Студії з історичної пам’яті на сьогодні є настільки численними і різноманітними, що розмови не тільки про «мнемоісторичний бум», а й навіть про  дослідницьку  «втому» від  нього стають майже ритуальними. Проте українська наукова спільнота ще далеко не вичерпала цю проблематику, і продовжує ставитися до неї з пильною увагою. Очевидно, не варто було б сподіватися такого інтересу, якби предмет дослідження існував би в якості модного наукового напрямку і не був би пов'язаний з сучасними трендами українського суспільно-політичного життя. Соціокультурна неоднорідність України і різний досвід історичного буття її окремих регіонів створює спокусливі умови для використання історичної пам’яті у політичному протистоянні. Ідеологічна аморфність головних суб’єктів цих змагань компенсується перетворенням  історичної пам'яті (в її різних версіях) на один з основних публічних маркерів  політичних партій¹. Тому історичні питання «увінчані» патетичним гаслом «не дозволимо переписати історію» стають дієвим засобом передвиборчої мобілізації електорату, а на зовнішньополітичному рівні часто виступають як предмет прагматичного (і  не надто) гендлярства.

Дуалізм у сприйнятті історичного минулого та творенні історичної політики в Україні (мається на увазі україноцентричний (чи то національно-державницький) та радянський  наративи) досить детально висвітлений в літературі та є певним висхідним пунктом для розгортання подальших студій  щодо національної історичної пам’яті.  При цьому як у науковому середовищі,  так і  на рівні широкого загалу поширена  думка про те, що найбільш міцним «бастіоном» радянських уявлень минулого є конкретний регіон Східної України – Донбас. Така думка, хоч і не позбавлена стереотипності, але все ж засновується на тому, що найчастіше публічна артикуляція незгоди з україноцентричною версією історії виявляє себе у політичному і суспільному дискурсі саме цього регіону.

Донбас являє собою приклад однієї з найбільш чітко окреслених регіональних ідентичностей в Україні, яка базується, з одного боку, на культурних, соціальних, економічних особливостях, що історично склалися, а з іншого живиться і часто гіпертрофується регіональними елітами в політичних цілях. Територія українсько-російського етнічного помежів’я (кордону), російськомовність, індустріальний тип культури, шанування радянського минулого, періоду, за якого, власне, і виформовувався соціальний та економічний потенціал Донбасу, перетворюючи його столицю – Донецьк зі звичайного робітничого селища на потужний промисловий і культурний центр, - усе це визначає соціокультурне і ментальне обличчя Донбасу. У межах цього соціокультурного поля, власне і відбувається «мнемоісторична конкуренція» наративів, а серед її учасників – держава в особі органів центральної і місцевої влади, шкільна історична освіта, політичні партії, суспільні, етнічні рухи, медіа, наукова історіографія, краєзнавство.  Найбільш потужним гравцем, безперечно, є держава, яка формулює принципи історичної політики і за допомогою загальновизнаних коммеморативних практик і шкільної освіти впроваджує їх у життя. Втім, український (а особливо східноукраїнський) досвід свідчить, що на регіональному рівні державну політику пам’яті можуть певним чином (за винятком шкільної освіти) коригувати органи місцевого самоврядування, мотивовані як інтересами політичного протистояння із центральною владою (що в Україні часто виявляє себе і в гуманітарних питаннях), так і поширеними у місцевому соціумі уявленнями про історію. Отже, як виявляє себе це коригування у Донбасі, і зокрема у Донецькій області? Яким чином стикаються в суспільно-політичному і культурному житті регіону два бачення української історії, як вони трансформуються місцевими реаліями? На ці питання ми і будемо намагатися дати відповідь.  

В Україні політика пам’яті стала  інституційне оформлюватися у період президентства    В. Ющенка, а до цього здійснювалася в загальному річищі гуманітарної політики і була залежною від імперативів президентського курсу у цій сфері. Тому, вочевидь, виправданою  є  поширена в українській літературі сегментація  періодів історичної політики у відповідності до каденцій українських президентів². Безумовно, такий курс формувався як відповідними посадовими особами (як-то віце-прем’єри з гуманітарних питань) так й інституціями (міністерства освіти, культури, Інститут національної пам’яті тощо), але жоден з їх керівників не був настільки самодостатньою, впливовою чи навіть одіозною особою (за виключенням,  можливо Д. Табачника, «українофобський» імідж якого, натомість, явно перевершує його реальний вплив на загальнодержавну гуманітарну політику), щоб фігурувати в якості  натхненника і «творця» гуманітарного  курсу держави та її ставлення  до національної пам’яті.

