У статті про публічне звучання голосу жінки Мері Бірд зауважує, що найраніший «приклад, коли чоловік вказує жінці “закрити рота”, кажучи, що її голос не повинен звучати публічно», зафіксований в одному із засадничих текстів західної культури, а саме, в Одіссеї.¹  У першій пісні Телемах, син Одіссея та Пенелопи, докоряє своїй матері, яка привселюдно просить барда більше не співати про грецьких героїв, а заспівати щось життєрадісніше. Перед кімнатою, заповненою чоловіками, Телемах вказує Пенелопі:

матінко люба
[…]
Краще до себе вертайся й пильнуй там своєї роботи,
Кросен своїх, веретен, та доглянь, щоб служниці у домі
Всі працювали як слід. А розмови вести - чоловіча
Справа, найбільше ж моя, бо єдиний я в домі господар.²

Перебігаючи на кілька століть уперед й змінюючи епічну поему на вуличний інформаційний плакат, ми знаходимо подібний архаїчний розподіл праці:

Хлопці – нічна варти [sic] на барикадах.
Дівчата – чергування біля мобілізаційної хати – підтримувати порядок, готувати чай та їжу для охорони, а також для поширення інформації, листівок, та іншої мобілізаційної роботи.³

Ці плакати можна було побачити на Майдані Незалежності в Києві. Інший плакат, неподалік від Майдану, звертався до перехожих жінок ще менш двозначно: «Дорогі жінки! Якщо ви бачите безлад – приберіть. Революціонерам буде приємно!».⁴

Схоже на те, що гомерівське зображення простору, де публічна сфера належить чоловікові, в той час як жінка відіслана «до себе», залишається реальністю і в наш час, і Майдан у цьому не був винятком. Фізична присутність жінок на Майдані була беззаперечна. На початку грудня 2013 року жінки складали 42.8% протестувальників.⁵  Коли демонстрації набули більш загостреного характеру, жінки були фізично витіснені як з Майдану, так із публічного дискурсу. «Жіноцтво було штучно відділене від “справжніх” революціонерів», пояснює Анастасія Мельниченко в своєму аналізі участі жінок на Майдані. «Зі сцени та зі слів активістів жінкам прямо вказувалося чи не на єдине місце для можливого жіночого волонтерства – кухню».⁶  Незважаючи на обмеження ролей, що їх жінки могли відігравати у протестах, волонтерки «буквально вибивали собі право перебувати на Майдані».⁷  Достовірної інформації щодо співвідношення жінок та чоловіків у протестах у середині лютого 2014 року бракує, але у пік протестів кількість жінок була, безсумнівно, високою:

жінки приймали і сортували одяг, їжу, медикаменти; розносили їжу та медикаменти по барикадах і на передову; працювали у медпунктах, чергували у лікарнях, не допускаючи викрадень поранених, реагували на виклики у групах Автомайдану і організовували гарячі лінії, займалися вивозом поранених та координацією відправлення їх за кордон тощо.⁸  

Незважаючи на це, жіночій внесок здебільшого залишався непомітним, а жіночі голоси – тихими або заглушеними.

Аналізуючи те, як суспільство змушує жінок замовкнути, Бірд стверджує, що в класичному світі жінкам дозволено було висловлюватись тільки у певних ролях, наприклад, як «жертвам чи мученицям – переважно, в передмові до своєї смерті».⁹  Вони також могли «легітимно стати до промови для захисту своїх домівок, дітей, чоловіків чи інтересів інших жінок».¹⁰  Зображення України в ролі молодої жінки в красивому вінку, яку переслідує агресор, було повсюдним на Майдані. У багатьох промовах, що лунали із майданівської сцени, Україну називали ненькою-Україною й зображували жертвою чи мученицею. Багато жінок, які брали слово, вдавалися до риторики жертовності та говорили про готовність померти заради їхніх дітей (як правило, синів), які самі вмирали за неньку-Україну. 21 січня 2014 року, після стрілянини на вулиці Грушевського, одна з жінок, від імені інших, які стояли неподалік, пояснювала на камеру свою присутність на Грушевського саме в контексті жертовності заради дітей: «ми закриємо собою цих дітей і будемо помирать разом з ними, і хай це буде сором всієї країни і тої влади».¹¹  Інша жінка зауважила про тих, хто брали участь у протистоянні з силовиками на Грушевського: «тут найкращі сини України стоять, тут краплини тих українців, яких повбивали, закатували, лишилися їхні внуки і правнуки. Цвіт нації тут».¹²  Вона поспішила пояснити свою присутність на Грушевського, звертаючись до демонстрантів: «щоб ви знали, що ми прийшли не звіздиться тут, […] а прийшли, щоб поклонитися вам.»¹³  Упродовж протестів більшість жінок, які висловлювали свою думку, робили це як матері, захищаючи своїх дітей чи як дружини, підтримуючи своїх чоловіків, зовсім як в античному світі, де жінки могли «привселюдно захищати свої власні інтереси, але не висловлюватись за чоловіків чи за громаду в цілому».¹⁴ 

Хтось може поцікавитися, що спільного має обговорення стародавньої грецької поеми із проблематикою цього тексту. Доречність такої аналогії полягає в існуванні певної традиції сприйняття публічної сфери та ролі, яку у цій сфері відіграє ґендер. Майже з самого виникнення, Майдан був «місцем болю (бою) і спектаклем водночас», а згодом «та велика інсталяція, якою був Майдан», перетворилася на музей, «стаючи формою пост-пам'яті».¹⁵  Найважливіша площа Києва стала простором публічного перфомансу революційної діяльності, патріотизму та героїзму, де дійові особи часто поводились, залежно від їхнього ґендеру, а публічне сприйняття було сформовано, також здебільшого орієнтуючись на певні ґендерні очікування. Мова гасел протесту також відображала традиційне сприйняття ґендерних ролей: один із найчастіше використовуваних слоганів складався з двох частин: одна славила Україну, друга – її героїв-чоловіків.¹⁶  Історія Майдану, в якій йдеться не тільки про конкретний простір, але і про тривалий протестний рух з сотнями тисяч учасниць та учасників, уже здобула непохитне місце в історії України. Творення міфу Майдану – ще в процесі, і є шанс, що, на відміну від інших численних історичних міфів, цей міститиме й історії його учасниць. Слід пам’ятати, що muthos (авторитетна промова, наратив), як інформує нас Бірд через Телемаха, традиційно вважається «чоловічою справою».¹⁷

Помічниці революціонерів чи революціонерки?

