FacebookMySpaceTwitterDiggDeliciousGoogle BookmarksTechnoratiLinkedin

Петро ЧОРНІЙ. Ставлення жителів Галичини* міжвоєнного періоду (1919–1939 рр.) до твореного ними поліетнічного та мультикультурного простору

Петро ЧОРНІЙ. Ставлення жителів Галичини міжвоєнного періоду (1919–1939 рр.) до твореного ними поліетнічного та мультикультурного просторуНа територіях, що характеризуються поліетнічністю, завжди постає проблема гармонійного співжиття різних етнофорів. Важливу роль у цьому відіграють стереотипи та уявлення, які існують у їхній свідомості про сусідів іншої етнічної приналежності.

У Галичині в міжвоєнний період поруч з українцями проживали етнічні групи, які поселилися тут ще в княжі часи. Їхня кількість сягала приблизно 27% від загалу, а найчисельнішими з них були поляки (15%) і євреї (9,8%)1. Спершу вони мешкали в містах, і чисельність їхніх громад не перевищувала кількох сотень осіб. Після приєднання земель Галицько-Волинського князівства до Польського королівства кількість поляків-переселенців значно збільшилася, а інкорпорація Галичини Австрійською імперією, яка відбулася після першого поділу Речі Посполитої у 1772 р., спричинила масове переселення німців2. Офіційною датою утворення перших німецьких хліборобських колоній у Галичині є 1781 р.3.

У 20–30-х роках ХХ ст. Галичина була аграрним, неурбанізованим краєм, де більшість населення (українці, поляки та німці) проживала в селах і виживала за рахунок землеробства4. Аналіз етнодемографічної структури галицьких міст свідчить, що у воєводських центрах кількість поляків сягала понад 50% мешканців, а в невеликих містечках – не більше чверті. З усіх етнічних спільнот, лише євреї переважно мешкали у містах. Їхня частка у містечках часто складала більше половини жителів, а у великих містах – до 30%. Німці поселялися переважно у селах (72%), де утворювали хліборобські колонії. Інші етнічні групи (чехи, вірмени, литовці, білоруси тощо), чисельність яких не перевищувала 0,3%, проживали здебільшого у містах та невеликих містечках5.

Про етнічну приналежність галичан у міжвоєнний період свідчили три головні критерії: віросповідання, рідна мова та етнічна свідомість, яка виражалася у почутті приналежності до того чи іншого етносу. Згідно з віросповіданням, українці переважно були греко-католиками, поляки – римо-католиками, а євреї – юдеями. Більшість останніх розмовляли на ідиш і лише незначна частина ортодоксальних євреїв знала іврит. Невеликий відсоток населення становили німці, які за віросповіданням були євангелістами та римо-католиками. Звичайно, траплялися випадки, коли євреї були римо-католиками, українці – римо-католиками чи православними, а поляки – греко-католиками6.

Дослідження особливостей сприйняття й ставлення до так званих “чужих” чи “інших” розпочалося з другої половини ХІХ ст. Одним із перших їх вивчав німецькій філософ і соціолог Георг Зіммель. В одному з своїх досліджень він сформулював власне бачення цієї проблеми: “… Ставлення до простору є, з одного боку, умовою, з іншого – символом ставлення до людини. Не маємо на думці іноземця як мандрівника, який сьогодні приходить, а завтра йде геть. Йдеться про особу, котра сьогодні приходить, а завтра залишається… Істотною відмінністю її (особи – П. Ч.) позиції є факт, що від самого початку вона не належить до тієї території та вносить риси, які не є і не можуть бути її (території – П. Ч.) корінними властивостями. Поєднання близькості та віддаленості, яка є у стосунках між людьми, в цьому разі піддається певній модифікації, якою можна сформувати наступне: віддаленість у сенсі ставлення означає, що близька особа є далеко; відчуження ж означає, що близько перебуває особа далека”7.

Далі Г. Зіммель зауважив, що “в усій економічній історії іноземець завжди виступає як торговець, відповідно торговець як іноземець. Якщо у чужий край не мандрують члени власної групи, щоб купити потрібні речі, які та група не виробляє, тоді до їхнього краю приїжджають чужоземні купці, пропонуючи відповідний товар. Позиція іноземця змінюється і стає особливою тоді, коли він вибирає для себе місце діяльності і осідає у ньому. Якщо члени власної групи все ж мандрують за товаром, то в краї, куди вони прибули, їх уважатимуть іноземцями… Торгівля завжди дозволяє залучити більше людей, що виступають у ролі посередників, ніж виробництво. Прикладом є історія європейських євреїв”8.

Особливого значення Зіммель надав етнічній території: “Чужий – іноземець, сам по собі не може володіти землею. Йдеться про землю не лише як матеріальне явище, а як субстанцію, життєво пов’язану якщо не з простором, то з ідеальною локалізацією суспільного життя. Також на ґрунті особистих взаємин “чужий” – незалежно від своєї привабливості і значення, поки його сприймають за “чужого” – у відчуттях аборигенів залишається іноземцем – “особою без власного місця”9.

Г. Зіммель також зазначав, що “з іноземцем нас поєднують дуже загальні ознаки, тоді, як ставлення до осіб, з якими ми є органічно пов’язані, ґрунтується на подібності того, що відрізняє нас від загалу… На мою думку, у відносинах з “чужими” загальні ознаки відіграють значно більшу роль, ніж індивідуальні риси. Чужинці близькі до нас настільки, наскільки ми відчуваємо спільні з ними подібності в національних особливостях, суспільних відносинах, професійній зайнятості чи загальнолюдських рисах. Натомість чужі вони для нас настільки, наскільки ці спільні ознаки не охоплюють обох спільнот”10.

Отже, Г. Зіммель сформував концепцію сприйняття і ставлення автохтонного населення, локалізованого на певній території, до представників інших етносів, а також визначив, що їх формує та на них впливає. До слова, дослідженням антагонізму до “чужих” – “інших” також займалися польські соціологи Флоріан Знанєцкій11 та Александер Гертз. Останній у 1961 р. опублікував монографічне дослідження, в якому на прикладі сприйняття євреїв польським суспільством дослідив, як образ однієї етнічної групи й кожного її члена відображався у свідомості членів іншої групи, та що впливало на його формування12.

