо південно-західних окраїн Російської імперії на початку XIX ст. (Львів: Видавництво УКУ, 2007 р., 560 с.), однак дисертант приховав цей безперечно доведений факт, змаргіналізувавши концептуальне і фактологічне значення цієї роботи, як у вступі до дисертації, так і в її авторефераті. Тим часом обсяг запозичень з моєї монографії складає більше 20 відсотків псевдодисертації В.І. Стеценка. Іншим джерелом псевдодисертації В.І. Стеценка стали історіографічні розвідки харківського професора С.В. Потрашкова, який нарахував в рукописі понад 20 сторінок тексту, що їх було викрадено з його праць.
Вадим Ададуров – доктор історичних наук, майстер-дослідник у галузі міждисциплінарного синтезу релігійних і історичних наук, завідувач кафедри світової історії нового і новітнього часу Українського католицького університету (Львів).
1. Текст дисертації В.І. Стеценка розміщено на:
2. Зашкільняк Л. Замітки про сучасну українську історіографію Україна в ст.: Культура, ідеологія, політика. № 15. – Київ, 2009. – С. 15.
4. Ададуров В. Наполеоніда на Сході Європи: Уявлення, проекти та діяльність уряду Франції щодо південно-західних окраїн Російської імперії на початку XIX століття. – Львів: Видавництво УКУ, 2007. – 560 с.
5.https://drive.google.com/a/ucu.edu.ua/file/d/0BwKoeQ7_rduSMmF5dkRaZldzZm8/view
6. https://drive.google.com/a/ucu.edu.ua/file/d/0BwKoeQ7_rduSX3hmUUZEd3FlSHM/view
7. Скрипник А. Ю. Диверсійно-розвідувальні заходи наполеонівської агентури в південно-західних губерніях Російської імперії (1806 – 1814) // Український історичний журнал. – Київ, 2015. – № 5. – C. 103 – 111.
8. http://www.iio.npu.edu.ua/index.php/component/content/article/4242-uncategorised/311-n-r114