2015 07 16 liagushaРозповідь про війну незалежно від статусу оповідача – жертви, учасника, переможця тощо, особливо під час самої війни – це значною мірою адаптивний механізм, який працює для того, аби через проговорення, мовну концептуалізацію зрозуміти, що відбувається, пояснити/визначити свою позицію, обрати сторону конфлікту. Також це спроба самопрезентації в певній спільноті.   

      Такі розповіді часто є неосмисленими або, навпаки, чітко конструйованими, і в них ми можемо знайти багато смислів, визначень, номінацій, які допомагають нам зрозуміти соціальні особливості наратора, його статус, ідеї тощо. В той же час в будь-якій нарації (навіть зовсім неправдивій) можна віднайти елементи реальності, адже для самого оповідача відтворення наративів є спробою  власного досвіду в контексті реставрації подій, що стають історією. Адже в наративних розповідях події не є онтологічними, вони створюються в процесі самої оповіді про війну і одразу ж інтерпретуються.   

     Тобто наративна оповідь вже сама по собі є інтерпретацією подій. В якомусь сенсі, такі події є «суб’єктивованими», а факти сконструйовані тими, хто створив текст, адже «творець тексту фіксує події, які, з його точки зору, є значимими» і опускає все «незначуще»1.  

     У цій роботі нас цікавить нарація з точки зору історії та антропології, оскільки історичний наратив відрізняється від, наприклад, казки, хоча часто містить неправдиві історії, елементи вимислу. Водночас ми описуємо окремі типи нарації, пов’язані із реалізацією чоловічих стратегій поведінки та гендерних ролей під час війни чоловіків різних соціальних груп, професій, різного, але боєздатного віку. Ми аналізуємо розповіді виключно чоловіків, які знаходяться з українського боку війни – військових, що перебувають(ли) на Донбасі, переселенців і тих, хто живе в умовах окупації.   

     Дискурс чоловічого в контексті війни на Донбасі наповнений мовою судової процедури. З будь-якого боку конфлікту, з будь-якої території конфлікту це виглядає як метафізичний суд, який має уявну інституційну основу. Є підсудні (і військові, і мирні мешканці, і переселенці), ті, хто звинувачує в будь-яких правильних чи неправильних діях (так звані – диванні експерти, різні соціальні групи, окремі люди, держава), захисники – ті, кого захищають, і ті, хто сам захищається. Медіа ж є трансляторами, а почасти і обвинувачем, і захисником, і свідком цього процесу.

     Карл Ясперс, говорячи про відповідальність, яку мали нести німці після Другої світової війни, визначив чотири типи винуватості: кримінальну, політичну, моральну та метафізичну. Це розмежування прояснює сутність докорів та визначає формати/типи/стратегії відповідальності. «Відносно злочинів – судити судді, відносно політичної відповідальності – переможцю, відносно моральної винуватості можна по істині тільки у боротьбі з любов’ю  говорити солідарним між собою людям. Відносно метафізичної винуватості можливе, мабуть, одкровення в конкретній ситуації, в поетичному або філософському творі…»2.   

     У наративах чоловіків на Донбасі – як учасників бойових дій, так і мирних мешканців – ми часто можемо вбачати самовизначення через провину: або політичну, типу «ми вибирали/терпіли владу, яка призвела до війни»; або моральної, типу «захищати мою землю я буду до останнього, будь-якою ціною» (разі якщо йдеться про військових) або «я не запрошував сюди війну, я не буду захищати землю, я рятуватимусь/рятуватиму родину» тощо. Менше за все можна спостерігати (саме – спостерігати!) метафізичну провину, оскільки для її ідентифікації необхідні тексти, які, на нашу думку, чоловіки соромляться промовляти. Це, здебільшого, внутрішній діалог, зокрема, на тему «чи правильно я роблю, коли вбиваю?» (військові) або «я спокійно живу, коли інші чоловіки гинуть за мою землю» (мирні мешканці). 

