Див частину 1>>

Опівночі 14 липня 1918 р. німецьке командування почало вирішальний наступ на Західному фронті¹. Спочатку наступальна операція розвивалась успішно, війська прорвали ворожі позиції й перейшли Марну. Та вже невдовзі просування німців зупинили американські частини, а французькі війська вдарили у фланги німецького наступу, створивши загрозу оточення противника. 18 липня німці були змушені почати відступ. Доля „другої Марни” (за аналогією з 1914 р.) була вирішеною, а надії німецького керівництва на перемогу на Західному фронті остаточно розвіялися². „Ми досягли межі своїх можливостей. Війну слід закінчувати,” – заявив 8 серпня 1918 р. кайзер Вільгельм ІІ Людендорфу³. 30 серпня французи відкинули німців за річку Енн, а 2 вересня канадські війська вперше прорвали добре зміцнену „лінію Гінденбурга”. Перед Центральними державами все чіткіше вимальовувалася перспектива поразки.

Починаючи з серпня 1918 р., правлячі кола Німеччини почали зважувати можливе закінчення війни. При цьому, якщо на Заході німецьке керівництво готове було погодитися на відновлення довоєнного status quo, то відмовлятися від „набутків” у Східній Європі воно не збиралося за жодних умов. „Ми не дозволимо нікому втручатися в угоди, укладені нами з Україною, Росією та Румунією, – заявляв віце-канцлер Ф. фон Пайер. – Ми домоглися миру на сході і зберігатимемо його, подобається це нашим західним противникам, чи ні”⁴. Інший відомий німецький діяч, Г. Штреземан, писав у ті дні: „Наша політика націлена на те, щоб зберегти все те, що ми одержали на Сході, оскільки сумнівно, щоб ми успішно реалізували наші цілі на Заході... Ховаючи свої надії на Заході, ми маємо зберегти свої позиції на Сході. Можливо, в майбутньому Німеччині належить цілковито звернутися на Схід”⁵.

Проте у керівництва Німеччини не було чіткого бачення щодо того, як саме слід з максимальною ефективністю використати зайняті на сході терени. Звичайно, існувала думка про необхідність усіляко посилювати „сепаратизм” народів Прибалтики й України, щоб тим самим зробити дезінтеграцію Росії незворотною. Російський велет, військову міць якого Німеччині вдалося зламати лише на п’ятий рік кривавої війни, був надто небезпечним противником, щоб не прагнути до його послаблення. Саме тому у ставці Гінденбурга й Людендорфа, як і в деяких урядових колах, лунали голоси за остаточне відторгнення зайнятих регіонів від Росії та їх економічну інтеграцію до Німецького рейху. 14 червня 1918 р. завідувач відділу торгівлі німецького міністерства закордонних справ фон Буше-Хаденхойзег визначив цілі німецької політики в Україні як „репресії проти всього проросійського” та „знищення федералістичних тенденцій” задля поглиблення розпаду Росії⁶. Інкорпорація України у „велику Німеччину” мала забезпечити німцям вільну економічну експлуатацію чорноземних районів Поділля, залізорудних родовищ Кривого Рогу, вугільних шахт Донбасу та портів Північного Причорномор’я⁷. Така мета виглядала дуже привабливо не лише для військових, але й для промислових кіл Берліну.

Разом з тим, після того, як німці стали свідками слабкості українського руху й відсутності масової національної самосвідомості у населення України, вони мали поважні сумніви щодо життєздатності Української держави взагалі. Відколи влітку 1918 р. стало зрозумілим, що Центральним державам війну не виграти, в Німеччині почали виявляти все більший інтерес до можливості політичного зближення з майбутньою небільшовицькою Росією. Більшовицький режим сприймався громадською думкою як руйнівне, але тимчасове явище. Аналізуючи німецькі перспективи на Сході, впливові урядові кола в Берліні цілком схвально поставилися до можливості союзу з відродженою після жахіть більшовизму Росією. Це було зовсім невипадковим – адже майбутній мир уявлявся як підготовка до нової війни, а виведення Росії з табору Антанти й перетворення її на німецького союзника могло надзвичайно посилити позиції рейху на всьому євразійському континенті. Окрім суто військових аспектів, це також призвело б до економічного проникнення німецького капіталу на величезний російський ринок. Проте німецьке керівництво розуміло, що співпраця з російськими антибільшовицькими силами стала б можливою лише за умови повернення України й інших захоплених регіонів до складу Росії. Без цього про союз з колишньою царською імперією Німеччина могла лише мріяти. Коли в червні 1918 р. начальник німецької розвідки в Україні майор Гассе й посол барон фон Мумм зустрічалися у Києві з відомим російським діячем, лідером партії конституційних демократів П. Мілюковим, намагаючись прозондувати грунт для німецько-російського зближення, останній недвозначно заявив: якщо Німеччина прагне дружніх відносин з Росією, вона має допомогти скинути більшовицький режим й повернути їй всі захоплені терени, і насамперед Україну⁸. „Якщо ви хочете всерйоз говорити про зближення з Росією, ви не повинні торгуватися. Росія не подарує своїх втрат,” – наголосив П. Мілюков⁹. Навіть консервативно налаштовані російські монархісти, що традиційно вважалися германофілами, зовсім не були готові змиритися з територіальними втратами¹⁰.

Така позиція російських антибільшовицьких сил, на думку багатьох представників німецького керівництва, робила неможливим будь-яке порозуміння з ними. „Чи готові ми віддати плоди чотирирічних битв лише задля того, щоб позбутися поганої репутації більшовицьких спільників?” – запитував міністр закордонних справ фон Гінце й відповідав на це питання негативно¹¹. Однак деякі військові й політики були готові поступитися українськими землями – лояльна і союзницька до Німеччини Росія була значно привабливішою перспективою, аніж охоплена політичним хаосом Українська держава, в перспективу самостійного існування якої німці не надто вірили. Щоб заохотити російські антибільшовицькі сили до співпраці, в Україні при мовчазній згоді німецького командування й за активного сприяння гетьмана П. Скоропадського формувалися на українські кошти російські антибільшовицькі армії (Південна, Астраханська, Саратовська)¹². У містах України діяли численні бюро, що займалися вербуванням колишніх російських офіцерів до білогвардійської Добровольчої армії на півдні Росії (яка, до речі, діяла під гаслом вірності західним союзникам). Німці загалом не чинили перешкод діяльності емісарів Добровольчої армії, не бажаючи остаточно  антагонізувати свої відносини з російськими небільшовицькими силами¹³. „...На Україні вся німецька військова влада дивилася крізь пальці на відтік людей і матеріальної допомоги до Добровольчої армії генерала Денікіна, який ставився до німців вкрай вороже і не заслужив, відповідно, такої поблажливості з їхнього боку,” – згадував колишній харківський губернський староста П. Залеський¹⁴.

