Див.: Частина 1; Частина 2.

8. Досягнення і провали у формування української політичної нації   

Історична перспектива України тепер виглядає іншою порівняно з тією, яка була в середині 2013 р. Суспільство почало випромінювати оптимізм, незважаючи на жахливо важке економічне становище і фактичний стан війни з країною, яка у незліченно більшу кількість разів переважає її за військовим потенціалом. За розмовами про асоціацію з Євросоюзом, які тривали роками, громадяни України не усвідомлювали, наскільки країна, в якій вони живуть, не схожа на європейські. Наскільки глибоко терористичний, патерналістський і духовний вплив російського комунізму позначився на українському народі.

    Навіть і тепер далеко не всі розуміють, що у 2013 р. Україну слід було порівнювати не стільки з країнами Євросоюзу, скільки з Північною Кореєю. Зовнішньою ознакою того, що таке розуміння приходить, може служити так званий «ленінопад»: за рік було знесено понад півтисячі пам’ятників головному конструктору російського комунізму Володимиру Леніну. Проте й досі в Україні два великих міста носять ім’я організатора і керівника радянської служби державної безпеки Фелікса Дзержинського – Дніпродзержинськ і Дзержинськ. Того самого Дзержинського, який разом з Леніним організував геноцид донських і кубанських козаків (від 300 до 500 тис. осіб, знищених або депортованих в 1919-1920 рр. при загальній чисельності населення регіону в 3 млн. осіб)¹ і вбивство близько 100 тис. втікачів з радянської Росії в Крим після поразки П.Врангеля у 1920 р.²

    Вірус комунізму здатний уражати будь-яку країну, переформатовуючи під себе суспільство і позбавляючи людину якостей, здатних забезпечувати технічний, соціальний і духовний прогрес. Радянські люди, які у третьому поколінні вже втратили здатність до спротиву комуністичній диктатурі, були врятовані тільки тим, що індустріальна епоха в розвиткові цивілізації змінилася постіндустріальною. Комунізм був життєздатним тільки в епоху вугілля і сталі. Держави з директивною економікою в постіндустріальну епоху пристосовувалися до умов ринку або розвалювалися. Ленінсько-сталінська імперія в 1989 р. втратила зовнішній пояс держав-сателітів у Центрально-Східній Європі, а в 1991 р. стали незалежними союзні республіки.

    Комуністичний лад руйнує людину безвідносно до її етнічного походження і національної самосвідомості. Прірва між Північною і Південною Кореями – достатній тому доказ. Якщо його не вистачить, можна подивитися на Німеччину. Подолання економічних, культурних і ментальних залишків комуністичного минулого на сході обійшлося Німецькій Федеративній Республіці за період 1990-2010 рр. в 1,6 трильйона євро. І все-таки, як визнав колишній бургомістр Берліна Е.Діпген, «навіть після 23 років життя в об’єднаній Німеччині залишаються чіткі наслідки поділу на Схід і Захід»³. Тим часом народи Східної Європи були приречені долати в собі вірус комунізму власними зусиллями і без будь-яких трильйонів.

    Деякі з європейських країн – сателітів Радянського Союзу і навіть колишні радянські республіки Балтії давно стали членами Євросоюзу. Тим часом Україні, яка пройшла в «соціалістичному таборі» всі кола пекла включно з Голодомором, потрібно подолати надто велику відстань, щоб увійти в економічні і безпекові структури об’єднаної Європи. Напередодні чвертьвікового ювілею здобуття незалежності країна все ще перебуває у задушливих обіймах пострадянської Росії, в якій відбулася регенерація диктатури в іншій ідеологічній обгортці. Величезним досягнення останнього часу стало те, що обійми втратили вигляд братерських, і російська імперіалістична держава уперше показала всім і кожному свій звірячий вищир. Тільки тепер український народ усвідомив у своїй переважній масі єдино можливий для себе цивілізаційний вектор. Однак між усвідомленням мети та її реалізацією залишається велика відстань.

    Цей підрозділ доводиться починати не з досягнень, а з провалів у формуванні українського громадянського суспільства і відповідної йому політичної нації. Провали стали можливі внаслідок безпорадності суспільства, коли виявилося, що директивна економіка самознищилася. Переконаність в тому, що вільний ринок забезпечить той рівень матеріального добробуту, який мали країни Європи, швидко зникла. Компартійно-радянська номенклатура, яка не втратила важелів влади, негайно зайнялася процесом, названим в народі «прихватизацією». Замість господарства, заснованого на конкуренції, виникла олігархічна економіка, тісно пов’язана з корумпованими структурами влади. Олігархи різко обмежили можливості розвитку середнього класу, який мусить бути фундаментом громадянського суспільства.

