У цій статті розглядаються та підсумовуються характеристики, надані центральною російською поліцейською владою своїм агентам щодо одного з національних рухів, за яким вони мали спостерігати та нейтралізувати, якщо не знищити. Вона описує українські землі під владою царського, а потім бoльшeвицького режимів. Стаття заснована на раніше секретних документах, які високо-посадовці розповсюджували в обмеженій кількості екземплярів, але які згодом були опубліковані. У статті відзначаються умови на момент написання цих документів, і звертається увага на спадкоємність і відмінності між ними. Ці звіти відображали інституційні інтереси таємної поліції, мета якої полягає в тому, щоб шукати та знаходити змови, та російське упередження про те, що не було окремої України чи українців на території, яка до 1991 р. була південно-західною частиною контрольованої Росією Євразійського простору.

ВСТУП

Влaдiмiр Путін зробив кар'єру в спецслужбах. Прийшовши до влади у 2000 р., він призначив багатьох своїх колишніх соратників з КҐБ [сіловікі] на державні посади. У результаті замість уряду, яка мала тайнy поліцію Росія стала країною з таємною поліцією, яка мала уряд. [1] Це мало глибокі наслідки для незалежної України, оскільки означало, що люди з конспіративним мисленням визначають політику стосовно колишнього імперського володіння, яке в їхній уяві залишилось "частиною Росії". Згідно з цією конспірологічною точкою зору, українська незалежність і протистояння імперському правлінню до 1991 р. не була результатом протистояння політиці центру, спричиненого глибинними соціально-економічними, ідеологічними та політичними проблемами. Вона виникла з-за іноземних інтриг і русофобських невдоволень. Стаття 2021 р. за підписом Путіна "Про історичну єдність росіян і українців" узагальнила таке розуміння відносин України з Росією до і після незалежності. [2]

Як показали інші дослідники, розуміння України та українців Путіним є еклектичною сумішшю ідей російських царських білих і російських більшовиків про "Малоросію" та "молодших братів", заправлених філософськими спостереженнями таких людей, як Александер Дуґін та Іван Ільїн – маргінальних мракобісів, які були підняті з того мороку після 1991 р. правими екстремістами і Путіним. [3] Додаткове приховане джерело його зазначеної інтерпретації можна простежити в секретних звітах царських Третього відділу, Охранки, а потім більшовицьких ЧК і КҐБ про неросійські національні рухи – усі вони рясно нагромадили детальну таємну документацію про них. Огляд цих звітів про український рух підкреслює, що, незважаючи на значні зміни, які відбулися з часу їх написання, погляди Путіна та його соратників на Україну не змінилися з часом, а залишилися загрузлими в імперському минулому – метро-центричному конспірологічному погляді на імперію, від якого еліти в інших колишніх державах з імперським правлінням давно відмовилися після "деколонізації" Азії, Африки та Океанії після 1945 р.

Зокрема, у цій статті розглядаються та підсумовуються характеристики, надані центральними російськими поліцейськими органами своїм аґентам щодо одного з національних рухів, за яким вони мали спостерігати та нейтралізувати, якщо не знищити. Вона зосереджується на українських землях, які перебували під владою царського, а потім більшовицького режимів, і ґрунтується на таємних записках та інструкціях, виданих звичайною та таємною поліцією у 1847, 1874-75, 1916, 1926, 1955 та 1963 рр.. У статті не йдеться про емпіричну достовірність цих основних офіційних описів українського руху, ані про те, який вплив звіти таємної поліції мали на урядову політику на українських територіях. У ній відзначаються умови, що панували на момент їх написання, і звертається увага на спадкоємність і відмінності між ними.

Ці раніше секретні документи, які старші чиновники колись поширювали в обмеженій кількості лише серед тих, хто, на їхню думку, мусів їх знати, згодом були опубліковані. Вони належать до багатьох опублікованих добірок раніше секретних звітів таємної поліції про окремих осіб або групи. Окремої уваги заслуговує вибірка, обрана в цій статті, оскільки кожен звіт є загальним оглядом, а не просто описом окремої групи, події чи особи. Звіти є короткими викладами та інтерпретаціями теми, складеними на основі попередніх таємних і відкритих розслідувань. Кожний з них містить знімок того, як чиновники розуміли український рух у певному моменту, з яким тепер можуть легко ознайомитися ті, хто цікавиться українсько-російськими відносинами зокрема, або національними рухами та імперіями загалом.

Перший набір документів був складений у 1847 р. і містить звіти голови таємної поліції з аналізом і політичними рекомендаціями. [4] Другий складається з двох доносів, надісланих голові Третього відділу в 1870-х роках, який погоджувався з ними і вважав їх достатньо важливими, щоб передати міністру освіти для вжиття заходів. [5] Третій аналіз — звіт від червня 1916 р. про пошукову місію до Києва 1915 р. анонімного співробітника Міністерства внутрішніх справ, швидше за все з відділу поліції. [6] Четвертий, п'ятий і шостий документи були написані в 1926, 1955 і 1963 рр., кожен аґентами таємної поліції. [7] Останній відомий огляд КҐБ українського національного руху 1990 р. не опублікований. [8]

ЦАРСЬКЕ САМОДЕРЖАВСТВО

Після 1814 р. та закінчення наполеонівських війн імперським правителям доводилося боротися з дрібним дворянством та освіченими простолюдинами, організованими в неофіційні асоціації, змовницькі групи чи політичні партії, які вимагали децентралізації або поділу імперій, до яких належали їхні країни. Ці люди були вмотивовані теоріями народної демократії та націоналізму, згідно з якими культурні та політичні кордони повинні збігатися, а правителі бути підзвітними виборцям. Обидві ці теорії суперечили принципам монархізму та династичної леґітимності, які лежали в основі централізованого правління імперії, і загрожували міжнародному політичному порядку, встановленому Віденським конгресом у 1814 р. Конфронтація тривала після 1918 р., де іноземні імперські еліти все ще претендували на управління та централізований контроль над територіями, де переважна більшість населення не належала до тієї самої національності яка жила на основній території правлячої еліти. Одним із методів, який імперські правителі використовували для боротьби із загрозою, яку становили національні рухи, було призначення своїх поліцейських сил для спостереження, придушення та ув’язнення активістів. Це обов’язково передбачало пояснення залученому персоналу, на кого саме вони мали бути націлені і чому.

У період, про який йдеться, таємна поліція називалася Третім відділом до 1880 р., коли її перейменували на Охранку. Корпус жандармів, створений у 1826 р., також виконував функції таємної поліції. Ці організації не можна порівняти ні за розміром, ні за репресивною функцією з більшовицькими наступниками. Між 1866 і 1917 рр. царська поліція стратила приблизно 14 000 осіб. Між 1921 і 1953 рр. ОҐПУ-НКВД страчували приблизно 23 000 осіб кожного року. [9] Царська поліція відрізнялася також від своїх континентальних західноєвропейських аналогів. Вона діяла в імперії без ані юридичних гарантій особистої недоторканності, ані ґарантованого належного судового процесу – навіть для знаті. Починаючи з 1870 р., чиновники могли карати будь-кого, звинуваченого в тому, що чиновники вважали політичним злочином, без суду. Станом на 1881 р. у 7 із 9 губерній України діяв надзвичайний стан. Між 1912 і 1914 рр. їх кількість скоротилася до трьох, коли він був знову запроваджений у всіх західних провінціях. Такі умови дозволяли місцевим посадовцям вільно застосовувати адміністративні покарання за власним вибором до тих, кого вони обирали на підставі найменших доказів. Окремі особи могли використати це свавілля для здійснення особисті рахунки через доноси урядовим чиновникам. [10] У той час як у деяких західноєвропейських заморських колоніях місцеві чиновники та поліція мали подібні широкі необмежені та навіть свавільні повноваження, у державах континентальної Європи цього не було. [11]

Як тільки українські діячі з 1900 р. проголосили своєю метою політичну незалежність, вони порушили імперський кримінальний кодекс 1845 р.. Тим не менш, жоден український діяч до 1914 р. не брав участі у збройному повстанні і жоден не був страчений урядом. Окремі українці були залучені до терористичних актів, але як члени російських, а не українських політичних організацій, і не в ім'я українських національних цілей. Російські чиновники, зі свого боку, не створили спеціального аґентства, яке б займалося конкретно українськими справами, що зазвичай входило до компетенції підрозділу поліції, призначеного для роботи з неросіянами. Царські урядовці вважали, що український рух мав мало спільного з малоросійською більшістю, але розділилися щодо того, як поводитися з цим рухом. Дехто стверджував, що для усунення незадоволених потрібне посилення поліцейського контролю, а не зміни в політиці. Інші виступали за поступки та поміркованість, щоб отримати відданість.[12]

Питання полягало в тому, чи дозволять царські чиновники еволюціонувати регіональному "малоросійському" патріотизму в місцевий націоналізм, сумісний із лояльністю до імперії. Перелом настав після революції 1830 року. Раніше чиновники толерували і навіть підтримували "малоросійський" культурний націоналізм через його антипольську цінність. "Малоросійські" дворяни, які походили від козацької старшини зі свого боку, доводили міністрам, що оскільки українсько-козацька автономія та привілеї були сумісні з царським суверенітетом у минулому, їх слід зберегти, а не довільно замінювати новими установами та практикою, похідною від іноземної моделі сучасності - під якою вони мали на увазі централізацію, інспіровану епохою Просвітництва Катерини II.