Таким чином, Українська держава сприймалася німецьким керівництвом радше як тимчасова геополітична комбінація, що мала забезпечити економічну міць рейху, а в разі потреби – успіх майбутнього російсько-німецького зближення. Такий „прагматичний” підхід домінував у правлячих колах Берліну і у військовій ставці, поділяли його й представники командування німецьких військ в Україні. “Серед чинів Обер-Командо (німецька штаб-квартира у Києві – прим. М.К.) були цілком визначені дві течії, – згадував завідувач прес-бюро при гетьманському дворі А. Маляревський. – Одна вважала, що слабкість і розклад уряду Грушевського, Голубовича і Петлюри (лідери Центральної Ради – прим. М.К.) ясно свідчить про нежиттєздатність української ідеї, цього дітища австрійців, лише перехопленого німцями: рух цей сам собою зійде нанівець, щойно Україну залишать окупаційні війська, а тому і уряд Скоропадського не має майбуття; інша течія, що одержала гору в Обер-Командо, гадала, що Скоропадський, довкола якого згуртувалась значна і дрібна буржуазія, і є та ячейка, з якої може відродитись нова, здорова Росія”¹⁵.

Подібні погляди німецьких генералів на „українську справу” не залишалися таємницею для українського суспільства. Починаючи з травня 1918 р., у Києві постійно кружляли чутки про те, що німці прагнуть порозумітися з російськими антибільшовицькими силами коштом України. 25 червня директор Українського телеграфічного агентства й переконаний націоналіст-самостійник Д. Донцов записав до щоденника: “Чутки одна від одної дурніша: новий тайний договір з Україною, окупація, війна між Австрією і Німеччиною, перелапана радіотелеграма про союз німців з московськими монархістами для відбудови “єдиної і неділимої Росії” і т.п.”¹⁶ Очевидно, лише крайня заклопотаність військовими справами на Західному фронті не дала змоги німецькому командуванню виробити в Україні чітку політичну стратегію або ж розіграти „українську карту” у відносинах з російськими антибільшовицькими силами. Катастрофа на Заході настала швидше, аніж в Берліні встигли визначитись, яке саме майбутнє України найбільшою мірою  відповідає німецьким національним інтересам.    

Слід відзначити, що єдності у ставленні до України і питань „російської спадщини” не було й серед самих Центральних держав. На відміну від Німеччини, Австро-Угорщина не виявляла жодного інтересу до будь-яких відносин з Росією в минулому чи в майбутньому. Відродження могутнього російського колоса, здатного, як і раніше, загрожувати інтересам монархії Габсбургів на Балканах й в Східній Європі розглядалося у Відні як вкрай небажана перспектива. Існування незалежної Української держави, що послаблювало Росію й позбавляло її вільного виходу до Чорного моря, цілком відповідало національним інтересам Австро-Угорщини. Упродовж 1918 р. у Відні неодноразово розглядали можливості збільшення австрійського впливу на українські справи. У Києві австро-угорські дипломати постійно намагалися налагодити контакти з впливовими українськими політиками, демонструючи більшу зацікавленість у збереженні незалежності України, аніж німці. Цікаво, що австрійські представники при цьому часто намагалися створити в українців враження військової слабкості німців. “Австрійці розповсюджують чутки, що германців розбито на французькім фронті, що вони тепер забирають потайки туди з України військо, а коли його зостанеться небагато, то тоді легко буде з ним справитись,” – записав до щоденника відомий український громадсько-політичний діяч Є. Чикаленко 30 травня 1918 р.¹⁷

У травні 1918 р. виринула інтрига, пов’язана зі справою перебування в Україні ерцгерцога Вільгельма Габсбурга як командира австрійського військового підрозділу Українських січових стрільців (УСС), що дислокувався на Херсонщині. Ерцгерцог був відомим українофілом (він носив ім`я Василя Вишиваного й вважав себе більшою мірою українцем, аніж австрійцем) і, цілком ймовірно, розглядався деякими колами у Відні як кандидат на український престол на противагу залежному від німців П. Скоропадському. До того ж, ерцгерцог Вільгельм виявився досить популярною постаттю серед деяких патріотично налаштованих українських військовиків, невдоволених державним переворотом П. Скоропадського (зокрема, в Запорізькій дивізії). “Австріяки, здається, добре провадять свою справу. Архикнязь Вільгельм єднає масу сторонників, має коло себе десять тисяч Болбочана і Натієва (командири Запорізької дивізії – прим. М. К.),” – писав Д. Донцов у щоденнику 3 червня 1918 р.¹⁸ Ця справа викликала серйозне занепокоєння при гетьманському дворі і П. Скоропадський навіть був змушений звернутися за допомогою до німецького командування¹⁹. І лише рішуче втручання німців (ерцгерцога Вільгельма було навіть викликано для особистих пояснень до Вільгельма ІІ) примусило віденський двір відмовитися від планів зведення на український престол свого претендента.   

Німецька сторона, будучи поінформованою про схильність австрійців до „сепаратної” міжнародної політики ще з грудня 1916 р. (коли Відень вперше виступив з сепаратною мирною ініціативою), відчувала все менше пієтету до своїх союзників²⁰. Та водночас у ставці Гінденбурга добре розуміли, що знесилена Дунайська монархія, попри усі її наміри, не мала достатньої сили для реалізації в Україні власних геополітичних інтересів. Цілковито залежна від Німеччини, Австро-Угорщина була змушена грати за виробленими в Берліні правилами, а будь-які її спроби здійснювати самостійну політику носили досить спорадичний характер. Тож австрійська активність в Україні дратувала німецьке головнокомандування, але ніколи ним не переоцінювалася.

В середовищі українських політиків якщо й існували симпатії до Центральних держав, то адресувалися вони переважно Німеччині. Як згадував М. Могилянський, деякі керманичі Української Держави вважали перемогу Німеччини у світовій війні невідворотною: “Навіть такі безумовно розумні люди, як І Кістяківський (держсекретар, згодом міністр внутрішніх справ в гетьманському уряді – прим. М.К.) та ін., були переконані несхитно в перемозі німецької зброї...”²¹ та й українські національні партії з підозрою ставилися до Австро-Угорщини, пам’ятаючи про підступну національну політику Відня по відношенню до українців Галичини. Жорстока поведінка австро-угорських військ з населенням Поділля та Херсонщини також зовсім не сприяла будь-яким симпатіям до них.    

