Міфологеми, кліше, шаблони…

Загальновідомі твердження про минуле не завжди витримують перевірку фактами. Однак навіть після аргументованого спростування вони, як правило, продовжують існувати у вигляді історичних шаблонів. З тематикою та хронологією моїх досліджень (історія УСРР 1917–1923 рр.) тісно пов’язані три історичних кліше, що не мають стосунку до реальних фактів: день Червоної армії (23 лютого), день створення СРСР (30 грудня) та твердження про те, що Харків був першою столицею України. І якщо міф про створення Червоної армії, «свято» якої фактично і сьогодні відзначають на державному рівні, почав запроваджуватися ще з 1919 р.¹, в тому числі й в УСРР², а 30 грудня як дата створення СРСР була легітимізована лише після колективізації та Голодомору³, то теза про «першостоличність» Харкова – продукт новітньої доби. Цей ідеологічний конструкт є прикладом вдалої міфотворчості в умовах підвищення інтересу до історії України та недостатніх знань про минуле.

Щоби на власному досвіді підтвердити/спростувати поширеність тези про першостоличність Харкова, я спробував провести своєрідне опитування як серед колег, що мають історичну освіту (в тому числі й у фейсбук-групі historians.in.ua), так і серед знайомих нефахівців. Добре розумію, що таке опитування не є достатньо верифікованим зрізом знань. Але результати, на мій погляд, відбивають загальні уявлення. Навіть більшість фахових істориків називають Харків (з різними епітетами), керуючись першими асоціаціями на вислів «перша столиця в українському контексті». Серед нефахівців твердження «Харків – перша столиця України» взагалі сумніву не підлягало (якщо, звичайно, хоч якесь місто називалося).

Найбільшою популярністю вказаний конструкт користується в самому Харкові – там працює очолюваний Костянтином Кеворкяном телеканал «Перша столиця», проводяться різного роду конкурси та змагання, у назві яких вживається це визначення; добре відома команда КВК з такою назвою; у «в контакте» існує група «Первая столица - Харьков», яка станом на 1 березня об’єднувала понад 5100 осіб, Харківський лікеро-горілчаний завод навіть випускав (чи ще випускає?) горілку «Перша столиця» тощо. Стаття з назвою «Перша столиця», у якій йдеться про Харків, вміщена в російськомовній та україномовній Вікіпедії, що сьогодні є найпопулярнішим в масах джерелом інформації про минуле.

У визнання за Харковом статусу першої столиці є чимало супротивників. Характерними для їх поглядів є твердження Сергія Грабовського: «… Можна нагадати про ще одну досі живу міфологему тих часів, яку відтворюють деякі політики та журналісти, – про Харків як про “першу столицю” України. Так, це місто було столицею, але столицею Української Соціалістичної Радянської Республіки півроку в 1919-му та з 1920 по 1934 роки. Реально ж першою столицею України в 1917 році став Київ»⁴.

Відзначимо, що як у випадку ствердження, так і при критиці вказаної міфологеми, під означенням «перша» розуміється, як правило, поняття синонімічне до «того, що було спочатку», «перед другим» тощо. Переважна частина наявних заперечень нівелюється, якщо означення завершити словосполученням «радянської України». Оскільки ж радянська України становила зовсім інший у порівнянні з УНР Центральної Ради тип державності, яка, до речі, збереглася в умовах «комуністичного будівництва», то слід визнати, що акцентування уваги на Києві як столиці УНР не спростовує основних аргументів прихильників радянської першостоличності Харкова.

Звернемося до предмету дослідження. Тлумачний словник української мови визначає слово «столиця» як «головне місто, адміністративно-політичний центр держави, республіки і т. ін.»⁵. «Центральність», як правило, визначається розміщенням вищих виконавчих та законодавчих органів. Велику вагу має також місцезнаходження головних наукових та культурно-освітніх установ. У випадку з радянською Україною з 1919 р. сюди необхідно додавати і керівні органи КП(б)У (наприкінці 1917 – початку 1918 р. їх ще не існувало).

В умовах війни, несталої політичної ситуації чи нестабільності стає актуальним поняття «тимчасова столиця». Цю дефініцію вживаємо при характеристиці такого становища, коли й у суспільстві, й представниками владних органів столицею визнається одне місто, але внаслідок тих чи інших чинників, що унеможливлюють перебування вищих органів влади у загальновизнаній столиці, вони розміщуються в іншому місті. Наприклад такими тимчасовими адміністративно-політичними центрами УНР у період визвольних змагань ставали Вінниця, Кам’янець-Подільський тощо, однак справжньою столицею завжди визнавався Київ.

