Картина історичної свідомості Росії була б неповною без аналізу стану історичної науки  та освіти. Між ними та масовими уявленнями про минуле існує складний взаємозв’язок. З одного боку, історики є частиною суспільства і підлягають впливу тих самих політичних, суспільних і культурних чинників, що й їхні співвітчизники (навіть, якщо в їхній свідомості ці чинники сприймаються дещо інакше). З другого боку, як показав П’єр Нора, у сучасному світі домінує штучно сконструйована історична пам’ять. Її зміст значною мірою залежить від історичної свідомості, а механізми її передачі – від історичної освіти (та ЗМІ). Натомість, роль природної пам’яті, тобто усної традиції, що передається в родинах та соціальних групах, виявляється більш скромною, ніж у традиційному суспільстві. Опитування показують, що респонденти відводять сімейній традиції незначне місце серед джерел інформації про минуле (див. таблицю 1).

Таблиця 1

Джерела інформації про минуле

(1990-й і 20007-й роки)

Питання: Ваші знання про минуле Ви отримали передусім…

У роки перебудови головним джерелом своїх знань про минуле респонденти вважали художню літературу, що відображало високий статус літератури у російській культурі та роль письменників у викритті сталінізму. Натомість, на 2007 рік на перше місце вийшло викладання історії в школах та вишах. Як і раніше, високою залишилася роль кіно і телебачення, особливо у провінції, й істотно скоротилось значення публіцистики – жанру, що квітнув у добу перебудови. Втім, роль сімейної традиції видається мінімальною. Однак, це означає не стільки те, що сім’я має другорядний вплив на формування наших сучасників, скільки те, що в сім’ях мало говорять про історію, і ці розповіді про минуле «не запам’ятались» респондентам¹.

Історична освіта перебуває почасти під контролем історичної професії. Історики викладають у школах, пишуть підручники, вчать вчителів історії на історичних факультетах. Часом вони виступають як публіцисти або консультанти фільмів про минуле. Їхні твори читають письменники, працюючи над історичними романами. Отже, історики у сучасному суспільстві відіграють важливу роль у «соціальному конструюванні минулого».

Хто ж вони – пострадянські історики?

Соціальні мережі та інститути

Як ми пам’ятаємо, історики зустріли перебудову неоднозначно. Хтось з надією, а хтось з опаскою. Оскільки, як й інші суспільствознавці, вони за посадою виступали ідеологами радянського режиму, атаки на радянське минуле вони сприймали як атаки на себе особисто.

1990-ті роки, особливо їхній початок, були важким часом для російської науки. Це посилило консервативні тенденції в історичній професії і сприяло перетворенню деяких наукових установ у справжні бастіони консерваторів.  Крайнім прикладом може слугувати історичний факультет Санкт-Петербурзького університету: дев’ятнадцять років ним керував один з ідеологів «непримиримої» націоналістичної опозиції І.Я. Фроянов, який підібрав собі відповідну «команду» і залякав інших викладачів, які не наважувалися перечити декану. Почасти за цією є моделлю розвивався Інститут російської історії РАН, який очолює крайній націоналіст А.М. Сахаров. Втім, виникали і центри демократичної орієнтації; особливу роль серед них грав новостворений Російський державний гуманітарний університет у Москві, першим ректором якого довгі роки залишався Ю.М. Афанасьєв. Слідом за ним до університету прийшли провідні історики культури, лідери демократичного крила професії (Ю.Л. Безсмертний, Л.М. Баткін тощо), яких, як правило, не запрошували викладати на достатньо консервативному історичному факультеті Московського університету. Але в низці інших установ чутливе до духу часу керівництво стало підтримувати цих істориків. Так, у 1990-ті роки А.Я. Ґуревич та Ю.Л. Безсмертний впливали на розвиток Інституту всесвітньої історії РАН, що його очолює О.О. Чубар’ян.

Спочатку це були радше винятки. Втім, життя брало своє і багато істориків спробували включитися у нові форми діяльності й отримати доступ до нових джерел фінансування. На середину 1990-х років російські університети «входять у ринок». Поширюються платні форми навчання. Історія не користувалась особливим попитом на ринку навчальних послуг, але без неї не могли обійтися популярні програми з права, менеджменту, іноземних мов. Істориків потребував і видавничий бізнес, що стрімко розвивався. Виникають приватні видавництва, і деякі з них спеціалізувалися на історичній літературі. Як правило, це була перекладна або перевидана дореволюційна література, але історики виступали в ролі перекладачів та редакторів. Нарешті, це нові підручники, що їх гостро потребувала школа.

Від кінця 1980-х років до Росії приходять програми міжнародних обмінів та благодійні фонди. Сотні істориків, найчастіше молодих, причому не лише з Москви і Петербурга, але і з регіонів, отримують стипендії для навчання та довготривалих стажувань за кордоном та/або для наукових досліджень в Росії. Російські фахівці включаються до міжнародних дослідницьких проектів, зокрема, з вивчення і публікації архівних документів. Вони відкривають для себе нову проблематику й оволодівають новими методами дослідження. Одночасно, створюються міжнародні програми підтримки перекладів на російську мову сучасної літератури з соціальних наук. Два проекти з однаковою назвою «Пушкін» – американського фонду Сороса і французького Міністерства закордонних справ – відіграли тут особливо помітну роль. З середини 1990-х років, у результаті міжнародної співпраці і з використанням частково західних грантів, а частково – ресурсів отриманих від запровадження платних форм навчання, виникають нові незалежні наукові та освітні інституції або автономні підрозділи державних вишів: Московська школа соціально-економічних наук, Європейський університет у Санкт-Петербурзі, Смольний інститут вільних мистецтв та наук Санкт-Петербурзького університету. Разом з міжнародними фондами, приватними видавництвами і державними науковими установами, що контролювались демократичним керівництвом (РДГУ, Вища школа економіки), ці нові інституції стали інфраструктурою для оновлення російських гуманітарних і соціальних наук.