Втім, „германофільство” деяких кіл українського суспільства в 1918 р. було вельми умовним, являючись радше продуктом російського політичного світогляду, аніж суто українським явищем. Сам гетьман П. Скоропадський до недавнього часу був російським генералом й аристократом, а практично усі його сподвижники – колишніми царськими чиновниками й військовиками (саме тому соціалістична опозиція оцінювала гетьманський уряд як „неукраїнський по своєму складу і по своїй політичній орієнтації”²²). Гетьман, як і його найближче оточення, був людиною російської культури і, хоча й усвідомлював свій етнічний зв’язок з Україною, мислив категоріями російської державності²³. П. Скоропадський щиро вважав, що майбутнє України полягає у всеросійській федерації, хоча й був змушений, за власними словами, „діяти так, наче Україна була самостійною державою”²⁴. Чи стосувалося це й закордонної політики? Німеччина, хоча й була противником Росії по світовій війні, все ж займала у російській політичній свідомості почесне місце великої держави, досягненнями якої можна було захоплюватись, а приклад наслідувати. Цього не можна було сказати про Австро-Угорщину, запекла ворожість до якої в Росії випливала з образу віденського „гнобителя” балканських слов`ян, на панування над якими претендувала й Російська держава. Мир з Німеччиною в перспективі уявлявся цілком можливим, у той час як Австро-Угорщина сприймалася російським правлячим істеблішментом як непримиримий й підступний суперник, з яким було за що воювати. Тож та обставина, що Українська Держава не виявляла й найменшої схильності до зближення з Віднем, зайвий раз свідчила, яку саме національну самосвідомість сповідувало українське керівництво.   

В урядових колах Української Держави зберігалася орієнтація на Антанту. Вимушено-прихована, вона все ж поділялася більшістю міністрів та їх співробітників, що сприймали австро-німецьку окупацію України лише як тимчасове зло, необхідне для відновлення в країні ладу й спокою. Характерно, що навіть в офіційній українській пресі під терміном „союзники” звично малися на увазі англійці й французи, а не німці та австро-угорці. Звістки про все нові поразки німців на Західному фронті неабияк підбадьорювали українське керівництво. П. Скоропадський писав у спогадах, що йому часто доводилося стримувати своє оточення від надмірних виявів прозахідних симпатій: “Панове, треба пам’ятати, що єдиною серйозною силою є поки що німці. Коли прийде Антанта, Ви можете всім висловити вашу радість з приводу того, що Антанта є переможницею в світовій війні, але стримайте себе – час ще не настав”²⁵.

У липні 1918 р. Німеччина запропонувала українському урядові вивести Чорноморський флот (який дістався Україні в спадок від Росії) в Чорне море для відкритої військової демонстрації спільно з кораблями Центральних держав²⁶. Однак цю пропозицію українська сторона рішуче відхилила, не бажаючи робити нічого, що могло б бути розцінене державами Антанти як ворожі дії.

Як свідчить у спогадах начальник штабу гетьмана (міністр гетьманського двору) генерал Б. Стелецький, П. Скоропадський підтримував таємні контакти з французами за допомогою спеціальних агентів. Як згадував Стелецький, наприкінці липня 1918 р. у розмові з ним “Скоропадський з хвилюванням казав: “Адже Ви маєте зрозуміти, що я не можу обмежуватися одними німцями, що буде зі мною, якщо французи їх поб`ють? Я маю підготувати себе в цьому напрямку шляху”<sup>27</sup>. Зв’язок з розміщеними в Росії місіями держав Антанти здійснювався у атмосфері цілковитої секретності (один з таємних агентів, відправлений британським консулом у Росії до гетьмана, під час своєї подорожі до Києва переховував таємні документи... у банках з варенням). Як згадував міністр закордонних справ Української Держави Д. Дорошенко, гетьманський уряд лише чекав слушної нагоди, щоб вислати дипломатичні місії до держав Антанти<sup>28</sup>. Та поки такої можливості не було, усі надії на контакт з західними союзниками покладалися на українське посольство в Швейцарії. “Представництво у Швейцарії, де сходилися нитки міжнародних зносин, де можна було зустрінутись з представниками Entente`и, мало для нас дуже велике значення,” – зазначав Д. Дорошенко²⁹.

У Берліні насправді не мали ілюзій щодо лояльності України. Найповніше це виявилося у питанні про створення української армії. Відразу ж після гетьманського перевороту німецьке командування зажадало від П. Скоропадського негайно згорнути підготовку до формування українських збройних сил, яка велася ще Центральною Радою. Як згадував перший помічник військового міністра (у травні 1918 р.) генерал О. Греков, після перевороту “вся справа формування української армії негайно була зупинена; намічений мною на травень призов новобранців було спершу відстрочено на серпень, щоб не заважати польовим роботам, потім до грудня і зрештою так і не відбувся взагалі”³⁰. Другий генерал-квартирмейстер Генштабу полковник М. Какурін також зазначав, що “ніякої організації української армії українськими чи російськими руками німці все одно зробити б не дозволили, а тому створення штатів майбутніх частин, розробка їх майбутньої дислокації, переведення і формування установ, списки ген. штабу тощо – все це носило форми досить невинної паперової творчості”³¹.

Німці не могли допустити створення в Україні армії, що при першій же зміні міжнародної ситуації могла повернути зброю проти них самих. Тому за часів гетьманату збройні сили Української Держави існували лише в кадровому вигляді, налічуючи загалом до 65 тис. старшин і вояків. Лише декілька військових з`єднань, що лишилися з часів Центральної Ради або ж слугували особистою гвардією гетьмана, було повністю укомплектовано особовим складом. До речі, сама ідея організації власної збройної сили, схоже, не знайшла належної підтримки серед населення країни. Так, під час формування Окремої Сердюцької дивізії упродовж 27 липня – 14 серпня 1918 р. в усіх губерніях України добровольцями до її лав зголосилися лише 981 чоловік, а ще 4171 було взято за набором³².

В середині літа 1918 р. старшинські й підстаршинські кадри майбутньої регулярної армії Української Держави було в цілому сформовано (у своїй  переважній більшості це були кадрові офіцери й унтер-офіцери російської служби)³³. Комплектування вояцького складу досягало 16% основних скорочених штатів. За офіційною статистикою, в країні було у цей час понад 300 тис. здатних до військової служби чоловіків. Після довгих вагань, перший призов рекрутів військовим міністерством було намічено на 15 листопада 1918 р., другий – на 1 березня 1919 р. Влада розраховувала, що перший набір дасть армії 85 тис. здорових у фізичному й моральному відношенні новобранців, другий – ще 79 тис.³⁴ Але питання про те, чи дозволить Німеччина здійснити усі ці заходи, залишалося відкритим.