Використовуючи теоретичну концепцію Г. Зіммеля спробуємо дослідити, як мешканці Галичини міжвоєнного періоду – українці, поляки, євреї, німці та інші етноспільноти – сприймали і ставилися одні до одних; в яких випадках їхні контакти були близькими чи, навпаки, віддаленими, а також, що впливало на цей процес.  

Слід зауважити, завдання ускладнюється тим, що в міжвоєнний період автохтонне населення не здійснювало політичного керівництва своєю етнічною територією. Тому окрім сприйняття і ставлення українців до етнічних груп, які жили в Галичині, важливе значення мають такі ж відчуття поляків до національних меншин південно-східних воєводств Польщі.

Ставлення української громадськості до поляків було двозначним. З одного боку – негативним, що зумовлювалося низкою історичних і політичних факторів. З іншого боку, про що свідчать польові етнографічні матеріали, на рівні сільської громади їхні відносини часто мали позитивний характер, що підтверджують випадки укладання міжетнічних шлюбів, про які розповімо нижче.

Негативний образ поляка формувався у свідомості українців упродовж століть і часто будувався “на полярному сприйманні свого і чужого”13. У міжвоєнний період предметом антагонізму між обома етносами була Галичина, а саме володіння нею. Українці обстоювали право на утворення власної держави на своїй етнічній території, натомість поляки вважали Галичину невід’ємною частиною Польщі. Внаслідок цього анексію Галичини Польщею після поразки ЗУНР українці сприйняли як окупацію14. Несприйняття українцями польського керівництва згодом проявилося у політичних акціях: бойкотування присяги на вірність польській державі, якої зажадали поляки від українських держслужбовців; бойкоти перепису населення восени 1921 р. та виборів до Сейму в листопаді 1922 р., а також протест проти набору до польського війська, що відбувся в грудні того ж року15. До акцій мирного спротиву додалися замахи та вбивства польських політиків і державних службовців вищого рангу16. Під тиском державної асиміляційної політики на той час в українців склався здебільшого негативний образ поляка.

Пропри політичне протистояння на побутовому рівні, особливо в селах, ситуація було трохи іншою. Зокрема виявом етнокультурних взаємин між етнічними групами було ставлення кожної з них до вірувань та культурних традицій інших. Це насамперед виявлялося під час святкування релігійних свят. Етнографічний матеріал свідчить про здебільшого терпиме ставлення до традицій інших етнокультурних груп. “Українці святкували українські свята, поляки – польські. Були випадки, що українці приходили в гості до поляків на польські свята, а поляки – до українців на українські. До жидів не ходили. Наприклад, польська коляда 25 грудня – зачинала дітвора спочатку у поляків колядувати, потім наша, українська, коляда – йшли нашу колядувати. Дружньо жили, то війна зробила роздор, а так до війни (1939 р. – П. Ч.) жили дружньо. Поляки і українці недолюблювали жидів за їхню таку специфічну поведінку”17.

Спілкування відбувалося не лише на сімейно-побутовому рівні, а й між духовенством: “Іде наш піп, іде польський піп – поздоровкали сі, привітали сі. Рабин до них підійшов – поговорили, розійшли сі. Німецький ксьондз приїздив, його тут не було (не мешкав. – П. Ч.), лишень кірха була”18. Відносини місцевого населення з євреями, окрім вирішення повсякденних, здебільшого економічних справ, не були близькими. Ставилися до них не завжди прихильно: “Не хотіли люди жида в селі, бо знали, що з жида не буде нічого доброго… Наприклад, були села, як Космач, то там жида не було. Там жид візьме, купит поле, вже хоче хату класти, навизе дерево, обтеши дерево, вже зводити хату, а вони (місцеві хлопці – П. Ч.) візьмут тай поріжут на куски, тай вже нема з чого хату класти”19. Натомість до німців українці відносилися приязніше: “Між жидами і німцями нічого спільного не було. Німці ґазди були, вони господарі були – сільським господарством занимали сі”20.

З розповіді бачимо, що ближчими між собою були етноспільноти, яких об’єднували релігійні цінності та світоглядні уявлення. Українці та поляки будучи християнами, а також слов’янами, були близькими за мовними та культурними особливостями, тому спілкування між ними було активнішим. Крім того, поляки, які здавна проживали в Галичині, здебільшого у сільській місцевості, частково асимілювалися в українську культуру: “Більшість польських родин в основному розмовляли українською мовою, хоч вважали себе поляками. То вже пан чи українець, який мав освіту міг говорити польською мовою. Були такі поляки, які вважали себе поляками, а по-польськи добре не вміли говорити, бо виховувалися з українським дітьми. Основна мова для поляків, які тут жили, була українська. Євреї говорили єврейською мовою. Вони її зберігали. Якщо вони (євреї – П. Ч.) говорили з українцем, то могли використовувати українську мову, а з поляками – польську. У родині спілкувались тільки єврейською”21.

На ставлення (або сприйняття) до німців також впливали їхні відноси з українцями у релігійній сфері. Під впливом німців-євангелістів серед українського населення почав розповсюджуватися протестантизм22. Андрій Чайковський у листах до Олександра Барвінського так описав цей процес: “…Євангелицька церква … робить на Покутті великі поступи. Селяне та робітники пристають до неї щораз більше. Пропаганда ведесь від року, а вже є чимало гуртків і громад, хоч уряд їх переслідує. Вона має чисто національний український характер. Вона складає собі календар з національними святами, у проповідях багато українського патріотизму, а що найважливіше, що вона заводить у себе тверезість. З тим фактом треба числитися, що народ тою церквою цікавиться, хоч інтелігенція відноситься до неї байдуже”23.

Українські євангельські громади у міжвоєнний період об’єднувалися в Українську Євангельську Реформовану Церкву. Свої ідеї вона поширювала через місячник “Віра і наука”, який спочатку видавався у Станіславові (1925), а впродовж 1925–1939 років – у Коломиї24. На думку А. Чайковського це була “одинока (єдина. – П. Ч.) церква, де нарід може зберегти свою національність”25.

