Деякі зауваги у зв’язку з виходом книги:
П. П. Толочко. Древнерусская народность: воображенная или реальная. – СПб.: «Алетейя», 2005. – 218 с., ил. – Серия «Славянская библиотека»)

Автору поданих нижче заміток доводиться перебувати в своєрідній, своєю неоднозначністю, іпостасі: потерпілого і рецензента. Читач погодиться, важко абстрагуватися і до кінця витримати неупереджений тон, врахувати не тільки „мінуси”, але й угледіти, а при цьому ще і „не забути” репрезентувати позитивні моменти праці, що розглядається. Безперечно, як і в будь-яких подібних критичних співставленнях слід проявити хоча б „йоту” самокритичності. З урахуванням специфічної складності, яка виявляється при виконанні поставленого завдання, заздалегідь приносимо свої вибачення шановному візаві, якщо раптом йому видасться, що ми десь, можливо, занадто прискіпливі. Sorry!

Відоме в історичних колах пітерське видавництво «Алєтейя» (з давньогрецької мови слово «алєтейя» перекладається, зокрема, як «правдивість»), котре рекламує себе як видавництво, що випускає „нові книги про головне”, оприлюднило у вересні минулого, 2005 р., нову книгу метра києво-русистики академіка Національної академії наук України, директора Інституту археології України, а на поточний момент ще і народного депутата України Петра Толочко. Книжка присвячена перманентно актуальній, в світлі білорусько-українсько-російських взаємовідносин (і, дійсно, однієї з головних), темі – проблемі давньоруської народності. В книзі академік, як він сам наголошує в передмові, розвиває і поглиблює погляди на етнічні процеси в східнослов’янському світі, висловлені в попередніх працях, список котрих ним наводиться нижче (С. 8).

Автор даних зауваг не повністю поділяє погляди П. Толочка на проблему існування давньоруської народності. При цьому, не будучи фахівцем з вказаного питання (саме в теоретичному ракурсі), не береться критикувати новітній виклад на сторінках цієї книги старих поглядів. Все ж таки, перш ніж перейти до заявленої в назві нашого критичного відзиву-есе темі, хотілося б висловити декілька загальних зауваг.

Слід визнати, що з наукових праць, направлених на обґрунтування історичної достовірності існування давньоруської народності, що вийшли за останні роки, в тому числі й серед доробку самого П. Толочка, нова книга виявляється найвдалішою. Цьому сприяє популярний стиль, хороша літературна мова і коректна полемічність. У науковому аспекті до цього потрібно добавити такі позитивні якості як: концентрований синтез аргументів і фактів, вибраних (/ запозичених) з праць інших дослідників й першоджерел; вишуканість їх інтерпретації; логічність, конкретність і, – воднораз, – лаконічність викладу тощо. В цілому книга читається з неабияким інтересом. Автор значно розширив, скажімо, аргументацію, з приводу ролі Церкви в етнокультурній і політичній консолідації давньоруського суспільства. Переконливо, на наш погляд, показано значення різноманітних „паломництв” [однак відзначимо важливий нюанс: загальна ідея запозичена у Бенедикта Андерсона (наголосимо, через Олексія Петровича Толочко), а от ідея прикладення її до реалій Давньої Русі – у того ж О. Толочко] у створенні єдиного етнокультурного простору Русі. Досить непогано, хоча і в нерозгорнутому виді, узагальнено погляди мовознавців на проблему існування давньоруської мови і часу виникнення трьох східнослов’янських мов. Вагомі докази наявності почуття загальноруського патріотизму й народної самосвідомості.

Мимохідь зробимо три невеликих критичних коментарі-зауваження. Здивування викликає сама назва – „Давньоруська народність: уявна чи реальна” («Древнерусская народность: воображенная или реальная»). Автор вочевидь не погоджується з гіпотезою свого сина Олексія (А. Толочко. Воображенная народность // Ruthenica. Зб. наук. пр. Том. І. – К., 2002) про народність, начебто уявлену давньоруськими книжниками. Академік вважає її реальною. Про це П. Толочко відразу ж заявляє в анотації. Однак, тоді в назві логічно було б поставити знак питання: „уявлена чи реальна ?”, як це, наприклад, зроблено в попередній праці П. Толочка – „Давньоруська народність: історична реальність чи наукова фікція?” (опублікована в кн.: Культурное наследие Российского государства. СПб., 2003). В анотації також заявлено, що вибрана проблема – „одна з найбільш гостро дискусійних тем вітчизняної історії”. Зрозуміло, що для українського академіка, враховуючи його політичні уподобання, Вітчизна у нас з росіянами спільна¹.

Однак тема давньоруської народності гостро дискутується тільки (!) в Україні. А між тим, книга П. Толочка випущена російською мовою в російському видавництві (вельми респектабельним накладом – у кількості тисячі примірників) й призначається, очевидно, в першу чергу, росіянам. Вочевидь – „прокол” в актуалізації. В передмові, домовляючись про термінологічні дефініції, П. Толочко пише, що він у словах, похідних від назви „Русь” буде вживати одну літеру „с” («Руская земля», «Род Руский», «русин», «Люди Руские» та ін.), оскільки це „ліквідовує понятійну неоднозначність таких визначень, адекватно відображує сутність явищ, що однаково відносяться до всіх трьох східнослов’янських народів – руських, українців і білорусів” (див.: прим. на С. 6). Так історик і поступає. Залишається незрозумілим, чому ж тоді „древнерусская народность” у назві книги й в анотації пишеться з двома літерами „с” у першому слові. Можливо, це для того, щоби не знічувати російського читача, що просто читатиме або ж проглядатиме назви й анотації книг на полицях магазинів? Тоді такий підхід слід визнати досить оригінальним.

Тепер „про головне”. Прочитання монографії П. Толочка не дозволяє погодитися з його заявою, зробленою в передмові, що нова книга є результат одного лиш розвитку й поглиблення поглядів самого автора (С. 8).

