Про те, що козаччина на схилку XVI ст. століття уже міцно закріпилася у наративному образі Речі Посполитої свідчить «Реляція про Польську державу і провінції, поєднані з тією Короною», написана 1598 р. Джоном Пейтоном-молодшим (1579 – 1635)[1]. Її автор, британський дипломат і шпигун[2], відві­дав Польщу того таки 1598 р. Незважаючи на молодий вік, британець тоді уже написав кілька країнознавчих реляцій (як­раз перед відвідинами Польського королівства і сусідню Чехію описав).

На першу згадку козаків у «Реляції» натрапляємо у розділі 11-му («Ієрархія стану шляхетського»). Тут є мова, що шляхти­чі, які повсюдно мають свої приватні військові підрозділи – бо покладаються більше на себе, чим на суспільну безпеку – три­мають, зокрема, і великі почти з «гайдуків і козаків»[3].

Утім, свій докладний опис козаків Пейтон помістив наприкінці розділу 17-го своєї «Реляції», котрий називався «Оборона Речі Посполитої». Це фрагмент з відомостями про коронні збройні сили, до яких належали і козацькі формації.

Власне, сюжет про козаків йде відразу за описом піхоти Речі Посполитої і пов’язаний із ним (хоча Пейтон знає, що козацтво то не лише піхотинці, але і легка кіннота). Тому варто згадати його основні постулати.

За Пейтоном, «польська піхота» – то радше транспортні війська і сапери, на полі бою їй місця немає. Шляхта тяжку піхотну службу не поважає, а на вербунок нешляхетських верств дивиться лихим оком, бо міркує, що так можна виростити собі як привілейованому стану конкурента у власній державі. Тому найкращими місцевими піхотинцями є найманці – гайдуки-угорці і драби-німці. Англієць Пейтон вважає неува­гу до піхоти виразною вадою збройних сил Речі Посполитої.

Починає свою розповідь про козаччину (на березі сторінки лаконічне гасло – «Cosakkes/Козаки») автор «Реляції»-1598 з легкої козацької кінноти[4]. Її Пейтон описує як 2-й вид кінноти в Речі Посполитій (1-а важкоозброєні списники-гусари). Він заува­жує, що тих, яких звуть козаками, у місцевих давніх статутах окреслювали як Scartabelles[5] чи Scarthmos[6]. Сам Пейтон пише, що то означає легку кінноту або піхоту.

Далі англієць описує озброєння козацького кіннотника. Пейтон зауважує, що воно «нагадує татарське» і складається зі спису на кабана (=рогатина?) або легкого дротика (=сулиці?), а також луку з пуком стріл і шаблі або корду-кинжалу[7].

Це доволі традиційна картинка, але англієць додає тут і свіжу для сучасників деталь – на «війні московській» (себто в походах Баторія 1579-1581 рр.) козаки вже мали, замість луку зі стрілами, рушниці. Останні вішали за плечі на шкіряному паску-ремені – на гайдуцький манер. При сідлі ті козаки також мали короткі пістолети, частково заховані (=в ольстрах-кобурах?).

Про коней козацьких Пейтон пише, що ті вояки уживають малих-невисоких скакунів. Але останні дуже прудкі і витривалі – призвичаєні до постійних набігів і наскоків.

Далі йде знов стереотипний для описів козаччини пасаж: козаки є вояцтвом з різних народів – з поляків, німців, турків, італійців та ін. Ясна річ, під «поляками» тут ховаються усі мешканці-нації Речі Посполитої.

Нове гасло «Роди козаків» на березі сторінки позначає початок наступного сюжету-підрозділу про різновиди козаччи­ни. За Пейтоном, козаків є три види – 1) ті, котрі служать як стражі можновладців (останні ще й гайдуків для того трима­ють); 2) ті, які служать гарнізонах (зокрема прикордонних міст); і 3) такі, хто як пірати мешкають на околицях країни (територіях під непевним контролем).

Далі Пейтон вирішив висловитися про стосунки козаків із Господом. На його думку, ця людність не вірить ані у Бога, ані у чорта (дослівно – «викинута з релігії і боязні Бога або людини»). Тому козаки є відчайдухами, які не зважають на небезпеки, оскільки останні і є їх професією і найважливішим святим таїнством (дослівно – сакраментом).

Отже, маємо зауважити, що союз козаччини і православ’я на 1598 р. ще не очевидний для стороннього спостерігача. Козаки Пейтона радше безбожники – навіть хрестоносні моти­ви (захист християнства від ісламу) тут відсутні.