     В залежності від цього чоловіками створюються наративи, що визначені війною – вітальні або віктимні. Причому визначення сутності нарації в цьому випадку залежить від позиції споглядання. Одне ясно – обидва типи поєднує поняття травми як конкретної події, після якої життя набуло певних змін, і як постподієвого континууму, в якому людина почала жити, де відбулось порушення її усталеного життя. Таким чином, досвід травми «перевтілюється у розповідну матрицю, що надає логіки зв’язного сюжету роздрібним фактам індивідуальної, колективної біографії… Специфічні ситуації жертв або очевидців набувають статусу авторських позицій, з точки зору яких репрезентується минуле і сприймається сьогодення»3.   

     Вітальні наративи, семантично наповнені мовою війни, містять травматичний досвід з позиції мужності, героїзму. В них чітко визначено сьогодення як період змін і боротьби заради безсумнівної перемоги України. В таких наративах, з чоловічою точки зору, перемога локалізується – вона реалізується заради спасіння власної родини і майбутнього дітей. Тернопільчанин Ігор Войцеховський пояснює своє перебування в зоні АТО через розповідь про синів (тут і далі мова і авторський стиль нараторів повністю збережено):   

 В мене є два прекрасних синочка. Старший Максимко – кращий в класі. Молодший Віталік має вади психічного розвитку. Мені що, здати його в інтернат? Чи може продати «на органи»? Ні! Ні! І ще раз Ні! Він – Мій! І він завжди буде зі мною! Так само і Донецьк – Мій! І Луганськ – Мій! І Севастополь, і Полтава, І всі міста і села – Мої! Не віддам нічого! Якими би вони гарними чи поганими не були4.

     Метонімічний перенос фізичних вад своєї дитини на окуповані українські території говорить про здатність оцінки відповідальності за життя інших. Ігор говорить про це мовою любові. Однак продовжує чоловік свою розповідь мовою агресії, яка наповнена травмою, зламом усталеного життя і сподіванням, що існує можливість непоширення війни. Він чітко усвідомлює стратегії своєї поведінки через власну формулу:   

Коли танки будуть стояти коло Тернополя, можна буде йти на***, а не до армії5.

     І тут же зневажливо ставиться до тих, хто не готовий боротися, хто, не виконує своєї суто чоловічої ролі захисника, хто апріорно не є переможцем:   

Був у військкоматі – жалюгідне видовище. Розумію матерів і дружин, що плачуть. Але, щоби здорові бугаї розпускали свої шмарклі аж до колін? Мені встидно за тих окремих шмаркачів. В себе в селі, напевно, були ну дуже крутими, а як за межами – повні штани жовтого пластиліну. Таке одоробло приїде на «передок» і через свої забухони буде підставляти своїх же побратимів. А з приводу того чому потрібно воювати – а тому, щоби тут в нас танки не стріляли, щоби тут діти не ставали сиротами, щоби було чути приліт птахів, а не приліт мін6.

     Інша вітальна наративна тактика – це автогероїзація.   

     Війна маркує чоловічі ролі, відбувається реактуалізація першооснов мужнього як категорії гендеру. В цьому контексті можемо говорити про мужність як про честь, безстрашність, як рятівний механізм7.   

     Так, особливого значення набула оборона Донецького аеропорту ім. Сергія Прокоф’єва, що тривала 242 дні, під час якої загинуло чимало українських воїнів, частину з них було взято в полон. Українських захисників, які боронили аеропорт, вороги почали наділяти властивостями абсолютної сили як фізичної, так і сили духу. Їх номінували «кіборгами», напівлюдьми-напівмашинами, тобто наділили надлюдськими можливостями. Самі ж вони погоджувались із цим і на противагу своїй демонізації з боку сепаратистів. Відбувалась певна автогероїзація, коли українські чоловіки захищали, в перчу чергу, символ незламності (візуалізовалося це у зображенні диспетчерської вежі з національним прапором) України.   

     В інтернеті розповсюдили вірш, написаний одним із кіборгів Романом Семисалом (його авторство не доведено і не заперечено), де сам Роман вже спокійно сприймає себе як героя-кіборга, метафорично описуючи боротьбу з ворогом. В  цьому тексті мужність та незламність є суб’єктом нарації, де визначено гендерну чоловічу роль захисника і здатність боротися, якщо «навіть роздертий на скиби».   

     Це мій вирок і вибір:

     Я не покину борт;

     Я не людина – я кіборг,

     Мій вимір – аеропорт.

     Для когось я прокажений,

     Комусь я – під нігтем цвях,

     Трощать мої мікросхеми,

     Луплять мене по зубах.