У Станіславівському воєводстві пропагуванням євангелізму активно займався Василь Кузів, який за допомогою проповідей та повчальних лекцій намагався долучити нових вірян. Це відбувалося під керівництвом місцевої німецької євангельської церкви й фінансувалося Європейським центром євангельських церков, що був розташований в Цюриху (Швейцарія). У грудні 1925 р. вони надіслали 800 франків у вигляді допомоги українським студентам, які вивчали євангельську теологію. Серед студентів також був проведений відбір, внаслідок якого частина з них поїхала до Відня на навчання в євангельському домі теологів. Усі витрати на себе взяли євангелісти26.

Про серйозність намірів євангелістів свідчило доручення пасторам, що проповідували на терені Станіславівського воєводства, вивчити українську мову для роботи з місцевим українським населенням, допоки з Відня не повернуться українські пастори. Німці намагалися навернути до протестантизму і поляків. Про це свідчить факт проведення у Станіславові низки проповідей польською мовою27. Однак ця акція не мала значного успіху. Нечисельні прихильники євангелізму серед поляків об’єднувалися у Товариство поляків-євангелістів, яке було створене 2 лютого 1934 р. у м. Львові28. До того часу поляки-євангеліти здебільшого були членами німецьких протестантських організацій.

Протестантизм серед українців поширювали також українські емігранти з США і Канади29. Для проведення просвітницької кампанії, українська євангельська громада Рогатинського повіту у квітні 1925 р. отримала з Америки велику кількість протестантської літератури, зокрема брошури “Пекло”, “Царство, якого всі бажають”, “Мільйони людей, які тепер живуть ніколи не помруть”, “Вартова Башта”30. Крім того розпочалося будівництво українських євангельських церков. Траплялися випадки, що греко-католицькі священики переходили до них на службу31. Релігійні взаємовідносини зближували українців з німцями і сприяли утворенню взаємного позитивного образу у їхній свідомості. Українці, які прийняли євангельську віру, симпатизували німцям і ставилися до них приязно.

Особливістю територій, на яких крім автохтонного населення мешкають представники інших етносів, є також міжетнічні шлюби. Найчастіше вони укладаються між етнофорами близькими за релігійним світоглядом, лінгвістичними та культурно-побутовими особливостями.

У міжвоєнній Галичині найбільша кількість таких шлюбів укладалася між українцям і поляками, особливо на пограниччі обох етносів. Етнічне змішування двох спільнот відбувалося впродовж багатьох століть. Польська шляхта в Галичині почасти була українського походження, а значна частина польських переселенців змішувалася з українським населенням. Навіть за часів загострення національних суперечностей мішані шлюби залишалися поширеними, про що свідчить тодішня приказки, за якою “польсько-українська границя пролягала через шлюбне ліжко”32.

Зібраний автором етнографічний матеріал дозволяє скласти уявлення про шлюбні стосунки в тогочасному галицькому суспільстві. Отож, “між українцями і поляками були поширені міжетнічні шлюби. Ніяких заперечень громади як з польської, так і з української сторони не було. Міжетнічні шлюби з євреями практично не траплялися. Євреї могли відмовитися від члена своєї громади, якщо він чи вона одружувався або виходила заміж за когось з українців чи поляків. Це було великою рідкістю. Тому про шлюби євреїв з українцями в Богородчанах не можу сказати… Був один випадок у Старих Богородчанах. Діти носять його фамілію (прізвище. – П. Ч.) – Літман. По-моєму, (у віросповіданні. – П. Ч.) він перейшов на сторону жінки. […] Його син має прізвище тата, а вже коли він жинився, то діти пішли по жінці і пишуться Козачишин. З іншої сторони, щоб українець чи поляк брав єврейку заміж, було дуже рідкісним явищем”33. Про цей випадок згадували й інші інформатори34.

“(Міжетнічних шлюбів. – П. Ч.) з жидами не було. Були з поляками, німцями, (тобто. – П. Ч.) українці – поляки, українці з німцями, но між жидами і іншими (етнічними спільнотами. – П. Ч.) не було. Жиди строго дотримувалися свого”35; “Німецькі хлопці женилися за місцевих дівчат (на українках. – П. Ч.). Це було на початку (ХХ. – П. Ч.) століття…”36; “[…] Був один єврей, якій жив у Гусакові, що одружився з українкою. Через це єврейська громада відреклася від нього”37; “Були випадки міжетнічних шлюбів у Нижанковичах. Після одруження єврей перейшов у православну чи греко-католицьку віру”38; “Був один випадок, коли українець чи українка (точно не пам’ятає. – П. Ч.) прийняв [/ла] іудаїзм”39; “[…] Єврейка одружилася з українцем і перейшла у його віру”40; “Був випадок, коли українець, який мав млин, одружився з єврейкою. Згодом вона прийняла католицтво. Єврейська громада ставилася до цього презирливо”41; “(У Добромилі. – П. Ч.) траплялися випадки міжетнічних шлюбів. Нараховувалось їх близько трьох (за пам’яті інформатора. – П. Ч.). Один шлюб був українсько-єврейський, а два – польсько-єврейських. В більшості випадків, жиди після одруження приймали християнство”42; “Були поодинокі випадки міжетнічних шлюбів. Але одно із подружжя повинно було вихреститися, зазвичай із єврейської сторони”43; “У Новому Місті жид прийняв християнство. (Ймовірно через шлюб – П.Ч.)”44; “За моєї пам’яті було два міжетнічних шлюби. Однак євреї вихрещувалися”45.

Значна частина інформаторів стверджувала, що євреї не одружувалися з іншими етнофорами: “Євреї одружувались лише між собою, у середині громади”46; “Мішаних шлюбів між євреями та українцями чи поляками не було”47; “(У євреїв. – П. Ч.) шлюби укладали тільки в середині громади”48; “Випадків одруження євреїв з українцями чи поляками не було”49; “(Євреї. – П. Ч.) одружувалися тільки між собою”50.