Навіть при поверхневому ознайомленні з книгою для будь-якого історика-професіонала абсолютно очевидним є факт: академік, окрім оригінальних положень власних робіт, узагальнив праці й інших дослідників. Уже в цій заяві-ствердженні П. Толочка чітко відчутна погорда по відношенню до елементарних наукових вимог і наукової етики – поважати праці попередників і вказувати на їх пріоритет (там, де він є, без сумніву). І навіть, якщо цю декларацію потрібно розуміти всього лиш як обмовку, то потрібно визнати, що вона є досить симптоматичною.

В першому розділі „Теоретичні аспекти вивчення етнічної історії Київської Русі” значне місце приділяється викладенню поглядів радянських істориків – фундаторів концепції давньоруської народності. По суті – це історіографічний огляд. У попередніх своїх працях² П. Толочко саме такого історіографічного нарису як в цьому розділі не проводив. Отже, хоча б вперше в своїх наукових побудовах археолог повинен би був наглядно репрезентувати механізм дослідницького пошуку, – як того вимагають прописні істини не лише історіографії, а науки загалом. Відзначимо, що в другому параграфі („Історики про етнічний розвиток Русі”) другого розділу монографії, що рецензується (правильніше сказати: розглядаються тільки певні аспекти, пов’язані з історіографією), академік якраз і повторює зміст аналогічних параграфів, які мали місце в його попередніх працях, хоча, звичайно, викладає його в переробленому вигляді. Основні ж моменти і послідовність викладу поглядів радянських істориків у першому розділі багато в чому перегукуються з історіографічним оглядом формування концепції давньоруської народності, зроблені свого часу петербурзьким професором І. Фрояновим у книзі „Київська Русь. Нариси вітчизняної історіографії” («Киевская Русь. Очерки отечественной историографии»; Л., 1990). Ще раз обмовимося, наукові правила вимагають у такому випадку вказувати на пріоритет попередника. Однак ні в одній з попередніх праць український археолог не вважає за потрібне „згадати” розробки І. Фроянова.

Невже історіографічні нариси пишуться для того, щоби їх ігнорували? Або, можливо, неприйняття політичних поглядів історіографа (в даному випадку – російського) дає право не розглядати і не використовувати його наукових праць? Якщо би, до прикладу мовити, українські історики демонстрували такий підхід, то праці П. Толочко вже давно були б приречені на забуття. До честі його опонентів (наукових і політичних) потрібно сказати: вони просто не можуть собі дозволити поступити настільки некомпетентно й неввічливо.

Якщо в епізоді з І. Фрояновим історіографічні огляди лише перегукуються, то у випадку, що про нього піде в подальшому, помічається пряме запозичення П. Толочко ідей, спостережень, положень, висновків, зроблених на цю тему іншим автором в результаті його власного евристичного дослідницького пошуку й аналізу історіографії. А от подібне запозичення, та до того ж без відповідних покликів, називається вже, вибачте, – плагіатом. Щоправда, внесемо відразу ж ясність, у назване термінологічне поняття нами не вноситься юридичного наповнення. Адже навіть „Закон про авторське та суміжні права” в чинному українському законодавстві страждає від нерозробленості ключових моментів; а головне – нами в жодному разі не ставиться за мету домогтися якихось там сатисфакцій. Реально є проблема, що її доконче потрібно підняти для обговорення. І ця проблема значно глибша за конкретний випадок, що розглядається. Даний приклад прислужився лиш своєрідним приводом, і якби не чимала вервечка супутніх обставин, то не вважали б навіть за необхідне акцентувати увагу саме на ньому. Зокрема, автору цих рядків про стан речей стало відомо ще 7 травня 2005 р., коли з боку П. Толочка був поданий фрагмент першого розділу російською мовою для публікації у збірнику міжнародної конференції „Проблеми етнокультурного й етносоціального розвитку Київської Русі та східнослов’янський світ” (Київ, 24 травня 2005 р.), що до його формування й подальшого редагування є причетними. На той момент у шановного візаві на руках була вже верстка, наша ж монографія хоч і була готова ще станом на 29 березня 2005 р. (власне, після цієї дати з дуже поважних причин морального забарвлення принципово не перероблялася чи-то не доопрацьовувалася, окрім внесення орфографічних та незначних стилістичних правок), тільки готувалася до макетування.

Тут не лише формально потрібно, а й справді є бажання, висловити щиру подяку керівництву Інституту історії України НАН України за сприяння процесу підготовки до друку (як і збирання самого матеріалу по архівосховищам Російської Федерації) монографічного дослідження „Генезис концепції давньоруської народності в історичній науці СРСР: 1930-ті – перша половина 1940-х рр.” (вересень, 2005 р.).

Так от, нам довелося навіть почути згаданий уривок з вуст самого П. Толочка на названому науковому форумі, сидячи за одним столом. Ну що ж сказати, було приємно що саме ті думки, ідеї, які як дослідник вважаємо вірними, видалися й українському академікові вартими уваги. Дещо згнітили свідомість факти, котрі археолог вважав доведеними апріорі, а от нами вони на сьогодні ставляться під сумнів (про це мову поведемо нижче). З книгою метра києво-русистики довелося вперше ознайомитися в листопаді 2005 р.

А от 25 листопада 2005 р. випала нагода особисто зазнайомитися з шановним візаві. Під час розмови намагалася підвести П. Толочко до думки, що не є якоюсь там жахливою скандалісткою, а натомість просто продемонструвати перспективи нашої паралельної, скажімо так, праці на користь науки. Коли ж промовлено були слова: „Щиро сподіваюсь, що між нами ніколи більше не виникне жодних текстологічних колізій” – то людину наче підмінили. Реакція з боку П. Толочко, на жаль, не була витриманою й адекватною. Приголомшили слова: „Я така людина, і зі мною так розмовляти не можна”... ?!?!

Вочевидь, що на кінець січня 2006 р. особисті емоції (котрі були зовсім не амбітні за характером!) уляглися природнім шляхом. А тому не можна вважати, що за даним есе криються якісь там гіпертрофовані індивідуально-суб’єктивні емоційні мотивації.

