Див. початок >>

Етика

Оскільки найважливіший інструмент істориків – мова, саме вона найбільше зраджує той їхній ідеологічний та ментальний багаж, який вони не хочуть визнати відкрито. Я маю на увазі не тільки структуру наративів і їхній код, а й такі підставові речі як термінологія. Коли редактори видання «Kritika» вибрали термін «криза» для характеристики ситуації в Україні, вони автоматично пов’язали її з іншими «кризами», відомими нам з історичних наративів: Карибської кризи, кризи Єврозони або економічних криз 1972 і 2008 років. Як часто цей термін використовують для опису військових операцій, у яких людські втрати вимірюються тисячами, а цілі міста перетворюються в руїни під артилерійськими обстрілами? Зазвичай ми називаємо такі ситуації війнами. Ми говоримо про «війну в колишній Югославії», а не про «югославську кризу», про російсько-грузинську війну, а не «грузинську кризу». Навіть розстріли на вулицях Києва в лютому 2014 року і скинення Януковича – це набагато серйозніше, ніж просто «криза». Це слово ніколи не застосовували до схожих подій в Тегерані 1979 року чи в Петрограді в лютому та жовтні 1917. Термін «криза» допомагає авторам та їхнім читачам дистанціюватися від подій в Україні, применшити їхнє значення, вихолостити насильство, смерть і страждання, які є їх невід’ємною частиною, створити видимість нейтральності та відчуження. Але термінологія, особливо в соціальних науках, не буває нейтральною. Кожна ідіома має власну силу та інерцію: напрямляє дослідників і визначає структуру їхніх наративів.

Деякі історики ухиляються від термінів на зразок «революція» та «війна». Звісно, можна сумніватися, чи правомірно вживати термін «революція» до подій в Україні 2014 року. Можна вагатися, чи справді події «дотягують» до цього терміну, чи аж такими радикальними були зміни, чи відбулося повалення існуючих суспільних відносин. Проте не можу зрозуміти якими аналітичними чи моральними аргументами можна виправдати опис зимових протестів в Україні як «найостанніше збіговисько на Майдані»¹. Це як відкрити академічний журнал і прочитати там про екскурсію вермахту Радянським Союзом 1941 року.

У той же час абсолютно правомірні ідеї та пояснення представляються як фашистські:

«Дехто твердить, що війна в Україні формує нову українську націю – приносячи в жертву культурну амбівалентність попередніх часів, підтверджуючи поза всяким сумнівом те, що тільки заявлялося раніше: що «Україна – не Росія». Для істориків це все має звучати дуже знайомо. Це нагадує міжвоєнний період з усіма рисами притаманними націоналізму в той час і в тому місці»².

Хіба є якісь сумніви, що війни можуть творити сильне відчуття протистояння між «нашими» та «ними»? Хіба ми не знаємо, що після війн залишають шрами, які іноді повністю так і не загоюються? Хіба війни не змушують людей вибирати якусь одну сторону, і підтвердити свою безперечну вірність  та ідентичність? Якщо мені не зраджує пам’ять, то міжвоєнним фашистам з їхнім культом війни йшлося про трохи інше.

Хоч нас і учили підходити до трактування складних тем обережно і виважено, серед есенціалістів фактично відсутня будь-яка рефлексія щодо власної позиції по відношенню до подій в Україні. Цікаво, що це ті самі історики, які звинувачують інших в нечутливості, спрощенні та маніпулюванні суспільною пам'яттю. Незґрабні спроби української держави породити єдиний наратив національного страждання та героїзму критикують справедливо. Але історики занадто легко зробили висновок, що два наративи про Другу світову війну, які домінували в українському публічному просторі, є взаємовиключними та представляють дві несумісні колективні пам'яті українців.