Як бачимо, свідчення респондентів, які пам’ятають міжвоєнний період, підтверджують існування міжетнічних шлюбів. За ними, найчастіше вони траплялися між українцями і поляками. Спорадично українці чи поляки одружувалися з німцями та євреями. Вірмени також одружувалися переважно між собою51. У випадках одруження християн з юдеями, останні здебільшого вихрещувалися, про що також свідчить архівний матеріал. Згідно зі статистичними даними про зміну віросповідання приватними особами, з 1921 р. по 1926 р. аб’юрації піддалися 389 юдеїв. Згодом 265 з них охрестилися у римо-католицькому та по 4 в греко- і вірмено-католицькому обряді, 42 стали прибічниками євангелізму і 73 не сповідували ніякого віровчення52. Тоді ж юдаїзм прийняли лише 27 римо-католиків, 6 греко-католиків, жодного вірмено-католика та 6 євангелістів53.

Зважаючи на те, що юдеї змінювали віросповідання здебільшого через шлюб із людиною іншої релігії, то наведені дані свідчать, що за межами своєї громади вони найчастіше одружувалися з римо-католиками, причому юдеї значно частіше приймали віросповідання чоловіка чи дружини, аніж навпаки. Стосовно юдеїв, які зреклися своєї віри і стали атеїстами, то причиною цього, на нашу думку, були політичні переконання. У Галичині в досліджуваний період невелика частина єврейської громади підтримувала соціалістичні ідеї, які здебільшого репрезентували єврейські робітничі партії Бунд та Поалей Сіон. Їхні члени зрікалися релігії і переконували так само вчинити решту осіб своєї громади. Зокрема, під час перепису 1931 р. вони закликали євреїв зазначати у рубриці “віросповідання” – нерелігійні54.

Простежити стосунки між різними етнічними групами можна, дослідивши традицію прийняття пологів. Оскільки тогочасна організація медичної допомоги для породіль на державному рівні була у зародковому стані, то допомогу під час пологів здебільшого надавали родопомічниці, яких ще називали “бабами-повитухами”55. Зазвичай старалися, щоб вони були тієї ж етнічної приналежності, що й породілля. Однак так не завжди траплялося. У багатьох населених пунктах місцеві повитухи, які були однієї етнічності, приймали пологи в українок, польок і німкень, що було одним із способів етнокультурних взаємин56.

Новою культурною традицією, що утворилася в міжетнічному шлюбі, був обряд хрещення дітей. “Якщо в українсько-польському шлюбі народжувалася дівчинка і мати була українка, то її хрестили в українській церкві, і навпаки”57. “Були змішані родини, де домінував польський фактор, а де домінував український фактор. То як ухвалили разом чоловік з жінкою”58. “Щодо українців та поляків, то коли народжувалися діти в українсько-польських міжетнічних шлюбах, то якщо мама була полька, то донька йшла по родині поляків, якщо родився син, де батько українець, то син йшов по українській лінії. Якщо чоловік був поляк, а жінка українка, то дітей хрестили по договору в сім’ї”59. У подружжі, де один із членів шлюбної пари був євреєм, дітей хрестили здебільшого не за юдейським обрядом. Це припущення ґрунтується на тому, що після одруження з християнами юдеї переважно вихрещувалися, про що зазначалося вище.

Наведена вище традиція хрещення дітей у міжетнічних шлюбах існувала ще в Австо-Угорській імперії, коли хлопчикам записували віросповідання батька, а дівчатам – матері60.

Отже, міжетнічні шлюби були складовою повсякденного життя галицького соціуму. У них об’єднувалися різні звичаї та обряди, спонукаючи до утворення нових культурних традицій. Це змінювало етнокультурний характер поліетнічних територій Галичини, а саме міст та тих пограничних сіл, де мешкали поляки.

Ставлення поляків до національних меншин у міжвоєнний період формувалося під впливом націоналістичної ідеології, яку сповідувала польська політична еліта відновленої Польщі. Усе, що їй суперечило вважалося негативним. Зважаючи на політичний аспект цієї проблеми, який впливав на формування думки більшості поляків, з найбільшим застереженням влада ставилися до українців61 та євреїв, насамперед до сіоністів62.

На думку керівництва тернопільського воєводського управління, сіоністи сприймали Польщу як систему утиску і гноблення усього, що було єврейським. Вони вважали, що це й було причиною їхнього ворожого ставлення до неї. Згідно з їхніми словами, єврейська молодь сприяє будь-яким справам, що мають на меті ослабити польську державу, бачачи в цьому користь для єврейського націоналістичного руху. Керівництво воєводства звертало особливу увагу на великий вплив молоді серед єврейства і відзначало її рушійний фактор у багатьох громадсько-політичних починаннях63. Ці висловлювання з боку представників місцевої держадміністрації свідчили про їхнє негативне ставлення до будь-яких національних процесів, які сприяли утвердженню єврейської культурної ідентичністі.

Свідченням цього була їхня реакція на вуличний захід, проведений тернопільським єврейським молодіжним товариством “Gideon”. Метою акції був збір коштів для збільшення кількості бібліотек у своїй громаді. Місцева влада розцінила діяльність організації як небезпечну для держави, оскільки у членських посвідченнях вона використовувала назву “Wschodnia Galicja”, а не “Reczpospolita Polska”64.

Документальні джерела свідчать, що у міжвоєнний період польська влада на офіційному рівні не вживала поняття “Galicja Wschodnia”, замінивши його на “Małopolska Wschodnia”.

Наприкінці 1930-х років польська цензура заборонила історичні назви “Галичина” і “галицький”65. “…Термін “Małopolska Wschodnia”, поширюваний владою Речі Посполитої Польської в цей час, ніколи не був апробований українським населенням. “Małą Polskę” вони трактували на рівні з колишньою “Małą Rosją”66. Євген Наконечний писав, що, коли йшлося про асиміляторські методи щодо українців, то польські панівні кола користувалися російським досвідом67.