Якщо ж співставляти так би мовити, «прямі „інтелектуальні збитки”», гіпотетично заподіяні у зв’язку з оприлюдненням книги академіка, то не такі вони вже і значні. Наші публікації вийшли раніше; не дивлячись на певні складнощі побачило світ і монографічне дослідження, де первісні міркування набули поглибленого характеру; звісно, наклади книжкової продукції українських академічних установ важко співвіднести з організаційно-технічними можливостями петербурзького видавництва – на користь „Алєтейї”! Проте останнє не є таким гострим фактором-подразником власних амбіцій, аби з-за цього піднімати питання в цілому. Справа безмірно глибша, адже з подібними (і значно прикрішими!) виявами „близорукості” доводиться часто стикатися, як історику. Коли навіть багатообіцяючі талановиті ерудити, вдало конструюючи власні теорії, вважають за припустиме нехтувати пріоритетом науковців (хоч би й одно-двох десятилітньої давності), то, звісно й молодше покоління, що тільки-но вступило на стезю професійної історіографії, дозволятиме собі подібне. Інакше кажучи, вимальовуються не зовсім втішні перспективи, що реально нависають над вітчизняним історіописанням. Інколи різного роду негаразди стаються всього лише з причини звичайнісінької неграмотності (коли університетська школа мусила б закласти так званий „декалог науковця” у голівки й свідомість студентів; і вже на етапі курсових, дипломних та інших кваліфікаційних робіт відбувався б строгий контроль за його дотриманням); небажання (а то й більш поважніше – брак часу) переобтяжити себе відвіданням бібліотек, архівів тощо. Водночас є й складніші за своєю структурою причини: невміння моделювати авторські версії бачення тих, чи інших ланок історичного (історіографічного) процесу; і... на превеликий жаль, – чимала палітра суто суб’єктивних мотивацій, почасти навіть не підвладних людській свідомості, а лише – підсвідомому рівневі.

Було дуже сумно усвідомлювати стан, в якому опиняється вітчизняна історіографія, коли нещодавно довелося редагувати статтю аспірантки третього року навчання. Варто сказати, що матеріал їй давався особисто. А от у тексті її розвідки з приводу розуміння одним авторитетним українським істориком другої половини ХХ ст. етногенезу української народності раптом виявилося, що С. Томашівський писав не те, що про перебіг етногенетичної дискусії в середовищі Празького історико-філологічного товариства, яка розпочалася з кінця 1930 р. (?!), а і навіть про події після 1936 р. (?!!!). А між тим С. Томашівський почив у Бозі того ж таки 1930 р. Натомість пріоритет у постановці питання стосовно аналізу вказаної дискусії ігнорується з боку не те що колись там, „у сивій давнині” 60-х рр. уже призабутого ХХ ст. пишучого М. Ждана³, а й навіть сучасних дослідників, з доробком яких аспірант либонь ознайомлена⁴. Пояснення після прилюдної відвертої розмови прозвучали надзвичайно аргументованими: це з комп’ютера на дискету невірно перенеслася інформація. Ось так. Саме комп’ютер винен у тому, що три сторінки концептуальних моментів, без показу власного механізму історіографічного пошуку, виявилися без потрібних покликів. І нічого тут не вдієш: техніка підвела… А ми ще прагнемо збагнути мотивації наших пращурів, які при світлі лампадки чи каганця старанно власноруч виводили „Откуду єсть...”!

Гадаємо, що достатньо оконтурили мотиваційні моменти, задля чого звернулися до розкриття, здавалося б, власної проблеми. Також просимо вибачення у шановного читача, котрому доведеться відволікатись, вчитуючись в щойно наведені пояснення.

Отже, повертаємося до безпосереднього предмета даного критичного есе (адже строгим науковим вимогам, які встановлюються до власне рецензії, ці рядки не можуть відповідати вже тільки з огляду на неоднозначність у конкретній ситуації стану суб’єктів „автор – рецензент”).

П. Толочко в кінці згаданого параграфу „Історики про етнічний розвиток Русі” пише (С. 60) про дискусію, котра мала місце на сторінках І-го випуску ( / тому) журналу Ruthenica в 2002 р., і коротко охарактеризовує погляди на проблему давньоруської народності п’яти авторів (білорусів – Г. Штихова, Е. Загорульського; росіянина – В. Сєдова, наших співвітчизників – О. Моці, О. Толочко, С. Сегеди). У першому ж розділі він аналізує виступи на цьому „круглому столі” (і робить на них відсилки!) – двох з названих вчених (Е. Загорульського – С. 26, і О. Толочко – С. 14–15), а ще антрополога С. Сегеди (С. 14–15, 21, 26). Для уточнення відзначимо, що насправді цей „круглий стіл” відбувся дещо раніше і на сторінках „Українського історичного журналу” (2001, № 3), а в Ruthenica (редагується О. Толочко спільно з В. Ричкою) його лиш передрукували з невеликими змінами. Однак, що приємно відзначити, в Передмові не замовчується цей факт, і навіть подано загальний конкретизуючий поклик. Справді, хоч це і „дрібниця”, однак вона є тільки плюсом для редакторів „Ruthenica”, так і самого видання. Втім, повернемося до теми плагіату (чи то пак – запозичень).

У цьому ж томі „Ruthenica” була надрукована стаття дослідниці-початківця Наталії Юсової, присвячена раннім поглядам В. Мавродіна на давньоруську народність⁵. Стаття являлася одним з перших результатів її пошукової роботи в рамках підготовки кандидатської дисертації на тему „Генезис концепції давньоруської народності в історичній науці СРСР (1930-ті – перша половина 1940-х рр.)”. Упродовж того ж 2002 р. в історика вийшло ще 5 статей з вказаної теми⁶. А роком раніше з’явилася резонансна полемічна стаття в УІЖ’і, присвячена розвінчуванню історіографічних міфів стосовно генезису названої концепції⁷. До речі, доцільно відзначити, що П. Толочко є членом Наукової ради флагману української історичної науки – УІЖ.