Київ – столиця радянської України в 1918–1919 рр.

Аналізуючи питання про столицю, слід пам’ятати про одну деталь, яка часто залишається поза увагою прихильників «першостоличності» Харкова: радянська влада як загальноукраїнське явище була започаткована наприкінці 1917 р., тобто саме з цього часу можна розпочинати пошуки «першої столиці» радянської України. Втім, до першого періоду її існування (грудень 1917 – квітень 1918 р.) можна ставитися з певними пересторогами. Навіть формальні ознаки, вже залишаючи поза увагою аналіз її сутності, мало нагадували ту радянську Україну, яка була відома надалі: за зразком та аналогією державного утворення під егідою Центральної Ради вона була названа у грудні 1917 р. Українською Народною Республікою (УНР), а уряд – Народним секретаріатом. Слід також додати, що основу уряду, його реально дієву частину склали «кияни», тобто ті більшовики, які на початку грудня 1917 р. збиралися на І Всеукраїнський з’їзд рад в Києві і саме це місто бачили як єдино можливий центр України.

Радянська УНР була створена за згодою з більшовицьким центром і тому відразу здобула безумовну підтримку ленінського Раднаркому. Своєю чергою, це утворення з початку свого існування претендувало на ті території, які визнала українськими Центральна Рада. Це слугувало однією з причин конфлікту із вже на той час усталеною Харківською радянською владою. Градус протистояння між двома радянсько-більшовицькими (Харківською та загальноукраїнською) владами охарактеризував за свіжим слідом подій перший Народний секретар радянської УНР з військових справ Василь Шахрай: «Під час перебування ЦВК і Народного секретаріату в Харкові стосунки між ним і місцевою Радою і більшовиками було надзвичайно зіпсовані, і під час від’їзду справа ледь не дійшла до збройного протистояння»⁶. Таке непорозуміння між різними гілками радянської (у той час це звучало як «совітської») влади було можливим лише наприкінці 1917 – на початку 1918 рр., коли загальноприйнятим було розуміння радянської влади в контексті гасла «Вся влада місцевим радам!».

Вказаний конфлікт по суті дає відповідь на питання про статус Харкова в цей період – про Харків як столицю України не може бути й мови, це місто стало лише тимчасовим і вкрай незатишним місцем перебування вищих органів влади радянської УНР, що були вимушені там базуватися з огляду на підконтрольність Києва Центральній Раді. Водночас незаперечним є той факт, що наприкінці 1917 – на початку 1918 р. усіма політичним силами, які своїм політичним завданням ставили прихід до влади в межах України, столичним містом бачився лише Київ. Тому цілком закономірно, що як тільки-но виникла можливість, керівництво новоствореної радянської УНР переїхало до Києва. Таким чином, найбільше, що можна визнати за Харковом в перший період існування радянської влади в Україні, і то зі значними пересторогами – це статус першої з «тимчасових столиць» радянської України, до числа яких з не меншими підставами можна також зарахувати Полтаву, Катеринослав та Таганрог – в цих містах перебував Народний секретаріат після відступу з Києва.

Радянська Україна грудня 1917– квітня 1918 рр. мала чимало особливостей, які не є характерними для наступних періодів. Врешті, й в сучасному Харкові, так само як і в наведеному твердженні С. Грабовського, відлік «першостоличності» ведеться від 1919 р. Окрім цього, день встановлення радянської влади в начебто всеукраїнському масштабі (Харківський так званий І Всеукраїнський з’їзд рад) ніколи не мав статусу державного свята і особливо не відзначався. Навіть формальна назва радянської України лише 1919 року набула знайомих для міжвоєнного періоду обрисів – у декреті Тимчасового робітниче-селянського уряду України від 6 січня (опубліковано 14 січня) 1919 р. «Про назву Української Республіки» йшлося про таке: «Надати Республіці назву «Українська Соціялістична Радянська Республіка»⁷. З такою назвою радянської України у березні 1919 р. була ухвалена перша Конституція УСРР, така ж назва зберігалася до ухвалення нових Конституції СРСР та радянської України, що були оформлені відповідно в грудні 1936 та в січні 1937 рр. Отже, існують вагомі підстави першостоличність того чи іншого міста визначати саме починаючи з 1919 р.