Значна частина риторики Майдану, попри його переважно громадську складову, була зосереджена навколо мілітаризованої символіки «національно-визвольних змагань», тобто спроб творення української держави в першій половині ХХ століття. Структура, яка організовувала щоденне функціонування Майдану, називала себе Самообороною Майдану; на її чолі стояв комендант, а формування, з яких складалася Самооборона, звалися сотнями.¹⁸  Багато організованих груп активісток та активістів, включно із тими, хто не мали формального стосунку до 42-х сотень Самооборони, називали себе сотнями; серед них були мистецька сотня та кібер-сотня. Також існували три жіночі сотні; одна з них була відома як Жіноча сотня імені Ольги Кобилянської:

Ми вирішили назвати себе Жіноча сотня імені Ольги Кобилянської саме тому, щоб відрізнятися від інших. Ми сиділи і довго думали: ну кого? Була там навіть Сімона де Бовуар… Всі Лесю Українку використовують… Була ідея Наталі Кобринської, але Кобринську взагалі не знають, а Кобилянську, хоча б трохи знають.¹⁹ 

Анна Довгопол, активістка Жіночої сотні імені Ольги Кобилянської, є координаторкою програми «Ґендерна демократія» у представництві Фонду ім. Гайнріха Бьолля в Україні. Хоча протягом протестів сотнею займалися активістки, які, як і Довгопол, визначають себе як феміністки, група із стратегічних міркувань не позиціонувала себе як феміністична. «Слово “фемінізм” і досі відлякує жінок і чоловіків в Україні і навіть ті жінки, які будуть артикулювати абсолютно феміністичні ідеї можуть сказати: «ні-ні-ні, фемінізм – це не про мене, це ненависть до чоловіків», розповіла Довгопол.²⁰  Вона пояснила, що ініціатива почалась як жарт: декілька її подруг написали у Фейсбуці, що почали організовувати жіночу сотню. Реакція була показова: інформацію перепостили багато разів й активістки отримали багато запитів від людей, які хотіли дізнатися більше про нову сотню. «Було дуже показово, що була необхідність у цьому», пояснює Довгопол, тому що «жінки відчували себе витісненими [з Майдану], у публічному просторі єдина можливість для жінок була піти на кухню робити канапки».²¹  Перед тим, як сотня була сформована, її майбутні активістки були задіяні в різних сферах протесту, намагаючись зайнятись тією справою, через яку принесуть найбільше користі:

У нас були дівчатка, які стояли на барикадах і коктейлі молотова мішали, ми брали участь у цих діях так чи інакше: хтось там в ініціативі Євромайдан SOS була, хтось там на ліках, хтось організовувала якісь дискусії. [В Євромайдан SOS] лідерки – жінки. Більшість з них правозахисниці. «Варта в лікарні» – там теж більшість координаторок – це жінки, при чому, одна з координаторок – це мама  [маленької, півторарічної дитини]. Активістки чергували в лікарнях, щоб людей, які були поранені на Майдані, не забирала міліція. Бо міліція так і робила: вона приїзджала в лікарню і мало не з під капельниці забирала людей. Жінки бруківку роздовбували, лід чистили… Вони були присутні, були всюди. І всім дуже набрид оцей дискурс, що «жінки, ідіть на кухню; жінки не йдіть на барикади, бо там небезпечно; жінки, посміхайтеся, бо людям має бути приємно»... Це насправді цитата охоронця, який при вході в Український дім провіряв документи, але документи провіряли тільки в чоловіків, а жінок просили посміхатися.²²  

Жіноча сотня імені Ольги Кобилянської не була офіційно зареєстрована як частина самооборони Майдану, а її активістки були раді залишитись поза вельми патріархальною структурою, контролюючою Майдан. Частиною діяльності сотні була організація уроків самозахисту. Тренування привернули увагу багатьох жінок різного віку та походження. Мета тренувань не полягала в тому, щоби переконати жінок брати активну участь у насильницьких діях, але мала допомогти зрозуміти, що жінки здатні робити те ж саме, що й чоловіки.²³  Довгопол визнала неоднозначність ставлення сотні до питання насильницького спротиву:

Ми всі виступали за ненасильницькі методи. Але, з іншого боку, виступаючи за ненасильницькі методи, ми підтримуємо оцей дискурс, що жінки, вони завжди проти війни, вони отакі от м’які. Отож риторика була така, що ми виступаємо з ненасильницькими методами, але при цьому у нас є жінки, які стоять на барикадах, і що доросла жінка може зробити усвідомлений власний вибір.²⁴

Головне ж завдання Жіночої сотні полягало в публічному висвітленні жіночого внеску у Майдан: «основне, що ми робимо і робили – це інформаційна робота, це спроба зробити роботу жінок на Майдані видимою і сказати, що жінки не тільки ріжуть канапки, а, з іншого боку, різання канапок, це не означає підтримку революції, це і є революція».²⁵ 

Причина, чому жінки в протестному русі були помітні не як рволюціонерки, а як помічниці революціонерів, частково полягає у ґендерній перформативності, за логікою якої «очікування авторитетного дискурсу значення стає засобом, завдяки якому ця влада призначається та утверджується».²⁶  Іншими словами, очікуючи та погоджучись на виконання традиційної жіночої ролі на Майдані, жінки підтримували ґендерні структури, в яких вони брали участь. Як стверджує Джудіт Батлер, «очікування створює власний об’єкт очікування».²⁷  Одна з протестувальниць, яка приїхала зі Львова на Майдан, розповідала, що діставшись до центру Києва, разом з подругою вони відразу попрямували до жінок, які роздавали каву та чай, щоб дізнатись як вони могли стати у пригоді. На запитання, чи спадало їй на думку шукати шляхи допомоги поза кухнею, наприклад, працювати на барикадах, Ольга Соломіна відповіла: «це чоловіча робота!».²⁸  ЇЇ визначення так званої чоловічої та жіночої роботи базувалось на її оцінці фізичного навантаження, яке передбачалося певними завданнями. Проте, описавши свій день на кухні Майдану, який складався із десяти годин приготування та подачі гарячих напоїв та їжі, носіння вгору та вниз п’ятилітрових пляшок води в триповерховому будинку Київської міської державної адміністрації, миття посуду та виконування інших завданнь, Соломіна відзначила, що будування барикад, носіння шин та змішування «коктелів Молотова» не виглядають значно тяжчими завданнями.²⁹  Соломіна також пригадувала, що бачила, як жінки різного віку, багато з яких, як вона зауважила, були гарно одягнені, на високих підборах, розбирали бруківку нігтями з манікюром, і передавали її людям на барикадах.³⁰  Волонтерка відзначила, що пишається своїм скромним внеском у протести, тому що Майдан «складався з саме таких індивідувальних внесків».³¹  Проте варто пам’ятати, що ґендерна перформативність, як твердить Батлер, є «повторенням та ритуалом, який досягає ефекту через натуралізацію у контексті тіла», а отже їй не так легко опиратися.³²  Незважаючи на роздуми щодо власної рівноцінної та не менш вимогливої участі у протестах, Соломіна продовжувала стверджувати, що «чоловік є чоловік; йому подобається, коли жінка його підтримує у той час, коли він захищає батьківщину».³³ 

Тихі та непочуті

В аналізі древньої західної традиції заборони голосу жінок у публічному просторі Мері Бірд піднімає важливу думку, пояснюючи, що у античному світі «невід’ємною частиною дорослішання чоловіка було навчитися тримати під контролем публічні виступи і змушувати замовкнути істот жіночого роду», іншими словами, робитити жінку невидимою і нечутною в публічному просторі, навіть якщо вона там фізично присутня.³⁴   З часу Майдану багато було сказано про те, що ця революція створила нову когорту українських героїв (слово, яке українською майже завжди використовується у чоловічій формі). За логікою роздумів Бірд, ці чоловіки змогли стати «справжніми героями» (або «справжніми чоловіками») лише змусивши замовкнути своїх колежанок-революціонерок. Джудіт Батлер пропонує теоретичне обґрунтування традиційного сприйняття безголосої жіночої «природи», яка «потребує підпорядкування культурі, що незмінно фігурує як чоловіча, активна і абстрактна».³⁵ 

Як і в екзистенційній діалектиці мізоґінії, це ще один приклад, в якому рація і розум асоціюються з маскулінністю та агентністю, тоді як тіло та природа розглядаються як німа фемінна сутність, що очікує на надання значення з боку протилежного чоловічого суб’єкта.³⁶  

Загальна поведінка чоловіків на Майдані спричинила мовчання протестувальниць-жінок, розглядаючи їхню тишу як «природню». Певне значення, основане на традиційному сприйнятті жіночності, було застосоване чоловіками до жінок на Майдані, і за замовчуванням, до жінок як таких.