Всього ж Н. Юсова (є науковим співробітником Інституту історії України НАНУ) опублікувала на сьогоднішній день близько сорока робіт з теми, узагальнених в монографії⁸, котра, аналогічно книзі П. Толочка, вийшла у вересні 2005 р. На сьогодні готується до друку друге розширене та виправлене видання.

Як вже говорилося, П. Толочко в першому розділі декілька сторінок відводить розгляду поглядів радянських істориків і саме на той період, коли відбувалося формування переконань одного з засновників цієї наукової побудови В. Мавродіна, які той виклав у монографії „Утворення Давньоруської держави” («Образование Древнерусского государства», Л. 1945).

Але ж цьому власне і присвячена стаття Н. Юсової в „Ruthenica”, що її (статтю) академік зовсім не зумів угледіти, хоча використовує інші публікації з цього журналу. А „не бачить” він її зовсім не випадково, оскільки запозичує з студії ідеї, спостереження, положення і висновки так само, як і зі згаданої статті Н. Юсової в УІЖ’і (2001, № 6). Звичайно, метр намагається переказати все це своїми словами, та ще й російською мовою, однак плагіат очевидний. Знову оговоримося, мається на увазі лише етичне визначення. Однак, проілюструємо його (плагіат / запозичення) конкретно.

Отже, П. Толочко, починаючи свій теоретичний розділ, пише, що спір ведеться „навколо поняття «давньоруська народність»”, яке вперше чітко пролунало в дослідженнях В. Мавродіна (С. 11). Для подібного твердження, потрібно провести історіографічний пошук, до якого хоча б раніше, академік не вдавався. Такі евристичні розшуки були проведені І. Фрояновим й оприлюднені в уже названій книзі, а підтверджені Н. Юсовою. Вочевидь, вартувало б послатися на історіографів у цьому аспекті. Однак П. Толочко не тільки не робить цього, але і майже дослівно повторює спостереження Н. Юсової з УІЖ’ної статті 2001 р. Ось цитата зі сторінок часопису: „Але найбільш чітко й виразно на теоретичному рівні виклав концепцію «давньоруської народності»…В. В. Мавродін”⁹. Нижче академік стверджує, що В. Мавродін першим і поставив існування давньоруської народності під сумнів, адже вона, „згідно з істориком, не була монолітною, але зберігала яскраві, живі сліди етнічної, племінної строкатості в діалектах, матеріальній і духовній культурі” (С. 11). Аналогічне спостереження зроблено Н. Юсовою на наступній, з раніше наведеної, сторінці статті в УІЖ’і: „...В. В. Мавродін не переоцінював ступеня етнічної єдності у східнослов’янських племен. Адже, на його думку, давньоруська народність не була одноманітною”¹⁰ і дальше йде та ж цитата про „яскраві, живі сліди” з монографії В. Мавродіна „Утворення Давньоруської держави”, що і в П. Толочко, тільки закавичені, як і положено при прямому цитуванні.

Потім П. Толочко розмірковує про термін „давньоруська народність”: „Якщо формалізувати підхід до винайденого терміну, то доведеться визнати його нечіткість і штучність. Він з’єднаний з двох слів «древній» і «руський». Перше визначає, хоча і не дуже коректно, час існування другого” (С. 11). Про штучність терміну і взагалі докладно на цю тему роздумує Н. Юсова в двох статтях, що розглядаються тут¹¹. Чому б академіку не зробити поклик – дивись, мовляв, там-то, більш детально й поглиблено.

На наступній сторінці П. Толочко не зовсім вірно переказує результати історіографічного пошуку Н. Юсової, стверджуючи ось що: „Незадовго до появи книги В. В. Мавродіна, працями Б. Д. Грекова і М. С. Державіна було введено друге поняття – «руський народ», змістовно воно прирівнювалося до поняття «східні слов’яни»” (С. 12). Насправді ж, Н. Юсова в полеміці з Л. Залізняком акцентує увагу на тому, що В. Мавродін відмовився після війни на деякий час від терміну „давньоруська народність” під впливом Б. Грекова і М. Державіна¹². Таку думку вперше висловив той же петербурзький професор І. Фроянов. Однак про те, що М. Державін нарівні з Б. Грековим увів термін «руський народ» та ще „незадовго до появи книги В. В. Мавродіна” ні Н. Юсова, ні І. Фроянов не пишуть, оскільки це не відповідає історіографічним реаліям. На чому ґрунтується П. Толочко, стверджуючи подібне, незбагненно: без всякого сумніву, належало б представити на суд читача власну схему реконструкції історіографічного процесу, забезпечивши її доказовою базою. Практично всі радянські російські історики на 1930-ті – 1940-і рр., в тому числі й В. Мавродін, використовували в основному термін «руський народ» стосовно східних слов’ян давньоруського періоду¹³. Мабуть, П. Толочко просто неуважно прочитав наступне спостереження Н. Юсової: „В своїй монографії В. В. Мавродін здебільшого вживає для позначення етнічного утворення східних слов’ян часів Київської Русі традиційне для російської історіографії термінологічне словосполучення «руський народ». Як і в інших радянських істориків (приміром, Б. Д. Грекова, М. С. Державіна) це поняття не носить строгого наукового характеру певної етнічної категорії з цілком визначеним змістом”¹⁴. Доцільно порівняти останнє наведене речення з даної цитати з наступним „спостереженням” П. Толочко: „Термін «руський народ» більш нейтральний, ніж «давньоруська народність», оскільки не вимагає обґрунтовувати рівень етнічної спільності” (С. 12). І, дальше, академік пише про термін «руський народ» наступне: „Однак в історичній літературі він так і не прижився. Мабуть, через його співзвучність з назвою одного з сучасних східнослов’янських народів і побоювання, що він не залишає місця в етносоціальній спільноті часів Київської Русі українцям і білорусам” (С. 12). Саме таким чином у статті 2001 р. і роздумує Н. Юсова: „Прикметник «руський» у поєднанні з іменником «народ», вжитий щодо етнічної спільноти східних слов’ян давньоруської доби, по-перше, не дає можливості одразу відрізнити назване етнічне утворення від «руського народу» («російського», «великоруського») пізніших часів; а, по-друге, звучить неоднозначно стосовно українців та білорусів, немов би виключаючи їх з цієї спільноти”¹⁵. „Визначення «давньоруська народність» – продовжує вже П. Толочко – знімало це побоювання і, не дивлячись на його кабінетну конструкцію, отримало широке розповсюдження” (С. 12). Більш докладний виклад з приводу останнього аспекту можна подивитись на сторінках першого тому „Ruthenica”¹⁶.