Наслідком цього стало різке скорочення влади радянського академічного істеблішменту, який був політично та інтелектуально консервативним та з підозрою ставився до міжнародної співпраці. Принаймні у великих центрах молоді історики стали менше залежати від апаратчиків від науки. Звісно, роботу в університеті (чи в Академії наук) краще було мати, але головним джерелом доходу для значної частини історичної професії стали міжнародні стипендії і робота за комерційними або підтриманими фондами проектами. Те саме відбувалось і в інших дисциплінах. Фонди включили до складу своїх консультативних рад деяких порівняно ліберальних лідерів істеблішменту, послабивши таким чином  їхній спротив своїй політиці.

Участь у перекладах західної літератури, включення до міжнародних наукових контактів та знайомство з повсякденним функціонуванням західної академії, сприяли різкому розширенню інтелектуальних горизонтів і підвищенню професійного рівня російських істориків, засвоєнню ними поняттєвого апарату світової науки.

На початок 2000-х років «новий російський космополітизм» вже цілком сформувався. Склалася особлива «мережа» включених до міжнародних контактів дослідників, зі своїми формальними і неформальними лідерами та елементами інституціональної інфраструктури. До того ж, це середовище стало поповнюватися через повернення до Росії молодих вчених, які захистили дисертації на Заході. В її рамках відбувались постійні переміщення вчених з Росії на Захід і у зворотному напрямку. Ті, хто отримали роботу на Заході, часто зберігали присутність у російському інтелектуальному житті, а ті, хто працювали в Росії, друкувались на Заході. Поряд з участю в міжнародних контактах, важливими особливостями цієї «мережі» є  увага до методологічних проблем і міждисциплінарний характер. Засвоєння нових теорій та методів було умовою успішної співпраці, а обмежений розмір середовища робив неможливим замкнення у межах вузьких спеціалізацій. Позначався і вплив західної моделі міждисциплінарних «слов’янських студій»: саме російська історія та культура перебувала у центрі уваги цього середовища. Напевно, роль провідної дисципліни грала філологія, що й недивно з урахуванням російської традиції, а також центральної ролі в інтелектуальному житті журналу та видавництва «Новое литературное обозрение». Однак, філологи у своїх дослідженнях все більше уваги приділяли історії культури, а «мережа» включала також істориків, філософів, соціологів, антропологів тощо.

Слід визнати, що середовище «космополітів» було не надто чисельним і, не зважаючи на розвиток  нових установ, слабко інституціалізованим. Воно залишалось відірваним від основної маси професії, хоча і впливало на її інтелектуальну еволюцію. Але, до певної міри, у міжнародні контакти та інноваційні наукові і педагогічні проекти втягнувся значний сегмент російської академії, зокрема, у провінції. Щоправда, багато істориків були слабко заторкнуті інтернаціоналізацією (почасти через погану мовну підготовку). Однак, навіть з цим застереженням неможливо заперечувати масштабність змін, що відбулись у російських гуманітарних науках. Як і незавершеність цього процесу.  

Одним з наслідків відкриття світу стала зміна протягом 1990-х років суспільної позиції історичної професії. Значною мірою вона адаптувалась до нових умов праці і перестала агресивно реагувати на перегляд радянських історичних концепцій. Хоча, не варто недооцінювати і «силу почуттів» націоналістично налаштованих – і просто недостатньо кваліфікованих – істориків у зв’язку з інтернаціоналізацією російської науки. Що полегшило номенклатурний реванш 2000-х років.

Поступове зміцнення державного апарату, що розпочалось ще наприкінці 1990-х років, а також нові тенденції політичного розвитку країни у 2000-ні роки, спричинились до чергової зміни структур академічної влади. Все розпочалось з посилення контролю за університетами з боку Міністерства освіти, яке нерідко спускало на гальмах інноваційні проекти. У 2000-х роках посилилось державне фінансування науки. Що було б добре, якби не реанімувало владу радянського істеблішменту. Нафтовий дощ і тут приніс різні плоди. З середини 2000-х років розпочався потужний тиск на фонди, про що вже згадувалось, а також – на нові академічні інституції (найбільш відомий епізод – спроба закриття Європейського університету в Санкт-Петербурзі у 2008 році). Щоправда, деякі бастіони консерватизму, типові для 1990-х років, впали. Зокрема, після голосного конфлікту у 2001 році був відсторонений від посади декан історичного факультету Санкт-Петербурзького університету І.Я. Фроянов. Втім, інші центри, як-от Інститут російської історії РАН, як і раніше контролювались консервативним керівництвом. Попри це, трансформації, що відбулись протягом 1990-х років, дали сильний імпульс для розвитку історіографії. Історики сьогодні далеко не одностайно підтримують історичну політику нового режиму.

Суспільна позиція істориків

Російські історики (і загалом інтелігенція) у середньому налаштовані більш демократично, ніж суспільство загалом. Попри це, багато з них відчувають симпатії до комуністичної чи націоналістичної ідеологій, або – частіше – приховують іронічною аполітичністю інтелектуальну розгубленість і неготовність порвати з радянською ідентичністю. Поряд з економічними і політичними труднощами, політичній дезорієнтації інтелігенції у 1990-2000-ті роки сприяли кілька чинників.

По-перше, це антиліберальна спрямованість, характерна для авангарду, який у 1990-ті роки вийшов на перший план художнього життя. Свого часу авангард почасти сприяв залученню інтелігенції до радикальних політичних рухів, наприклад, до фашизму чи комунізму, а сьогодні він сприяє їхній реабілітації. Свою роль у ній відіграли, наприклад, письменник Едуард Лімонов чи музикант Сергій Курьохін, які стояли у колиски націонал-більшовистської партії. Не згадуючи вже багатьох інших, які намагались шокувати лібералів своїми заявами про симпатію до монархії чи імперії.