За часів президентства Л. Кравчука  згідно із завданнями ідеологічного обґрунтування національно-державного будівництва відбувалося впровадження відповідного історичного наративу, що повинен був замінити радянську концепцію історії України. Водночас на початку 1990-х рр. держава не робила (а радше, ще не встигла зробити) серйозних кроків, щоб затвердити національно-державницький наратив на більш широкому, ніж просто освітній, суспільному рівні у вигляді національних свят, чи то акцентуванні певних пам’ятних дат або подій. До того ж, найбільш контраверсійний сюжет україноцентричної концепції – історія ОУН та УПА тоді ще не був пропагандистськи сформований як ключовий епізод національної історичної пам’яті. Це було однією з причин того, що на рівні  суспільства і владних структур Сходу України, зокрема Донецької області, яка в силу своїх культурних особливостей потенційно могла вже на той час стати антагоністом державного гуманітарного курсу, нове бачення історії загалом не заперечувалося, бо воно особливо ніде і не виявлялося. Іншою причиною було те, що  на рівні місцевих еліт  його було нікому заперечувати. Адже колишні комуністи, а нині  керівники «нової» демократичної місцевої влади були підкреслено лояльні до Києва, оскільки від цього залежали їх посади і місце у новій владній вертикалі. Щоправда, на рівні громадської активності відкрите неприйняття гуманітарного курсу України виявляла низка  організацій проросійської або ж автономістської спрямованості (Интердвижение Донбасса, Движение за возрождение Донбасса, Гражданский конгресс Украины), але їх претензії переважно стосувалися мовної політики, а лідери цих організацій не були суттєво представлені у місцевій владі.

Проте вже наприкінці президентського терміну Л. Кравчука у зв’язку із глибокими кризовими явищами в економіці зростало не тільки незадоволення владою, але й певне розчарування в ідеї незалежної держави, з якою асоціювалося погіршення умов життя більшості громадян України. Саме на Сході України активізувалися сили (і, перш за все, відроджена комуністична партія), які  піддавали критиці не тільки економічний, але й гуманітарний курс держави, спрямовуючи незадоволення рівнем життя в річище неприйняття і ідеології незалежної України.

Новий президент Л. Кучма досить чітко вловив зростання політичного впливу історичних та культурних відмінностей України, і тому всіляко намагався його нейтралізувати досить вміло і навіть превентивно, затіняючи найбільш суперечливі історичні сюжети. Його гуманітарна політика характеризувалася спробами поєднати радянський і україноцентричний історичні наративи. Сьогодні можна почути думку про штучність і згубність такого підходу, проте слід відзначити, що він не викликав занадто резонансного обурення прихильників того або іншого бачення минулого. Хоча тут, вочевидь, зіграла свою роль не тільки і не стільки позірна «збалансованість» такого ставлення до історії, а й перш за все, чітка, централізована, замкнена на президентові та його адміністрації система влади та підкреслено жорстке підкорення їй   регіональних політичних  еліт, які в таких умовах не мали ані можливості, ані бажання  використовувати гуманітарні питання для підбурювання протестних настроїв у суспільстві. Тому і за часів керівництва Л. Кучми органи місцевого самоврядування Донеччини були цілком відповідним ретранслятором державної гуманітарної політики, і, якщо і насмілювалася фрондувати, то хіба що з приводу мовного питання. Більшу свободу дозволяли собі медіа, пов’язані з регіональними бізнес-елітами, які на відміну від місцевого політикуму тоді ще трималися на відстані від центральної влади.  Зокрема у газеті «Донецкие новости» часто з’являлися претензійно критичні матеріали щодо національно-державницького погляду на історію. Так, редактор газети оприлюднила підкреслено іронічне міркування щодо Дня соборності України, називаючи його незрозумілим і штучним, таким, що навряд чи стане народним для мешканців регіону, на відміну, наприклад, навіть від Дня усіх закоханих³. (коректність такого порівняння залишимо на совісті автора – С.П.)

На відміну від широкого публічного дискурсу, де в історичних питаннях відбувалося певне балансування, сфера історичної освіти була монополізована прихильниками україноцентричної концепції.  Саме за часів Л. Кучми  зусиллями сучасних українських істориків на всіх освітніх рівнях було утверджено власну помірковану версію національно-державницького нарративу, і створено відповідну наукову, методичну і дидактичну базу для його впровадження.  Авторами цілого ряду підручників, що таким чином відображали історичні події були донецькі вчені Р.Лях, Н. Темірова, В. Ізюмов та ін.⁴ І це не було випадковістю, адже в історичному академічному середовищі Донбасу носії національно-державницького, україноцентричного бачення історії України були далеко не маргіналами, ані в якісному, ані в кількісному відношенні і це сприяло відтворенню відповідного нарративу і в місцевій історіографії, і в історичній освіті⁵.

