Історичний Міф – така сама невід’ємна складова колективної пам’яті, як печінка – людського тіла. Коли з організмом все в порядку, печінка функціонує непомітно, але її надмірні розміри – поганий знак. Поки історичний Міф з усіх боків обмежений діяльністю професійних науковців та просто здоровим глуздом, все гаразд. Але як тільки вчені замикаються у своїх вежах зі слонової кістки, залишаючи зацікавлених людей на самоті із міфотворцями та фальсифікаторами всіх видів – чекай біди.

Відомо, що ідея, яка заволодіває масами, стає потужною силою. Історичних міфів це стосується чи не в першу чергу. Хрестоматійним прикладом цього твердження віднині буде правити перетворення міфів про «ісконно російський Крим», «кримських татар – зрадників» та, зрозуміло, про «п’яний подарунок Хрущова» на цілком сучасний та надзвичайно агресивний концепт «КрымНаш». Жодна спеціальна операція не призвела би до анексії Криму, якби не надзвичайно потужний (понад 40%) прошарок людей, беззастережно впевнених, що «Крим – це Росія». Там, де історичні міфи не оволоділи масами, вдалося зупинити агресора – і це беззаперечний аргумент проти академіків-пуристів, відірваних від проблем власного суспільства.

Концепт «КрымНаш» став ще одним «доказом» проголошеного в минулому десятилітті «вставання Росії з колін». На очах здивованого світу сусідній великий і, начебто, непогано освічений народ настільки поринув у власні історичні фантазії, що почав масово підтримувати діяльність влади, собі ж на шкоду. В Україні епідемія викривлення минулого не набула такого розмаху, але святкувати поки нема чого – наше суспільство все одно вражене вірусами-міфами, не своїми, так чужими. Наприклад, майже щороку 9 травня рецидиви історичних хвороб минулого даються взнаки. Тому боротьба із міфами залишається нашим актуальним завданням.

І як це вже не раз бувало в новітній історії України, в перших лавах стали громадські активісти та просто небайдужі. Яків Гордієнко, автор рецензованої тут книжки «Errare humanum est: 50 нарисів з українського примарознавства», – один з таких. Авторське ім’я  – очевидний псевдонім, але більшість причетних до видання людей категорично спростовують свою приналежність до появи тексту.

Не надто груба, але в твердій палітурці книга має на меті не боротьбу з міфами і не висміювання помилкових уявлень, а широке розповсюдження позиції науковців – про це йдеться в анотації до видання. Хоча, як на мене, іншого шляху протистояти  міфотворчості окрім загального просвітництва, просто не існує. Принаймні в тих суспільствах, де держава не нав’язує історичну пам’ять згори та не використовує «історичні образи» в якості політичних аргументів.

Перша частина «50 нарисів» присвячена легендарним постатям української історії. За єдиним виключенням («Маруся Чурай») мова йде не про спростування міфів як суцільних вигадок, а про коригування занадто патріотичних чи просто помилкових уявлень щодо окремих осіб. Якщо дуже коротко, то Анна Ярославівна не була грамотнішою за свого чоловіка, князь Роман не був видатним реформатором устрою Русі, французький аеропорт Орлі наряд чи названий на честь Григорія Орлика, а Грушевський ніколи не обирався президентом України (і це – лише половина).

У другій частині («Землі») все не так однозначно. Перший міф – про коливання рівня Дніпра – видається мені надто дрібним, з трактуванням другого – про Великий шовковий шлях – я не погоджуюся. По дотичній він проходив, чи не по дотичній, але для Криму в період існування тут італійських факторій (а надто між 1453 та 1475 рр.) трансконтинентальна торгівля була надзвичайно впливовим фактором, як економічним, так і політичним загалом. А позаяк Крим – це Україна, то такого роду «сумніви» щодо значення Шляху виглядають дивними. І ще – зовсім не Судак місцеві патріоти вважають за «західну столицю», а Старий Крим, повірте очевидцю. Немає заперечень, що Київська Русь в Середньовіччі не називалася «Київською», що Фастів засновано значно пізніше і що «Малоросію» вигадали не російські царі. Є в розділі місце скоріше веселим, ніж важливим родзинкам – про центр Європи загалом та України зокрема. А також сучасним проблемам – про українсько-румунську суперечку навколо Зміїного. Єдиний нарис, з включенням якого до списку я не погоджуюся – це «Шлях з варяг у греки», тому що проблема балто-чорноморського транзиту не розв’язана остаточно і не може бути викладена в такий спосіб.

Трохи дивно укладений наступний розділ – «Часи». Поруч із фундаментальним, в певному сенсі «основоположним» міфом про походження українців від трипільців розмістилися берегині та русалки. Гадаю, розвінчанню хибних уявлень про українську міфологію варто було б присвятити окремий розділ. Так само незрозуміло, чому розгром легенд про опришків та характерників межують із тлумаченнями щодо державних гімну та гербу.

З розвінчань восьми міфів-артефактів, що їх вміщено в розділі «Речі», кілька є надзвичайно важливими, кілька – традиційними, і ще пара-трійка – невідомими навіть мені. Це ще раз підкреслює справедливість давнішньої приказки про вік та навчання. До першої категорії можна зарахувати спростування легенд про бібліотеку Ярослава Мудрого та «Велесової книги», які активно циркулюють в ура-патріотичному середовищі, до другої – славетний лист запорожців до турецького султана, до третьої – тлумачення щодо «мощів святої Варвари» та «першої європейської ЕОМ». 

Розділ «Події» розпочинається з чи не найболючішого питання сучасного «примарознавства» – коли був заснований Київ. Позаяк із цим питанням тісно переплетена проблема походження Русі як такої, недивно, що воно викликає суперечки і досі. В нарисі Гордієнка переконливо доведено, що ніяких 1500 років столиці України нема, але коли саме постав Київ, точно не вказано, і це правильно. Не менш правильним з точи зору поточного політичного моменту є нарис про розорення Києва Андрієм Боголюбським. Всупереч поширеній думці, столицю Русі грабували не майбутні великороси, а представники багатьох князівств та міст, зокрема «українських» Переяславля, Новгород-Сіверська та Вишгорода. Не викликає заперечень трактування укріплень на Хортиці як «не-Січі», Переяславської ради як «не-Ради», а «Матчу смерті» як не смертельного взагалі.

Ну і в останній частині зібрані усілякі дива, наприклад операція «Френтік» та давньоруське порно графіті, але пропоную заінтригованим читачам самостійно ознайомитися із ними.

Загалом можна привітати Якова Гордієнка та нас з вами із появою «Нарисів». Очевидно, що одна книжка не могла би охопити всю сукупність примар в нашій історичній свідомості, не зо всіма трактуваннями можна беззастережно погодитися, але стежку прокладено. Як справедливо зауважив в післямові Кирило Галушко, українські історичні міфи подібні до дитячих хвороб, а тому на шляху розбудови нового суспільства потрібно позбуватися не лише радянських/російських, але й своїх власних стереотипів.

На сьогодні у головах більшості українців міф поки що перемагає критичну рефлексію, але це не вина, а біда народу – більшість наших громадян не вивчали в школі предмет «історія України». Нині прийшов час звернутися і до дорослих із просвітницькими пропозиціями, і я вірю, що книжка Якова Гордієнка стане добрим прикладом для інших міфоборців.

Сергій Громенко, к.і.н., співробітник Українського інституту національної пам’яті.