Другий чинник – це вплив західних лівих, які, звісно, не схвалювали сталінських репресій, але з протесту проти капіталізму шукали у радянському минулому досвід революційного перетворення «старого світу», «прямого народовладдя» тощо. Поза сумнівом, лівий рух на Заході на початку 1990-х переживав не найкращі часи. Але вже наприкінці десятиліття він знову увійшов у моду. Критика неолібералізму, зокрема єльцинського режиму, в якому (небезпідставно) бачили номенклатурний капіталізм під маскою демократії,призводила до неприйняття перебудовних оцінок радянської системи.  

І третій чинник – прагнення об’єктивності і переконання, що наука не терпить моральних оцінок. Це переконання, типове для вчених, було підсилено моральним релятивізмом. Не кажучи вже про вплив західної лівої думки, що відкидала концепцію тоталітаризму як ідеологічну вигадку. Об’єктивізм надав респектабельності закликам відмовитися від моральних оцінок радянського минулого і спробувати зрозуміти, якими насправді були радянські люди. Малось на увазі, що вони були такими, як усі.

Деякі попередні висновки про суспільні погляди російських істориків дозволяє зробити пілотне дослідження поглядів викладачів історичних факультетів Санкт-Петербургу, здійснене у 2008 році. Поруч з питаннями про професійну діяльність, до анкети для істориків увійшли питання про радянське минуле – у тих самих формулюваннях, що і в анкеті 2007 року. Роль Сталіна в історії країни позитивно оцінюють 17,1% істориків, а негативно – 59,0%. Ці показники для мешканців Петербургу у цілому становлять 27,8% і 47,0%. Інакше кажучи, історики ставляться до Сталіна більш критично. Ще помітнішою є різниця при оцінці ролі Сталіна у війні: її позитивно оцінюють 34,4% істориків, а негативно – 44,0%. Але серед петербуржців у цілому більшість (51,5%) дає Сталіну-полководцю позитивну оцінку (негативну – тільки 30,8%)². Навіть міф про золоту добу сталінізму історики поділяють меншою мірою. Тільки 47,8% з них (при 63,5% по Петербургу у цілому) погодилися з тезою, що за Сталіна люди були безкорисливіші, добріші і чуйніші (щоправда, ті, які не погодилися, в основному утрималися від судження)³.

Водночас, історики повністю поділяють «культурний патріотизм» співвітчизників. Різниця між відповідями істориків і не істориків на питання про те, в які періоди за рівнем культури Росія випереджала Захід, а в які – відставала від нього, мінімальна. Однак, «культурний патріотизм» істориків доповнюється вираженою самосвідомістю носіїв культури західного зразка. Так, 64,2% істориків заявили, що почувають себе європейцями, і тільки 26,9% сказали, що не почувають. Навпаки, серед петербуржців у цілому більшість (54,0%) не почувають себе європейцями (41,8% - почувають). Досить показова відмінність.

Рейтинг популярності державних діячів минулого  серед петербурзьких істориків також демонструє прихильність цих останніх до ідеї Російської імперії, але трактованої у дусі західництва і модернізації, що добре узгоджується з «культурним патріотизмом». У рейтингу рішуче переважають просвітлені модернізатори, але за мірками 2000-х непогано представлені і західні персонажі. У першій десятці: Петро І, Столипін, Вітте, Сперанський, Катерина ІІ, Олександр ІІ і Рузвельт (останні два показали однакові результати), Черчилль, Цезар і Наполеон. Жодного радянського діяча у списку лідерів немає.

Характерними є відповіді істориків на питання про співвідношення історії і політики. З твердженням, що історія є наукою і має залишитися поза політикою погодилося 58,2% і не погодилося – 25,4%. Однак, з твердженням, що суспільна позиція історика неуникненно проявляється в його працях, погодилося 76,9% і не погодилося 11,2%. Історики останнім часом часто чули, що об’єктивність є недосяжним ідеалом. На теоретичному рівні більшість погоджуються з цим. Хоча, у «м’якому» формулюванні: «суспільна позиція» – це все ж не зовсім політика. Проте, на нормативному рівні вони одностайно висловлюються проти політизації науки. Звідси, неготовність багатьох з них занурюватися у політику і бажання уникати ідеологічних оцінок – зокрема, і радянського минулого. Це сприяє створенню поживного середовища для його реабілітації, але водночас – встановлює її межі. Властива історикам ідеологія професіоналізму, яка наприкінці 1980-х років ставала на заваді перегляду сталінських концепцій, що його здійснювали журналісти та письменники, сьогодні підштовхує їх до стриманого ставлення до «націоналізації минулого». У цілому петербурзькі історики налаштовані радше аполітично: 62% не симпатизують жодній з наявних політичних партій, тільки у кожного десятого викликає симпатії «Яблуко» і ще у кожного десятого – КПРФ.

Для розуміння політичних поглядів істориків важливо визначити їхнє ставлення до марксизму. Щоправда, марксизм не запотребований ідеологією нового режиму, але прихильність до нього почасти зберігається в середовищі комуністичної опозиції, не згадуючи вже різні напрямки лівої думки, політично маловпливові, але помітні в інтелектуальному житті. На початку 1990-х років закриття кафедр суспільних наук у вишах сприяло послабленню позицій радянського марксизму. Щоправда, більшість співробітників залишилася на своїх місцях, а самі кафедри були відтворені під новими іменами: культурології, вітчизняної історії, політології.