Після 2004 р. чи не вперше місцеві керівні кола не входили до «пулу» партії влади і це саме в той момент, коли вони настільки зміцніли, що  були готові взяти собі цю владу повністю. В таких умовах донецький політикум, який були ядром головної опозиційної сили – партії регіонів стали  найзатятішим опонентом нового президента. Одним із напрямів цього протистояння була гуманітарна сфера. Малоприйнятні для мешканців Сходу України спроби В Ющенка накинути нове розуміння пантеону історичних героїв і знаменних подій були вміло використані йому ж на шкоду і конвертовані у потужний протестний  дискурс «боротьби з переписуванням історії» як частини «боротьби» з «помаранчевою владою». І якщо на рівні Донецької обласної державної адміністрації, голова якої призначався президентом, посилений україноцентричний тренд історичної пам’яті хоча б формально, але підтримувався, корегуючись у відповідності до регіональної специфіки, то на рівні обласної та міських рад депутатів ініціативи президента зустрічали досить серйозний опір. Найбільш болючим питанням, що постійно штучно загострювалося з обох боків, було питання історичної та суспільної оцінки ОУН і УПА та її очільників. Ініціативи президента з приводу примирення радянських ветеранів з ветеранами УПА, святкування на державному рівні 65-ї річниці створення УПА, пропагандистські просвітницькі заходи, що знайомили жителів регіону з історією націоналістичного підпілля, неодмінно викликали негативний суспільний резонанс, посилюваний медіа, підконтрольними місцевому політикуму. На офіційному владному рівні цей резонанс оформлювався у відповідні резолюції та звернення Донецької  обласної та  міської рад.  Стрижнем цих документів було засудження ідеї і політичної практики героїзації УПА, акцентування її колабораціонізму із використанням яскраво негативних оціночних лексем на кшталт «фашистські посібники» та «прихвосні»⁶.

В цілому акції з популяризації націоналістичного повстанського руху оцінювалися як такі, що по-перше, нав’язують нове бачення історії, неприйнятне для Донбасу, по-друге, розколюють суспільство, загострюють міжрегіональні суперечності, по-третє, не є доцільними в умовах існування інших, більш важливих питань, на вирішення яких могла б бути спрямована енергія Києва. Власне кажучи, в донбаській контрпропаганді досить часто вдавалися не тільки до осуду президентських новацій з точки зору світоглядних позицій та позицій історичної правди, але й з позицій практичного сенсу і адекватності відносно суттєвих, перш за все соціально-економічних викликів. Резонно передбачалося, що в такий спосіб блокування історичної політики Києва знайде більше прихильників, адже суспільству наочно демонструвалося, що в умовах кризи «помаранчева команда» не переймається економічними проблемами, а вперто мусує вельми далекі від сьогодення питання голодомору, УПА, мови та  ще й витрачає на це гроші.

Серйозність сприйняття антинаціоналістичної риторики Донецької міськради дещо знижувалася епатажними висловлюваннями на історичну і мовну тематику її секретаря М. Левченка, який виконовував роль такого собі політичного фріку  місцевого масштабу.

Образ УПА був настільки сильним подразнювачем для певною частини влади, медіа і суспільства Донбасу, що навіть в президентських ініціативах з інших історичних питань вбачалася «тінь» УПА та «українського націоналізму». Саме так було сприйнято указ В. Ющенка, що передбачав демонтаж памятників та пам’ятних знаків, перейменування вулиць, площ, проспектів тощо, назви яких пов’язані із особами, що були причетні до організації Голодомору в Україні та політичних репресій⁷.

При широкій трактовці указу значна частина донбаської топоніміки з увічненими радянськими діячами «підпадала» під указ  про перейменування. Утім,  при всій одіозності деяких увічнених персонажів, ця топоніміка мало сприймається спільнотою як чужа або нав’язана. Адже значна кількість міст і селищ Донбасу не знала іншої історії ніж радянська, або ця історія була дуже коротким і малопомітним буттям робітничих селищ.. До того ж, незрозуміло було звідки обласний та міські бюджети знайдуть чималі гроші на перейменування в авральному режимі сотень вулиць, площ, проспектів. Тому ще до появи офіційної реакції на указ президента були серйозні сумніви у реальному його виконанні. Так, професор Донецького національного університету О. Стяжкіна передбачувала  тихе, відоме із радянських часів бюрократичне ігнорування, прикрите формальними звітами-відписками про підготовку до його реалізації⁸. Звісно так воно і сталося. Але в той же час місцеві депутати поспішили використати вищезгаданий указ президента для зворотного пропагандистського ефекту, тобто для чергового розвінчування його політики «переписування історії». У зверненні   обласної ради говориться, що указ сприятиме нагнітанню суспільно-політичної ситуації і відволікає суспільство і владу від важливих соціально-економічних питань⁹. Звернення було доповнено ще одним документом, в якому Донецька обласна рада приєднувалася до заяви депутатів Луганської обласної ради «Про громадсько-політичну ситуацію в країні» і Харківської обласної ради «Зупинимо нацизм», і в черговий раз засуджувала героїзацію УПА, хоча безпосереднього приводу до цього указ про перейменування начебто не надавав¹⁰.

