Як ставитися до Росії, якщо знаходимося з нею у фактичному стані війни? Чого хоче від нас Росія? Чи здатні ми погодитися на її вимоги, щоб припинити війну?

Відповіді на ці запитання шукають нині і в Україні, і в усьому світі. Українсько-російські відносини неочікувано опинилися в центрі уваги політиків та політологів провідних держав. Адже насправді мова йде не про Україну, а про руйнування міжнародного порядку, встановленого після Другої світової війни. Що може відбутися у світі, перенасиченому ядерними боєголовками і атомними електростанціями, коли зникне світопорядок, який витримав випробування Холодної війни 1946-1989 рр.?

На сформульовані запитання включно з останнім неможливо відповісти коротко навіть тому, хто знав би переконливі відповіді. Можна, однак, полегшити пошук відповідей, застосовуючи ретроспективний аналіз глибинного смислу українсько-російських відносин.

***

1

Як вважає президент Російської Федерації Владімір Путін, розпад Радянського Союзу являв собою найбільшу геополітичну катастрофу XX ст. Насправді, однак, це була доленосна подія для ув’язнених в цій державі народів, не виключаючи росіян. Вирішальну роль у розпаді відіграла якраз Російська федерація, яка менше постраждала від репресій загальносоюзного центру, ніж національні республіки. Проте Росія успішно суверенізувалася тільки тому, що після довгих десятиліть гниття вичерпався час, відведений для існування комуністичної диктатури під облудною маскою «союза нерушимых республик свободных». Коли загроза розпаду СРСР почала матеріалізуватися, останній вождь загальносоюзного центру М. Горбачов спромігся сформулювати таку тривіальну істину: «Ми не можемо, не маємо права відійти від визнання тієї беззаперечної істини, що насаджування під виглядом федерації жорстко централізованої держави найтяжчим чином відбилося на характері взаємовідносин націй і народностей Радянського Союзу, на їхніх настроях. В результаті цього була серйозно скомпрометована сама ідея федерації. В широких прошарках населення, особливо союзних республік, посіяні зерна недовіри і упередженості до центральної влади, до важкої “руки Москви”»¹.

Після знищення загальносоюзного центру Росія і Україна стали олігархічними республіками. Зважаючи на схожу соціально-економічну структуру і ментальність непристосованого до реалій вільного ринку населення, цього етапу в пострадянському розвиткові не можна було уникнути обом республікам. Але в Росії олігархи були знищені або лягли під могутній бюрократичний апарат з багатовіковою імперською традицією, тоді як в Україні саме вони виявилися головними конструкторами національної державності. Внаслідок цього осередки громадянського суспільства в Росії, які стали виникати після зникнення  комуністичної диктатури, були зруйновані або перетворені на симулякр. Натомість різноспрямованість інтересів олігархічних кланів в Україні залишила поле для формування демократичного середовища і розвитку інститутів громадянського суспільства.

Відтворення незалежної від реального волевиявлення виборців владної вертикалі в Росії спиралося на «валютні» корисні копалини. Реалізуючи на зовнішніх ринках нафтогазові та інші ресурси добувної промисловості, правлячі кола країни отримували достатні кошти для власного збагачення, вагомих золотовалютних нагромаджень і задоволення по мінімуму потреб бюджетників та пенсіонерів. Останнє дозволяло тримати в покорі населення, яке з радянських часів пов’язувало свої сподівання на добробут тільки з державою. Від 2000 р. путінська Росія взяла курс на відновлення в тій або іншій формі радянської імперії, яка складалася з національних союзних республік і країн так званої «ялтинської» Європи. В центрі уваги російських можновладців опинилася Україна. Поглинення її мотивувалося дореволюційною ідеологією, в центрі якої перебував концепт єдиного російського народу, який складався нібито з трьох «гілок» – великоросів, малоросів і білорусів.

2.

Починаючи з 2013 р. українсько-російські відносини перейшли у форму відкритого протистояння. Кремль домагався і врешті-решт домігся того, що український уряд відмовився підписувати Угоду про асоціацію між Україною та Євросоюзом. З метою змусити уряд підписати цю угоду кияни розпочали у листопаді 2013 р. політичну акцію, названу Євромайданом. Відмова президента В.Януковича відкрити Україні шлях в Європу викликала соціальний вибух, рівновеликий Помаранчевій революції 2004 р. Євромайдан переріс в Революцію гідності, яка покінчила з корумпованим режимом четвертого президента.

У 2013-2015 рр. Путін зробив ряд заяв, у яких викладалися претензії Кремля на територію України, її народ та його тисячолітню історію. Перебуваючи в Києві на святкуванні 1025-річчя хрещення Русі 27 липня 2013 р., російський президент заявив: «На дніпровській купелі, на київській купелі був зроблений вибір для всієї Святої Русі. Тут був зроблений вибір для всіх нас. Наші з вами предки, які жили на цих територіях, зробили цей вибір для всього нашого народу… Наші спільні духовні цінності роблять нас єдиним народом».