Загалом, радянські історики були порівняно пасивними прибічниками марксизму і доволі легко від нього відмовилися. Щоправда, структури марксистського історичного наративу часто несвідомо відтворювалися навіть тими, хто хотів від нього відійти. Відданість моделі глобальної історії, реалізм та об’єктивізм, почасти заторкнуті поверховим впливом постмодернізму, залишаються характерними для більшості істориків.  Знайомство з понятійним апаратом західної науки поступово спричинилось до витіснення марксистської термінології, елементи якої, втім, вільно використовуються істориками. Відповідаючи на питання, чи може марксизм застосовуватися в історичних дослідженнях, 56% істориків у 2008 році сказали, що окремі його положення можуть застосовуватися. Лише 18,7% вважають, що марксистський метод в основному працює⁴, і ще стільки ж – що він є повністю непридатним. Спроби творчого розвитку марксизму в історіографії є надзвичайно рідкісним явищем, причому, використання одних елементів марксистської історії, як правило, супроводжується відмовою від інших⁵.

Для розуміння професійного середовища істориків принципово важливо враховувати їхню самосвідомість, що проявляється, зокрема, в тих антропологічних ідеалах, що є джерелом інспірації для їхніх досліджень. Ми пам’ятаємо, що радянська історіографія культивувала ідеал члена колективу, що бореться (сражающегося коллектива). Це, звісно, зовсім не значить, що його поділяли усі, тим більше щиро. Але сам цей ідеал нав’язувався історикам марксистським дискурсом. У 1960-1970-ті роки  він поступився ідеалу аполітичного експерта, якому відповідала ідеологія професіоналізму. Відмова від теорії на користь фактографії приховувала як неприйняття склеротичної ідеології, так і неготовність виступити проти неї. У 1970-тих роках склався третій антропологічний ідеал, вже відверто полемічний щодо ідеалу члена колективу, що бореться: ідеал носія культури, про який заявляла своїми дослідженнями впливова група істориків культури на чолі з А.Я. Ґуревичем. Піка популярності він досягнув на межі 1980-1990-х років.

Однак, у 1990-ті роки відбулась баналізація цього ідеалу. Після падіння комуністичного режиму його полемічний пафос став значно менш актуальним. До того знайомство російських істориків з «культурним поворотом» в американській історіографії спричинилось до деякого зміщення наголосів. Оскільки, наряду з антитоталітарним пафосом культурний поворот à ľaméricaine виходив з пафосу «історії знизу», значно менше зрозумілого в Росії. В умовах розчарування в ринкових реформах і втоми від політики, навіть у колах демократично налаштованих істориків таке зміщення наголосів сприяло послабленню і розмиванню «ідейного послання» історії культури, а заразом і зростанню уваги до історичної антропології, історії особистого життя і різноманітних «суб’єктивностей». Це, знову ж таки, мало свої паралелі на Заході, але в російських умовах особливо чітко свідчило про народження нового антропологічного ідеалу – ідеалу приватної особи, що чудово узгоджується з ідейним конформізмом. Його особливостями є мінімальна нормативність і релятивізм.

У цьому контексті більш зрозумілою стає еволюція оцінок істориками радянської історіографії – важливий аспект їхньої суспільної позиції. На межі 1980-1990-х років домінувало критичне ставлення до неї, причому основними закидами на її адресу були угодовство і пособництво режиму, низький професійний рівень (що уживався з ідеологією професіоналізму), слабке знання світової історіографії та творча безплідність. Моральний осуд й інтелектуальна критика були тут тісно переплетені. Саме так описували радянську історіографію демократично налаштовані історики, які виступали за її докорінну реформу⁶. Голосів на її захист було небагато, хоча, можливо, вони відображали почуття більшості колег. Ця критика, що супроводжувала перегляд сталінської концепції радянської історії, тривала й у 1990-ті роки.

Однак, поступово голосніше стали лунати інші, радше позитивні оцінки. Зіткнення з реаліями академічного життя на Заході, які, як явилось, не надто відповідали ідеальному образові меритократії, сприяло переоцінці вітчизняної традиції. До того ж західна історіографія переживала методологічну кризу. Ознайомлення з її численними напрямками зміцнювало релятивістські настрої. Разом з економічним підйомом і зростанням реставраційних тенденцій та націоналізму серед істориків, як і в країні у цілому, поширювалось почуття задоволеності собою і отриманим спадком. Відбулась своєрідна нормалізація радянської історіографії – як і радянської історії. Її моральне засудження багатьом, зокрема молодим історикам, стало видаватися перешкодою на шляху до її розуміння.

В останні роки у вивченні радянської історіографії намітився підйом. З’явились цінні спогади істориків, спеціальні праці про репресії щодо істориків, про умови їхньої праці, їхніх інтелектуальних стратегіях і прийомах аргументації тощо. Деякі з цих досліджень мають підкреслено деідеологізований характер і полемічно спрямовані як проти апологетів, так і проти критиків радянської історіографії⁷.

Приріст знань можна лише вітати. Але варто також звернути увагу на небезпеки, приховані в історіографічному релятивізмі. По-перше, нормалізація радянської історіографії відбувалась на фоні її номенклатурної реставрації, легітимізувала та перешкоджала демократизації професії. По-друге, вона йшла паралельно з частковою реабілітацією сталінізму і реанімації сталінської концепції радянської історії. По-третє, вона затушовувала головну проблему – причини і наслідки співпраці інтелектуалів з тоталітарним режимом. У Німеччині, наприклад, феномен «співпраці з Ваалом» став предметом всебічного аналізу та ключем до розуміння розвитку німецької історіографії у ХХ столітті. Це дозволило значно глибше зрозуміти причини інтелектуальної привабливості нацизму і коріння низки сучасних історичних шкіл, що сформувались під його впливом⁸. Цього б не відбулось, якби проблема співпраці з нацизмом загубилась серед інших історіографічних проблем історії. Щодо радянської історіографії, ця робота ще значною мірою попереду. Нарешті, нормалізація минулого професії жодним чином не сприяє поглибленню історіографічної рефлексії, а моральний релятивізм підтримує релятивізм інтелектуальний.