Втім, «бої за історію» між регіональною та центральною владою не відзначалися безпосередньою участю (у вигляді соціально активної поведінки) у них більш-менш широких кіл населення. Це, однак, не применшувало для місцевого політикуму та медіа пропагандистського значення історичних сюжетів.

Відзначимо, що не зовсім вірним було б тлумачити реакцію донецької влади на спроби героїзації УПА лише вимогами політичного протистояння. Не надто гнучкі спроби Києва презентувати єдине бачення суперечливих історичних явищ породжувало нерозуміння і неприйняття в певних колах спільноти Донбасу. Так, у 2009 р. групою донецьких істориків та політологів було створено Центр політологічного аналізу та технологій, завданням якого стало «розвінчування реакційних політичних міфів, що нав’язуються «помаранчевою владою» (зокрема про Донбас як мафіозний регіон, який виступає з позицій українофобії), створення позитивного інформаційного образу Донбасу та Південного Сходу, вивчення і популяризація регіональної самобутності Донецького краю»¹¹. Один із учасників об’єднання,  історик О. Мартинов опублікував низку статей, які, поєднуючи як емоційну публіцистику, так і науково опрацьований, але однобічно підібраний джерельний та історіографічний матеріал, викривають колабораціонізм українського націоналізму часів Другої світової війни¹². Саме контрпропагандистське навантаження подібних студій та їх запрограмовано негативний оцінний характер разом з відомою практикою «навішування ярликів», зменшувало їх науковість. Таким чином згадані статті вирізнялися не з кращого боку серед інших робіт цієї ж тематики, виконаних так само донецькими вченими, але тими, хто не був обтяжений «необхідністю» ідеологічної боротьби з націоналізмом¹³.

В історії Донецького краю є сюжети та постаті, які цілком вписуються в україноцентричний наратив. Однією з таких постатей є поет, дисидент, символ шестидесятницького руху в Україні  В. Стус. У роки незалежної України пам'ять про Стуса була вшанована як на всеукраїнському, так і на обласному рівні, і .в цілому не слугувала приводом для суспільної дискусії. Але на жаль, гуманітарний вимір політичного протистояння торкнувся і постаті В. Стуса. Спочатку, у 2008 р. Донецька міська рада демонстративним жестом запропонувала своїм львівським колегам повернути львівським вулицям імена російських поетів та письменників, які були перейменовані на початку 1990-х рр. Взамін донецькі депутати обіцяли встановити у Донецьку пам’ятник В. Стусу¹⁴. Такий показовий торг був зроблений явно в піку українізаторським новаціям «помаранчевої» влади, а до того ж повинен був  промовисто підкреслити особливу місію Донецька по захисту російської культури  в Україні.

Новий віток використання імені Василя Стуса у політичному протистоянні розвернувся навколо питання надання Донецькому національному університету імені поета. Спираючись на ініціативу однієї з студентських організацій В. Ющенко розпорядився у найкоротший термін вирішити це питання. Ініціатива викликала неоднозначну реакцію громадськості і у підсумку справа завершилася відмовою вченої ради  і студентського самоврядування надати університетові ім’я українського поета. Існує думка, що саме присутність В. Стуса у пантеоні націонал-демократичної версії історії  зумовила відторгнення ідеї увічнення його імені в університеті, адже це породжувало асоціації із загальним курсом нав’язування Донбасу україноцентричної культурної матриці. Але реальний зв'язок особи поета  з університетом, його традиціями, а також усвідомлення у суспільстві цього зв’язку були занадто слабкими, щоб надавати університету його ім’я, а політизація цього питання, спроби адміністративним шляхом, без належного обговорення його впровадити, прискорили негативну відповідь на нього.  І тут останнє рішення було не за місцевою владою, а за університетською спільнотою, яка віддаючи належне пам’яті Стуса і цінуючи його внесок в українську культуру, все ж визнала недоречним саме таке увічнення його імені. Варто нагадати, що одночасно було відхилено пропозицію надати університету ім’я керівника Донецької області комуністичних часів – В. Дегтярьова., яка, звісно, була висунута у відповідь на ініціативу увічнення імені В. Стуса¹⁵.