 Після смерті Петра І ці люди вимагали від кожного нового монархв відновлення попередніх козацьких прав і автономії. Вони визнавалися чи ні, повністю чи частково, залежно від обставин і співвідношення сил при царськім дворі повністю чи частково, залежно від обставин і співвідношення сил при царскім дворі.[13] У 1832 році комітет вирішив не задовольняти те, що стало останнім подібним проханням: «для блага імперії, єдність і могутність якої зберігається під захистом самодержавства, поділу на незалежні частини, або, точніше, у федеративний союз провінцій з їхніми власними правами, не можна дозволити».[14] Останній слід правової автономії України зник у 1843 р., коли було скасовано Литовський статут.

Якби міністри слухали поміркованих і підтримували українських місцевих лоялістських дворян і національних активістів, які починали створювати літературну версію народної мови, і не переймалися тим, як ці чоловіки інтерпретували козацько-українську історію, результатом, мабуть, став би регіональний варіант націоналізму, сумісний з лоялізмом імперії – як у Шотландії. Але цього не сталося. Микола I сидів на престол. Після справи декабристів, загрози, яку лібералізм і націоналізм становили для монархів після Французької революції, і насильства, вчиненого революційними польськими націоналістами та радикальними соціалістами, він та його міністри перевизначували тих, хто стверджували, що лояльність меншин буде краще виграти шляхом поступок ніж репресіями. Деякі російські ліберальні інтелектуали також засуджували українських активістів на тій підставі, що вони, як радикали, погрожували і компрометували їхні зусилля реформувати самодержавства. У цьому контексті поліцейські звіти від 1847 року про тих, кого ми сьогодні групуємо як активістів національного руху, зображували як потенційні або реальні політичні загрози, і таким чином підтримували тих, хто виступали за репресивні заходи проти активістів національного руху.

Царські урядовці розглядали південно-західні провінції своєї імперії як Південну Росію, Малоросію, Новоросію, Західну Росію чи Південно-Західну Росію. Після 1917 р. офіційні особи визнали цю частину старої царської імперії Україною. Оскільки оперативники таємної поліції мали якусь історичну освіту, у 1820–30-х р. вони були під впливом інтерпретацій, заснованих на працях Миколи Карамзіна. У другій половині століття панівна інтерпретація була визначена Миколою Устряловим і Сергієм Соловйовим. Ці історики представляли минуле України як невід’ємну частину історичної Московії/Росії [Россия]. Вони простежили початок Московії/Росії до басейну річки Дніпро та зобразили українців як частину російської [Русские] нації. [15] Це тлумачення визначило упередження, з якими підходили до справи ті, хто писали рецензовані звіти, як і упередження цивільних чиновників, які читали ці звіти. Переважаюча офіційна російська інтерпретація історії царської імперії [Россия] поширювалася не лише в історичних підручниках, а й у пресі, яка з середини ХІХ століття публікувала дискусії між тими, хто вважав що українські справи заслуговують підтримки, і тими, як Віссаріон Бєлінський, Михайло Катков і Михайло Меньшиков, які вбачали в таких прихильниках загрозу державі, пояснювали, що українці – це русске плем’я, і що Україна не має історії. [16] Централістська русско-центристська інтерпретація східнослов'янської історії останніх була не єдиною інтерпретацією, яку можна було знайти у пресі, але вона домінувала у громадському просторі. Вона визначила контекст і додала достовірності ворожим характеристикам українських активістів зробленим у їхніх ґазетах прихильниками імперії, і доносам, які ці прихильники надсилали поліції.[17]

Перші звіти, які тут висвітлюються, являли собою підсумок поліцейських розслідувань діяльності українських інтелектуалів в українських провінціях, яких люди, які їх знали, з особистих чи ідеологічних міркувань засуджували як потенційно крамольні. Перші документи були продуктом розслідування Кирило-Мефодіївського братства (1845-47), яке сьогодні вважається першою сучасною українською політичною організацією. У 1847 р. донощик звернув увагу таємної поліції на її членів листом, в яком написав про групу осіб, які розповсюджували твори "у ліберальному дусі" про єдність усіх слов'ян. Поява слова "ліберал" у листі негайно привернула б увагу поліції, яка вважала лібералізм і націоналізм причинами революцій 1830 р. в західній Європі та польського повстання 1831 р. Панславістські ідеї єдності всіх слов'ян також б вдарили по нервах урядовців, тому що ці ідеї включали зміну міжнародних кордонів, встановлених у 1814 р.[18]

У звітах за підписом голови Третього відділу Алексея Орлова, які підсумовували подальші поліцейські розслідування, пояснювалося, що метою Братства було об’єднання всіх слов’янських народів під царською владою з наданням кожному такого ж автономного статусу, як тоді мало Польське королівство. Але потім усвідомивши, що це нереально, члени зайнялися неполітичною наукою. Характеризуючи друковану працю провідних членів Братства, у листі під грифом "секретно" до міністра освіти Серґея Уварова замітки підсумовували: "Взагалі всі ці українські славісти могли б повільно завдавати шкоди [вред], але від того не менш небезпечні [тепер], оскільки як вчителі молоді вони [мали б] здатність поширювати серед наступного покоління розпусту [испорченность] і готувати майбутній безлад". У листах до голів регіональних Третіх відділів під грифом "цілком таємно" він додавав, що малоросійське слов’янофільство, яке пропагує Братство, перетворюється на українофільство – з мріями про відновлення козацької Гетьманщини та козацьких прав. У своїй праці, продовжував він, Тарас Шевченко, Микола Костомаров і Микола Куліш збрехали про сучасний статус України [цит.], коли протиставляли його ідеалізованій версії малоросійського минулого. Щоб запобігти поширенню таких інтерпретацій, офіційні особи мали тримати під прихованим наглядом усіх, хто був причетний до "Малоросійської історії [древности]", і стежити, щоб у жодних публікаціях чи лекціях не розповідалося про будь-які нібито нинішні нещастя чи гадані минулі успіхи земель під владою Росії. Твори не мали розмірковувати про приєднання іноземних слов’ян до Росії чи ставити любов до провінції [родини] вище любові до батьківщини [отечества] – тобто імперії.

Окремі листи до царя пояснювали ідею слов'янофільства та вивчення слов'янської минувшини, стало популярним у формі панславізму. Воно може призвести до напруженості між "правлячими племенами", залученими до відновлення своєї національної ідентичності, і "пригніченими племенами", які відновлюють свою національну ідентичність. Це слов'янофільство було популярною інтелектуальною течією, але різні незадоволені використовували ідею про те, що слов'яни повинні шукати і шанувати своє національне коріння. Головними винуватцями він тоді назвав польських емігрантів у Парижі, які з метою відновлення історичної Польщі були готові зруйнувати мир між чотирма державами, що панували над слов’янськими народами. Ця група посилала агентів для агітації серед слов’янських народів про необхідність об’єднання в єдину слов’янську державу. Саме ці ідеї, а не польські аґенти, потрапили до Києва, тому що в цьому місті був університет, і там вони "заразили" членів Братства. "Оскільки університет Св. Володимира був наповнений малоросійськими студентами, то, природно, слов'янофільство там трансформувалося в українофільство". Слов'янофільство як навчальна дисципліна мало бути дозволеним, продовжував він. Не можна було допускати публікацій про приєднання до Російської імперії слов’ян, які перебували під владою чужих держав, або які б навіювали "незадоволеним" ідеї про "незалежність і колишні свободи народів під владою Росії". [19]

Ґенерал Охранки, тим не менше, радив уникати репресій, оскільки це могло розпалити ворожнечу проти Росії з боку українців, які поділяли уявлення про політичну незалежність Малоросії, але були відданими та миролюбними. Уряд не міг припустити, що він сумнівається в їхній відданості чи вдасться до репресій, оскільки це відштовхне ширшу частину освічених українців та спровокує їх вдатися до насильства, як це зробили поляки в 1830-31 рр.. Він порадив уряду не ставитися до малоросів так, як це було з поляками десятиліття тому. [20] Згодом міністри продовжували слідкувати за слов’янофілами та українофілами, але, крім Шевченка, виносили м’які для царської Росії вироки арештованим братчикам.

У 1874-75 рр. двоє киян надіслали доноси начальнику Охранки Алексею Потапову на хвилі народницького руху, в якому студенти, одягнені в селян, ходили по селах і намагалися спровокувати повстання в селі. Ці люди були не поліцейськими чиновниками, а цивільними особами, інтелектуалісти консервативного спрямування, глибоко залученими в дебати про російсько-українську національність з популістсько-ліберальними суперниками. Оскільки їхні погляди на українські питання збігалися з поглядами Потапова, він переслав листи до царя та інших міністерств для вжиття заходів. Це призвело до продовження стеження за особами, встановленого 30 років тому, та обмеження публікацій україномовної та української тематики. [21] Обидва автори, Михайло Юзефович і Микола Ріґельман, були відомими ідеолоґічними противниками українських народників і мали особисте суперництво з деякими з них. Використовуючи тактику, доступну всім підданим, які живуть у поліцейських державах, ці люди просували свою справу, кар’єру та інтереси, звинувачуючи своїх суперників перед урядом у злочинності чи невідданості з надією змусити їх замовкнути. Анти-українофільські аргументи, які вони як цивільні наводили поліції, були значно детальнішими, ніж ті, які були знайдені 30 років тому в архівах Орлова, і поліцейські чиновники згодом включили їх у свою характеристику українського національного руху.