Характерним прикладом «битв за пам’ять професії»⁹ стала «війна мемуарів», що відбулась у московській медієвістиці, яка, як ми пам’ятаємо, займала помітне місце в радянській історіографії. Зокрема, саме в її межах у 1970-1980-ті роки склався інтелектуальний авангард історичної професії. У 2001 році побачили світло мемуари професора Московського університету О.В. Ґутнової, в яких давалась позитивна характеристика Н.О. Сидорової – організатора кампанії проти космополітів і лідера нового медієвістського істеблішменту, що прийшов до влади у 1950-ті роки. Сидорова, на думку Ґутнової, була серйозним вченим і чуйною людиною, а організатором погромів їй довелося стати проти її волі, через партійну дисципліну¹⁰. Головним опонентом Ґутнової виступив А.Я. Ґуревич. Згідно з Ґуревичем, Сидорова та її прибічники наклали на радянську історіографію печать мракобісся, що призвело до її стагнації та відставання від світової науки. Ґуревич навів численні приклади переслідувань, що їх особисто проти нього організовували лідери медієвістського істеблішменту, зокрема, Ґутнова¹¹.

Однак, в атмосфері 2000-х років дані Ґуревичем оцінки були сприйняті частиною істориків як вираз упередженої позиції одного з учасників конфлікту. Незабаром після його смерті таке ставлення до нього проявилось у статті про нього П.Ю. Уварова. Автор схвально відгукнувся про покійного метра, але також позитивно згадав і тих, у кому він бачив своїх переслідувачів. Згідно з Уваровим, медієвістський істеблішмент складався не з партійних апаратчиків, а з жерців науки. Вони не могли не цінувати талант Ґуревича – «історика від Бога» - і створювали для нього усі умови для праці, які тільки можливо було створити «єретику». А Ґуревич, через свій поганий характер, не лише не цінував це, але і накликав на усю корпорацію підозри в ідеологічній невитриманості¹².

Така картина видається мені не надто ймовірною, і зовсім не так її бачив сам Ґуревич. Як історик, який виріс у середовищі ленінградських медієвістів і непогано знав медієвістів московських, можу засвідчити, що жодного разу від представників істеблішменту я не чув, що Ґуревич – «історик від Бога» і що його треба берегти.

Під пером Уварова своя правда виявляється у переслідуваних, своя – у тих, хто переслідував. Шкода лише, що переслідувані цього не зрозуміли. Оскільки, не існує моральної досконалості, значить усі є рівними між собою – нерідкий у сучасній Росії «стан свідомості». Власне, у цьому і полягає нормалізація радянського досвіду.

Моральний релятивізм є проблематичним не стільки сам собі, але і тому, що він є тісно пов’язаним з релятивізмом інтелектуальним. Цей зв’язок виявляється у дослідженнях того ж Уварова про французьке суспільство XVI століття. В іншій праці я показав, що його спроба доповнити соціальну історію зразка 1960-1970 років елементами більш сучасних «культурологічних» підходів призводить до механічного співіснування взаємовиключних демаршів, протиріччя між якими нейтралізується суто риторичними засобами – за допомоги ідеї про хвильоподібну зміну мод¹³. А мода, що ж – сьогодні одна, завтра друга. Подібне невміння ані обирати між підходами, ані творчо їх синтезувати відображає стан інтелектуальної розгубленості, характерний для частини пострадянських істориків.

Про «реабілітацію» радянської історіографії свідчать і дані нашого опитування. Тільки 14,2% петербурзьких істориків вважає, що за рівнем розвитку радянська історіографія перевищувала західну, 46,3% - що була на рівні, і 22,4% - що їй поступалась. Цікаво, що історики молодше 45-ти років цінують своїх радянських попередників дещо вище, ніж ті, що старше¹⁴. Найбільш очевидною у цих цифрах є прогресуюча нормалізація радянського досвіду. Не дивно, що з такими настроями історики роблять свій внесок у зростання релятивізму у суспільстві¹⁵.

Інтеграція до світової науки

Про рівень інтеграції російських істориків до світової науки висловлювались різні судження. Порівнюючи реакцію американських та російських істориків на публікацію «Соціальної історії Росії» Б.М. Миронова, Девід Ренсел прийшов до висновку, що говорити про єдину наукову спільноту не доводиться. Зокрема, «культурний поворот», що поставив під сумнів «об’єктивність» кількісної соціальної історії, практично не позначився на російській дискусії, але перебував у центрі американської. З другого боку, Лора Енґельштейн, аналізуючи нещодавні праці з російської історії, підкреслювала, що переважна увага до історії культури та історичної антропології є характерною і для американських, і для російських авторів¹⁶.

Між цими оцінками немає протиріччя. Багато російських істориків цілковито включені до світової науки. Вони розробляють ті ж проблеми, що і західні колеги, читають їхні праці, беруть участь у спільних конференціях тощо. Але є історики, далекі від цього середовища, які читають один одного і вловлюють лише відгомони тих дискусій, що відбуваються у «великому світі». Аналогічна структура є характерною для історичної (і не тільки для історичної) професії інших країн. Але у  зв’язку з мовним бар’єром, тривалою ізоляцією та бідністю російських університетів у Росії вона гостріша. Щоправда, ізоляція від західної науки не завжди означає низький професійний рівень. Вона не заважає писати якісні фактологічні праці, але часто пов’язана з консерватизмом у проблематиці і методах дослідження.

Аналіз перекладів на російську мову і рецепції західної історичної літератури проливає світло на це питання. У радянський час переклади були  рідкістю, і деякі з них – як, наприклад, переклад у 1973 році «Апології історії» Марка Блока – ставали подіями в інтелектуальному житті. Щоправда, деякі радянські історики, долаючи обмеження в доступі до іноземної літератури, ставали фахівцями у західній історіографії, але зазвичай у порівняно вузькій ділянці. Володіння історіографічним полем у цілому було винятком.