     Облазить моя шкіра,

     Плавиться мій метал,

     А я, як у груди рапіра,

     Вгризаюся в термінал.

     Скаче в мені напруга,

     Аж іскри летять з-під брів,

     Втративши кібер-друга,

     Я знищу сто біочортів.

     Навіть, роздертий на скиби,

     Я не віддам Донбас.

     Звати мене кіборг,

     Але я один із вас.   

     У цьому поетичному наративі ми бачимо історію жорсткої боротьби, яка описується через тілесність. Головним тут є не подієва історія захисту аеропорту, навіть не інтерпретація подій, а почуття, поняття «надсили», яким наділено чоловіка із металу. Автор описує боротьбу через фізичне травмування, через відчуття болю і демонізацію ворога («біочорти»).   

     І в цьому випадку, і у випадку історії Ігоря можемо говорити про маскулінність тексту, свідому бруталізацію, де немає місця інтелігентній стриманості, де слова підбираються з точки зору максимальної репрезентації власних відчуттів, де активізована позиція жорсткості. Також у цих текстах присутнє й обов’язкове пояснення власної участі у війні (пам’ятаємо про суд!).   

     Автогероїзація тут відбувається через спробу визначити себе як воїна нового типу, створюються нові нормативи мужності. Тут з’являється власна оптика погляду на «чоловічість», оскільки ці чоловіки є, за визначенням Дж. Кігана, «обличчям бою» (face of battle)8. І це дає нам можливість почути слова, якими проговорюється війна. 

     У рамках дискурсу захисту Донецького аеропорту з’являються і наративи-легенди, які описують стратегії поведінки чоловіків-героїв у контексті сакральності, національного спасіння. Тут важливо не тільки слово письмове, але й інтонації, якими говориться про героїзм:   

Є таке поняття – символ. От, наприклад, над майже, так би мовити, зруйнованою фортецею дріботить і торжествує синьо-жовтий прапор. І його збило гарматним пострілом. Людина з кулеметом лежить в напівпідвальному приміщенні, – її розстрілює наступаючий ланцюг ворога, – баче: нема там прапора. Він (прапор – авт.), в принципі, нічого не вирішує, він (кіборг – авт.) біжить туди і міняє його, ризикуючи життям. Це треба робити чи не треба? З точки зору логіки – не треба. Ти міг би за цей час ще дві черги випустити і вбити більше ворогів, а ти отримав поранення, або тебе вбили, коли ти почепив цей прапор, але наскільки це символічно!9

     Але і в цьому контексті для військових їхнє перебування на території власної країни, боротьба за її території потребує постійного пояснення. Це опосередковані міні-промови захисту на лаві підсудних. Наприклад: наступний сюжет. Відео. Знято біля Слов’янська. Дівчинка, яку військовий тримає на руках, співає пісню «Повертайся живим», після чого чоловік пояснює свою позицію захисника:   

Коли вона заспівала цю пісню, тримаючи прапор України тут, на оцій землі, то всі мої хлопці, які тут стояли… вони всі сказали: «Ради таких дітей, ради таких людей, ми будемо стояти»10.

     Тут виправдальною в тексті чоловіка є роль батька, яка містить чимало стратегій поведінки, одна з яких – захисник, охоронець.   

     Пояснювати свою позицію доводиться і чоловікам, які не пішли на війну, життя яких не набуло радикальних змін, але які відчувають, за К. Ясперсом, політичну провину, які вірять в перемогу і роблять для цього чимало як волонтери, спонсори та інші. Вони організовуються в певні групи, серед них «Wings Phoenix», «АРМІЯ SOS», «Народный тыл», «Вернись живым» тощо. Більш того, волонтерську діяльність вони вважають другим фронтом, вони також борються за перемогу України. Але їхні історії наповнені мовою аргументів проти особистої участі у бойових діях, їхній виправданий механізм – перемога України, але не шляхом власного життя.   

Мой товарищ, Иван, пошел служить. У нас очень похожие судьбы: вместе учились, параллельно заканчивали военную кафедру – тоже офицер-танкист. Ему пришла повестка, мне не пришла.