Анонімний лист Ріґельмана описує українофілів як крамольний продукт австро-польської антиросійської інтриги, розпочатої приблизно 30 років тому, пов’язуючи їх із поляками під австрійським, не російським, пануванням. Ця група була небезпечна тим, що серед них були "деякі ворожі до уряду елементи". Ріґельман перерахував імена польських авторів-романтиків, які ідеалізували старі козацькі порядки України, і розділив українофілів на дві групи. Одна прагнула створити автономну південно-руську провінцію в межах відновленої Речі Посполитої, а інша – Малоросійську республіку, якою керував би гетьман у конфедерації з Росією, і незалежну Східну Галичину – тоді під владою Габсбурґів. Українські та польські українофіли зрештою посварилися після 1863 р. через розбіжності щодо кріпосного права, продовжував він, але обидва розділяли спільну ненависть до російського уряду. Українофіли в Києві, писав Ріґельман, у 1873 р. таємно взяли під свій контроль місцеве відділення Російського ґеоґрафічного товариства і почали друкувати та поширювати українофільські ідеї в публікаціях українською мовою, намагаючись таким чином пробудити симпатії до архаїчної козацької Гетьманщини. Лоялісти, продовжив Ріґельман, помилково вважали інтриґи "нешкідливою дитячою забавкою", за винятком редактора місцевої лоялістської газети "Кіевлянин" Василя Шульґіна. Він засудив таке іґнорування того що насправді є загрозою. Шульґін пояснив, що зміст тих видань, подані у школах як формальні знання, викличе труднощі для державної освітньої політики. Що особливо роздратувало Шульґіна, було публікація перекладу Миколи Гоголя "Тарас Бульба", де " русский " було перекладено як "український" – цензура згодом відкликала видання, щоб образливі сторінки замінити словом "російський".[22]

Наступного року після листа Ріґельмана невдовзі пішов довший донос на діячів українського національного руху від заступника комісара Київської окружної шкільної ради Юзефовича. Як і Ріґельман, він засуджував українських діячів як підривників за австрійську платню. [23] Він починає з того, що “Русские” племена ніколи не мали національних відмінностей, а племінні особливості ніколи не мали жодного коріння "в нашому житті", оскільки ці племена мали спільну мову, релігію, історію та ідеали. Українофільство є просто засобом викликати внутрішній безлад для революційних цілей. Одного разу "з'єднавшись" у 1654 р., Малоросія прагнула лише повного об'єднання в Росію ["слияние"]. "Політична ідея малоросійської самобутності – це вигадка австро-польської інтриґи, вставлена сюди [у нас она пущeна] поляками на початку 60-х років". Подібно до Ріґельмана, він визначає Київський відділ Російського геоґрафічного товариства як антиросійський, потім, зокрема, історика Пантелеймона Куліша, який виділив малоросів як окрему націю і писав, що вони постраждали під російським пануванням гірше, ніж під польським – завдяки злоякісному впливу свого друга польського романтика Міхала Ґрабовського. Змовляючись з іншими членами Кирило-Мефодіївського братства, ці люди своєю пропаґандою, яка вільно поширювалася, прагнули "підірвати почуття малоросів до Російської держави і применшити їх історію". Такі люди, підсумував він, пробуджують старі бунтарські інстинкти, які він класифікував як "політичну хворобу", яку потрібно було зупинити рішучими заходами, перш ніж вона поширилася.

Охранка та головні міністри сприйняли ці листи серйозно. Ці листи, очевидно, відповідали своїй меті, яка полягала в виявленні невдоволення, заколоту та змови. Ймовірно, вони знали, що заяви про австрійські інтриґи були вигадками, оскільки Росія та Австрія щойно підписали договір Ліги трьох імператорів у 1873 р. Що, ймовірно, більше непокоїло їх і переконало діяти згідно з доносом, так це виявлена в ньому ліберально-популістська загроза. Багато українців брали участь у цьому русі, і оскільки вищі посадовці знали звіти Орлова 1840-х рр., Юзефович і Ріґельман підтвердили його спостереження у їх розумінні. Згодом з'явилися циркуляри, в яких уточнювалися репресивні заходи проти українських діячів і видавництва.

Останній царський документ, розглянутий тут, — це анонімний поліцейський звіт, правоподібно, мотивований появою в Києві членів підтримуваної Австрією антиросійської Ліги визволення України (СВУ) з копіями україномовних видань після того, як російські війська забрали Західну Україну/східну Галичину у австрійців на початку 1915 р. Цей звіт було написано наступного року, після того, як росіяни знову захопили цю територію. У той час російські чиновники в іншому відділі міністерства закордонних справ також писали про політику щодо царської, та її нещодавно захопленої Західної, України. [24] Основне припущення у звіті 1916 р., як і попередніх звітах, полягало у тому, що купка ідеологічних зловмисників, не законно скарги, викликали невдоволення та загрожували громадському порядку. [25] У звіті не згадувалося, що українські лідери в царській імперії публічно заявили про відданість імперії з початком війни, і, як так, могло бути використано консерваторами, протиставлені поміркованих в уряді, які в той же час розглядали компроміс в українській політиці. На відміну від звітів міністерства закордонних справ, які закликали до поступок, пронумеровані обмежені копії жорсткого поліцейського звіта були розіслані начальникам поліції провінцій.

Цей документ складається з двох частин. У цьому поліцейському звіті вперше міститься огляд української історії. Далі йде зведення поліцейських звітів про українських діячів у кожній із царських українських губерній та за кордоном. В основу історичного розділу покладено нещодавно видану понад 400-сторінкову книгу Серґея Щеґолева "Украинское движение как суверенний этап южнорусского сепаратизма" (1912). [26] Щеґолєв був цензором українських видань у Києві з 1908 р., членом екстремістів чорносотенного клубу російських націоналістів. Маючи доступ до майже всього, що публікували українські активісти, як легально, так і нелегально, він зміг написати, з точки зору лояльних екстремістів-чорносотенців після 1905 р., безпрецедентну детальну книгу, яка включала ці матеріали. Невідомо, чи був він співробітником тайної поліції. Він почав свою книгу, коли Петро Дурново, однозначно анти-німецький колишній міністр поліції, а потім міністр внутрішніх справ у 1906 році, відомий як "різник контрреволюції", був членом Державної ради – можливо, під його спонсорством. [27]

Суть його арґументу полягала, по-перше, в тому, що малоросійська мова — це діалект, який зникає, і що нею не слід нічого публікувати чи навчати, тоді як "українська" мова — це штучна мова, продукт "вузько-партійного фанатизму", "пародія на польську мову"", винайдена у Львові під владою Австрії та запроваджена у "Південній Росії" у 1906 р. По-друге, він пояснив, що представлення Михайлом Грушевським української історії як чогось окремого і відмінного від російської історії є хибним, як і його уявлення про те, що "київський період" не належить до "всеросійської" історії. Щеґолев засуджував існуючі антиукраїнські укази як надто недостатні та надто м’які, використовуючи як докази поширення україномовних видань та посилення публічної української активності після послаблення обмежень 1905 р.. Він пояснював, що незалежно від заяв про відданість, український національний рух, якщо не буде придушений, як і всі інші, остаточно знищить імперію, яку він назвав "єдністю всієї Росії". "За своєю природою в українському русі немає нічого прогресивного; він тільки протистоїть державній єдності Росії і ворожий російській культурі". Він мав успіх лише тому, що маси неосвічені і більшість "південноросійської інтеліґенції" байдужа до нього. Якби українофільство не підтримувалося деякими наївними народниками та сентименталістами-федералістами, воно б давно вмерло, писав він. Він засуджував рішення 1905 р. Імператорської Російської академії наук про скасування будь-яких обмежень на україномовні видання як не що інше, як злочинне. Подальші українські публікації були "революційною кашею суто ефемерного характеру". "Південноросійський" сепаратизм був продуктом діяльності польських чиновників до поділу, а потім публіцистів, які мріяли помститися Росії. Як перші, так і другі прагнули використати амбітне честолюбство окремих козацьких офіцерів проти Росії. Сепаратистський рух не був ні народним, ні республіканським чи демократичним, а елітарно-інтелектуальним, демаґогічним і анархічним. Значну увагу Щеґолев приділяв гетьману Мазепі, якого росіяни вважали зрадником через те, що він виступив на боці Карла XII у 1709 році під час Північної війни, і використовував терміни "мазепинці" та українофіли як синоніми. [28] Із закінченням терміну дії німецько-російського договору 1876 р. у 1890 р., та австро-російського договору 1897 р. у 1908 р., та ймовірною підтримкою Дурнова, Щеґолев міг у друкованому вигляді уточнити, що до польських ворогів Росії в 1840-х рр. приєдналися австрійські урядовці, Ватикан, а потім і Німеччина, яко зацікавлені у використанні українських інтелектуалів проти Росії та "полонізації малоросів".[29] Як і в доповіді Орлова приблизно п’ятдесят років тому, цей огляд класифікував український національний рух як інспірований чужинцями крамольний рух, очолюваний зрадниками.