Невизначеність справи формування української армії спонукала гетьмана П. Скоропадського здійснити у вересні 1918 р. поїздку до Берліну, щоб особисто полагодити усі суперечності. В ході цього візиту, 5 вересня Скоропадський зустрівся у замку під Касселем з кайзером Вільгельмом ІІ, а 9 вересня відвідав ставку верховного головнокомандування, де мав зустріч з Гінденбургом та Людендорфом³⁵. І хоча сам П. Скоропадський розцінював результат поїздки як цілком успішний (німецьке командування дало згоду на створення української армії³⁶), проте його візит до Німеччини приніс й нові ускладнення. Як згадував М. Могилянський, “мандрівка ця, хоч би й зовсім безпечна за своїм результатами і змістом, вкрай нашкодила П. П. Скоропадському у громадській думці як кіл Антанти, так і Росії”³⁷. Роздруковане значним тиражем фото, на якому кайзер та гетьман мирно спілкувалися на алеї родинного замку Гогенцоллернів, в очах багатьох стало прямим свідченням дворушництва П. Скоропадського. Російські політичні сили, що діяли в Україні, спрямували на гетьмана шквал вбивчої критики, звинувачуючи його у „зраді” й „запроданстві” російських та українських інтересів німецькому кайзеру.

Між тим, поки політична ситуація в Україні загострювалася, події на фронтах світової війни розгорталися з калейдоскопічною швидкістю. Згадуючи свої враження від зустрічі з П. Гінденбургом та Е. Людендорфом у німецькій ставці в Спа, П. Скоропадський зазначав у спогадах: “Загальне враження було, що справи у них неважливі, але спокій цілковитий”³⁸. Становище Німеччини й справді було не вельми обнадійливим – американські армії скупчувалися проти неї на Західному фронті, а французи й британці зміцнювалися новим технічним засобом, танковими військами. У битві під Сен-Мійелем американська армія 12 вересня 1918 р. завдала німцям відчутної поразки (13 тис. вояків потрапило до полону). Союзники стрімко розвивали досягнуті успіхи, примушуючи німців поспіхом відступати на заздалегідь підготовані позиції. 14 вересня війська Антанти розгорнули наступ на Балканах. Упродовж тижня французькі, британські й сербські дивізії завдали болгарській армії нищівної поразки і розпочали звільнення окупованої Австро-Угорщиною Сербії. Болгарія, що внаслідок важких втрат виявилася фактично виведеною з війни, переживала найгірші часи – армія втратила боєздатність, а в країні розпочалися заворушення й відкриті виступи проти монархії. Повстанці вимагали зміни уряду й негайного укладення миру. Коли наприкінці вересня 1918 р. в країні спалахнуло відкрите повстання, на допомогу урядовим військам з Криму було перекинуто 217-ту німецьку дивізію³⁹. Німецькі частини відтіснили заколотників від Софії й допомогли придушити повстання, але відвернути катастрофу це вже не могло. 28 вересня болгарський уряд розпочав з державами Антанти переговори про мир. Для Центральних держав це означало втрату Балканського півострова. Наступного дня Гінденбург і Людендорф звернулися до кайзера з пропозицією почати мирні переговори⁴⁰. 4 жовтня німецький уряд звернувся до США з пропозицією мирних переговорів.

В Україні звістки про поразки Центральних держав викликали неоднакову реакцію. В національних українських колах розуміли, що з перемогою Антанти, яка навряд чи подарує Україні Брестський мир, Українській державі загрожуватиме російська анексія. “Ох, кепські наші справи. Похоже на те, що українська держава доживає свій молодий, але короткий вік,” – такий запис зробив у щоденнику Є. Чикаленко 2 жовтня 1918 р., під враженням новин про події на фронтах⁴¹. У той же час українські соціалістичні партії з нетерпінням чекали на поразку Центральних держав, розуміючи, що це похитне гетьманський режим й зробить можливим їх повернення до влади. Зі справжнім ентузіазмом зустріли звістки про воєнні події й російські політичні групи, що пов`язували з перемогою Антанти початок визволення Росії з-під влади більшовиків та „збирання” колишніх російських земель.      

2 жовтня 1918 р. уряд Української Держави констатував, що “міжнародні події, які раптово виникли, загрожують незалежності, самостійності і самому існуванню Української Держави”⁴². Майбутнє країни залежало як від наслідків внутрішньої політичної кризи, так і від фіналу баталій на Західному фронті. Ситуація ж у Європі продовжувала складатися не на користь Центральних держав. 4 жовтня британські війська остаточно прорвали добре зміцнену „лінію Гінденбурга”. Німецькі армії на всьому Західному фронті відступали під натиском союзників. Стало зрозумілим, що поразка Німеччини залишається лише питанням часу.

7 жовтня український уряд ухвалив вимагати участі України як самостійної й незалежної держави у майбутній мирній конференції⁴³. У ці дні керівництво Української Держави, завдяки слабкості німців, нарешті отримало довгоочікувану можливість змінити зовнішньополітичні орієнтири. 15 жовтня посол України в Берліні барон Ф. Штейнгель телеграфував до Києва про те, що становище “диктує нам необхідність увійти в зносини з Антантою, яка одна в змозі забезпечити державі її інтереси”⁴⁴. Того ж дня на засіданні Ради Міністрів Д. Дорошенко запропонував вислати представництва до Франції, Англії й США для налагодження з цими державами дипломатичних відносин. Водночас Дорошенко підкреслив необхідність суворого нейтралітету України у світовій війні і наголосив на потребі якомога швидше створити сильну національну армію, що могла б стати вирішальним чинником у майбутніх подіях⁴⁵. Уряд прийняв пропозицію міністра закордонних справ. Було вирішено, що дипломатичну місію до Франції очолить товариш держсекретаря М. Могилянський, до США – відомий в минулому російський дипломат Я. Коростівець, до Румунії – генерал В. Дашкевич-Горбацький⁴⁶. Поки ж місії готувалися до від`їзду (зазначимо, що від`їхати вони так і не встигли), події на світових фронтах продовжували стрімко розвиватися.  