З кінця 1980-х років, за підтримки іноземних фондів, у Росії піднялось справжнє «цунамі перекладів», причому, історія займала у ньому одне з перших місць¹⁷. Першопочатково, перекладали передусім класику, німецьких неокантіанців та французьку школу «Анналів», але досить швидко добрались і до сучасних напрямків. Історичні, філософські та соціологічні школи, які зміняли одна одну поступово, прийшли до російського читача одночасно. Що, звісно, створило сумбур у його свідомості. Але на початок 2000-х років багато істориків зуміло зорієнтуватися у цьому потоці, і знання основних історіографічних напрямків перестало бути винятком, особливо завдяки поверненню молодих вчених, які отримали освіту на Заході.

Сьогодні практично усі історіографічні напрямки і більшість провідних істориків останніх п’ятдесяти років представлені у російських перекладах: історія ментальностей, історична антропологія, історія пам’яті, історія повсякдення, усна історія, мікроісторія, прагматичний поворот, постмодернізм, лінгвістичний поворот, культурний поворот, нова інтелектуальна історія, історія понять, новий історизм, фемінізм, постколоніалізм, імперські дослідження – і почасти, навіть, британський марксизм. Російською можна прочитати Марка Блока, Люсьєна Февра, Фернана Броделя, Жоржа Дюбі, Жака Лє Гоффа, Франсуа Фюре, Жака Ревеля, Роже Шартьє, П’єра Нора, Франсуа Артога, Наталі Земон Девіс, Роберта Дарнтона, Карла Ґінзбурга, Гейдена Вайта, Франка Анкерсміта, Габріель Спігель, Луїса Монроуза, Квентіна Скіннера, Райнгарта Козеллека, Отто Гергарда Екслє, Йорна Рюзена і багатьох інших. Не кажучи вже про Макса Вебера і неокантіанців, Мішеля Фуко і «французьку теорію» і навіть про Артура Данто й аналітичну філософію історії. Значне місце в перекладах посідають провідні історики Росії найрізноманітніших напрямків: Роберт Конквест, Ричард Пайпс, Марк Ферро, Шейла Фіцпатрик, Катриона Келлі, Роберт Такер, Ричард Вортман, Катерина Кларк, Рональд Суні, Вільям Розенберг, Мартин Малія, Ніколя Верт, Ален Блюм, Андреа Ґраціозі тощо.

Деякі зі згаданих напрямків практично не знайшли прибічників серед російських істориків. В інших випадках, навпаки, в Росії виникли цілі «філії» західних шкіл – починаючи зі школи «Анналів», «повноважними представниками» якої від 1970-х років виступали А.Я. Ґуревич та Ю.Л. Безсмертний. Найбільш помітною трибуною цієї групи став створений у 1989 році альманах «Одиссей: Человек в истории». Історична антропологія і сьогодні є важливим напрямком вітчизняної історичної думки¹⁸. Зусиллями Ю.Л. Безсмертного у середині 1990-х років, буквально за кілька років після свого народження у Франції, до Росії прийшов «прагматичний поворот», представлений альманахом «Казус. Индивидуальное и уникальное в истории». Знайшли прибічників і такі важливі, хоча й аморфні течії, як культурний поворот чи новий історизм, підтримані журналом «Новое литературное обозрение». Імперські дослідження оформилися довкола журналу «Ab Imperio», що виходить у Казані. В Росії є мікроісторики, історики повсякдення, усні історики, історики понять, не кажучи вже про феміністок і постмодерністів.

У деяких випадках, втім, ми маємо справу лише з поверховою подібністю. Так, під інтелектуальною історією чи історією понять нерідко приховується звична історія політичних ідей, а під мікроісторією – оповідання про цікаві випадки. Часто з російських наслідувань цілковито зникає суть того, що намагаються робити західні історики. Прикладом тут може слугувати рецепція двох важливих напрямків сучасної історіографії – історії пам’яті П’єра Нора й історія понять Райнгарта Козеллека. В обох випадках за закликами вивчати відповідно історію пам’яті та суспільно-політичну термінологію стояли складні концепції історії. Згідно з однією з них, вивчення минулого сьогодні трансформується у вивчення того, як воно функціонує у сучасності. Згідно з другою, народження нових понять дозволило помислити історію як загальний процес становлення сущого та змінило її природу: її хід був тепер «заданий» у ключових історичних поняттях. І перша, і друга концепції були практично проігноровані більшою частиною тих фахівців, які, покликаючись на Нора чи Козеллека, вивчають у Росії історію пам’яті чи понять.

Подібна втрата сенсів нерідко відбувається при перенесенні концепцій з одного контексту до іншого. Але не завжди. Наприклад, сучасна французька рецепція Козеллека виглядає значно ближчою до сенсу оригіналу¹⁹ (не зважаючи на довгу традицію взаємного нерозуміння між французькими і німецькими істориками).   

Характерно, що в обох випадках – і з Козелеком, і з Нора – напрямок викривлення, що виникає при рецепції, є однотипним. Те, що втрачається, - це проблема народження і розпаду глобальної історії. Пострадянські історики схильні робити вигляд, що її не існує. Для жодної національної історичної школи ідея глобальної історії не була так важлива, як для радянської історіографії. Але рідко в якій країні історики є менш чутливими до структур та функцій цієї ідеї. Можливо, частково саме тому ті протиріччя в історичній концепції нового режиму, про які йшлося у попередньому розділі, не привертають особливої уваги російських істориків.   

Досі ми обговорювали сприйняття сучасних західних історіографічних напрямків «просунутими» російськими істориками. Спробуємо тепер представити їхнє сприйняття професією у цілому на прикладі Санкт-Петербурга. До анкети були включені питання про те, які історіографічні напрямки викликають у респондентів найбільшу зацікавленість, хто з істориків найбільше вплинув на розвиток історіографії у ХХ столітті, й які історичні журнали респонденти регулярно читають. Ось список історіографічних напрямків, що викликають зацікавленість:

- історична антропологія;
- школа «Анналів»;
- мікроісторія;
- історія повсякдення;
- історична психологія;
- цивілізаційний підхід;
- соціальна історія;
- культурологія.