Георгій Касьянов у нинішній війні бачить лише продовження воєн пам'яті, що велися у пострадянській Україні. По один бік від лінії фронту – антиросійський націоналістичний наратив зі звеличенням ОУН-УПА, по другий бік – радянський міф про Велику Вітчизняну³. Друга світова війна, яка в Україні та Росії зводилася до «Великої Вітчизняної» війни, справді широко представлена у медіа і самовизначенні її колишніх учасників. А проте картина значно складніша, ніж та, що її малює Касьянов. Наприклад, сепаратисти активно апелюють і до пам'яті про громадянську війну початку XX століття. Дехто уявляє себе спадкоємцем Махна, дехто – російських білих офіцерів. Найвідоміший представник останніх – Ігор Гіркін. Сепаратистські танки з іконами – на манер середньовічних княжих полків – теж не дуже пасують до радянського міфу про Велику Вітчизняну. Не менш гетерогенні й образи українського війська. Українська сторона запозичила, адаптувала і відкрито використовує багато складників радянського міфу про Велику Вітчизняну війну, на превелике розчарування тих, хто хотів би бачити повний розрив із радянським та російським спадком. Петро Порошенко заявляв, що війна на Донбасі стала українською Великою Вітчизняною війною, а медіа швидко охрестили Донецький аеропорт «нашим Сталінградом». Українці швидко присвоїли собі концепцію оборонної війни – проти віроломного, численнішого і краще озброєного ворога. Антон Шеховцов у одному зі своїх записів у Facebook під час російського вторгнення до Криму влучно підмітив цю парадоксальну всетравність ідентичності: «єдині справжні росіяни (русские), які залишилися – українці».

Оскільки без окупованих територій Україна нині більш єдина, ніж будь-коли раніше,  видається, що два українські історичні наративи, про котрі нам безупину торочать історики колективної чи публічної пам’яті, не такі вже й непримиренні, як вони це стверджують. Голодомор 1932-1933 років виявився сильним об'єднувальним, а не роз'єднувальним чинником. Він резонує з сімейними історіями тих, чиї предки в 1930-х жили в Україні. Соціологічні опитування показують, що навіть ставлення до Росії не є питанням, яке розділяє націю. Протягом принаймні шести років, аж до лютого 2014 року, перед самим російським вторгненням, серед українців сходу та заходу панувала цілковита згода щодо бачення майбутніх стосунків між Росією та Україною. Від 65 до 73% респондентів хотіли б щоб вони залишалися незалежними, але дружніми державами, з відкритим безмитним та безвізовим кордоном. Аж до самого Майдану цей консенсус з часом зміцнювався⁴.

Нинішня війна, поза сумнівом, вплине на пам'ять про Другу світову. Російська пропаганда просто-таки одержима навішуванням фашистських і нацистських ярликів, проте їх невідповідність реальності впадає у вічі і підриває радянський міф Великої Вітчизняної війни. Той факт, що сепаратистські та російські війська мають до діла з людьми, що розмовляють тою самою мовою та мають спільну культурну спадщину, великою мірою нейтралізує спроби представити українську сторону як галицьких націоналістів або неонацистів⁵.

Дві пам'яті про Другу світову війну представляють собою не так пережитий і переданий досвід як проекцію медіа-маніпуляцій, тому мають багато спільних рис. Прославлення боротьби та смерті, культ героїв і панегіричний тон наративів притаманний обом міфам – як УПА, так і Великої Вітчизняної. Риторика цих міфів має тенденцію просочуватися у наративи істориків, що говорять про пам’ять війни. Чи ті, кому довелося бути з радянського боку у Другій світовій війні, справді «мали на меті зберегти Радянську імперію»⁶? Я впевнений, що глибшим і особистішим був насправді інший досвід - досвід смерті і страждання. І він насправді спільний для сторін, яких ніби-то розділяє історична пам’ять.

Спроби виправдати ОУН та її злочини часів війни є неприйнятними. А проте українські націоналісти не єдині хто займається переписуванням історії. Українські еліти, як показує Касьянов⁷, також ініціювали «історичні війни», щоб заробити політичні дивіденди. Ба більше, після 1991 року Україна залишалося відкритою для діяльності потужної російської пропагандистської машини. В епоху телебачення та інтернету навіть сотня пам'ятників Бандері менше впливає на уявлення людей про війну, ніж один-єдиний епізод із російського телешоу «Суд часу». Щоб зрозуміти історичні наративи, що супроводжують конфлікт, дуже важливо знати не тільки українські, а й російські історичні наративи та їх поширення. Разом із тим, аналізуючи історичні наративи, маємо пам'ятати, що війну в Україні почали не колективні пам'яті, а конкретні політичні лідери. Придворні історики, які служать в якості експертів з оборонної та зовнішньої політики російському керівництву навряд чи мають моральне право критикувати тих, хто консультує українське керівництво у справах історичної пам`яті.