Якщо вважати головною ознакою першої столиці УСРР початкове місцеперебування уряду радянської України, то Харків зразка січня–лютого1919 р., навіть у порівнянні з першим періодом, не має підстав для такої назви. Тимчасовий робітниче-селянський уряд України (ТРСУУ) був утворений за згодою Кремля 28 листопада 1918 р. у Курську і того ж дня було вирішено, що місцем його перебування має бути місто Суджа. З огляду на тогочасне територіальне розмежування Курськ як територія РСФРР з числа «претендентів» на звання «першої столиці» випадає. Суджанський же повіт у той час належав Україні, що й давало формальні підстави Тимчасовому робітниче-селянському уряду України вважатися українським⁸. Ухвалене на засіданні ТРСУУ від 27 грудня 1918 р. рішення про його (уряду) переїзд із Суджі до Білгорода⁹ дає підстави стверджувати про наявність ще однієї «тимчасової» чи «тимчасово першо-другої» столиці радянської України – Білгорода.

З аналізу протоколів ТРСУУ слідує, що Суджа столицею України була майже місяць (з 29 листопада до 27 грудня 1918 р.). Та вже 3 січня 1919 р. за допомогою німецьких військ, що ще не були евакуйовані з України, більшовикам вдалося зайняти Харків. Невдовзі після опанування Харковом уряд радянської України переїхав до цього міста. До Києва Червона армія увійшла 5 лютого 1919 р.

Цього разу в Харкові подібних до 1918 р. суперечностей між центральною та місцевою гілками радянської влади не могло бути, адже тепер місцеві органи влади (спочатку це були ревкоми) призначалися «згори». Втім, відразу після зайняття Києва і утворення там керованих більшовиками органів влади постало питання про переведення туди як до загальновизнаного всеукраїнського центру вищих органів влади УСРР. Відряджений до Києва Микола Скрипник у доповіді Раднаркому УСРР, датованій 13 м лютим 1919 р., зазначав: «Тимчасове місцеперебування українського уряду в Харкові ставить питання про модус діяльності державних установ, що підлягають збереженню, аж до ревакуації уряду до Києва»¹⁰.

15 лютого 1919 р. на засіданні ЦК КП(б)У розглядалося ухвалене незадовго до того рішення контрольованого більшовиками Київського міськвиконкому про переведення столиці до Києва. Доволі несподівано деякі діячі почали чинити йому спротив. Найлогічнішим було заперечення Якова Епштейна (Яковлєва), яке, по суті, добре пояснює мотиви майбутньої (з 1920 р.) «столичності» Харкова: «У нас скликається з’їзд (Всеукраїнський з’їзд рад. – Авт.). З’їзд має бути комуністичним. Якщо з’їзд буде в Харкові – центром з’їзду буде Донецьк[ий ] басейн, в Києві – Київський і Волинський та інші райони. Есерівська небезпека завелика, тому Київ непридатний»¹¹.

Реально питання про столицю радянської України вирішувалося Кремлем. Немає підстав не довіряти твердженню Х. Раковського, висловленому в березні 1920 р. на IV Всеукраїнській конференції КП(б)У: «Потрібно сказати, що взагалі ЦК РКП не втручався в діяльність ЦК КПУ, за винятком двох-трьох випадків. Перший випадок був, коли питання торкнулося столиці, чи мала бути столиця в Харкові чи в Києві. Було дві думки. Частина товаришів – Ворошилов, Яковлєв, Артем були за те, щоб столиця була в Харкові, інша ж частина – тов. Бубнов, Пятаков і я стояли за те, щоб столиця була перенесена до Києва. Це питання ЦК РКП вирішив на користь Києва»¹².

До ІІІ Всеукраїнського з’їзду рад (6–10 березня 1919 р.) питання про столицю принципово було вже узгоджене. У перші години його роботи Християн Раковський остаточно розставив крапки над «і». Після завершення вітальних промов, він звернувся до делегатів з’їзду з такими словами: «Товариші, перед тим, як перейти до виборів президії, я від імені уряду буду просити З’їзд затвердити одне наше важливе рішення: бажаючи довести усім українським робітникам та селянам, а ще більше усім нашим ворогам зовнішнім та внутрішнім, що сучасна радянська влада на Україні є всеукраїнською радянською владою, уряд вирішив перенести столицю з Харкова до Києва. Пропоную З’їзду затвердити це рішення вставанням. (Всі встають. Крики «браво». Бурхливі, тривалі оплески) (курсив оригіналу. – Авт.)»¹³. Отже, рішення про визнання Києва столицею України було затверджено найвищим органом влади України – Всеукраїнським з’їздом рад. Конституція УСРР (10, 14 березня) ухвалювалася хоч і в Харкові, але вже в умовах офіційно затвердженої «столичності» Києва. Технічні моменти переїзду узгоджувалися на декількох засіданнях РНК УСРР, перше з яких відбулося 7 березня 1919 р.