4 вересня 2013 р. в інтерв’ю російському Першому телеканалу і агентству Associated Press російський президент знову наполегливо підкреслив: «Куди б Україна не йшла, ми все одно коли-небудь і де-небудь зустрінемося. Тому що ми – один народ».

На телевізійній прес-конференції 17 квітня 2014 р. Путін заявив, що вожді білогвардійців «ніколи не допускали навіть думки про можливий поділ між Україною і Росією. Тому що завжди вважали, що це частина єдиного простору, що це єдиний народ. Вони були абсолютно праві». Після цієї зустрічі з телеглядачами пропагандистська машина Кремля почала розкручувати сформульовані ним тези, щоб обґрунтувати необхідність вже розпочатої агресії на Сході України. Одіозний Сергій Марков у статті, надрукованій газетою Moscow Times 14 травня, роз’яснив: метою розв’язаної Путіним війни є розкол Заходу. Мовляв, ворожий англо-саксонський світ треба розгромити, а дружня континентальна Європа повинна стати союзницею Росії. Мова йшла про Європу, яка не могла обійтися без російських нафтогазових ресурсів, щедро розплачуючись з Кремлем валютою.

18 березня 2015 р. під час святкування в Москві першої річниці анексії Криму Путін знову з притиском відзначив: «Ми завжди в Росії вважали, що росіяни та українці – це один народ. Я так думаю й тепер».

Нарешті, на телевізійній прес-конференції 16 квітня 2015 р. він ще раз повторив: «Я взагалі не роблю різниці між українцями і росіянами. Я взагалі вважаю, що це один народ».

Суто словесними деклараціями правлячі кола путінської Росії не обмежуються. Загарбницькі претензії на нашу землю, народ, історію проголошуються різноманітними способами. Зовсім не випадково спущена на воду в грудні 2014 р. атомна субмарина нового покоління (водотоннажність 24 тис. тонн, довжина – 170 метрів, озброєння – 16 міжконтинентальних ракет «Булава-30») дістала назву «Володимир Мономах». На стапелях Северодвинська будуються підводні ракетоносці цієї серії під назвами «Князь Володимир» і «Князь Олег».

3.

Як історичні обставини дають можливість сучасним російським імперіалістам зазіхати на Україну і українців? Що насправді відбувалося на теренах Східної Європи від часів князя Олега? Як те, що відбулося, спотворюється в ідеологемі «Русский мир»?

Впродовж півтисячі років (IX-XIII ст.) у Східній Європі існувала імперія під назвою Русь з центром у Києві. Як будь-яка інша, вона була поліетнічною, тобто включала в себе десятки етносів на різних стадіях розвитку. Етнічно споріднені племінні союзи східних слов’ян, назви яких донесли до нас давньоруські літописи, дали життя трьом сучасним народам – українцям, росіянам і білорусам. Такий саме етногенез відбувався в ареалах західних та південних слов’ян, де виникли інші народи слов’янської групи. Римська імперія, яка завершила своє існування ще у V ст., дала життя народам романської групи.

Державоутворюючим і консолідуючим етносом Римської імперії були давні римляни, тобто праіталійці. На Русі подібну роль виконували русини (русичі), тобто праукраїнці. Кожний з народів, який формувався в межах імперії, мусив засвоїти тією або іншою мірою імперські цінності – релігію, елементи культури та політичної організації. Не зайвим буде додати, що імперські цінності самої Русі формувалися під потужним впливом наступниці Римської імперії – Візантії.

Народи, які формувалися в межах однієї імперії, повинні були мати деякі спільні риси. Справді, ми знаходимо такі риси у італійців, французів, румунів. Проте кожний з них знає межу, що відділяє родовід його народу від родоводу імперії, в якій цей народ народився. Адже Західна Європа після розпаду Римської імперії стала регіоном, в якому народжувалися й розвивалися національні держави. Деякі з них в епоху Великих географічних відкрить перетворювалися на імперії, але іншого типу – колоніальні. Натомість народи східного, центрально-східного і південного регіонів Європейського континенту формувалися в рамках імперій – як чужих (Монгольська, Османська), так і власних (Російська, Австрійська). Закони етногенезу не змінювалися, але імперська влада могла трактувати їх, виходячи з власних політичних інтересів.

4.

