З корисних копалин – якщо не рахувати повсюдних дрібних гончарень-цегельнь-вапнярень та скляних гут – українці тривалий час скільки-небудь широко знали хіба прикарпатську сіль[1] (зірка торсько-бахмутської солі тоді ще ледь сходила[2], а коломийську сіль Карпат навіть експортували до Московії). Англієць Дж. Пейтон 1598 р. згадує про мідь під Львовом і Перемишлем (але зауважує, що видобуток її незначний), а також про ртуть («живе срібло») під Тустанню. Плюс поліські болотні залізні рудні[3], а також селітроваріння[4] у степовій зоні. Усі такі викопні ресурси не мали значного експортного складника[5] і так само не вимагали великих мас некваліфікованих робочих рук.
Зрештою, за Раннього Модерну у рудному промислі України сталися навіть втрати – пропала золотоординська «кіновар», сульфід ртуті (мінеральна фарба червоного кольору – її добували під донецькою Горлівкою). Проблемою була і відсутність власного видобутку дорогоцінних металів – тому навіть слово «гроші» в українській мові, то запозичення (від празького гроша – дуже популярної на сході Європи валюти XIV-XV ст.).
До ближчих до індустріальних обсягів ремесел належало виробництво зброї. Ось у поетичному описі Ш. Пекаліда Острога 1600 р., міста-метрополії на Волині, місцеві зброярі згадані серед ремісників на першому місці і з пієтетом.
Утім, масова ковальська продукція Речі Посполитої була залежна від імпортної сировини. Ось Сарницький 1577 р. згадував про підкови і гарматки-гаківниці з угорського заліза (яке краще місцевого[6]), а на бойові сокири радить уживати данське. Металообробкою в експортних масштабах (серпи, коси, ножі, зброя та ін. для Молдови) славний був хіба Львів.
Українське ткацтво (а текстильна промисловість – то провідна галузь для економіки домодерного типу) до масового будівництва у першій половині XVIII ст.[7] по річках сукновальних млинів-фалюш (фолюш/валюш, що виробляли грубововняні тканини[8]) і перших текстильних мануфактур XVIII ст.[9] – то цілком локальний промисел, загалом неекспортний. Змагатися з турецькою і персидською бавовною та верблюжими чамлетами, лондонським (лундським) і німецьким сукном, шовком і бавовняною китайкою (не завжди з самого Китаю) і навіть «московським полотном» йому було не по силам. Хіба ось з Криму до Києва привозять «кафінські» килими (згадка 1508 р.)[10].
Тоді, власне, з України експортують сировину – льон[11], вовну, коноплі, а не тканини. Плюс барвники – червець-кошеніль[12] та ін.
Зрештою, за рівнем концентрації людських сил найпоширенішим видом робіт у той час залишалося будівництво оборонних споруд. І тут, якраз, неекономічний примус мав місце – але він, як і все пов’язане з війною (постої вояків, ремонт шляхів і мостів, пошта і транспорт відряджених, сторожа-караули тощо), розглядався як екстраординарна справа.
Отже, культура вільнонайманої праці була поміж українців сильна. Як тут не згадати знаний (за Ш. Окольським) перелік «професій» повстанців 1637-1638 рр. – могильники (селітроварники), будники (заготівельники поташу і смольчуга), чабани-вівчарі, січкарі (косарі сіна для худоби і очерету-палива на зиму) і т. ін. Чималими прошарками населення України, які відчутно «вписалися» до «національного характеру», були також візники-чумаки, рибалки-балакшиї, мисливці-болоховці і пасічники-сіврюки (свідомо подаю слов’янські і татарські назви цих фахів, бо вони вживалися повсюдно як взаємозамінні[13]).
Зрештою, російський академік з латвійської Риги – Й.-А. Гільденштедт – ще наприкінці ХVIII ст. писав про «український тип господарки» як чужий кріпацькій традиції[14]. Власне через поширеність незайманих просторів та вільнонайманої праці слабкішим було і антимодернізаційне протистояння феодальної сільської громади та нових більш капіталістичних верств – освіченого шляхтича-раціоналізатора і фермера-хуторянина (ранньомодерна Україна не знає класичних великих селянських повстань, а ось козацько-селянські коаліції – то справді її бренд[15]).
Структура оподаткування на прикладі Кременчуцької сотні Миргородського полку (за річний податковий цикл 1724/1725 рр. – з вересня 1724 р. по вересень 1725 р.)
Зборщики звітували та відвозили до Глухова готівку тричі на рік – у цьому конкретному випадку: 25 січня 1725 р. за т. зв. вересневу третину – вересень-грудень 1724 р., 25 травня за січневу третину – січень-квітень 1725 р., та 23 вересня за травневу третину – травень-серпень 1725 р.[16].
N. B.: Зверніть увагу – статті прибутків тут здебільшого не зернові (так, Кременчуцька сотня мала значну частину піщаних ґрунтів, але тим не менш пропорції справляють враження).
Назва податку | Третина 1724/1725 податкового року | ||
Вереснева | Січнева | травнева | |
До Військового Скарбу з вишинкованного вина покуховних* | З козаків 27 руб. 85 коп.; з посполитих 26 руб. 80 коп. | 40 руб. 80 коп. | 46 руб. 5 коп. |
Скатного** від вина | З посполитих 3 руб. 75 коп. | 8 руб. 20 коп. | 1 руб. 70 коп. |
Від продажу дьогтю | З козаків 6 руб.; з посполитих 15 руб. | 4 руб. 80 коп. | 7 руб. 80 коп. |
Скатного від дьогтю | З посполитих 7 руб. | 1 руб. 75 коп. | 5 руб. |
На полковника з Перевозу Кременчуцького, що на річці Дніпро, з проїжджаючих від возів з усяким товаром | 1 966 руб. 58 коп. | 182 руб. 20 коп. | 1 143 руб. 44 коп. |
На него ж полковника під час ярмарку покуховних [від шинкарів] | 19 руб. 85 коп. | 26 руб. 90 коп. | 21 руб. 90 коп. |
-//- з виноградного [=кримського] вина | 1 руб. 20 коп. | 50 коп. | |
-//- скатного від вина | 10 руб. | 13 руб. | 1 руб. |
-//- від продажу вишинкованного дьогтю | 2 руб. 10 коп. | 3 руб. 15 коп. | |
-//- скатного від дьогтю | 25 коп. | ||
Ярмаркового [=Торгового] від возів з усяким товаром | 4 руб. 24 коп. | 2 руб. 52 коп. | 1 руб. 6 коп. |
На війта і на бурмістрів [з приїжджих возів на ярмарок] | 28 коп. | 32 коп. | 7 коп. |
Повідерного (на церкву помірного від відер) від вина | 68 коп. | 30 коп. | 33 коп. |
З млинів «вешняних» | 6 руб. 50 коп. | ||
[На полковника] збиралося з бджіл по той [правий] бік Дніпра | З козаків 76 руб. 86 коп.; з монастирських 7 руб. 20 коп.; з церковних 7 руб. 32 коп.; з посполитих 17 руб. 10 коп. | ||
[На полковника] не збиралося з бджіл на тому [правому] боці Дніпра | З козаків 38 руб. 70 коп.; з попівських і церковних 3 руб. 48 коп.; з посполитих 3 руб. 54 коп.; | 109 руб. 86 коп. | |
З млинів вешняних [старшинських] | Полковницьких 2 руб.; сотницьких 3 руб. 50 коп.; значкових [товаришів] 50 коп.; попівських 1 руб. 50 коп. | ||
З винокурених казанів | З козацьких 6 руб. | ||
Разом | 2 265 руб. 53 коп. | 281 руб. 29 коп. | 1 341 руб. 61 коп. |
Особисто вільною була і перша, з часів варягів, велика група західних мігрантів в Україні – євреї[17]. У ХVI ст. багато їх прибуло-втекло на українські терени з Чехії, Австрії, Німеччини, Угорщини, Іспанії і Португалії. Громада Львова тоді увійшла до п’ятірки найбільших єврейських міських громад Європи, утім на Наддніпрянщині євреї стають помітними пізніше (ось у Києві лише з 1619 р. фіксуються конфлікти через збільшення єврейських купців). Чимало чужинців-європейців занесених долею на ранньомодерну Україну знаходили велику зручність для себе у наявності тут знайомих «міжнародних контактерів».