Останнє засідання уряду в Харкові, вже у значно скороченому складі, але за участі його голови Х. Раковського, відбулося 21 березня 1919 р.¹⁴. Перше засідання в Києві відбулося 23 березня 1919 р. ще без Раковського. Того дня головував нарком військових справ Микола Подвойський¹⁵. Х. Раковський долучився до засідань уряду 26 березня. Вищі орган влади радянської України остаточно перебазувалася до головного міста республіки.

З низки постанов ЦК РКП(б), виданих після березня 1919 р., можна зробити беззаперечний висновок про незадоволення більшовицького центру завеликою, як на його погляд, «самостійністю» українських владних органів під час ухвалення тих чи інших управлінських рішень. Так співпало, що подібна «самостійність» почала яскравіше виявлятися після переїзду уряду УСРР до Києва. Однак в квітні–серпні 1919 р. про наміри Кремля повернути політичний центр УСРР до Харкова не йшлося.

Київ залишався столицею УСРР до виїзду звідти вищих владних структур 30 серпня 1919 р. Та й після цієї евакуації саме Київ вбачався центром майбутньої радянської України. Про це, зокрема, свідчить телеграма від 16 жовтня 1919 р., надіслана під час тимчасового звільнення Києва від денікінських військ. У ній наголошувалося: «Київ зайнятий червоними військами. Зі столиці Радянської України від імені Центр[ального] Виконавчого Комітету рад України шлемо вітання своє Росії...»¹⁶. Серед підписантів цієї телеграми були В. Затонський (за голову ВУЦВК), О. Шумський та низка інших членів ВУЦВК.

Столиця УСРР – наявна та уявна (грудень 1919–1920 рр.).

Після того, як означилася перемога над денікінцями, перед Кремлем постало питання, як бути з Україною. Протягом листопада – початку грудня 1919 р. воно було принципово вирішене. Важливою складовою нового підходу стало повернення характерної для кінця 1917 – початку 1918 рр. незалежницької риторики, на яку в 1919 р. діяло табу. Однак, за планами більшовиків, така риторика мала супроводжуватися не послабленням, а посиленням економічного централізму. Інакше кажучи, наприкінці 1919 р. у відсутності всеукраїнського економічного центру Кремль бачив одну з важливих передумов зміцнення своєї влади в Україні. Разом з цим без всеукраїнського адміністративно-політичного центру обійтися було неможливо, оскільки це чітко і неминуче вказало би на окупаційний характер більшовицької влади.

У численних постановах і резолюціях з українського питання, ухвалених в листопаді–грудні 1919 р. ЦК РКП(б) та нарадами українських комуністів, що перебували у Москві, питання про столицю радянської України не ставили. Однак центральні органи влади УСРР, потреба відновлення яких була визнана Кремлем, мали таки десь розміститися. Згідно настанов компартійного центру вищим загальноукраїнським органом влади мав стати Всеукраїнський революційний комітет. Формально рішення про його створення було оголошено від імені президії ВУЦВК та РНК УСРР «дня 11 грудня 1919 року, у день звільнення Полтави та Харківа»¹⁷.

Окрім «радянського», і майже одночасно з ним, створювався і новий український компартійний центр (тимчасове бюро КП(б)У). Три діячі – Затонський, Мануїльський та Петровський, – були у складі обох центрів від початку їх існування, Раковського до Всеукрревкому було введено як тільки-но він переїхав до України – на початку лютого 1920 р. Місце перебування цих центрів і визначало столицю України.

12 грудня 1919 р. на засіданні тимчасового бюро ЦК КП(б)У в присутності Петровського, Мануїльського та Рафаїла (Фарбмана), яке відбулося у Серпухові, було ухвалено «обрати місцеперебуванням Секретаріату ЦК м. Харків. Негайно розпочати приготування до від’їзду з тим, щоб від’їзд міг статися не пізніше 16 грудня».¹⁸. На засіданні цього керівного органу від 15 грудня (присутні: Раковський, Петровський, Мануїльський та Косіор) було вирішено «наполягати перед ЦК РКП, щоб ревком міг негайно перенести своє місцеперебування до Харкова»¹⁹. Зауважимо, що Київ як варіант не міг навіть розглядатися, тому що його більшовики на той час ще не опанували.