Наприкінці вересня 1918 р. потужний удар британських військ в Палестині знищив опір й без того знесиленої турецької армії⁴⁷. У жовтні 1918 р. гостра криза охопила Османську імперію. Війська, втративши боєздатність, розкладалися, а в країні почалися масові заворушення. 13 жовтня правлячий младотурецький уряд, що до кінця залишався відданим союзником Німеччини, було відправлено султаном у відставку. Новий уряд відразу ж розпочав мирні переговори з державами Антанти, а вже 30 жовтня підписав з ними перемир`я. Чорноморські протоки було відкрито для військових флотилій Антанти, турецький флот підлягав передачі союзникам, а діюча армія мала бути демобілізована⁴⁸. Колишні керівники младотурецького уряду на чолі з Енвер-пашою на початку листопада 1918 р. були змушені рятувати свої життя втечею до Одеси.

Слідом за тим катастрофа спіткала й Австро-Угорщину. Військові невдачі на Балканах, жорстока поразка в битві з італійцями при Вітторіо – Венетто (300 тис. вояків потрапило до полону) остаточно зламали бойовий дух австро-угорської армії. 28 жовтня 1918 р. Відень сепаратно запросив миру⁴⁹. Та перш ніж держави Антанти встигли відповісти, Дунайську монархію охопило полум’я національних революцій: південні слов`яни, поляки, чехи й словаки, українці заявили про намір самостійно вирішувати свою подальшу долю. Угорщина відділилася від Австрії. У самому Відні спалахнули заворушення й антиурядові виступи⁵⁰. Імперія Габсбургів за лічені дні фактично розпалася.

Намагаючись адекватно відреагувати на швидку зміну міжнародної ситуації, гетьман П. Скоропадський прагнув все ж залишити за собою можливість політичного маневру. 28 жовтня 1918 р. у Києві було сформовано новий, коаліційний уряд, до складу якого увійшли як проросійські діячі, так і представники Українського Національного Союзу. “Кабінет проіснує лише кілька тижнів, а потім, в залежності від загальної кон`юктури, або взагалі всіх нас поженуть, а правити будуть знову діячі Центральної Ради, або, навпаки, ми їх поженемо, створивши суто російський кабінет,” – так пояснив ситуацію міністр внутрішніх справ І. Кістяківський у колі співробітників⁵¹. Та вже 30 жовтня П. Скоропадський оголосив грамоту, якою повідомив, що “стоїть на грунті незалежності Української Держави і на її суворому дружньому нейтралітеті” й висловив надію, що й держави Антанти “визнають наш державний суверенітет”⁵².

Німеччина практично вже була не в змозі впливати на події в Україні. Імперія Вільгельма ІІ виявилась цілковито дезорганізованою останніми військовими поразками. Не побажавши вийти за наказом кайзера в море на вірну загибель, 3 листопада німецькі моряки в форту Кіль підняли прапор революції. За кілька днів заворушення перекинулися й на інші німецькі міста. У Берліні почався загальний страйк. На хвилі народного невдоволення до влади рвалися ліворадикальні елементи; в Баварії було проголошено радянську республіку. Коли на початку листопада 1918 р. німецький міністр закордонних справ Зольф приймав свого українського колегу Д. Дорошенка, він не приховував, що Німеччині вже не до України: “Так, їдьте до Парижу, до Лондону, клопочіться про свою державу, можете відрікатись навіть від усякої спілки з нами: ми вже тепер нічим помогти вам не можемо, але нам важно, щоб збереглась і вдержалась самостійна Україна”⁵³. 9 листопада заворушення спалахнули в Берліні. Військові частини підтримали повсталих і того ж дня влада в столиці перейшла до рук соціалістів. Німеччину було проголошено республікою, а кайзер Вільгельм ІІ зрікся престолу й емігрував до Нідерландів.

Прагнучи якомога швидше загасити революційну пожежу в країні, новий німецький уряд був змушений прийняти умови припинення бойових дій, висунені державами Антанти. 11 листопада 1918 р. у штаб-квартирі союзників в Комп`єні делегації обох сторін підписали угоду про перемир`я. Німецька сторона зобов’язалася вивести свої війська з усіх окупованих теренів, давала згоду на окупацію державами Антанти Рейнської області, передачу імперських військово-морських сил під контроль союзників, а також анулювала Брестський мир. Її остаточну долю мала вирішити майбутня мирна конференція. Перша світова війна скінчилася.    

Перемога Антанти справила вирішальний вплив на політичну ситуацію в Україні. Анулювання Брестського миру означало, що питання про незалежність країни буде переглянуто західними державами і, швидше всього, вирішене на користь Росії. У ці дні російські політичні сили в Україні розгорнули справжню кампанію, намагаючись переконати уряд й громадську думку, що проросійська Антанта не допустить існування самостійної Української держави. Як влучно спостеріг посол Дону у Києві генерал А. Черячукін, “всі російські партії, починаючи від крайніх правих і закінчуючи лівими, що хворобливо боялись відділення України від Росії, з незрозумілою впертістю, хоча б навіть ціною продажу України більшовикам, з гаслом “чим гірше, тим краще” – тільки б не існувало незалежної України – вели наступ на гетьмана, переконуючи його відмовитись від самостійності і проголосити про приєднання до Росії”⁵⁴.

Скоропадський виявився не в змозі протистояти натиску російських партій. “8-го був в палаці у гетьмана. Це лише його тінь, – записав до щоденника Д. Донцов. – Говорить і ділає так, наче б завтра мав перестати бути гетьманом. Він одержав відомості, що Антанта зле ставиться до нас”⁵⁵. 14 листопада настала розв`язка – гетьман П. Скоропадський проголосив грамоту про федерацію України з майбутньою відродженою Росією. Діючий кабінет міністрів було розпущено, а до складу нового уряду увійшли виключно проросійські діячі.

Та в той час, як гетьман підписував грамоту про федерацію, опозиційний Український Національний Союз вже виділив зі свого складу Директорію для керівництва повстанням проти гетьманського режиму. 15 листопада, на наступний день після появи федеративної грамоти, Директорія оголосила загальне повстання проти гетьмана П. Скоропадського, який „останнім зрадницьким актом” скасував державну незалежність України й віддав український народ „на поталу поміщицько-бюрократичній реакції і на цілковите національне поневолення”⁵⁶. Було задекларовано відновлення в Україні режиму УНР. На бік Директорії перейшли сформовані ще за часів Центральної Ради військові частини. 20 листопада 1918 р. Директорія видала звернення до всіх воюючих і нейтральних держав, у якому повідомила про повалення в Україні гетьманської влади й відновлення УНР, у зв’язку з чим висловила надію, що „свободолюбні і демократичні правительства народів світу цілком зрозуміють прагнення українського народу і виявлять природну готовність допомогти йому закінчити державну будову молодої Української Народної Республіки”⁵⁷.