Когда начались эти проблемы, я пошел в военкомат сам, предложил свои услуги. Сказали тогда, что это не нужно. Я начал потихоньку помогать. А дальше пошло-поехало. Здесь ты – с руками, с ногами – должен либо воевать, либо помогать, третьего не дано. Помогаю, пока повестка не пришла11.

     В їхніх наративах не відбулося зміщення фокусу чоловічого, мужнього. Вони чітко усвідомлюють і розмірковують про властивості чоловіка і репрезентують усталені/класичні поведінкові моделі чоловіків.   

Я не верю нашему министерству обороны, и скажу, что ему и в армии не верят, ребята не верят им тоже. Они выполняют свой долг. Они уже давно воюют друг за друга. И они не уходят потому, что там их товарищи либо погибли, либо рядом с ними сражаются – они их не могут бросить. Элементарные человеческие мужские качества: они не могут бросить друг друга.

Я не верю нашему министерству обороны, я не верю нашему главнокомандующему, и я не уверен, что хочу быть под его командованием, воевать. Я не против того, чтобы воевать, защищать страну и умереть за нее, но я не хочу быть тупым пушечным мясом – вот и все12.

     У вітальних наративах є певна кореляція між чоловічими гендерними ролями та правильним (часто навіть гіпертрофованим) уявленням про їхню реалізацію. Дискурс війни в такому випадку є середовищем можливості реалізації і місцем, де власне і реалізуються чоловічі уявлення про самих себе.   

     Віктимні наративи є надто строкатими і навіть їхня умовна класифікація – задача складна. Однак наявні історії чоловіків Донбасу, які вимушено переселились, залишились на окупованій території, або пішли на війну показують, що в їхній основі лежить поняття жертви. Тоді суб’єктом нарації виступає чоловік-жертва і сам результат жертовності.   

     Травматичний досвід почасти виявляється результатом не тільки змін усталеного життя, але й соціального статусу, чоловічої самоідентифікації, зміни/втрати професії. А само по собі поняття віктимності стирає категорію гендерності13. Разом з тим  війна відбувається в регіоні, де мужність, сила та жорсткість були супутниками повсякденного життя людей. Правом приймати рішення тут володіли начальники, чиновники, і як результат – держава. Тут звикли, найчастіше розуміти силу і вміти підпорядковуватись їй. Звідси і перший тип віктимних наративів – етатичний.    

     «У нас є влада, яка має мене захистити», – головна теза чоловіків, які відіграють роль жертви і провину за все покладають виключно на державу. Імперативність державного обов’язку саме в захисті  свого населення також, на нашу думку, пов’язана із традиційним розумінням влади як виключно чоловічої категорії, а значить – сили. Однак у наративах цього типу класичні гендерні ролі чоловіків – захисника, добувача, годувальника знівельовані. Стратегія таких чоловіків – перекладання відповідальності за власне життя і життя родини на державні органи:   

Может кто-то поможет. Из богатых людей может, мало ли. Предоставят нам квартиру или дом, шоб было жить нам где. В Луцке. В село не хочу, принципиально, потому что я в селе никогда не работал, – коренной житель города, – поэтому привык работать так, не на селе. В Центр занятости не обращался. Во-первых, там низкие зарплаты: 1700-2000, поэтому я вызванивал по объявлениям14.

     В рамках етатичного наративу з’являються і псевдогероїчні історії, які мають пояснювальну мету, з одного боку, і з іншого, є повчальними (для тих, хто обіймає посаду, хто воює) у розумінні самих нараторів. Такі тексти часто супроводжуються формулами умовного способу дії: «Коли б я був при владі…», «Якби я керував…», «Як би я був головою батальйону…». Соціальне в такому випадку формує індивідуальне у чоловіків, і вони намагаються адвокатувати себе через псевдореалізацію гендерних ролей. Вони не відміняють поняття мужності, честі, а навпаки, йому підпорядковуються у символічному значенні, демонструють свою мужність і готовність реалізувати її за певних умов.   

     Інший комплекс віктимних наративів – це історії переселенців, в текстах яких активізується мова кочовиків. У них виникає відчуття відсутності власного дому, осілості. Але в той же час вони не сповнені мови загарбників, колективності, в них проявлена абсолютна невизначеність майбутнього:   

Для переселенцев больше нет дома, потому что они выехали, а для нас его нет, потому что здесь теперь другие хозяева15.