    Вчені Інституту соціології НАН України придумали красномовний тест на громадянськість і постійно використовували його в моніторингу громадської думки. Вони запитували своїх респондентів: «Ким Ви себе передусім вважаєте?» і наводили варіанти відповіді. Маємо таку динаміку за 21 рік (у відсотках):⁴

Виходить, що громадянами України в першу чергу вважала себе тільки половина власників українського паспорту. Досягнутий за два десятиріччя прогрес в 5 пунктів – це дуже низький показник.

    Перед тим, як аналізувати причини цього провалу в державотворчому процесі, слід встановити, як на тест соціологів реагували три головні лінгвоетнічні громади українського населення. На жаль, учені Інституту соціології провели відповідне опитування тільки в 2004 р. Результат був таким (у відсотках):⁵

Таблиця показує, що проблеми з формуванням політичної нації були дзеркальним відображенням незрілого стану громадянського суспільства. Бачимо, що тільки третина росіян і половина україномовних українців вважали себе передусім громадянами країни, в якій жили. Російськомовні українці займали між ними проміжне становище.

    Зрозуміло, що погляд на державу був не дуже оптимістичний у всіх громадян України без розрізнення національності. Та можливість розщепити тест за ознакою національної приналежності опитуваних дозволяє побачити, що на державу, в якій вони знаходилися, українці і росіяни дивилися по-різному. Кількість росіян, які мали регіональну свідомість, перевищувала кількість тих, хто вважав себе громадянином України. На додаток, істотна частка росіян старшого покоління все ще відчувала ностальгію за Радянським Союзом.

    Все це означало, що немало українських громадян, й передусім росіян не взяли до серця проблеми власної держави. Поза сумнівом, якби в тесті було запитання, в якій країні вони бажали б жити, немало українських росіян заявили б, що вони мріють про багату на природні ресурси Росію. Однак соціологи не наважувалися ставити таке запитання.

    Настрої українських громадян різної національності, які виявлялися у кризовій ситуації, свідчили про те, що формування політичної нації перебувало на початковій стадії. Одна з серйозних криз в українсько-російських відносинах, на яку по-різному реагували українці і українські росіяни, спалахнула восени 2003 р. Керівники Краснодарського краю тоді почали будувати в Керченській протоці дамбу в напрямі незаселеного маленького острівця, який належав Україні. З’єднуючись з островом, російська дамба мусила поглинути його. Територія залишалася реальною, але автоматично позбавлялася української юрисдикції, як всі чудово розуміли.

    Передовиця газети «Дзеркало тижня» від 17 жовтня 2003 р. так описувала поточні події: «Прикордонна служба позначає державний кордон України і демонструє готовність захищати його всіма наявними засобами. Влада Криму висловлює занепокоєння і намагається знайти порозуміння з керівництвом Краснодарського краю, але безуспішно. Президент Кучма довго мовчав, лише в п’ятницю обурився недоброзичливим характером дій сусідньої держави і відсутністю виразних відповідей з боку Росії. Російський президент усе ще багатозначно мовчить. Президенти Білорусі і Казахстану, з якими Кучма і Путін разом будують великий Євразійський простір, на будівництво маленької дамби не звертали уваги. Лідери держав, що обіцяли 1994 року гарантувати Україні її територіальну цілісність, демонструють мовчазне терпіння, чекаючи факту порушення кордону. А росіяни далі будують, робота відбувається прискореними темпами. До українського острова Тузла залишилося зовсім нічого».

    У ті кризові дні соціологічна служба Центру ім. Олександра Разумкова провела телефонне експрес-опитування респондентів віком старше 18 років у чотирьох містах – Києві, Львові, Донецьку і Сімферополі. Серед інших було поставлене і таке запитання: «Чи хотіли б Ви жити у ліберальній імперії?» Тоді пам’ятали пущений в обіг Анатолієм Чубайсом вираз «ліберальна імперія», в якій, мовляв. Варто жити і користуватися російськими енергоносіями всім громадянам колишнього Радянського Союзу. А за кілька місяців до пов’язаних з Тузлою подій, 23 лютого 2003 р., в Москві відбулася неформальна зустріч В.Путіна, Л.Кучми, О.Лукашенка і Н.Назарбаєва, на якій чотири президенти підписали заяву «Про новий етап економічної інтеграції та про початок переговорного процесу щодо формування Єдиного економічного простору і створення єдиної регулюючої міждержавної комісії з торгівлі і тарифів».

    У повсякденному житті з’явилася активно обговорювана засобами масової інформації абревіатура – ЄЕП. Президенти створили «групу високого рівня», з українського боку – на чолі з першим віце-прем’єр-міністром М.Азаровим, яка зайнялася організаційними справами, пов’язаними з утворенням Митного і Валютного союзів країн-учасниць. ЄЕП став офіційним синонімом чубайсівської «ліберальної імперії».

