Див.: Частина 1; Частина 3.

5. Українська державність в добу визвольних змагань   

    Розпад Російської і Австро-Угорської імперій в 1917-1918 рр. обумовив появу на теренах Центрально-Східної і Східної Європи десяти національних держав – Чехословаччини, Австрії, Угорщини, Польщі, Фінляндії, Естонії, Латвії, Литви, Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки. На відміну від Австрії, яка увійшла в свої національні кордони, білогвардійська або радянська Росія залишалася імперією. Війна з білогвардійцями не завадила Кремлю розгорнути боротьбу за повернення національних держав в лоно імперії. В ході трьох вторгнень більшовицькому керівництву вдалося за допомогою мільйонної армії закріпитися в УНР.

    У 1919 р. УНР і ЗУНР возз’єдналися, здійснюючи віковічну мрію українського народу про соборність своїх етнічних земель. В ході визвольних змагань Україні не вдалося відстояти свою незалежність, і її територія була поділена між Росією, Польщею, Чехословаччиною і Румунією. Однак чотирирічна боротьба за незалежність змінила обличчя українського соціуму.

    Окремі елементи громадянського суспільства почали народжуватися в Західній Україні ще з часів революції 1848-1849 рр., а у Великій Україні – з часів революції 1905 р. Однак паралельний процес формування політичної нації практично не зрушив з місця.

    Визвольні змагання знаходили підтримку в українізованих військових підрозділах, які складалися майже виключно з селян. Робітничий клас, який мав би стати опорою національної революції, в Україні був малорозвинутий. Населення Києва, Харкова, Катеринослава, Львова та інших великих міст залишалося переважно неукраїнським, створюючи тим самим для національних урядів серйозні проблеми.

    Центральна Рада в ході державотворчого процесу прагнула розв’язати проблему національних меншин. У квітні 1917 р. Всеукраїнський національний конгрес виступив з декларацією, в якій гарантувалося повне забезпечення прав неукраїнського населення. У серпні Центральна Рада стала краєвим органом влади, але це не змінило ситуації в сфері міжнаціональних відносин. Тоді ж вона взялася за розробку закону про національно-персональну автономію. Цей закон викликав багато дискусій і був прийнятий тільки в лютому 1918 р. Як підкреслював Д.Дорошенко, він «не викликав ніякого признання з боку тих, кого мав ощасливити – з боку національних меншостей»¹.

    Уже в першій прокламації, з якою виступила 19 жовтня 1918 р. Українська Національна Рада, пролунав заклик до національних меншин вислати своїх делегатів до верховного органу держави і взяти активну участь в її розробці². Уряд ЗУНР сприяв утворенню Німецької і Єврейської національних рад, розглядаючи їх як зародок загальнонаціональних громадських організацій національних меншин, які мусили реалізувати право кожної з них на національно-культурну автономію³. Однак в умовах українсько-польської війни 1918-1919 рр. національна політика ЗУНР зайшла в глухий кут.

    Після приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського закон про національно-персональну автономію був скасований, а міністерства у великоруських, польських і єврейських справах ліквідовані. У підсумковій монографії Р.Пирога про Українську Державу 1918 р. не знайшлося жодного слова про національну політику гетьмана, оскільки її фактично не було⁴. У колективній праці, присвяченій безпосередньо національній політиці в Україні, Р.Пиріг підтверджує цей умовивід, цитуючи політичну платформу української влади в сфері національних відносин: «без різниці національностей»⁵.

    Отже, короткочасна доба українських визвольних змагань аніскільки не сприяла міжнаціональному єднанню. Відсутність уваги суверенних українських урядів до цієї проблеми пояснювалася необхідністю зосередити всі сили і ресурси на виживанні національної держави. Міждержавні, громадянські і міжнаціональні війни ажніяк не сприяли міжнаціональному єднанню.   

    4. Національна політика радянської влади

    Кінцевою датою визвольних змагань українського народу слід вважати    1920-й рік. Саме тоді російські війська на території України більше не мали перед собою регулярних збройних сил, з якими треба було воювати.

    Заключним акордом боротьби різних політичних сил за контроль над Україною було укладення 28 грудня 1920 р. Союзного робітничо-селянського договору між РСФСР і УСРР. Договір з Росією укладала радянська Україна – країна з власними кордонами, столицею, законодавчими і виконавчими органами влади, державною символікою і незалежним державним статусом. У преамбулі Союзного договору урочисто підтверджувалися «незалежність і суверенність кожної з договірних сторін». Ст. 1 проголошувала вступ обох сторін у воєнний і господарський союз. У ст. II декларувалося, що «з самого факту колишньої приналежності території УСРР до колишньої Російської імперії для УСРР не випливає ніяких зобов’язань відносно кого б то не було»⁶.

    Історики кажуть, що насправді українці опинилися в надцентралізованій хижій державі, яка долала опір встановлюваним порядкам жорсткими методами, аж до геноциду. Факти засвідчують їхню правоту. Разом з тим залишається вірним й те, що було сказано у попередньому абзаці. Як це можна поєднати?

    Специфіка встановленого В.Леніним політичного режиму полягала в дуалізмі влади. Радянська влада являла собою симбіоз диктатури партійних органів і цілком реальної, у тому числі в національних республіках, управлінської влади радянських органів. Партія, ради, профспілки, інші організації будувалися на засадах «демократичного централізму», із сліпою підпорядкованістю нижчих ланок вищим. Аби ще більше зміцнити політичну диктатуру більшовицьких вождів, в радянському вертикалізованому суспільстві були заборонені самостійні, тобто без відома вищої ланки, горизонтальні зв’язки між усіма організаціями, в тому числі компартійними.

    У ході комуністичних перетворень уособлювана купкою вождів держава експропріювала суспільство, тобто поставила всі його верстви, не виключаючи номенклатури, в економічну залежність від себе. Отже, політична диктатура вождів була доповнена диктатурою економічною. Як цей режим абсолютної диктатури позначився на національному житті? Який слід залишила у сьогоденні здійснювана впродовж життя трьох поколінь ленінсько-сталінська національна політика?

    За Конституцією радянські органи влади формувалися на виборах, тобто формально залежали від суспільства. Насправді, однак, не представлені в Конституції компартійні структури тримали під контролем виборчий процес і стежили за діяльністю радянських органів, не втручаючись, як правило, в конкретні справи. По радянській лінії національним республікам міг надаватися навіть статус незалежних держав, по компартійній вони сліпо підпорядковувалися вождям більшовицької партії. А вона будувалася як єдина й неподільна організаційна структура, якщо використати вираз білогвардійських генералів про єдину і неподільну Росію.