Розмірковуючи про терміни, стосовно східнослов’янської етнічної єдності, П. Толочко зауважує, що поняття – «руський народ» у Б. Грекова і М. Державіна „змістовно... рівнялося поняттю «східні слов’яни»” і, що „Б. Д. Греков користувався також терміном «слов’янська народність»” (С. 12). В УІЖ’ній статті Н. Юсова звертає увагу на те, що „для Б. Д. Грекова поняття «східні слов’яни», «слов’янська народність» і «руський народ» виступають як рівнозначні”¹⁷. Коли П. Толочко говорить про використання Б. Грековим терміну «слов’янська народність», він робить поклики на дві праці Б. Грекова¹⁸. Власне на ці праці і акурат на тотожні сторінки посилається Н. Юсова в „Ruthenica”, коли пише про вживання Б. Грековим названого терміну¹⁹.

П. Толочко відзначає: „Справедливості ради слід сказати, що навіть батьки-творці концепції давньоруської народності ніколи не стверджували її одноманіття і повну завершеність формування на всьому державному просторі Русі. В. В. Мавродін неодноразово відмічав, що народність не була абсолютно монолітною, вона знаходилась в стані складання, але так остаточно і не сформувалася” (С. 13). Аналогічно стверджується в обох статтях Н. Юсової²⁰. Вважаємо, що не доцільно наводити тут пряме і розлоге цитування, адже механізм маніпуляцій з текстами дослідниці з боку академіка і так достатньо розкрито і, звісно, очевидний не заангажованому читачеві. А вказані публікації Н. Юсової, на відміну від „алєтеївського” дітища, що частково розглядається тут, більш доступні для ознайомлення.

Мотивуючи протиріччя (чи то краще сказати – різночитаність) поглядів В. Мавродіна на проблему існування давньоруської народності П. Толочко пише: „Деякі протиріччя висновків В. В. Мавродіна пояснюються його поглядами на державний розвиток Русі. В кінці Х – ХІ вв., згідно з ним, умови консолідації народності забезпечували наявність сильної і єдиної держави” (С. 13). Спостереження і висновки з приводу цього аспекту подані в тих же статтях Н. Юсової²¹. Зокрема, вона пише стосовно взаємозв’язку держава-народність: „...згідно з позицією В. В. Мавродіна, Київська держава не тільки не встигла, вона «не могла злити східнослов’янські племена в єдину народність» (закавичена цитата з монографії В. Мавродіна – автор ессе). Головну причину того, що процес складання давньоруської народності перервався, В. В. Мавродін вбачав у феодальній роздробленості, яка розчленила давньоруську народність на частини, створила передумови виникнення етнічних утворень, відповідних... самостійним феодальним державам”²².

Залишається незбагненним і ось такий момент: на підставі якого історіографічного аналізу П. Толочко добавляє до першості Б. Грекова пріоритет В. Мавродіна в наступному розмірковуванні з приводу „колиски”: „З легкої руки Б. Д. Грекова і В. В. Мавродіна отримав розповсюдження вираз «Київська Русь – колиска трьох східнослов’янських народів»” (С. 19).

Вперше в радянський час про „спільну колиску” в цьому значенні висловився в травні 1938 р. у зв’язку зі святкуванням 750-ти річчя „Слова о полку Ігоревім” історик давньоруської літератури М. Гудзій²³. В УІЖ’ній статті Н. Юсова відзначає все ж таки пріоритет Б. Грекова в популяризації серед представників наукового світу виразу про „колиску”: вона пише, що цей тезис Б. Грекова „швидко завоював популярність серед радянських вчених”²⁴. В. Мавродін був всього лиш одним з когорти цих вчених. Даний вираз, на думку П. Толочко, „в дещо іншій формі... з’явився ще під пером В. Й. Ключевського. За його твердженням, період Київської Русі являвся «колискою руської народності»” (С. 19). Саме тут доречно задатися одним маленьким, але досить каверзним питанням-подивуванням: чому ж у академіка відсутній поклик на В. Ключевського?! Відповідь проста: адже в статті Н. Юсової (де відзначається тотожне) його теж не спостерігається, оскільки дослідниця вживає парафраз вислову В. Ключевського Б. Грековим, на котрого і посилається²⁵. А от в своїй монографії Н. Юсова вже подає відсилку на працю В. Ключевського²⁶.

В кінці першого розділу, розглядаючи проблему ознак етнічної єдності народності, П. Толочко вперше для себе, навіщось у контексті аналізу поглядів радянських істориків, згадує українського історика першої треті ХХ в. Д. Багалія: „На думку Д. І. Багалія, основою народності являється мова, а, відповідно, «народність і мова» поняття тотожні”²⁷. Проте, Д. Багалія у теоретико-методологічному аспекті з великою натяжкою можна віднести до розряду радянських істориків (хіба що, за формальною ознакою); тим паче, що наведену думку, до речі, досить розповсюджену, він висловив ще до революції. Названий корифей української історіографії першої половини ХХ ст. вперше в цьому плані згадується в зазначеній нашій студії в «Ruthenica». Нами тут, у зв’язку з єдністю мови й народності, відмічається: „... її постулює в контексті «Повісті временних літ» Д. І. Багалій: «...мова – є основою народності»”²⁸, і нижче: „Д. І. Багалій пише, що в уяві літописця «народність і мова» поняття тотожні”²⁹.