     Мова травми оповідачів чоловіків-кочовиків наповнена дієсловами минулого часу. Це також мова сподівання на можливість повернення додому, або на можливість розпочати нове життя. Вони неохоче говорять про захист країни, їхні історії в якомусь сенсі – роздуми вголос про пошуки шляхів виживання. Головним чином, гендерна роль захисника в таких оповідях поступається ролі мисливця, годувальника:   

Якщо нічого не знайду за кілька тижнів, то іншого виходу, як заробляти в армії, вже не бачу16.

     Наративи-сповіді. Їх багато. Стигматизація жителів Донецька і Донбасу призвела до того, що найзавзятіші патріоти з тієї території, час від часу мають виправдовуватись. Більше того, такі тексти є спробою проговорення власного травматичного досвіду. І звичайно – це знову пояснювальна наративна стратегія перед метафізичним судом українців. І мова цих історій здебільшого м’яка, «вибачальна», текст позбавлений маскулінності й будь-якої мужності:   

Мы с тобой виделись и не раз, но близко так и не познакомились. Меня зовут Антон, я родился и вырос в Донецке, мне 30… мне бы хотелось поговорить с тобой о том, как так произошло и что же нам всем делать дальше…17

     І далі автор тексту детально розповідає власну історію Донецька, яка є одночасно пошуком виправдання сьогодення: про шахтарів і інтелігенцію, про футбол і чиновників, про обмеженість поглядів, про прохання зрозуміти. І закінчується нарація подякою:   

Я безмерно благодарен всем тем, кто помогает переселенцам, которые в этом нуждаются, я жму руку всем тем, кто относится с пониманием, глядя на номера «АН», я шлю большой привет всем тем, кто верит в то, что когда-нибудь в Донецке перестанут стрелять, воцарит закон, мы сядем и поговорим с теми, кто не верит в Украину, как в родину… Мы им вместе все объясним, а они в ответ: «Тю, шо ж ти брат раніше мовчав, пойдем я покажу тебе мой Донецк… Здесь у нас розы, а там терриконы…

А пока… пока можно я побуду немножечко Тобой?18

     Історії-сповіді – це часто, спроба деталізованої реконструкції події, точніше – інтерпретації того, що відбувалось. Інколи в таких історіях мають місце порушення логічних і хронологічних зав’язків. Часто – це розповідь про зміну власних поглядів, в якомусь сенсі – каяття за бездіяльність тощо:   

 Когда в городе шли украинские митинги за единую Украину, я был более-менее нейтрален. В этом вопросе я поддерживал единство страны. На тот момент я осознавал, что Донецк пытается показать свое мнение, что с ним нужно считаться. Меня, как и многих в городе, раздражала на тот момент Верховная Рада, которая начала принимать законы о языке. Но даже тогда я не считал Донецк чем-то другим, кроме Украины.

Переломный момент для меня в этой всей истории наступил, когда все те, которые защищали и кричали «Беркут», начали избивать тот же «Беркут» в Донецке, начали захватывать здания, начали избивать всех, кто поддерживает Украину, а самое страшное, стали поднимать чужой флаг, российский флаг по городу. Они тем самым, отсекли Донецк от Украины.

События начали развиваться быстро. После захвата всех государственных зданий, новоприбывшие добровольцы, всевозможные батальоны начали под дулом автоматов отбирать имущество якобы на нужды войны. Помню случай, на одну из стоянок на проспекте Мира подъехали машины с «ополченцами» из ДНР, положили охранника на пол и начали «отжимать» машины. Он не отдавал их, у него не было ключей. Потом приехали три эвакуатора и начали грузить машины. Выбежали жители, умоляли их не делать этого, но ничего не помогло – машины забрали. После этого случая я побыл в городе еще какое-то время, забрал свою семью и уехал19.

     Дуже часто з наративами-сповідями поєднуються і наративи-ностальгії. З одного боку, це історії, в яких розповідається про минуле в категоріях комфорту, успіху. З іншого, їхня віктимність визначається пасивністю жертви. Чоловіки говорять про це, оскільки, пам'ять про віктимізовану жертву не може залишатися всередині соціальної групи самих постраждалих, ця пам'ять потребує розширення кругу її носіїв, публічного визнання та резонансу20.   