    Громадянське суспільство є сукупністю політично і економічно не залежних від держави організаційних структур, пов’язаних між собою горизонтальними зв’язками. Це означає, що навіть ті слабенькі осередки такого суспільства, які виникли в самодержавній Росії і зміцнилися в УНР, були в Радянському Союзі ліквідовані. Але громадянське суспільство в багатонаціональній країні виступає як політична нація. Це означає, що в СРСР не існувало політичної нації. Що ж існувало?

    Відповідь на це запитання прояснить дискусія, яка спалахнула навколо сформульованих Й.Сталіним чотирьох ознак нації, тобто спільноти людей, що виникла на базі спільності мови, території, економічного життя і психічного складу. У січні 1929 р. слухач Інституту червоної професури В.Касаткін звернувся до Сталіна з пропозицією додати до визначення нації п’яту ознаку: державність. Слухач погоджувався з вождем відносно того, що чотири ознаки визначають націю тільки у своїй сукупності, і тому досить відсутності тільки однієї з них, щоб нація перестала бути нацією. Разом з тим він зазначав, що ознаки спільності території, мови і психіки – більш раннього походження, а спільність економічного життя – більш пізнього. Звідси випливав цілком зрозумілий умовивід: в націю люди об’єднуються тільки з розпадом натурального господарства, розвитком поділу праці і появою класів. Далі, однак, він вказував, що при капіталізмі, тобто тоді, коли з’являється поділ праці і класи, нації мусять мати право на політичну незалежність. Цю ознаку він вважав відносною, оскільки нації існують при капіталізмі навіть тоді, коли не мають державної відособленості. Однак вони, твердив слухач, мають природну тенденцію до державної відособленості, яка придушується насильницьким способом⁷.

    Касаткін не сумнівався в тому, що в умовах соціалізму нації вже мають цю п’яту ознаку. Справді, у Конституції УСРР 1919 р. (в редакції 1925 р.) стверджувалося: «Українська Соціалістична Радянська Республіка входить до складу РСР як незалежна договірна Республіка… Входячи до складу Союзу РСР, УСРР разом з тим залишає собі право вільного виходу з Союзу РСР». Так само Конституція УСРР 1929 р. наголошувала: «Українська Соціалістична Радянська Республіка входить до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік як суверенна договірна держава і зберігає за собою право вільного виходу з Союзу»⁸.

    Відповідаючи Касаткіну (відповідь була опублікована), Сталін категорично не погодився включати до ознак нації наявність державності. Торкаючись теоретичного боку справи, він писав: «За Вашої схеми довелося б доводити, що …українці являли собою націю при старому гетьмані (мова йшла про Богдана Хмельницького – авт.), потім, в епоху царизму, вони перестали бути нацією, потім, після Жовтневої революції, вони, відокремившись тимчасово від РСФРР, знову стали нацією, і, нарешті, після об’єднання Української Радянської Республіки з іншими Радянськими Республіками в єдину союзну державу українці знову перестали бути нацією»⁹. Практично-політичну небезпеку п’ятої ознаки Сталін вбачав у тому, що схема Касаткіна неминуче потягла б за собою «виправдання буржуазних сепаратистів всередині національних радянських республік, які доводять, що радянські республіки знову потрапили в кабалу до росіян, відмовившись від державної відособленості і погодившись на об’єднання в одну союзну республіку»¹⁰.

    Виходить, що Сталін вважав небезпечним підтверджувати конституційні декларації про державний статус союзних республік суто теоретичним аргументом. Такий аргумент робив явним дуалізм радянської влади, оскільки вожді більшовиків під прикриттям конституційних запевнень про державність союзних республік створили централізовану унітарну державу. У формулі з ненаписаного ще тоді гімну СРСР як «союза нерушимого республик свободных» Сталіну явно подобався вираз «непорушний союз» і не подобалося визнання союзних республік вільними, тобто відособленими і суверенними.

    Цікаво, що заперечення п’ятої ознаки у визначенні нації стривожило секретаря ЦК КП Узбекістану А.Ікрамова. У листі до Сталіна від 9 квітня 1929 р. він зауважив: «Цим самим може скластися враження, що Ви немовби заперечуєте факт існування України як держави і немовби ставите знак рівності між державним становищем українців при царизмі, «коли вони перестали бути нацією», і тепер, коли в результаті об’єднання з іншими союзними республіками «знову перестали бути нацією». Така постановка питання може бути витлумачена як заперечення Вами факту державної оформленості України»¹¹.

    Після цього епізоду з п’ятою ознакою нації легше відповісти на запитання, що саме існувало в Радянському Союзі, якщо політичної нації в цій країні не могло бути за означенням.

    Існували титульні нації. Цей термін з’явився в Європі, щоб позначити кількісно переважаючу в кожній країні етнічну націю – французів у Франції, німців у Німеччині, англійців у Великій Британії. Радянські титульні нації не були схожі на західноєвропейські хоча б тим, що їх було багато, тоді як в інших країнах мусила бути одна, через те вона й називалася титульною. Однак корінна різниця між європейськими і радянськими титульними націями полягала все-таки не в кількісній, а в якісній сфері. Титульні нації союзних республік не мали п’ятої ознаки, яку їм намагався дати В.Касаткін в полеміці із Сталіним – державності.

    Власне, в СРСР було створено багато титульних націй. Титульною вважалася національна спільнота, яка становила більшість у будь-якій адміністративно-територіальній одиниці. Утворилася ієрархія етносів, визначена політико-адміністративним поділом. На чолі ієрархії, але неофіційно, знаходилися росіяни – титульна нація загальносоюзного масштабу. Титульні нації другого порядку утворили союзні республіки, третього – автономні республіки, четвертого – національні округи, п’ятого – національні райони. На початку 30-х рр. українці мали три різні статуси: представників титульної нації в УСРР, претендентів на титульну націю у випадку об’єднання з УСРР половини вже українізованих районів Північного Кавказу, а також українізованих районів Центральної Чорноземної області, і національної меншини – в усіх інших регіонах. Росіяни, слід з притиском підкреслити, не вважалися національною меншиною в будь-якому регіоні.

    Радянські громадяни незалежно від національності, соціального і службового становища були однаково безправними перед диявольським винаходом В.Леніна – державою-комуною. Політичний режим, уособлюваний вождями, не залежав ні від партії, яку він підім’яв під себе, ні від суспільства, якому залишалося покірливо обирати в радянські органи влади кандидатів від «блоку комуністів і безпартійних». Не залежав він в сталінські часи й від номенклатури, яку постійно тасували ротаціями або репресіями, щоб вона не закорінювалася в суспільстві й не прагнула до меншої залежності від вищих інстанцій.