Презентативно аналізуючи міркування радянських істориків, українському академіку належало б провести евристичні розшуки стосовно еволюції поглядів з проблем етногенезу східних слов’ян і києво-руської спадщини такого непорушного авторитета, яким і нині залишається О. Пресняков. Вчений, працюючи викладачем Ленінградського ІНО впродовж 1920-х рр. мав певний вплив і на одного з своїх учнів – все того ж В. Мавродіна. Власне положення О. Преснякова заклали підґрунтя для розвитку в подальшому радянської концепції давньоруської народності³⁰.

Цікаво, що й Н. Юсовою вже в 2002 р. булла здійснена публікація попередніх результатів історіографічного пошуку щодо окресленого ракурсу наукової творчості О. Преснякова³¹. Ймовірно, що збірника „А сє єго срєбро ...” просто не виявилося „під рукою”. Користуючись наявністю типографських відбитків з цього видання, варто було б презентувати їх П. Толочко.

Потім, П. Толочко відмічає, що „Б. Д. Греков, М. С. Державін, В. В. Мавродін однією з важливіших ознак народності рахували «національну самосвідомість»” (С. 28)³². Саме в такому контексті стосовно поглядів цих вчених розмислює в статті 2002 р. і автор даних рядків³³. І тут у відношенні М. Державіна сталася (на той час у історика-початківця – аспіранта першого року навчання !) незбагненна помилка – в його опублікованих працях (на котрі подається посилання ще в одній нашій студії³⁴), нічого не говориться про цю ознаку єдності (ось до яких казусів призводить неуважність, хоч би в цілому, щиро прагнучого бути добросовісним автора!). Слід сказати, що з часом автор розшукала архівний матеріал, який підтверджує закинуту нею думку: Н. Державін все ж таки відзначав у загальнотеоретичному аспекті необхідність національної самосвідомості як умови існування будь-якого народу. Про це нами викладено уже в монографії³⁵.

Ще раз повторимо думку про характерний і виразний факт: на сторінках книги П. Толочко не має жодного поклику на праці дослідниці. На відміну від П. Толочко, його опонент археолог Л. Залізняк, котрого серйозно (ба й навіть – жорстко) й аргументовано критикує Н. Юсова в УІЖ’ній статті (і не тільки³⁶), у власному критичному огляді розглядає її студію, поміщену в «Ruthenica», серед праць інших авторів цього випуску рецензованого ним журналу – все тої ж Ruthenica³⁷.  Також і другий його опонент – етнолог В. Балушок – на сторінках І-го розділу своєї монографії по проблемі етногенезу українців відзначає історіографічні праці Н. Юсової і, навіть, у зв’язку з цим, звільняє себе від необхідності докладно зупинятися на історіографії проблеми східнослов’янського етногенезу³⁸.

Схоже, що історіографічна добросовісність (або „правдивість”) не властива українському академіку. Проте вона декларується російським видавництвом з гордим іменем „Алєтейя”. Виникає цілком закономірне питання: а для чого власне керівництво видавництва створило редколегію серії „Слов’янська бібліотека” і, чим ця редколегія займається? Адже це її, в тому числі, зобов’язаність: провіряти спірні моменти. До того ж у складі редколегії числиться член-кореспондент НАН України Микола Котляр, котрий працює з Н. Юсовою в одному Інституті і добре знає її праці; він же підтримав історика на захисті кандидатської дисертації – 28 січня 2005 р. Окрім того, М. Котляр був одним з трьох членів експертної комісії, котрі давали дозвіл на прийом до захисту дисертаційного дослідження. Будучи другом та соратником П. Толочко він, як ніхто інший, повинен був звернути увагу колеги на його деяку, м’яко кажучи, безцеремонність в історіографічних питаннях.

Однак, схоже й на те, що члени редакційної колегії не проглядають книги „Алєтейї”, адже як інакше пояснити: в рекламі різних серій книг видавництва, вміщених наприкінці монографії П. Толочко, перший ініціал в імені Котляра в позиціях його книг вказаний через літеру „И”, а не „М” (російською – „Н”); всього налічується три таких позиції.

Дозволимо собі невеличку ремарку-сентенцію. Залишається незрозумілим, задля чого людині в явно поважному віці і такій, яка обіймає офіційні пости, скочуватися до таких низьких еквілібристичних викрутасів з текстами іншого автора?! Мабуть, це риторичне запитання.

В продовження ремарки. Прикметно, що ця ж стаття про В. Мавродіна, вперше опублікована в Ruthenica, співробітника ІІУ НАН України в свій час спеціально була перекладена для одного із збірників наукових праць Санкт-Петербурзького університету³⁹. Подібну казуїстичну ситуацію доводиться розцінювати, хіба що як ще один прояв стагнації української історичної науки.

У підсумку хотілось би приєднатися до правильно поставленого О. Толочком питання в його публікації „Країна мрійників, країна вчених” („Страна мечтателей, страна ученых”) від 26 жовтня 2005 р.: „А тепер про відповідальність. Хто винен в тому, що відбувається?” І навіть уже готову відповідь автор газетної статті представляє: „...в самій науці щось не в порядку”; то, що можуть відбуватися подібні факти, являється „наслідком загальної деградації академічного співтовариства”⁴⁰. Однак, хоч і справді, в сучасній українській гуманітарній науці спостерігаємо певні негаразди, гадаємо, надто рано виносити такий безапеляційний вердикт всьому академічному співтовариству (що до нього належить і сам О. Толочко!). До цієї проблеми варто підходити диференційовано. І в жодному разі, узагальнюючі висновки коректно робити лише, провівши об’єктивістський поглиблений аналіз.

Наведений у цьому есе критичний огляд праці українського академіка з приводу проблеми давньоруської народності, зокрема в частині, що безпосередньо має взаємозв’язок з історіографією, з-поміж іншого, показує: опоненти не приділяють належної уваги або ж повністю ігнорують історіографічні дослідження з області формування концепції давньоруської народності в радянській історичній науці. Якщо говорити про тих сучасних науковців, котрі спростовують аргументи стосовно існування давньоруської народності, то вже не одноразово піднімалося питання про історіографічну вправність Л. Залізняка, коли археолог підпадає під пряму залежність від студій представників української діаспори. А от книги останніх, на жаль, нерідко страждають такими вадами, як невірність бібліографічних реалій, відірваність не то що від джерельної, а й навіть від історіографічної бази.