Після перших перемог над гетьманськими військами фактично увесь терен України охопило селянське повстання проти режиму П. Скоропадського. Повсталі знищували гетьманську адміністрацію, здійснювали перерозподіл землі тощо. Військо Директорії УНР стрімко зростало за рахунок напливу численних селянських загонів. На кінець листопада 1918 р. під контролем гетьманської адміністрації залишались практично лише окремі губернські та повітові міста України. Київ звідусіль було оточено республіканськими частинами.

Німецькі й австро-угорські дивізії вже нічим не могли допомогти гетьманському режимові. Деморалізовані і пригнічені звістками про події на батьківщині, війська Центральних держав переживали в Україні не найкращі часи й готувалися до евакуації. Ще в середині жовтня 1918 р. австро-угорське командування розпочало транспортування своїх військових частин з України (на цей час тут перебували 7 піших і 4 кінних австро-угорських дивізій силою в 93 тис. офіцерів і вояків)⁵⁸. Австро-угорські війська стрімко розкладалися, втрачаючи не лише боєздатність, але й ознаки дисциплінованості. Не в кращому стані перебували й німецькі частини. На середину листопада в Україні дислокувалися 7 німецьких корпусів у складі 18 дивізій (близько 300 тис. вояків). 1-й армійський корпус розташовувався у районі Харкова, 20-й резервний займав Полтаву, 17-й резервний – Київ, корпус Кнерцера – Одесу, 41-й резервний – Холмщину, 22-й резервний – Новоград-Волинський, 52-й гренадерський – Крим⁵⁹.

Відразу ж після початку Протигетьманського повстання німецьке командування приступило до виведення своїх військ з України. 16 листопада командувач німецьких військ в країні генерал Кіркбах видав наказ офіцерам і воякам зберігати нейтралітет у громадянській війні, що охопила Україну; того ж дня перший потяг з німецькими вояками вирушив на захід⁶⁰. Повернення додому, на батьківщину – ось що тепер найбільше цікавило німецьких офіцерів і вояків. Бажаючих проливати кров в охопленій повстанням Україні знайшлося мало. Тож недивно, що подекуди німецькі частини відмовлялися ставати до бою з республіканськими військами, навіть коли це загрожувало їм втратою важливих залізничних вузлів. Так, наприклад, сталося 26 листопада в Конотопі, де 95-та німецька дивізія відмовилася виступити проти повстанців⁶¹. У Києві, де діяли агітатори найрізноманітніших революційних та соціалістичних партій, з`єднання німецького 17-го резервного корпусу взагалі не виявили надмірного бажання битися з військами Директорії і при першій же нагоді вступили з республіканським командуванням у переговори. Мали місце й факти продажу зброї повсталим німецькими вояками. Ще гірше було у „нейтральній смузі”, де розпочали просування вглиб України російсько-більшовицькі війська. Розташовані в цьому районі німецькі частини часто не лише не чинили опору більшовикам, але й ставали жертвою їх пропаганди.

Позбавлений будь-якої серйозної військової сили, гетьманський уряд ще сподівався на порозуміння з державами Антанти. Однак союзники з підозрою поставилися до можливості існування Української держави в якій би то не було формі. В урядових колах держав Антанти добре пам’ятали укладений Україною з Центральними державами Брестський мир. „Потрібно чинити опір сепаратизмові, бо він є засобом німецького проникнення,” – заявив французький міністр закордонних справ С. Пішон у листопаді 1918 р., маючи на увазі Україну⁶². В Парижі й Лондоні при розгляді питань, пов’язаних з Україною, враховувалися здебільшого лише інтереси Російської держави, відродження якої мало розпочатися з падінням більшовицького режиму. Лише уряд США не був схильний так категорично відмовляти українцям у праві на власну державу. “Те, що визнано правильним для поляків, безумовно доведеться визнати правильним і для фінів, литовців, латишів, а можливо і для українців (виділено нами. – прим. М.К.)… – йшлося в офіційному коментарі американського уряду до сформульованої президентом В. Вільсоном програми „14 пунктів”. – Відбулося відродження цих підвладних раніше народностей, тому не можна сумніватися в тому, що їм потрібно буде надати можливість вільного розвитку”⁶³.

Однак наприкінці 1918 р. США не справляли помітного впливу на вироблення стратегії союзників у ставленні до України та інших держав-лімітрофів, що виникли на уламках Російської імперії. Вирішальну роль у справах європейської частини „російської спадщини” відігравали Франція та Великобританія (хоча правлячі кола останньої й не прагнули до прямого втручання у російські справи⁶⁴). Франція ще в жовтні 1918 р. ініціювала розроблення військовим командуванням Антанти плану військової інтервенції на півдні Росії та в Україні. Інтервенція союзників мала бути спрямована не проти розміщених в Україні й небоєздатних вже австро-німецьких військ, а мала на меті захист країни від більшовицького впливу й надання допомоги антибільшовицьким силам в Росії. Після звісток про Протигетьманське повстання передбачалося також, що висадка в Україні французького десанту перешкодить поширенню „антигромадських і обмежених націоналістичних елементів, які штовхають країну у вир анархії”⁶⁵.

Питання про допомогу Антанти антибільшовицьким силам в Росії й долю України розглядалися на скликаній з ініціативи французьких дипломатів нараді у Яссах, що відбулася 16 – 23 листопада 1918 р. Участь у її роботі взяли представники не лише держав Антанти, але й російські політичні організації⁶⁶. Нарада мала неофіційний характер, але її рішення враховувалися французьким керівництвом при організації інтервенції. Про можливість збереження за Україною незалежності на Ясській нараді навіть не йшлося – на одностайну думку переважної більшості присутніх, їй належало увійти до складу Росії. Максимумом, на який Україна могла розраховувати, був автономний статус у складі оновленої Російської федерації. Посланцю українського гетьманського уряду Я. Коростівцю представник Франції граф Сент-Олівер заявив, що надалі “ставлення держав Згоди до України залежатиме від тієї допомоги, яку український уряд надасть їм (союзникам – прим. М.К.) у відновленні порядку в Росії”⁶⁷. Разом з тим, учасники Ясської наради схвалили вироблений союзницьким командуванням план висадки десанту на „півдні Росії”. Інтервенція ж тим часом починалася – 25 листопада флотилія Антанти з французьким десантом на борту (до його складу входили й грецькі підрозділи) причалила до Севастополя, де застала німецькі війська, що мирно готувалися до від`їзду додому⁶⁸. 6 грудня французькі частини висадилися в Маріуполі, 12 грудня – в Одесі. У зайнятому французами районі негайно розпочалася організація російських білогвардійських формувань⁶⁹. Саме з Південної України союзники збиралися розпочати відновлення „ладу й спокою” у колишніх російських володіннях.   