    Наявність багатьох титульних націй не підривала привілейованого становища росіян. Не треба переоцінювати їх привілеїв у вертикалізованому суспільстві, поневоленому державою-комуною. Та слід визнати, що кремлівський центр відбивав передусім російські національні інтереси. Це засвідчили, наприклад, безуспішні спроби уряду України збільшити територію республіки за рахунок суміжних земель РСФРР з переважаючим українським населенням. З іншого боку, радянській Росії через зрозумілі причини не дозволили створити в Москві або Ленінграді компартійно-радянський центр, рівновеликий тим, який мали інші союзні республіки.

    Якщо політична нація не могла існувати в Радянському Союзі, то тим більше вона не могла виникнути в будь-якій союзній республіці. У вертикалізованому радянському суспільстві сукупність людей в кожній етнічній нації була підпорядкована тільки загальносоюзному центру. Між людьми різних національностей в межах умовних політико-адміністративних кордонів союзних республік не виникали непідконтрольні центру міжнаціональні зв’язки.

    Оцінюючи радянську практику розв’язання національного питання, слід відштовхнутися від тези про те, що тільки більшовики спромоглися відмовитися від гасла «единой и неделимой России». Завдяки особливостям створеної В.Леніним політичної системи централізований характер російської держави зберігався, але виникала можливість будувати її в оманливому вигляді сукупності спочатку незалежних, а з 1923 р. – союзних республік-держав. Реалізація цієї можливості тягнула за собою необхідність визнання керівництвом більшовицької партії наявності трьох самостійних слов’янських народів на території Східної Європи, а також поділу між ними історичної спадщини Рюриковичів. Кремль пішов навіть далі, оголосивши на тривалий період війну шовінізму панівної, тобто великоруської нації. Це не становило проблеми, тому що у багатонаціональній державі-комуні жодний народ не мав реального суверенітету. Носієм суверенітету стала партія, будована на засадах «демократичного централізму», тобто тільки її найвище керівництво.

    Такий курс національної політики прийшов у суперечність з усталеними в російському соціумі з XVIII ст. уявленнями про «тисячолітню Росію». Щоб замаскувати цю суперечність, тобто узгодити між собою історію народів Східної Європи і династії Рюриковичів, ідеологи більшовизму висунули тезу про єдину давньоруську народність, яка з часом нібито розщепилася на три братні народи – росіян, українців і білорусів. Ця теза ігнорувала закономірності етногенезу, який допускав процес злиття кількох народів в один під впливом природних або примусових чинників, але не допускав протилежний за вектором процес.

    Мімікрія більшовицького керівництва в сфері національної політики досягала максимуму в період утвердження при владі і зводилася до мінімуму в той період, коли воно упевнено тримало в руках усі важелі влади. Існує вражаюча відмінність у методах, за допомогою яких керівники РКП(б) створювали першу і другу радянські республіки в Україні.

    До проголошення в грудні 1917 р. першої республіки вони підійшли відповідально. Раднарком погодився з висунутим Центральною Радою етнографічним принципом визначення кордонів, щоб задіяти в державотворчому процесі більшовизовані ради солдатських і робітничих депутатів у південних та східних губерніях УНР. Він двічі організовував з’їзди рад. Перший раз – у Києві, але той з’їзд виявився непідконтрольним йому. Тоді червона Росія зайняла Харків, щоб під наглядом власних збройних сил провести повторний з’їзд рад. Проголошену в Харкові радянську державу назвали Українською Народною Республікою. Отже, була запозичена назва, яку дала своїй державі Центральна Рада. Український радянський уряд назвали Народним секретаріатом, за аналогією з Генеральним секретаріатом Центральної Ради.

    Натомість до створення роком пізніше другої радянської республіки Кремль підійшов по-іншому. Український радянський уряд був утворений в залізничному вагоні на вокзалі в Курську. Його творці не потурбувалися організувати з’їзд рад. Організовував уряд Й.Сталін – з людей, яким він особисто довіряв. На запитання В.Затонського, якого теж зарахували до уряду, чому ніхто не порадився з українськими комуністами, Сталін цинічно відповів: «Всякому овочу свій час»¹². Отаборившись у Харкові, «сталінські овочі» 6 січня 1919 р. назвали створювану в Україні державу за аналогією з радянською Росією – Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). Через три тижні Тимчасовий робітничо-селянський уряд УСРР був перейменований, теж за аналогією з Росією, в Раду народних комісарів (Раднарком). Пропозиція В.Затонського відновити стару назву – Народний секретаріат не дістала підтримки¹³.

    Конституційно визнана влада радянських органів принципово відрізнялася від неконституційної влади партійних органів. Якщо перша була суто управлінською, тобто другорядною, то друга – диктаторською. Тим не менш, управлінська влада була справжньою, у тому числі в національних регіонах. Утворюючи в них республіки, більшовицьке керівництво повинне було потурбуватися про те, щоб вони не вислизнули з-під партійного контролю. Це означало, що в радянських республіках потрібно було організувати функціонування влади, ЗМІ, освітніх і культурних закладів переважно з місцевих людей. Узагальнюючи досвід перших років комуністичного будівництва, нарком РСФРР у справах національностей Й.Сталін опублікував у жовтні 1920 р. в газеті «Правда» статтю «Політика радянської влади з національного питання в Росії». На його думку, укорінення в Україні, Азербайджані, Туркестані та інших національних регіонах «диктатури пролетаріату» вимагало «перетворення їх на радянські країни, тісно пов’язані з центральною Росією в одне державне ціле». Таке укорінення, як він стверджував, було «немислиме без широкої організації місцевої школи, без створення суду, адміністрації, органів влади та ін. з людей, які знають побут і мову населення»¹⁴.

    Здатність радянської влади обертатися своїм обличчям до робітничо-селянських мас, одночасно залишаючись максимально централізованим політичним режимом, дозволила Сталіну називати національні регіони країнами й агітувати за максимально можливе насичення адміністративного апарату цих «країн» місцевими кадрами і людьми, які знали побут і мову місцевого населення. Стаття популяризувала тезу В.Леніна, сформульовану як резолюція VIII Всеросійської партконференції «Про Радянську владу на Україні» в грудні 1919 р.: «Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою, всіляко протидіючи спробам штучними засобами відтіснити українську мову на другий план»¹⁵. Політика, яку озвучував нарком у справах національностей, була продуктом колективної творчості вождів російського комунізму. Але в 1919-1920 рр. вона ще не мала своєї назви. Назва з’явилася на першому після декларації про утворення СРСР XII з’їзді РКП(б): коренізація.

    Йшлося про втягнення в комуністичне будівництво неросійського населення СРСР й передусім – про «націоналізацію» загонів правлячої партії в союзних республіках. Але термін «націоналізація» у значенні втягнення в РКП(б) представників неросійських національностей не міг бути використаний, оскільки його звикли вживати у значенні передачі засобів виробництва «в руки нації», а тут радше йшлося про «націоналізування». Тому для означення втягнення у владу, яка будувала комунізм, представників неросійських національностей винайшли термін «коренізація» (у значенні «укорінення»). Ним позначався зміст кампанії – укорінення в республіках Комуністичної партії – носія диктаторської влади, а також розбудови влади як сукупності трьох взаємопов’язаних вертикалей – партійної, радянської і чекістської.

