У «вимірах економіки» Річ Посполита – це перший дер­жавний лад на українських землях, який функціонував в умо­вах ранньмодерного «феодального капіталізму»[1]. Ос­танній фунда­ментально відріз­нявся від класичного феодаліз­му середніх віків феноменом «примусової праці на ринок»[2]. Ло­кальне (україн­ське) суспільство уперше стало жити як части­на світу-економіки і напрацьовані тоді алгоритми міцно засіли як на свідомому, так і несвідомо-рефлекторному рівнях його світо­сприйняття[3].

Так, уперше усталилися територіальні кордони України, котрі згодом зміню­валися досить обмежено (і зазвичай тільки на фронтирно-степовому півдні і сході, які, таким чином, лише вступали до простору світу-економіки)[4]. Саме Люблін-1569 за­безпечив міц­ність отої «зустрічі Русі з Руссю»[5]. І з цього часу можна говорити про стабільне ядро, про український «гінтер­ланд» – за віссю Галичина-Наддніпрянщина[6], Львів-Київ або Львів-Луцьк-Київ[7] (у чомусь – це відродження кращих/уявних часів Галицько-Волинського князівст­ва/Королівства Русько­го[8]).

Звідси і відчута сучасниками потреба у новому географічно-політичному терміні. Спочатку з виокремленням із простору давньої Русі – за історично-юридичною тра­дицію коронного краю (rex patronorum) – Русь Червона, Русь Біла. А згодом, і витвір з акцентом вже на сучасному (презентист­ському) «ново­робі» – Україна[9] – з цілком революційною легітимацією за правом сили («через шаблю здобуте право»)[10].

Величезні колонізаційні можливості – спільна риса ціло­го простору Речі Посполитої (815 тис. км² – майже 2,5 сучасних Німеччин) – на українських теренах були чи не найбільш виразні. Згадаймо байки Меховіти і Ботеро про Поділля, що тече моло­ком і медом[11], де і дрючок, встромлений в землю, розкві­тає[12], а сіяти можна раз на два роки – бо із того зерна, що обсипалося незібраним, на 2-е літо теж буде врожай. Не проми­немо і анекдоти, що за Любліном – вже Індія[13], а від Білої Церкви – «за Погребищем[14]» – «Новий Світ»-Америка[15].

Але досить рідке населення (навіть загалом – десь 1:10 у відношенні до неукраїнської частини Речі Посполитої[16]) потребувало мотивації і соціальних гарантій[17]. «Анналіст» П. Шоню коло­ритно назвав українців («напівосілих козаків») швидше союз­никами, аніж підданими Речі Посполитої[18].

Звідси екстремально високий відсоток шляхетства-лицарст­ва[19], а також і міщанства з великою мірою аграрних[20] чи радше аграр­но-мілітарних міст-укріплень (близьких до формули «ко­лектив­ного феодала»). Ось від міщан волинського Красилова постанова 1615 р. вимагала повсякчас тримати у господі «руш­ницю, два фунти пороху [= бл. 1 кг] та дві копи куль [=120 шт.]», а міщанська корпорація наддніпрянського Перея­слава, за королів­ським актом 1633 р., мала брати участь у пос­политому рушенні шляхти[21].

Звідси таки і поширеність екстраординарних монопо­лій (як ось право складу, яке дозволяло диктувати ціни заїж­джим куп­цям у ключових містах-метрополіях – Львові, Луцьку і Києві, а з 1594 р. ще й Кам’янці-Подільському). Звідсиль і значне розповсюджен­ня перехідних «станів» (слуги-бояри, козаки, етнічний бізнес і т. д.), які також моде­лю­вали себе як причетні до «приві­лейованих»[22]. Плюс впровад­жен­ня цивілізаційних новинок (рим­ське чи то західне цивільне пра­во, ренесансна просвіта «сімох вільних мистецтв»[23], книгодрук і вченість, європей­ський експорт речей і технологій).

На­віть «експортовані» з внутрішніх районів Речі Поспо­литої кріпа­ки (спосіб, який Валерстайн вважав особливо ефек­тивним для запровадження кріпацьких практик на новоколоні­зовані території Східної Європи) до середини ХVIII ст. мали змогу користу­ватись т. зв. «слободами» (багатолітнім – бувало і до 30 років – звільненням від податків, іноді із перспективою стати міщани­ном)[24]. А по спливанні терміну останніх норовили пере­бігти до нового власника на нову «слободу»[25]. Гадаю, навіть участь залежних селян у Козацькій революції середини ХVII ст. мала на меті досягнення-відновлення саме цього «ста­ну слобо­ди»[26] (за яку тепер сплачено власною кров’ю)[27].