На нашу думку, це робилося з метою усунення з суспільної свідомості назви “Galicja Wschodnia”, який містив у собі натяк на українськість краю. Її замінили на польські – “Małopolska Wschodnia” – “Rzeczpospolita Polska”. Те, що єврейська молодіжна організація вживала назву “Galicja Wschodnia”, свідчило про неприйняття нею нав’язаної владою нової назви краю. Це також може свідчити, що їхня ідентичність опиралася на австрійську історичну пам'ять або на єврейську національну ідею. Однак з певністю можна сказати, що це відбувалося під впливом сіонізму, який виховував єврейську молодь в дусі національної та культурної окремішності. У цьому випадку відносно польської держави. Гіпотетично цей процес міг розпочатися із “Galicjі Wschodniej”, а закінчилився втіленням ідеї утворення держави Ізраїль через заселення євреми Палестини.

Запровадження назви “Małopolska Wschodnia” не сприймала й патріотично-свідома частина українців. Здебільшого це були греко-католицьке духовенство та інтелігенція. У відповідних ситуація вони називали себе громадянами Східної Галичини. Зокрема, таке трапилося під час перепису населення 1921 р.68.

На відміну від ставлення поляків до євреїв, їхнє сприйняття німців було мінливим. У 1920-х роках воно було швидше позитивним. Тоді німецька громада проявляла активність лише на релігійній та культурно-освітній ниві, тим самим не становлячи серйозної політичної небезпеки. Однак після приходу до влади в Німеччині Адольфа Гітлера ставлення до них змінилося; і спонукало галицьких німців, особливо молодь, до активної політичної діяльності69. У середині 1930-х років вони створили дві партії – Німецький Народний Союз (Deutscher Volksbund) та Партію “Молода Німеччина” (далі – ПМН) (Jungdeutsche Partei)70, які підтримували діяльність нацистів у Німеччині і пропагували їхні ідеї на території Польщі. Від 1936 р. ПМН за фінансової підтримки з Німеччини почала створювати партійну мережу в містах Галичини, передусім у тих, де були великі німецькі колонії71. Для своїх членів партія організовувала ідеологічні курси, а також закликала всіх німців Галичини до національної консолідації72. Часто для підняття національно-патріотичного духу в галицьких німців із національно свідомих німецьких колоній, що знаходилися в північно- та південно-західної Польщі, приїжджали спеціально підготовлені фахівці73.

Націоналістичні партії час від часу проводили політичні акції, які мали на меті підкреслити культурну окремішність німців. Часто такі заходи були зверхніми і зневажливими щодо інших етнічних спільнот, зокрема й поляків. Це викликало занепокоєння у польського уряду. Від з 1930-х років у воєводських звітах до міністерства внутрішніх справ Польщі в рубриці “Німці” зазвичай написано – “негативно”74, що відображало ставлення офіційної влади до останніх.

Галицькі німці, які підтримували антисемітську політику Гітлера, організовували бойкоти єврейських крамниць та юридичних контор. Вони закликали членів своєї громади купувати необхідні продукти в українських кооперативах і користуватися юридичними послугами адвокатів-українців75. Євреї, своєю чергою, також організували низку антинімецьких протестів у Долині, Рогатині, Кутах, Снятині, Тлумачі та інших містечках Галичини76.

Слід зауважити, що не всі члени німецької громади підтримували політичні процеси, які на то час відбувались у Німеччині. Люди старшого віку, що належали до Німецької релігійної громади, ставилися до них негативно77.

Зазначені процеси призвели до зміни настроїв у стосунках між німцями та євреями. Антисемітська політика нацистської партії щодо євреїв Німеччини викликала хвилю обурення серед єврейства усього світу, зокрема й Галичини. Це стало причиною антагонізму між двома етносами і відкрило нову сторінку в історії німецько-єврейських взаємин. У Галичині під впливом єврейської інтелігенції та політичної еліти серед євреїв поширюються настрої за вихід із німецького культурного простору78, до якого вони належали майже півтора століття. Це був важливий крок, який передбачав кардинальну зміну єврейської культурної ідентичності. Відмовившись від німецької культури, євреї почали входити у польський культурний простір, що було вигідно польській владі з її асиміляційною політикою на приєднаних пограничних територіях. Замість відторгнутої німецької культури значна частина євреїв приймала польську культуру, інша ж переходила на свою рідну – гебрейську, що відбувалося під впливом сіоністів, які використали нагоду для навернення представників свого етносу до гебрейської мови і культури.

Сіоністи також намагалися використати ситуацію в Німеччині для активізації палестинського руху. Статистика свідчить, що з 1933 р. динамічно зростала кількість переселенців до Палестини, однак еміграція не набрала масового характеру. Здебільшого це відбулось через економічну кризу і тяжкі господарсько-побутові умови в Палестині79, які радше відлякували їх, аніж заохочували до переїзду.

Глобальні політичні і культурні змін, які відбувалися в Європі в 30-х роках ХХ ст., спричинили процес переосмислення культурних ідентичностей у євреїв та німців Галичини. Національно свідомі члени обох громад закликали навернутися до своєї мови та власних культурних традицій.

У 1931 р. під час другого національного перепису населення Польщі, сіоністи по всій Галичині закликали євреїв зазначати в рубриці “рідна мова” – “гебрейська”80. Крім того, сіоністська організація “Академічна сіоністична молодь” підготувала відозву до єврейської громади, в якій висловлювала обурення з приводу недоцільності зміни рубрики “Narodowość” на “Język ojczysty”81.

Під тиском асиміляційних процесів німецька етнічна група Галичини розділилася на два табори. Одні бачили своє існування в рамках культурно-релігійної автономії, інші ж допускали незначну акультурацію. У німецькій газеті “Volksblatt” за 23 серпня 1931 (№ 3) у статті “Пам’ятай, що ти є німцем” її автори критикували будь-які асиміляційні процеси у польську культуру й спільноту загалом. Вони закликали до збереження німецької мови та культури, а також сприяння їхньому розвитку й популяризації82. У львівському тижневику “Ost Deutsches Volksblatt” за 6 грудня 1931 р. – 1 січня 1932 р. теж пролунали заклики до порозуміння між німецькою релігійною та адміністративною ґмінами83, а також, щоб під час перепису всі німці Галичини в рубриці “рідна мова” вказали – “німецька”84.