Відомий український медієвіст Н. Яковенко у зв’язку з розповсюдженням подібної прикрої тенденції в історичній науці говорить про порушення „абетки фаху”, першою вимогою якої являється повага до праць (у тому числі й історіографічних за характером) попередників⁴¹. Дослідниця наводить як невинні порушення даної азбуки (породжені недобросовісністю чи то слабкою підготовкою), так і майже кримінальні (випадки плагіату)⁴².

Опубліковано:  Молода нація. Альманах. – К.: Вид-во «Смолоскип». – 2005. – №. 4. – С. 187–20

1. Див., наприклад: 1) На Украине есть „Партия политики Путина” // http://www.prima-news.ru/news/news/2005/9/28/33412.html; 2) В Україні з’явилася Партія політики Путіна // http://ua.proua.com/news/2005/09/26/125826.html; 3) В Украине появилась Партия политики Путина (обновлено) // http://www.korrespondent.net/main/131717.
2. Див., напр.: Толочко П. П. Історики про етнічний розвиток Русі // Етнічна історія давньої України. – колективна монографія. – К., 2000. – С. 195 – 204; Його ж. Давньоруська етнокультурна спільність у ХІ – ХІІІ ст. // Там само. – С. 222 – 230. Більш докладний список літератури наводить сам автор в книзі: Толочко П. П. Древнерусская народность: воображаемая или реальная. – С. 8, прим.
3. Ждан М. Микола Чубатий // Український історик. – 1969. – № 48. – С. 54 (тут йдеться про роль М. Чубатого й саму дискусію.
4. Масненко В. Історична думка та націотворення в Україні. Кінець ХІХ – перша третина ХХ ст. – Київ – Черкаси: Відлуння-Плюс, 2001. – C. 264, 269; Юсова Н. Питання щодо „спільноруськості” Київської Русі у доробку Мирона Кордуби // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця XVIII ст.). – Вип. 4. – К.: Ін-т іст. України НАН України, 2004. – С. 383-401; Її ж. З історії ідейних змагань за києво-руську спадщину (Проблема „спільно-руськості” в дискусії з українського націогенезу початку 30х рр. ХХ ст.) // Історіографічні дослідження в Україні / Відп. ред. Ю. А. Пінчук. – К.: НАН України. Ін-т історії України, 2005. – Вип.. 16: Михайло Максимович і українська історична наука (матеріали круглого столу, проведеного в Інституті історії України НАН України 10 листопада 2004 р. з нагоди 200-річчя від дня народження М. О. Максимовича). – С. 312 – 370.
5. Юсова Н. „Проблема давньоруської народності” в праці В. В. Мавродіна „Образование Древнерусского государства” (1945 р.) // Ruthenica. Зб. наук. пр. Том. І. – К., 2002. – С. 152 – 163.
6. Юсова Н. Погляди істориків УРСР 30-х – на початку 40-х років на етнічні процеси в історії східних слов’ян доби Київської Русі // Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки. Міжвідомчий збірник наукових праць. – Випуск 6. – К., 2002. – С. 101 – 111; Її ж. Формування теорії про давньоруську народність в історичній думці СРСР під час Великої Вітчизняної війни (1941 – 1945 рр.) // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. на пошану вченого-історика, д. і. н., проф. Р. Г. Симоненка / Відп. ред. Ю. А. Пінчук. Вип. 11. – К., 2002. – С. 361 – 386; Її ж. Зародження теорії про давньоруську народність в історичній науці СРСР // Український історичний збірник-2001. – К., 2002. – С. 34-78; О. Прєсняков і схема історії східного слов’янства Михайла Грушевського // А сє єго срєбро ...: Збірник праць на пошану член-кореспондента НАН України Миколи Федоровича Котляра з нагоди його 70-річчя. – К., 2002. – С. 259 – 268.; Її ж. Концепція етногенезу східних слов’ян в українській історіографії 30-40-х рр. ХХ ст. // Історія України: Маловідомі імена, події, факти. Вип. 20-21. – К., 2002. – С. 216 – 233.
7. Юсова Н. М. Генеза концепту „давньоруська народність” у радянській історичній науці // УІЖ. – 2001. – № 6. – С. 35 – 64.
8. Юсова Н. Генезис концепції давньоруської народності в історичній науці СРСР (1930-ті – перша половина 1940-х рр.). – Вінниця, 2005. – 545 с. + II.
9. Юсова Н. М. Генеза концепту “давньоруська народність” у радянській історичній науці. – С. 70.
10. Там само. – С. 71.
11. Пор.: Там само. – С. 73; Її ж. „Проблема давньоруської народності” в праці В. В. Мавродіна „Образование Древнерусского государства” (1945 р.). – С. 161 – 162.
12. Юсова Н. М. Генеза концепту „давньоруська народність” у радянській історичній науці. – С. 72 – 73.
13. Див., напр.: Юсова Н. Генезис концепції давньоруської народності в історичній науці СРСР (1930-ті – перша половина 1940-х рр.). – 545 с.
14. Юсова Н. „Проблема давньоруської народності” в праці В. В. Мавродіна „Образование Древнерусского государства” (1945 р.). – С. 156.
15. Юсова Н. М. Генеза концепту „давньоруська народність” у радянській історичній науці. – С. 73.
16. Юсова Н. „Проблема давньоруської народності” в праці В. В. Мавродіна „Образование Древнерусского государства” (1945 р.). – С. 161 – 162.
17. Юсова Н. М. Генеза концепту „давньоруська народність” у радянській історичній науці. – С. 68.
18. Греков Б. Д. Первый труд по истории России // Исторический журнал. – 1943. – № 11-12. – С. 67; Его же. Киевская Русь. Изд. четвертое – М.-Л., 1944. – С. 309.
19. Юсова Н. „Проблема давньоруської народності” в праці В. В. Мавродіна “Образование Древнерусского государства” (1945 р.). – С. 153; Див., також: Її ж. Генеза концепту „давньоруська народність” у радянській історичній науці. – С. 68.