Наміри (прохання) ЦК КП(б)У не були скільки-небудь вагомою гарантією здійснення запланованого. Усе вирішував Кремль. Лише 17 та 18 січня 1920 р. політбюро ЦК РКП(б) нарешті задовольнило клопотання ЦК КП(б)У від 15 грудня 1919 р. про переїзд : «ЦК КПУ, Всеукраїнський ревком та Штаб Південно-Західного фронту перевести до Харкова»²⁰. Виконання цієї постанови перетворило Харків на політичний та адміністративний центр України. Того ж дня до Київського комітету КП(б)У, де вже працював член тимчасового бюро ЦК КП(б)У та Всеукрревкому В. Затонський, було спрямовано також Станіслава Косіора (член компартійного центру КП(б)У), а 22 січня 1920 р. було додано й Я. Епштейна (Яковлєва). Після таких кадрових призначень Київ, якщо можна так висловитися, виглядав «трохи столицею», або «не зовсім не столицею» чи своєрідною «другою столицею». Звичайно, таке означення не заперечує того, що Харків перетворився на політико-адміністративний центр УСРР, тобто де-факто – столицю України. Однак аналіз згаданих обставин дає змогу визначити, що Харків став політичним центром УСРР не наприкінці 1919, а з кінця січня 1920 р. Саме з цього часу можна вести відлік «столичності» Харкова.

Чи слід стверджувати, що Харків з 1920 р. став повноправною столицею УСРР, тобто чи можна відмовитися від означення «тимчасова»? Це питання складніше. Однією з головних причин розташування керівних органів УСРР в Харкові була слабкість більшовицьких позицій в Києві і його околицях та критичніше ставлення «київських» комуністів до здійснюваної на той час національної політики. Це посилювало побоювання Кремля щодо можливих спроб українського субцентру влади отримати реальні управлінські повноваження, а такі дії вже суперечили би не лише планам Кремля щодо України, а й баченню принципів «комуністичного будівництва» загалом.

Попри такі побоювання, наприкінці 1919 – на початку 1920 р. думка про тимчасовість Харкова як політичного центру України в тривалішій перспективі сприймалася і у Москві, і в Україні як аксіома. Так, приміром, коли ще під час свого перебування в Росії Мануїльський та Петровський наприкінці грудня 1919 р. поставили питання про створення центрального загальноукраїнського банку, то їм з очолюваного Миколою Крестинським Наркомату фінансів РСФРР у цьому було відмовлено такими аргументами: «Що стосується відкриття в Харкові Центрального Банку, то Володимир Ілліч цілковито згодився зі мною, що у відкритті такого банку немає жодної потреби, що доки ви будете в Харкові, Вас буде обслуговувати Харківська контора, а в Києві – Київська (виділення наше. – Авт.)»²¹. Схоже бачення висловив і В. Затонський в датованому 3 січня 1920 р. листі до В. Леніна: «Те, що центр нині в Харкові – це правильно – міцніше зв’язок з Південним фронтом, з Москвою краще, але ще раз звертаю Вашу увагу, не забувайте Києва – справжньої політичної столиці України (виділення наше. – Авт.)»²². Заперечення вказаної тези нам не вдалося відшукати в жодному з тогочасних проаналізованих дописів. Однак обставини не сприяли поверненню політико-адміністративного центру до Києва.

Після 1920 року.

Певний час питання про столицю залишалося у підвішеному (невирішеному) стані. Зрозуміло, що воно було політичним, а тому в межах УСРР основні директиви з нього мав надати ЦК КП(б)У. Виконуючи настанови ХІІ з’їзду РКП(б), політбюро ЦК КП(б)У 1 червня 1923 р. розглянуло питання «Харків – столиця України»: «Визнаючи, що Харків має надовго залишатися столицею України, вважати необхідним концентрування в ньому усіх основних українських культурних центрів, як то: Української Академії, Наукового Комітету, та інших. В першу чергу потрібно перевести Академію наук. Запропонувати Раднаркому та Наркомосвіти розробити питання про переведення»²³. Отже, проблема перетворення Харкова на повноправну столицю України була поставлена у політичну площину.

Питання було передане в радянські органи. В газеті «Вісті ВУЦВК» за 17, 20 та 26 липня в розділі «хроніка» були надруковані рішення РНК УСРР та ВУЦВК, що фактично дублювали вказану постанову ЦК КП(б)У. Причому 20 липня зміст публікації був дуже коротким, і, як могло здатися, однозначним: «ХАРКІВ – СТОЛИЦЯ УСРР. Президія ВУЦВК затвердила постанову РНК про сповіщення м. Харкова столицею України»²⁴. Частиною читачів інформація була сприйнята в прямому її розумінні – як державний акт про оголошення Харкова столицею радянської України. Щоб не допустити поширення такого тлумачення 26 липня було подане відповідне роз’яснення:

ДО ОГОЛОШЕННЯ ХАРКОВА СТОЛИЦЕЮ.

В газетах вміщено повідомлення, що ВУЦВК ухвалив постанову про оголошення міста Харкова столицею України.