У багатотомній «Історії України-Руси» Михайло Грушевський керувався концепцією про окремішність українського історичного процесу від російського, починаючи від долітописних часів. Він наполягав на тому, що, незважаючи на деякі спільні риси внаслідок перебування в одній імперії, Київська держава, її право і культура були створені однією народністю – українсько-руською, а Владимиро-Московська держава, її право і культура – іншою, яку пізніше назвали великоруською. Тобто київський період в історії Східної Європи перейшов не у Владимиро-Московський, а в Галицько-Волинський. Звідси вчений робив висновок: «Общеруської історії не може бути, як немає общеруської народності»².

М.Грушевський повставав проти концепту «общеруської народності», який народився в українському православному середовищі першої половини XVII ст. Загрожені Брестською унією 1596 р., а у перспективі – можливою втратою релігійної ідентичності, православні полемісти католицької Речі Посполитої доводили, що віросповідання гнобленого українського народу започатковане великим князем київським Св. Володимиром у X ст. За наказом митрополита Петра Могили була опрацьована нова версія знайденого в 1620-х рр. Хлебниківського списку Літопису Нестора – так званий Густинський літопис 1627 р. Більша його частина присвячувалася домонгольському періоду в історії Русі. Літопис описував безперервний потік подій від Київської Русі до останнього запису, датованого 1597 роком³.

Термін «Русь» вживався в Густинському літопису в якості сукупної назви східнослов’янських племен і народів, що розглядалися як православна етнічна спільність. Підручник з історії, який був гіпотетично створений київським архімандритом І.Гізелем у другій половині XVII ст., теж обґрунтовував думку про Давню Русь як спільну державу єдиного руського народу⁴. Українські церковники XVII ст. наполягали на існуванні «общеруської народності», щоб спертися на підтримку православного російського царя у протистоянні з агресивним католицизмом.

Основоположник російської наукової історіографії М.Карамзін не сушив собі голову проблемами етногенезу. Свою 12-томну «Історію держави Російської» (1816-1829) він будував як історію династії Рюриковичів. Історія Російської держави починалася у нього на берегах Дніпра з детального опису життя і діяльності великих князів київських – перших представників цієї династії, а згодом плавно переходила на береги Москва-ріки, Оки і Волги, аж до епохи царювання останнього Рюриковича – Федора Івановича (1584-1598). Будучи блискучим науковцем і талановитим письменником, М.Карамзін потужно вплинув на національну пам’ять росіян усіх поколінь, включаючи сучасні. В історичній пам’яті росіян півтисячолітня історія Київської Русі перетворилася на органічну частину історії Росії.

Іншої схеми притримувався М.Погодін. Як і всі інші російські історики, він вважав історію Київської Русі органічною частиною російської історії. Вивчаючи домонгольську історію Східної Європи, він бачив, однак, наскільки відрізнялася Південна Русь від Північно-Східної за культурою, традиціями, характером населення. Прагнучи розв’язати цю суперечність, він обґрунтував у 7-томній праці «Дослідження, зауваження і лекції з російської історії» (1846-1857) парадоксальний висновок про створення Київської Русі однією тільки великоруською народністю. Погодін припускав, не наводячи конкретних доказів, що в давньоруські часи Південна Русь була заселена великоросами, які після монголо-татарського погрому перемістилися на Північ, забравши з собою все, що їм належало: мову, писемність, літературу, фольклор, політичні традиції та інституції. Спустошена завойовниками і покинута місцевим населенням Наддніпрянщина через певний час була заселена, на його думку, малоросами – вихідцями з Галичини, Поділля, Волині.

Погодінська гіпотеза про переселення великоросів не прищепилася в російській історичній науці. Прищепився, як уже згадувалося, карамзінський підхід до минулого Східної Європи як історії держави, а не народів. Коли історію династії вимагалося синхронізувати з історією населення імперії, використовувалася схема, опрацьована В.Ключевським. У Давній Русі, як він стверджував, існував єдиний руський народ, який після монголо-татарського завоювання розірвався навпіл – на великоросів і малоросів, а згодом виникла і третя гілка колись єдиного руського племені – білоруська⁵. Такий підхід дозволяв видатним російським історикам-систематикам С.Соловйову і В.Ключевському вказувати в своїх курсах, згідно з історичною правдою, на самобутність Північно-Східної Русі, яка породила Російську імперію, й одночасно розглядати історію Київської Русі як органічну частину російської історії. Хоча за логікою «розірвання навпіл єдиного руського народу» мусило означати одночасну появу на історичній сцені великоросів і малоросів, в російських курсах вітчизняної історії в момент розриву з’являлися тільки малороси. Історія великоросів починалася одночасно з появою у Східній Європі перших Рюриковичів.