Варто відзначити, що публічне і резонансне впровадження націоналістичного дискурсу у сферу громадсько-політичного життя  мало вплинуло на зміст  шкільній історичної освіти і підручників. Деяке збільшення матеріалу з тем Голодомору та націоналістичної повстанської боротьби не змінили концептуально шкільну версію української історії, характер якої був сформований ще до Ющенка. Втім, опозиційні донецькі  ЗМІ часто нарікали саме помаранчевій владі «переписування» шкільної історії, вдаючись до патетичних і подекуди мало обґрунтованих тверджень. Так, газета «Донецкие новости» писала «Наши дети забывают Великую войну…Преподаватель одной из донецких гимназий попросил подобрать к 9 мая какое-нибудь стихотворении о войне. Дети выучили «Полтавскую битву» (так у автора – С.П.) и «Бородино». Что удивляться, если в учебниках истории для старшеклассников Великой Отечественной войне уделили 20 страниц, при этом на 15 страницах рассказали об ОУН-УПА и о том, как нам помогали Штаты и Франция»¹⁶.

Ще радикальніше висловлювався редактор газети «Родное Приазовье» С. Шведько: «Ведется целенаправленная государственная политика промывания мозгов, причем  при полном попустительстве общественности. И если так пойдет дальше, то будьте уверены, что пройдет немного времени, и наши дети разрушат памятники нашим отцам, станцевав гопака на могилах солдат-освободителей»¹⁷. Звертає на себе увагу така собі авторська алегорія  – «гопак» – символ української традиційної народної культури (але ж ніяк не українського націоналізму) протиставляється «солдату-визволителю».

За чинного президента В.Януковича історична політика в загальних рисах повторює лавіювання періоду Л. Кучми. Місцева влада Донецької області, представлена правлячою Партією регіонів, повністю підтримує і реалізує гуманітарну політику президента В.Януковича з усіма її балансуваннями між радянським та україноцентричним. Віддаючи перевагу першому (що особливо яскраво виявляється у світкуванні пам’ятних дат, подій, особистостей, пов’язаних з Великою вітчизняною війною і трудовою героїкою), донецькі керівники беруть до уваги і україноцентричний наратив. Так, досить різноманітними заходами відзначилося святкування 85-річниці з дня народження письменника, правозахисника, учасника українського дисидентського руху, народженого на Донеччині Олекси Тихого. Обласна влада виділила приміщення і надала допомогу в облаштуванні Літературного музею Василя Стуса, що розташувався у Донецькій обласній універсальній науковій бібліотеці імені Крупської.

У зв’язку зі зміною парадигм політики пам’яті у загальнодержавному масштабі, боротьба з «націоналістичним» баченням історії, що за В. Ющенка була візитною карткою певних владних кіл регіону, відчутно втратила свою напругу. Вона виконує суто прагматичні передвиборчі функції, коли однією з цілей критичної риторики на адресу політичних опонентів правлячої партії (що її представляє місцева влада) фігурує їх реальна або вдавана симпатія до націоналізму і УПА.  До того ж, роль головної рушійної сили у цій боротьбі перекладено тепер на ЗМІ, які час від часу «нагадують» місцевій спільноті про небезпеку «переписування історії» на догоду націоналістам. Щоправда, медіа тут не обмежені у своїй фантазії і іноді вводять до «пантеону» націоналістичних образів, неприйнятних для Донбасу, нових несподіваних персонажів. Так, маріупольська газета «Приазовский рабочий» в одному з матеріалів підкреслювала, що у створеній німцями окупаційній україномовній пресі Маріуполя друкувалися схвальні матеріали про Т. Шевченка. Фотоколаж з двох номерів газети, на перших шпальтах яких були портрети Т. Шевченка та А.Гітлера, повинен викликати у читача асоціації типологічної схожості цих постатей, або їх шанувальників¹⁸. Утім, на наш погляд, такі акценти є виявом українофобських поглядів автора матеріалу, і не відображають позицій місцевої влади, яка контролює це видання.

Деякі провладні медіа області схвально оцінюють історичний досвід Донецько-Криворозької республіки, надаючи інформаційну підтримку в популяризації монографії В. Корнілова «Донецко-Криворожская республика: расстрелянная мечта»¹⁹.

Місцева влада ж здебільшого дистанціюється від найбільш радикальних випадів в бік національно-державницького наративу, подекуди навіть блокуючи їх. Так, не було схвалена пропозиція депутата облради від КПУ І. Попової про вивішування червоного знамені на будинку облради на День Перемоги. Обласні депутати відхиливши проект рішення керувалися українським законодавством, адже за законом не можна вивішувати на будівлях державних органів копію Червоного прапору разом із Державним (використовувати червоний прапор в інших заходах зі святкування Дня Перемоги цілком  дозволено законодавством)²⁰. Насмілимося припустити, якщо питання було порушено у роки протистояння з центральної владою, воно набуло би, якщо б не схвального вирішення, то напевне, значно більшого  розголосу

Також не було задоволено пропозицію встановлення в Донецьку пам’ятного знаку жертвам ОУН в Донбасі, що надійшла від представників інформаційно-аналітичної служби «Русская народная линия»²¹.