Навряд чи число євреїв до 1648 р. вийшло за 10 % населення навіть на заході України[18], але тоді вони, безперечно, стають 3-ю, за кількістю, етнічною групою країни – після українців і поляків (причому «відрив» поляків від євреїв не був значним, а на вузько Козацькій Україні – по волинську Стир та подільський Дністер – 2-е і 3-е місце було радше за тюркським і румунським елементами). До того ж, якщо перед тим єврейська людність мешкала лише під протекцією короля у нечисленних королівських містах, то з 1539 р. шляхта отримала привілей приватного суду над євреями у своїх маєтностях – отже, мігранти набули нову значну соціальну нішу – приватні міста і містечка. На ярмарках українсько-польського прикордоння (у Ярославі над Сяном і Любліні) з середини XVI ст. відбувався Ваад – з’їзд-сейм євреїв «чотирьох земель» (Велика і Мала Польщі, Червона Русь/Галичина + Поділля і Волинь).
Не в останню чергу і пережитки кочової культури – особливо відчутні у степовій Україні – спрацювали на своєрідний дух волі і свободи[19]. Так – це певний парадокс, бо ординську спадщину люблять представляти в координатах деспотії і рабської покори. Але на низовому рівні чи, за В. Трепавловим, рівні «атомізованих дрібних кочових колективів» – найбільш відпорному у плані виживання – світогляд кочовика плекав і певний егалітаризм – з практиками прямої/військової демократії, і навіть анархізм – із зацікавленням індивідуалізмом та особистістю[20].
Більш того – «варвари» (і не самі лише кочовики!) та певне «занурення в анархію» взагалі вважаються кращим – порівняно із суспільствами з жорсткими аристократичними бар’єрами – ґрунтом для модернізації, зрозумілої як швидке і рівномірне зростання рівня цивілізованого життя[21]. До цього можна додати думку з «Великої історії всього» Д. Крістіана, що аграрні цивілізації не мають середнього класу (там 10 % багаті, а 90 % – бідні). У кочовиків це співвідношення не очевидне – рівень солідарності суспільства у них явно відчутніший (а отже – і «рівень щастя», який Крістіан визначав для домодерних аграрних держав-імперій як низькій, у кочовиків і козаків був суттєво вищим).
Не дивно, що якраз взірцеві кочовики – ногайці, які до всього ще й виразніше за інших татар пережили крах золотоординських ієрархій, з кінця ХVI ст. дають зразки прогресу егалітаризму[22]. «Чорний люд» (кара халк) тут все менше поважає аристократів-мурз[23]. До того ж нова супердержава ісламського світу – Османська імперія – також постачала приклади примату «особистих чеснот» над «родовими привілеями»[24].
Тому Михалон Литвин, автор першого ренесансного трактату про кримських татар (1550 р.), високо ставить «справедливість» їх суспільного ладу[25]. Система «хан – карач-беї – курултай» взагалі в очах річпосполитського спостерігача не виглядала аж такою відмінною від «король/великий князь – сенатори/ пани-рада – сейм/коло рицерське», тож швидкому і ефективному суду кримців можна було і позаздрити[26].
Навіть, традицію виборності монархів у Кримському ханстві добачали[27]. А простолюду подобалася «податкова справедливість» – фіскальний тиск у ханській державі був, дійсно, невисокий[28].
Отож ідея народу-війська – така важлива для модерної націобудови – мала у домодерних кочових практиках міцну точку опертя і противагу невійськовій (ринково-капіталістичній) еліті. Остання уходила за своєрідних колаборантів глобального світу-економіки, які руйнували один із шанованих традиційних соціальних ліфтів. Не дивно, що систему рангових маєтностей (забезпечення офіцерів-посадовців) та екстраординарних військових зборів козацькі революціонери калькували, ймовірно, саме з татарського Криму.
До речі, нове товарне хліборобство підривало «природну» войовничість (і реальну мобілізаційну кількість) знаті по обидва боки Великого Кордону – не лише польської/ християнської шляхти[29], а ось і турецьких/мусульманських поміщиків-тимаріотів з Балкан ХVII ст. Навіть більш осілі кримські татари втрачали хіть до війни[30] (ледь не мільйонний мегаполіс Стамбулу охоче купував місцеве зерно і продукцію тваринництва) і хани мусили все більше покладатись на військові таланти своїх останніх кочовиків – ногайців[31]. Можна згадати і те, що звільнення від військових повинностей українських євреїв (колоритних агентів нового порядку) – було найбільшою претензією до них з боку козацьких революціонерів[32].
Зверну увагу й на те, що деякі господарчі заняття даремно зазвичай виключають з кочової традиції. Ось, зокрема, рибальство було досить популярне в українських напівосілих кочовиків ще з кипчацьких часів[33]. І запорізькі чайки – човни, плетені з лози та покриті сиром’ятними шкірами – то ж типові для кочового світу каяки.
У поляків досі зерно гречки подекуди називають татаркою (про ординську сівбу хліба на Орелі, під Самарською Товщею у XV ст. також добре відомо). І якщо гречане борошно було основою козацької соломахи, то популярність кулешу трималася на тому, що первісно це страва з проса (зерна, що добре переносить степові посухи – тому ось у Буджаку татар дражнили просоїдами[34]).
З золотоординською спадщиною можна пов’язати (хоча, ясно, не винятково) і повагу до «людей дороги». Мова про козачків-гінців, козаків-конвоїрів[35], візників-чумаків[36] та поромників-лоцманів. Зрештою, і похідна їжа монголів – борц – далі живе у загальновідомій бастурмі.
Утім, зображення старосвітської України як країни волі і свободи, хоч і приємна, але неповна картинка[37]. Точнішим є порівняння українських реалій з екзистенційними «пограничними станами» людини – з оприявненням крайнощів-екстрем[38].
Бо ж і невільницькі (рабські) практики, які вже зникали у «цивілізованому» світі Заходу[39] (хоча і далі квітнули в його колоніях[40]), серед українців були живі і більш-менш повсюдні (особливо від них потерпали жінки[41]). Не дивно, що, за Евлеєю Челебі, у Криму середини ХVII ст. цілу українську невільницьку групу називали «копна» від коп/куп – багато (жінок-невільниць тут також часто звали просто «марія»). 29 % надходжень османської скарбниці від кримських портів у ХVI ст. давала торгівля рабами[42].