Логічну нев’язку старалися не помічати. Українцям і білорусам відмовляли в праві бути окремими народами, вони могли претендувати лише на статус етнографічної «гілки» єдиного народу. Відповідно українській мові відмовляли в праві бути мовою, вона могла претендувати лише на статус говірки (наречия) російської мови. Варто процитувати лист М.Горького від 7 травня 1926 р. директору Держвидаву України О.Слісаренку з протестом проти скорочення тексту повісті «Мати» під час її видання українською мовою. Письменник-демократ серед іншого висловив й таке міркування: «Мне кажется, что и перевод этой повести на украинское наречие тоже не нужен. Меня очень удивляет тот факт, что люди, ставя перед собой одну и ту же цель, не только утверждают различие наречий – стремятся сделать наречие «языком», но еще и угнетают тех великороссов, которые очутились меньшинством в области данного наречия»⁶.

5.

Історія Київської Русі більш-менш відома кожному пересічному українцю і росіянину. Вони з однаковим пієтетом ставляться до Софії Київської або Києво-Печерської лаври: наше! Про витоки такого ставлення колишніх радянських людей і першого покоління пострадянських громадян поговоримо пізніше, а тепер треба зосередити увагу на обставинах політичного піднесення Північно-Східної Русі.

Намагаючись представити Київську Русь і практично співпадаючу з нею європейську частину Російської імперії однією країною в різні часи її існування, історики користувалися двома підходами: або зосереджували увагу на розповіді про династію Рюриковичів (Карамзін), або твердили про походження з одного кореня тих народів із своїм специфічним минулим, які вже існували в їхні часи (українські православні полемісти XVII ст., російські історики-систематики Соловйов і Ключевський). Фантастичне припущення Погодіна про міграцію імперської нації з берегів Дніпра на притоки Волги не залишило слідів у науковій історіографії.

Північно-Східною Руссю, як і всіма іншими регіонами Давньої Русі, володіли члени династії Рюриковичів. Великий князь київський Володимир Мономах виділив своєму старшому сину Юрію волость з центром у Ростові (нині – райцентр Ярославської області Російської Федерації). Згодом резиденцією Юрія Володимировича (його прізвисько Довга Рука з’явилося у літописах тільки в XV ст.) став Суздаль (нині – райцентр Владимирської області РФ). Юрій Долгорукий заснував у Ростово-Суздальській землі ряд міст, включаючи Москву, розпочав тривалу боротьбу за Київ із своїм племінником Ізяславом Мстиславичем, а коли став великим князем київським, то розсадив своїх синів по південноруських містах. Старший син Андрій одержав Вишгород під Києвом і мусив наслідувати батьку, але всупереч його волі перебрався до Владимира, об’єднав Північно-Східну Русь і став великим князем владимиро-суздальським.

У 1212 р. Владимиро-Суздальське князівство розпалося на сім удільних, а в середині XIII ст. вони підпали під ярмо монгольських завойовників. Північно-Східна Русь увійшла до складу Монгольської держави, яка в літописах XVI ст. стала називатися Золотою Ордою. Користуючись покровительством золотоординських ханів, онук великого князя київського і владимирського Олександра Невського Іван на прізвисько Калита і його найближчі наступники об’єднали Північно-Східну Русь і створили Велике князівство Московське. В російську історіографію Іван Калита (1288-1340) увійшов як перший «збирач руських земель».

Монгольські завойовники не втручалися в релігійне життя і політичну самоорганізацію підкорених народів. Тому Велике князівство Московське зберегло культурну спадщину Київської Русі й одночасно увібрало в себе вагомі здобутки монголо-татар в галузі військового та цивільного адміністрування. Після жахливих руйнувань середини XIII ст. воно інтегрувалося в Монгольську імперію, тобто стало одним з його улусів.

43-річне правління Івана III (1440-1505) ознаменувалося ліквідацією удільних князівств та Новгородської республіки і завоюванням Сіверщини та Гомельщини. У 1472 р. Іван III взяв шлюб з племінницею останніх візантійських імператорів Зоєю-Софією Палеолог і зробив гербом свого князівства герб поглинутої в 1453 р. османськими турками православної Візантії. У світлі дальших подій привласнення візантійського двоголового орла в якості герба трактувалося як претензія на візантійську спадщину. Однак великі князі московські претендували передусім на золотоординську спадщину. У 1480 р. Велике князівство Московське позбулося статусу одного з улусів Золотої Орди і перетворилося на суверенну Московську державу. Онук Івана III Іван Васильович IV у січні 1548 р. коронувався на царство. Царями в офіційних московських документах називали монгольських ханів з династії Чингізідів.

51-річне правління Івана IV (1530-1584) ознаменувалося завоюванням більшості золотоординських улусів – Казанського, Астраханського і Сибірського ханств. На руїнах Золотої Орди народжувалася нова імперія. Надалі Іван IV відмовився конкурувати з Османською імперією за рештки золотоординської спадщини – Кримське ханство і Ногайську орду. З 1558 р. він розпочав невдалу для себе Лівонську війну за узбережжя Балтійського моря.

