Говорков В. «Спасибо любимому Сталину – за счастливое детство!» (1936 г.)

На думку Ролана Барта, міфологізація є ознакою будь-яких соціумів. Ілюзорні уявлення про навколишній світ існували і продовжують існувати за всіх режимів. Міфологія є невидимою, оскільки створюється звичними засобами комунікації та повсякденного життя. У роботі «Міфології» Р. Барт семіотично пояснює механізми появи політичних міфів як перетворення історії на ідеологію за умови знакового оформлення цього процесу [1]. Але не можливо не помітити, що у XX ст. міфологізаторство набуло нечуваних масштабів. Особливо це стосується тоталітарних суспільств, в яких міф зайняв панівне становище у всіх сферах життя. У Радянському Союзі 1930-х рр. вплив міфів на культуру та суспільство в цілому був особливо великим. Вже у перші роки після революції була створена колосальна система закладів та механізмів, що мали пропагандистські завдання, спрямовані на продукування і відтворення нових міфів.

Міфологічна картина світу була невід’ємною складовою офіційною ідеології. Вона створювала певну систему координат, точок відліку. Тут була і своя космогонія та своєрідна есхатологія [2, с. 117–122]. У повній відповідності до механізмів міфологічної свідомості, радянська ідеологія представляла світ, як арену великої боротьби сил добра і зла. Добро, зрозуміло, уособлювали більшовики, зло – безліч ворогів, як постійних, так і тих, що додавалися відповідно до потреб і завдань влади. Уся радянська ідеологія була покликана нав’язувати цю ідеологічну картину світу цілому суспільству для того, щоб забезпечити спроможність партії, її керівництва зайняти у масовій свідомості місце реального захисника вищої Правди, образ якої склався у процесі тисячолітнього розвитку народних традицій. Саме у 1930-х рр. були винайдені настільки ефективні механізми міфологізації масової свідомості, що завдяки ним вдалося в надзвичайно короткий термін змінити радянську людину. Радянська міфологізація була комплексом заходів, спрямованих на створення у масовій свідомості нової міфологічної моделі світу зі своїми символами й необхідними елементами, яка повинна була сприйматись як реальність. Вражаюча успішність такої діяльності та живучість сформованих тоді міфологічних уявлень роблять необхідним вивчення процесу міфологізації та його наслідків для радянського суспільства 1930-х рр. Ця проблема плідно вивчалася зарубіжними істориками [3], але почала досліджуватися на пострадянському просторі порівняно недавно [4; 5; 6], тому продовжує лишатися науково й практично актуальною.

Отже, метою нашої праці є визначення основних елементів та місця нового радянського історичного міфу, що постав на українському ґрунті, у процесі ідеологізації суспільства та з’ясувати механізми його впровадження в масову свідомість засобами дитячої преси у другій половині 1930-х рр.

Історичний міф є засобом боротьби різноманітних політичних груп, спрямованим на затвердження власної системи цінностей і дискредитацію противника – як зовнішнього, так і внутрішнього [7, с. 176]. Міф використовуються владою для керування суспільством, спрямування масової свідомості в потрібне річище.

У процесі міфологізації суспільної свідомості у 1930-х рр., важливу роль відігравала сталінська політика пам’яті. Зображення українського минулого, особливо російсько-українських стосунків, стає важливим завданням мас-медіа доби тоталітаризму. Новітні дослідження доводять, що навіть професійні історики у 1930-х рр. не мали чіткого уявлення про обриси нової офіційні політики пам’яті, іноді вони навіть не встигали реагувати на суперечливі сигнали згори. Упродовж 1920–1930-х рр. трактування історії Україні неодноразово змінювалося. Динаміку цього процесу в академічній сфері прослідкував у своїй роботі Сергій Єкельчик [8, с. 66]. Але не менш цікавим був процес міфологізації української історії в засобах масової інформації, поширювали нові уявлення набагато швидше спеціалізованих наукових видань, з якими не була знайома більшість населення. Та й мова цих видань була набагато більш зрозумілою не дуже освіченим масам робітників та селян. Саме завдяки пресі створювалися та поширювалися нові стереотипи.