Застереження Щеґолева щодо фальшивих українських заяв про відданість свідчать про те, що він, можливо, знав, що поміркована більшість українських лідерів через Михайла Грушевського домовилися з ліберальним міністром внутрішніх справ у 1904 р. князем Святополк-Мирським не мати контактів з японськими агентами, які фінансували або пропонували фінансування радикальним партіям, в обмін на поступки щодо мови та видавничої політики. [30] Можливо, ця угода відбилася на вироках до тюремного ув'язнення, про які Щеґолев, певно, не знав. У 1906–1909 рр., коли уряд карав учасників революції 1905 року, малороси становили 2,3 відсотка в’язнів, засланих до Сибіру, росіяни 37 відсотків. [31]

Українські рецензенти книги детально описували десятки фактичних помилок і суперечностей, вказуючи на те, що написане Щеґолевим суперечить тому, що писала Російська імперська академія наук про українців, їхнє минуле та їхню мову. [32] Один рецензент вважав претензії Щеґолева фантастичними і задавався питанням, чи не варто його відправляти на психіатричне спостереження. Але книга була широко прочитана, схвалена екстремістськими лояльними правими. Як видно зі звіту 1916 р., таємна поліція використала її як посилання. [33]

Поліцейський звіт 1916 року складається з двох частин. Перша частина аналітична, починається з короткого змісту книги Щеґолева. Далі йде довгий розділ, у якому детально розповідається, що, як показав Щеґолев, український рух був політичним сепаратизмом за своєю природою, мотивованим лише ненавистю до Росії. Для позначення діячів руху автор взяв щеґолевський термін "мазепинці". Він подав короткий виклад їхнього розуміння історії свого руху, дуже докладний опис діяльності українських політичних партій напередодні та під час війни, короткий виклад основних праць Грушевського та огляд тісних контактів між західними та східними Українськими організаціями. Друга частина була емпіричною. Він узагальнював, часто дуже детально, поліцейські звіти 1915 року про українських діячів та їхні видання в царських українських ґуберніях, Петрограді, Австро-Угорщині, Канаді та Америці.

У доповіді застерігалося, що з 1914 р. посилюється діяльність мазепинців і поширюється крамольна антиросійська українська пропаґанда. У ньому зазначалося, що станом на 1900 р. метою українського руху було створення незалежної держави, але суто культурна українська діяльність також становила загрозу, оскільки вона зосереджувалася на "малоросійських особливостях" – особливостях, які могли легко породити політичні тенденції, які загрожують політичному порядку. Він нагадував читачам, що мазепинство суперечить Основним законам імперії і рівнозначне державній зраді. Окрім переслідування його прихильників згідно із законом, місцеві чиновники мали спостерігати за активістами та забороняти їхні публікації. [34]

ДИКТАТУРА КОМУНІСТИЧНОЇ ПАРТІЇ

Большевицька тайна поліція, організована в 1918 р., відома як "надзвичайна комісія" [чрезвичайная комисия—ЧК]. Вона була перейменована в 1922 р. на ОҐПУ, в 1934 р. на НКВД, в 1946 році на МВС і в 1954 р. на КҐБ. Документ 1926 р. написали троє агентів ҐПУ, заступник голови ОҐПУ України Карл Карлсон (Едуардс Оґрієтіс), а також Ашер Абуґов і Борис Козельський (Бернард Ґолованівський) з цього спецвідділу. Їхня характеристика українського національного руху була складена після п’ятирічної традиційної, а потім партизанської війни проти збройного самостійницького руху, який знайшов масову підтримку і зумів за короткий час створити незалежну державу.

В основі його появи лежать дві події. По-перше, була сильна опозиція політиці коренізаціі/дерусифікації/українізації, проголошеній ХІІ з’їздом партії в 1923 р.. Лазар Каґанович, тодішній перший секретар України, який був зацікавлений у перемозі над своїми місцевими українськими суперниками та критиками, був зацікавлений у звіті, який він міг би використати, щоб додати довіри до аргументів тих, хто стверджували, що коренізація зайшла занадто далеко і стала загрозою основних Большевицьких принципів. [35]

Другою подією став прихід до влади на початку травня 1926 р. у Польщі Юзефа Пілсудського. У 1920 році він військово підтримав українських лідерів у їхніх спробах відновити незалежну Українську Народну Республіку (УНР). Керівництво Кремля побоювалося, що він знову вторгнеться на їхню територію на підтримку уряду УНР у вигнанні. Після повідомлень про те, що він має намір пом’якшити польську політику щодо української меншини, а також про сприятливу реакцію на заході СРСР на події в Польщі, керівництво ОҐПУ повідомило своїх підлеглих, що Пілсудський справді вторгнеться, щоб відновити незалежну Українську державу. У червні центральне керівництво ОГПУ наказало провести масову операцію проти прихильників УНР ("петлюрівців") та їхніх контактів у Москві, перевірити весь урядовий і партійний персонал в Україні на зв’язок із "петлюрівцями" та арештувати "відповідну кількість заручників." [36] Їхній циркуляр наказував "всі наші сили" бути готовими до оборони від очікуваних спроб поляків зорганізувати їхних прихильників в СРСР. Поряд з масовою анти-польською пропаґандистською кампанією вона наказала республіканським підрозділам ОГПУ "активізувати роботу". Тобто ідентифікувати та спостерігати за всіма українськими інтелектуалами, польськими священиками та колишніми прихильниками УНР як вірогідними союзниками будь-якої спроби Пілсудського розпочати наступальні операції проти СРСР. [37] Масові арешти, які почалися після 1927 р., можна було здійснити завдяки довгим спискам, які агенти почали складати в 1926 р. У 1928 р. під наглядом перебувало 11% чоловічого населення України віком 18-60 р. Загальна кількість заарештованих зросла з 13 809 у 1926 р. до 17 554 у 1928 . та до 54 391 у 1933 р. [38]

Записка 1926 р. була друкована у вересні, ймовірно, як частина відповіді на перемогу Пілсудського. Її було надруковано накладом 75 примірників із ґрифом "цілком таємно" та "розмноженню не підлягає". Автори не цікавилися дореволюційною історією та російською історіографією про Україну. У ній були наведені групи, яких не було в царських звітах: "українські антирадянські елементи", "український контрреволюційний рух", "націоналісти". Іншими новинками були "українська дрібна буржуазія" та ідея про те, що ця група експлуатувала націоналізм з метою скасування досягнень соціалістичної революції та встановлення класової диктатури під виглядом незалежної України, щоб вони знову могли експлуатувати робітничий клас. Змирившись з військовою поразкою, писали автори, ці націоналісти застосували тактику "культурної війни" протів влади [“советская власть”], щоб послабити її. [39] Під виглядом "вкорінення/українізації" велика кількість осіб використовувала законні засоби для посади прихильників націоналістичних ідей на всі офіційні посади. Ці особи також приділяли особливу увагу "кулакам"[40] і успішно переконували, особливо молодь, що їх першочерговим завданням є "абсолютна національна незалежність України від московського ярма". "Націоналісти" відкидають українізацію як шахрайство, а Україну вважають російською економічною колонією. "Вбивство Петлюри [в Парижі в травні 1926 р.] призвело до безсумнівного посилення діяльності наших ворогів, які тепер намагатимуться завдати якомога більше неприємностей радянській владі [мається на увазі партія бoльшeвиків]". Звіт наказував аgентам не лише спостерігати за переліченими групами, а й "активно шпигувати" за ними, що, ймовірно, означало проникнення інформаторів. У документі вказувалося, що інформація має бути зібрана про всіх осіб, які сприяють і відстоюють коренізації. [41]

Якщо в 1847 р царські ґенерали радили бути поміркованими та розважливими у поводженні з українцями, щоб не ризикувати відштовхнути більшість, звіт 1926 р не свідчить про те, що їхні наступники-більшовики поділяли такий підхід. Якщо перші вважали, що краще не створювати з мухи слона, то другі вважали, що краще перестрахуватися, ніж потім шкодувати. За словами засновника ЧК Фелікса Дзержинського: "Захист революції не може брати до уваги, що... її [ЧК] меч може впасти на невинні голови". Рік по тому Ленін у квітні 1919 р заявив: "Я міркую тверезо і категорично: що краще - посадити у в'язницю кілька десятків чи сотень підбурювачів, винних чи невинних, свідомих чи несвідомих, чи втратити тисячі червоноармійців та робітників? - Перше краще." [42]

Політика документа 1955 р неясна. Того року Микита Хрущов зміцнив свою позицію правителя, звільнив тисячі в’язнів ҐУЛАҐу та обговорював зі своїми колеgами публічне викриття злочинів Сталіна. Його начальником КҐБ був Іван Сeров — голова НКВС України в 1939-1941 рр. Він організував Катинський розстріл, масові депортації з Польщі, Прибалтики та Криму. Західна Україна на той час була частиною СРСР. Цей регіон був анексований Польщею в 1919 р., і тут виник сильний конспіративний націоналістичний рух – Організація українських націоналістів (ОУН) і Українська повстанська армія (УПА). Диктатура комуністичної партії вбила десятки тисяч і депортувала сотні тисяч під час придушення збройного українського руху в Західній Україні після 1944 р., що вона й зробила до смерті Сталіна в 1953 р.