    Паралельно з узагальнюючим терміном «коренізація» виникли інші – похідні від назви титульної нації в кожній національній республіці (в Україні – українізація). Завдання укорінення радянської влади напрочуд вдало поєднувалося з процесом національного відродження. Тому в кампанії українізації треба розрізняти форму і зміст. Форма завжди була однакова: розвиток мови і культури народу, який тривалий час піддавався асиміляційним впливам. А зміст цій кампанії надавав політичний режим, який її проводив.

    Більшовицьке керівництво прагнуло керувати коренізацією так, щоб українці втішалися користуванням своєї мови і добре відцензурованої культури, але не зазіхали на здобуття реальної державності. Вожді уважно стежили за процесом коренізації, розправляючись з тими, хто надто захоплювався українізацією, перетворюючи її на самоціль. Політичному забарвленню таких розправ надавався класовий, а не національний характер. Тільки в умовах тяжкої економічної кризи, яка змусила Кремль припинити взимку 1932/1933 рр. повторний комуністичний штурм, Сталін «розщепив» радянську українізацію на дві протилежні за змістом кампанії: більшовицьку і «петлюрівську».

    Українізація, яку проводили лідери Української революції в 1917 р., була найдійовішим важелем у творенні національної державності. Створювані Центральною Радою державні установи повинні були спілкуватися з народом його мовою, діти в школах – вчитися рідною мовою, солдати на фронтах – об’єднуватися в українські підрозділи. «Українізація багнета» дозволила Центральній Раді спертися на реальну силу в прагненні перетворитися з громадської організації на державну.

    Українізація, яку проводили вожді радянського комунізму, зводилася до коренізації влади. Затвердив її, як уже підкреслювалося, XII з’їзд РКП(б) 23 квітня 1923 р. після розгляду доповіді Й.Сталіна «Про національні моменти в партійному і державному будівництві». Обґрунтовуючи життєву необхідність коренізації, доповідач вказував: «У зв’язку з непом у внутрішньому нашому житті народжується нова сила – великоруський шовінізм, який гніздиться в наших установах, який проникає не тільки в радянські, але й у партійні установи, який блукає по всіх кутках нашої федерації і веде до того, що коли ми цій новій силі не дамо рішучої відсічі, коли ми її не підсічемо в корені, – а непівські умови її вирощують, – ми ризикуємо опинитися перед картиною розриву між пролетаріатом колишньої державної нації і селянами раніше пригноблених націй, що означатиме підрив диктатури пролетаріату»¹⁶.

    Слід вказати, що великоруський шовінізм не був «новою силою» при непі. Він становив постійну загрозу для влади вождів у словесному оздобленні «диктатури пролетаріату». Після утвердження цієї влади носіями великоруського шовінізму ставали вже не білогвардійські генерали, а радянські чиновники. Це знищувало ілюзію народності радянської влади у середовищі неросійського, переважно селянського населення.

    Формула коренізації радянської влади була викладена Сталіним у доповіді на XII з’їзді РКП(б) в таких словах (цитату слід навести російською мовою, щоб точніше передати особливості вживання російського слова «русский»): «Для того, чтобы Советская власть стала и для национального крестьянства родной, – необходимо, чтобы она была понятна для него, чтобы она функционировала на родном языке, чтобы школы и органы власти строились из людей местных, знающих язык, нравы, обычаи, быт нерусских национальностей. Только тогда и только постольку Советская власть, до последнего времени являвшаяся властью русской, станет властью не только русской, но и междунациональной, родной для крестьян раннее угнетенных национальностей, когда учреждения и органы власти в республиках этих стран заговорят и заработают на родном языке»¹⁷.

    Кампанія українізації набула в Україні особливо великих масштабів, коли Сталін затвердив на посаді генерального секретаря ЦК КП(б)У свого найближчого помічника Л.Кагановича (1925-1928 рр.). Попередній керівник КП(б)У Е.Квірінг ще на початку червня 1923 р. назвав два обличчя радянської українізації: позитивне для партії (укорінення радянської влади) і негативне (здатність її переростати в «петлюрівську»)¹⁸. Сталін використав термін «петлюрівська українізація», як уже зазначалося, тільки через десять років. Проте, не називаючи цю небезпеку на ймення, він разом з Кагановичем розгорнув в Україні превентивні репресії проти так званих націонал-комуністів. Так називали порівняно нечисленну групу відповідальних працівників КП(б)У, які мали переважно боротьбистське походження й гуртувалися навколо наркомів освіти – О.Шумського (1924-1927 рр.) і М.Скрипника (1927-1933 рр.). Їхня культурницька діяльність спрямовувалася на дерусифікацію, завдяки чому здобула широку громадську підтримку. Кращі представники національної інтелігенції, починаючи від М.Грушевського і С.Єфремова, які в минулому очолювали визвольний рух і будували демократичну державу українського народу, знайшли застосування своїм силам у галузі освіти, науки, літератури та мистецтва.

    Відмовившись від нової економічної політики, Й.Сталін з 1929 р. розпочав повторний комуністичний штурм. Його основними складовими стали форсована індустріалізація країни, експропріація селянських засобів виробництва в рамках колективізації сільського господарства і утвердження радянської культури – «соціалістичної за змістом і національної за формою». Мета сталінського, як і ленінського штурмів полягала у втіленні комуністичної доктрини, тобто ліквідації приватної власності на засоби виробництва і заміні регульованого вільним ринком товарообігу державним розподілом виробленої продукції (продуктообміном). Перший штурм закінчився в 1920 р. господарським колапсом, після чого Ленін перейшов до нової економічної політики. Другий штурм закінчився так само колапсом у 1932 р. На відміну від Леніна, який залишив у державній власності «командні висоти» економіки, але відносини між усуспільненим і приватним секторами побудував на засадах вільного ринку, Сталін зберіг державний контроль над селом, хоч визнав передчасною заміну товарообігу продуктообміном. Щоб врятувати колгоспи, генсек застосував у зимові місяці 1932-1933 рр. терор голодом в основних хлібовиробних регіонах, який призвів до загибелі мільйонів селян.