Особливою сферою використання міфологічних сюжетів сталінської доби стала дитяча література і преса. Причина такої уваги до дитячих видані очевидна – діти легше і скоріше засвоювали нові «істини», їх простіше було переконати емоційною розповіддю в тому, що більшовики – найкращі друзі українського народу. Велику роль у конструюванні радянського міфу відіграла тема історично російсько-української дружби та братерства. Плідним ґрунтом для її розвитку стала всім відома історична доба – Хмельниччина. Постійні апеляції до спільної російсько-української боротьби проти поляків-поневолювачів використовувались у другій половині 1930-х рр. не тільки для обґрунтування становища України у складі СРСР, але й для піднесенні морально-політичного та бойового духу населення напередодні майбутньої війни. У нарисі про Богдана Хмельницького розповідь про те, як український народ «за допомогою братерського російського народу вигнав шляхту геть з України» – супроводжується обіцянкою так само разом боронити нову Батьківщину – Радянський Союз [9, с. 21].

У нарисі «Розгром шведських окупантів під Полтавою» відомий історик Олександр Оглоблін зазначив, що «в героїчному минулому двох братніх народів – російського і українського – є чимало яскравих прикладів спільної боротьби проти іноземних завойовників, які намагалися захопити Україну і поневолити Український народ. Але кожного разу український народ виступав проти загарбників і за допомоги великого російського народу виганяв їх за межі своєї батьківщини» [10, с. 17].

Стаття закінчувалася традиційним вже висновком: «І хай знають фашистські палії війни, що непереможна сила братніх народів великого Радянського Союзу ніколи не дозволить кривавим фашистським свиням переступити священні кордони нашої соціалістичної батьківщини» [10, с. 21].

У роботі Є. Іщенка про Івана Богуна та його боротьбу з поляками перекидався місточок у недалеке минуле і в сучасне, оскільки згадувався Микола Щорс, знамениті богунці та давалася обіцянка від імені всіх українців: «І коли вороги знову спробують напасти на священні кордони нашої щасливої батьківщини, на бій стане весь радянський народ, щоб грудьми відстояти своє вільне щасливе життя [11, с. 28–31].

Не менш популярної постаттю із ближчого минулого для обґрунтування міфу про щасливу радянську Україну у дитячий пресі став Тарас Шевченко – як поет-демократ, поет-революціонер. До відзначення 75 років від смерті Тараса Шевченка, журнал «Піонерія» надрукував оповідання про боротьбу поета проти царського режиму, яке закінчувалось словами:

«Давно минули ті тяжкі роки. У жорстоких боях, керовані непохитною партією більшовиків, здобули трудящі вільне, щасливе життя. Ростуть і міцніють на нашій соціалістичній батьківщині заводи і колгоспи, цвітуть на нашій соціалістичній батьківщині розкішні сади, а в тих садах стоять величні пам’ятники тим, хто життя віддав боротьбі проти гнобителів» [12, с. 14].

Поступово образ кобзаря трансформувався в образ борця за більшовицьку справу. У поемі І. Муратова «Нічна розмова» розповідається, як Тарас Шевченко покинув свій постамент біля харківського Держпрому і пішов Україною, і не впізнав людей – які вони тепер щасливі. Він розмовляє з усіма героями своїх творів, пригнобленими та експлуатованими в минулому. Вони звертаються до нього в дуже показових рядках:

Тарасе, брате наш,
Ти в лавах Щорса з нами був,
Ти з нами брав Сиваш!
І тихо вимовив Тарас:
О рідний краю мій!
Прийшла щасливая пора –
Засяяв час новий![13, с. 11].