Звіт 1955 р. був друкований обмеженим тиражем із позначкою "цілком секретний навчальний посібник". Автори Л. С. Бурдин, І. В. Хамазюк, С. В. Прудко та Н. А. Кулешов. Перші двоє керували Четвертим відділом КҐБ, завданням якого була боротьба з українськими "буржуазними націоналістами" – евфемізмом, що стосується будь-якого українця, який виступав проти бoльшeвицької влади в Україні. Цей посібник повторював інтерпретацію історії, зібрану цивільними партійними чиновниками. Це було не так як перед Другої світової війни, коли розвідники аналізували український рух на основі власних розслідувань і висновків. У 1916 р. поліцейські чиновники використовували Щеґолeва лише для довідки. Після смерті Сталіна, можливо, як частину рішення нового керівництва зменшити роль тайної поліції, вони доручили науковцям визначити історичний контекст, який поліціянти тоді використовували для виправдання антиукраїнських і проти-повстанських операцій.

Під час війни Сталін дозволяв лідерам неросійських республік та інтелектуалам певну свободу дій у пропаґанді місцевого патріотизму. Ця толерантність припинилася в 1947 році, коли укази, видані Андрієм Ждановим, містили засудження історіоґрафії про Україну видано під час війни, i наказувала історикам не подавати українську історію "ізольовано", а як тісно пов’язану з історією російського та білоруського народів. У 1952 р. Андрій Лихолат, тодішній завідувач секції установ вищої освіти відділу культури і навчання ЦК КПРС, отримав накази від члена політбюро і сталінського комісара з пропаґанди Михайла Суслова організувати комітети істориків у Москві та Києві для написання перших чернеток того, що отримало назву "Тези". Тісно співпрацюючи з секретарем ЦК КПРС з культури та освіти А. Румянцевим, Лихолат залучив до роботи московських істориків А. М. Панкратову, К. М. Базилевич, М. М. Тихомирова, А. Л. Сидорова, Л. В. Черепніна, і В. І. Пічету, та київських істориків О. Касименко, І. Бойко, К. Гуслистий, В. Голубуцького, і Ф. Шевченка.

Приблизно через рік кожна група подала плани Лихолату, який потім склав остаточний варіант за погодженням з директором Інституту Маркса-Леніна, заступником головного редактора "Правди" П. М. Поспеловим, С. Червоненком, головою відділу культури і освіти Українського ЦК та Румянцевим. Потім цей варіант був надісланий для коментарів секретареві Української ідеології І. Назаренку та члену Політбюро України, голові Спілки письменників України А. Корнійчуку. Десь у середині 1953 р. нове керівництво затвердило "Тези про 300 ^- річчя воззєднання України з Росією", ці "Тези" представляла українців як молодшого брата росіян, минуле і майбутнє якого нерозривно пов’язане з Росією.

На відміну від авторів доповіді 1926 р., автори "Тез" включили багато ідей Щеґолева, а також ідей дореволюційних російсько-царських істориків щоб обґрунтувати приналежності України до Росії. Вони зобразили середньовічну Київську Русь як спільне надбання обох країн. Її населяла "давньоруський народ", який був розділений іноземними вторгненнями та окупацією, поки не був "возз’єднаний" з Росією в 1654 р. "Тези" не включали ні Росію, ні росіян до числа зовнішніх ворогів України. У них стверджувалося, що нібито єдність українців і росіян ніколи не була порушена або під серйозною загрозою, а бажання відновити цю єдність було рушійною силою в українській історії. Українців, які були політично проросійські, хвалили як відображення волі українського народу "возз’єднатися" з Росією. Ворогом були колишні чи нинішні українці, які були політично антиросійськими. Це були зрадники, які як лакеї іноземних держав намагалися розірвати українсько-російську історичну єдність і позбавити Україну перспективи розвитку поруч із братами-росіянами. Ворогами "Тези" вказували "польських і українських феодалів", "буржуазію", "українських буржуазних націоналістів", "західних імперіалістів". Автори ретельно відмежовували "царське самодержавство", за їхніми словами, "найлютішого ворога" України, від "російської держави", яка "сприяла культурному та економічному розвитку України". До 1917 р. Обидва народи ввели спільну боротьбу за повалення царизму, а після 1917 р. — разом участили у "будівництві комунізму." [43]

Посібник 1955 р. було поділено на п’ять розділів, перші два підсумовують те, що було в нещодавно опублікованих "Тезах", які кожен зацікавлений міг прочитати, а також інші відповідні опубліковані статті, перелічені в бібліографії. Як сказано у вступі, "український народ" століттями боровся проти своїх ворогів, "щоб возз’єднатися з братнім російським народом" у 1654 р., і від цього лише виграв. Головним ворогом українського народа були українські буржуазні націоналісти, які прагнули підпорядкувати її українській буржуазії та поміщикам. Оскільки вони не мали підтримки в Україні, вони об’єдналися з імперіалістичними іноземними державами, щоб відновити капіталізм в Україні, знищити соціалізм і "дружбу радянських народів". До іноземних держав, перелічених у царських звітах, автори 1955 р. тепер додали "американських реакціонерів" і "французьких імперіалістів", які, як вони пояснювали, продовжували підтримувати своїх українських наймитів після 1945 р., особливо в Західній Україні.

Частина I є детальним оглядом українського руху до 1945 р., який охоплює російські, австрійські та пізніше польські території відповідно до рамок інтерпретації, визначених "Тезами". НКВД-істи веде свій початок від 1900 року, а не від Братства, як це робили царські звіти, і, як і царські звіти, не згадували політику царизму щодо українських провінцій. Проголошена в 1917 р. українською буржуазією незалежна Українська держава була лише контрреволюційним фасадом, який захищав класові інтереси українських і іноземних капіталістів. Збройний спротив большевицькій владі після остаточного розпаду УНР розглянуто досить детально до 1939 р. Його класифікували як ґанґстеризм і бандитизм, спрямований з-за кордону націоналістичною буржуазією та її імперіалістичними прихильниками проти про-большевицького "революційного руху українського народа", який чесно бере участь у "будівництві соціалізму". Поряд з цими групами націоналістична буржуазія орґанізувала шпигунів і аґентів, щоб підірвати большевицьку владу зсередини – як було пояснено в 1926 році. Особливо детально розглянуто воєнну антибольшевицьку діяльність західноукраїнських націоналістів в ОУН і УПА. Автори прямо заперечували, що ці орґанізації виступали проти нацистського пануваня. [44] Частина 2 висвітлює повоєнне українське підпілля. Вона включає детальне обговорення української тактики та тактики боротьби з повстанцями, які застосовувалися проти них.

Останній опублікований раніше секретний навчальний посібник КҐБ датується 1963 р. Він був написаний у зв’язку з реакцією консерваторів-централістів на вимоги широкої громадськості після того, як партійний з’їзд 1956 р. не розкрив більше про злочини Сталіна, відвертої критики письменників, та угорського повстання. В Україні лідери зіткнулися з несподіваними громадськими протестами, серед яких були представники влади проти закону 1958 р., який розширив використання російської мови як мови навчання в українських школах і скасував обов’язкові українські уроки в російськомовних школах. Після його ухвалення українські комуністичні республіканські лідери намагалися саботувати його виконання, що, у свою чергу, викликало скарги росіян до Москви, що в школах не викладають російською мовою. [45] Мабуть, Ґенерали КҐБ вважали це доречним приводом нагадати аґентам, що "український націоналізм" заразив навіть тих, хто займає керівні посади, і все ще загрожує статус-кво. Звіт надавав більше деталей про український рух, ніж документи 1926 та 1955 рр., і охоплював роки після 1956 р., але не згадував ні про ідеї "возз’єднання", ні про "Тези". Основна тема посібника 1963 р. була майже такою ж, як і в попередніх звітах. Націоналізм був злочином, спрямованим на знищення "єдності пролетарського руху", а опозиція "советський владі" була продуктом незадоволеної відчуженої меншості, яку оплачували іноземні імперіалісти.

ВІД ГЕНЕРАЛА ОРЛОВА ДО ПОЛКОВНИКА ПУТІНА

Хоча звіти про Братство в 1840-х рр. підписував ґенерал Орлов, їх, ймовірно, складав його помічник ґенерал Леонтій Дуббельт. Орлов вважав усіх письменників змовниками і пасивно поділяв консервативні погляди, поширені в урядових середовищі тогочасного двору. Однак він був лінивцем, якого нудила поліцейська робота, і він не читав абсолютно нічого, крім що мусів. Дуббельт, на противагу цьому, людина, яка, швидше за все, дав першу поліцейську характеристику сучасному українському націоналізму, був у принципі компетентним і переконаним некритичним консерватором. Він вважав, що людям потрібні сильні володарі, як козам — пастухи з тростиною. Він зневажав західну Європу, вважаючи її "звалищем", і ненавидів усіх іноземців, яких вважав зміями, готовими вкусити Росію. Він розглядав будь-яку критику Росії як образу, яка ні за яких обставин не могла підірвати те, що він вважав чудовим суспільним і політичним порядком імперії. Він вважав західноєвропейський лібералізм анафемою, якій селяни ні за яких обставин не дозволено могло бути підданим його впливу, і особисто ненавидів Шевченка. [46]

Дуббельт і його наступник Потапов називали перших українських національних діячів "українофілами". Їхні доповіді представляли їх як ізольованих від маси населення інтелектуалів, які під впливом іноземних ідей, засвоєних від польських політичних емігрантів, писали і говорили про відновлення в сьогоденні ідеалізованого давно втраченого архаїчного малоросійського минулого яке існувало до "приєднання" до Росії. Їхні небезпечні твори включали фантазії про політичний союз усіх слов’ян і не повинні бути поширані в імперії.