Не дивно, що, наприклад, панщина на українській Над­дніпрянщині і з’являється вже аж у ХVII ст.[28], і до початку – сере­дини ХVIII ст. вона не виходила за межу 2-х днів відробітку на тиждень[29]. Себто, йдеться про менше ¹/₃ річного робочого часу.

Загалом, хлібний варіант «ресурсного прокляття» і «колоні­ального моноциклу» з його фільварками-помістями (ве­ликими ринково­орієнтованими сільськогосподар­ськими підпри­ємства­ми) та т. зв. 2-м виданням кріпацтва[30] наступав в Україні по­вільно. Остаточно запанував він тут вже аж у 2-й половині ХVIII ст.[31] (підпертий російськими багнетами, а не річпоспо­лит­сько-сарматськими шаблями[32]). Цікаво, що на той час припало і нове економічне явище – пів­денноукраїнський варіант вибухо­вих бумів фронтирів західно­го світу-економіки кінця ХVIII-XIX ст.[33].

Перед тим – власне від ХVI ст. до 2-ї половини ХVIII ст. – «світовий ринок» мав українські землі радше за постачальника не збіжжя[34], а «лісових товарів» (мед, деревина, поташ та ін.)[35] і м’ясної худоби[36]. Це галузі виробництва, де кріпаки мало­ефективні[37]. Взагалі, цілком несуперечливою є інтерпретація, що вичерпання ресурсу лісу та худоби і стала кінцем Домо­дерну-Старого Порядку на українських землях (отже, хлібороб­ська Україна, як і кам’яновугільна Україна – то уявлення, по­значені вже Модерном).

До речі, і оповідки про фантастичну урожайність злаків по всій Старій України – то казки[38]. Насправді, з’явилися вони щодо теренів Поділля – лісостепової чорноземної смуги (від Кам’янця-Подільського до Черкас). Тут часто мав місце ефект піднятої цілини (зовсім не вічний[39]; ще й витрачався він біль­ше на харчування війська, яке саме приходило до виробника, вибавляючи від усіляких клопотів з організацією експорту).

Причому, степова оранка вимагала збільшеної кількості тягло­вих тварин – ось за даними першої половини ХІХ ст. до плуга запрягали 3-4 пари волів (щоправда, вигодою було те, що зем­лю можна було не угноювати і вистачало один раз пройти з плугом, а не 2-3 з ралом як на півночі)[40]. Про сусідку Поділля – Молдову середини XVI ст. – теж є згадка італійця Антоніо-Марія Граціані, секретаря папського нунція в Польщі Дж.-Ф. Коммендоні, що там запрягають до плуга по 12 волів.

У найбільш за­людненій лісовій Україні урожай мало відріз­нявся від сусідніх країн (Білорусі, Польщі, Росії). Ось найпо­ширеніший тоді злак – жито – давав урожайність в межах між сам-3 і сам-6 (себ­то до 5-6 центнерів на гектар, а сьогодні це нерідко і 28 ц/га)[41].

Мала місце і регіональна різниця експортних потенціалів сортів хлібу. Ось ще у ХІХ ст. зауважували, що на Київщині сіють т. зв. червону пшеницю, яку не дуже цінують на ринках Гданська і Кенігсберга. Там була шанована волинська пшени­ця. А у рейтингу якості жита серед українських регіонів слави­лася Чернігівщина[42].

Скромний рівень раціоналізації сільського господарства тогочасної України – то важливий маркер. Адже, передумовою розгортання індустріальної революції в ранньомодерній Англії вважається саме вже досягнутий напередодні високий рівень аграрних технологій[43].

Варто також нагадати, що головним шляхом підвищення продуктивності у тогочасній економіці був розподіл праці (спеціалізація). І в цьому ранньомодерна Україна також просу­нулася недалеко (якщо не рахувати спеціалізацію екологічно обумовлену). Фронтир – це власне зона «спеціалістів широкого профілю».

[1] Термін дослідника Ломбардії XVII ст. Луїджі Бульферетті (1935-1988), який Іммануїл Ва­лерстайн вважав за один з прийнятних для характеристики нової епохи, див.: Валлерстайн И. Мир-система Мо­дерна. – Т. І: Капиталистическое сельское хозяйство и истоки европей­ского мира-экономики в XVI веке. – Москва, 2015. – С. 108.

[2] Так само термін з лексикону І. Валерстайна, див.: Там само. – С. 107 і наступні. Класичний феодалізм – це коли земля дає феодалу людей, які за нього битимуться. А тепер – то просто гроші-товар. Тому землевласник-сеньйор все більше купець, а не боєць.

[3] Див. ще незасвоєну в Україні нову книжку з економічної геогра­фії Речі Посполитої ключо­вого XVI ст.: Broda Krzysztof. Geografia gospodarcza Królestwa Polskiego w XVI wieku. – Biały­stok, 2016. – 880 s. (на матеріалах 3-х воєводств – краківського, ленчицького і плоцького).