    Першопричиною терору голодом був провал комуністичного штурму, але в україномовних регіонах (УСРР і Північний Кавказ) в ньому чітко простежувався національний аспект. Виснажене Голодомором українське селянство перестало бути загрозою для радянської влади. Відповідно в політиці українізації сталися принципові зміни. Українізація Кубані та інших територій з українським населенням поза межами УСРР була назавжди припинена. Офіційний поділ українізації на більшовицьку і «петлюрівську» відкрив шлях до посилення великодержавного шовінізму. Шовіністична істерія набула відкритого характеру у зв’язку з оголошенням «буржуазного націоналізму» головною небезпекою для партії і держави. Разом з тим в УСРР кампанія українізації не припинялася. Використання національних символів тепер могло зміцнити тільки владу, а не ледь жевріючий визвольний рух. Модифіковану національну політику Кремля з 1933 р. почав здійснювати в Україні один з найбільш наближених поплічників Сталіна П.Постишев. Він демонстративно користувався етнографічними барвами (на кшталт вишиваної сорочки, яку одягав замість популярного серед комісарів сталінського френчу), але жорстоко переслідував потенційно небезпечну для режиму національну інтелігенцію.

    У повоєнні десятиліття коренізація більше не здійснювалася як така, що вичерпала свої завдання. Навпаки, від 1970-х рр. в Україні і Білорусії розгорнулася кампанія русифікації, спрямована на штучне підвищення питомої ваги росіян в населенні країни, оскільки їм загрожувало перетворення на національну меншину. Перемога в Другій світовій війні і перетворення СРСР на наддержаву значною мірою пояснювалися укоріненням влади вождів радянського комунізму в національних регіонах. Друге і третє покоління громадян Радянського Союзу було радянізоване практично повністю.

    Головним результатом коренізації стала поява титульних націй радянського типу. У перші пореволюційні роки вони існували лише як ідея в головах конструкторів держави-комуни. Разом з іншими суспільно-політичними і соціально-економічними перетвореннями 1920-1930-х рр. коренізація зробила реальністю відмінний від усіх інших радянський тип нації.

    Дещо парадоксальний, але насправді цілком прийнятний погляд на націю сформулював американський професор Бенедикт Андерсон у книзі, яка вперше з’явилася у 1983 р. і була перекладена на багато мов. Аналізуючи феномен нації на всіх етапах її розвитку, вчений підкреслив: «Вона уявлена, тому що представники навіть найменшої нації ніколи не знатимуть більшості своїх співвітчизників, не зустрічатимуть і навіть не чутимуть нічого про них, і все ж в уяві кожного житиме образ їх співпричетності»¹⁹. Відштовхуючись від цього визначення, можна краще збагнути радянський тип нації.

    Облік і контроль, до запровадження яких закликав В.Ленін, коли формулював чергові завдання радянської влади, торкнувся не тільки виробництва матеріальних благ, але й тих, хто їх виробляв. Ленінсько-сталінська держава пронумерувала і зафіксувала своїх громадян за ознаками національності і соціального стану. В анкетах громадяни обліковувалися навіть за національністю батьків і соціальним походженням. Одночасно держава-комуна атомізувала громадян, обмежуючи їхнє спілкування по горизонталі і заштовхуючи їх у підконтрольні своїм інститутам вертикалізовані організації. Радянські люди звикали жити під невсипущим оком патерналістської держави, яка позбавляла їх свободи, але гарантувала певний рівень задоволення матеріальних і культурних потреб. Під гаслом «національної за формою і соціалістичної за змістом» культури відбувалося руйнування національних традицій, які формувалися віками. Змушуючи громадян відвертатися від національних цінностей, агітаційно-пропагандистські відділи парткомів і підконтрольні їм установи гуманітарного профілю стали уникати термінології, пов’язаної з титульними націями. Термін «український народ», який натякав на існування української нації, в застійні 1970-80-ті рр. почали замінювати терміном «народ України» в розумінні всього багатонаціонального населення одного з географічних регіонів СРСР. Цим самим підкреслювалася причетність кожної людини в будь-якій союзній республіці (народ Білорусії, народ Казахстану тощо) до всієї сукупності громадян СРСР – радянського народу. Наприклад, в Конституції УРСР 1978 р. підкреслювалося, що вона приймається «народом УРСР», який керується ідеями наукового комунізму і усвідомлює себе невід’ємною частиною радянського народу²⁰.   

    7. Етнонаціональна карта України   

    Сформульовані висновки про вертикальну будову суспільства у відповідності із засадами «демократичного централізму» і про послідовне знищення вождями радянського комунізму горизонтальних, тобто незалежних від держави суспільних зв’язків були необхідні, щоб довести неможливість функціонування в СРСР громадянського суспільства у вигляді політичної нації. Тим більшим нонсенсом були сподівання на те, що політична нація здатна існувати в УРСР або в інших союзних республіках – квазідержавних утвореннях в кордонах радянської псевдофедерації.

    Коли Радянський Союз розпадався під впливом нерозв’язних проблем, породжених самим своїм існуванням, українці не думали про можливість і закономірність появи в їх республіці громадянського суспільства і політичної нації. Кількість тих, хто вимагав суверенізації республіки під гаслом «Україна – для українців!», була мізерною. Але народні депутати, які 16 липня 1990 р. прийняли Декларацію про державний суверенітет, тричі використали в преамбулі цього документу суто радянське поняття – «народ України»²¹.

    Визначення «Український народ – громадяни України всіх національностей» з’явилося тільки в Конституції 1996 р. У преамбулі Основного закону підкреслювалося, що Верховна Рада приймає Конституцію України, «спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійснення українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення»²². Це означало, що громадяни вже зрозуміли, що мусять утворювати в своїй сукупності Український народ (з великої літери!), тобто політичну націю, в усьому подібну національним спільнотам інших самостійних і незалежних держав-націй – членів Організації О’єднаних Націй. Проте таке розуміння ще залишалося в рамках декларативних тверджень. Адже становлення української політичної нації починалося з нуля.

    Формування в незалежній Україні громадянського суспільства і політичної нації являло собою об’єктивний процес. Проте він постійно натрапляв на перешкоди – як внаслідок важкої спадщини, що дісталася українській етнічній спільноті від дореволюційних і радянських часів, так і через втручання з боку панівних кіл тісно пов’язаної з Україною Російської Федерації.

    Визначальним чинником у формуванні політичної нації є здатність етнічних українців відчути себе титульною нацією в європейському розумінні цього терміну. Вони мають об’єктивні підстави бути лідерами в утворенні своєї політичної нації, оскільки становлять переважну більшість населення України. Проблема в тому, що для цього недосить тільки кількісного переважання у складі населення. Щоб бути лідерами, їм треба відповідати щонайменше трьом умовам. По-перше, подолати в собі породжене віками бездержавності почуття меншовартості. Йдеться про те, що образно можна назвати «виповзанням з Росії». По-друге, подолати відчуття зверхності по відношенню до своїх співгромадян іншої національності, яке породжене, судячи по всьому, відчуттям меншовартості і є його дзеркальним відбиттям. По-третє, позбавитися будь-яких форм залежності від Росії, які несуть загрозу політичній незалежності України. До втрати України Росія була імперією. Її громадяни все ще сподіваються на повернення України, а разом з нею – на повернення імперської величі, хоч часи імперій залишилися у минулому.