Так, тримати в неволі одновірця було вже моветоном (і вперше прямо, за незначними винятками, заборонено на українських теренах свіжими Литовськими Статутами ХVI ст.[43]), але на Великому Кордоні Європи[44] і чужовірців не бракувало. Проте, якраз сприйняття природності рабства[45], нехай і у варіанті регламентованого і частково обмеженого законодавчо кріпацтва, в Україні не знаходило розуміння[46] (такого собі російського Воронежу, який у XVII ст. функціонував як невільницький ринок, де донські козаки збували татарських бранців у легальні холопи, українці не знали[47]).
Від неволі/полону-рабства на українському Фронтирі не був застрахований ніхто, але то тлумачили як попросту нещастя (порушення природного стану) і гадали, що людина завжди мусить шукати шансу вийти на волю (повернутися до природного стану)[48]. Не сприймалося і спадкове рабство (патріархальне рабство-невільництво зазвичай передбачало звільнення рабів по смерті господаря). Можна навіть казати, що той хто змирявся із рабством – переставав бути українцем (чи, принаймні, пересувався у затінок ненормальності-маргінальності)[49].
Взагалі, для людини Фронтиру характерний жорсткий поділ світу на зони миру і війни, де поведінка різниться кардинально. «Чужинці» з подивом зауважували як про татар, так і про козаків-запорожців, що вони «вдома» дуже милі і гостинні люди, але за кордоном своїх обійсть ті народи знані різноманітними проявами жорстокості-злочинності.
Мало значення й розташування ранньомодерної України на межі з локальними світами-економіками – ще непідкореними європейським світом-економікою чи досить слабко інтегрованими до нього. Мова про зону ісламської цивілізації (в її турецько-татарських варіантах з фантастично містким ринком мегаполісу Стамбулу)[50] та Московію-Росію – з її сибірським тилом[51]. Вряди-годи це дозволяло компенсувати втрати від внутрішньоєвропейських криз підключенням до сусідських економік (вони також традиційно поціновували передусім українську худобу і вироби зі шкіри; з рослин – льон, а не зерновий експорт)[52].
Ось звіт про товари кримської торгівлі Полтавської полкової канцелярії за 1749 р.: «... В Крым отправляют скот рогатой и овцы, мехи лисьи, кошечи, заечи, бабаковые, тхоровые, сибирочьи [сибірка – різновид білки] и белочьи, масло коровье, курительный табак. Ис Крыму в Россию привозима бывает – меть [=мідь] красная, сафьяны красные и желтые, выбойка, сукно габинное, ладон [=ладан], бумага хлопчатая, сок лимонной, лимонне яблоки, пшоно сорочинское [=рис], вино крымское, синей камень [=лазурит?], орехи волоски и весовые дробные, финиги, изюм, рошки [=рожки, цукрові стручки, бобові плоди рожкового дерева], винные ягоды [=інжир/фіга], мыло турецкое, нашатырь». Окрім цього ввозили коней і військове спорядження (рушниці, шаблі, сідла), але з 1749 р. російський уряд оголосив заборону на торгівлю такими товарами[53]. Баланс у цій торгівлі був переважно на користь Криму (лише стабільний хлібний експорт через новоросійські причорноморські порти з кінця ХVIII ст. змінив такий стан речей). |
Зрештою, саме турецько-татарський відступ-«ісход» та більша інтеграція Російської імперії до європейського світу-економіки підірвала цей старий порядок[54] і знищила «добру стару» ранньомодерну/річпосполитську Україну[55]. І навіть емігрантські «релікти» старокозацького українства – мазепинці і запорожці – за останній прихисток мали якраз Кримське ханство та Османську імперію.
Плюс, нагадаємо, про звичайні прибутки з транзиту. Не секрет, що «східне» (географічно, власне, південне) купецтво весь цей час творить найзаможніші і найорганізованіші групи торгівців в Україні[56]. Звідси й слава традиційних для країни діаспор[57] – вірмен, греків, караїмів і, почасти, євреїв[58] (турки, татари і росіяни, замкнуті на свої імперсько-національні державні проекти, до кінця ХVIII ст. українцями, поза суто прикордонними територіями, сприймалися як немісцевий елемент – чужоземці[59]). Поруч із діаспорними групами з Заходу – німців, італійців, поляків – усі вони творили той специфічний «інтернаціонал» українського бізнесу, який за модерних часів сильно пригальмував націоналізацію буржуазії[60]. Світ ранньомодерного українського міста взагалі дуже мультикультурний і вряди-годи демонструє карколомні альянси та приклади співпраці.
Тут варто зупинитись на орієнтальному цивілізаційному складнику буття України. Ясно, він мав головним чином ісламську призму, хоча і не зводиться винятково до неї (християнство – особливо східне – також мало зі Сходом-Орієнтом численні пов’язання)[61]. Утім, конкуренція з цивілізацією Ісламу, то радше загальноєвропейська, чим суто українська ранньомодерна тема (причому – це тема часто-густо якраз про рух європейців навздогін за Азією).
Дійсно, люди великою мірою є тим, що вони їдять і носять[62] (он і, нещодавно, Ніл Фергюсон у «Цивілізації» проспівав осанну переможним джинсам і кока-колі). А якраз одяг і кухня[63] ранньомодерних українців виглядають акцентовано орієнтальними[64].
Ось і залежність від прянощів, яка на Заході Європи відступає вже у ХVII ст., в Україні зберігається довше. Так, коли західні європейці вже вступили в «еру кави, чаю і шоколаду», українці ще довго трималися збитню (гарячого напою з меду зі спеціями)[65].
Ще й садова культура (отой наш «садок вишневий коло хати») – а писано ж бо «будь-яка висока цивілізація розквітає в садах»[66] – в Україну тривалий час плинула саме зі Сходу[67] (першим садівничим успіхом місцевих німців-колоністів другої половини ХVIII ст. була картопля). Утім, чи такий статус «крайнього» (у-крайнього) – це «баласт» України, чи тут вона якраз «попереду Європи всієї» – то досить спірне питання (принаймні, мандрівникам-чужоземцям було часто тут комфортніше, ніж деінде).
Відсутність паритету у торговому балансі України і сусідів давала шанси на збереження і постійне відродження прямих грабіжницьких практик. Для кочових/напівкочових спільнот присутніх на українських теренах до кінця ХVIII ст. – це взагалі одна з природних і ефективних форм виживання (варіант редистрибуції-перерозподілення). Такі практики своєрідно вбудовувались у структури усіх трьох світів-економік, що стикалися на рівнинах між Сяном і Доном, породжуючи найколоритніше місцеве явище – козацтво (татарське, російське і власне найпотужніше – українське). Цікавим питанням є – чи відбиває зростаючу економічну перевагу Заходу явно більша і багатоплановіша історична роль в регіоні козаків-українців?