Руслана Панухник, правозахисниця і співорганізаторка Жіночої сотні ім. Ольги Кобилянської розповіла про свій досвід і досвід її колежанок, котрим було створено перепони у визначенні власних ролей у протестах:

Усім було дуже неприємно, коли нас не пускали на Грушевського в ці найгарячіші дні. Коли стояли барикади, то жінок просто не пускали, просто тому, що вони жінки і все. Особисто мене не пускала жінка. Вона стояла на барикаді і казала: «ні-ні, пускаємо тільки чоловіків. Дітей і жінок – не пускаємо». Причому, що хлопчики такі років 16-17 нормально проходили. Вони ж ні в кого не перевіряли чи якийсь документ, чи те що людина морально чи фізично підготовлена до того, щоб бути на Грушевського.³⁷  

Марія Берлінська, студентка магістерської програми з юдаїки Києво-Могилянської академії, яка була в епіцентрі протягом усієї активної фази зіткнень, зізналася, що бажання чоловіків «захистити її» просто виводили її з себе: «ви розумієте, це просто дуже зачіпає, тому що ти знаєш, що за отою барикадою ти отримав свою першу гумову кулю, а зараз мирно все, а тебе не пускають».³⁸  Часто такі ситуації вирішувалися за посередництва чоловіків:

наприклад, я щось говорю, пояснюю якомусь черговому пеньку, і тут хтось з барикад: «О! Маша! Давай! Йди сюди! Канєшно пропускай! Ти що! Вона ж з нами всі ці ночі [тут стояла]». Це така була перепустка.³⁹

Берлінська називає це «банальною несправедливістю».⁴⁰ Вона також спробувавла інший підхід: підняти питання про дискримінацію жінок на Майдані, звернувшись до Руслани Лижичко та попросивши її підняти питання ґендерної дискримінації публічно.⁴¹   За словами Берлінської, Руслана визнала важливість питання і запропонувала Берлінській самій висловити свою стурбованість зі сцени Майдану. Коли протестувальниця нарешті отримала змогу виступити, була вже пізня ніч. Берлінську попросили попередньо показати свій виступ чоловікові, відповідальному за сцену. Він дійшов висновку, що ця проблема не на часі, і що такі промови могли б заохотити жінок ризикувати своїм життям, а «жінка ж вона тендітна, у неї інші функції», згадує Берлінська.⁴²  Врешті, її оточили кілька чоловіків, які висловлювалися проти виголошення промови. Серед представлених ними аргументів були як зверхні, так і примітивні: «розумієш, що в мене між ногами і що в тебе між ногами, це дві великі різниці», «в жінок нижчий больовий поріг», «роби те, що ти вмієш робити: вмієш робити борщ – роби борщ, вмієш шити – ший».⁴³  Свою промову про ґендерну рівність Берлінська таки виголосила, але вона, схоже, залишилася непочутою.

Такого роду «захист» торкнувся усіх жінок, у тому числі тих, які виконувли свої професійні обов'язки. Берлінська згадує:

ситуації були дуже комічні: іду я, і він мене навіть за першу барикаду не хоче пустити. І я починаю пояснювати, що є поняття конституції, рівності і так далі… Тут ідуть журналісти. Стрімери: хлопець і дівчина. «Хлопця ми пропускаємо, а дівчину – ні.» […] Я добилась того, щоб вони пропустили цю дівчину разом з хлопцем.⁴⁴  

Іронія подібних ситуацій полягає в тому, що «захисники», як правило, з’являлися не під час зіткнень, коли жінки виконували різноманітні функції на рівні з чоловіками, а в момент припинення насильства. Протягом зіткнень протестувальники, поруч з якими знаходилася Берлінська, навіть не помічали її ґендеру, лише час від часу вигукуючи зі здивуванням: «так ти ж жінка!».⁴⁵  Вона пригадує, як після ночі зіткнень, на світанку, Берлінська і її колега, поряд з яким вона вистояла всю ніч, сіли випити чаю і завели розмову: вони, нарешті, запитали один одного про вік. Як виявилося, молодому чоловікові було шістнадцять років.  
    
Хоча були випадки, коли ґендерні відмінності були непомітні на Майдані, найчастіше, увагу на активну участь жінок у сутичках чи насильницькому спротиві звертали лише для того, щоб присоромити чоловіків, які не брали активної участі у протесті.⁴⁷  Назагал, більшість чоловіків просто іґнорували здатність жінок брати активну участь у революції. Один чоловік, який назвав себе просто «сотником», продовжував жити на Майдані навіть через кілька місяців після того, як Віктор Янукович покинув країну, заявляючи, що жив там «з  самого початку».⁴⁸  На припущення, що жінки можуть брати участь в акціях протесту у такій же якості, як і чоловіки, він просто розреготався. Запропонувавши повний арсенал своїх аргументів, таких як «жінки за природою мирні», «жінки майбутні матері», «це не жіноча справа», «сотник» показав свій головний аргумент: він взяв металеву палицю, яка висіла на стінці намету і вручив її мені. «Зброя» виявилася передбачувано важкою і, побачивши, що я з нею не могла впоратися, «сотник» переможно вигукнув: «Бачите! Жінки не можуть навіть тримати зброю в руках, не кажучи вже про те, щоб боротися з нею».⁴⁹  «Сотник», тим не менш, визнав, що жінки регулярно відвідували його сотню: «треба інколи змінювати картинку; нам приємно дивитись на щось красиве час від часу».⁵⁰  У той же час, чоловік відзначив, що їхня сотня ніколи б не взяла до себе жінок, за виключенням тих, які готують їм їжу та прибирають. Риторика, поведінка і зовнішній вигляд «сотника» нагадували багатьох інших чоловіків у військово-стилізованому вбранні, які, як пише Тамара Гундорова, «діловито поспішають кудись, хоча, припускаю, і поспішати немає куди»; людей, котрі залишилися на ще тліючому, але вже майже покинутому Майдані.⁵¹  Їхня поведінка була також прикладом ґендерної перформативності, де «дії і жести, артикульовані та втілені бажання створюють ілюзію внутрішнього та організуючого ґендерного ядра».⁵²  Вони створювали враження людей, які намагались виправдати імідж героїв Майдану, створений засобами масової інформації та схвалений громадськістю. Багато з них були готові розповідати гіркі та героїчні історії «з передової». Їх ґендер і його обтяжливі очікування не залишав цим чоловікам широкого вибору: чоловіки повинні були розповідати про свою героїчну участь у боротьбі; вони навряд чи могли розповідати про приготування канапок як героїчний внесок у Майдан.