    Не дивлячись на те, що формування української політичної нації є об’єктивним процесом, воно безпосередньо залежить від наших державотворчих зусиль. Можна дискутувати з приводу того, що треба зробити в першу чергу для об’єднання громадян України всіх національностей у державотворчому процесі. Здається, однак, що цей процес стане цілком успішним тільки тоді, коли ми відмовимося вважати росіян національною меншиною.

    Переважна більшість українських росіян – це колишні радянські люди. Вони не були національною меншиною в будь-якій республіці Радянського Союзу, і не відчувають себе у такій якості в незалежній Україні. Проблема, однак, полягає не тільки, і навіть не стільки у відчуттях людей, які потрапили в іншу реальність. У теоретичній частині цього дослідження були перелічені складові частини політичної нації. Тут їх треба повторити:

- етнічна нація, яка становить більшість населення країни;

- нації або етнічні групи, які є аборигенними в цій країні;

- національні меншини, які належать до нації, що утворюють більшість населення в іншій країні.

    Поза сумнівом, росіян можна формально віднести до національної меншини, тому що громадяни цієї національності становлять більшість населення в сусідній країні. Разом з тим частина українських росіян в кордонах сучасної України належить до аборигенного населення, яке не можна назвати національною меншиною. Треба придивитися до поняття аборигенного, або автохтонного населення.

    Автохтонним населенням є українці на їх етнічній території, тобто на землі, яка була батьківщиною для їх предків упродовж багатьох поколінь. Чи можна назвати українців автохтонним населенням на колонізованій території, яка до них була вільною від населення? Очевидно, можна, оскільки поняття «прийшлі» існує тільки в парі з поняттям «місцеві», «тутешні». Місцевих не існувало, тому що Причорномор’я і Приазов’я впродовж віків були землями кочовиків, починаючи від печенігів і половців і закінчуючи ногайськими татарами. Коли царський уряд вигнав звідси кочовиків, «Дикий степ» почав інтенсивно заселятися за рахунок як народної, так і урядової колонізації. Першопоселенців доцільно розглядати як автохтонне населення. Зрозуміло, що серед них були українці, були й росіяни – в різних пропорціях: в західній смузі колонізації, від Бессарабії до Кубані переважали українці, в східній – росіяни. Отже, надійшла черга до розгляду питання про кордони сучасної України.

    Російська революція 1917 р. перейшла у 1918-1920 рр. в громадянську війну між білими і червоними, а також в цілий ряд міжнаціональних воєн. Міжнаціональні війни відбувалися в ситуації громадянської війни, але мусять розглядатися окремо. Саме через такі війни формувалися кордони виникаючих під час розпаду імперії національних держав, якщо мирним шляхом провести лінію розмежування не вдавалося. Спільним знаменником громадянських і міжнаціональних війн було прагнення більшовицької Росії відновити колишню імперію під гаслом «тріумфальної ходи Радянської влади», а потім – її намагання поширити своє панування на сусідні держави під гаслом світової революції.

    Напередодні Російської революції здавалося, що прагнення українців до національного самовизначення гальмується тільки імперськими колами, які гуртувалися навколо царя-самодержця. Та в розбурханій революцією країні кількість ворогів українського суверенітету почала множитися з вражаючою швидкістю. Поряд з білим рухом, який прагнув реставрувати імперські порядки, «українського питання» впритул не бачили ні прибічники конституційної демократії, ні соціалістичні течії – від поміркованих до екстремістських. У пореволюційній Україні політичні партії з однаковими соціальними програмами розкололися за національною ознакою.

    Тимчасовий уряд, який прийшов до влади в Петрограді після повалення царизму, відкладав розв’язання фундаментальних проблем на майбутнє, до Установчих зборів. Центральна Рада не збиралася, однак, зволікати з розв’язанням національного питання. Один з її лідерів В.Винниченко прибув до Петрограда на чолі представницької делегації, щоб поставити питання про автономію. В цих російсько-українських переговорах труднощі почалися якраз з визначення кордонів України. Українська делегація запаслася довідками Російської академії наук, в яких аналізувалися підсумки першого і єдиного до революції Всеросійського перепису населення 1897 р. Перепис засвідчував, що в губернському розрізі україномовне населення переважало у трьох губерніях Правобережжя (Волинській, Подільській і Київській), трьох губерніях Лівобережжя (Полтавській, Харківській та Чернігівській) і трьох губерніях Півдня Росії (Катеринославській, Херсонській і Таврійській). Українці чисельно переважали і в Кубанській області, козацьке населення якої користувалося самоврядуванням. Поважаючи права козацької Кубані, Центральна Рада вважала передчасним ставити перед російським урядом питання про включення області до складу української автономії.

    Тимчасовий уряд передав питання на розгляд комісії юристів, але вона не визнала кордонів, визначених Центральною Радою за етнографічною ознакою. У крайньому разі комісія погоджувалася вважати Україною територію, яка була приєднана до Російської держави у 1654 р. Тому Тимчасовий уряд визнав автономію України у складі п’яти губерній – Київської, Волинської, Подільської, Полтавської і Чернігівської (без її північних повітів). Коли більшовики скинули цей уряд, Центральна Рада проголосила автономію України у складі дев’яти губерній, але без Криму, де українці не становили більшості населення.

    Спочатку більшовики, як і Тимчасовий уряд, погоджувалися визнати кордони УНР не за етнографічним, а за історичним принципом: з чим прийшов гетьман Богдан Хмельницький до царя Олексія Михайловича. Пристосовуючи територіальну структуру своїх регіональних організацій до конфігурації національних регіонів, вони утворили на території майбутньої УНР два міжрегіональних об’єднання – Донецько-Криворізьку область з центром у Харкові і Південно-Західний край з центром у Києві. Надалі, однак, позиція більшовицького керівництва у територіальному питанні змінилася. Мережа більшовизованих рад на Півдні і на Сході України була найбільш розвинутою. Натомість на Заході і в Центрі мережа рад була малорозвинутою, і не у всіх радах більшовики здобули перевагу. Всеукраїнський з’їзд рад, який мусив розглянути питання про владу в УНР, треба було наповнити більшовиками максимальною мірою. Тому їх керівники погодилися з кордонами УНР, визначеними Центральною Радою.

