Якби під час Другої світової війни ви жили, скажімо, в Новосибірську або Ташкенті, що вам говорили б? Що повідомляли совєтські газети й радіо совєтському мирному населенню, і що все це означало для кінця війни? Архівна документація відділів совєтської пропаганди та контрольних органів часів війни, враховуючи Сталінову особову справу, дивовижно мізерна. Скажімо, збереглася лише крихітна частка читацьких листів і звітів зі зборів редакторів газет із партійними ідеологами. Це ж стосується і архівів редколегій; головною мірою, як здається, тому, що не було чіткого правила архівного зберігання, а також тому, що самі журналісти мало дбали про це. Що ж до самих текстів пропаганди, найбільша втрата сталася, коли оригінальні машинописи радіомовлення центрального радіо від перших місяців війни навмисно знищили у жовтні 1941 року, коли здавалося, що можуть узяти Москву.

     Уважніший погляд виявляє, що під час війни із нацистською Німеччиною, яку в Росії знають як Велику Вітчизняну війну, совєтська пропаганда була значно централізованішою, ніж у нацистській Німеччині. Йозеф Ґеббельс очолював німецьке міністерство пропаганди, але йому бракувало диктаторської влади; сили, що конкурували між собою, залишалися на місці. Проте у Совєтському Союзі одна людина фактично вирішувала все. Сталін створив центральне інформаційне бюро, давав розпорядження редакторам, ознайомлювався із початковими версіями газетних статей, проглядав верстку й, величезною мірою, посилював цензуру. Він витіснив голоси справжніх людей, цілком на противагу до погляду, що війна змусила його послабити лещата.

     Сталін уважав, що тримати контроль важливіше, ніж підтримувати й мобілізовувати людей, тож у цьому сенсі совєтська пропаганда була значно тоталітарніша, ніж її сумнозвісний нацистський аналог. Надмірна централізація – і в ідеалі, і на практиці – не мала рівної в Європі часів війни. Ніщо не показує цього краще, ніж майже негайна конфіскація радіоприймачів, яку совєтська держава здійснила у власних громадян; залишилися тільки дротові радіо. Причиною цього всього був страх. Сталін стояв на чолі режиму, який упродовж тривалого часу, навіть за Лєніна, знав, що його народна підтримка хитка, і тепер, у війні з Німеччиною, боявся, що його громадяни можуть стати менш лояльні до нього. Сталін також боявся, що правдива інформація може зіграти на користь нацистській пропаганді або змусити американців та інших союзників переглянути свою допомогу совєтам.

     Можна сперечатися, що пропаганда, яка просто інформувала, насправді не завдала шкоди військовим зусиллям, бо на рідну країну напали і режим окупантів був жорстокіший і кривавіший, ніж будь-яка раніша окупація у світовій історії. Слушним є те, що врешті «війні на знищення», яку проголосив Адольф Гітлер, просто треба було чинити опір. Небезпека, яку наголошувала совєтська пропаганда, була реальною, і совєтські громадяни усвідомлювали, що, звісно, нацистська Німеччина не пропонує їм нічого, крім рабства і смерті. Сталінська пропаганда повідомляла їм, що «гітлерівці» вбивали невинне мирне населення, зокрема жінок, дітей і старих; скоро чутки й перекази з перших уст утікачів підтвердили ці оповіді. Уся країна була в небезпеці. Ба більше, Сталін на рідкість блискучим прийомом змусив пропаганду говорити більше про «батьківщину», ніж про Росію, слово, яке відчужувало безліч неросійських громадян СРСР. У час, коли російський патріотизм процвітав, диктатор, що походив із Грузії, стримував його шовіністичну версію.

     У різні способи воєнна пропаганда Совєтського Союзу була подібна до пропаганди інших протиборчих сторін. Були оповіді про безкорисливих воєнних героїв, про які люди підозрювали, що вони були почасти або й повністю неправдиві, і якщо Москва отримувала інформацію, яка заперечувала ці оповіді, – тіл не було знайдено, виявлялося, що мертві герої живі, – її затаювали. Совєтських громадян також було забезпечено безліччю історій про зрадників. У Німеччині, Британії та Штатах засоби масової інформації також шукали й знаходили героїв війни і зрадників. Британська й американська пропаганди очорнювали цілі нації як ворогів майже впродовж усієї війни; совєтська пропаганда також поширювала таку мову ненависті – вона заохочувала й стимулювала етнічну ненависть і насилля. В ідеологічній єресі, яку дозволяв Сталін, німецький народ, а не лише його очільники, або ж «фашисти» став утіленням зла.