Нарешті, і есенціалісти, й контекстуалісти повинні враховувати, що українська Революція не змела й не розвіяла цинічного світу «постмодерних» політичних технологій, влучно зображених у «Generation π» Віктора Пєлєвіна⁸. Використання Революції в інтересах капіталу та його політичних лобістів – явище так само небезпечне та цілком ймовірне, як і її присвоєння радикальними правими. Політики й олігархи можуть використати Революцію та війну як потужні декорації для нового переконливого політичного шоу. Тим, хто обговорює радикальний націоналізм в Україні, варто пам'ятати, що від самого початку і аж до останніх років Радянського Союзу до його лав проникали агенти політичної поліції, які нібито навіть заснували деякі з націоналістичних політичних партій⁹. І хоча від початку 1990-х в Україні багато що змінилося, агентів-провокаторів, навряд чи поменшало. Хоч ми все ще чекаємо на добре задокументовані історії українських Азефів і Малиновських, звинувачень не бракує, і деякі з них можуть виявитися правдою.

Мотиви

Як видно з цього тексту, у дебатах між есенціалістами й контекстуалістами мої симпатії на боці останніх. Але навіть якщо ми визнаємо новизну феномену, який обговорюємо, як і те, що теперішній історичний момент відкриває нові можливості, то чи маємо цілком забути про історичні взірці? Яким чином думати про історію всередині гігантської «історичної майстерні»? Розрізнення між генеалогією та виведенням походження, яке вперше запропонував Ніцше і згодом розвинув Мішель Фуко, може придатися у формулуюванні більш тонкого не-есенціалістський історичний підходу. За Фуко, генеалогія «має вихоплювати сингулярність подій попри всяку монотонну доцільність; має шукати їх у якнайбільш безкомпромісних місцях, у тому, що ми відчуваємо позбавленим історії...», в той же сам час «вона має залишатися чутливою до повторів, не для того, щоб простежити поступову еволюцію, але щоб відокремити окремі сцени, де вони відіграють різні ролі»¹⁰.

Найочевидніший взірець для протестів на Майдані – це революції. Навіть національний характер і націоналістичні артикуляції в українській революції, які дратують багатьох коментаторів і експертів, не є унікальною рисою а цілком відповідають історичним прикладам революцій. Як доводив Мартин Маліа усі революції є національними¹¹. Нація – найбільш поширена ідіома для ідеї, що члени спільноти мають рівне право на політичну репрезентацію. Як і інші революції, українська примірялася стати небаченим експериментом. Лунали думки про те, що її пряму демократію та стихійну низову організацію громадян можна буде експортувати не тільки в Росію, а й на Захід, завдяки чому нове життя отримають його основоположні цінності та поняття¹². Як і Французьку Революцію, українську звинувачували в тому, що вона була наслідком таємної змови; як і Російську Революцію, її представляли як геополітичну інтригу та дуель між двома розвідслужбами. Перебіг подій на Майдані, коли тривалі періоди тупикового затишшя раптово переростали в силові зіткнення, допоки не була знайдена нова точка рівноваги, теж знайомі нам із історії революцій. Майдан мав своїх санкюлотів персоніфікованих в учасниках Самооборони і своїх поміркованих, зв'язаних з владою і з місцями в парламенті. Як і пристало революції, після перемоги Майдан зіткнувся з війною, ініційованою зовнішніми силами, що намагалися задушити революцію. Як і в інших революціях, тут була своя Вандея чи Дон.

Як і будь-яка справжня революція, українська була справою над-емоційною. В революційні часи живуть не тільки ідеї, а й справжні живі люди. Революційний вир трощить не тільки політичні й економічні структури, а й основи індивідуальної орієнтації. Зникає знайомий світ. Люди стикаються не тільки з матеріальними труднощами, а й із непевністю, екзистенційними страхами, насильством і смертю, які вдираються у життя ґвалтовніше ніж будь-коли раніше. Міжнародний резонанс – те, що ця революція розділила не тільки українців, а й їхніх сусідів, міжнародних оглядачів і спільноту експертів – це теж типова ознака усіх революцій. І для учасників, і для зовнішніх спостерігачів революція стала глобальною подією. Від самого початку ішлося не тільки про Україну, а й Росію, Європу та світ.