    Відповідь на поставлене соціологами запитання «Чи хотіли б Ви жити в ліберальній імперії?» звучала так (у відсотках):⁶

Щоб пояснити регіональні відмінності в позиції громадян з названих міст, В.Котигоренко співставив позитивну відповідь з питомою вагою росіян і осіб, для яких рідною була російська мова. Перепис 2001 р. надав досить красномовну інформацію для роздумів (у відсотках):⁷

Ці показники узгоджуються з наведеними вище відповідями на запитання «Ким Ви себе передусім вважаєте?» Українські президенти і народні депутати не спромоглися виховати у громадян почуття відповідальності за долю держави через те, що були зайняті іншою справою – «прихватизацією» успадкованих від Радянського Союзу матеріальних ресурсів. Не можна твердити, що вони нічого не зробили для реального унезалежнення держави від північного сусіда. Л.Кучма навіть написав книгу «Україна – не Росія!» і перевидав її у Москві. Однак спроби керівників України захистити державний суверенітет викликалися у першу чергу прагненням відійти на певну відстань від Росії, щоб вона не заважала збагаченню вітчизняних можновладців. Керівники регіонального рівня нерідко не робили й цього, з їх відома і благословення російських капітал глибоко проник в економіку Донбасу.

    Зі свого боку, національно-патріотичні сили не вважали за потрібне рахуватися із специфічними умовами України. Вони навіть не усвідомлювали, що існує поняття політичної нації, яка мусить народитися в Україні. У перші роки після здобуття незалежності попередження про хибний напрям у здійсненні національної політики пролунало тільки з вуст людини, яка виховувалася у справді демократичному суспільстві. Професор Гарвардського університету Роман Шпорлюк опублікував в американському науковому журналі статтю «Роздуми про Україну після 1994 р.: дилеми націєтворення», в якій підкреслив: «Для українців надзвичайно важливо відстоювати принцип, згідно з яким українська нація насправді є багатоетнічною політичною, а не етнічно-мовною спільнотою». І далі він зробив висновок, який в наші дні звучить особливо актуально: «Відповідаючи на заклики до єдності країни, побудовані на етнічних аргументах, прибічникам української державності варто подбати про те, аби самим уникнути національної пастки. Їм варто пам’ятати, що новітня українська історія дає багато прикладів активної участі російськомовних українських патріотів у культурній та політичній діяльності. Сьогодення дає набагато більше таких прикладів. Загальновідомо, що особи російського походження обіймають найважливіші посади в українському уряді, академічних установах і засобах масової інформації. Той, хто зустрічався з дослідниками та студентами з України, які перебувають в американських університетах за програмами обмінів, знає, що етнічних українців серед них небагато, – але від цього вони не стають менш українцями. Отже, в усьому цьому немає нічого надзвичайного, та й не варто було б говорити про це, якби не постійні спроби спрямувати цю цілком нормальну ситуацію на югославський шлях»⁸.

    Югославський шлях – так була визначена два десятиліття тому можлива перспектива для України. В ті часи українські політики постійно і з великим задоволенням повторювали, що Україна щасливо оминула міжнаціональні ускладнення після розвалу СРСР на зразок придніпровського або вірмено-азербайджанського конфліктів. Але тепер треба запитувати, хто підштовхував нас ставати на югославський шлях? Чому раптом почала ставати можливою така перспектива? Чому українські політики не замислювалися над тим, над чим замислився американський професор українського походження?

    У 1994 р., коли Р.Шпорлюк публікував свою статтю, і навіть в 2000 р., коли вона увійшла в його книгу, опубліковану українською мовою в Києві, міжнаціональні суперечності в українському суспільстві у відкритій формі не проявлялися. Зрозуміло, що вони не могли не існувати. Немало постраждалих від радянської влади українців ставилися з підвищеною агресивністю до росіян в сусідній державі, переносячи свою антипатію з держави на суспільство. Немало українських росіян не могли позбутися комплексу загальносоюзної титульної нації, яка не вважала себе національною меншиною в будь-якій республіці, а тому гостро протестували проти дійсного чи уявного порушення їх національних прав. Домагаючись гарантованого здобуття депутатського мандату, немало українських політиків спрямовували невдоволення своїх виборців соціальною політикою держави в бік розпалювання національного протистояння. Такі політики цинічно нацьковували одних українських громадян проти інших у питаннях мови, державної символіки, історичної пам’яті тощо. Під час президентських виборів 2004 р. країна вперше поділилася на Захід і Центр проти Сходу і Півдня. Цей поділ зберігся і під час президентських виборів 2010 р.