Ґендерна перформативність, отже, може бути частиною свідомого рішення діяти як чоловік або як жінка. Іноді ця дія виконується задля досягнення певної мети. Анна Заячківська відома насамперед своєю зовнішністю: у 2013 році вона завоювала звання Міс Україна. Коли розпочалися протести, вона була студенткою іконопису в Івано-Франківську, але залишила рідне місто, щоб підтримати протест на Майдані. Прибувши до Києва, як і більшість інших жінок, вона попрямувала на кухню, де «побачила волонтерів, які не спали три доби».⁵³  Опісля вона почала допомагати у Відкритому університеті Майдану, працювала на незалежному телебаченні та виступала в ролі ведучої у Новорічну ніч на сцені Майдану. Протягом найзапекліших зіткнень Заячківська працювала в імпровізованій медчастині, допомагаючи професійним лікарям,  доглядаючи поранених, а часом просто розмовляючи з тими, кому було боляче, з людьми, які втомилися чи впадали у депресію:

не зовсім все комфортно було, інколи не було де спати, але треба завжди було бути сильними, бо ти не маєш права бути несильним, бо та людина, от, наприклад, є чоловік, а в нього череп розбитий, побачить, що ти є слабкою і цій людині ще гірше буде. То ти намагаєшся себе завжди тримати і людям піднімати настрій.⁵⁴

Виконуючи ці різні обов’язки, Заячківська усвідомила, що деякі чоловіки пропонували свою допомогу, тому що вважали її привабливою. Вона вирішила, що це можна використати конструктивно:

можливо це неправильно було користуватися, тим що до мене прихильна чоловіча частина людства, але, в даному моменті, мені важливо лише було тільки те, що люди можуть допомогти. Допомогти їжею, продуктами. Я собі особисто нічого не брала ніколи, навіть коли мене питали: «а вам особисто, може щось допомогти?», я казала: «все гаразд. Мені щоб там на кухні було те і те.» Приємно було, що навіть через такий варіант можна було допомогти.⁵⁵

Заячківській також траплялися чоловіки  менш налаштовані на допомогу:

Коли я спілкувалася з представниками «Правого Сектору», вони мені наголошували, що я дівчинка, яка не розуміє, у що вона  влізає. Я йому просто говорила, що я прекрасно знаю, в що я «влізаю», і що, якщо я можу чимось допомогти, то я буду допомагати, не важно чи війна, чи не війна. Мені не важливо було, що я дівчинка.⁵⁶ 

Публічно представники «Правого Сектору» стверджували, що вони повністю підтримують ґендерну рівність та не бачать жодних причин для маргіналізації жінок у публічній сфері загалом чи у їхній політичній організації, а з часом і політичній партії, зокрема: «ми готові вітати людей будь-якого віку, статі, національності та релігійних поглядів, якщо вони готові боротися разом з нами за єдину і незалежну Україну», заявив речник «Правого Сектору» і колишній журналіст Артем Скоропадський.⁵⁷   Радикальні націоналісти «Правого Сектору» стверджують, що продовжують традицію українського інтеґрального націоналізму і вважають Степана Бандеру та Організацію Українських Націоналістів (ОУН) своїми героями.⁵⁸  Позиція ОУН щодо ґендерних питань була досить чітка: в час політичного конфлікту організація часом залучала жінок до завдань, таких як «ведення розвідки ворожого запілля», проте найчастіше обов’язки жінок передбачати догляд за хворими, кур’єрську службу, друкарську та стенографічну роботу, «шиття й латання білля та одягів для військових відділів» та «улаштування для них святочних імпрез».⁵⁹  Проте речник «Правого Сектору» заявив, що часи змінюються і націоналісти змінюються разом з ними.⁶⁰  На запитання, скільки жінок належать до організації, Скоропадський не дав чіткої відповіді. Він сказав, що «у нас є координатор, який займається регіонами, його помічниця, не секретарка, а заступниця, вона – дівчина».⁶¹  Інша жінка, яку Скоропадський згадав, щоб підкреслити присутність жінок в організації, була керівницею відділу міжнародного напрямку «Правого Сектору»: «вона представляє Правий Сектор перед ОБСЄ. Вона молода дівчина, а її заступник – хлопець».⁶²  Помітивши мою дещо скептичну реакцію, Скоропадський повернувся до більш реалістичного зображення ґендерної політики «Правого Сектору»:

у нас в організації є багато консервативних людей, для яких жінка – це берегиня; які традиційно відносяться до жінки: кухня, дитина, церква. У проводі жінок немає, але у передвиборчому штабі на керівних посадах – є.⁶³

Скоропадський також підтвердив, що, як партія, якщо вони здобудуть місця у парламенті, вони ініціюватимуть закони такі, як про заборону абортів. Він пояснив, що вони не підтримують «демо-ліберальну ідеологію»,⁶⁴  яка начебто практикується на Заході, наголошуючи, що «Правий Сектор» – традиціоналісти, що вони проти абортів, проти одностатевих шлюбів і вважають такі речі просто «сатаниськими та неприйнятними».⁶⁵

Необхідності спекулювати щодо потенційних дій націоналістів, якщо вони прийдуть до парламенту, як такої немає. Чинні депутати Верховної Ради, які належать до націоналістичної партії ВО «Свобода», конкуренти «Правого Сектору» щодо пронаціоналістичного електорату, мають чітку позицію щодо ґендерних ролей. До прикладу, свободівець, Юрій Михальчишин, опублікував довідник з «соціал-націоналізму», в якому він пропагує такий погляд на ідеальну жінку:

Подруга соціал-націоналіста – розумна, красива, скромна та вихована дівчина, дивлячись на яку з новим піднесенням хочеться творити прекрасне та захищати світ від політкоректної чуми світового демолібералізму.⁶⁶  

Схоже, що решта партії поділяє погляди Михальчишина щодо ґендерних ролей. У квітні 2013 року в Україні було зареєстровано законопроект заборони штучного переривання вагітності.⁶⁷  Згідно із цим законопроектом, аборти могли б бути дозволені тільки у виняткових ситуаціях, серед яких випадки, у яких доведено факт зачаття дитини в результаті зґвалтування. На питання, що робити вагітній жінці, яка не в змозі довести, що зачаття дитини було результатом зґвалтування, свободівець, Олександр Сич, один із авторів законопроекту, констатував таке:

Я не працюю у правоохоронних органах і я не знаю, як жінка може довести чи не довести... Але перш за все треба вести такий спосіб життя, щоб не потрапити під ризик зґвалтування. В тому числі, розпиваючи спиртні напої, перебуваючи у сумнівних компаніях.⁶⁸  

Після протестів на Майдані, 27 лютого 2014 року, Олександр Сич був призначений віце-прем’єр-міністром України.⁶⁹  Якщо одним із завдань Майдану було перезавантаження політичної системи України, то подібні призначення залишають багато сумнівів щодо успіху цього перезавантаження. Захоплення протестного руху консервативними правими націоналістами може призвести до руйнівної консолідації суспільства щодо маргіналізації, а то й цілковитого виключення жінок із публічної сфери: процес, який викликав чималу підтримку, але також і певну протидію під час Майдану.

Бойові подруги

Серед жінок, які протистояли ґендерній політиці на Майдані, якщо не ідеологічно, то хоча б через власний досвід участі в протестах на рівні з чоловіками, була Анна Коваленко. Вона створила офіційну 39-у жіночу сотню Самооборони Майдану. По закінченні протестів вона стала радницею новопризначеного міністра оборони. За освітою двадцятидворічна Коваленко є театрознавицею, а вже декілька років працює журналісткою на радіо; вона також працює у видавничому домі «Антиквар», організовує антикварні аукціони і має особливу пристрасть до реконструкцій історичних битв. Вона прийшла на Майдан як журналістка Радіо «Ера». Коли протести почали загострюватись, Коваленко брала дедалі більш активну участь у подіях. Одного разу вона давала протестувальникам поради щодо методів опору, яких, з її слів, вона навчилася завдяки своєму хобі – реконструкцій боїв. З часом Коваленко увійшла до лав 11-ої сотні Самооборони Майдану, очолюваної її батьком Анатолієм, відомим під прізвиськом «Ведмідь» і стала заступницею батька. У сотні були  здебільшого чоловіки, але і деякі жінки. «Деякі дівчата приходили і казали, “навіщо нам ці канапки”. Навіть каратистки з чорним поясом приходили», пояснила Коваленко.⁷⁰  Сотниця стверджувала, що очевидна необхідність жіночої сотні стала зрозумілою, коли жіноча чота 16-ї сотні взяла участь у публічній ході:

у медіа відбувся певний сплеск і вони на це відреагували. Почали приходити жінки і казати: «хочу в сотню». Приходили втомлені від канапок. Почали мами приводити доньок, розумієте? Сказали: «хочу, щоб моя дитина була в сотні». І ще були скандали з іншими жінками-провокаторами, які думали, що вони сотники; вони самі себе оголошували і самі влаштовували якісь певні екшени, не зрозумілі ні для кого. Ну і виникла потреба в створенні реальної жіночої сотні і доручили це мені. ⁷¹
 

Попри цілковиту впевненість у власному потенціалі, Коваленко ставила під сумнів здібності своїх підлеглих:

йшли дівчата, які хотіли брати участь нарівні з хлопцями, бути такою ж бойовою одиницею, бути на полі бою, бути на барикадах. Оскільки їх бажання від можливостей трошки відрізнялись, ми відразу почали тренування з бойових мистецтв, з протигазами. Були [також] юридичні консультації.⁷²

Коваленко стверджувала, що сотники-чоловіки (вона була єдиною жінкою серед понад сорока сотників), вважали її бойовою подругою й були завжди готові прийти їй на допомогу у разі прояву будь-якої дискримінації.⁷³  Коваленко розповідала, що «фактично, ти робиш те саме, що і інші чоловіки-сотники, просто по факту ти – дівчина».⁷⁴  Сотниця стверджувала, що її досвід роботи з жінками та чоловіками значно відрізнявся:

З хлопцями – це дуже легко: хлопцю сказав – і вони зробили. А в мене тепер є дівчача сотня і там сказав, а вони починають на цю тему думати хвилин десять.⁷⁵

Сотня приймала жінок будь-якого віку, за умови якщо їм було більше вісімнадцяти років: «у мене була жіночка, якій було шістдесят років, але вона була бойовіша від усіх вісімнадцятирічних разом узятих», зауважила Коваленко.⁷⁶  За три дні сотня набрала більш ніж 150 жінок. Вони брали участь у зіткненнях на Грушевського, чинили опір міліції та залишались присутніми на Майдані, коли найкактивніший період протестів завершився.⁷⁷  На запитання, чому, на думку Коваленко, жінки, бажаючи вступити до Самооборони Майдану не могли просто приєднатися до однієї з уже існуючих сотень, як це зробила вона, приєднавшись до сотні свого батька, Коваленко пояснила:

це питання дисципліни всередині сотні. Якщо в сотні є 100 чоловік і з тих 100 чоловік 50 – жінки, то про дисципліну можете забути. Тому що хлопці почнуть реагувати на них, вони починають влаштовувати показові виступи, вони починають сваритись за дівчат, закохуватись у дівчат. До кінця революції, в мене і так [було] двоє вагітних у сотні.  Хлопці як, вони ж реагують на дівчат, вони хочуть захищати, виходять на поле бою: перша реакція захистити ту, яка там бігає.⁷⁸  

У ході розмови Коваленко радше ідентифікувала себе із чоловіками, аніж представляла себе «однією з дівчат». Однак деякий досвід сотниці був дуже схожий до досвіду, описаного Марією Берлінською, бо і вона була змушена шукати допомоги у своїх колег-чоловіків, які могли б поручитися за її право брати активну участь у протестах. «До барикад не можна було підійти; навіть, коли ти кажеш: “я сотник!” тобі кажуть: “іди додому”».⁷⁹  Інколи Коваленко вирішувала такі ситуації традиційно-чоловічим методом: «пару раз поклала на землю – і вже все нормально. І вже можеш іти».⁸⁰ 

Під час інтерв’ю, говорячи про себе, Коваленко вживала традиційні чоловічі мовні форми. На запитання, чи вона вважає себе сотником чи сотницею, вона завагалася і сказала, що не є впевнена: «чоловіки називають мене “сотниця” або “сотенна”, або “тридцять-дев’ятенька”. Але в мене на бейджі написано, що я “сотник”».⁸¹  На посвідченні Самооборони зображений чоловік у формі і зі щитом. Коваленко зазначила, що вона незадоволена цим зображенням. Для інтернет-сторінки 39-ї сотні в Фейсбуці вона зробила фотосесію, на якій всі учасниці сотні тримали великі качалки (атрибут, який у фольклорі часто асоціюється з жінкою, яка може за себе постояти, зокрема, перед чоловіком). Коваленко натякнула, що такий імідж міг би легко замінити зображення чоловіка зі щитом.

Cотниця переконана, що мілітаризація українського суспільства є зовсім непоганою ідеєю, а ізраїльську модель військової повинності для чоловіків та жінок вважає найбільш відповідною для України. Коваленко зізналася, що її власний мілітарний досвід та час, проведений серед військових чоловіків вплинув на її ходу, яка стала схожою на чоловічу, вона почала більше лаятись і перейняла певні повадки, традиційно асоційовані з чоловіками. Отже, можна припустити, що в своїй ролі сотниці, вона вдалася до певної ґендерної перформативності, в цьому випадку, маскулінної. Почуваючи себе зручно в чоловічому світі Самооборони і у патріархальному суспільстві загалом, Коваленко рішуче заявила, що вона – не феміністка:

Я не вважаю себе феміністкою, я вважаю, що жінки керують світом; жінка керує чоловіками; жінці можна все, розумієте? І в цьому такий кайф! Навіщо намагатись мати рівні права? Щоби там комусь щось доводити? Сила – в слабкості.⁸²

Коваленко не була єдиною жінкою, яка очолювала формування жінок, що офіційно належало до Самооборони. Катерина Чепура, активістка організації «Відсіч» і професійна театральна режисерка, керувала вже згаданою жіночою чотою 16-ї сотні. Вона розповіла про причини формування чоти, які не надто відрізнялися від причин, наведених Довгопол чи Коваленко:

Жіноча чота створилася через ґендерну політику Майдану. Наша організація і до Майдану існувала, ми вже чотири роки існуємо, а на Майдані ми просто стали сотнею. Хоча у нас в організації навіть іноді більше дівчат, проблема була в тому, що коли наші дівчата приходили на Майдан щось робити, ми постійно мали проблему з тим, що свої, самооборонівці [їм казали]: «ви дівчата, що ви тут забули, ідіть звідси». Власне через це ми створили жіночу чоту, щоб формалізувати свою присутність на Майдані. Для того, щоб ми могли показати перепустку самооборони і сказати: «чувак, я така сама самооборона, як і ти, тому я маю право тут стояти». Хоча це не усунуло всіх проблем, але, в принципі, стало трошки легше.⁸³  

Громадська організація, а потім і сотня, до якої належала Чепура підтримувала ненасильницькі методи опору. На їхню думку, неозброєні жінки повинні були б крокувати в перших ешелонах, «тому що це б пом’якшувало поведінку опонента».⁸⁴ Чепура стверджувала доцільність такої стратегії навіть у разі наступу на неозброєних жінок:

ми розуміли, що наша жертва буде немарною, тому що суспільство побачить, що вбили беззбройних людей і відреагує адекватно. А йти поруч з людьми з палками і розуміти, що суспільство не відреагує, так, як нам треба, нам не було сенсу.⁸⁵  

Чепура розповіла, що в перший день кофлікту на Грушевського, перед початком зіткнень, жінки 16-ї сотні пробилися до внутрішніх військ і почали з ними розмовляти. У результаті котрась із дівчат почала зав’язувати жовто-блакитні стрічки до форми військових і заводити такий необхідний діалог. «І потім просто Самооборона в якийсь момент сказала: “Та ви що, дівчата!” Почали кричати, що “ви йдете звідси. Це наказ!” А ми ж – Самооборона, мусимо підкоритися наказу. І тоді там почалися бійки», пояснила Чепура.⁸⁶ 