Монголо-татарське панування в Північно-Східній Русі тривало майже два з половиною століття. В російській історіографії воно описувалося як ярмо. Насправді воно було ярмом тільки для народних мас, які мусили задовольняти потреби як своїх, так і чужих господарів. Місцева еліта розбудовувала власну несуверенну державність, спираючись на ресурси і можливості Золотої Орди. Визнати це спромоглися тільки ті політики і вчені, які розробляли концепцію євразійства. Один з її розробників, лінгвіст за фахом князь Микола Трубецькой писав, вже перебуваючи в еміграції: «Московское государство возникло благодаря татарскому игу. Русский царь был наследником монгольского хана. Свержение татарского ига свелось к замене татарского хана православным царем и перенесению ханской ставки в Москву. Даже персонально значительный процент бояр и других служилых людей московского царя составляли представители татарской знати. Российская государственность происходила от татарской, и вряд ли правы те историки, которые закрывают глаза на это обстоятельство или стараются преуменьшить его значение»⁶.

Карл Маркс вважався в Радянському Союзі найвищим авторитетом, але написану ним в 1856-1857 рр. працю «Викриття дипломатичної історії XVIII ст.» Інститут марксизму-ленінізму при ЦК КПРС спромігся опублікувати тільки на другому етапі горбачовської «перебудови». І не випадково! З усіх тез, що містилися в ній, радянська історіографія активно використовувала лише одну: «Татарське ярмо не тільки придушувало, але й скривджувало та висушувало саму душу народу, який став його жертвою». А в цій праці були й інші цікаві тези, які не влаштовували тісно пов’язаних з органами агітації та пропаганди офіційних істориків. Наприклад, така: «Подібно до того, як імперія Карла Великого передувала утворенню сучасних Франції, Німеччини та Італії, імперія Рюриковичів передувала утворенню Польщі, Литви, прибалтійських поселень, Туреччини і самої Московії». Отже, не пряма спадкоємність, яку можна вивести з династії, а двоюрідна чи троюрідна спокрівненість. Або така теза: «Колискою Московії було криваве болото монгольського рабства, а не сувора слава доби норманнів». Тут, як говориться, ні додати, ні відняти⁸.

6.

Обґрунтувати державну єдність Південної і Північно-Східної Русі подіями соціально-політичної історії практично неможливо. ЦІ регіони пов’язують тільки спільне перебування в середньовічній Київській Русі і династія Рюриковичів, яка перервалася в Московській державі зі смертю Федора Івановича в 1598 р., а в Галицько-Волинській – зі смертю в 1323 р. Андрія і Лева Юрійовичів, які вели свій родовід від Данила Романовича Галицького. Після монгольського завоювання доля обох регіонів складалася по-різному.

Правлячий клас Північно-Східної Русі, який на засадах підлеглості інтегрувався з правлячим класом Золотої Орди, після розпаду цієї держави увібрав у себе її еліту. Русифіковані і воцерковлені представники татаро-монгольського нобілітету дістали рівні з великоруською елітою права. В роки царювання Івана IV Грозного соціальні відносини у народжуваній імперії остаточно утвердилися в своїй азіатській формі. Сільське населення, яке в добу татаро-монгольського панування міцно трималося за християнство православного обряду (звідси термін, що позначав в російській мові людей сільськогосподарської праці: крестьяне), стало перетворюватися на холопів своїх панів, а пани – на холопів свого царя.

Соціально-політична історія Південної Русі була пов’язана з Великим князівством Литовським, Польським королівством і об’єднаною Річчю Посполитою. Як і в Московській державі, тут утверджувалося кріпосне право, яке врешті-решт призвело до селянської війни, що почалася одночасно з козацьким повстанням 1648 р. Відносини всередині правлячого класу базувалися натомість на засадах європейського феодалізму, який в конкретних умовах Речі Посполитої переріс на цілковиту безпорадність монарха при політичному всесиллі магнатів. Ця обставина сприяла перетворенню селянської війни в національну революцію, в ході якої народилася Козацька держава гетьмана Богдана Хмельницького.

Отже, історична доля Південної і Північно-Східної Русі по-різному складалася протягом багатьох століть, аж до Переяславської ради 1654 р.

7.

В.Ключевський занотував, що в особі князя Андрія Боголюбського (1120-1174) на історичну сцену вперше вступив великорос. Наскільки це твердження відповідає істині?