Мізерія внутрішніх резервів України перед лицем викликів Великого Кордону породжувала постійні заклики про допомогу до «тилових» спільнот (з центрів «своєї» цивілізації). Надія, що «ми не самі» та «ми важливі для світу» живила не одне покоління українських borderlanderів-прикордонників, знижуючи тут звичайні «пороги ксенофобії» (згадаймо кар’єри сілезця Претвіца-Претвича, італійця Ганнібала – слугу-козака князів Острозьких, француза Боплана, численних гайдуків-угорців, драгун-німців і шкотів-шотландців з загонів королівського «чужоземського автораменту» та приватних гвардій[68]). Папська вежа Кам’янця-Подільського, всуціль італізований проект Бару (навіть з назвою за родовими маєтностями королеви Бони в італійському Барі), численні менш знані оборонно-будівельні споруди архітекторів-італійців по всій України чи ось австрійські імператорські прапори та інші знаки-інсигнії запорожців середини 1590-х рр. – робили присутність Заходу тут вельми опуклою (це, до речі, зафіксував перший друкований вчено-латинський путівник по країні – С. Сарницького «Опис давньої і нової Польщі», 1585[69]).
Українські реалії – коли свідомо, коли не зовсім – але «підганяли» під «західний» досвід. Ось, зокрема, запорожців ще з кінця ХVI ст. порівнювали з мальтійськими лицарями, а 1622 р. М. Смотрицький у творі «Еленх» прямо допасував Мальту до Запоріжжя (останнє є прикордонним щитом Речі Посполитої так само як перша – щитом Італії)[70]. Взагалі, «козацький фортель» – у сенсі нестандартної адоптації-оптимізації чужого технологічного досвіду – то своєрідно український внесок до цивілізації.
У свою чергу, по всій Європі Україна у цей час знаходить «уболівальників», підживлює давні практики «хрестоносного руху» (власне у новому варіанті «ліги націй»), стає «міжнародним» питанням (симптоматичні регулярні порівнювання українських діячів з загальноєвропейським героєм християнського спротиву – албанцем Скандербегом). Численні проекти колонізації українських теренів – за рахунок ресурсів «внутрішніх» європейських країн (Німеччини, Франції, Голландії, Шотландії, Ірландії і т. д.) – не раз за період XVI-XVIII ст. спадали на думку багатьом інтелектуалам і спостерігачам-практикам, котрі пропонували їх різним річпосполитським урядам та світовій громадськості.
Нерідко вже і на інших ділянках Великого Кордону починають сподіватися на допомогу українців (див. зокрема газетні повідомлення-чутки 1638 р. про проект козацького флоту на іспанській службі проти Франції), подекуди, їх прямо беруть за приклад (згадай, гасло «Робімо як козаки!» повстання волоських сейменів 1655 р.). Зрештою, на повсюдну християнську солідарність могли завжди розраховувати і звільнені бранці, які поверталися з «бусурманського» полону – часто дуже звивистими шляхами через цілу Європу (супутньо утверджуючи стійку суспільну міфологію, що європейська співдружність країн – це простір свободи і волі, а світ ісламу – юдоль неволі).
[1] 1581 р. папському посланцю до Москви А. Поссевіно оповідали про особливий шик Дрогобича на Червоній Русі – тут для обряду хрещення дітей брали підсолену воду. «Польську» кам’яну сіль клали в овечих кошарах (вівці її постійно лизали) Єлісаветградської провінції 1774 р. (Гільденштедт) – як бачимо, чумацька «кримська» солончакова сіль їй не конкурент (ще й традиційний сезон кримського/нижньодніпровського соляного промислу досить короткий – липень-серпень). Причому, спочатку (див. ярлик кримського хана 1514 р. і договір польського короля з кримським ханом 1540 р.) чорноморську сіль до Києва, Луцька та інших міст возили не з Криму, а з Качибеїва – майбутньої Одеси (хоча з 1520 р. є і згадка, що і Дніпром з теренів ВКЛ за сіллю їздять – отже, ймовірно і нижньодніпровський промисел функціонував).
[2] Перша згадка, що сіль із-за московського кордону стала на Наддніпрянщині альтернативою довозу з Покуття відноситься до 1638 р. (час повстання Я. Острянина), див.: Кулиш П. Польско-казацкая война 1638 года // Отечественные записки. – СПб., 1864 (№№ 9, 10 =т. 156). – С. 526.
[3] Див. класичну працю: Федоренко П. К. Рудни Левобережной Украины в XVII-XVIII вв. – Москва, 1960. – 263 с. Про те, що основний контингент українських металургів походив з Правобережжя є цікаве свідчення 1782 р., коли лівобережні рудокопи повідомляли уряд, що їх предки «по большей части повыходили з области польской» (заохочені вольностями наданими за царським указом 10.ХІІ.1719 р.), див.: Пономарьов О. М. Розвиток капіталістичних відносин у промисловості України XVIII ст. – Львів, 1971. – С. 10. Станом на 1780-і рр. на Лівобережжі доволі архаїчні українські болотні рудні програли конкуренцію російському експорту заліза, відтак, або закривалися, або перетворювалися на прості млини. Цілком може бути, що то врятувало багацько лісу в Україні, бо на одну піч-домну щорічно необхідно було спалювати лісову площу 4 км у діаметрі. Щоправда, Я. Маркович 1798 р. звинувачував у лісознищенні винокуріння.
[4] На жаль, не маємо загальної праці на цю тему – хіба ось розділ у вищезгаданій книжці Олексія Пономарьова.
[5] Хоча, окремі винятки траплялися – ось ножі з Бару (міцність-гарт яких пояснювали властивостями води р. Рів) розвозили по всій Речі Посполитій (згадка Вердума з 1671 р.), а Я. Маркович в «Записках о Малороссии» (СПб., 1798) згадує про поставки особливої каолінової глини з с. Полошки під Глуховим на петербурзькі фарфорові заводи.
[6] Збірка польських прислів’їв 1629 р. знає і таке: «Кінь турок, слуга мазурок, шапка магерка, шабля венгерка». У XVIII ст. славні були австрійські (німецькі) мануфактурні коси, які сягали не лише Наддніпрянщини, але Дунаєм – через Румунію і Молдову доправлялися до татарського Криму і навіть до його кавказьких васалів.
[7] Можливо і раніше (просто у джерелах – то т. зв. млини із ступними колами чи ступними колами з фолюшами). Ось 1636 р. недалеко Лубен (район с. Тишки на р. Удай) мельник отримав дозвіл на будівництво млина на 4 борошняні кола, 2 ступних і 1 «фолюшовий».
[8] Назва фолюш (folusz) свідчить, що то умовно «річпосполитська технологія». В українському млинарстві взагалі був сильний «польський транзит». Так, т. зв. лодейні (човнові) млини на Дніпрі, за Гільденштедтом 1774 р., будують і продають «поляки». А ще у 1650-х рр. були польські нарікання на козацьких повстанців, що вони в походах на захід забирають з собою металеві деталі з млинів.
[9] До речі, перші такі проекти в Україні знані на Слобожанщині – Глушківська суконна мануфактура (1719-1727 рр.) під Білопіллям (тоді Путивльський уєзд). А на Гетьманщині 1751 р. гетьман К. Розумовський виділив 1 тис. руб. голландцю фон-Акеру (купцю Яну ван Акеру?) на облаштування у його маєтностях (під Батурином) суконної (і парусної) фабрики. Але центром виробництва сукна в імперії була Москва (Україну згадували хіба через клімат – ось французу Антону Гамбету 1749 р. дозволили відкрити шовковичний завод під Києвом на пару із фабрикою штофних тканин під Петербургом). Знаком успіху суконних мануфактур є зникання по українських містах наприкінці ХVIII ст. окремих цехових корпорацій ткачів.