    Радянська Україна успадкувала від УНР конфігурацію кордонів, яка включала дев’ять дореволюційних губерній (без Криму). Отже, її територія сформувалася за єдино справедливим у міжнародному праві принципом: кількісної переваги певного етносу на певній території. Згода більшовицького керівництва визначити кордони України за етнографічним принципом була викликана суто політичними обставинами 1917 р. Спроби українського уряду в 20-х рр. приєднати до України заселені переважно українцями, як показав перепис населення 1926 р., прилеглі території Російської Федерації не увінчалися успіхом. Більше того, у 1925 р. до складу РСФСР були передані за рішенням керівництва РКП(б) Таганрозький і Шахтинський округи. Подальша територіальна експансія Кремля призвела до істотного приросту території УРСР, тому що поглинені західноукраїнські землі могли бути включені, за логікою, тільки до складу України. Разом з тим УРСР з волі Сталіна втратила свої етнічні землі на захід від лінії Керзона, які увійшли до складу Польщі і були звільнені від українського населення (Холмщина, Підляшшя, Посяння, Лемківщина). Крим був переданий Україні тільки в 1954 р.

    Як правило, сучасну територію України поділяють на чотири регіони – Захід, Центр, Південь і Схід. У дальшому викладі чотиричленний поділ, в рамках якого розраховані дані соціологічних обстежень, теж буде використовуватися. Проте є можливість скомпонувати дані переписів населення в інший спосіб – за історичними регіонами. В основу такого підходу закладено поділ України на її первинні, тобто етнічні, і вторинні, тобто суто етнографічні території.

    Колонізовані території колишнього «Дикого поля» заселялися спільними зусиллями українців і росіян в діапазоні від Бессарабії до Каспійського узбережжя. Отже, на цих пустельних землях, звідки царський уряд вигнав кочовиків, як українці, так і росіяни ставали аборигенним населенням. Оскільки кордони визначилися в кінцевому підсумку за етнографічним принципом, колонізовані землі з перевагою українців відійшли до України, а з перевагою росіян – до Російської Федерації (Таганрозький округ, Кубанська область і південні райони Центральної Чорноземної області з переважаючою кількістю українців у складі населення були виключеннями).

    Україна в її сучасних кордонах має два етнічні і три колонізовані регіони. До етнічних належать Наддніпрянська Україна у складі семи областей (Вінницька, Житомирська, Київська, Полтавська, Хмельницька, Черкаська і Чернігівська) та західноукраїнські землі у складі семи областей (Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська і Чернівецька). До колонізованих відносяться Слобідська Україна (Сумська і Харківська області), Причорномор’я і Крим у складі чотирьох областей (Кіровоградська, Миколаївська, Одеська, Херсонська) та Автономної республіки Крим, а також Приазов’я і Донбас у складі чотирьох областей (Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Луганська)*.

    До аналізу національного складу населення України слід підходити не тільки за критерієм лінгвоетнічних груп, який відділяє україномовних українців від російськомовних та росіян. Двомовність не можна абсолютизувати, розглядаючи її як показник русифікації і вияв відсутності національної свідомості. Суть справи не тільки в тому, що етнічні росіяни й етнічні українці можуть знаходитися по обидві сторони барикад, які з’явилися тепер на Сході України. Громадян України не можна ділити тільки за мовою, визначаючи наявність або відсутність у них національної свідомості. Далі побачимо, що до подій, пов’язаних з Євромайданом та Революцією гідності, велика кількість україномовних українців не розглядала себе у першу чергу як громадян України. Чи змінилася ситуація в наші дні, соціологи незабаром з’ясують.

    Зміни в чисельності населення історичних регіонів за 42 роки (останній перепис відбувся в 2001 р.) виглядають так²³:

Бачимо, що землі освоєння практично дорівнюють первісній етнічній території (50,6% проти 49,4%). Для народу, який не мав власної державності впродовж сотень років, такий результат є унікальним. Він засвідчує не стільки наявність сприятливих обставин для розселення під імперською парасолькою, скільки величезну життєву силу українського народу.

    Перелічені вище етнічні землі за лінією Керзона, які опинилися поза державним кордоном України, є неспівставно меншими за площею, ніж втрачена смуга суцільного розселення українців на північ і північний схід від Луганщини і Донеччини, а також на північний схід від Харківщини. Кількість українців, які проживали в Російській імперії поза сучасними кордонами України, дорівнювала за переписом 1897 р. 1560 тис. осіб. Зокрема, їхня питома вага була набагато більшою, ніж 50% у шести південних повітах Воронезької і Курської губерній. За цими даними, перерахованими на конфігурацію сучасного адміністративно-територіального поділу, кількість українців у Краснодарському краї становила 47%, на Ставропіллі – 37%, в Ростовській області – 28%²⁴. Українці активно освоювали землі і в інших регіонах імперії – Поволжі, Західному Сибіру, Північному Казахстані, на Далекому Сході.

    Детальний розгляд історичних регіонів України був необхідний, щоб виявити характер розселення українців і росіян. Часто можна зустріти твердження про те, що Львів є своєрідним центром українців, а Донецьк – центром росіян. Таке твердження не позбавлене певного ґрунту, хоч питома вага росіян в Донецьку за переписом 2001 р. не досягала 50%. Враження про російськість Сходу ґрунтується на наявності у складі населення України чотирьох лінгвоетнічних груп. Велика кількість російськомовних українців є наслідком перебування України у складі Росії впродовж семи поколінь. Спроби прискореного перетворення їх на україномовних українців приречені на провал, тому що перехід з однієї мови на іншу не може бути результатом короткочасної кампанії. Як свідчить досвід, адміністративно здійснювана українізація негативно позначилася на становленні політичної нації.

    Відмінності в характері і ментальності населення є наслідком не тільки національних, але й соціальних чинників. Західноукраїнські землі знаходилися під радянською владою впродовж двох, а не трьох поколінь. Слід додати, що звільнення населення від «совковості» впродовж останніх двох десятиліть відбувалося на Заході і в Центрі з посиленою швидкістю, тоді як на Сході і Півдні натрапляло на істотні перешкоди через різні причини.

    Розглянемо динаміку чисельності і питомої ваги українців та росіян в історичних регіонах України за чотири десятиліття, тобто до останнього перепису населення у 2001 р.:²⁵

Таблиця підтверджує раніше зроблений висновок про те, що росіяни являють собою національну меншину тільки в етнічних (історичних) регіонах України. Натомість в етнографічних, тобто колонізованих регіонах їхня питома вага коливається в діапазоні від 20 до 30%. Формально вони й тут є національною меншиною, фактично ж їх треба розглядати як переважно аборигенне населення. Питома вага українців у південних і південно-східних регіонах істотно менша, ніж у Слобідській Україні. Це пояснюється тривалішим часом освоєння нової території. На Слобожанщину в кордонах Російської держави українці активно переселялися з XVII ст.