20. Юсова Н. „Проблема давньоруської народності” в праці В. В. Мавродіна “Образование Древнерусского государства” (1945 р.). – С. 160; Її ж. Генеза концепту „давньоруська народність” у радянській історичній науці. – С. 71.
21. Юсова Н. „Проблема давньоруської народності” в праці В. В. Мавродіна „Образование Древнерусского государства” (1945 р.). – С. 157, 159, 160; Її ж. Генеза концепту „давньоруська народність” у радянській історичній науці. – С. 70 – 71.
22. Юсова Н. М. Генеза концепту „давньоруська народність” у радянській історичній науці. – С. 71.
23. Див.: Торжественное заседание Академии Наук СССР // Историк-марксист. – 1938. – № 4. – С. 200; Гудзий Н. „Слово о полку Игореве” и его историческая почва // Исторический журнал. – 1938. – № 7. – С. 13. Вперше приоритет М. Гудзія відзначений: Юсова Н. Зародження теорії про давньоруську народність в історичній науці СРСР. – С. 48. Докладніше див.: Її ж. Генезис концепції давньоруської народності в історичній науці СРСР (1930-ті – перша половина 1940-х рр.). – С. 157 – 158.
24. Юсова Н. М. Генеза концепту „давньоруська народність” у радянській історичній науці. – С. 69.
25. Там само. – С. 69.
26. Юсова Н. Генезис концепції давньоруської народності в історичній науці СРСР (1930-ті – перша половина 1940-х рр.). – С. 244.
27. Толочко П. П. Древнерусская народность: воображаемая или реальная. – С. 28.
28. Юсова Н. „Проблема давньоруської народності” в праці В. В. Мавродіна „Образование Древнерусского государства” (1945 р.). – С. 158.
29. Там само. – С. 158.
30. См.: Чирков С В. Пресняков Александр Евгеньевич (1870 – 1929) // Историки России. Биографии / Составитель, ответственный редактор А. А. Чернобаев. – М., 2001. – С. 486, 487 – 488, 489. На превеликий жаль, вказана стаття сучасного російського дослідника нам стала доступною лише на початку грудня 2005 р., з цієї причини і не була використана у власних наукових побудовах.
    Юсова Н. Генезис концепції давньоруської народності в історичній науці СРСР (1930-ті – перша половина 1940-х рр.). – С. 72 – 113.
31. Див.: Юсова Н. О.Є. Прєсняков і схема історії східного слов’янства Михайла Грушевського. – С. 259 – 268.
    Але залучення нових джерел і літератури дає змогу більш повно висвітлити погляди О. Преснякова стосовно питань києво-руської спадщини, „общеруської” народності та етногенезу східних слов’ян. Тому вже на сторінках монографії подано розширений варіант. Варто зауважити, що текст даних підрозділів був готовий станом на квітень 2004 р.; тоді ж матеріал був переданий одному з редакторів „Ruthenica” для публікації в третьому томі цього збірника. Вже в травні 2005 р. планувалося, що студія буде оприлюднена в п’ятому випуску іншого збірника наукових статей – „Україна в Центрально-Східній Європі”, однак і цьому не судилося здійснитись. На даний момент студія в черговий раз пройшла редагування вже для збірника „Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.” (Вип. 11).
    Враховуючи досить великий обсяг матеріалу, публікація рецензії київського історика В. Ю. Данилевича на одну з праць російського колеги із вступною статтею зроблена окремо – див.: Юсова Н. Рецензія В. Данилевича на монографію О. Преснякова „Утворення Великоруської держави” (1918 р.) // Український історичний збірник-2005 (вип. 8). / Гол. ред. В. Смолій, заст. гол. ред. Т. Чухліб. – К., 2005. – С. 392 – 410.
    Лише на сторінках названої авторської монографії вдалося втілити первісний задум та подати в комплексі: статтю про певні аспекти творчості О. Є. Преснякова й водночас критичний нарис київського професора.
32. Толочко П. П. Древнерусская народность: воображаемая или реальная. – С. 28
33. Юсова Н. „Проблема давньоруської народності” в праці В. В. Мавродіна „Образование Древнерусского государства” (1945 р.). – С. 159.
34. Юсова Н. М. Генеза концепту „давньоруська народність” у радянській історичній науці. – С. 35 – 64.
35. Юсова Н. Генезис концепції давньоруської народності в історичній науці СРСР (1930-ті – перша половина 1940-х рр.). – С. 242.
36. Див., напр., останню публікацію з цього приводу: Юсова Н. Проблема генезиса концепции о древнерусской народности в современной украинской историографии: искажение историографического процесса Л.З.Зализняком // История науки и техники. – Т. IV. Сборник трудов четвертой Международной молодежной научной конференции. Санкт-Петербург, 6-8 декабря 2004 г – СПб., 2005. – С. 32 – 36.
37. Залізняк Л. Чи скресла крига давньоруської народності над Київською Руссю? // Магістеріум. Вип. 11. Археологічні студії. – К., 2003. – С. 82 – 94.
38. Балушок В. Етногенез українців. – К., 2004. – С. 9.
39. Юсова Н. “Древнерусская народность”: один из первоначальных взглядов на проблему // Российская государственность: история и современность. Сб. ст. – СПб.: Изд-во “Знаменитые универсанты”, 2003. – С. 14 – 22.
40. Толочко Алексей. Страна мечтателей, страна ученых. – Грани-Плюс. – 2005 г. – 26 октября. – С. 6.
41. Яковенко Н. Ранньомодерна українська історія: спірні питання опису й методології // Сучасна українська історіографія: проблеми методології та термінології. Матеріали Всеукраїнського науково-методологічного семінару (Київ, 17 червня 2004 р.). – К., 2005. – С. 70.
42. Там само. – С. 73.