В дійсності Президія ВУЦВК вирішила затвердити постанову, ухвалену РНК, згідно з якою зобов’язано НКВС розробити проект державного акту про оголошення міста Харкова столицею УСРР зі всіма наслідками, що з цього випливають.

Водночас доручено комісії під головуванням представника НКВС у складі представників Наркомосвіти, Уповнаркомфіну і Харківського губвиконкому на протязі місяця розробити план упорядкування міста Харкова та визначити суму, потрібну на те, щоб включити її в державний кошторис, а також розробити план зосередження у Харкові українських культурних установ.

Цій комісії запропоновано зважати на директиви ХІІ з’їзду партії в національній справі²⁵.

Вказані плани не було реалізовано. Формально край розробці такого акту поклало рішення політбюро ЦК КП(б)У від 14 серпня 1923 р. Пунктом 10 порядку денного у той день було питання «Декларація про оголошення Харкова столицею». Було вирішено «відкласти оголошення»²⁶. Терміни «відкладення» не були вказані, а аналіз «Збірників законів та упоряджень» за 1923 та наступні роки свідчить, що до цього питання так і не повернулися. Інакше кажучи, Харків так і не було оголошено столицею радянської України. Ще одним безсумнівним свідченням відсутності такого кінцевого рішення є той факт, що ВУАН залишилася в Києві, тоді як саме її переведення до Харкова називалося у згаданих постановах найважливішою передумовою для проголошення державного акту про Харків як столицю УСРР.

Звичайно, те, що подібного акту не ухвалювалося, не надає жодних підстав стверджувати, що Харків не був політико-адміністративним центром України. Однак ні в Конституції України 1919 р. з її змінами у 1925 р., ні у рішеннях Всеукраїнських з’їздів рад з’їздів аж до 1929 р. немає жодного офіційного рядка, який би формально відміняв рішення ІІІ Всеукраїнського з’їзду рад про визначення Києва столицею України. І лише під час ухвалення ХІ Всеукраїнським з’їздом рад у травні 1929 р. нової Конституції УСРР у ній нарешті з’явилася стаття, у якій було зазначено: «82. Столиця Української соціялістичної радянської республіки є місто Харків»²⁷.

Вказана стаття ухваленої в 1929 р. Конституції УСРР і є по суті визначенням міста Харкова де-юре столицею України. Щоправда, з огляду на залишення ВУАН в Києві, цілковито статус «основного міста України» Харків так і не отримав. Київ і надалі часто називали або «культурним центром» України, або ж «культурним Донбасом». Харків і надалі вбачали і називали тимчасовим місцем перебування центральних українських установ. Подібні твердження були за норму. Зокрема, М. Скрипник у грудні 1929 р. відзначав: «Київ – це друга столиця України, як там часто кажуть – культурний Донбас України. А що це була столиця України, то, на думку багатьох, він ще й буде столицею України, хоч я, правда, прихильник тої думки, що столицею України буде Велике Запоріжжя біля Дніпрельстану»²⁸.

З процитованого виступу Скрипника бачимо, що майбутньою (і постійною, єдиною) столицею України вважали переважно Київ, але певні шанси отримати столичний статус мало й Запоріжжя. Таке бачення М. Скрипник детальніше обґрунтував влітку 1928 р.: «Зараз іде у нас будівництво другої в світі по Ніяґарі, а найбільшої в Европі електричної станції на Дніпрі – Дніпрельстан. Отже, там, де “б’ють пороги, місяць сходить”, – як каже Шевченко, – там, де колись була Запорізька Січ – там буде електричне серце України. Справа не лише в електростанції, не лише в тому, що вона вплине на сільське господарство, орошуючи засушливі райони України, а справа в тому, що для використання цієї колосальної енергії, що її буде давати Дніпрельстан, ми будуємо ще цілу низку заводів – хемічних, металюргійних, алюмінійових та інших. Отже, буде новий осередок, новий центр України, де мабуть в майбутньому буде столиця України»²⁹. Отже, на користь Запоріжжя, окрім тези про центр промислового будівництва, долучалися історичні аргументи.

Хто знає, яке місто було би столицею України, якби «індустріальний стрибок» виконувано за реалістичнішими планами і не супроводжувано всеохопною катастрофою українського села, для виходу з якої з найменшими втратами для владної верхівки Кремль організував Голодомор. Фактом же є те, що у розпал Голодомору під особистим керівництвом і контролем Й. Сталіна було започатковано, а до кінця 1933 р. завершено кардинальну зміну національної політики Кремля щодо України. «Батько народів» особисто наполіг, щоби навіть на теоретичному рівні основною небезпекою в національному питанні в Україні було визнано «український націоналізм»³⁰. В «прориві в сільському господарстві» були звинувачені «українські націоналісти» та «націонал-ухильники», які, мовляв, діяли за «широкою спиною» наркома освіти М. Скрипника. Масових репресій зазнала українська інтелігенція.