Війна, що почалася слідом, – теж частина історичного мотиву. Він підтверджує, що ця війна – не тільки за виживання української держави. Війни, що йдуть за революціями, мають тенденцію підривати або й зовсім руйнувати емансипаційні надії викликані революцією. Війни революційної Франції, що перетворилися на імперіалістичні завоювання і проклали шлях диктатурі Наполеона, – тому яскраве свідчення. Є також небезпека, що війна зміцнить позиції радикальних та націоналістичних елементи в революційному таборі. Як колись переконливо доводила Шейла Фітцпатрик, російська громадянська війна радикально змінила суспільство і саму більшовицьку партію. Досвід війни сформував покоління, яке приєдналося до комуністичної справи під час війни та одразу після її закінчення, і проклало шлях для диктатури Сталіна¹³.

Історія революції також тісно пов`язана з історією української ідентичності та українського національного руху. Тільки в історії варто шукати не застиглі ідеї чи ідентичності.  Рівно за століття до вторгення Росії в Україну 2014 року російська армія окупувала східну Галичину. Як і у випадку з Кримом російська пропаганда того часу представляла цю окупацію як звільнення «споконвічних російських земель», що їх століттями було штучно відділено від Російської батьківщини. Перед вторгненням 1914 року серед галицьких українців були поширені проросійські симпатії, приблизно чверть із них голосувала за кандидатів-русофілів до Австрійського парламенту. Багато хто з них продовжував користуватися старою етимологічною орфографією і літературною мовою, схожою на російську, читав російську літературу або її популярні адаптації. Возз'єднання 1914 року планувалося на віки, а російські ширококолійні залізниці мали зв’язати Галичину з центральною Росією матеріальними швами. У той час як контроль Росії над Босфором і Дарданелами був бажаним, але досить непевним наслідком російської перемоги, в тому, що Галичина залишиться у складі імперії, не сумнівався ніхто.

Як відомо, у 1914–1915 історія повернулася по-іншому. Сто років по тому навіть найзапекліші російські ультра-патріоти більше не бачать Галичину потенційно російською чи проросійською і готові звинувачувати «галичан» у всіх поразках «Русского міра» в Україні. Змагання між світовими потугами за українські території, мінливий хід Першої світової війни та повоєнного облаштування світу допомагає зрозуміти такий результат російських претензій на Галичину, але лише частково. Інша частина пояснення має до діла з особливостями українських проектів і їхніх стосунків з російськими. Як доводив Роман Шпорлюк, український проект не лише розвалював імперські спільноти та проекти, а й відкривав українцям прямий, без посередників, доступ до широкого світу¹⁴.

1914 також був роком, коли вперше в новітній історії України було створено національне військове формування. Один батальйон (курінь) добровольців, який пізніше перетворився на полк, вступив у війну проти російської армії на боці Австрії. Не тільки галицькі політичні партії, а й українські емігранти з Російської імперії, більшість із яких були прихильниками тієї чи іншої версії соціалізму, стали в цьому конфлікті на бік Центральних держав. Їхнє рішення не було продиктовано якоюсь внутрішньою ненавистю до всього російського – навпаки, багато з них виросли на російській культурі. Для них Росія була загрозою для конституційних прав і свобод, що ними вони користувалися в Австрії, при чому свобода вільного культурного національного самовираження була лише однією з них. Росія загрожувала, і протягом короткого періоду окупації намагалася знищити густу мережу добровільних спілок, що служили організаційною формою для громадянського суспільства, на яке спирався український національний проект у Галичині і яке цей проект допомагав створювати. На кону стояло саме існування механізмів, завдяки яким українські селяни в Галичині мали політичну вагу і голос, доступ до політичних механізмів і змогу захищати свої інтереси.

Століття тому, як і нині, конфлікт та вибір були не між націоналізмом (чи майбутньою національною державою) та імперією.  З одного боку було організоване громадянське суспільство, яке дотримувалося ліберальних цінностей та демократичних політичних механізмів і залежало від них, а з іншого – неліберальна авторитарна держава. В українсько-російських зіткненнях ніколи не йшлося лише про національне самовираження та культуру. Конфлікт завжди лежав у площині численних політичних, соціальних і культурних ідей та практик, що супроводжали український та російський проекти в конкретний історичний момент¹⁵. Ба більше, я б сказав, що Російська імперія 1914-го року була для українців значно привабливішою опцією, аніж путінська Росія сьогодні.