Утім, враховуючи посилення політичної ваги партії «Свобода», яка вперше увійшла до парламенту, можна передбачити, що провладні політтехнологи вже готують сценарій нового розігрування «націоналістичної» карти, коли для донбаського соціуму нинішня влада все ж буде переважніше націоналістів. І в цій грі Сходу Україні, й особливе Донбасу знову уготовано вирішальну роль. А відтак «бої за історію» будуть продовжуватися.

Слід відзначити такий, показовий, на наш погляд, момент. «Історичні бої» місцевого значення відбувалися і відбуваються навколо дуже обмеженого кола історичних сюжетів спільно української історії ХХ століття. ОУН, УПА, в меншій мірі Голодомор – ось і весь перелік тем, які викликають альтернативну реакцію в Донбасі, та з подачі місцевої влади – широке суспільне обговорення і резонанс. Хоча, враховуючи публічну незгоду з націоналістичною версією, логічно було б сподіватися на заперечення і інших її сюжетів. Між іншим, ми спостерігаємо напрочуд байдуже ставлення до суперечливих питань заселення краю та його розвитку у ХІХ столітті, місцева офіційна версія яких не тільки цілком вписується в україноцентричний наратив, але й навіть перевершує його. Так, Донецька обласна рада, яка з одного боку гнівно засуджує «переписування» історії у випадку з УПА, з іншого боку, на своєму офіційному сайті представляє одне із радикальних україноцентричних трактувань історії краю, яке містить тези на кшталт: «В ХІ столетии в степной зоне (мається на увазі Донеччина – С. П.) появляется украинская людность»²². Навіть найзатятіші прихильники націоцентричного варіанту історії України не наважуються стверджувати наявність українського етносу вже у ХІ ст. Курйозності ситуації  додає  й те, що ця історична довідка є напрочуд невдалим перекладом з української на російську (напевне, автоматичним, за допомогою гугл-перекладача)  подібної довідки, але з сайту Донецької обласної державної адміністрації.

Історичні довідки на сайтах органів місцевого самоврядування міст і районів Донецької області не згадують про історію відповідних населених пунктів в останні 40- 50 років. Так історія міста Горлівка в історичній довідці офіційного сайту міської ради завершується післявоєнною відбудовою міста²³. Останньою історичною подією у житті міста Артемівська на сайті міської ради є запуск у 1968 р. тролейбусного маршруту²⁴. І це при тому що у цих містах є відомі краєзнавці і потужні краєзнавчі осередки. Незрозумілою є деталізація історії регіону, відбір подій, які достойні бути презентовані у хронологічному опису, презентованому на сайтах. Так, маємо сумніви щодо необхідності включення в історично-хронологічний опис важливих подій в Донецькій області, що містить сайт Донецької обласної державної адміністрації заснування в Маріуполі макаронної фабрики²⁵.

Але коли того вимагає політична доцільність, історія краю в тлумаченні місцевої влади стає контраверсійною україноцентричному наративу. Особливо це було помітно в роки президентства В. Ющенка, коли у руслі загальної опозиції центральній владі  підкреслювалася регіональна відмінність і особливість Донбасу.

Цікаве в цьому плані стаття одного з тодішніх місцевих ідеологів партії регіонів О. Гурбіча. Він підкреслює  багатонаціональність регіону, тісне переплетіння російської і української культур, але головним стрижнем регіону називає ментальність його жителів – волелюбність, авантюризм і у той же час організованість і твердий характер. Організованість і серйозність заснована на традиціях колективного труда на промислових підприємствах «Это формирует и организовывает человека куда больше, нежели работа на селе или в заштатном городке.- говорить О. Гурбіч, натякаючи на відмінність мешканців Донбасу від населення Центральної і Західної України. Авантюризм і непоступливість Донбасу сягає, за О. Гурбічем, генетичним корінням від таких собі «донецьких» козаків» (не донських і не запорозьких більш відомих науці, а саме – «донецьких»- С.П.), про яких в якості корінного населення Донбасу стверджує автор, посилаючись на німецького картографа XVIII ст.  І. Хомана.²⁶