Такі дії допомогли Кремлю втримати Україну і навіть у певний спосіб перекласти провину за свої злочини та прорахунки на «українських націоналістів». Однак і закордоном, і в Україні набували поширення думки, що Й. Сталін бореться не скільки з «націоналістами», скільки з українцями загалом. Постало завдання продемонструвати, що це не так, що кремлівські керманичі та їхні підлеглі в Україні залишаються інтернаціоналістами. Селяни та інтелігенція після Голодомору і пов’язаних з ним репресій проти української інтелігенції вже не становили небезпеки для Кремля. Тому з 1934 р. антиукраїнський вектор національної політики був суттєво послаблений, і згодом у верхах знову заговорили про продовження українізації. Одним із кроків, що мали продемонструвати відсутність антиукраїнських намірів більшовицького керівництва, стало перенесення столиці до загальновизнаного національного центру України – Києва.

Насамкінець слід додати таку важливу деталь: на відміну від так і не ухваленого окремого офіційного акту про визначення Харкова столицею, складовими якого вбачалися не лише перенесення до Харкова науково-культурного центру, а й «план міського впорядкування», щодо Києва план таких заходів було схвалено і вони почали здійснюватися³¹. Це сприяло закріпленню за Києвом статусу єдиної (без поділу на «першу» та «другу») для всієї України столиці.

Що в підсумку?

Які висновки можемо зробити з наведених фактів? Візьмемо до уваги найпоширеніше й зараз фактично єдине розуміння самої дефініції «перша столиця» як такої, «що була спочатку», «перед другою». Ось що ми маємо. В перший (хронологічно) період радянської влади, Харків більше місяця був не «столицею», а тимчасовим місцем перебування вищих владних структур в умовах неможливості базуватися в Києві, куди уряд переїхав відразу, як той був опанований червоногвардійцями.

В другий період існування радянської влади, коли, власне і постала УСРР, ставлення до проблеми столиці залишилося тим же самим – як тільки-но з’явилася можливість перебазувати вищі владні органи до Києва, вона була реалізована. Це рішення було затверджено Всеукраїнським з’їздом рад – вищим органом влади в УСРР. В його офіційному обґрунтуванні наголошувано на потребі продемонструвати, «що сучасна радянська влада на Україні є всеукраїнською радянською владою».

Лише під час третього опанування України, а якщо точніше, то з кінця січня 1920 р., Харків де-факто став політико-адміністративним центром і, попри низку формальних неузгодженостей, залишався таким до 1934 року. Все перелічене дає усі підстави стверджувати, що в цьому значенні дефініції першою столицею радянської України (1918–1919 рр.) можна назвати лише Київ. Розташування столиці в Києві закономірно розглядалося як ознака загальноукраїнськості радянської влади.

Однак є ще одне значення слова «перший», яке цілком прийнятне для досліджуваної теми. Воно означає «той, який має найбільше значення, найголовніший». В сенсі означення столиць у той час таке розуміння було поширене на терені колишньої Російської імперії, «столицями» якої часто називали два міста – Санкт-Петербург та Москву. З огляду на те, що Харків так і не перетворився на справді єдине «головне місто» УСРР, його можна з повним на те правом називати «Першою столицею радянської України зразка 1920–1934 рр.» Інакше кажучи, у час, коли Харків був «першою столицею», Київ займав нішу «другої столиці», «культурного Донбасу» тощо.

Як компартійне керівництво, так і суспільство загалом вбачало в Харкові протягом усього періоду його «столичності» переважно тимчасовий політико-адміністративний центр радянської України. Це дає певні аргументи на користь означення його статусу в 1920–1934 рр. як «тимчасової столиці». Втім, Харків протягом цих неповних 15 років був, безсумнівно, таки «головнішим». Натомість до 1920 р. і після 1934 р. саме Київ був єдиною (вже без поділу на «першу» та «другу») столицею радянської України.

Стаття є доопрацьованою та суттєво зміненою версією текстів, що були опубліковані як: Єфіменко Г. Перша столиця радянської України // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. – К., 2012. – № 6. – С. 134–156, Єфіменко Г. Яке місто і коли було «першою» столицею радянської України? // Світогляд. – 2012. – № 6. – С. 38–45; Єфіменко Г. Перша столиця Радянської України // Історія в сучасній школі. – 2013. – № 9. – С. 28–31; № 10. – С. 32–36; № 11. – С. 37–39; № 12. – С. 38–41.