Наступне гасло на березі сторінки – «Їх спосіб воювання». Воно практично цитує класичну козацьку характеристику у Гейденстейна. Отже, подам цей уривок без особливих комен­тарів: «На війні вони використовуються як розвідники, котрі оглядають терен і перехоплюють провіант неприятеля, а також як помічники. Їх спосіб війни є як у арабів [про них Пейтон згадував вище – що ті б’ються безладно, кожний на свій власний розсуд, але в цьому буває і плюс, бо західні підрозділи рідко здатні відновити битву як їх первісні шики зламані, а такі як араби можуть, оскільки не надають шикуван­ню великого значення] – не дотримуються сталого порядку, а б’ються поодинці і способом розпорошеним проти неприятеля. Зокре­ма, нападають на фуражирів і на мародерів. Найнебезпечні вони через власну швидкість і прудкість їх коней».

Далі чергове гасло на березі сторінки – «Суворі люди, здатні знести усілякі труди і нестачі» – але це теж продов­ження цитування Гейденстейна. Тут йдеться про те, що козаки «Обізнані з усілякими родами труднощів – спекою, холодом, спрагою, голодом, важкою працею. Вони не обтяжені жодним захисним обладунком, одягнуті убого. Також козаки досконало навчені знаходити дороги, перехоплювати неприятеля, з’ясову­вати його цілі, а [ще] переправлянню через непролазні ліси, гущі і пустелі. Живуть вони здебільшого над річками – з риболовлі і здобичі-лупів – і через те дуже вправні і успішні у доланні річок малими човнами або на плотах.

Далі Пейтон відходить від тексту Гейденстейна і зауважує, що козаки є як кінними, так і пішими. Переважно їх десь близько 15 тисяч. І вони рідко визнають, що є ще якісь осібні козаки поза їх зібранням (тут, напевно, мова йде про те, що у козаччини є єдина структура – Військо Запорізьке).

Тут таки Пейтон окреслює територіальний ареал козацтва. Він пише, що козаки тримаються вдовж Дніпра, який зв’язує чимало народів – литвинів, русинів, московитів, татар, турків, молдован і волохів. Над його берегами є лісові хащі, які стають місцем сховку для усіх, хто поза законом, та інших непокірних людей, котрі з огляду на борги чи інше славне шахрайство покидають свої краї. За часів миру, також і деякі молоді значні шляхтичі, з ненависті до спокою, входять до їхнього това­риства.

Найбільша частина з козаків «поляки» та «литвини» і це призводить до того, що (хоча усі довкола трактовані ними як неприятелі) вони дещо фаворитизують ті краї [себто Корону Польську і Велике князівство Литовське] і найбільше дошкуля­ють московітам, туркам і татарам. Козаки блукають між Пів­денними Бугом і Дніпром аж до Брацлава.

Тут йде нове гасло на березі сторінки – «Низовці роблять випади на турків і татар». У цьому параграфі Пейтон заува­жує, що «найдоблеснішими і найславнішими є ті, котрі трима­ються низов’їв Дніпра і звуться низовцями [Nisonii] – за місцем осідку». Вони здійснюють напади особливо на татар і зазвичай служать польському королю на засадах приватної ініціативи і волонтерсько-охотницької служби. За те татари скаржаться на них королю і у помсту роблять багато набігів на Волинь і Поділля.

Далі Пейтон подає перелік свіжої пам’яті козацьких славних виправ. Починає він з війни молдавського господаря Івоні (Івана Лютого) 1574 р., яка, як ми знаємо, уславила козаків Івана (Яна) Свірчовського (Свірговського). Сам Пейтон зве то «волоською війною проти турків» за часів польського короля Генріха і каже, що козацтво тоді виявило «блискучу доблесть».

Наступний епізод – то 1578 р. (Пейтон дат не подає), мол­довські походи Івана Підкови. За оповідачем, сталося це за панування «короля Стефана» (Стефана Баторія). Тоді козаки вторгнулися до Молдови («Волощини»), вигнали господаря-«воєводу» Петра (Петра Кульгавого) і посадили на його місце Івана Підкову – «волоха» низького походження[8], їх «власної професії», себто також запорожця.

А коли король Баторій стратив Підкову, то, за Пейтоном, козацтво знову зігнало з молдовського трону того самого господаря Петра і посадили на трон Олексадра, брата І. Підко­ви. Це епізод 1592 р., коли молдовські походи запорожців були тісно пов’язані із українськими козацькими рухами 1591-1596 рр. під проводом К. Косинського і С. Наливайка.