Отже, ставлення і сприйняття галичанами твореного тими поліетнічного й мультикультурного простору було мінливим. Воно часто змінювалося під впливом соціально-економічних і суспільно-політичних факторів. Проте образ “іншого” етнофора здебільшого формувався упродовж століть, закріплюючись в пам’яті як певний стереотип.

Українці здебільшого сприймали поляків як завойовників, які через примус утримували українську територію – Галичину. Цей образ сформувався через низку історичних й політичних чинників. Однак він не був однозначним і виступав таким насамперед на політичному рівні. Проте на громадсько-побутовому рівні часто виявлялася толерантність та добросусідство. У тих галицьких селах, де поляки проживали поруч з українцями упродовж століть, налагодилися приязні відносити, які, траплялося, зміцнювалися міжетнічними шлюбами. Діти обох етносів ходили до однієї школи та разом проводили дозвілля. Дорослі взаємовшановували свята, а дітвора, незалежно від етнічності, колядувала на католицьку й православну “Коляду” та спільно відзначали інші “великі” свята. Траплялися випадки, що поляки, які довго жили поруч з українцями асимілювалися в їхню культуру, переймали мову та побутову культуру, щоправда, при цьому залишаючись римо-католиками.

Ставлення українців до євреїв також формувалося упродовж багатьох століть. Загалом в уяві українців євреї були торговцями, шинкарями та лихварями. Для українців, які заробляли на життя важкою фізичною працею, заняття землеробством, скотарством та ремеслами сприймалися як шанована справа. Натомість до всякого роду лихварсько-посередницької діяльності вони ставилися як до недостойного, гідного зневаги заняття. Цей стереотип про євреїв зберігся в народній уяві до сьогодні. Проте спогади сучасників, етнографічний матеріал свідчать також про те, що на побутовому рівні українці часто позитивно ставилися до євреїв, оскільки в багатьох життєвих ситуаціях (весіллі, перекритті хати, купівлі їжі чи іншій щоденній потребі) в них завжди можна було під невеликий відсоток позичити гроші чи інші потрібні матеріальні ресурси або отримати речі, які не продавалися у неєврейських крамницях. Через це їх цінували і вважали суспільно корисними.

Ставлення українців до інших етнічних груп, як правило, було позитивним (наприклад, німців уважали добрими господарниками та терпимо ставилися до євангелізму, який вони сповідували і пропагували) і часто залежало від політичної кон’юнктури.

Ставлення поляків до інших етнофорів також не було однозначним. Після того, як їм вдалося відновити Польщу на політичній карті Європи, їхня внутрішня політика ґрунтувалася на засадах націоналізму, який не залишав місця для розвитку культур національних меншин, особливо української. Це спровокувало конфронтацію поляків із іншими етнофорами не лише на вищому політичному рівні, в уряді та сеймі, але й в селах чи повітових центрах, де поляки з українцями, євреями, німцями та іншими етнічними спільнотами мирно проживали впродовж тривалого часу. Під тиском асиміляції національні меншини вживали всіх можливих заходів для збереження власних культурних традицій та етнічної ідентичності, тим самим ще більше віддаляючись від польської культури. Дії влади часто мали негативний вплив на співіснування усіх етнічних спільнот, руйнуючи добросусідські відносини, які налагоджувалися століттями. Та попри це в деяких населених пунктах, особливо в селах та містечках, поляки й надалі дружньо проживали з українцями, євреями та іншими етнофорами, наслідуючи давні традиції позитивного міжетнічного співіснування.


Вперше стаття опублікована у часописі
Польські студії: V конкурс ім. Єжи Ґедройця. – К.: Дух і Літера, 2012. – № 5 (“Дух і Літера” № 25). – С. 60–79.
Розміщується за згодою автора та редколегії.

Петро Чорній – кандидат історичних наук, Львів

 


* У статті використовуємо термін “Галичина”. Погоджуємося із твердженням Григорія Гербільського (Гербільський Г. Ю. Передова суспільна думка в Галичині (30-і – середина 40-х років ХХ століття). – Львів, 1959. – 160 с.), що він є єдиним історично правильним і його слід дотримуватися в історичних та соціокультурних дослідженнях. Такої ж думки дотримувався й польський дослідник Станіслав Бачинський (Baczyński S. Kresy Wschodnie. Sprawy rusińskiej w Galicji. Źródła i perspektywy. – Warszawa, 1917. – 40 s.). Однак, зважаючи на те, що в історіографії поширеними є політичні назви “Східна Галичина”, “Українська Галичина”, “Galicja Wschodnia”, “Małopolska Wschodnia”, то при їх вживанні дотримуємося поданої у джерелі версії.