1. Гриневич Л. День РСЧА в контексті історичних міфотворець радянської доби // Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки. – К.: Інститут історії України НАН України, 2001. – Вип. 5. Режим доступу: http://histans.com/JournALL/pro/5/3.pdf
2. Наказ Народного Комісаріяту Справ Військових «Про святкування роковин Червоної армії» // Збірник Узаконень та Розпоряджень Робітниче-селянського Уряду України (далі – ЗУ України) за 1919 р. – Ч. 17. – Ст. 89. Щоправда, день Червоної армії того року відзначався 5 березня, але у постанові вказувалося про причини такого перенесення.
3. Єфіменко Г. 6 липня як «червоний день» календаря: Причини появи сталінського міфу про дату створення СРСР та потреба його деконструкції // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. – К.: Інститут історії України НАН України, 2007. – Вип. 16. – С. 134–153 Режим доступу: http://histans.com/JournALL/pro/16/1/22.pdf ; Єфіменко Г. Що трапилося 30 грудня 1922 року або радянська Україна на шляху до СРСР // http://www.istpravda.com.ua/articles/2012/12/30/105964/
4. Грабовський С. Чи був Сталін генеральним секретарем ВКП(б)? // http://osvita.mediasapiens.ua/material/9142
5. Великий тлумачний словник сучасної української мови. – К., 2004. – С. 1199.
6. Скоровстанский В. Революция на Украине. – Саратов, 1919. – С. 109.
7. Про назву Української республіки (декрет)// ЗУ України. - 1919. – Ч. 2. – Ст. 15.
8. Детальніше про територіальне питання див: Єфіменко Г. Визначення кордону між УСРР та РСФРР (1917–1920) // Проблеми історії України: факти, судження пошуки. – К.: Інститут історії України НАН України, 2011 – Вип. 20. – C. 135–176.
9. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі –ЦДАВО України), ф. 2, оп. 1, спр. 14, арк. 7, 9.
10. ЦДАВО України, ф. 2, оп. 1, спр. 17, арк. 5.
11. Центральний державний архів громадський об’єднань України (далі – ЦДАГО України), ф. 1, оп. 1, спр. 26, арк. 5.
12. Четверта конференція Комуністичної партії (більшовиків) України. 17–23 березня 1920 р. Стенограма. – К., 2003. – С. 106.
13. Третий Всеукраинский Съезд Советов Рабочих, Крестьянских и Красноармейских Депутатов (6–10 марта 1919 г). – К., 1919. – С. 13.
14. ЦДАВО України, ф. 2, оп. 1, спр. 20, арк. 177.
15. Там само, арк. 185.
16. Державний архів Російської федерації, ф. 1235, оп. 94, спр. 580, арк. 232.
17. Про утворення Всеукраїнського Революційного Комітету // Збірник узаконень та розпоряджень Всеукраїнського революційного комітету. 26 грудня 1919 року – 10 лютого 1920 р. – Ч. 1. – Ст. 1.
18. ЦДАГО України, ф. 57, оп. 2, спр. 277, арк. 26.
19. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 1, спр. 26, арк. 18.
20. Російський державний архів соціально-політичної історії (далі – РДАСПІ), ф. 17, оп. 3, спр. 55, арк. 3. Щоправда, очолюваний Рафаїлом секретаріат ЦК КП(б)У ще й до того часу намагався налагодити роботу у Харкові, але вона була малопродуктивною, бо ЦК РКП(б) ігнорував цей орган.
21. ЦДАВО України, ф. 2, оп. 1, спр. 566, арк. 111.
22. РДАСПІ, ф. 2, оп. 1, спр. 24361, арк. 1.
23. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 6, спр. 44, арк. 118.
24. Вісті ВУЦВК. – 1923. – 20 липня.
25. Там само.
26. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 6, спр. 40, арк. 95.
27. Резолюції Всеукраїнських з’їздів рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. – Х., 1932. – С. 329.
28. Скрипник М. Національні перетинки. Теоретична і політична боротьба на терені національного питання в УСРР в сучасний момент реконструктивної доби // Скрипник М. Статті і промови. – Том. ІІ. – Х., 1931. – С. 304.
29. Скрипник М. Чергові завдання соціялістичного будівництва і національної політики на Радянській Україні // Скрипник М. Статті і промови. – Т. ІІ. – Х., 1931. – С. 106.
30. Детальніше про це див: Єфименко Г. Коренізація, українізація, націоналізм // Сучасність. – 2008. – № 11. – С. 46–52.
31. Про суть цих заходів див: Кульчицький С. Пошуки столиці радянської України // Розбудова держави (Київ). – 1997. – № 4. – С. 54.