Отже, образ Шевченка почав використовуватися як образ провідника українських більшовиків. Така легітимація була потрібна для позиціонування більшовицької влади, як такої, що продовжує дбати за українські національні інтереси, перехопивши прапор боротьби в найбільш авторитетних борців за українську національну справу.

Вочевидь, міф є засобом політичної боротьби і використовується як потужна зброя, спрямована проти цілих суспільних груп, становлячись теоретичним виправдання терору. Тому найбільший інтерес викликає надзвичайно ефективно використана радянською пропагандою тема революції 1917–1921 pp. Здавалося б, ці події ще не відійшли в минуле, ще багато хто пам’ятав про українські національні уряди, ще були живі люди, які в роки громадянської війни воювали зовсім не на боці більшовиків. Тим більше, вражають масштаби фальсифікацій подій в Україні, яку розгорнули радянські мас-медіа, оскільки саме дискредитація політичних противників, які могли мати якийсь вплив на суспільство, і була метою влади. На відміну від дорослих, діти не бачили революції на власні очі, їх можна було переконати, встромляючи у такий спосіб клин між дорослими і зростаючим поколінням.

Найбільш активно та плідно революційні події в Україні починають висвітлюватися з другої половини 1930-х рр. Червоною лінією в цих творах проходить ідея: українські трудящі одразу були на боці більшовиків, але ворогам народу і революції вдалося укласти змову зі світовою буржуазією та захопити владу. Без допомоги особисто Сталіна (іноді з’являється постать Серго Орджонікідзе) українцям нізащо не вдалось би подолати ворогів.

Найулюбленішим прийомом республіканських ідеологів була «народна творчість» – пісні, думи, частівки, які нібито збирались в українські колгоспах. Такий прийом створював ілюзію щирості та правдивості, переконував в істинності описуваних подій. У такому псевдофольклорі події революції подавалися в такому ракурсі: «ось засмутилась Україна», тіло її шматують мерзенні запроданці Петлюра і Скоропадський, багатства її нищать і грабують чорні круки контрреволюції, німецькі і польські окупанти. Але червоної прапора революції з рук трудящих їм не вирвати, гордий і сильний орел революції – Сталін – очолює революційний народ, жене ворогів з наш батьківщини [14, с. 27–32]. У цих піснях використовуються традиційні для українських дум образи: вороги – круки, Сталін – орел, сонечко.

Відомі літератори також не відставали від «народної творчості». У п’єсі Олександра Корнійчука «Правда» змальовується ніч напередодні більшовицької перевороту у Смольному. Ленін розмовляє з солдатом Тарасом Голотою, українським селянином:

«Ленін: Що на Україні? Якої влади хочуть у вашому селі?
Тарас: Погано в нас. А влади в нашому селі хочуть такої, щоб війну долой, ...щоб землю селянам, ...щоб поміщиків долой.
Ленін: Значить, за більшовиками ваше село піде.
Тарас: Не може не піти, бо так жити – то краще вмерти.
Ленін: З Керенським тут покінчимо, допоможемо й товаришам українцям, грузинам, білорусам».

Квінтесенцією моменту є прийняття Тараса до лав партії і його щира подяка: «Довго шукав я правди і тут знайшов її... тепер ми знищимо усе, що стане на дорозі нашій»[15, с. 8].

Ця розмова мусила б здатися дивною тому, хто пам’ятав про Центральну Раду та її універсали, але хто б наважився у 1938 р. сказати дитині, що в журналі написана неправда, і що в Україні в той час були інші політичні сили, які намагалися дати землю селянам. Тим більше, що Центральну Раду вже давно було затавровано як «буржуазних націоналістів».

В оповіданні «Непереможний», присвяченому Миколі Щорсу, розповідається про «часи приходу німців на Україну – 1918 р.». Йдеться про те, як «білогвардійський ватажок Петлюра уклав з німцями договір, ...білогвардійці дарували їм за допомогу десятку мільйонів пудів залізної руди, хліба, худоби, масла та як Микола Щорс визволив від усіх цих ворогів Україну [16, с. 31–38].