Мабуть, зарано говорити про сформовані уже в XII ст. народності, причому не тільки у Східній, але й у Західній Європі. Взагалі важко визначити точну дату появи французів, англійців або іспанців, хоч у Західній Європі ніколи не переривалася письмова традиція. Все-таки формування сучасних націй було тривалим процесом. Тим більше неможливо точно датувати появу росіян, українців і білорусів у Східній Європі. У доступних нам письмових джерелах XI-XIII ст. використовувалася спільна для всієї території Давньої Русі наддіалектна літературна мова. Після татаро-монгольського погрому літописна традиція зникла на тривалий період – від другої половини XIII до другої половини XV ст. Цей період історики називають «темними віками». Билини київського циклу збереглися тільки в пам’яті населення Північної Росії і дійшли до нас у записах кінця XVIII ст. відповідною мовою. Тоді ж почали фіксуватися спостереження над мовними діалектами в різних регіонах Східної Європи. Ретроспективний аналіз діалектних відмінностей в сукупності з уривчастими даними епіграфіки і мовних особливостей новгородських берестяних грамот дає результат, хоч і не дуже певний. Мабуть, можна говорити про формування на основі відомих нам літописних племінних союзів чотирьох східнослов’янських народностей. Одна з них – новгородсько-псковська не дожила до наших днів. Після підкорення Новгорода в 1478 р. Іван III десятками тисяч знищував або депортував населення цієї боярської республіки. Жахливу традицію продовжив Іван IV, і до кінця XVI ст. місцеве населення Північної Росії було асимільоване великоросами.

Назви східнослов’янських народностей народилися в канцелярії вселенського православного патріарха з резиденцією в Константинополі. У його віданні перебували Болгарська, Сербська, Грецька та інші церкви. Митрополит Київський і всієї Русі відповідно очолював Руську церкву.

За наказом вселенського патріарха митрополит Максим у 1299 р. покинув розорений татаро-монголами Київ і перебрався до Владимира-на-Клязьмі. Розглядаючи в 1303 р. клопотання галицького князя Юрія Львовича про заснування окремої митрополії, в Константинополі вирішили називати Галицько-Волинське і Київське князівства Малою Руссю (Мікра Русь), тобто старшою, первинною. Відповідно північно-східний регіон і Новгород назвали Великою Руссю (Мегале Русь). Ці назви постали за грецькою аналогією: Елладу називали Мікра Геллас, а колонізовані греками території – Макро Геллас. Мазовецький князь Болеслав-Юрій, який з’явився в Галицько-Волинській Русі у 1324 р. після загибелі останніх Рюриковичів, титулував себе «королем Малої Русі».

У царських канцеляріях ці назви були переосмислені: Мала Русь стала вважатися другорядною, а Велику Русь назвали старшою, первісною. Одразу після Переяславської ради цар Олексій Михайлович Романов почав титулувати себе так: «всея Великия и Малыя и Белыя Руси самодержец».

8.

Ватажку козацького повстання на Запоріжжі Б.Хмельницькому вдалося перетворити свій виступ у масштабну селянську війну. Ніколи раніше подібні війни в Європі не переростали в революції, оскільки являли собою неорганізований стихійний спротив селянських мас. Однак в Україні існувало козацтво як організована корпорація професійних військовиків. Хмельницький уклав військовий союз з кримським ханом і у боротьбі з військами польського короля розбудував Козацьку державу.

Крах польського землеволодіння покозачив майже все українське селянство, але призвів до згасання селянської війни. Додатковою причиною втрати революційного потенціалу став розкол у таборі борців за незалежність внаслідок прагнення козацької старшини здобути у власність землю з селянами. Гетьману довелось шукати союзників за межами України. Однак допомога з боку Російської держави обернулася васальною залежністю і руйнуванням тих контурів національної державності, які вже сформувалися.

Трагічна доля Української революції мала одну глибинну причину: Східна Європа відставала в своєму розвиткові від Західної на 100-150 років. Склалася дивна ситуація, коли товарно-грошові відносини на території Речі Посполитої розвивалися не в надрах «третього стану», а серед шляхти і магнатів за участі цілком залежних від них єврейських фінансових кіл. Козаки внесли організованість в національно-визвольну війну, якої не було у попередніх європейських селянських війнах. Але вони не спромоглися зробити невідворотним процес формування національної державності, тому що самі формувалися як стан феодального суспільства, а не як економічно самостійний клас капіталістичного суспільства.

Українська революція XVII ст. випадає з ряду буржуазних революцій, проте залишається революцією, в якій тісно переплелися соціальні, національно-визвольні й релігійні складові. В тій частині України, яка відійшла до Російської держави, відновилися суспільні відносини, властиві для традиційного суспільства, але в кріпосницькій, а не феодальній оболонці. Царська держава почала поступово перетравлювати український гетьманат. Але для самого гетьманату відновлення соціальних відносин традиційного суспільства було органічним процесом. Селян з благословення царів почали закріпачувати не тільки російські поміщики, але й козацька старшина.