[10] Кулиш П. История воссоединения Руси. – Т. 3. – С. 153.
[11] Пейссонель згадував, що «руські» льняні полотна жінки у ногайців уживають на хустки, а чоловіки на пояси.
[12] Жучки (дубова кошеніль жила у корі дубів, польська – на корінні суниці) з яких отримували червоногарячу барву тканини. З появою у ХVI ст. конкуренції мексиканської кошенілі (жучків з кактусів) промисел підупав.
[13] У тому що сіврюки – то квазиетнічна група, яка взяла ім’я від києворуських сіверян маю сумнів (у кращому випадку тут трапилося накладання давнього і нового смислів).
[14] Вердум, який відвідав Галичину і Поділля 1670-1672 рр., писав, що селянки з України краще за польок вбрані. Шати українок радше міщанські, аніж селянські. Так би мовити, село в Україні – більше ніж село!
[15] Наодинці селянство має схильність до модернізації за тоталітарними, а не демократичними взірцями, див.: Мур-младший Баррингтон. Социальные истоки диктатуры и демократии. Роль помещика и крестьянина в создании современного мира. – Москва, 2016. – 682 с.
[16] НБУВ. ІР. – Ф. VIII. – Спр. 539. – Арк. 95-96, 242-242зв., 310.
* Кухва, куфа – велика бочка (≈37 відер, найчастіше бл. 271 літра). Покуховне – податок за продаж алкоголю на місці.
** Скатне – податок на вивіз продукції.
[17] Див. тексти Якова Хонігсмана, Наталі Яковенко та Френка Сисина на сайті «История евреев Украины. История Холокоста»: http://holocaust-ukraine.net/ru/razdel_i.htm
[18] Галичина-Руське воєводство вважається українським ранньомодерним регіоном з найбільшою щільністю єврейського населення.
[19] Зверніть увагу на опис показової самоліквідації власного господарства гетьманом Тарасом Федоровичем (старшини татарського походження, героя повстання 1630 р.). 1635 р. (у Каневі?), коли козаки-реєстровці відмовилися підтримати його повстанські плани, він «гетманство здал да двор свой зжег и животину побил и пчелы подрал» і втік із приятелями до степів Лівобережжя – на р. Самару (а згодом пішов на терени під московським контролем – Слобожанщину і Дон).
[20] Охочі до субстантивізму (як методу економічної антропології, що акцентує на культурній обумовленості економіки) критикують застосування вестернізованої понятійної системи координат до спільнот кочовиків, але такі змішані феномени, які маємо в ранньомодерній Україні, підштовхують більше до підходів формалізму (з його вірою в універсальну перекладальність економічних практик). Оскільки на річпосполитському просторі тон задавав все таки західний «натиск на Схід», саме до його соціокультурних практик мусили пристосовуватися і наявні кочові традиції. А на Заході XV ст. індивідуалізм стає новим цілком окресленим трендом, див.: Мортимер Я. Века перемен… (розділ про XV ст. параграф «Індивідуалізм»).
[21] Мак-Нил У. Восхождение Запада. – С. 852-853. Підозрюю, що «відкриття варварів» – це ранньомодерна предтеча «відкриття народу-простолюду» за часів Модерну. В обох випадках йшлося про певну «культурну революцію».
[22] Історична соціологія давно завважила, що «відмираючі класи можуть зробити вирішальний внесок в уявлення про свободне суспільство» (Барінгтон Мур-молодший).
[23] Російські інформатори писали: «улусных черных людей большие родства мурзам непослушны», «те улусные люди позабогатели и мурз не слушают, делают и ходят по своей воле, как хотят», «улусные люди мурз не слушают и ставят их ни во что», «а сильны мурзам улусные чорные богатые мужики и мурз они не слушают», див.: Посольская книга по связям России с Ногайской Ордой (1576 г.). – Москва, 2003. – С. 76 (коментар В. Трепавлова, посилання на: РГАДА. ф. 127, оп. 1, 1625 г., спр. 1, арк. 58, 61, 85, 86). Власне, і звернення «усі руські люди» знане тоді якраз у лексиконі кримських ханів (див. ярлик, писаний до Києва 2.VII.1507 р.).
[24] Про можливості і сильні сторони османських інституцій (зокрема їх прагматизм) див.: Памук Шевкет. Институциональные изменения и экономическое развитие на Среднем Востоке, 700-1800 // Кембриджская история капитализма. Том 1. Подъём капитализма: от древних истоков до 1848 года. – Москва, 2021.
[25] Високу досконалість ісламського права християни визнавали нерідко – добре відомий приклад англійців XVIII ст. в Індії. Розвинуту монгольську систему штрафів (див. Степове Уложення XVII ст.) правники також поціновують. А ось Пейссонель-1755 зауважував ще й, що татарський суд справедливіший і непідкупніший за турецький.
[26] Англієць Дж. Пейтон 1598 р. досить високо оцінював вправність кримських ханів у «монетарній політиці» (монополія у справі биття монети і заборона вживання інших валют давала ханському скарбу неабиякий прибуток). Він також згадує про досить помірне оподаткування в Криму (з акцентом на природні збори – ось наприклад, по коню для хана від кожної криниці-джерела).
[27] Про те, що Кримське ханство є володінням цілого правлячого роду і було колись виборним панством (аж доки хан не стяв усіх рівних собі) згадує ось Пейтон.
[28] За Пейссонелем-1755, в татарському Криму немає кріпацтва (а невільники-бранці не такі вже і численні). І вільний васал-орендатор на землях мурз-аристократів сплачує лише десятину від зерна і меду, а з худоби – із розрахунку 5 голів від 100-голівного стада. Так, бували ще і непрямі та екстраординарні збори, але, за мірками старосвітської економіки Європи, то вельми скромне оподаткування.
[29] Ще той таки Пейтон характеризує людність Польської Корони як радше вояків (прямих і простодушних), аніж бізнесменів (метких і далекоглядних). Він згадує, щось ось терті у торгових справах італійці звично примовляють, що «я не є поляком» у сенсі «мене не обманеш». Але додає, що як стали нещодавно поляки частіше їздити на Захід, ситуація та вже змінюється.
[30] Хоча торговля у татар – то справа простолюду і чиновників-держслужбовців, родовиті мурзи гідною справою її не вважали. Для останніх коні, війна і полювання – ось справді гідні заняття.
[31] Після розгрому 1595 р. румунським героєм Міхаєм Хоробрим турецької формації іррегулярної легкої кінноти (акінджи) і для турків татарсько-ногайська присутність на дунайському (угорському) фронті стала критично важливою. Цілком може бути, що українське Лівобережжя так швидко посунуло в степ у першій половині ХVII ст. саме через пересування ногайців на нижній Дністер і Дунай. До речі, ногайські татари зовсім не нездари як хлібороби – у Буджаку, за Пейссонелем, у ХVIII ст. і їх збагачував зерновий експорт.