    Штучно роздмухуване протистояння все-таки не загрожувало українському суспільству югославським варіантом розвитку подій. Події 2013-2014 рр. мали іншу природу. Це був соціальний вибух, який викликав катастрофічне ослаблення державних інститутів. Ослабленням скористалася зовнішня сила – путінська Росія.

    В рамках поставленої проблеми російську агресію в Україні слід розглянути окремо. Завершуючи цей підрозділ, потрібно зупинитися на соціальних коренях Євромайдану. Наведені вище таблиці з результатами тесту на громадянськість (Ким Ви себе передусім вважаєте?) можна вивчати як в динаміці, так і в розрізі трьох лінгвоетнічних громад. У першому випадку тест засвідчує стан громадянського суспільства, а в другому – стан політичної нації. Оскільки маємо дані по лінгвоетнічних громадах тільки за 2004 р., співставимо їх з результатами загального тесту⁹. Отже, передусім громадянами України визнали себе (у відсотках до всіх варіантів відповіді):

    - загальний тест 44,2

    у тому числі:

    - україномовні українці 49,4

    - російськомовні українці 39,9

    - росіяни 33,2

    Бачимо, що україномовні українці краще ставилися до своєї держави, ніж російськомовні, а тим більше – росіяни. Проте всі чотири лінгвоетнічні громади, відображені в загальному тесті (включаючи неукраїнців і неросіян) прореагували на варіанти відповіді більш-менш однаково: менше половини опитаних відчували себе передусім громадянами України. Це означає, що більшість громадян незалежно від їх національності не побажала визнати себе громадянами держави, в якій проживала. Якщо національний чинник не може пояснити цієї демонстрації відторгнення громадян від власної держави, то залишається шукати пояснення в соціальній сфері. Воно лежить на поверхні: соціологи провели цей тест за кілька місяців до Помаранчевої революції.

    Розглянемо динаміку показника громадянськості в наступні роки (у відсотках до всіх варіантів відповіді):¹⁰

Маємо стрибок у 10 пунктів у 2005 р. як наслідок революції. Суспільство тоді починало вірити, що герої, які стояли на сцені київського Майдану Незалежності, зможуть змінити державу. Насправді підстав для того, щоб пишатися державою, ставало все менше. У колі тих, хто вважав себе передусім громадянином України, залишилися оптимісти, які оцінювали не поточний момент, а перспективу. Лише в 2013 р. показник громадянськості трохи підвищився. Чому це сталося, важко сказати. Щоправда, напрошується пояснення, пов’язане з геополітичним вибором. За 2010-2013 рр. кількість тих, хто скоріше позитивно ставився до вступу України в союз з Росією та Білоруссю, зменшилася з 61,4 до 48,9 %. Для багатьох громадян курс уряду В.Януковича на асоціацію з Євросоюзом ставав більш прийнятним. Разом з тим, за роки президентства Януковича частка тих, хто скоріше позитивно ставився до вступу в Євросоюз, теж зменшилася: з 45,5 до 41,6%11. Під впливом системної, послідовної і наполегливої пропаганди російських ЗМІ, які майже повністю опанували український інформаційний простір, населення України перебувало у стані невизначеності. На мешканців Заходу й Центру пропаганда мало впливала, бо вони бували в Європі й могли критично поставитися до «зомбоящика». Однак жителі Сходу частіше бували в Росії. Вони звикли думати, що їхні робочі місця пов’язані з російською економікою, і не помилялися. Залежність їх від роботодавців, помножену на залежність підприємств від російського споживача, залишала потужний Донецько-Придніпровський район у тому економіко-екологічному минулому, яке вже давно подолали схожі за господарським профілем регіони Німеччини, Великої Британії і навіть Польщі.

    Кинуте Л.Кучмою гасло «Україна – не Росія!» цілком відповідало дійсності. Входження України і Росії в ринкову економіку відбувалося за схожими сценаріями. Приватизація економічного потенціалу радянської доби олігархами не позначилася позитивно ні на добробуті населення, ні на розвиткові середнього класу. Російські олігархи були з часом експропрійовані або лягли під політичний режим, сформований потужним кланом чиновників з віковими традиціями. Натомість українські олігархи пристосовувалися до демократичного ладу, створили власні кишенькові партії і тримали під контролем політичний процес, не допускаючи реального реформування економіки і соціально-політичних відносин. Держава в Україні тільки формувалася і не могла протистояти олігархам.