Між тим, громадянська війна в Україні закінчилася перемогою Директорії УНР. 14 грудня 1918 р. республіканські війська, зламавши слабкий опір гетьманських відділів і при цілковитому нейтралітеті німців, вступили до Києва. Гетьман П. Скоропадський зрікся влади й був змушений переховуватись, перш ніж зміг таємно виїхати до Німеччини. 15 грудня гетьманський уряд передав владу Директорії. Таким чином, в країні було відновлено владу УНР. 28 грудня Директорія звернулася до „народів всього світу та їх правительств” з „дружньою” нотою, у якій пропонувала налагоджувати дипломатичні відносини з молодою Українською державою: „Вітаючи міжнародні визвольні сили, що допомогли знищенню германського імперіалістичного гніту на Україні, Директорія від імені Народної Республіки України приносить братній привіт всім народам світу і їх урядам і бажає жити в добрій, дружній злагоді з ними”⁷⁰.

Однак заклик Директорії УНР до миру на цей час вже навряд чи був актуальним. На чорноморському узбережжі висаджувався французький десант, з півночі на Україну насувалися більшовицькі війська, з півдня йшли російські білогвардійці, а відроджена після розпаду монархії Габсбургів Польща претендувала на західноукраїнські землі. Гетьманський режим було повалено, але армії УНР в ім`я свободи й незалежності рідної країни довелося спішно готуватися до продовження бойових дій. Тож хоча у Європі війна й скінчилась, до миру в Україні було ще далеко. І навряд чи хтось з сучасників уявляв собі наслідки затяжної й кривавої війни, що розпочиналася на українських землях наприкінці 1918 р.

Михайло Ковальчук, кандидат історичних наук,  старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України
    

Статтю було опубліковано у виданні:  Київська старовина. – 2008. – № 2. – С. 30 – 61.