Гетьманська держава була остаточно ліквідована указом Катерини II у листопаді 1764 р. Полково-сотенний адміністративний устрій Гетьманщини залишався до 1782 р. Надалі територія України була поділена на намісництва, а в 1796 р. в усій країні запроваджувався губернський поділ.

9.

Російська імперія одночасно була і традиційною, і колоніальною. Традиційні імперії формувалися до епохи Великих географічних відкрить, а колоніальні – вже тоді, коли у передових країнах Європи почали складатися нації, панівні кола яких прагнули експлуатувати інші, відсталіші народи. У таких імперіях країна-завойовник ставала метрополією, що забезпечувало їй прискорений розвиток за рахунок ресурсів поневолених народів. Як правило, колонії являли собою заморські території. Виключенням була Росія, яка нестримно просувалася суходолом на нові території за периметром кордонів.

Зважаючи на дуалізм Російської імперії, дослідники по-різному визначали в ній межі метрополії і колоній. Власне, різниця в підходах виявилася, коли постало питання про статус України: чи була вона частиною метрополії, чи її слід вважати колонією?

Таке запитання могло виникнути тільки в пореволюційні часи, коли царська імперія зникла, а Україна в кордонах, визначених Центральною Радою, вперше стала геополітичним поняттям. Це означає, що Україна в Російській імперії не була ні колонією, ні частиною метрополії. Щоб являти собою частину цілого, тобто метрополії, або ціле у вигляді колонії, треба було існувати. Тим часом імперія робила вигляд, що не існує й ніколи не існувало ні українського народу, ні території, на якій він живе. Той, хто був переконаний, що він не росіянин, завжди потрапляв у ситуацію схожу з тією, в якій опинився Тарас Шевченко. У 1858 р. він не прийняв пропозиції М.Максимовича співробітничати із слов’янофільським журналом «Парус». Поет так аргументував свою позицію: «“Парус” у своєму універсалі перелічив всю слов’янську братію, а про нас і не згадав, спасибі йому. Ми вже, бач, дуже близькі родичі. Як наш батько горів, то їх батько руки грів»⁹.

Поширену в українському суспільстві думку про колоніальне становище України в Російській імперії вперше піддав сумніву видатний український мислитель Іван Лисяк-Рудницький. У статті «Роль України в новітній історії», опублікованій журналом «Сучасність» в 1966 р., він писав: «Деякі історики-економісти, які працювали під час раннього радянського періоду (М.Слабченко, М.Яворський, О.Оглоблін, М.Волобуєв), для визначення становища України в колишній царській імперії вживали термін «колоніалізм». Вибір цього поняття, запозиченого з марксистського арсеналу, не був доконче щасливий. Царська Росія мала справжні колонії, як Закавказзя та Туркестан, але Україну годі зараховувати до них. Адміністрація розглядала Україну радше як приналежну до ядра корінних провінцій Європейської Росії. Економічний прогрес України («Півдня Росії») у багатьох відношеннях поступав швидше, ніж московського центру»¹⁰.

Справді, становище українців якісно відрізнялося від становища інших підкорених народів. Українці вважалися частиною імперської нації, але тільки тоді, коли погоджувалися розглядати себе малоросами.

Питання про те, чи варто відділятися від імперської нації, а якщо варто, то яким способом, постали одразу після Переяславської ради. Національно-визвольна боротьба українського народу, починаючи з XIX ст., коли він усвідомив себе нацією, яка співмірна іншим європейським націям, спрямовувалося в першу чергу не на здобуття незалежності, а на усвідомлення необхідності відділення від імперської нації. Результативність зусиль двох найбільших слов’янських народів – польського і українського у боротьбі з побудованою російським народом імперією залежала, перш за все, від усвідомлення власної ідентичності. Поляки не мали проблем з ідентичністю і боролися за відновлення втраченої державності. Імперія протистояла їм, усвідомлюючи історичну, релігійну, психологічну й будь-яку іншу відрубність польського народу. Таке усвідомлення надавало протистоянню цинічну форму зазіхань на свободу іншого народу як з боку імперських інститутів, так і з боку російського суспільства. Особливий цинізм ситуації надавало те, що прогресивні кола російського суспільства були солідарні з імперіалізмом держави. Реакцією Олександра Пушкіна на польське повстання 1830 р.  був блискучий за формою, як  і все, що виходило з-під пера геніального поета, вірш «Клеветникам России». Солідарність з імперією обумовлювала в кінцевому підсумку трагічну долю як самого Пушкіна, так і всієї російської прогресивної інтелігенції – в усі часи.