Більша частина «модних» історіографічних напрямків, названа одним-двома респондентами, до списку не потрапила. Проте, рішуче домінує школа «Анналів», що приховується під різними іменами. Історична антропологія – це значною мірою вона ж. Мікроісторія та історія повсякдення – почасти також. Майже немає у списку вітчизняних шкіл – хіба тільки історична психологія, з якою асоціюється ім’я досі популярного радянського історика Б.Ф. Поршнева. А під російським терміном «культурологія» респонденти часто мають на думці історію культури у дусі А.Я. Ґуревича та американський «культурний поворот».

Значно краще російська традиція представлена у відповідях на питання про істориків, які вплинули на розвиток історіографії у ХХ столітті. Для радянської історіографії було не характерно давати імена історіографічним течіям: передбачалось, що усі вони марксистські. Тому, вітчизняних істориків знають за іменами, а західних – за етикетками. Ось список найбільш впливових, з точки зору респондентів, істориків ХХ століття:

- Марк Блок;
- С.Ф. Платонов;
- Фернан Бродель;
- А.Я. Ґуревич;
- В.В. Мавродін;
- Є.В. Тарлє;
- Арнольд Тойнбі;
- Д.С. Лихачев;
- О.О. Зімін;
- О.М. Веселовський.

У цьому списку також лідирує школа «Анналів», включаючи її російського представника А.Я. Ґуревича. Арнольд Тойнбі представляє вже згаданий цивілізаційний підхід. Дивною є поява – Є.В. Тарлє – талановитого історика, який став знаряддям сталінської пропаганди. Інші у списку – переважно петербурзькі та ленінградські, зокрема цілком заслужені, історики Давньої Русі, що відображає високу оцінку «петербурзької історичної школи». Наважуся припустити, що в інших містах на місці цих імен з’явились би інші, які також представляють локальні школи і демонструють обмеженість історіографічного кругозору.

До аналогічних висновків підштовхує і список журналів, що регулярно читаються нашими респондентами: «Вопросы истории» (26%), «Отечественные архивы» (11%), «Отечественная история» (10%), «Новая и новейшая история» (8%), «Родина» (6%). У списку лідерів – жодного західного журналу. А це все ж таки Петербург! «Новое литературное обозрение» регулярно читають 1,5% респондентів, «Одиссей» и «Казус» - по 0,5%. Розрив між інтегрованими до міжнародного наукового життя істориками і основною масою професії є очевидним. «Середній історик» з пошаною ставиться до школи «Анналів», але «пропустив» ледве не всі наступні напрямки. Його історіографічний горизонт – це локальна школа, у межах якої він виріс. У петербурзькому випадку – це насамперед школа дослідників давньоруської історії та культури. Шанована і професійна. Ліберальна, а до того ж свого часу – жертва радянського терору. С.Ф. Платонов був головним фігурантом академічної справи 1930-го року. Д.С. Ліхачова у роки перебудови називали «совістю російської інтелігенції». Втім, у першій десятці є і поступливий декан ленінградського істфаку 1960-х років В.В. Мавродін. А у другій десятці – його учень і також декан І.Я. Фроянов, про якого вже йшлося. Створений ним бастіон націоналістичної історії зруйнований, але деякі його захисники як і раніше на своїх місцях.

Переклад Володимира Склокіна

Ніколай Копосов – історик та філософ, запрошений професор Університету Джона Гопкінса (Балтимор, США). Автор численних досліджень з соціальної історії ранньомодерної Франції, а також теорії та історії історіографії, зокрема, монографій «Как думают историки» (2001), «Хватит убивать кошек! Критика социальных наук» (2005) и «Память строгого режима. История и политика в России» (2011).

Друкується за виданням: Николай Копосов. Память строгого режима. История и политика в России. Москва: Новое литературное обозрение, 2011. С. 181-208. Висловлюємо подяку редакції видавництва «НЛО» за дозвіл на цю публікацію.