Але апогеєм колективної творчості заляканих владою українських митців була «Дума про Остапа Нечая», авторства М. Бажана, М. Гацмана, С. Голованівського, А. Гонтаря, І. Гончаренка, О. Корнійчука, А. Малишка, Н. Рибака, Л. Первомайського, М. Рильського, В. Сосюри, П. Тичини, М. Шеремета з посвятою двадцятиріччю ленінсько-сталінського комсомолу. Герой – Остап Нечай – комсомолець, який в лютому 1919 р. боровся проти німців і Петлюри, під прапором Щорса, говорить такі слові: «Бийте хлопці німця і Петлюру! Брати наші, російські робітники й селяни, допомагають нам. Слава їм, братам нашим! А ворогів будемо бити, …бо стоїть за нами Ленін і партія» [17, с. 1]. Таке змішання всіх українських політичних сил, об’єднання тих, хто не міг бути об’єднаним в силу своїх політичних поглядів, і маніпулювання датами та фактами було характерним для офіційного дискурсу загалом.

Популярним героєм дитячої преси того часу став Микола Щорс, в якому втілювалися кращі риси народного визволителя від катів-експлуататорів. Велика кількість творів про те, як він боровся із гайдамаками і німцями традиційно прикрашала сторінки журналу «Піонерія». Особливо пожвавився інтерес до цієї постаті у 1939 p., коли відзначали 20 років з дня його загибелі [18, с. 19, 22–25, 26–27].

Але крім легендарних червоних військових ватажків дітям та юнакам потрібні були й молоді герої, приклад яких закликала наслідувати дитяча преса. До численних сюжетів про загальноросійську громадянську війну [19, с. 3–10], додалися розповіді про юнаків, які загинули в Україні в боротьбі із білогвардійцями, «отаманщиною», «петлюрівцями», «махновцями» – Михайло Ратманський, Люба Аронова та їхні друзі – 96 київських комсомольців, що пішли воювати із «куркульськими бандами» та були закатовані у 1919 р. біля села Трипілля отаманом Зеленим [20, с. 2–7; 21, с. 2], Тамара Мальт, розстріляна генералом Слащовим у Миколаєві [21, с. 5], Іда Краснощокіна та одеські комсомольці, які загинули в Одесі від рук білогвардійців[21, с. 4, 19–21] та інші. Такі розповіді обов’язково супроводжувалися сюжетами із сучасного життя: сьогоднішня молодь не зраджує ідеалів загиблих бійців, вона віддано працює або виявляє мужність у Хасанських боях [21, с. 9, 34].

Важливим моментом такого виховання була поява образів дітей, які в громадянську війну допомагали більшовикам: пробиралися через лінію фронту з донесеннями, рятували поранених червоних партизан, не піддалися на бандитські катування і не виказали воєнної таємниці [22, с. 10–11; 23, с. 8–10]. Хлоп’ячі образи доповнювалися яскравими портретами дівчат-партизанок, що гордо гинули, не здаючись ворогам [24, с. 22–29].

Отже, такий міф націлював дитячу аудиторію на масове тиражування подвигу, його повторення. Це й відрізняло радянську міфологію від класичної, в якій подвиг завжди був виключенням, рідкістю, чимось надзвичайним.

У результаті ретельної пропагандистської роботи остаточно склався міф, який можна вважати досить повно втіленим у листі товаришеві Сталіну від окружної передвиборної наради трудящих Сталінської виборчої округи Києва, відправленим напередодні виборів до «верховної ради квітучої української радянської соціалістичної республіки – невід’ємної частини великого СРСР»:

«Ми, трудящі Радянської Соціалістичної України, особливо вдячні Вам, товариш Сталін Адже Ви були безпосереднім організатором і керівником перемог українського народу над полчищами німецьких і польських загарбників, під Вашим безпосереднім керівництвом український народ розгромив дикі орди буржуазно-націоналістичної контрреволюції – всіх цих петлюр і винниченків, скоропадських і левицьких». [25, с. 1]. Цей лист прикрашав першу сторінку червневого номеру журналу «Піонерія» 1938 p., закликаючи дітей приєднатися до позиції дорослих.