[32] Власне, козацькі революціонери тут неоригінальні. Ось такий «стовп» Речі Посполитої та визнаний експерт з українських питань як князь-магнат Юрій Збаразький 8.VI.1626 р. зауважив: «Нічого не було б так рятівнішого, якби ж то старости самі жили на Україні, маючи при собі військові загони; особливо ті, котрим це вік дозволяє, а ті, що вже старші, тримали б, у крайньому разі, таких підстарост, які б вповні відповідали своєму місцю; тому що – з міркувань зменшення витрат – вони уже ту Україну так заповнили євреями, що я вважаю це справою не лише небезпечною, але і сорому гідною. Не тільки в такій близькості від неприятеля (ще й якого неприятеля!), але навіть якщо б ті староства біля Познані або Калішу знаходилися і тут було б ганебно мати підстаростами євреїв», див.: Жукович П. Н. Кобринский договор и Торунський сейм 1626 года // Христианское чтение. – 1910. – № 1. – С. 25.
[33] З ХІІІ ст. відомі кипчацькі домонгольські поховання, де традиційного коня замінено на рибину, див.: Єльников М. Золотоординські часи на українських землях. – Київ, 2008. – С. 88. А 1421 р. Жильбера де Ланноа якійсь татарський васал Вітовта у селищі на переправі в низов’ях Дніпра (Тавань?) також частував рибою.
[34] Власне, вже Пейтон 1598 р. в описі татар зауважував, що ті замість хліба вживають просо розмочене у молоці і воді. Про те таки просо як основний злак для мешканця кипчацького степу писав ще єгипетський енциклопедист ал-Омарі (аль-Умарі, 1301-1349).
[35] У Жаботинському і Кам’янському ключах 1784 р. з прибутків-інтрат виключалися «козаки, які використовуються для послуг і конвоїв», отже супровід на шляхах – то традиційне заняття козаків.
[36] Про те, що «фурманити» – то звичайне заняття татар у ВКЛ є згадка 1565 р., див.: Русская Историческая Библиотека. – Т. ХХХ: Литовская Метрика. Отделы 1-2. Часть 3: Книги Публичных Дел. Т. 1. – Юрьев, 1914. – Стлб. 360.
[37] Хіба що тлумачити волю-свободу як зрівнялівку. «Чотири вершники урівняння», за австрійцем Шайделем, а саме 1) війна (з масовою мобілізацією); 2) трансформаційна революція; 3) розпад держави; 4) летальні пошесті – справді, мали «стайню-прив’язь» у ранньомодерній Україні. Ширше див.: Шайдель Вальтер. Великий уравнитель. Насилие и история неравенства от каменного века до ХХІ столетия. – Москва, 2020. – 550 с. Але і образ «кривавих земель» для ранньомодерної України має свою специфіку, бо Фронтир нерідко практикував дозоване насилля. Ось 1545 р. дніпрові козаки на 32 човнах (себто десь 600 вояків) захопили турецький Очаків. За реєстром шкод, вони при штурмі замку вбили 6 захисників, поранили 4, у місті загинула 1 особа, полонили 22 татар з родинами та 11 інших очаківців (більшість швидко викупилися), решту лише пограбували. Отже, людські втрати, особливо серед умовно цивільних, не були катастрофічними.
[38] Є цікавий анекдот зі збірки «З новинами торба кур’єрська, знайдена у Наливайків» (1645) – спомин про життя «на Україні в Кодаку». Оповідач визнає, що то «край дуже веселий, повітря здорове, вода солодка», але сняться йому там страшні сни (про бій з дияволом, про перевертнів тощо). Дико-магічна Україна – земля порогу-межі – відчутно тисне на нерви умовній цивілізованій людині! Власне, у ранішій збірці польських прислів’їв 1629 р. було і таке «Bywszy w Ruśi, do domu muśi / Бувши в Русі – додому мусиш іти» (себто поляк в Україні і Білорусі хіба тимчасово – для нього це чужина). Зрештою, у крайнощах українці крайні хіба для поляків, а для дальших чужинців і ціла Річ Посполита – то місце розгулу пристрастей, всіляких варварських надмірностей не гідних «цивілізованої людини» (див. розмисли західного німця Вердума 1670-1672 рр.).
[39] Є версії, що то наслідок «постчумного» світу, який давав поріділому простолюду більші шанси на заробіток і добробут.
[40] Ось і 1671 р. на Поділлі «західна людина» – драгунський підполковник-люксембуржець – «з вінницької здобичі» купила за дукат «козацького хлопчика» і подарувала іншій «західній людині» – німцю Вердуму.
[41] До речі, попри традиційну вразливість жіноцтва щодо невільництва, українські ранньомодерні екстреми подарували історії і цілу низку нестандартних жіночих образів – султанш Роксолану і Хатідже Турхан (Надія з Поділля), рокових цариць Олену Глинську і Марину Мнішек; снайпершу-козачку з війська Я. Острянина 1638 р. та інших українських амазонок – жінок-войовниць; шерег шанованих козацьких ворожок (до речі, ще раніше мати О. Глинської – Ганну – росіяни також підозрювали у чаклунстві); зрештою, описаних Бопланом наречених, які самі сватають собі чоловіків.
[42]КінґЧ. Історія Чорного моря. – C. 144 (посилання на: An Economic and Social History of the Ottoman Empire / Ed. by Halil Inalcik and Donald Quataert. – Cambridge, 1997. – Vol. I. – P. 283).
[43]Ідея загальнохристиянської солідарності у справі звільнення одновірців вкорінюється, можливо, під італійським впливом (папський католицький Рим був у цьому послідовний). Зокрема, ще на початку ХV ст. генуезці брати Сенарега, які купили у татар маленьке укріплення на нижньому Дніпрі (Леріки/Локум Ілліко, на місці Олешок), надавали допомогу-притулок християнам-втікачам з татарського полону – згодом цю функцію на цьому ж місці успадкує козацьке Запоріжжя. Зрештою, навіть Московське царство з 1551 р. почало практикувати т. зв. «полоняничні дєньги» (податок на викуп християнських бранців-співвітчизників, регулярним він став уже з 1580-х рр. і збирався аж до 1679 р.). Утім, по той бік Великого Кордону ситуація була схожа, бо іслам також не вітав рабства одновірців. Щодо антирабської налаштованості козаків цікаве свідчення д’Асколі 1634 р. – той писав, що козацьке захоплення судна на морі закінчується винищенням наявних мусульман, а християн відпускають за викуп, але тільки якщо вони не мають невільників (таких вбивають разом з бусурманами). Прикметна і компромісна практика зі зводу прав львівських вірмен 1519 р., де мовилося, що християнин християнина, за старим законом, тримати в неволі міг не більше 6 років, а за новим те дозволяється лише доти, доки невільник сплачені за нього гроші не відпрацює.
[44] Термін Великий Кордон історики-ранньомодерники звичайно застосовують до смуги, що розмежовує християнську та ісламську цивілізації, але й ділянку кордону Речі Посполитої з Московією-Росією зручно вивчати у такій самій системі координат. До сучасного історіографічного дискурсу України термін вже добре вписаний, див. зокрема: Леп’явко С. Великий кордон Європи як фактор становлення українського козацтва (XVI ст.). – Запоріжжя, 2001.
[45] Ймовірно, найкраще відмінність між черкасами-українцями і черкесами-кавказцями проявляється саме у ставленні до рабства. Черкеська данина хану одноплемінниками і змагання козаків за звільнення невільників – то діаметрально різні поведінкові стратегії.