Росія, якій нині протистоять українці, – це не просто Російська держава. Для української сторони Росія – це диктатура, охоплена ультранаціоналістичним божевіллям, у якій свавільні рішення чиновників підміняють закон, і де держава не тільки контролює медіа, а й використовує їх для пропаганди в масштабах, що рідко траплялися в історії – якщо траплялися взагалі. Хоча війна іде в Україні, і щоб протистояти агресії держава запровадила певні заходи, що обмежують індивідуальні права, Україна лишається значно вільнішою країною, ніж Росія. За рейтингами Freedom House Україна перебуває в категорії «частково вільні», натомість Росія перебуває серед «не вільних» країн¹⁶. Ба більше, за цими самими рейтингами із 2006 по 2010 роки Україна належала до «вільних» країн, у чому заслуга Помаранчевої революції та Президента Ющенка, котрого з таким завзяттям демонізують есенціалісти.

Однією з головних проблем з історичними поясненнями сучасних ситуацій є відвертий брак знань. Як правильно вказує Ярослав Грицак, витоки російської агресії в Україні – в прорахунку, що стався через незнання¹⁷. На жаль, рівень експертних знань поза Росією, зокрема в Україні, в решті Європи та в Північній Америці, ненабагато кращий. Навіть речі, що на них найбільше звертають увагу експерти, не вивчено достатньо. Радикальний націоналізм, і в українській, і в російській версіях¹⁸, необхідно вивчати сам по собі, а не як продовження тенденцій другої чверті двадцятого століття. Це завдання історики, мабуть, мали б залишити політологам, соціологам і антропологам, серед яких є вчені, які присвятили дослідженню українських крайніх правих чимало часу і зусиль, та по праву вважаються серйозними експертами з цього питання¹⁹.

Що ж до історичних періодів, завдяки яким ми могли би краще зрозуміти нинішні події, то я абсолютно погоджуюся з Алєксєєм Міллєром щодо потреби звернути особливу увагу на радянський період, особливо на повоєнний час та пізньорадянські роки. Проте я не погоджуюсь, що ми маємо зосередитись виключно на Донбасі та «його здатності створювати власну політичну суб'єктивність»²⁰. Ми бачили більше ніж достатньо телеологічних досліджень на службі в конкретних політичних проектів. Не маю сумнівів, що в сепаратистських анклавах легко знайдуться історики, готові обґрунтувати історичними наративами як їхні політичні вимоги, так і випадкові кордони. Іронія в тому, що Радянський Донбас належить до краще вивчених територій Радянської України²¹. Радянська історія решти України настільки ж, а той більш важлива. Замість того, щоб шукати попередників сучасних політичних проектів, варто було б звернути увагу на стару добру соціальну історію, а також історію «знизу». Ми потребуємо історії, яка б серйозно ставилися до людей та іхньої суб’єктності, а не трактували їх виключно як об'єкт, що ним маніпулюють «справжні» áктори історії. Нарешті, нам потрібні справжні експерти з українських питань, які б знали українську літературу та традицію, були знайомі з тканиною повсякденного життя в Україні, і не дивляться на країну крізь призму російського націоналізму та імперіалізму.

Добре це чи погано, історики намагаються розібратися з сучасними подіями, як і всі інші люди. У нас немає якоїсь привілейованої позиції, з якої відкривається кращий вид або глибші перспективи. Події, з якими ми стикаємося, нагадують радше славнозвісне Прустове печиво «Мадлен», яке дозволяє минулому ожити в нашій уяві. Хоча минуле, що його ми, історики, пригадуємо, походить із текстів, які ми прочитали, та наративів, у які ми занурюємося, а не з примхливих поворотів нашого власного життя, це минуле – важлива частина нас самих. Дехто з нас бачить минуле, що оживає завдяки сучасним подіям, переважно у вигляді привидів попередніх поколінь, які висять на шиї у живих нестерпним тягарем. Іншим минуле розповідає про те як люди вчаться жити з цими привидами і творять власну історію попри них. Навряд чи можливо історикам дійти згоди щодо сучасних подій в Україні – та й навряд чи бажано. Але хай би яку позицію вони не займали, саморефлексія і загострене відчуття відповідальності є обов’язковими. Ми не тільки інтерпретуємо події, а й створюємо сценарії для соціального пізнання та самовираження, на які покладаються люди, та з яких вони черпають. Наші історії не тільки описують і пояснюють події, вони ще й мають здатність на них впливати.