Через шістдесят років останній аналіз українського руху царською поліцією доповнив попередній звіт Дуббельта. Він також описував рух як обмежений групою інтелектуалів, додаючи, що вони були мотивовані ненавистю до всього російського та хотіли знищити Росію. Він називав їх "мазепинцями". Це були групи невдоволених зломисники , серед яких були інтелектуали, які змовлялися з іноземцями проти Росії відтоді, як їхні провінції "возз’єдналися" з Росією в 1654 р. Спонукані бажанням знищити Росію, у змові з поляками, Ватиканом, австрійським і німецьким урядами, вони винайшли мову і національність і через пресу намагалися популяризувати крамольні ідеї серед неосвічених мас.

Між царськими та більшовицькими звітами є значні відмінності. Звіт 1926 року не містить історичної довідки. Безпрецедентною була явна класифікація націоналізму в доповіді 1926 р. як злочинності та як ворожий національний рух, цілі соціальні групи, які включали десятки тисяч людей у всіх сферах життя. Чекісти також не були стурбовані, як Орлов і Дуббельт, тим, що репресії відштовхують широку громадськість. У ньому використовувалися такі концептуальні категорії, як клас, і "контрреволюційний буржуазно-націоналістичний", невідомі царським авторам. Звіти 1925 та 1955 рр. були написані відразу після завершення контр-повстанських операцій проти українських збройних формувань, які прагнули створити незалежну державу – те, з чим царська поліція ніколи не стикалася. Автори звіту 1955 р., не подібно до 1926 р., але так само як їхні царські попередники, заперечували, що Україна мала минуле, відмінне від Росії. КҐБ -істи використали таку інтерпретацію історії, яка перефразувала царське поняття "возз’єднання Малої та Великої Росії" на "возз’єднання України з Росією". Це було представлено як "прогресивна" поза-історична рушійна сила, реалізована, коли українці "возз’єдналися" з Росією в 1654 р., а потім у 1917 р. коли разом з нею створили соціалістичне суспільство. Ті, хто виступав проти цієї “проґресивної” еволюції, яка вбачала долю України неминуче й незаперечно пов’язаною з долею Росії, були безнадійними “реакціонерами”, приреченими на знищення та заслуговували на репресії.

Повоєнний поліцейський опис українського руху був дуже детальним і, як і пізнійша царська класифікація, значною мірою залежав від цивільних науковців, чиї "Тези" були доступні в ті часи у виданих засобах масової інформації для всіх, хто нею цікавився. Подібно до царських звітів, звіти КҐБ повторювали думку про те, що український національний рух був продуктом меншості, яка піддалася "чужим", тобто західноєвропейським ідеям, і залежала від західноєвропейських держав. Новим було уявлення про те, що сепаратистська національна "буржуазія" була зацікавлена в незалежній Україні лише тому, що хотіла експлуатувати українців заради прибутку.

Мета таємної поліції - знаходити, спостерігати та знищувати ворогів. В імперіях серед ворогів були ті, хто прагнули змінити статус своїх національних територій у межах імперії або відокремитися від неї. Чиновники, які складали звіти про український рух, підійшли до своєї теми з консервативно-конспірологічної, а не критичної докладної точки зору. Вони не пов’язували націоналістичну критику з політикою і пропонували міністрам репресувати, а не реформувати. У країнах, де таємна поліція була лише однією з гілок влади, що підпорядковувалася іншим міністерствам або суверену, думка поліції була однією з багатьох думок, які правлячі групи враховували, виробляючи політику. Консерватори використали такі звіти поліції проти поміркованих реформаторів. В СРСР, слід пам'ятати, КҐБ підпорядковувався ЦК партії та Політбюро.

Російська поліцейська характеристика українського руху збереглася в російській правлячій еліті після 1991 р. Це було не так, як у будь-якій постімперській європейській країні сьогодні, де правлячі еліти більше не розглядають національні рухи в їхніх колишніх колоніях як продукт зловмисників демаґоґ розбурхані іноземними державами. Західноєвропейські правлячі еліти відмовилися від раціональних пояснень та аргументів, які виправдовували їхнє імперське правління, та від ілюзій щодо націоналізму та націоналістів у їхніх володіннях після програних війн проти них. Після розпаду СРСР у 1991 р. здавалося, що подібний перегляд і відмова відбудуться в Росії, де історики будуть вільні писати про минуле, як вважають, а доповіді таємної поліції про Україну на кабінетних засіданнях будуть фіґурувати у наради про закордонні справи. Така можливість зникла після приходу до влади Путіна. Станом на 2012 р. стало очевидно, що його уряд не буде спонсорувати критичний перегляд розуміння України до 1991 р. та її національного руху – країни, яку він все ще вважав російською власністю. Уряд Путіна натомість підтримував і поширював архаїчні царські та більшовицькі упередження. [47] Тим часом після 2000 року російська таємна поліція, перейменована в ФСБ, була вже не лише однією гілкою влади, а правлячою організацією, яка не підлягала нікому, крім Путіна (сам член таємної поліції).

Стаття Путіна 2021 р. "Про історичну єдність росіян і українців", по суті, є модернізованим варіантом попередніх звітів російської таємної поліції про Україну та українців, але, на відміну від них, оприлюднена. Зважаючи на те, що до 2014 р. Росія фактично була диктатурою таємної поліції без відомої відкритої "поміркованої" фракції в уряді, конспіративне розуміння тайною поліцією українського руху та України, викладене в статті Путіна, має беззаперечний вплив на політику. Це не схоже на звіти царської та навіть до- та післясталінської таємної поліції, які, хоча й використовувалися консерваторами для підтримки своїх політичних пріоритетів, все ж могли бути піддані сумніву чи маніпулюванню поміркованими, які виступали проти цих пріоритетів. Сам звіт 1847 р. радив поміркованість.

ВИСНОВОК

Хоча вони відрізняються в деталях, основні ідеї та описи російсько-українських відносин у статті Путіна 2021 р. можна знайти в звітах Охранки за 1875 і 1916 рр., а також у навчальних посібниках НКВД/КҐБ за 1955 і 1963 рр. Немає нічого, що вказує на те, що його автори знали про ці попередні звіти, але послідовність очевидна.[48] Документ "Про історичну єдність", як і всі розглянуті звіти, не трактує українські території під владою Росії як анексовані чужі землі. Усі вони припускають, що обидва регіони були населені уявною "єдиною національністю". Проблеми не були пов'язані ні з центральної політикою чи обставинами, ні з загальноєвропейськими інтелектуальними тенденціями. Їх спричинили: "Відень", "лідери польського національного руху", "зовнішні сили", "сили, які завжди прагнули підірвати нашу [українську та російську] єдність", "польсько-австрійські ідеологи", "радикальні групи українських націоналістів", "Західні країни". Наскільки унікальним чи загальним є це метроцентричне конспірологічне російське розуміння окремого національного руху, можна б визначити в порівняльному вивченні інших звітів імперської таємної поліції про національні рухи в їхніх імперіях. Наприклад, російський аналіз українського руху можна б порівняти з аналізом японської таємної поліції довоєнного корейського руху або аналізом британської розвідки ірландських чи індійських рухів до здобуття незалежності.

У британському випадку відомий анґлійський вчений-юрист Альберт Дайсі в 1886 р. стверджував, що одна британська нація населяє єдину ґеоґрафічну територію Британських островів, до якої входить Ірландія. Подібно до багатьох своїх російських колег, він писав, що скасування цього природного ґеоґрафічного та історичного союзу означало б повернення історії назад, позначило б національний занепад і було рівнозначним самознищенню. У 1872 р. двічі міністр Індії лорд Солсбері сказав: "Ірландію, як і Індію, потрібно тримати за будь-яких ризиків; переконанням, якщо можливо, якщо ні, то силою." [49] Як і їхні російські колеги, ці люди сприймали політичну автономію як капітуляцію перед екстремістами та розчленування імперії.

Порівняльна перспектива може підкреслити, наскільки відстала є правляча еліта Росії після 2000 р. – еліта, яка мислить і діє як західноєвропейські імперіалісти дев’ятнадцятого століття. Наприклад, просто неможливо уявити, щоб реінкарнований лорд Солсбері як британський прем’єр-міністр у 21 столітті чи навіть у другій половині 20 століття опублікував есе під назвою "Історична єдність анґлійців та ірландців", або "анґлійців та американців", або "британців та індійців", де б він розглядав колишню імперію як "один і той самий історичний та духовний простір", і звинувачував би у втраті колишніх імперських володінь незадоволених “Wogs” and “Paddys”, та злих іноземців-англофобів.

[1] C. Belton, Putin’s People. How the KGB Took back Russia and then took on the West (New York: Ferrar Straus Geroux, 2020); M. Gessen, The Future is History. How Totalitarianism Reclaimed Russia (New York: Riverhead Books, 2017); K. Dawisha, Putin’s Kleptocracy. Who Owns Russia (New York: Simon Schuster, 2014); A. Soldatov, I. Borogan, The New Nobility (New York: Public Affairs, 2010); Y. Albats, The State within a State. The KGB and its Hold on Russia- Past, Present and Future (New York: Farrar Strauss Giroux, 1994).