Позаяк жінки з 16-ї сотні жили та працювали разом з чоловіками, їх досвід співіснування, зі слів Чепури, дуже відрізнявся від того, який змалювала Коваленко:

дівчата і хлопці, коли вони існують в одній структурі, вони відкидають зайві, непотрібні речі. Присутній фактор якогось загравання, але він дуже мізерний. Чоловіки при дівчатах і дівчата при чоловіках ставали більш культурними. Я заходила в штаб однієї з сотень і там – триповерховий мат, цигарковий дим і т.д. […] Присутність дівчат у хлопцях виховувала певну культуру. Вони не курили біля нас. І завдяки цьому до нас більше притягувались люди.⁸⁷   

Отримавши запрошення на інтерв'ю, Чепура поквапилась пояснити, що вона не брала участі у насильницьких діях, припускаючи, що саме цей аспект участі жінок був центральним для мого дослідження. Уже при зустрічі вона пояснила причину своєї стурбованості:

велика кількість журналістів дзвонила і питала, чи не можете ви дати дівчину, яка б дала коментар, яка брала участь конкретно, яка кидала каміння. Тому що як тендітна дівчина робить канапки і насправді іде під тими самими шумовими гранатами – це нікого не цікавить, а якщо вона кине каміння – це вже матеріал.⁸⁸

Підвищену зацікавленість медіа в жінках, які не відповідають панівному ґендерному стереотипу, можна пояснити браком бажанням кинути виклик традиційній ґендерній перформативності та пошуком винятку, який би лише підтверджував правило.

Майдан як світогляд

Люди, в яких я брала інтерв’ю для цього дослідження, відрізняються своєю участю у протестах та сприйняттям Майдану. Однак, усі вони погоджуються, що революція змінила їх кардинально. Деякі розповідали про відчуття ненависті, яке вони вперше відчули, про бажання справедливості чи принаймні помсти за тих, хто втратили життя. Деякі говорили, що навчилися співчувати та турбуватися про спільне благо більше, ніж про власний комфорт. Багато розповідали про страх. Усі згоджувалися, що Майдан залишиться з ними назавжди і що він назавжди їх змінив. Безсумнівно, протести, які почались у листопаді 2013-го року і особливо ті, які розгорнулися на початку 2014-го, змінили не лише учасниць та учасників подій, а й країну загалом. Все ж залишається відкритим запитання, що ці зміни означатимуть для країни та її населення. Спочатку Майдан повстав на захист права України обирати «європейські цінності», а потім переріс у «Революцію Гідності» для населення країни.⁸⁹  Захист гідності та свободи слова, пересування та зібрання, разом з іншими цінностям, які прийнято вважати «європейськими», без сумніву, повинен включати право на самовизначення 53,8% населення України, тобто, жінок.⁹⁰  Однак, поки не зрозуміло, чи революція на Майдані посприяла відступу від анахронічного «захисту» жінок через обмеження їх основних прав, чи, навпаки, зміцненню патріархальних тенденцій, вже й без того домінуючих у суспільстві.

«Що стосується питання націоналізму, Майдан його дуже сильно активізував», вважає Анна Довгопол.⁹¹  «“Правий Сектор” узурпував публічний простір. І ми використовуємо риторику “Правого Сектору” від “Слава Україні” до “Смерть ворогам!”»⁹²  Ідея, що нація має найвищу цінність, а націоналістичні принципи мають приорітет над правами та свободами індивідуальних осіб, пропагується радикальними націоналістичними групами, які і в протестах, і в українській політиці загалом, посідають відносно маргінальне, проте, безсумнівно, помітне місце.⁹³  Той факт, що подібна риторика суперечить самим європейським цінностям, заради яких і почалися протести, схоже, не надто непокоїть самих націоналістів. Речник  «Правого Сектору» пояснив їхню позицію:

сама Європа – вона ж неоднорідна. Візьміть, до прикладу, Данію, там дозволено все, що завгодно, навіть жіноче священство. Це класичний демолібералізм, проти якого ми виступаємо. Або є Франція, де гей-паради збирають тисячі людей. А є такі країни, як Польща, де сильний вплив католицької церкви, де заборонені аборти. Така Європа нам ближча, безумовно.⁹⁴

Риторика націоналістів обурює чимало людей в Україні і тривалість її популярності не є гарантованою. Майдан став водночас простором, у якому різнобарвні націоналісти об’єдналися в організацію, і місцем, де репутація «Правого Сектору» як героїв революції, неодноразово була поставлена під сумнів. «“Правий Сектор” сприймають неоднозначно: їх досі розглядають, як героїв, багато вважає, що без їхньої участі цих подій на Грушевського б не було. Інші кажуть, що їх взагалі не було на Грушевського, і вони, крім провокацій на Банковій, нічого не робили».⁹⁵  Не зважаючи на те, чи українські радикальні праві є реальними політичними гравцями, чи інструментом, вміло використаним засобами масової інформації, їх риторика до певної міри відображує деякі справжні побоювання населення України. Постійна загроза національній ідентичності створює сприятливий ґрунт для зростання націоналізму, а націоналізм, як радикальний, штибу «Правого Сектору» чи партії «Свобода», так і популістський, з яким охоче заграє більшість політичних партій України, чітко визначає «жіночі» та «чоловічі» ролі. «Ми ж відроджуємо націю, так? І у відродженні нації у нас є еталон України XVIII–XIX століття, козаки, традиційна родина з дітьми, і цей образ активно культивується», зауважує Довгопол, додаючи, «але, з іншого боку, це входить у конфлікт з бажанням України євроінтегруватися».⁹⁶  Таким чином, незважаючи на Майдан чи, можливо, завдяки Майдану, українське населення стало перед вибором: дотримуватися протоптаного шляху традиціоналізму з його строго розподіленими ґендерними ролями чи по-справжньому перезавантажити всю систему.

На фотовиставці, присвяченій жінкам, які брали участь у простестах на Майдані, Ольга Веснянка, правозахисна активістка, журналістка та співорганізторка Жіночої сотні імені Ольги Кобилянської, сказала:

мені би хотілося, аби прийшли ті часи, коли не буде в анонсі звучати [і] ми не будемо пишатися фразою, що жінки щось там довели. Зрештою, чому ми, жінки, дівчата, маємо в чомусь виправдовуватись. Ми абсолютно рівні учасниці усіх подій в Україні: хороших чи нехороших. ⁹⁷

Присутня на виставці Марія Берлінська зауважила, що «коли починаються виставки, тоді починається сторінка історії. Тоді починаються писатися підручники, тоді починають люди згадувати, переоцінювати».⁹⁸  Можливо така переоцінка повинна взяти до уваги пораду Мері Бірд, з чиїх думок цей текст розпочинався:

Нам варто […] намагатися підняти на поверхню ті питання, які ми схильні відкладати на полицю, а саме, як ми говоримо у публічному просторі, чому і чий голос лунає. Ми маємо потребу у старому-доброму підвищенні обізнаності про таке поняття, як голос влади, як ми його розуміємо і як ми його сконструювали. Нам вартує розглянути це питання, перш ніж вирішувати, як нам, сучасним Пенелопам, слід відповісти власним Телемахам […].⁹⁹

Ця стаття ані на хвилинку не припускає, що всі українські «Пенелопи» мають потребу чи бажання відповісти своїм українським «Телемахам». Поняття жінок як групи та існування якоїсь «спільності серед жінок» непокоїло феміністок усіх часів та країн.¹⁰⁰  У випадку Майдану вражає не спільність, а саме розмаїття протестувальниць щодо походження, віку чи етнічності. Не менш вражає той факт, що більшість цих жінок були однаково невидимими і нечутними.