Авторизований переклад статті, вперше опублікованої англійською мовою в часописі Ab Imperio. 2015. № 1.

1. Miller, “The Ukrainian Crisis and Its Multiple Histories,” 147.
2. Miller, “The Ukrainian Crisis and Its Multiple Histories,” 147–148.
3. Georgiy Kasianov, “How a War for the Past Becomes a War in the Present,” Kritika: Explorations in Russian and Eurasian History 16.1 (2015): 154–155.
4. «Українці не хочуть віз і кордонів з Росією, але і об'єднуватися з Росією теж не хочуть – загальнонаціональне опитування». Фонд Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва. (http://www.dif.org.ua/ua/polls/2014_polls/-ukrainci-opituvannja.htm).
5. На цьому у репортажах із полів бою наголошував Сергій Лойко. Sergei L. Loiko, “Ukraine Fighters, Surrounded at Wrecked Airport Refuse to Give Up,” Los Angeles Times, October 28, 2014, (http://www.latimes.com/world/la-fg-c1-ukraine-airport-20141028-story.html#page=1).
6. Hillis, 124
7. Kasianov, “How a War for the Past Becomes a War in the Present,” 151–152.
8. Andrew Wilson, Virtual Politics: Faking Democracy in the Post-Soviet World (New Haven: Yale University Press, 2005).
9. Paul Khlebnikov, Godfather of the Kremlin: The Decline of Russia in the Age of Gangster Capitalism (Orlando: Harcourt Books, 2000), 66–67.
10. Michel Foucault, “Nietzsche, Genealogy, History,” Michel Foucault, Language, Counter-memory, Practice: Selected Essays and Interviews (ed. by Donald F. Bouchard) (Ithaca: Cornell University Press, 1977), 139–140.
11. Martin Malia, History’s Locomotives: Revolutions and the Making of the Modern World, Terrence Emmons (ed.) (New Haven: Yale University Press, 2006).
12. Дацюк Сергій. Передумови та суть Майдану. // Мухарський Антін (ред.) Майдан. Революція духу. К.: Наш формат. С. 103.
13. Sheila Fitzpatrick, “The Civil War as a Formative Experience,” Abbot Gleason, Peter Kenez and Richard Stites, (eds.), Bolshevik Culture: Experiment and Order in the Russian Revolution (Bloomington: Indiana University Press, 1985), 57–76.
14. Roman Szporluk, “From an Imperial Periphery to a Sovereign State,” Daedalus 1997: 126. 3, 85–119.
15. Таку саму тезу висуває Ярослав Грицак, твердячи, що нова українська ідентичність базується на спільних цінностях та соціо-еокномічній модернізації. Yaroslav Hrytsak, «Ignorance is Power», Ab Imperio 2014: 3, 218–228.
16. Їхні оцінка були 3 і 6 відповідно за шкалою від 1 до 7: “Freedom in the World 2015,” Freedom House, (https://freedomhouse.org/report/freedom-world/freedom-world-2015#.VQiZwo4Xd7k).
17. Hrytsak, «Ignorance is Power».
18. Після втечі Януковича Олександр Мотиль доводив, що представляючи Україну фашистською державою, Кремль перекладав на неї власну провину. Alexander Motyl, “Is Ukraine Fascist?” The World Post, March2, 2014, (http://www.huffingtonpost.com/alexander-motyl/putin-calls-ukraine-fasci_b_6600292.html).
19. Anton Shekhovtsov, “Entwicklungsperspektiven der rechtsradikalen Kräfte in der Ukraine,” Ukraine-Analysen nr.144, January 28, 2015, 7-10. (http://www.laender-analysen.de/ukraine/pdf/UkraineAnalysen148.pdf). Умланд Андреас, Шеховцов Антон. Праворадикальная партийная политика в постсоветской Украине и загадка электоральной маргинальности. // Ab Imperio, №2 (2010). С. 219–247.
20. Miller, “The Ukrainian Crisis and Its Multiple Histories,” 148.
21. Hiroaki Kuromiya, Freedom and Terror in the Donbas: A Ukrainian-Russian Borderland, 1870s-1990s (Cambridge: Cambridge University Press, 1998).