[2] < http://en.kremlin.ru/events/president/news/66181> Хоча Путін, безсумнівно, схвалив статтю, невідомо, скільки він насправді написав. Українські історики систематично вказували на непослідовності, неточності та нісенітниці в ній: <http://likbez.org.ua/ua/ukrayinska-vidguk-ukrayinskih-istorikiv-na-stattyu-v-putina-pro-istorichnu-yednist-rosiyan-ta-ukrayintsiv.html.> Наприклад, якщо припущемо, що російська та українська еліти колись мали спільну слов’янську мову та православну релігію, вони повинні вважатися одним народом і жити в одній державі, то чому не англійці, італійці, німці, угорці, поляки, французи, іспанці та португальці, чиї еліти також колись мали спільну католицьку релігію і латинську мову також не вважати одним народом, який мав би жити в єдиній державі? Також: A. Wilson, “Russia and Ukraine. One People as Putin Claims,” RUSI, 22 December 2021. <Russia and Ukraine: ‘One People’ as Putin Claims? | Royal United Services Institute (rusi.org)>.

[3] T. Kuzio, Russian Nationalism and the Russian-Ukrainian War: Authocracy, Orthodoxy, Nationality (London, 2022); Рябчук М. Долання амбівалентності. Дихотомія української національної ідентичності – Історичні причини та політичні наслідки. – К.: ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2019. – 252 с. P. D'Anieri, Ukraine and Russia: From Civilized Divorce to Uncivil War (Cambridge University Press, 2020.

[4] Кирило-Мефодіївське товариство : у 3 т. / редкол.: П. С. Сохань (голов. ред.) [та ін.] ; АН УРСР, Археогр. коміс. [та ін.]. – Київ : Наук. думка, 1990. – (Джерела з історії суспільно-політичного руху на Україні XIX - початку XX ст.) I: 62-70; III: 293.

[5] Савченко Ф. Я. Заборона Українства 1876 р.: до історії громадських рухів на Україні 1860-1870-х р.р. / Ф. Я. Савченко ; Українська академія наук. – Харків ; Київ : державне видавництво України, 1930. – 414, [2] с. С. 372-381; Міяковський В. Записка 1874 р. про український рух. – 1927. – 2-3. – С. 21-25)

[6] Гермайзе О. Матеріали до історії українського руху за світової війни // Укр. археогр. зб. К., 1926. Т. 1. C. 274-354; «Украинская» болезнь русской нации. Составитель М. Б. Смолин. – М.: Имперская традиция, 2004. — 560 с. С. 105-174.

[7] Шаповал Ю., Пристайко В., Золотарьов В. ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: особи, факти, документи / Ред. Т. Хорунжа. НАН України. Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського; Служба Безпеки України. – К.: Абрис, 1997. – 608 с. C. 254-267. Tакож Iu. Shapoval, “’On Ukrainian Separatism’: A GPU Circular of 1926,” Harvard Ukrainian Studies, no. 3/4 (December, 1994) 275-302. Подрывная деятельность украинских буржуазных националистов против СССР и борьба с нею органов государственной безопасности (учебный материал). Составители Н. А. Кулешов, Л. С. Бурдин, И. В. Хамазюк, С. В. Прудько — М.: Висшая школа КГБ СССР им. Ф. Дзержинского, 1955. — 162 с. <Електронний архів українського визвольного руху (avr.org.ua)>. Шульженко Б. С., Хамазюк И. В., Данько В. Т. Украинские буржуазные националисты. — М.: Висшая школа КГБ СССР им. Ф. Дзержинского, 1963. — 291 с. (avr.org.ua).

[8] Більш нещодавнє обговорення операцій КДБ проти активістів національного руху: O. Bertelsen, In the Labyrinth of the KGB, Ukraine’s Intelligentsia in the 1960s – 1970s (Lexington books, 2022). <Kremlin planned to destabilize Ukraine in the early 1990s by smearing "all forms of nationalism," KGB file reveals | Euromaidan Press>.

[9] P. R. Gregory, Terror by Quota (Yale University Press, 2009) 29.

[10] J. Daly, “On the Significance of Emergency Legislation in Late Imperial Russia,” Slavic Review, no. 3 (Autumn, 1995) 602-26. Кримінальний кодекс 1845 р. включав до державних злочинів неповідомлення про них – це дозволяло кожному, хто викривав когось, вважати себе вірними патріотами або боятися наслідків, якщо пізніше звинуватить у недоносі.

[11] У західноєвропейських національних державах уряди репресували радикалів, не стаючи поліцейськими державами. B. L. Ingraham, Political Crime in Europe. A Comparative Study of France German and England (Berkeley, University of California Press, 1979) 321. Ті, хто цікавиться порівняльною історією імперської поліції в колоніях, не включають Росію в свої дослідження.

[12] A. Kotenko, “ An Inconsistently Nationalizing State. The Romanov Empire and the Ukrainian National Movement,” D. Staliunas Y. Aoshioma eds., The Tsar The Empire and The Nation. Budapest: CEU, 2021, 17-32.

[13] Z. Kohut, "A Gentry Democracy within an Autocracy. The Politics of Hryhorii Poletyka (1723-1784)," Harvard Ukrainian Studies, 3-4 (1979-80), 507-19.  Patronage politics in St. Petersburg is discussed in B.Meehan-Waters, Autocracy and Aristocracy, The Russian Service Elite of 1730 (New Brunswick, NJ: 1982), 67-69, 157-60.

[14] Цитованно: Н. Стороженко, "К Истории Малороссійских козаков в конце XVIII i начале XIX века,"Киевская старина, no. 10 (1897), 128.

[15] S. Velychenko, National History as Cultural Process. The Interpretation of Ukraine’s Past in Polish Russian and Ukrainian Historical Writing. From Earliest Times to 1914. (Edmonton: CIUS, 1992); P. Potichnyi et al, Ukraine and Russia in their Historical Encounter. (Edmonton CIUS, 1992); V. Tolz, Russia. Inventing the Nation (London and New York: Arnold, 2001); A. Kappeler et al, Culture Nation and Identity. The Ukrainian Russian Encounter 1600-1945 (Edmonton CIUS, 2003); Толочко А. П. Киевская Русь и Малороссия в XIX веке. Киев: Laurus, 2012. Миллер А. Империя Романовых и национализм: Эссе по методологии исторического исследования. М.: 2006 - 248с; idem, “Украинский вопрос”; S. Plokhy, Lost Kingdom. A History of Russian Nationalism from Ivan the Great to Vladimir Putin, (London: Penguin Books 2017).

[16] Екстремістські російські публікації із засудженням українського руху передруковано в: Украинский вопрос в русской патриотической мысли / сост., предисл., послесл. и примеч. А. Ю. Минаков. – Москва : Книжный мир, 2016. – 799 с. Окремі твори окремих українських діячів перевидавалися, але збірки передрукованих українських матеріалів, аналогічні російському антології, немає. В англійському перекладі деяких українських творів: S. Bilenky, ed., Fashioning Modern Ukraine. Selected Writings of Mykola Kostomarov, Voloymyr Antonovych and Mykhailo Drahomanov (Edmonton: CIUS Press, 2013).

[17] Більш нещодавно в: Миллер А. И. "Украинский вопрос" в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX в.). СПб: Алетейя, 2000 - 260с. J. Remy, Brothers or Enemies. The Ukrainian National Movement and Russia, from the 1840s to the1870s (Toronto: University of Toronto Press, 2016) Події детально висвітлюють Міллер, Remy. та Савченко Ф. Я. Заборона Українства 1876 р.

[18] D. Saunders, "Russia's Ukrainian Policy 1847-1905: A Demographic Approach," European History Quarterly, no. 2 (April 1995), 181-208, визначає страх як причину, яка схиляла міністрів до репресій, замість толераннтність різниць. Страх, що випливає зі слабкого адміністративного контролю, також згадується: A. J. Rieber, "The Reforming Tradition in Russian History," in A. J. Richer and A. Z. Rubinstein, eds., Perestroika at the Crossroads (New York, 1991), 4-17.

[19] Кирило-Мефодіївське товариство : у 3 т. / редкол.: П. С. Сохань, I: 76, 79-81; III: 306-10. Кримінальний кодекс 1845 р. зараховував до державного злочину насильницькі замахи на відчуження території Росії. Деякі документи у справі Братства перекладено англійською мовою: G.S.N. Luckyj, Young Ukraine. The Brotherhood of Sts. Cyrill and Methodius 1845-1847 (Ottawa, University of Ottawa Press, 1991) 85-110.

[20] Там же, Сохан ред., III: 308.

[21] Миллер, “Украинский вопрос”, 173. Remy, Brothers or Enemies. Events are covered in detail by Miller, Remy і Савченко Ф. Я. Заборона Українства 1876 р.

[22] Міяковський В. Записка 21-25.

[23] Савченко Ф. Я. Заборона Українства 1876 р., с. 372-380.

[24] Миллер. Империя Романовых и национализм, С. 173-193, огляд звітів МЗС. Він не згадує цей поліцейський документ МВС.

[25] В останній рік царизму начальник московської таємної поліції зрозумів реальність воєнного часу – режиму загрожувала політика, а не агітатори. C.A. Ruud, S.A. Stepanov, Fontanka 16. The Tsar’s Secret Police, (Montreal: McGill Queens University Press, 1999) 223-24; F.S. Zuckerman, The Tsarist Secret Police in Russian Society 1880-1917, (New York: New York University Press, 1996) 230-32, 241-43.