  1. Кубійович В. Етнічні групи південно[-]західної України (Галичини) на 1.1.1939. – Весбаден, 1983. – 137 с. + карта, таблиця.
  2. Драк М. Німецьке населення Східної Галичини: розселення та зміни кількісного складу (1772–1857) // Німецькі колонії в Галичині. Історія – Архітектура – Культура. Матеріали. Доповіді та повідомлення. – Львів, 1996. – С. 58; Монолатій І. Австрійська колонізаторська політика в Галичині (кінець XVIII – середина XIX ст.) // Галичина. Всеукраїнський науковий і культурно-просвітницький часопис. – 2004. – № 10. – С. 65; Штойко П. Географія німецьких колоній у Галичині кінця XVIII – початку ХХ ст. // Німецькі колонії в Галичині. Історія – Архітектура – Культура. Матеріали. Доповіді та повідомлення. – Львів, 1996. – С. 68.
  3. Тут і далі переклад з польської мови мій – П. Ч. Archiwum Akt Nowych w Warszawie (dalej – AAN w Warszawie). Urząd Województwa Lwowskiego (dalej – UWL). Sygn. 1185/10. Sprawozdanie sytuacyjne za miesiąc luty 1931 r. – S. 48.
  4. Bujak F. Galicya. – Lwów; Warzsawa, 1908. – T. 1: Kraj. Ludnosc. Spoleczenstwo. Rolnictwo. – S. 123.
  5. Чорній П. І. Етнічні групи Галичини міжвоєнного періоду (1919–1939 рр.): демографічні та етнокультурні процеси: автореф. дис. канд. іст. наук: спец. 07.00.05 “Етнологія”. – Львів, 2011. – С. 8.
  6. Там само. – С. 14–15.
  7. Simmel G. Obcy // Simmel G. Socjologia. – Warszawa, 2005. – S. 300.
  8. Ibid. – S. 301.
  9. Ibid.
  10. Ibid. – S. 302.
  11. Znaniecki f. Studja nad antagonizmem do obcych // Przegląd socjologiczny. – Poznań, 1930/1931. – T. 1. – S. 158–209.
  12. Hertz A. Żydzi w kulturze polskiej / Wstęp Czesława Miłosza. – Warszawa, 2003. – 329 s.
  13. Дашкевич Я. Східна Галичина: етнічні відносини, національні міфи та менталітети // Україна в минулому. – Київ; Львів, 1994. – Вип. VI. – С. 79.
  14. Макарчук С. Ставлення української громадськості Галичини до польської держави (1918–1923) // Вісник Львівського університету: Серія історична. – Львів, 1995. – Вип. 30. – С. 63; 69.
  15. Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів (1920–1939) / за ред. Степана Ленкавського. – Мюнхен; Лондон; Нью-Йорк, 1968. – С. 26.
  16. Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів… – С. 27–28. Українська Повстанська Армія. Історія нескорених / відповідальний ред. В. В’ятрович. – Львів, 2007. – С. 19.
  17. Архів Львівського національного університету імені Івана Франка (далі – АЛНУ ім. І. Франка). – Ф. 119 (Львівський національний університет імені Івана Франка), оп. 17, спр. 306-Е. (Польові етнографічні матеріали до теми “Етнічні групи Галичини міжвоєнного періоду (1919–1939 рр.)”, зібрані у Богородчанському  р-ні Івано-Франківської обл.), арк. 9.
  18. Там само.
  19. Там само. – Арк. 10.
  20. Там само. – Арк. 12.
  21. Там само. – Арк. 3.
  22. Державний архів Івано-Франківської області (далі – ДАІФО). – Ф. 6 (Станиславское поветовое староство), оп. 1, спр. 365 (Циркулярные распоряжения Станиславского воеводского управления о взятии на учет жителей немецкой национальности и информации органов полиции о количестве немецких школ и персональном составе в повете), арк. 14.
  23. Чайковський А. До О. Барвінського. Коломия, 12 травня 1926 р. // Андрій Чайковський. Спогади. Листи. Дослідження: у 3 т. / упоряд. Б. З. Якимовича за участю З. Т. Грень, О. В. Седляра; редкол. Б. З. Якимович (голова) та ін. – Львів, 2002. – Т. 2: Листи. – С. 258.
  24. Чайковський А. Спогади. Листи. Дослідження: у 3 т. – Т. 2: Листи. – С. 384.
  25. Чайковський А. До О. Барвінського. Коломия, 12 травня 1926 р. – С. 259.
  26. AAN w Warszawie. Komenda Wojewódzka Policji Państwowej w Stanisławowie (dalej – KWPP). Sygn. 2019/1. Miesięczne sprawozdania z ruchu społeczno-politycznego i zawodowego za okres IV.1925–III.1926. Sprawozdanie sytuacyjne za miesiąc kwiecień 1925 r. – S. 194.
  27. Ibid.
  28. Пунько Л. Етноконфесійні суперечності у галицькому суспільстві у контексті етнополітики Польщі (1919–1939) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Львів, 2006. – Вип. 17: Українсько-польсько-білоруське сусідство: ХХ століття / НАН України, Інститут Українознавства ім. І. Крип’якевича; голова редколегії Ярослав Ісаєвич, упоряд. Микола Литвин, Василь Футала. – С. 259.
  29. Пунько Л. Християнські церкви в етноконфесійних взаєминах у Галичині (1919–1930 рр.) // Мандрівець. Всеукраїнський науковий журнал. – 2008. – № 3. – С. 44.
  30. AAN w Warszawie. KWPP. Sygn. 2019/1. – S. 16.
  31. Чайковський А. До О. Барвінського. Коломия, 16 липня 1925 р. // Андрій Чайковський. Спогади. Листи. Дослідження: у 3 т. – Т. 2: Листи. – С. 252.
  32. Лисяк-Рудницькій І. Українці в Галичині під австрійським пануванням // Лисяк-Рудницькій І. Історичні есе. – К., 1994. – Т. 1. – С. 424.
  33. АЛНУ ім. І. Франка. – Ф. 119, оп. 17, спр. 306-Е., арк. 2.
  34. Там само. – Арк. 4.
  35. Там само. – Арк. 8.
  36. Там само. – Арк. 3.
  37. АЛНУ ім. І. Франка. – Ф. 119, оп. 17, спр. 96-Е. (Польові етнографічні матеріали до теми “Євреї на Україні”, зібрані у Мостиському р-ні Львівської обл.), арк. 12.
  38. АЛНУ ім. І. Франка. – Ф. 119, оп. 17, спр. 115-Е. (Польові етнографічні матеріали до теми “Євреї Східної Галичини у міжвоєнний період”, зібрані у Старосамбірському р-ні Львівської обл.), арк. 4.