    На відміну від радянської політичної олігархії, котра діяла як єдине ціле (за винятком періодів боротьби за владу), сучасний український олігархат складається з людей, кожний з яких діє у власних інтересах. Тому в Україні, на відміну від Росії, зберігся демократичний лад. Лише з приходом В.Януковича до влади у 2010 р. почалася розбудова вертикалі одноосібної влади за російським зразком. Новообраний президент за допомогою закуплених «тушок» змінив на свою користь співвідношення сил в парламенті, звільнив третину суддів Конституційного Суду, щоб домогтися його слухняності, надав великі повноваження суддям, що забезпечило масштабний переділ власності в інтересах сім’ї та найближчого оточення і, нарешті, перетворив Україну за допомогою Конституційного Суду з парламентсько-президентської на президентську республіку. На біду собі, Янукович не розумів, що не має ні інтелектуальних сил перетворитися на успішного диктатора, ні можливостей профінансувати владну вертикаль, яка коштувала дорого. У збиранні грошей він змушений був вдаватися до всіляких засобів, не виключаючи мафіозних. Внаслідок цього ситуація в Україні стрімко погіршувалася. Розглянемо результати моніторингу Інституту соціології, проведеного за кілька місяців до Євромайдану, у липні 2013 р. (можна було обирати одночасно кілька відповідей; у відсотках):¹²

Ці показники настільки переконливі, що не потребують коментарів. Та суть справи полягала не тільки в амбіціях і діях Януковича. У 2001 р., коли той ще займав досить скромну посаду голови Донецької державної адміністрації, на Заході з’явилася книга американського професора Андерса Аслунда, в якій підбивалися підсумки його діяльності в якості радника в урядах Росії, України і Киргизії за 1991-2001 рр. Незабаром книга була перевидана українською мовою і здобула великий резонанс у наукових колах¹³. Аслунд переконливо довів, що квінтесенцією російського і українського пострадянського капіталізму була орієнтація не на прибуток конкурентного рівня, як при нормальному капіталізмі, а на ренту – надприбуток, який досягався завдяки монополії, корупції, необґрунтованому державному втручанню в підприємницьку діяльність.

    Видавець книги С.Москвін сподівався, що українські політики вивчать її і переконаються в необхідності реформ, щоб стати на рейки нормального капіталізму¹⁴. Проте вони залишилися глухими, а суспільство виявилося нездатним захистити свої інтереси. Впродовж двох десятиліть олігархічна Україна не могла розпочати реформи, спрямовані на подолання залишків радянського минулого в соціально-економічному і суспільно-політичному житті. Четвертий президент за кілька років спромігся довести ситуацію до точки кипіння.

    Громадяни зрозуміли, що у них відібрали конституційне право контролювати свою державу. В опитувальній мережі, створеній в Україні силами Інституту соціології і центром «Соціс», учені попросили респондентів відповісти на таке запитання: «Чи є у Вас можливість контролювати діяльність владних структур?» У липні 2013 р. респонденти обрали такі варіанти відповіді у порядку зменшення значень (можна було обирати кілька варіантів водночас; у відсотках)¹⁵:

    Ні, не маю жодної можливості – 76,5

    Так, через засоби масової інформації – 12,7

    Так, через участь у виборах органів влади – 7,2

    Так, через референдуми – 5,2

    Так, через інтернет – 4,4

    Так, через громадські організації – 4,3

    Так, через політичні партії – 2,8

    Так, через міжнародні організації – 2,4

    Так, через суд і правоохоронні органи – 2,2

    Відсутність реформ гальмувала створення середнього класу – фундаменту громадянського суспільства. Разом з тим суспільно-політична криза, яка поглиблювалася внаслідок відсутності реформ, підштовхувала найширші верстви суспільства на боротьбу з режимом, який стрімко втрачав ознаки демократичності. Середнє покоління громадян, яке несе особливу відповідальність за стан справ в країні, а також молодше покоління, яке формувалося за відсутності радянської влади, не погодилося з тим, що стало неможливо впливати на державні інститути. Існуюча держава готувала їм та їхнім дітям погіршений (внаслідок відсутності в країні енергоносіїв) варіант спільного з Росією і Білоруссю майбутнього. Коли Янукович під тиском Росії відмовився від асоціації з Євросоюзом, відповіддю найбільш активної частини суспільства став Євромайдан, який переріс в Революцію гідності.

    Громадянське суспільство народжувалося в Україні стрибкоподібно: від Революції розпаду 1989-1991 рр. до Помаранчевої революції 2004-2005 рр. і Революції гідності 2013-2014 рр. Можна нарікати на долю, яка поставилася до українців неприхильно, але не треба забувати, в якому стані перебувало суспільство під час агонії і розпаду Радянського Союзу. За перші півтора десятиліття незалежності український соціум визрів настільки, щоб кинути виклик олігархічній державі і відстояти своє право обирати президента країни. За останнє десятиліття він зробив ще один гігантський крок уперед. У 2004 р. «маленькі українці» (як дозволяв собі говорити В.Ющенко) гаряче аплодували новоявленому Месії та його «любим друзям» (за його ж висловом). Після Євромайдану і Революції гідності суспільство почало покладатися на власні сили.