Пейтон трохи плутано передає кінець справи – він каже, що з того приводу посадження на молдовський престол Олек­сандра (Олександра Злого) проти козаччини вислали Яна За­мойського (на березі сторінки подане окреме гасло «Виправа Замойського проти козаків»). У війні з цим гетьманом великим коронним козаки були поконані і мали великі втрати, а їх ватажок, який був «сином чабана[9]» (бо, як не оминув додати англієць, не шанують вони походження, але лише на доблесть зважають), захоплений.

Тут іноземець змішує похід Я. Замойського до Молдови і Цецорську битву 1595 р. – коли Військо Запорізьке якраз допомагало коронному війську проти турків і татар та кампа­нію проти С. Наливайка 1596 р., якою Замойський керував дистан­ційно – основним виконавцем тут був його підлеглий, гетьман польний С. Жолкевський. Але досить цікаво, що для інформа­торів Пейтона саме молдовська справа стала основним моти­вом конфлікту уряду з козаками.

Певні доповнення про козаків робить англієць ще й у роз­ділі 25 «Стосунки поляків з римським папою та іншими наці­ями». Він присявчений міжнародним зв’язкам Речі Посполитої.

Зокрема, у параграфі про стосунки з Молдовою і Волощи­ною знову повторена інформація про те, що козаки, часом, виганяють-замінюють місцевих господарів-воєвод. Останнім Пейтон не співчуває, бо вважає, що ті правителі – для утри­мання своєї влади – готові йти на будь-які жорстокості[10].

У блоці про відносини із Туреччиною є цікава інформація, що турки розглядали як відплату за спалення козаками 1583 р. фортеці Тягині-Бендери – османського санжак-центру – події 1589 р. Тоді османи, після миру з персами, спрямували свої сили проти Польщі (Пейтон гадає, що лише заступництво англійської королеви відвернуло вторгнення – Туреччина пере­ключилася на угорців і далі закривала очі на козацькі напади, бо хотіла мати мир як поляками, так і венеційцями, поки зайнята кимось іншим). Тут цікаво, що англійський інформатор називає козаків великими ворогами турків «від природи та за покликанням»[11].

У блоці про стосунки з татарами про козаччину мовиться докладно. Зокрема, згадавши найзначніше ханське торгівельне місто («головний ринок») у Криму – Козлов (Євпаторія), Пей­тон не забув дописати, що його «недавно» спалили козаки[12]. Ймовірно, це про епізод з 1589 р.

В огляді способів протидії татарській загрозі згадано про ідею перенаправлення коштів на упоминки кримському хану для потреб «оборони Дніпра»[13]. Нагадаю, що той план був милий ще Наливайкові 1594 р. (ймовірно, він також походить від наступних міркувань О. Дашковича з 1533 р.).

Докладно Пейтон переповідає і старий запорізький проект черкаського старости Остафія Дашковича («Остафа»). У викла­ді англійця, він передбачав утримання низов’їв («нижньої час­тини») Дніпра за допомогою кількох човнів-кораблів, 2 тис. піхо­ти і 400 кіннотників (для доставки провіанту для піхотин­ців). Вони були б здатні затримати переправу великої армії татар через Дніпро. Бо, змушені долати ту річку кримці, нара­жені на відчутну небезпеку.

Крім цього, проект Дашковича у викладі Пейтона, радив звернути увагу на численні дніпрові острови з неприступними скелями. Вони легко можуть бути укріплені. На деяких, власне, і для цілих міст місце є[14].

Пейтон згадує, що пропозиції Дашковича слухали (на сеймі 1533 р.?) з великою увагою, але їх так ніколи і не спробували реалізувати[15]. То вельми прикро, твердить англієць, бо колонії бідних шляхтичів на тій плодючій землі мали б велике значен­ня для безпеки, збагачення і розширення держави.

Загалом міркування Пейтона містять чимало нових елемен­тів опису української козаччини. Не бракує у нього вже і сте­реотипних тверджень. Цікаво, що англійський козакознавець явно не обмежився «усними свідченнями». У його тексті вираз­но помітні впливи «відомостей від Гейденстейна» та, ймовірно, інших письмен­них джерел. Власне, «Записки про Московську війну» (про успішні військові кампанії 1578-1581 рр. короля Баторія проти Росії) на той час це «міжнародний бестселер», але прикметно, що іноземці вже не лише слухають, але й читають про козаків. Отже, козаччина на схилку XVI ст. – то визнаний персонаж «вченої літератури».