Отже, новий історичний радянський міф в Україні будувався на таких концептах: віковічні братерські українсько-російські стосунки, усенародна підтримка трудящими України більшовиків у добу революції, надзвичайний героїзм, проявлений українцями, у тому числі дітьми, у роки громадянської війни та допомога росіян в боротьбі з власними зрадниками-націоналістами. Це було потрібно владі для підняття бойового духу підростаючого покоління у війні, що наближалася, сприяло народженню готовності захищати кордони нової радянської батьківщини.

Література:

1. Барт Р. Мифологии / Пер. с фр., вст. ст. и коммент. С. Зенкина. – М.: Академический Проект, 2008. – 351 с.
2. Гогохія Н. Міфологічна картина світу радянської людини 1920–1930-х pp. // Бахмутський шлях. – 2008. – №3-4. – C. 117–122.
3. Тумаркин Н. Ленин жив! Культ Ленина в Советской России / Пер. с англ. С. Сухарева. – Спб.: Академпроект, 1997. – 285 с.
4. Коновалова Ж. Ф. Миф в советской истории и культуре. – СПб.: Изд-во СПбГУЭФ, 1998. – 140 с.
5. Неклюдов С. Ю. Структура и функции мифа // Современная российская мифология / Сост. М. В. Ахметова. – М.: Рос. гос. гуманит. ун-т, 2005. –  С. 9–26.
6. Чернышов A. B. Современное состояние советской мифологии // Там же. – С. 27–50.
7. Левкиевская E. Е Русская идея в контексте исторических мифологических моделей и механизмы их образования // Там же. – С. 175–206.
8. Єкельчик С. Імперія нам’яті. Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві / Пер. з англ. – К.: Критика, 2008. – 303 с.
9. Бергер М. 290 років тому // Піонерія. – 1938. – № 8. – С. 21.
10. Оглоблін О. Розгром шведських окупантів під Полтавою // Піонерія. – 1938. – № 9. – С. 17–21.
11. Іщенко Є. Іван Богун: нарис // Піонерія. – 1939. – № 4. – С. 28–31.
12. Поет-революціонер // Піонерія. – 1936. – № 3. – С. 14.
13. Муратов І. Нічна розмова: поема // Піонерія. – 1939. – № 1. – С. 9–11.
14. Народні пісні про бої і походи громадянської війни // Піонерія. – 1938. – № 1. – С.8, 27–32.
15. Корнійчук О. Уривок з п’єси «Правда» // Піонерія. – 1938. – № 1. – С. 8–9.
16. Ходза Н. Непереможний // Піонерія. – 1938. – № 8. – С. 31–38.
17. Дума про Остапа Нечая // Піонерія. – 1938. – № 11. – С. 1.
18. Піонерія. – 1939. – № 8.
19. Піонерія. – 1935. – № 10.
20. Піонерія. – 1935. – № 12. – С. 3–7.
21. Піонерія. – 1938. – № 10. – С. 2.
22. Піонерія. – 1935. – № 11. - С. 10–11.
23. Піонерія. – 1936. – № 3. – С. 8–10.
24. Піонерія. – 1938. – № 5. – С. 22–29.
25. Піонерія. – 1938. – № 6. – С. 1.

Стаття була надрукована у виданні: Історичні записки: Зб. наук. праць. –Луганськ, 2010. – Вип. 26. – С. 43–49.

Відомості про авторку: Гогохія Нані Тамазівна, кандидат історичних наук, доцент, доцент кафедри історії України Луганського національного університету імені Тараса Шевченка.