     Найдивовижнішим є однакове трактування того, що ми сьогодні називаємо Голокостом: як нацисти – за співдії багатьох європейців – майже повністю досягнули мети у знищенні всіх єврейських чоловіків, жінок та дітей у межах досяжності. На ранньому етапі Сталін та його спільники мали інформацію з різних джерел, що нацисти винищують усіх євреїв. Але навряд чи медії коли-небудь наголошували цю вбивчу кампанію. Сталін усвідомлював, що багато його спільників та людей були антисемітами. Здається, він припускав, що коли розповісти країні про євреїв, це підірве воєнні зусилля проти тих, хто винищував їх. І в цьому совєтська позиція нагадувала британський та американський способи повідомлення [1].

     Однак загалом Сталінова військова пропаганда відрізняється від пропаганди його сучасників. У ній були майже відсутні реальні голоси та реальні люди; навіть самого Сталіна навряд чи коли-небудь чули по радіо. Було поблажливе оминання фактів, про які знали за кордоном: якщо Совінформ бюро нічого не повідомляло про якусь невдачу або успіх, уся система пропаганди мовчала про них, доки Кремль давав особливий дозвіл. Тільки через дев’ять тижнів після початку війни вперше повідомили про відступ радянських військ з міста. Відсутність реальних повідомлень із боїв наражало на небезпеку незліченну кількість військових та мирне населення. Совєтські жителі загалом не очікували, що їх інформуватимуть, однак значна частина таки була обурена. Мовчання і явна брехня підривали мораль і цим заважали мобілізації.

     Совєтські повідомлення також були прикметні своїм спрощеним трактуванням зради. Статті, радіомовлення і художні твори називали злочином навіть думку про відступ чи здачу в полон. У визначенні більшості людей героїзм виходить поза рамки звичайних обов’язків, і його не можна вимагати. Однак совєтська пропаганда вимагала героїзму від кожного. Як сповіщала «Правда», всі солдати Червоної армії мали бути «готові померти геройською смертю». Медії наголошували вигадані поголоски про суїцидні дії, подаючи їх як типові й очікувані.

     Внесок британців, американців, канадців та поляків було недооцінено такою мірою, що здавалося, ніби Червона армія сама воювала з німцями. Сталінські медії перед війною повідомили, що перше в світі соціалістичне суспільство не потребує іноземної допомоги. Тепер лише Совєтський Союз хвалили за бойові здобутки. Антанту в більшості випадків зображували безбарвно й ніколи не апелювали до емоцій. Тож коли голова Всесоюзної центральної ради профспілок [Ніколай Швернік] відвідав Британію і подякував за заснування Британського комітету, який координував допомогу совєтам, Сталін особисто відредагував текст для друку в «Правді». Він замінив мовцеве «чувство искренней благодарности в сердцах» на «чувство удовлетворения» і додав фразу, яка применшувала допомогу як «ответ на ту серьезнейшую помощь, которую оказал и оказывает Англии Советский Союз, оттягивая на восток главные силы немцев и избавляя Англию от вторжения гитлеровских банд на острова и от бомбежки Лондона немецкими самолетами».

     Цілісність неокупованої совєтської території було підпорядковано інтересам збройних сил. Фактично всіх громадян було «мобілізовано» до примусових робіт – вони мали працювати і не говорити про місце й тривалість праці. У цьому сенсі Сталін мав слушність, проголошуючи 1 травня 1942 року існування в тилу єдиного табору. Пропаганда навмисно оминала жахливі страждання і голод у тилових районах країни, про які мало відомо навіть сьогодні. Натомість, як стверджувала пропаганда, більшість робітників і селян були самовідданими патріотами, залученими до публічних кампаній продовольчих рекордів.

     Іншою ключовою тріщиною в пропаганді був її стиль, що його ілюстрували неймовірно штучні листи від громадян і солдатів, читані на радіо. Не було майже нічого природного в тому, як ці листи було написано, отримано й зредаговано, і їхні справжні автори більше не впізнавали власного тексту. Хоча Сталін, здається, думав, що публічні листи на фронт і з фронту, звернення та зобов’язання надихають і мобілізують, їхній сухий стиль серйозно перешкоджав цьому.