Здатність жінок брати участь у політичних протистояннях, війнах чи революціях не викликає сумніву. Існує достатньо прикладів бійчинь, революціонерок, виробниць вибухівок чи виконавиць убивств. Лише на території сучасної України жінки брали участь в антицарських операціях наприкінці XIX – на початку XX століття, у громадянських війнах, у лавах Червоної Армії, у партизанському русі та українському націоналістичному підпіллі часів Другої світової війни. Не секрет, що як історично, так і в сучасному українському суспільстві чимало жінок ідентифікують війну, політичне насильство та революційний опір як такі, що належать до чоловічої сфери діяльності. Яким би не був їхній вибір між «лінією фронту» та «тилом», на сьогодні, для більшості українських жінок важко зробити його самостійно; такий вибір радше роблять від їхнього імені чоловіки. У Міжнародний Жіночий День, 8 березня 2014-го року, незадовго після закінчення протестів і зіткнень, на Майдані відбулася ініціатива за участю декількох сотень жінок. Одна з них висловила таке побажання:

Ми знаємо, що жінкам необхідна свобода та вільне суспільство. Життя для жінок є значно кращим у суспільствах, де можна висловлювати свою думку, де чоловіки не керують армією, а потім намагаються керувати нами, і нам дійсно необхідне вільне життя, тому що в XXI столітті ми маємо на це право.¹⁰¹

Фотографії зроблені Авторкою.

Розділ ‘Gender and Nationalism on the Maidan’ уперше опубліковано в книзі: David R. Marples, Frederick V. Millis (eds), Ukraine’s Euromaidan: Analyses of a Civil Revolution (Stuttgart: Ibidem Verlag, 2015). Авторський переклад тексту здійснено за згодою Редакторів і Видавництва.

* Хочу подякувати всім, хто надали інтерв’ю й допомогли у написанні цього дослідження. Я також дуже вдячна Ользі Папаш, Анні Довгопол, Тамарі Марценюк, Олені Петренко та Уямові Блекеру за коментарі до ранніх версій цього тексту.