Я хочу запомнить Донецк, каким он был полтора года назад. Это был город, в котором я видел свое будущее, который быстро развивался – быстрее даже, чем многие другие украинские города.

Я видел, как мы шаг за шагом приближались к идеалу, который себе рисовали, и каждый из нас пытался внести посильный вклад – мы сами строили велопарковки, ухаживали за клумбами. И меня окружали люди, которые стремились сделать Донецк лучше.

А теперь Донецк – это город, который мне жалко. Теплых воспоминаний больше нет, и это, наверное, естественно, учитывая, сколько мы с семьей пережили за время военных действий. И обратного пути нет: на месте моего дома – зона отчуждения. И назад это никто не вернет21.

     Інша стратегія переживання травми війни і адаптації в нових умовах – це ескапізм. Причому, він набуває різних змістовних форм – від алкоголізму, депресії до письменництва, активізації власних ресурсів виживання і боротьби: волонтерство, участь в бойових діях тощо. В останньому випадку ескапізм жертви набуває вітального значення. Відхід від травматичного досвіду, спроба його пережити визначається в словах боротьби, допомоги. Відбувається реінкарнація мужності як єдиного можливого механізму дій. У цьому комплексі наративів є історії-відчаї, історії-сподівання, історії-несприйняття та інші.   

     Так, чоловік із Луганська з позивним Шахтар, втративши сенс життя, пішов на війну проти окупанта. Після відмови служити в армії ЛНР, його родину було вбито:   

Они кричат: мы Луганская народная демократическая республика. Какая вы демократическая республика? Вы мне, шакалы, спалили мой дом, убили моего сына, убили мою невестку… Убили моего ребенка (плачет), мою внучку. Первую и последнюю. Вы меня лишили всего22.

     Есхатологічний віктимний наратив пов'язаний із розповідями про появу окупантів, їхню діяльність як кінець світу. Такі тексти містять не репрезентацію подій, а більше – опис власного відчуття реальності та пояснення власної стратегії поведінки. В цьому контексті мова бруталізується, стає агресивною. Чоловіки говорять про неможливість сприйняття такої реальності і життя за умов окупації:   

Видел это все прекрасно своими глазами: этих бандитов и блокпосты, и кто там стоит, и что они пьют, и что они едят, и с каким оружием. Если бы они еще чуть-чуть постояли, я бы им просто глотки грыз. Зубами23.

     У рамках віктимних наративів є і історії, які визначають статус жертви як героя. Це так звані активні жертви. В таких історіях актуалізація мужності абсолютизується. Чоловічість, мужність, героїзм проговорюються мілітарною лексикою, ворог в такому випадку є засобом описання, а способом оповідання виступає тілесність:   

Потом они нас начали затягивать к себе. Первыми Саню и Полтаву потащили, а Гуцула ногами побуцали, по голове дали. Когда всех затянули, я остался один. Меня от машины сепары немного в сторону оттянули и начали пихать ногами, чтоб сам полз. А у меня обе ноги простреляны, кровь течет, от бессилия даже аптечку достать не мог. Я пальцами закрываю рану на правой ноге, и на левой пытаюсь пережать артерию. И в таком состоянии пытаюсь ползти до их окопов. Проползаю метра три-четыре, наблюдая картину, как от машины идет тропинка моей крови. В ноге кусок мяса вылетел и немного малоберцовую надломало. А левую раздробило так, что 7 сантиметров кости не хватало. Ползу – состояние шоковое, ни боли, ни страха уже не ощущаешь. Страх вообще появился через пару дней, когда осознал что произошло. Пока я пытался ползти, ко мне подошел их командир – дядька такой здоровый, высокий, метра 2 ростом, седой. Пошарил по моим карманам – вытащил фотоаппарат, но там ничего такого не было информативного из фотографий. Потом вытащил из аптечки эластичный бинт и жгут, перетянул мне ноги. Достал шприц с колбой, сказал, чтоб я себе уколол и показал куда ползти. Я еле-еле дополз до горбика, а за ним – их окопы. Попросил воды и мне ее, честно говорю, дали. Я чувствовал, что от потери крови почти сознание терял, но сам себе говорил: «фиг вам, я хер сдохну»24.