[46] Тут також ймовірний вплив ісламського права, яке джерелом рабства вважало фактично лише військовий полон і не сприймало невільницький стан за вічний. Зрештою, рабів-військовополонених знає тоді навіть футуристична «Утопія» (1516) англійця Т. Мора.
[47] Боплан згадує, що у заморських походах запорожці беруть у неволю малолітніх турчат. Їх або тримають як слуг, або дарують вельможам Речі Посполитої. Утім, це історія більше про дитячу неповноправність, чим про класичну работоргівлю.
[48] Цікавими тут є справи «пошуку малоросіянства» особами, які були за межами України закріпачені російськими поміщиками XVIII ст. Царський уряд на найвищому рівні (у Сенаті) фактично визнавав, що українець не може бути кріпаком. Тому «катерининська кріпаччина» з 1783 р. як українську реакцію отримала украй саркастичну «Оду на рабство» В. Капніста.
[49] Думка О. Галенка, що козаки – то військові раби монголів, мені чужа. То явне пересмикування фактів – екстраполяція-поширення патріархально-невільницького статусу молоді («джура» у перекладі «раб»; «домочадці» – слуги і молодші родичі – також залежні від господаря) на всю, справді по-своєму субалтерну (підлегло-служилу), спільноту (козаки назагал часто окреслювані як «юнаки», «молодці», але рабство повноправного козака – це завжди девіація-порушення норми).
[50] В українській народній пісні співалося – «Ти, земле Турецькая, віро бусурменськая! || Ти єсь наповнена сріблом-златом і дорогими напитками!».
[51] Зрештою, і Османська імперія, і Московське царство були і на ХVI ст. «відкриті» для європейського світу-економіки, але до ХVIII ст. це ще не була реальна взаємозалежність.
[52] Прикметно, що якраз напередодні Козацької революції середини ХVII ст. – з 1620-х рр. – у Речі Посполитій почався тривалий (аж до середини ХVIII ст.) спад прибутків від західного експорту (зерна – через Гданськ і худоби – через Вроцлав), див.: Валлерстайн И. Мир-система Модерна. – Т. ІІ. – С. 157-161. Отже для України – цього «героїчного часу» її козацтва – значення торгівлі з Кримом і Туреччиною (найкоротша траса зі Львова до турецьких володінь – наддністровський Волоський шлях якраз 1642 р. названий Золотим), а також із Московією-Росією мало суттєво зрости. Не дивно, що вже на початку Козацької революції – у липні 1648 р. – Б. Хмельницький уклав угоду про вільну торгівлю для українців у турецьких володіннях по всьому Чорному морю. Крім того, за нею, турки мали збудувати і спеціальні порти у гирлі Дніпра та Пд. Бугу для торгу з Україною.
[53] Тищенко М. Нариси історії торговлі Лівобережної України з Кримом у ХVIII ст. // Історично-географічний збірник. – Т. 2. – Київ, 1928. – С. 103. Про товарну структуру торгівлі цілої Речі Посполитої ХVI ст. див.: Rybarski Roman. Handel i polityka handlowa Polski w XVI stuleciu. Rozwój handlu i polityki handlowej. Tablice i materiały statystyczne. – Oświęcim, 2015.
[54] Бродель і Валерстайн наочно показали як з часом (починаючи з XV ст. і до ХІХ ст.) неухильно зростає розрив між центром (Західною Європою) і периферією (Східною Європою) в межах світу-економіки.
[55] Валерстайн вважав, що тривалий опір (із взоруванням на Західну Європу – центр світу-економіки, а не Східну Європу – його периферію) убезпечив Росію-Московію від колонізації – надав їй не периферійний, а напівпериферійний статус на кінець раннього модерну (Османською імперією він цікавиться менше, але зауважує її значну подібність до російського прикладу). Згодом – у 2-й половині ХVIII – на початку ХІХ ст. це навіть забезпечило ривок державної (імперської) потуги, коли регіональна «наддержава» стала основним агентом-посередником світового економічного порядку (світ-системи) у «своєму» регіоні (сюжет добре представлений Валерстайном не лише на російському прикладі, див.: Валлерстайн И. Мир-система Модерна. – Т. ІІІ: Вторая эпоха великой экспансии капиталистического мира-экономики, 1730 – 1840-е годы. – Москва, 2016. – С. 160 і наступні).
Але ціна цього вибору для московського суспільства була висока, бо – за конкуренції неекономічними методами – прийшлося жорстко згуртуватись навколо царя та його владної вертикалі. Українська дилема, за такої теоретичної «рамки» – між колонією центра і колонією напівпериферії. І вибір на користь 1-го варіанту, зрештою, очевидніший (тут ще можливе зростання зі збереженням самобутності плюс – доведено – добробут простолюду периферії був вищим, аніж на напівпериферії, змореної програмою «наздогнати і перегнати»; у 2-му ж варіанті і стеля зростання нижча, і вимагає воно практично повної асиміляції). Отже, російська влада в Україні завжди трималася здебільшого на прямому примусі й усуненні самої ідеї існування альтернативи (утім, не виключаю тут і пояснювальної моделі, за якою держави центру світу-економіки на середину/кінець ХVII та ціле XVIII ст. так «перенапружили» східноєвропейські колонії-периферії, що вони не проти були й сховатися, до часу, під парасольку напівпериферійних імперій, де колоніальні практики ще не набули досконалості). Про специфіку раннього російського колоніалізму див.: Ходарковский М. Степные рубежи России: как создавалась колониальная империя. 1500-1800. – Москва, 2019. – 352 с. (хоча цікавий українцю кримський напрямок представлений тут вибірково).
[56] Це суттєво відрізняло Україну від Польщі, де Гданськ-Данциг і балтійські торгівельні інтереси були поза конкуренцією. Чорноморська зорієнтованість для українських теренів взагалі традиційна і далеко старша за Річ Посполиту та її візію економічного розвитку регіону. Цікаво, що і перша спроба «транснаціональної» бізнез-корпорації (голландської) у 1740 р. знайти собі постійного представника на Гетьманщині (полтавського купця Герасима Максимовича) вийшла з контори в Константинополі.
[57] Вважається, що всяка «упорядкована громада» має більші шанси на збагачення.
[58] Як уже мовилося, у ХVI ст. суттєво зріс потік єврейських мігрантів з Заходу, а не Сходу. Про «рейтинг» діаспор був тоді цікавий львівський вислів: «Де приходить один грек, там плаче п’ять євреїв. Якщо ж однак прийде вірменин – плачуть і греки, і євреї» (у вірмен тоді була перевага із доступом до ринків багатого Близького Сходу).
[59] Хоча, щодо татар я не буду категоричний – їх роль помітна у ХVI ст. (коли спільна золотоординська спадщина була ще свіжа), у ХVII ст. траплялися яскраві періоди і анклави козацько-татарського союзу-симбіозу (аж до проекту Ханської України), а з середини ХVIII ст. кримці почали робити досить успішні кроки, аби «підключитись» до українських шляхів у бік загальноєвропейської економіки (ось 1742 р. на татарську худобу вже чекав Вроцлав, а запорожці того часу ставали для Кримського ханату зручними торгівельними агентами).