1. Подібну картину показують опитування Російської академії державної служби, здійснені у 2001 і 2003 роках. Див.: Савельева И., Полетаев А. Теория исторического знания. СПб., 2008. С. 457.
2. Проте, різниця у ставленні істориків і неісториків до Леніна є несуттєвою. Позитивно його оцінюють 26,1% істориків і 28,1% неісториків, а негативно відповідно – 40,3% і 39,5%.
3. Не погодилось 16,4% істориків і 13,8% неісториків.
4. 25% серед тих, хто старше 45-ти років.
5. Одним з небагатьох прикладів є вражаюче ерудицією дослідження московського історика І.С. Філіппова (не плутати з автором скандального підручника О.В. Філіпповим), присвячене генезису феодалізму у Середземноморській Франції. Автор відштовхується від класичного «питальника» аграрної історії 1960-х років, практично ігноруючи «культурний поворот», здійснений у цій галузі А.Я. Ґуревичем у 1970-ті роки. Інакше кажучи, він відштовхується від економічної моделі феодалізму. Філіппов створює оригінальну концепцію феодальної власності, як виразу системи виробничих відносин і як основи середньовічного суспільства. Однак, оскільки «картина світу» марксистської історіографії розпалася навіть в його уяві, проблема феодальної власності «провисає у повітрі»: бо, у марксистській традиції передбачалось, що розвиток виробничих сил, який трактувався як закон історії, веде до зміни форм власності. Для Філіппова це пояснення втратило очевидність, але інших пояснень він не знайшов. Тому, він не може пояснити ту еволюцію права від античності до середньовіччя, які присвячені найкращі розділи його праці. Навіть у високих зразках, марксистський метод, як стверджують наші респонденти, «працює лише частково». Филиппов И.С. Середземноморская Франиця в раннее средневековье. Проблема генезиса феодализма. М., 2001. Див. докладніше: Копосов Н.Е. Большая елегия Марку Блоку // Коллегиум, 2004. № 1-2 (передруковано у: Він же. Хватит убивать кошек! Критика социальных наук. М., 2005. С. 210-219).  
6. Афанасьев Ю.Н. Феномен советской историографии // Отечественная история. 1996. № 5. С. 147-168; Советская историография / Под ред. А.П. Логунова. М., 1996; Гуревич А.Я. «Путь прямой, как Невский проспект», или Исповедь историка // Одиссей 1992. М., 1994. С. 7-34; Баткин Л.М. О том, как А.Я. Гуревич возделывал свой аллод  // Одиссей 1994. М., 1994. С. 5-28; Бессмертный Ю.Л. Август 1991 года глазами московского историка. Судьбы медиевистики в советскую эпоху // Homo historicus. К 80-летию со дня рождения Ю.Л. Бессмертного. М., 2003. Т. 1. С. 29-55; Он же. Зима тревоги нашей. Судьбы историков в постперестроечной Москве // Там же. Т. 1. С. 56-71; Начать сначала. Интервью Ю.Л. Бессмертного Н.Е. Копосову (20 сентября 1991 года) // Там же. Т. 2. С. 335-370.
7. Див., наприклад: Ганелин Р.Ш. Советские историки: о чем они говорили между собой. Страницы воспоминаний о 1940-1970-х годах. СПб., 2004; Гуревич А.Я. История историка. М., 2004; Кондратьев С.В., Кондратьева Т.Н. Наука «убеждать» или споры советских историков о французском абсолютизме и классовой борьбе. 20-е – начало 50-х гг. ХХ века. Тюмень, 2003; Шарова А.В. Историк средневековой Англии в советской России: компромиссы академика Е.А. Косминского // Одиссей 2003. Москва, 2003. С. 256-296; Она же. Маленькие радости большого террора: первые годы Института истории АН СССР // Одиссей 2004. Москва, 2004; Рыжковский В. Советская медиевистика and Beyond // Новое литературное обозрение. 2009. № 97. С. 58-89.   
8. Хряков А. Историки при национал-социализме: жертвы, попутчики или преступники? (К оценке современных дебатов в немецкой историографии) // Новое литературное обозрение. 2005. № 74. С. 47-66; Он же. «Сотрудничество с Ваалом»: немецкие историки и нацизм // Мир историка. Историографический сборник. Вып. 1. Омск, 2005. С. 95-121; Oexle O.G. “Zusammenarbeit mit Baal”. Über die Mentalitäten deutscher Geisteswissenschaftler 1933 – und nach 1945 // Historische Anthropologie. Kultur. Gesellchaft. Alltag. 2000. № 8/1. S. 1-27.
9. Хапаева Д. Герцоги республики в эпоху переводов. Гуманитарные науки и революция понятий. М., 2005. С. 124-135.
10. Гутнова Е.В. Пережитое. М., 2001; Див. також: Мильская Л.Т. Воспоминания Е.В. Гутновой и их достоверность // Средние века. 2002. № 63. С. 394-401. Про роль Сидорової свідчать також опубліковані документи про боротьбу з космополітами: Стенограмма объединенного заседания сектора истории средних веков Института истории АН СССР и кафедры истории средних веков Московского государственного университета 23 марта 1949 года // Одиссей 2007.  Москва, 2007. С. 253-340.
11. Гуревич А.Я. Историк среди руин. Попытка критического прочтения мемуаров Е.В. Гутновой // Средние века. 2002. № 63. С. 362-393; Он же. История историка. Див. також полеміку А.Я. Ґуревича з Л.Т. Мильською: Мильская Л.Т. Заметки на полях (по поводу статьи А.Я. Гуревича «Историк среди руин») // Средние века. 2004. № 65. С. 214-228; Гуревич А.Я. О присвоении прошлого. Открытое письмо Л.Т. Мильськой // Средние века. 2005. № 66. С. 408-414.
12. Увароп П.Ю. Портрет медиевиста на фоне корпорации // Новое литературное обозрение. 2006. № 81. С.194-208.
13. Он же. Франиця XVI века. Опыт реконструкции по нотариальным актам. М., 2004. Див. докладніше: Копосов Е.Н. Эпистемология доверия или Девиантная совокупность // Одиссей 2008. С. 466-489.
14. Відповідь «відставала» обрало 17,4% перших і 31,9% других.
15. Деякі історики, як-от Б.Н. Міронов, говорять про необхідність піддати пострадянське суспільство «кліотерапії» - тобто, показати йому його «нормальність»: Хапаева Д. Герцоги республики. С. 135-140.  
16. Ransel D.L. A Single Research Community: Not Yet // Slavic Review. 2001. № 60/1. Pp. 550-557; Энгельштейн Л. Повсюду «культура»: о новейших интерпретациях российской истории ХІХ-ХХ вв. // Новая русская книга. Критическое обозрение. 2001. № 10-11. С. 107-121. Міхаель Конфіно бачить ознаку виникнення єдиної, такої що долає національні кордони, історіографії російської історії у тому факті, що сьогодні встановився «творчий хаос» різних методологічних напрямків: Confino M. The New Russian Historiography and the Old – Some Considerations // History and Memory. 2009. № 21/2. P. 21. Див. також: Савельева И.М., Полетаев А.В. Российские историки в зарубежных журналах // Диалог со временем. 2010. № 32. С. 5-21.
17. Хапаева Д. Герцоги республики. С. 8-12.
18. Кром М.М. Историческая антропология. Пособие к лекционному курсу. СПб., 2004.
19. Згадаю тут Франсуа Артога, який інтегрував теорію переламного часу Козеллека до своєї концепції режимів історичності.