Політично заангажоване «регіоноцентричне» бачення історії краю можемо знайти у зверненні Донецької міської ради до своїх колег зі Львова та Тернополя, оприлюднене у 2007 році у розпал політичного протистояння з «помаранчевою» владою. В історичному екскурсі донецьких депутатів взагалі немає місця українському чиннику заселення Донбасу, а навпаки всіляко підкреслюється етнічно російський характер колонізації. Історія регіону розпочинається тут з XVI ст. коли донецькі землі були територія «южным рубежом Московского государства, здесь располагались опорные пункты стрельцов и казаков, защищавших Русь от набегов кочевников» Позже данная территория входила: в состав Всевеликого Войска Донского, вместе с Ростовом (российский город) - входила в состав Екатеринославской губернии. Первые поселенцы приезжали сюда из Курской, Тамбовской и других российских губерний»²⁷. Такі твердження, на перший погляд, можуть викликати здивування, якщо порівняти їх з вищезгаданою історичною довідкою на сайті Донецької обласної ради, де йшлося про те, що вже в ХІ столітті край стали заселяти українці. Перший висновок, який можна зробити, виходячи з цього, – Донецька обласна і міська ради мають різні бачення історії Донбасу? Але все значно простіше. Історична довідка на сайті обласної ради – формальність, а звернення міської ради, розтиражоване ЗМІ – це публічна демонстрація гуманітарного опору спробам «українізувати» історію, підкреслення історичної ролі російської культурної присутності в регіоні, що було таким необхідним у тодішньому протистоянні із центральною владою.

Отже, соціокультурні особливості Донбасу – східноукраїнського регіону з вираженою регіональною ідентичністю зумовлюють більшу орієнтованість місцевого соціуму на радянське сприйняття історії. Тому органи місцевого самоврядування намагалися корегувати україноцентричні сюжети державної політики пам’яті й особливо такі контраверсійні її практики, як героїзація УПА та лідерів націоналістичного руху. Утім, найчастіше таке корегування набувало вигляду галасливої контпропагандистської риторики, що було викликано інтересами публічного політичного протистояння регіональних еліт з центральною владою у період президентства В. Ющенка. Посилення боротьби з «переписуванням історії на догоду націоналістам» саме в передвиборчий період (для дискредитації політичних опонентів перед місцевим електоратом); обмеженість сюжетів, які «запускаються» для суспільної дискусії майже виключно політично заангажованими темами УПА, українського націоналізму, Великої Вітчизняної війни;  формальність в артикуляції позиції стосовно питань історії краю, якщо вони не пов’язані з вищезгаданими темами, дозволяють говорити про високу роль прикладної політтехнологічної складової в політиці пам’яті на регіональному рівні.

Сергій Пахоменко, кандидат історичних наук,   доцент кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Маріупольського державного університету