    9. Російський виклик

    Прогрес у становленні громадянського суспільства визначається внутрішніми чинниками розвитку, тобто взаємовідносинами між державою і суспільством. Однак на прогрес у становленні української політичної нації істотно впливає сусідство з Росією. Усвідомлюючи всю серйозність загрози з боку Росії, аналіз цього питання слід починати не з поточних подій, а з часів розпаду Радянського Союзу.

    Щоб зрозуміти причини розпаду, варто звернутися до конституційних засад утворення СРСР. Скориставшись дуалізмом радянської влади, В.Ленін побудував опановану більшовиками країну як співдружність незалежних, а з 1923 р. союзних республік з однаковими державними правами, аж до конституційно проголошуваного права виходу з федерації і утворення самостійної держави. По партійній лінії, яка не знайшла відбиття в конституціях, СРСР являв собою надцентралізовану монолітну державу. Диктатура, яка народилася в Росії, після утворення СРСР була виведена за її рамки в загальносоюзний центр. Щоб не допустити конкуренції, центр не дозволив Російської Федерації мати партійні і радянські органи влади, рівновеликі з органами влади інших союзних республік. Однак в роки «перебудови» дуалізм радянської влади був ліквідований конституційною реформою М.Горбачова. Вся влада в союзних республіках перейшла до радянських органів, внаслідок чого самоліквідувалася компартійна диктатура загальносоюзного центру. Радянський Союз уперше перетворився на справжню співдружність союзних республік з однаковими державними правами. У ситуації, що виникла, республіки Балтії зробили спробу вийти з федерації, але не змогли це зробити одразу, тому що механізм виходу не був прописаний в радянських конституціях. Одночасно почалося протистояння між очолюваним М.Горбачовим загальносоюзним центром і державним керівництвом Російської Федерації на чолі з Б.Єльциним. Результат був визначений наперед, оскільки загальносоюзний центр втратив диктаторську владу.

    Після провалу серпневого путчу керівників загальносоюзного центру розпався спрямований проти М.Горбачова єдиний фронт союзних республік. Поглинаючи загальносоюзний центр, Російська Федерація зробила спробу привласнити його функції. Уже 26 серпня 1991 р. прес-секретар Б.Єльцина заявив, що Росія висуватиме територіальні претензії до України і Казахстану, якщо ці республіки домагатимуться повної незалежності. Перебуваючи під загрозою розпаду самої Росії, Єльцин не побажав загострювати ситуацію і дезавуював цю заяву.

    Надалі, однак, територіальні претензії до сусідніх пострадянських країн постійно висувалися найбільш авторитетними представниками російської інтелігенції. Зокрема, такі претензії багатократно озвучував Олександр Солженіцин. В інтерв’ю кореспонденту газети New Yorker в лютому 1994 р. він висловився за перегляд кордонів з Україною, оскільки «ці штучні кордони були встановлені Леніним і вони не збігаються з етнічними кордонами»16. Письменник і науковець Олег Платонов пішов у своїх твердженнях набагато далі: «Створення “держав” Україна і Білорусь має штучний і тимчасовий характер…Говорячи про Російську націю, я маю на увазі всі її географічні складники, включаючи українців та білорусів… Деякі мовні чи етнографічні відмінності між Україною та Білоруссю пояснюються особливими рисами їхнього історичного розвитку в умовах багатовікової польсько-литовської окупації. Твердження про те, що російський народ в Україні – це окрема нація, є наслідком підривної діяльності австро-німецької розвідки (а згодом – західних спецслужб загалом), спрямованої на розчленування та послаблення єдиного братерського організму Росії»¹⁷.

    На початку 1970-х рр. в теоретичному арсеналі КПРС з’явилося поняття радянського народу як нової історичної спільноти. Г.Касьянов розглядає його як синонім політичної нації¹⁸. Насправді, однак, його слід вважати антонімом. Компартійні теоретики мусили надати суто політичному поняттю «радянський народ» внутрішній зміст. Не знаходячи відповідника серед існуючих термінів, вони оголосили всю сукупність населення Радянського Союзу, від чеченців до якутів, принципово іншою спільнотою, ніж попередні – рід-плем’я, союз племен, народність, нація. Разом з тим зберігалося поняття суто етнічної титульної нації. Оскільки Радянський Союз складався з союзних республік на чолі з титульними (етнічними, тобто недержавними) націями, компартійним ідеологам довелося відмовитись від конструкту єдиного російського народу, поділеного на великоросів, малоросів і білорусів. Новація прищеплювалася не відразу. Редагуючи шкільний підручник з історії у 1936 р., головний сталінський ідеолог А.Жданов замінив фразу «слов’яни - предки російського народу» на таку: «Пізніше слов’яни, які жили у Східній Європі, утворили три великих народи – росіян, українців і білорусів»¹⁹. Поступкою дореволюційним великодержавникам став концепт єдиного давньоруського народу, який нібито поділився пізніше на три споріднені між собою гілки.