[60] До речі, певний «антимеркантилізм» Речі Посполитої (сприяння не своїм, а чужоземним західноєвропейським купцям), аналізуючи ситуації ще на середину ХVI ст., історики економіки відзначали давно, див.: Валлерстайн И. Мир-система Модерна. – Т. І. – С. 375, 397 (посилання на поляка Маріана Маловіста). Зрештою відомо, що король Сигізмунд-Август 1550 р., переконаний у благотворності конкуренції, відмовився (за себе і за своїх спадкоємців) від створення будь-яких торгівельних корпорацій-монополій. Отже, антимеркантилізм – це також річпосполитська спадщина України?
Власне, і меркантилізм на сході Європи – це «національне» запозичення, за взірцем Голландії. Запанував він тут лише після 1720 р., див.: Арриги Дж. Долгий двадцатый век. Деньги, власть и истоки нашего времени (розділ «Другий [голландський] системний цикл накопичення»). Тому не дивно, що проблематика формування самодостатнього «національного ринку» має на той час формат Російської імперії чи цілої Речі Посполитої, а не власне України. А найвиразнішо національною верствою буржуазії в Україні стали промисловики (виробники і продавці місцевої сировини), а не торгівці і фінансисти.
До речі, дослідники меркантилістської політичної економії зауважили її антипатію до моральних економік [де релігія визначає економічні норми], місцевих військових і/або аристократичних властних структур, а також до феодальної відданості і привілеїв. Тому антимеркантилістський вибір шляхетської Речі Посполитої власне цілком послідовний.
[61] Одною з наріжних ознак ісламу є відсутність церковної ієрархії. Українське православ’я також знане як слабкоцентралізоване явище (особливо у порівнянні із католицизмом чи православними сусідами у Москві).
Іншою виразною рискою ісламу є дистанція між суспільством і державою (союз купців і простолюду проти чиновників). В ранньомодерній Україні також маємо примітний народний скепсис та іронію (нерідко з акцентом на чужорідності) щодо шляхти з її показухою. А явище українських городових козаків (козаків-міщан) досить сильно нагадує османський союз XVII-XVIII ст. городян з яничарами проти султанської влади і спільнот іновірців.
[62] Популярний афоризм про те, що «люди є тим, що вони читають» – дає в ранньомодерній Україні інший розклад, але він тоді усе таки більше про еліту (письменних).
[63] На жаль, попри свіжі зусилля О. Сокирка (див. його «Кулінарна мандрівка в Гетьманщину» (2021)), староукраїнські мода і кухня – то ще дуже слабко опрацьовані теми. Чогось на кшталт – Ревель Жан-Франсуа. Кухня и культура: литературная история гастрономических вкусов от Античности до наших дней. Екатеринбург, 2004 або SchubertErnst. Jedzenie i picie w średniowieczu. Toruń, 2019. – в Україні не маємо.
[64] Цікаво, що навіть американські «харчові мігранти» – кукурудза та квасоля в Україні ХVIII ст. знані як турецька пшениця і турецькі боби відповідно (їх сюди волохи-молдовани занесли). Інший всім відомий рослинний мігрант – тютюн, до речі, також мав в українців смак східної (турецької) звички. І перець вони також звали турецьким (причому, для української кулінарії перчення було критично важливим – ось француз Боплан писав, що тут перець їдять, як у нас горох). Утім, з «американцями» плуталися й інші європейці, серед яких теза екзотичне = турецьке також здавна популярна.
Крім того, поширеність молокопродуктів у раціоні українців явно близька до кочових практик (ось вареники з сиром поляки досі «пирогами руськими» кличуть, а були до того і «сирник український», і «бринза волинська» з козиного молока).
[65] Про «середньовічні» прянощі і «новочасні» каву і чай див.: Шивельбуш Вольфґанґ. Смаки раю. Соціальна історія прянощів, збудників і дурманів. – Київ-Львів, 2016. – 256 с.
[66] Делюмо Ж. Вказ. праця. – С. 314. Хоча Вердум, який 1670-1672 рр. відвідав Галичину і Поділля, писав, що українці і поляки мають мало садів, бо не дуже охочі до такої акуратної роботи. Краща справа була з городиною – ось про Шаргород він навіть занотував, що це місто славне своїми динями на всю Правобережну Україну. Тоді вже траплялися і елементи зоопарку. Як пише Юнкер 1737 р. про Лівобережжя, «багаті козаки» для власного задоволення тримають павичів і журавлів, а у полковника Г. Галагана в Прилуках він бачив чорних курей, схожих на персидських. 1762 р. гетьман К. Розумовський купив через запорожців у Криму кілька білих верблюдів.
Рідкість українських садів за Раннього Модерну породила і кумедну історію 1789 р. Тоді «потьомкінський сад» у Кременчуці (висаджений 1785 р., мав яблуні, груші, волоські горіхи і виноградні лози) викопали і перевезли до новозакладеного Катеринослава.
[67] Культ «східної» деревини плинув і з християнських традицій. Згадайте кипарисні хрести – окрасу українських церков. Популярні були і фахівці з Балкан – ось 1758 р. сербів-емігрантів Петра і Степана Войновичів відправили «для примноження і розведення виноградних садів» до Києва.
[68] Нерідко говорять про мілітарну революцію 1500-1800 рр. як складник «вивищення Заходу». Так ось Україна мала тут можливості черпати з першоджерел (а іспанський міністр ще 1559 р. заявив – «мистецтво війни тепер таке, що треба перевчатися щороку»). Власне, та революція і покінчила із давньою перевагою кочовиків у бою на відстані – вогнепальна зброя дозволяла значно менш підготовленим стрільцям (недаремно в Україні рушниці звали самопалами) належно опонувати лучникам (навчити яких зовсім не легко).
Класична формула цієї революції (вогнепальна зброя+фортеці) знана італійському спостерігачу з 1634 р.: «…поляки побудували по всьому татарському кордону фортечки, що звуться паланками (palanche). Як тільки мешканці околичних поселень дізнаються про наступ татар, а вони завжди бувають про те повідомлені, навіть коли ті просто йдуть повз, то зі своїми пожитками уходять у ці фортечки, так що татари не лише не можуть полонити їх, але самі залишають на місці [вбитими] багатьох своїх же». Кримці кажуть: «король – усе вогонь», себто на землях Корони їх повсюдно зустрічають вогнепальною зброєю, тому татари ладні вже забути туди дорогу», див.: Описание Чёрного моря и Татарии, составил доминиканец Эмиддио Дортелли Д'Асколи, префект Каффы, Татарии и проч. 1634 // ЗООИД. – Т. XXIV. – Одесса, 1902. – С. 116.
[69] Його українські фрагменти див.: Вирський Д. Річпосполитська історіографія України (ХVI – середина ХVII ст.). – Київ, 2008. – Ч. І. – С. 175-214; Ч. ІІ (Додатки). – С. 41-118.
[70] «Бо запорізький вояк для славного Польського королівства супроти пограничного неприятеля – то так як мальтійський для Волоської [=Італійської] землі: стоїть в поважнім порядку і відважних кавалерів вітчині нашій дає». Я кажу «підігнав», бо раніші західні спостерігачі акцентували на «міжнародності» Мальтійського Ордену. У їх порівнянні-прирівнянні мальтійців-ветеранів хрестоносного руху із запорожцями був наголос на образі «суміш народів» (більше християн загалом, чим представників своєї держави-нації). А ось українському популяризатору, як бачимо, йшлося про образ прикордонників-захисників країни-вітчизни.