[26] Reprinted: Представлено в: Щеголев С. Н. История «украинского» сепаратизма. Составитель М. Б. Смолин. – М.: Имперская традиция, 2004. – 472 с.

[27] Бородин А. П. Петр Николаевич Дурново. Русский Нострадамус. – М. : Алгоритм, 2013. 188.

[28] Щеголев С. Н. История, 43, 264, 335. Він пояснив, що мазепинці становили русофобську більшість в українській політичній партії, яка, у свою чергу, була частиною малоросійської нації.

[29] Щеголев С. Н. История, 43, 133, 178, 182, 356-77, 400, 405, 408.

[30] D. B. Pavlov, Japanese Money and the Russian Revolution,” Acta Slavica Iaponica, no. 11 (1993) 79-87; R. Kowner, ed., Rethinking the Russo-Japanese War, 1904-05. The Hague, Brill (2007).

[31] B. Gryszczynska, E, Kaczynska, “Poles in the Russian Penal System and Siberia as a Penal Colony (1815-1914): A Quantitative Examination,” Historical Social Research, no. 4 (1990) 120.

[32] З 1890-х років російські вчені, такі як Олександр Пипін, Олександр Шахматов і Федір Корш, публікували праці, пояснюючи законність і виправданість українських культурних вимог.

[33] Коляда І. А. "Благородный осведомитель": штрихи до портрета київського цензора Сергія Никипоровича Щоголєва / І. А. Коляда // Проблеми історії України XIX - початку XX ст. – 2012. – Вип. 20. – С. 354-363. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Piu19-20_2012_20_28.

[34] «Украинская» болезнь русской нации. Составитель М. Б. Смолин, с. 175-176.

[35] T. Martin, The Affirmative Action Empire. Nations and Nationalism in the Soviet Union, 1923-1939. Cornell University Press (2002) 212-28. Одним із елементів аргументів, які Каґанович представив Сталіну про те, що коренізація заходить занадто далеко, була заява провідного українського письменника Миколи Хвильового. Він стверджував, що сучасна українська культура повинна бути змодельована за західноєвропейською. Він придумав гасло «Геть від Москви», що особливо розлютило Сталіна. Також: J. Mace, Communism and the Dilemmas of National Liberation, (Harvard University Press, 1983) 97-108.

[36] Шаповал Ю. И., Золотарев В. А. «Гильотина Украины»: нарком Всеволод Балицкий и его судьба / Юрий Шаповал, Вадим Золотарев. – М.: Политическая энциклопедия, 2017. – 406 с. С. 99.

[37] J. J. Bruski, Miedzy Prometeizmem a Realpolitik. II Rzeczpospolita wobec Ukrainy sowieckiej 1923-1926 (Krakow, 2010) 313-17. Українці дійсно співпрацювали з польською розвідкою та надсилали літературу в Україну з кінця 1925 р. ОҐПУ знало, що послідовники Пілсудського відновили контакти з січня 1926 року з УНР в екзилі та її лідером Симоном Петлюрою. Там же. 328-31. Більшовики засудили Петлюру до страти в 1921 р. і виконали цей вирок у Парижі через кілька тижнів після того, як Пілсудський прийшов до влади, а наступного місяця було вбито іншого лідера УНР ґенерала Оскілка. Польські чиновники розглядали обидва випадки як відповідь Кремля на захоплення влади Пілсудським. Там же. 337.

[38] 38 500 осіб в Україні в 1928 р. були під наглядом – не заарештовані. З 25 888 «політичних» щонайменше 40% були пов’язані з українською тематикою. Нікольський В.М. Репресивна діяльність органів державної безпеки СРСР в Україні (кінець 1920-х-1950-ті рр.). Історико-статистичне дослідження: Монографія. – Донецьк, 2003. – 624 с. С. 48-53, 89, 330. Мозохин, О. Б. Репрессии в цифрах и документах. Деятельность органов ВЧК-ОГПУ-НКВД-МГБ (1918-1953 гг.) / Олег Мозохин. – М. : Вече, 2018. – 480 с. С. 399, 408, дає загальну кількість заарештованих у 1928 р. в Україні 16 595 (з 19 722 звинувачених) – збільшення на 3400 порівняно з 1926 р.

[39] Термін «рада» спочатку стосувався вільно обраних рад на всіх рівнях селян, солдатів, робітників і членів усіх лівих політичних партій , які виникли в 1905 р. Ці організації були узурповані більшовиками протягом кількох місяців після того, як вони взяли територію під свій контроль. Вони систематично усували не-більшовицькі партії та окремих осіб із рад і перетворювали їх на контрольовані місцеві адміністративні органи. Керівники все ж зберегли цей термін для позначення свого уряду та системи, оскільки він звучав краще, ніж "Большевицькая власть". Використовувати «радянський» замість «більшовицький» для опису правління большевицької партії та території, яку вона контролювала, є неправильним. Це неправильна назва, яка приховує той факт, що після 1921 р. більша частина території колишньої царської імперії управлялася та контролювалася не радами ("сов'єтами"), а лівим крилом Російської соціал-демократичної робочої партії – перейменованої в Російську комуністичну партію в 1918 р, ВКП(б) 1925 р. і КПРС 1952 р.

[40] На перший погляд соціально-економічна категорія, "кулак" ("куркуль"), яка спочатку стосувалася заможних селян, на практиці стала за большевиками політичною категорією, яку місцеві чиновники застосовували до всіх, кого вони вважали ворожими чи будь-яким чином непокірними.

[41] Шаповал Ю., Пристайко В., Золотарьов В. ЧК-ГПУ-НКВД в Україні, с. 266. Автори посилаються на документ від 30 березня того ж року «Про українське суспільство», який у книзі не відтворений і не опублікований.

[42] Ленин В. И. Полное собрание сочинений. – 5-е изд. – М.: Издательство политической литературы, 1969. – Том. 38, С. 295. (http://uaio.ru/vil/38.htm).

[43] S. Velychenko, Shaping Identity in Eastern Europe and Russia. Soviet Russian and Polish Accounts of Ukrainian History 1914-1991 (New York: Palgrave MacMillan, 1993) 56-61; idem, “The Origins of the Soviet Interpretation of Eastern Slavic History. A Case Study in Policy Formulation,” Forschungen zur Osteuropaischen Geschichte 46 (1992) 221-53; W. Hahn, Postwar Soviet Politics. The Fall of Zhdanov and the Defeat of Moderation 1946-53. (Cornell University Press, 1982) 19-93. “The Thesis” is translated in J. Basarab, Pereiaslav 1654. A Historiographical Study (Edmonton: CIUS Press) 1982: 270-88. Про еволюцію поняття "давньоруський народ": Юсова Н. Н. «Давньоруська народність»: зародження і становлення концепції в радянській історичній науці (1930-ті — перша половина 1940-х рр.). 2-е вид., перероб. і доп. Київ: ВД «Стилос», 2006. 620 с.

[44] Подрывная деятельность, 16-60. Німецька розвідка ніби наказувала українцям проголосити себе антинімецькими, щоб залучити людей до своїх партизанських загонів (56).

[45] Ще до того, як закон було введено в дію, лідери республіки направили до Москви свою незгоду з проектом, що, безперечно, привернула увагу КҐБ. B. Lewytzkyj, Politics and Society in Soviet Ukraine 1953-1980 (Edmonton: CIUS, 1984) 41-91; J. Smith, “The Battle for Language. Opposition to Khrushchev’s Education Reform in the Soviet Republics, 1958-59,” Slavic Review (January, 2017) 983-1002.

[46] P.S. Squire, The Third Department. The Establishment and Practices of the Political Police in the Russia of Nicholas I (Cambridge: Cambridge University Press, 1968) 160-79.

[47] С. Громенко, Iван Віссаіонович Путін. Як працює історична машина РФ.K.: 2022; A.Wiess-Wendt, N. Adler, eds., The Future of the Soviet Past. The Politics of History in Putin’s Russia (Indiana University Press, 2021); J.C. Pearce, The Use of History in Putin’s Russia (Delaware: Vernon Press, 2020); D. Khapaeva, “Triumphant Memory of the Perpetrators: Putin's Politics of Re-Stalinization,” Communist and Post-Communist Studies (2016) 1-13. J.C. Pearce, The Use of History in Putin’s Russia (Delaware: Vernon Press, 2020); A.Wiess-Wendt, N.Adler, eds., The Future of the Soviet Past. The Politics of History in Putin’s Russia (Indiana University Press, 2021). Critical re-thinking of Imperial Russian history now occurs outside of Russia. M. Mogilner, “NEW IMPERIAL HISTORY. Post-Soviet Historiography in Search of a New Paradigm for the History of Empire and Nationalism,” Revue d’études comparatives Est-Ouest, (2014) no 2: 25-67.

[48] Хоча Путін та його співробітники з КҐБ навряд чи знали про українські звіти Охранки, будучи новобранцями КҐБ у 1970-х рр., вони можливо ознайомилися з звітом 1963 р., якщо не звіт 1955 р., під час навчання. Тамтешні ідеї швидше зміцнили б, ніж створили у них російсько-центристські антиукраїнські погляди, але про це, можливо, ніколи не буде відомо..

[49] Цитовано за: P. J. O’Farrell, England and Ireland since 1800 (Oxford: Oxford University Press, 1975), 57.