1. Keegan J. The First World War. – New York, 1998. – Р. 409.
2. Gilbert M. The First World War. -- New York, 1994. – P. 444.
3. Ibid. – P. 450.
4. Уткин А. Первая мировая война. – С. 531.
5. Там же.
6. Fisher F. German Aims in the First World War. – New York, 1967. – P. 544.
7. Ibid. – P. 537 – 539.
8. Дневник П. Н. Милюкова 1918 – 1921. – М.: РОССПЭН, 2005. – С. 32 – 39, 51 – 52, 79 – 83; Вернадский В. Дневники 1917 – 1921. – Кн. 1. – К.: „Наукова думка”, 1994. – С. 106 – 107, 109.
9. Дневник П. Н. Милюкова 1918 – 1921. – С. 81.
10. Див.: Гражданов Ю., Зимина В. Союз орлов: белое дело России и германская интервенция в 1917 – 1920 гг. – Волгоград, 1997. – 280 с.
11. Fisher F. German Aims in the First World War. – P. 571.
12. Див.: Волков С. Трагедия русского офицерства. Офицерский корпус России в революции, Гражданской войне и на чужбине. – М.: Центрполиграф, 2002. – С. 126 – 129; Лейхтенбергский Г. Как началась „Южная армия” // Белое движение. – Т. 5. 1918 год на Украине. – С. 116 – 141; Залесский П. Южная армия (Краткий исторический очерк) // Донская летопись. Сборник материалов по новейшей истории Донского казачества со времени Русской революции 1917 года. – 1924. – № 3. – С. 232 – 247; ЦДАВО України. – Ф. 4547. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 109; ГАРФ. – Ф. 5881. – Оп. 2. – Д. 754. – Л. 66 – 133.
13. Лише в тих небагатьох випадках, коли представники Добровольчої армії вели відверто антинімецьку агітацію серед офіцерів колишньої російської армії в Україні, німецька військова влада вдавалася до репресій. Так, у червні 1918 р. в Києві німцями було заарештовано представника Добровольчої армії підполковника С. Ряснянського, що намагався поширювати в місті антинімецькі настрої (ГАРФ. – Ф. 5881. – Оп. 2. – Д. 606. – Л. 5 – 48).    
14. Залесский П. Южная армия (Краткий исторический очерк). – С. 233 – 234.
15. Маляревский-Сумский А. На переэкзаменовке. П. П. Скоропадский и его время // Архив гражданской войны. – Берлин: «Русское творчество». – Вып. 2. – С. 109.
16. Донцов Д. Рік 1918, Київ. – К.: “Темпора”, 2002. – С. 43.
17. Чикаленко Є. Щоденник. – Т. ІІ (1918 – 1919). – К.: "Темпора", 2004. – С. 42.
18. Донцов Д. Рік 1918, Київ. – С. 43.
19. Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918. – С. 208, 239.
20. Уткин А. Первая мировая война. – С. 312.
21. Могилянский М. Трагедия Украины (Из пережитого в Киеве в 1918 году). – С. 60.
22. Дорошенко Д. Історія України 1917 – 1923 рр. – Т. ІІ. – С. 75 – 76.
23. „Я справді у той час вірив, що визволення Росії станеться за допомогою Entente-и і з України,” – писав вже на еміграції П. Скоропадський (Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918. – С. 291). Докладніше про це див.: Ковальчук М. Гетьман Павло Скоропадський та українське державотворення доби визвольних змагань // Пам`ять століть. – 2002. – № 1. – С. 38 – 53.
24. Див.: Вернадский В. Дневники 1917 – 1921. – Кн. 1. – С. 109; Дневник П. Н. Милюкова 1918 – 1921. – С. 61 – 62.
25. Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918. – С. 297.
26. Дорошенко Д. Історія України 1917 – 1923 рр. – Т. ІІ. – С. 102.
27. ЦДАВО України. – Ф. 4547. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 114 – 116.
28. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле (1914 – 1920). – С. 276.
29. Там само. – С. 275.
30. Греков О. Переговоры Украинской Директории с французским командованием в Одессе в 1919 году (1918 и 1919 гг. на Украине) // Вестник Первопоходника. -- № 45. – С. 25.
31. Тинченко Я. Ландскнехт без страху і докору: військова кар’єра та доля Миколи Какуріна // З архівів ВУЧК – ГПУ – НКВД – КГБ. – 1999. -- № ½ (10/11). – С.13.
32. Российский Государственный Военный архив (РГВА). – Ф. 39668. – Оп. 1. – Д. 22. – Л. 355 – 356об.
33. За підрахунками сучасного російського історика С. Волкова, з близько 100 осіб командного складу армії Української Держави менше чверті служили згодом в армії УНР, більшість воювала у 1919 – 1920 рр. в російсько-білогвардійських військах, а деякі навіть перейшли на службу до Червоної армії (Волков С. Белое движение. Энциклопедия гражданской войны. – СПб.: «Нева», М.: «Олма-Пресс», 2003. – С. 131).
34. Монкевич Б. Організація регулярної армії Української Держави 1918 року // Україна в минулому. – Вип. 7. – К., Львів, 1995. – С. 109, 110 – 111.
35. Дорошенко Д. Історія України 1917 – 1923 рр. – Т. ІІ. – С. 263 – 265.
36. Ось що П. Скоропадський згадував про результат вересневої зустрічі з П. Гінденбургом та Е. Людендорфом: „...Що стосується української постійної армії, вони зрозуміли, що я маю рацію і що в тих умовах, у яких ми тепер знаходилися, нічого серйозного створити до весни не могли. Вони обіцяли цілковите сприяння” (Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918. – С. 277).
37. Могилянский М. Трагедия Украины (Из пережитого в Киеве в 1918 году). – С. 71.
38. Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918.  – С. 278.
39. Crampton R. A Short History of Modern Bulgaria. – Cambridge, 1987. – P. 47.
40. Уткин А. Первая мировая война. – С. 532 – 533.
41. Чикаленко Є. Щоденник. -- Т. ІІ. – С. 129.
42. Деникин А. Очерки русской смуты. – Т. 4, 5. Вооруженные Силы Юга России. – М.: «Айрис-Пресс», 2005. – С. 270.
43. ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 7. – Арк. 6.
44. Деникин А. Очерки русской смуты. – Т. 4, 5. – С. 259 – 260.
45. ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 7. – Арк. 16зв.; Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле (1914 – 1920). – С. 351 – 352.
46. Деникин А. Очерки русской смуты. – Т. 4, 5. – С. 260.
47. Keegan J. The First World War. – Р. 431.
48. Macfie A. The End of the Ottoman Empire, 1918 – 1923. – London, New York, 1985. – P. 38.
49. Уткин А. Первая мировая война. – С. 535.
50. Carsten F. Revolution in Central Europe, 1918 – 19. – Los Angeles, 1972. – P. 93.
51. ГАРФ. – Ф. 5881. – Оп. 2. – Д. 232. – Л. 85.
52. Деникин А. Очерки русской смуты. – Т. 4, 5. – С. 260.
53. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле (1914 – 1920). – С. 365 – 366.
54. Черячукин А. Донские делегации на Украину и в Берлине в 1918 – 1919 гг. // Донская летопись. – 1924. -- № 3. – С. 207.
55. Донцов Д. Рік 1918, Київ. – С. 114.
56. Директорія, Рада Народних міністрів Української Народної Республіки 1918 – 1920. Документи і матеріали: у 2-х т. – К.: Видавництво ім. О. Теліги, 2006. – Т. 2. – С. 374 – 375.
57. Там само. – С. 380.
58. Medrzecki W. Niemiecka interwencja militarna na Ukraine w 1918 roku. – S. 276.
59. Ibid. – S. 274.
60. Ibid. – S. 285.
61. ЦДАВО України. – Ф. 1216. – Оп. 1. – Спр. 79. – Арк. 247.
62. Brinkley G. Allied Policy and French Interventional // The Ukraine, 1917 – 1921: A Study in Revolution/ Ed. by T. Hunchak. – Cambridge, Massachusettts: Harward University Press, 1977. – P. 328.
63. Warwariw C. Amerika and the Ukrainian National Cause, 1917 – 1920 // The Ukraine, 1917 – 1921: A study in Revolution / Ed. By T. Hunchak. – Cambridge, Massachusettts: Harward University Press, 1977. – P. 367 – 368. Деякі впливові американські політики, як, наприклад, найближчий радник президента Вільсона полковник Г. Хауз, були готові розглядати можливість утворення незалежної Української держави, якщо вона виявить здатність до державної організації (Thompson J. Russia, bolshevism and the Versailles Peace. – Princeton, New York: Princeton University Press, 1966. – P. 192 – 193). У той же час начальник східноєвропейського відділу комісії, що займалась підготовкою матеріалів до майбутньої мирної конференції, професор Р. Лорд вважав у листопаді 1918 р., що “немає причини для створення незалежної України” (Павлюк О. Боротьба України за незалежність і політика США (1917 – 1923). – К.: "KM Academia", 1996. – С. 30). Втім, до кінця розібратися у складній ситуації в Україні американське зовнішньополітичне відомство так і не змогло. „Ми одержуємо масу хибної інформації стосовно нинішньої ситуації в Україні, при чому все це надходить до нас від англійців, французів та італійців, – повідомляв президента Вільсона полковник Хауз на початку листопада 1918 р. – Інформація, яка надходить, часто переробляється в особистих інтересах людей, що її передають” (Архив полковника Хауза. – Т. 4. – М., 1944. – С. 181).
64. Brinkley G. Allied Intervention and the Volunteer Army in South Russia, 1917 – 1921. – Columbia University, 1964. – Р. 76.
65. Reshetar G. The Ukrainian Revolution, 1917 – 1920. A Study of Nationalism. – New York, 1972. – P. 238.
66. Див.: Астров Н. Ясское совещание // Голос минувшего на чужой стороне. – 1925. -- № 3. – С. 39 – 76; Дневник П. Н. Милюкова 1918 – 1921. – С. 196 – 241; Brinkley G. Allied Intervention and the Volunteer Army in South Russia, 1917 – 1921. – Р. 80 – 83.
67. Деникин А. Очерки русской смуты. – Т. 4, 5. – С. 261.
68. Brinkley G. Allied Intervention and the Volunteer Army in South Russia, 1917 – 1921. – Р. 84. Евакуація військ Центральних держав супроводжувалася проте деякими ексцесами і в зайнятій французами смузі. Так, 15 грудня 1918 р. спалахнув заколот на борту розташованого в севастопольському порту болгарського корабля „Надія”. Розагітовані більшовиками й болгарськими „тісними соціалістами”, моряки заарештували своїх офіцерів й захопили корабель. Повстання вдалося придушити лише за допомогою французької ескадри (Тодинов Щ. Участието ми в бунта на крейцера „Надежда” (Спомени) // Военно-исторически сборник. – 1953. – Кн. 4. – С. 107 – 110).
69. Маевский В. Осень 1918 года на Украине // Белое движение. – Т. 5. 1918 год на Украине. – С. 375; Деникин А. Очерки русской смуты. – Т. 4, 5. – С. 361, 370 – 380.
70. Директорія, Рада Народних міністрів Української Народної Республіки 1918 – 1920. – Т. 2. – С. 398.