    Проте після 1991 р. ця поступка перестала задовольняти великодержавників. Адже загравання з національним рухом призвело до розпаду Радянського Союзу по периметру кордонів радянських республік. Озброївшись концептом «Русского мира», вони повернулися до поглядів, які висловлювалися дореволюційними шовіністами. Ставлячи проблему з ніг на голову, вони твердять, що саме національна політика більшовиків послужила вирішальним чинником перетворення українців і білорусів з етнографічних гілок єдиного народу на самостійні нації. Характерним прикладом є критика цієї політики білоруським політологом В.Шимовим: «Термін “східні слов’яни”, який вживали в одному ряду із західними слов’янами, дещо лукавий. Цей термін був запроваджений в обіг у XX столітті як результат більшовицької національної політики, спрямованої на формування трьох самостійних націй – російської, білоруської й української. Саме у цьому контексті він витіснив поняття «русские», яке використовувалося до революції»²⁰.

    Під заспокійливі розмови про співробітництво і дружбу народів-побратимів путінська Росія створювала в нашій країні потужну п’яту колону, а з лютого 2014 р. перейшла до відкритої агресії. За цих умов процес формування згуртованої політичної нації мусить бути прискорений. Тільки вона здатна протистояти зовнішній агресії і внутрішнім сепаратистським рухам. Особлива відповідальність лягає на україномовних українців, які мусять згуртовувати навколо себе всіх громадян.

    Можна зрозуміти, що поразка в українсько-російській війні загрожує не тільки втратою незалежності України, але й поглиненням українців «Русским миром» і повторним загарбанням їх історичного минулого. Не випадково газета «Экономические известия» 21 листопада 2014 р. поінформувала своїх читачів, що в 2015 р. на Воробйових горах в Москві буде встановлений 100-метровий монумент великого князя київського Володимира Святославича у зв’язку з 1000-літтям від дня його смерті. Зовсім не випадково спущена на воду в грудні 2014 р. атомна субмарина нового покоління (водотоннажність 24 тис. тонн, довжиною 170 метрів, з 16-ма міжконтинентальними ракетами «Булава-30») дістала назву «Володимир Мономах». На стапелях Северодвинська будуються підводні ракетоносці цієї серії під назвами «Князь Володимир» і «Князь Олег».

    Агресія Росії в Україні стала колосальним шоком для громадян обох країн. Слід визнати, що цей шок дав протилежні результати. Громадяни України рішуче взяли курс на демократію і висловилися за входження в Європу, а не в «Русский мир». Російські громадяни в масі своїй з ентузіазмом підтримали дії свого уряду, спрямовані на знищення «київської хунти». Можна зрозуміти, що схвалення агресії більшістю росіян є наслідком промивання мізків засобами ЗМІ. Проте фактом залишається те, що російська загроза українській державності йде не тільки від правлячого класу, який тримає свій народ в інформаційному рабстві, але й безпосередньо від населення. У листопаді 2014 р. соціологи московського Левада-центру запитали своїх респондентів, чи має Росія визнати незалежність ДНР і ЛНР? «Так» або «Швидше так» відповіли 63%, «Ні» або «Швидше ні» – тільки 12% опитаних²¹.

    За останній рік формування української політичної нації багатократно прискорилося. Могутнім прискорювачем стала агресія Росії. Безпосередній зв’язок між російською агресією в Криму і згуртуванням усіх лінгвоетнічних громад України  помітив і в найбільш категоричній формі висловив один з блискучих публіцистів доби горбачовської «перебудови» Анатолій Стреляний: «И скажем главное. Национальное украинское дело из-за событий в Крыму, как бы они ни повернулись, не пострадает. Наоборот. Объяснять это – значит держать читателя совсем за дурака. Посягательство России на Крым только приблизит приход в Москву такого гостя как Русский Майдан. Объяснять это тоже излишне. Другое дело, что русская оккупация Крыма может многих убить и обездолить. Людей жалко, даже несмышленых»²².

***

    Запорукою прискорення темпів формування українського громадянського суспільства є соціально-економічні реформи. Запорукою прискорення темпів формування української політичної нації є подолання труднощів в інтегруванні українських росіян, російськомовних українців та інших національних меншин в національний державотворчий процес.