1. Портнов А. Историческая политика и историческое сознание Украины после 1991 г. / Россия-Украина: проблема понимания и оценок Голодомора 1932-33 гг. Первый семинар из цикла «Клиотерапия». 20 июля 2010 года. Секция Историческая память и историческая политика. Выступления А. В. Портнова и Л. В. Гриневич. Стенограмма/ А. В. Портнов, Л.В. Гриневич [Электронный ресурс].— Режим доступа :  http://urokiistorii.ru/1189
2. Див: Зерній Ю. О. Державна політика памяті в Україні: становлення і сучасний стан/ Ю. О. Зерній [Електронний ресурс]. — Режим доступу :  http://old.niss.gov.ua/book/StrPryor/8/7.pdf; І. Симоненко Концептуальні засади державної політики пам'яті. Аналітична записка/ І. Симоненко [Електронний ресурс]. — Режим доступу :  http://www.niss.gov.ua/articles/269/
3. Филь Р. Колонка редактора / Р. Филь. - Донецкие новости.– 2002. - №4 – 24-30 января.- С. 2.
4. Лях Р., Темірова Н.  Історія України: найдавніших часів до середини ХІУ ст. Підручник для 7 класу./ Р. Лях, Н. Темірова  — К.: Генеза, 2002;  Лях С. Р., Лях Р. Д., Красноносов Ю. М., Ізюмов В. І Темірова Н.Історія України. Навчальний посібник для студентів неісторичних спеціальностей. — Донецьк: ЦПА, 1998.  
5. Формування  у східних регіонах України досить широкого кола професійних істориків, насамперед вузівських викладачів -  прихильників різних варіацій україноцентричного  наративу, їх активна дослідницька і громадянська позиція в умовах домінування у місцевому суспільстві й владних колах іншого бачення історії здається цікавою темою для подальшого дослідження
6. Див.: Обращение Донецкого городского совета от 11.02. 2008http://www.federal.org.ua/content/obrashchenie-    donetskogo-gorodskogo-soveta
7. УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 250/2007 Про заходи у зв'язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932 - 1933 років в Україні http://www.poshuk.lviv.ua/zakon_p_28.html
8. Шибалов Е. Донбасское identity: неукраинская Украина / Е. Шибалов [Электронный ресурс].— Режим доступа : http://gazeta.zn.ua/POLITICS/donbasskoe_identity__neukrainskaya_ukraina.html
9. Обращение депутатов Донецкого областного совета к территориальным громадам, депутатам местных советов, органам исполнительной власти и местного самоуправления о недопустимости обострения общественно-политической ситуации в Донецкой области [Электронный ресурс].— Режим доступа : http://www.sovet.donbass.com/document_preview.php?document_id=1193
10. Заявление Донецкого областного совета от 20.12. 2007. [Электронный ресурс].— Режим доступа :  http://sovet.donbass.com/document_preview.php?document_
11. Официальный сайт Центра политологического анализа и технологий. – [Электронный ресурс].— http://cpat.com.ua/index.php?option=com_content&;view=article&id=1&Itemid=6
12. Комплексно погляди О. Мартинова на діяльність ОУН і УПА представлені  у збірці з претензійною назвою «Украинский фашизм. Взгляд из Донбасса». Див. : Мартынов А. Историческая справка о военно- террористической деятельности ОУН-УПА  Украинский фашизм. Взгляд из Донбасса.Сборник материалов. / А. Мартынов. - Донецк: Астро, 2008, С. 152 -451
13. У 2001 р. вийшла книга професора Донецького університету В. Нікольського «Підпілля ОУН(б) у Донбасі». У ній на основі широкого кола архівних документів розглянуто діяльність українського націоналістичного підпілля в Донбасі у роки ІІ світової війни. Робота позбавлена ідеологічної та політичної заангажованості  і визначає місце організації українських націоналістів в антинацистській боротьбі у регіоні. Підпільних груп українських націоналістів в Донбасі  було небагато, невелика була і кількість їх учасників. Натомість комуністичне підпілля було широким і розгалуженим . Див.: Нікольський В. М. Підпілля ОУН(б) у Донбасі / В.М. Нікольський. - К., 2001. - 178 с.  
14. Донецкие власти поставят памятник Стусу в обмен на переименование улиц во Львове [Электронный ресурс].— Режим доступа : http://korrespondent.net/ukraine/events/686901-doneckie-vlasti-postavyat-pamyatnik-stusu-v-obmen-na-pereimenovanie-ulic-vo-lvove
15. Донецкий национальный университет отказался называться именем Стуса [Электронный ресурс].— http://www.nam.kiev.ua/index.php?newsid=5033
16. Донецкие новости. - 2009. -   7 – 13 мая . -  С.14.
17. Шведко С.,Это нашей истории строки / С. Шведко [Электронный ресурс]– http://www.rp-ua.com/articles/history/eto_nashei_istorii_stroki.html
18. Ермишина Л, Панков А. Какие мариупольские газеты служили фашистским оккупантам / Л. Ермишина, А. Панков. – Приазовский рабочий. – 2012. – 14 ноября. – С. 5.
19. Див : Ермишина Л. Донецко-Криворожская республика - страна, о которой молчат учебники истории / Л. Ермишина.  Приазовский рабочий – 2012 -  № 73. – 20 апреля /[Электронный ресурс] – Режим доступа:  http://www.pr.ua/news.php?new=18371&;num=  ; Кому поперек горла Донецко-Криворожская республика [Электронный ресурс]. – Режим доступа:  http://dnews.donetsk.ua/news/politics/2011/11/14/9741.html
20. В Донецке Знамя Победы не получило официального статуса [Электронный ресурс] -http://donbass.ua/news/region/2012/04/25/v-donecke-znamja-pobedy-ne-poluchilo-oficialnogo-statusa.html
21. Мартынов А., Барышников С. Об увековечивании памяти погибших от рук членов ОУН-УПА. Открытое обращение к властям Донецка. [Электронный ресурс]. -http://ruskline.ru/analitika/2011/09/16/ob_uvekovechivanii_pamyati_pogibshih_ot_ruk_chlenov_ounup
22. Официальный сайт Донецкого областного совета. История Донецкой области. Краткая историческая справка. [Электронный ресурс] – Режим доступа:http://sovet.donbass.com/?lang=ru&;sec=07.01&iface=Public&cmd=main&args=
23. Официальный сайт Горловского городского совета. Горловка. История. [Электронный ресурс] – Режим доступа: http://gorlovka.dn.ua/ru/node/164
24. Офіційний сайт Артемівської міської ради. Артемівськ. Історична довідка. [Електронний ресурс] -  Режим доступу: http://artemrada.gov.ua/uk/history
25. Офіційний сайт Донецької обласної державної адміністрації.  Хронологія подій на території Донецької області  [Електронний ресурс] -  Режим доступу: http://www.donoda.gov.ua/main/ua/publication/content/879.htm
26. О. Гурбич. Здесь живут крутые мужики/ О. Гурбич  [Электронный ресурс] – Режим доступа: http://focus.ua/opinion/2550
27. Обращение Донецкого городского совета Президенту Украины В. А. Ющенко, Премьер-Министру Украины В.Ф. Януковичу; в Львовский городской совет. В Тернопольский городской совет от 21. 02. 2007. [Электронный ресурс] – Режим доступа: http://www.rdu.org.ua/news.php?content=1172092800&;path=docs