На відміну від поляків, українська інтелігенція мала проблеми з ідентичністю, починаючи від часів, коли вона зробила спробу заручитися підтримкою православного царя у боротьбі з наступом польського католицизму. Після Переяславської ради царизм поставив її перед вибором: або зустріти цілковите сприяння держави в досягненні професійного успіху ціною втрати національної ідентичності, або наразитися на репресії. У середовищі культурної та економічної еліти завжди знаходилися люди, які досягали успіху в різних сферах діяльності, але не вважали за потрібне втрачати національну ідентичність. Ті, хто йшов шляхом Тараса Шевченка, поступалися чисельністю тим, хто обирав долю Миколи Гоголя. Але кількісні параметри не були вирішальними.

Політика царського уряду в українському питанні від Переяславської ради і до падіння самодержавства охарактеризована з граничною точністю і лаконізмом одним з найбільш блискучих державних діячів Росії Петром Столипіним: «Наше правительство с XVII столетия постоянно боролось с движением, известным в наше время под именем украинского и олицетворяющим собой устройство Малорусской Украины на автономно-национально-территориальных началах. Национальное и политическое стремление настолько тесно связаны, что в нашу государственную задачу не может не входить устранение всех подобных обстоятельств, в особенности искусственных среди одноплеменных народностей»¹².

За півтисячі років до виникнення Московської держави арабські географи називали Чорне море (в античні часи – Понт Евксинський) Руським. Збірник норм давньоруського права «Руська правда» з’явився на кілька століть раніше московського «Судебника». Руська вулиця у старовинному Львові, Руське воєводство 1434-1772 рр. з центром у Львові, «Руська трійця» 1833-1837 рр. у Львівській семінарії, Головна руська рада, що виникла в Галичині під час революції 1848-1849 і багато інших подій та явищ пов’язані з первинною самоназвою українців. Однак Московська держава назвала себе російською, а народу, який її створював, присвоїла самоназву у вигляді прикметника «русский» до іменника «Русь». Шляхом такої нескладної операції Російська держава присвоїла собі Київську Русь. Залишалося під гаслом «збирання руських земель» включити до нової імперії нащадків тих, хто створював Київську Русь, що й було зроблено після Переяславської ради. Русичі, русини, рутени (латинізована форма) були перейменовані на малоросів – етнографічну «гілку» нібито єдиного російського племені.

Усвідомлюючи небезпеки номінативного обезлічення, українська інтелігенція у XIX ст. назвала свій народ за існуючим з XII ст. етнотопонімом «Україна». Термін «українець» став викликом для великодержавних шовіністів імперської нації. Наскільки вдалим виявився цей виклик, яскраво показує епізод з історії визвольних змагань українського народу. У 1918 р. група російських політичних діячів звернулася до керівників Антанти з проханням надіслати війська в Україну і застерігала їх від перемовин з лідерами Української Народної Республіки. У пам’ятній записці авторство якої приписується голові партії конституційних демократів, блискучому історику, учню В.Ключевського Петру Мілюкову, підкреслювалося: «Офіціяльне визнання слів “Україна” і “українці” неминуче потягне за собою зменшення руського народа більш як на третину і одріже руські землі од Чорного моря. Коли б навіть «Україна» на мировім конгресі й була включена в склад Російської держави, але зберегла цю назву, то ми б залишили й на будуче багате поле діяльності для сепаратистів, бо поки існує окремий народ, доти домагання своєї окремої держави завжди буде мати грунт і рацію»¹².

Продовження >>

1. Горбачев М.С. В единстве партии – судьба перестройки. Доклад на Пленуме ЦК КПСС 25 декабря 1989 года. М., 1990. С. 22–23.
2. Грушевський М.С. Звичайна схема «руської» історії й справа раціонального укладу історії Східного Слов’янства // Статьи по славяноведению. Вып. 1. СПб, 1904. С. 298–304.
3. Толочко О.П. Києво-руська спадщина в історичній думці України початку XIX ст. // Верстюк В.Ф., Горобець В.М., Толочко О.П. Українські проекти в Російській імперії. К., 2004. С. 311–312.
4. Киевский Синопсис. К., 1823. С. 7.
5. Ключевский В.О. Курс русской истории // Сочинения в 9-ти тт. Том 1. Часть 1. М., 1987. С. 294–296, 298.
6. Національні відносини в Україні в XX ст. Збірник документів і матеріалів. К., 1994. С. 149.
7. Трубецкой Н.С. К проблеме русского самопознания. Париж, 1927. С. 49.
8. Маркс Карл. Разоблачение дипломатической истории XVIII века // Вопросы истории. 1989, № 4. С.4, 5.
9. Шевченко Т. Зібрання творів у шести томах. Т. 6. К., 2003. С. 176.
10. Лисяк-Рудницький Іван. Історичні есе. К., 1994. С. 149.
11. Цит. за: Щеголев С.И. Украинское движение как современный этап южнорусского сепаратизма. К., 1912. С. 277.
12. Дорошенко Дмитро. Українська гетьманська держава 1918 р. Нью-Йорк, 1954. С. 411.

.