[1] Peyton Jr., John. Relacja o państwie Polonia i prowincjach połączonych z tą Koroną A. D. 1598/ wprowadzenie, tłumaczenie i przypisy Wacław Grzybowski. Szczęsne, 2021. Уривок про козаків – S.261-262. Взагалі уперше до наукового обігу оригінальний англомовний текст (ще без з’ясування авторства Пейтона) був введений італійським виданням Інституту історії польської в Римі, див.: Elementa ad Fontium Editiones, vol.XIII: Res Polonicae ex Archivo Musei Britannici, Ipars “Relation of the state of Polonia and the United Provinces of that Crown Anno 1598”/ edidit dr. Carolus H. Talbot. – Romae, 1965 (там козацький фрагмент на стор. 115-116).

[2] То власне популярна тоді розвідка при нагоді – без конкретного завдання.

[3] Peyton Jr., John. Relacja o państwie Polonia… – S.212.

[4] Зауважимо, що то як і в інших близьких за часом оповідачів вже кінець розділу про збройні сили Речі Посполитої.

[5] Про Scartabell є окреме гасло в «Encyklopedia staropolska» (t. IV. Warszawa, 1903). Цим терміном позначали «нових шляхтичів» (осіб з «картою»-свіжовиписаною грамотою на шляхетство), які щойно здобули шляхетські права (зазвичай за ревну військову службу). Традиційно повним шляхтичем вважали особу у 3-му поколінні (з батька і діда). Цікаво, що у Польщі свіжонобілітованих шляхтичів з міщан кликали ще й świerczałki – що якось резонує з прізвищем одного з перших козацьких героїв – Івана (Яна) Свірчовського. Досить цікаво, що Пейтон ніде не називає козаків селянами чи простолюдом, гадаю, для нього, як і для інших сучасників, вони підпадали під широке поняття лицарства.

[6] Scarthmos виводять з грецької мови, де це слово означає швидкий біг, стрибок. Може, тут іншим словом переданий традицій­ний мотив з козами (прудкими і стрибучими)?

[7] Дослівно Curtelasse (=cutlass) – коротка абордажна шабля або довгий ніж-мачете.

[8] Іван Підкова подавався за брата господаря Івоні, але, можливо, був лише «молочним братом», себто сином годувальниці господаря.

[9] Дослівно shepheardes – вівчар. За татарською традицією – це принизливе окреслення (благородний кочовик – він по конях, а не по вівцях), нерідко застосовуване якраз до козаків.

[10] Peyton Jr., John. Relacja o państwie Polonia… – S.317.

[11] Там само.

[12] Там само. – S.325.

[13] Там само. – S.330.

[14] Там само.

[15] Про справу (щоправда, напівприватну) із замком на Хортиці князя Д. Вишневецького (Байди) англієць, отже, не чув. Взагалі, оборонна система К. Острозького – О. Дашковича, яка полягала у тому, що татарський напад на українські землі ВКЛ готуються відби­вати два корпуси – головний на Волині (перекриття кращого степо­вого Кучманського шляху) і допоміжний над Дніпром у Черкасах (блокування менш зручного Чорного шляху) пережила Люблін-1569. Ось у листі від 6.ІІ.1590 р. польний гетьман С. Жолкевський згадує, що для відбиття набігу білгородських татар сам він готується стати під Вінницею, а черкаський староста кн. О. Вишневецький з дода­ними йому ротами берегтиме свою ділянку. Власне, така модель дала шанс (якраз по смерті О. Вишневецького 1594 р., коли його в Чер­ка­сах змінив керуючий дистанційно Я. Острозький) Війську Запорізь­кому – переформатованому після Наливайківщини на городові те­риторіальні полки (здебільшого на теренах старого черкасько-канів­ського староства). Воно взяло на себе (аж до 1637 р.) наддніпрян­ський фронт.

До речі, що таке геополітично отой простір старого черкасько-канівського староства можна судити і за словами гетьмана І. Мазепи 1701 р. Він тоді пояснював московському уряду, що як дозволити полякам осаджувати пустки Чигирина, Канева, Черкас і Крилова, то за одне літо там буде купа народу з Лівобережжя, з’явиться загроза Києву та інші узбережні прикордонні конфлікти (себто, з правого берега Дніпра можна тиснути на лівий), а Запоріжжя знайде собі міцний тил – так що перестане слухатися лівобережного гетьмана, див.: Источники Малороссийской истории, собранные Д. Н. Банты­шем-Каменским. – Ч. ІІ: 1691-1722. – Москва, 1859. – С. 32-33.