  39. Там само. – Арк. 6.
  40. Там само. – Арк. 10.
  41. Там само. – Арк. 11.
  42. Там само. – Арк. 25.
  43. Там само. – Арк. 9.
  44. Там само. – Арк. 12.
  45. Там само.
  46. АЛНУ ім. І. Франка. – Ф. 119, оп. 17, спр. 96-Е., арк. 7.
  47. Там само. – Арк. 6.
  48. Там само. – Арк. 12.
  49. Там само. – Арк. 17.
  50. АЛНУ ім. І. Франка. – Ф. 119, оп. 17, спр. 115-Е., арк. 8.
  51. Паньків І. Родинні обряди і звичаї вірменського населення на Покутті в другій половині ХІХ – 30-х рр. ХХ ст. [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті – http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Nikp/2006_2007/Pankiv.pdf
  52. Центральний державний історичний архів України, м. Львів (далі – ЦДІА України, м. Львів). – Ф. 701 (Єврейська релігійна громада, м. Львів), оп. 3, спр. 606 (Wykazy statystyczne zmiany wyznania według wieku, płci, stanu cywil. i zawodu za lata 1921, 1922, 1923, 1924, 1925, 1926 i zawodu po dzień 31.XII. 1926), арк. 1–7.
  53. Там само.
  54. AAN w Warszawie. KWPP. Sygn. 2019/1. – S. 31.
  55. Кирчів Р. Сімейні звичаї та обряди. Звичаї й обряди, пов’язані з народженням дитини // Етнографія України: навчальний посібник / за ред. проф. С. А. Макарчука. – 2-ге вид., перероблене і доповнене. – Львів, 2004. – С. 371.
  56. Гілевич І. Баба-повитуха у селянському житті галицької Волині у ХІХ – першій половині ХХ ст. (за матеріалами зі с. Синькова та присілка Діброви Радехівського району) // Етнічна культура українців. – Львів, 2006. – С. 259.
  57. АЛНУ ім. І. Франка. – Ф. 119, оп. 17, спр. 306-Е., арк. 5.
  58. Там само. – Арк. 8.
  59. Там само. – Арк. 2.
  60. Макарчук С. Поляки південно-східних воєводств Польщі міжвоєнного часу: соціальні та етнополітичні риси // Поляки, українці, білоруси, литовці у міжвоєнній Польщі (1921–1939): матеріали міжнародної наукової конференції, (Дрогобич, 8–9 жовтня 2004 р.) / упоряд. Василь Футула. – Дрогобич, 2005. – С. 10.
  61. AAN w Warszawie. Urząd Województwa Stanisławowskiego (dalej – UWS). Sygn. 1186/18. Sytuacja wewnętrzna pod względem bezpieczeństwa oraz stosunków narodowościowych na terenie Województwa Stanisławowskiego z wyszczególnieniem akcji wywrotowej. – S. 3.
  62. AAN w Warszawie. UWS. Sygn. 1186/1. Sprawozdanie miesięczne z ruchu zawodowego i społeczno-politycznego na terenie pow. Stanisławowskiego za m. wrzesień 1923 r. – S. 3.
  63. AAN w Warszawie. Urząd Województwa Tarnopolskiego (dalej – UWT). Sygn. 1180/1. W załączeniu przedkładam (przesyłam) sprawozdanie miesięczne z ruczu zawodowego i społeczno-politycznego na terenie Województwa Tarnopolskiego za miesiąc sierpień; grudzień 1923. – S. 23; AAN w Warszawie. UWT. Sygn. 1180/3. Sprawozdanie miesięczne z ruchu zawodowego i społeczno-politycznego na terenie Wojewódstwa Tarnopolskiego za miesiąc luty 1924 r. – S. 47.
  64. AAN w Warszawie. UWT. Sygn. 1180/3. – S. 82.
  65. Швагуляк М. Маловідома сторінка політичного життя Західної України напередодні Другої світової війни (З історії Контактного Комітету 1937–1939 років) // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Львів, 1994. – Т. ССХХІІІ: Праці Історично-філософської секції. – С. 218.
  66. Serczyk W. A. Ukraina między Wschodem a Zachodem, czyli jescze raz o tym samym // Warszawski zeszyty ukrainoznawcze. – Warszawa, 1994. – Zesz. 2. – S. 23.
  67. Наконечний Є. Украдене ім’я: Чому русини стали українцями / передмова Я. Дашкевича. – З-є вид., доп. і випр. – Львів, 2001. – С 332–323.
  68. ДАІФО. – Ф. 6, оп. 1, спр. 99 (Переписка с поветовыми староствами об увольнении с работы служащих украинской национальности, отказавшихся принять польское подданство во время переписи населения). – Арк. 12.
  69. AAN w Warszawie. UWL. Sygn. 1185/20. Sprawozdanie sytuacyjne za miesiąc marzec 1935 r. – S. 76.
  70. AAN w Warszawie. UWL. Sygn. 1185/28. Sprawozdanie sytuacyjne za marzeć 1938 r. – S. 162.
  71. AAN w Warszawie. UWL. Sygn. 1185/23. Sprawozdanie sytuacyjne za lipiec 1936 r. – S. 21.
  72. AAN w Warszawie. UWL. Sygn. 1185/28. – S. 29.
  73. AAN w Warszawie. UWL. Sygn. 1185/15. Sprawozdanie sytuacyjne za miesiąc styczeń 1933 r. – S. 278.
  74. AAN w Warszawie. UWT. Sygn. 1180/13. Miesięczne sprawozdanie sytuacyjne za czas od 1 po 31 stycznia 1930 r. – 157 s.; Sygn. 1180/20. Sprawozdanie sytuscyjne z ruchu polityczno-społecznigo oraz narodowościowego za czas od 1 do 28 lutego 1933 r. – 158 s.
  75. AAN w Warszawie. UWL. Sygn. 1185/15. – S. 160.
  76. AAN w Warszawie. UWS. Sygn. 1186/3. Sprawozdanie miesięczne z ruchu zawodowego i społeczno-politycznego na terenie wojewodztwa Stanisławowskiego za marzec 1933 r. – S. 11.
  77. AAN w Warszawie. UWL. Sygn. 1185/28. – S. 55.
  78. AAN w Warszawie. UWL. Sygn. 1185/15. – S. 123.
  79. Ibid.
  80. AAN w Warszawie. UWL. Sygn. 1185/10. Sprawozdanie sytuacyjne za miesiąc luty 1931 r. – S. 67.
  81. Ibid. – S. 68.
  82. Ibid. – S. 48.
  83. AAN w Warszawie. UWL. Sygn. 1185/12. Sprawozdanie sytuacyjne za miesiąc luty 1932 r. – S. 26.
  84. AAN w Warszawie. UWL. Sygn. 1185/10. Sprawozdanie sytuacyjne za miesiąc luty 1931 r. – S. 70.

Additional information