     Цьому ставав на заваді й скупий зміст повідомлень про умови праці. Фактично головною перешкодою до робочої мобілізації через засоби масової інформації була дивовижна жорсткість цензорів, які вирізали не лише пункти з їхнього чорного списку, але й «все данные, из которых косвенным путем могут быть сделаны выводы, раскрывающие военную тайну». Безліч регіональних властей, директорів заводів та редакторів місцевих газет висловлювали невдоволення цим. Їм не вдалося зрозуміти, чому вони (згідно із правилами Москви) не можуть повідомляти ідентифікаційні номери заводів або прізвища їхніх директорів, якщо центральна преса вже зробила це. Особливо гостра скарга надійшла з Ростова-на-Дону, де цензори заборонили згадувати хлібозавод лише тому, що він постачав збройні сили. Місцеві лідери розлючено написали в ЦК: «Наш “Молот” благодаря цензуре превратился в богомольную старую дуру – вы не увидите в нем ничего такого, что отражало бы нашу работу по укреплению обороны города. Потомки будут удивляться: шестнадцать месяцев стоял враг у стен Ростова, удачно и неудачно люди дрались с ним, и ничего – ровно ничего не отражает “Молот” из-за того, что цензура умозаключает настолько глубоко, далеко и широко, что позавидовал бы любой схоласт».

     Пропаганда також цілком провалила досягнення хоч якоїсь подобизни діалогу між зголоднілими селянами й владою, місцевою чи центральною. Якось партійний секретар однієї області надрукував прохання до місцевих очільників кланятися колгоспникам і привітати їх від його імені. Це було доречно, додав він, бо вони перевищили свою виробничу квоту й цим суттєво посилили військову міць країни. Потім Центральний Комітет придушив ініціативу, бо вона висловлювала подяку, звернену не туди, куди слід. Сталін завжди говорив про вдячність та обов’язок, скеровуючи ці слова тільки в одному напрямку. Селяни мали підкорятися партії-державі, і, як і всі совєтські громадяни, були «безкорисливими» особами, які все боргували своїй владі. Жоден чиновник не міг визнати їхніх зусиль, не кажучи вже про те, щоб дякувати за них. Тільки Сталін міг робити це, а це траплялося рідко.

     Останньою і типовою совєтською тріщиною в пропаганді було те, що повідомлення в газетах і на радіо часто буквально не доходили до адресатів. Нестатки, технічні проблеми, а також бідне й повільне поширення спричинялися до того, що друкована та радіо-пропаганда оминала безліч людей.

     Тож життя в тилу меншою мірою, ніж ми можемо очікувати, формувала пропаганда, точнісінько тому, що її контекст і зміст були такими тоталітарними. У формуванні совєтської постави були важливіші інші чинники: мілітаризація праці, жорстокість нацистської Німеччини та її союзників, а також оповіді, почуті від утікачів, евакуйованих та госпіталізованих солдатів. Більшість совєтських громадян доходили висновку, що їхня доля під німцями буде навіть гірша, ніж за Сталіна. Така обізнаність, що є наслідком не лишень пропаганди, але й усного спілкування, була визначальною причиною того, чому люди об’єднувалися довкола совєтської держави та її збройних сил. Що врятувало Сталінову ситуацію, то це не так його пропаганда, як реальність того, що Гітлерів режим не пропонував стерпнішої альтернативи. 

     Переклала з англійської Богдана Матіяш 

     [Уперше опубліковано: Karel C. Berkhoff, «Motherland in Danger. How Stalin Micromanaged the Media during the War with Nazi Germany and Hurt Mobilization Efforts», Historically Speaking, vol.14, issue 3 (Baltimore, Maryland, June 2013), pp. 20–21].

     Copyright © 2013 The Historical Society. This article was first published in Historically Speaking 14.3 (June 2013), 20-21. Reprinted with permission by Johns Hopkins University Press.

     Докладніше про книжку Карела Беркгофа та її обговорення див.: http://www.niod.nl/nl/projecten/motherland-danger

     Д-р Карел Беркгоф – провідний співробітник Центру вивчення історії війни, Голокосту та геноциду Нідерландської королівської академії наук (Амстердам). Автор книжок: Motherland in Danger: Soviet Propaganda during World War II (Harvard University Press, 2012) та Harvest of Despair: Life and Death in Ukraine under Nazi Rule (Belknap Press of Harvard University Press, 2004; 2008); українською – «Жнива розпачу: Життя і смерть в Україні під нацистською владою» (Київ: «Критика», 2011).

1. Більше про це див.: Карел Беркхофф, «Поголовное уничтожение еврейского населения»: Холокост в советских СМИ (1941–1945), Голокост і сучасність, 1 (7) (Київ, 2010), 62–122, онлайн на: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Gis/2010_1/berkhoff.pdf