    Прийнято вважати, що Україна є багатонаціональною країною. Однак це суто формальне твердження, яке може бути цілком справедливе тільки для західноукраїнського регіону. Національно однорідною треба назвати тільки Наддніпрянську Україну. Населення трьох інших регіонів представлене переважно українцями і росіянами. Взаємовідносини між ними мусять визначати темпи формування і характер української політичної нації.

    Розглянемо зміни в чисельності десяти найбільших національностей України між переписами 1989 і 2001 рр.:

Мабуть, головною умовою згуртування громадян України в єдину політичну націю є визнання ними необхідності мати одну державну мову. Визнання російської мови рідною половиною населення – це результат асиміляторської політики російської і радянської імперій.

    Наявність однієї державної мови не означає заборони користуватися рідною мовою. Одна державна мова не викличе будь-яких утруднень в повсякденному житті. За даними моніторингу Інституту соціології НАН України, у 2013 р. лише один відсоток населення не розумів української мови і тільки третина одного відсотка не розуміла російської. На відміну від політиків, опитувані громадяни не були стурбовані мовним питанням. Серед 14 чинників, які мусили об’єднувати, на думку соціологів, український народ, вони поставили мову на десяте місце²⁶.

    Завершуючи тему про динаміку національного складу населення України, треба зупинитися ще на одному надзвичайно важливому питанні. Хто вони, ці росіяни, які є нашими співвітчизниками? Чи схожі вони на росіян, які живуть в Росії? Якому громадянству вони надають перевагу – українському чи російському?

    Розглядаючи це питання, треба насамперед усвідомити, що російські росіяни впродовж багатьох поколінь були державоутворюючою етнічною спільнотою – спочатку народністю, а потім нацією. Їх можна вважати імперською нацією, оскільки вони самі себе вважають такою, як свідчать численні соціологічні опитування. Впливаючи на людей іншої національності, які живуть поряд з нею, імперська нація зазнавала й зворотного впливу. Тому в імперіях традиційного типу вона менш згуртована, ніж будь-яка інша нація в кордонах імперії. Регіональні відмінності між росіянами в Росії дуже великі, хоч їх об’єднує усвідомлення себе імперською нацією.

    Політика Кремля завжди спрямовувалася на створення в кожному національному регіоні консолідуючої прокладки з росіян або російськомовних представників відмінної від основної маси населення національності. Найбільш виразно така політика проявлялася в республіках Балтії і в Україні. Тому певна частка російськомовного населення сучасної України не відділяє себе від імперської нації. Наскільки вона вагома? Аналізуючи процеси формування української політичної нації в наступному підрозділі, ми побачимо на підставі соціологічних опитувань, що ця частка не перевищує кількох відсотків. Добре чи погано, але в сучасних кордонах України за кілька сотень років сформувалася вагома російськомовна спільнота з росіян та поглинутих ними у мовному відношенні українців і представників інших народів, яка чітко відділяє себе від України або Росії. Зосереджена в основному на Донбасі, вона має регіональну свідомість і не піддається впливам суто української або суто російської культури. Обриси цієї спільноти нечіткі, і це засвідчив, як ми бачили, перепис населення 2001 р. На поведінку людей регіональної спільноти впливають не стільки національні, скільки соціально-економічні чинники. Цю закономірність добре проілюстрував історичний досвід останніх ста років.

    Роздуми над етнонаціональною картою України допоможуть нам більш об’єктивно оцінити досягнення і провали у формуванні української політичної нації.

     Станіслав  Кульчицький – доктор історичних наук, професор, завідувач відділу історії України 20-х – 30-х рр. ХХ ст. Інституту історії України Національної  академії наук України.

Див.: Частина 1;  Частина 3.

1. Дорошенко Дмитро. Доба Центральної Ради. – Нью-Йорк, 1954. – С. 270.

2. Тисяча років української суспільно-політичної думки. – Том VI. – К., 2001. – С. 373.

3. Якубова Л.Д. Національні меншини України // Енциклопедія історії України. – Том 7. – К., 2010. – С. 332.

4. Пиріг Руслан. Українська гетьманська держава 1918 року. Історичні нариси. – К., 2011. – 336 с.

5. Пиріг Р. Національна політика Української гетьманської держави // Національне питання в Україні XX-початку XXI ст.: історичні нариси. – К., 2012. – С. 129.

6. Історія Радянської Конституції в декретах і постановах Радянського уряду. 1917-1936. – К., 1937. – С. 152-153.

7. ЦК РКП(б)-ВКП(б) и национальный вопрос. – Кн.1. 1918-1933 гг. – М., 2005. – С. 609-611.

8. Історія Радянської Конституції в декретах і постановах Радянського уряду. 1917-1936. – С. 259, 279.

9. ЦК РКП(б)-ВКП(б) и национальный вопрос. Кн. 1. – 1918-1933 гг. – С. 612.

10. Там само.

11. Єфіменко Г., Якубова Л. Національні відносини в радянській Україні (1923-1938) // Національне питання в Україні XX-початку XXI ст.: історичні нариси. – К., 2012. – С. 217-218.

12. Юрійчук Є.П. Становлення і характер радянської влади в Україні. Історико-правові аспекти (1917-1922). – К., 1998. – С. 41.

13. Затонський В. Із спогадів про українську революцію // Літопис революції. – 1930, № 5. – С. 172.

14. Сталин И. Сочинения. – Т. 4. – С. 359.

15. В.І.Ленін про Україну. – Частина II. – 1917-1922. – К., 1969. – С. 359.

16. Сталін Й. Твори. – Т. 5. – С. 235-236.

17. Сталин И. Сочинения. – Т. 5. – С. 240-241.

18. Мартин Терри. Империя «положительной деятельности». Нации и национализм в СССР. 1923-1939. – М., 2011. – С. 119.

19. Андерсон Б. Уявлені спільноти. – К., 2001. – С. 22.

20. Конституції і конституційні акти України. Історія і сучасність. – К., 2006. – С. 121.

21. Там само. – С. 188.

22. Там само. – С. 215.

* Дніпропетровську область географічно можна віднести до Наддніпрянської України. Проте вже з дореволюційних часів під впливом індустріалізаційних процесів вона виявилася тісно пов’язаною під економічним кутом зору з областями Донбасу. В радянські часи існував Донецько-Придніпровський економічний район.

23. Кульчицький С. Російська тінь на незалежності України // Політика і час. – 1993, № 11. – С. 52; Урядовий кур’єр. – 2002, 28 грудня.

24. Заставний Ф.Д. Східна українська діаспора. – Львів, 1992. – С. 6-7.

25. Кульчицький С. Російська тінь на незалежності України // Політика і час. – 1993, № 11. – С. 54; Урядовий кур’єр. – 2002, 28 грудня.

26. Українське суспільство. 1992-2013. Стан та динаміка змін. Соціологічний моніторинг. – К,, 2013. – С. 6, 488.