1. Mary Beard, «On the Voice of Women», London Review of Books, No. 6, 20 травня 2014 р., с. 11-14 (11). Мері Бірд – професорка класики в Кембриджському університеті. У 2013 році вона виступила на підтримку впровадження зображення жінки на банкноті фунтів стерлингів, після чого отримала велику кількість мізогінних коментарів у соціальних мережах.
2. Гомер, Одіссея (Фоліо, 2001), пісня І:346-259, переклад Борис Тена, (дата доступу 16.09.2015).
3. З інформаційного плакату, побаченного на Майдані в Києві в квітні 2014 року. Плакат був розповсюджений на початку 2014 року шістнадцятою сотнею Самооборони Майдану «Відсіч». Сотня сформувалась на основі вже існуючої організації, яка позиціонує себе як «український громадянський рух, що виник у лютому 2010 року як реакція на новоприйдешній режим Віктора Януковича та пов'язані з ним антиукраїнські та соціально-економічні деградаційні тенденції». Див. сторінку «Відсічі» у Вікіпедії, (дата доступу 08.08.2014).  
4. Див. Надія Парфан «Вітаю жіночу сотню», Майдан,  2 лютого 2014 р., (дата доступу 12.08.2014). Також «Женская половина Майдана», The Insider, 5 лютого 2014, (дата доступу 12.08.2014).
5. Див. «Майдан-2013: хто стоїть, чому і за що?», опитування проведене Фондом «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва», 7-8 грудня 2013 р. у Києві на Майдані, (дата доступу 22.04.2014).
6. Див. Анастасія Мельниченко «Навіщо Україні жіноча сотня?», Heinrich Böll Stiftung, (дата доступу 22.04.2014).
7. Там само.
8. Там само.
9. Beard, «On the Voice of Women», с. 11.
10. Там само. Зображення жінок винятково стосовно чоловіків (синів, чоловіків, партнерів) можна побачити в документальному фільмі «Жіночі обличчя революції», який транслювали на каналі 1+1 у травні 2014 р. В описі до фільму стверджується, що «[у]се, що робить жінка, вона робить з любові. До сина, чоловіка, Батьківщини...» Див. на 1+1 трейлер, (дата доступу 29.05.2014).
11. Див. «Жінки на Грушевського. 21 січня», образки до документального фільму «Жіночі обличчя Майдану» Олі Онишко та Петра Дідули, (дата доступу 25.06.2014). На момент написання тексту цей документальний фільм не був завершеним.
12. Там само.  
13. Там само.  
14. Beard, «On the Voice of Women», с. 11.
15. Тамара Гундорова, «Майдан як симптом: травма, рана і крипта», Критика, 16 квітня 2014 р., (дата доступу 22.04.2014).
16. Йдеться про «Слава Україні! – Героям Слава!» - гасло із дуже суперечливою історією. Воно здобуло популярність серед українських націоналістів часів Другої світової війни і тому має негативні конотації для багатьох, як в Україні, так і поза її межами. Існує твердження, що на Майдані це гасло видозмінилося згідно з сучасною реальностю, а під «героями» протестуючі мали на увазі нинішніх героїв Майдану, а не членів Організації Українських Націоналістів, яка була активна в 1930-50ті роки. Тим не менше, формулювання другої частини гасла у виключно чоловічій формі – «Героям Слава» – не передбачає місця для жінок у категорії «героїв».   
17. Beard, «On the Voice of Women»: с. 11.
18. Термін «сотня» не використовується в сучасних Збройних силах України і має конотацію військової структури не заплямованої підпорядкуванням радянській владі. Зокрема, ним послуговувалися ще в XVI столітті козаки. Вже у ХХ столітті його вживали Січові Стрільці, Армія Української Народної Республіки та Українська Повстанська Армія.
    У цій статті ідеться про сотні або/та людей, які були активними на Майдані у Києві. Проте, слід відмітити, що існувало чимало регіональних сотень (включно з декількома жіночими регіональними формуваннями) у різних кутках України; аналіз цих груп заслуговує на окреме дослідження.
19. Інтерв’ю з Анною Довгопол, активісткою Жіночої сотні імені Ольги Кобилянскьої та координаторкою програми «Ґендерна демократія» Фонду імені Гайнріха Бьолля у Києві, 7 квітня 2014 р. Ольга Кобилянська (1863–1942) українська письменниця-модерністка, учасниця феміністичного руху. Симона де Бовуар (1908–1986) французька феміністка, письменниця, інтелектуалка та філософиня. Наталія  Кобринська (1855–1920) українська письменниця та активістка жіночого руху.
20. Інтерв’ю з Довгопол.
21. Там само.
22. Там само. Євромайдан SOS – це група людей, які займаються правозахисною діяльністю, активізмом, які збирають інформацію про зниклих та допомагають потерпілим учасникам та учасницям Євромайдану. Див., (дата доступу 15.09.2015). Український дім – це виставково-презентаційний комплекс. Під час Майдану Український дім використовувався протестувальниками і став простором протистоянь між мітингувальниками та владою.
23. Інтерв’ю з Довгопол. Див. також Natalia Trach, «EuroMaidan women warriors eager to fight injustice, sex discrimination», KyivPost, 13 лютого 2014 р., (дата доступу 25.04.2014).  
24. Інтерв’ю з Довгопол.
25. Там само.
26. Judith Butler, Gender Trouble: Feminism and the Subversion of Identity, New York, Routledge, 2006, с. xv.
27. Там само.
28. Інтерв’ю з Ольгою Соломіною, менеджеркою туритичного агенства, Львів, 13 квітня 2014 р.
29. Там само.
30. Там само.
31. Інтерв’ю з Соломіною.
32. Butler, Gender Trouble, xv.
33. Там само.
34. Beard, «On the Voice of Women», с. 11.
35. Butler, Gender Trouble, с. 50.
36. Там само.
37. Інтерв’ю з Русланою Панухник, співробітницею проекту «Без кордонів» ГО «Центр Соціальна Дія», правозахисницею та активісткою Жіночої сотні ім. Ольги Кобилянської, Київ, 8 квітня 2014 р.
38. Інтерв’ю з Марією Берлінською, студенткою магістерської програми з юдаїки Києво-Могилянської академії, Київ, 8 квітня 2014 р.
39. Там само.
40. Там само.
41. Українська поп-співачка та обличчя Майдану, Руслана Лижичко, у березні 2014 року отримала премію «Відважної жінки». Див. Masuma Ahuja, «Why did Michelle Obama give a Ukrainian pop star the Women of Courage award», Washington Post, 4 березня 2014 р., (дата доступу 01.05.2014).
42. Інтерв’ю з Берлінською.
43. Там само.
44. Там само.
45. Там само.
46. Там само.
47. Див. Марія Дмитрієва, «Жінки на Майдані – старі міхи, нове вино?», Один з нас, 16 травня 2014 р., (дата доступу 28.05.2014).   
48. Мені не відома справжня позицію чоловіка на Майдані, але схоже, що він радше був одним із членів сотнів, а не її лідером.
49. Інтерв’ю з «сотником», Київ, 8 квітня 2014 р.
50. Там само.
51. Гундорова, «Майдан як симптом».
52. Butler, Gender Trouble, с. 188.
53. Інтерв’ю з Анною Заячківською, Міс України 2013, студенткою іконографії, акторкою, співачкою та авторкою пісень, Київ, 9 квітня 2014 р. Протягом протестів Заячківська започаткувала та координувала інтерактивну мапу потреб Майдану.
54. Там само.  
55. Там само.
56. Там само. «Правий сектор» – українська громадська організація, яка об'єднала націоналістичних та крайніх правих активістів та активісток під час Майдану. 22 березня 2014 року, «Правий сектор» зареєструвався як політична партія. Див. офіційну веб-сторінку, (дата доступу 09.05.2014).  
57. Інтерв’ю з Артемом Скоропадським, речником «Правого Сектору», Київ, 9 квітня 2014 р. Переклад з російської Олесі Хромейчук.
58. До дискусії про український інтеґральний націоналізм див. Олександр Зайцев, Український інтегральний націоналізм, Київ: Критика, 2013 .
59. Рак, «До питання призначення української жінки», Державний архів Служби безпеки України, Ф. 13. – Спр. 376. – T. 48. – Арк. 9–13 (13).
60. Інтерв’ю з Скоропадським.
61. Там само.
62. Там само.
63. Там само.
64. Там само.
65. Там само.
66. Див. Тарас Возняк «Неонацизм і ВО “Свобода”», Українська Правда, 27 жовтня 2011 р., (дата доступу 22.05.2014). На час написання цього тексту, Юрій Михальчишин був депутатом Верховної Ради та членом ВО «Свобода».
67. Див. «Svoboda faction proposes legislatively banning abortions in Ukraine», KyivPost, 8 квітня 2013 р., (дата доступу 23.05.2014). Законопроект не був ухвалений Верховною Радою України.  
68. Олександр Сич у статті Марії Васильєвої, «Сводобівцю – автору заборони абортів байдуже на жінок, що завагітніли після зґвалтування», ТСН, 11 квітня 2013 р.,  (дата доступу 23.05.2014).
69. Кабінет Міністрів України, Урядовий портал,  (дата доступу 29.04.2014).
70. Інтерв’ю з Анною Коваленко, лідеркою 39-ї сотні та радницею Міністра оборони України, Київ, 8 квітня 2014 р.
71. Там само. Йдеться, очевидно, про ходу до Верховної Ради 6 лютого 2014 року, в якій жіноча чота 16-ї сотні Самооборони Майдану мала неабияку видимість: молоді жінки огорнуті у національні прапори, грали на барабанах, розмальованих також у синьо-жовті барви і різко виділялися з-поміж озброєних щитами та касками, а подекуди і палицями, одягнутих здебільшого у мілітаризований одяг та балаклави молодих чоловіків. Див. «Марш Самооборони Майдану», 6 лютого 2014 року, (дата доступу 15.09.2015).  Серед «провокаторів», яких має на увазі Коваленко, слід згадати журналістку та активістку Ірму Крат, яка стверджувала, що організувала так звану Першу Незалежну Жіночу Сотню. Див. «Жіноча сотня відмовляється розбирати барикади», 16 лютого 2014 р., (дата доступу 06.05.2014).  
72. Інтерв’ю з Коваленко.
73. Там само.
74. Там само.
75. Там само.
76. Там само.
77. Там само.
78. Там само.
79. Там само.
80. Там само.
81. Там само.  
82. Там само.
83. Інтерв’ю з Катериною Чепурою, активісткою організації «Відсіч» та професійною театральною режисеркою, Київ, 10 квітня 2014 р.
84. Там само.
85. Там само.
86. Там само.
87. Там само.
88. Там само.
89. Див. Kateryna Kruk, «In Ukraine, we are protesting to preserve our dignity», The Guardian, 17 грудня 2013 р., (дата доступу 01.05.2014).
90. Статистика населення України, Державна служба статистики України, (дата доступу 03.05.2014).
91. Інтерв’ю з Довгопол.
92. Там само.  Як вже згадано вище, ці гасла асоціюються з націоналістичною ідеологією 1930–50-их рр. Часте використання цих гасел та націоналістичних символів протягом Майдану «Правим Сектором» та іншими націоналістами поширило їх вживання навіть  на людей, які не асоціюють себе з радикальною націоналістичною ідеологією і які не обов’язково підтримували радикальну націоналістичну ідеологію, пропаговану «Правим Сектором».  
93. Див. Андреас Умланд, Антон Шеховцов, «Украинские правые радикалы, евроинтеграция и неофашистская угроза», Полит.ру, 21 травня 2014 р., (дата доступу 23.05.2014).  
94. Інтерв’ю з Скоропадським.
95. Інтерв’ю з Довгопол.
96. Там само.  
97. Ольга Веснянка, на виставці «Жінки Майдану», виставкова зала офісу Програми імені Фулбрайта, Київ, 4 квітня 2014 р. Ця виставка була організована програмою імені Фулбрайта в Україні, громадською благодійною організацією «Українське Фулбрайтівське Коло» разом із Міжнародним благодійним фондом «Український жіночий фонд» та Жіночою сотнею імені Ольги Кобилянської, Див. 1, (дата доступу 01.05.2014) та 2, (дата доступу 03.05.2015).
98. Див. Марія Берлінська, «Фотовиставка “Жінки Майдану”», 4 квітня 2014 р., (дата доступу 01.05.2014).  
99. Beard,  «On the Voice of Women», с.14.
100. Див. Butler, Gender Trouble, с. 5.
101. Цей проект організувала Жіноча сотня імені Ольги Кобилянської 8 березня 2014 року в Києві. Жінками із Києва було підписано понад 200 листівок для жінок Криму та записано багато відео-звернень. Див. «Женщины Майдана – Женщинам Крыма. Видеообращение», 8 березня 2014 р., (дата доступу 01.05.2014).