    Прикро, що тільки половина людей, які є громадянами України, вважають себе перш за все громадянами України. Але цій біді можна зарадити. По-перше, Революція гідності, будемо сподіватися, відкрила шлях до соціально-економічних реформ, здатних перетворити олігархічну демократію в демократію європейського типу. По-друге, перед обличчям зовнішньої агресії (спасибі Путіну!) український народ згуртовується.

    Чудово, що лише невелика частка громадян України вважають себе перш за все представниками своєї нації (3,3 % - україномовні українці, по 2,6 % - російськомовні українці і українські росіяни). Це означає, що все населення України, включно з громадянами неукраїнської і неросійської національностей, здатне згуртуватися в єдину політичну націю, яка спроможна чинити опір зовнішній агресії.

    Українські росіяни нерідко ототожнюють себе з громадянами Росії цієї ж національності. Як правило, в такому ототожненні нема ознак, на підставі яких їх треба було б розглядати як п’яту колону у населенні України. Кінець кінцем, серед втікачів у сусідню державу від Революції гідності ми зустрічаємо немало етнічних українців. Лінія розламу йде за соціально-політичною, а не за національною ознакою. Симпатії до Росії з боку українських росіян зрозумілі: Україна і Росія впродовж століть знаходилися в одній імперії – чи царській, чи радянській. В умовах російсько-української війни треба визначатися за соціально-політичною, а не національною ознакою. Росія – найближча для України країна, але це тільки ускладнює міждержавні відносини. Адже російський правлячий клас прагне зробити Україну ще ближчою – аж до цілковитої втрати нею ознак державності – навіть таких, які існували в радянські часи. Чи варто російськомовним українцям і українським росіянам співчувати подібним намірам? Кремлівські можновладці по руках і ногах обплутали своїх громадян, то навіщо громадянам України лізти в ту петлю?

    Обрання Петра Порошенка президентом України в один тур, переконливі результати позачергових парламентських виборів, героїчні дії відродженої у найстисліші строки української армії, могутній волонтерський рух на її підтримку, беззастережна підтримка незалежності України вільним світом – все це служить запорукою успіху у боротьбі українського народу за свою свободу і незалежність.

Станіслав  Кульчицький – доктор історичних наук, професор, завідувач відділу історії України 20-х – 30-х рр. ХХ ст. Інституту історії України Національної  академії наук України.

Див.: Частина 1; Частина 2.

1. Верт Николя. Государство против своего народа // Черная книга коммунизма. Преступления, террор, репрессии. – М., 1999. – С. 119.

2. Булдаков Владимир. Красная смута. Природа и последствия революционного насилия. – М., 2010. – С. 506.

3. День. – 2013, 4-5 жовтня.

4. Українське суспільство 1992-2013. Стан та динаміка змін. Соціологічний моніторинг. – С. 490.

5. Аза Л. Лінгвоетнічна неоднорідність у процесі національно-просторової ідентифікації // Українське суспільство 1994-2004. Моніторинг соціальних змін. – К., 2004. – С. 66. У графі «Україномовні українці» всі варіанти відповідей дають 100,2 %, що є помилкою.

6. Котигоренко В.О. Етнічні протиріччя і конфлікти в сучасній Україні: політологічний концепт. – К., 2004. – С. 650.

7. Там само.

8. Шпорлюк Р. Імперія та нації. – К., 2000. – С. 313-314.

9. Українське суспільство. 1992-2013. Стан та динаміка змін. Соціологічний моніторинг. – С. 490.

10. Там само.

11. Там само. – С. 466, 467.

12. Там само. – С. 453, 454.

13. Аслунд Андерс. Розбудова капіталізму. Економічні перетворення у країнах колишнього радянського блоку. – К., 2003. – 636 с.

14. Там само. – С. 8.

15. Українське суспільство. 1992-2013. Стан та динаміка змін. Соціологічний моніторинг. – С. 455.

16. Шпорлюк Роман. Імперія та нації. – С. 304.

17. Платонов Олег. Мир русской цивилизации // Литературная Россия (Москва). – 1994, 11 февраля.

18. Касьянов Георгій. Теорії націй та націоналізму. – К., 1999. – С. 48.

19. Дубровский А.М. А.А.Жданов в работе над школьным учебником истории // Отечественная культура и историческая наука XVIII-XX веков. – Брянск, 1996. – С. 139.

20. Борисенок Ю.А. На крутых поворотах белорусской истории. – Минск, 2013. – С. 54.

21. «День». – 2014, 28-29 листопада.

22. Форум наций (Київ). – 2014, № 6.