     За Емануелем Ле Руа Ладюрі, існують так звані «матричні події» (event matrice), тобто події, які руйнують традиційні структури, заступають їх новими. Таким чином, сама війна є матрицею, в якій існує хаотичність подій, що впливають на формування історій про війну.  Причому, для кожного учасника війни, частіше за все, є своя окрема подія, яка зруйнувала усталений традиційний, звичний хід життя, яка стала початком травматичного досвіду і навіть вектором його розвитку.   

     Саме тому кожна людина в цій війні – окрема історія, яку складно вписати в загальний наратив. У кожній історії багато особистих травм, перемог, сподівань, виправдовувань і звинувачень. А скільки історій не розказаних, які не отримали будь-якого звучання! Втім, велика кількість наявних історій дає нам можливість для аналітичних операцій, що своєю метою мають пошук особливостей переживання досвіду війни, актуалізації проблем репрезентації історії і пам’яті, як індивідуальної, так і колективної. Ми добре розуміємо, що наведені вище типи наративів – це умовність, а будь-яка класифікація в історіях про війну неодмінно призводить до редукціонізму.   

     Ця робота – спроба запрошення до діалогу про мову війни, про особливості цієї мови, про історичну репрезентацію. Це також спроба сказати, що людяність і людина – головна цінність і вона вища над усіма надбудовами, зокрема, над гендером як соціальним конструктом.   

     Про автора:

     Антон Лягуша – кандидат історичних наук, журналіст, доцент Донецького національного університету.    

   

Текст написаний у рамках Гендерних досліджень проекту Донбаські студії та за підтримки Представництва Фонду імені   Гайнріха Бьолля в Україні

 


 

1 Лотман Ю.М. Память культуры. История и семиотика // Лотман Ю.М. Семиосфера. – С.- Петербург: «Искусство-СПБ», 2010. – С. 336.

2 Ясперск К. Вопрос о виновности: Пер. с нем. – М.: Издательская группа «Прогресс», 1999. – С. 20.

3 Травмапункты: Сборник статей / Сост. С. Ушакин и Е. Трубина. – М.: Новое литературное обозрение, 2009. – С. 9.

4 http://poglyad.te.ua/podii/koly-tanky-stoyatymut-kolo-ternopolya-mozhna-bude-jty-na-a-ne-do-armiji-kazhe-kiborh-ihor-vojtsehivskyj/

5 Там само.

6 Там само.

 7 Робинсон П. Невольники чести: мужественность на поле боя в начале ХХ века. // О муже(N)ственности: Сборник статей. Сост С. Ушакин. – М.: Новое литературное обозрение, 2002. – С. 186-198.

8 Keegan, J. The Face of Battle. London: Pimlico, 2004. Print

9 -

10 http://patrioty.org.ua/divchinka-zi-slov-yanska-zaspivala-pro-ukrayinu-suvori-biytsi-plakali-yak-diti-video/

11 http://dnpr.com.ua/content/istoriya-odnogo-otchayannogo-volontera

12Там само.

13 Cockburn C., 2001. The Gendered Dynamics of Armed Conflict and Political Violence // Moser C.O. and Clark F.C. Gender, Armed, Conflict and Political Violence, Zed Books: London, 13–30.

14 http://www.volynnews.com/news/society/na-volyni-pereselentsi-ne-khochut-zhyty-u-seli-i-pratsiuvaty-za-1700-hryven/

15 http://donpress.com/article/hraniteli-donecka

16 http://www.dw.de/ мобілізація-й-переселенці-чи-готові-втікачі-з-донбасу-воювати-за-україну /a-18234736

17 https://www.facebook.com/anton.oz?fref=ts

18 Там само.

19 http://www.dialog.ua/news/38541_1422213073

20 Ассман А. Длинная тень прошлого: Мемориальная культура и историческая политика / Пер. с нем. Бориса Хлебникова. – М.: Новое литературное обозрение, 2014. – С.79.

21 http://www.pravda.com.ua/cdn/cd1/2015year/donetskie/?attempt=1

22 http://objectiv.tv/060914/102852.html

23 Там само.

24http://censor.net.ua/resonance/316559/dobrovolets_maksim_vakulenko_separy_zastavili_polzti_s_prostrelennymi_nogami_ya_teryal_soznanie_no_dumal

Additional information