[4] За Валерстайном, «національна держава» – типовий/форматний гравець за часів світу-економіки/світу-системи.

[5] Під «зустріччю Русі з Руссю» розумію новий синтез традицій галицько-волинської (екс-Королівства Руського) – вже щепленої Рене­сансом (у польських варіаціях) і київської – остання із пам’яттю не лише про «давньоруську античність», а й про свіжу удільну традицію князівства Олельковичів, яку ще на початку ХVI ст. конструювали й під окремий ягелонський престол для майбутнього польського короля Сигізмунда І Старого.

[6] Колоритний «Лабіринт» (1625) Томи Євлевича з дніпровського Мо­гилева закликає відродити (перестати сприймати за казку про міфічно­го Залізного Вовка) саме спадок давніх Києва і Галича.

[7] Першість Львова виглядала тоді цілком географічно – ось гетьман коронний Я. Замойський 1594 р. зауважив, що те місто «ніби у середині між Україною [у сенсі – українським кордоном Корони] і між горами [=Карпатами]».

[8] Цікаво, що ідейний лідер волинської делегації на Люблінському сеймі 1569 р. Гаврило Бокій, покликався на «кроніки» і пробував обґрунтувати старим галицько-волинським кордоном передачу Коро­ні Польській, разом з Волинню і Київщиною, південної Білорусі (Брест, Пінськ, Кобрин та ін.).

[9] Спочатку термін «Україна» сприймався вужчим географічно – ось 31.ІІІ.1593 р. сеймик Руського воєводства відносив до України лише «воєводства Київське, Подільське і Брацлав­ське», див.: Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej z archiwum tzw. bernardyń­skiego we Lwowie. – T. XX: Lauda wiszeńskie 1572–1648 / wyd. A. Pro­chaska. – Lwów, 1909. – S. 94. За цією традицією ще 1686 р. у своїй «Історичній реляції про Польщу» Гаспар де Танд визначає Укра­їну як «нижню Волинь і нижнє Поділля» (причому, Переяслав на Дніпрі у нього також нижня Волинь).

До речі, бінарність України – поділ Дніпром – також зауважений ще до Козацької революції. 1638 р. Ш. Окольський про простір ко­зацького повстання 1637 р. вжив квазітитулатурне окреслення – «по всьому панству Й. К. М. українному і задніпрському».

До певної міри полюблінська «Україна» заступила старий «ново­роб» XIV-XV ст. – «Поділля» (тоді широке – від Дніпра до Дністра). Це добре відчув ще анекдот «Мудра Русь» зі збірки «Що нового…» (Краків?, 1650), де прямо мовиться про Русь «Подільську або Украї­ну». Спокусливо думати, що заміна «Поділля» на «Україну» відбиває процес переходу від свідомості поліса/міста-держави a la давньорусь­ка Гардарика (Поділ – це традиційна назва частини міста) до терито­ріаль­ної держави (Україна – частина країни).

[10] Попри існування давньоруського прецеденту терміну «Украї­на», немає жодних свідчень, що у річпосполитський період він сприймався як частина «києворуської спадщини». Отже, не варто екстраполювати у минуле ідеологічні концепти доби Модерну (ХІХ-ХХ ст.) щодо «одвічної/багатовікової тяглості».

[11] Образ «молочної країни», де у раціоні переважно молокопро­дукти і навіть чоловіки не гребують доїти овець, ще 1798 р. уживав Я. Маркович у «Записках о Малороссии» щодо українського степово­го Півдня (=сучасній Полтавщині для нього). Степовий мед завдяки різнотрав’ю вважався кращим за лісовий, але мав складнішу техноло­гію виробництва (не в бортях як у лісі, а у вуликах на пасіці, які на зиму перевозили в погреби-імшаники). До речі, пасічники-лісовики нерідко облагороджували довколишні хащі – насаджуючи і прищеп­люючи садові дерева.

[12] Образ «Поділля-Україна – мати родючості» стійкий у річпос­политській літературі, див. дослівно таке уживання у Шимона Шимо­новича в «Rytm po pogromieniu…» (1607).

[13] Цікаво, що казково-прекрасну «Індію» в Галичі і на Волині знаходила і російська билина XVI-XVII ст. про Дюка Степановича.

[14] Дорогу далі пропонується спитати 1 квітня (тобто в День Сміху) «у скотарів на полю», див. анекдот «Дорога на Новий Світ» у збірці «Сакви» (друк після 1649 р.).

[15] Американська асоціація тут дуже стійка. 1971 р. французький «анналіст» Шоню пожар­тував, що в Східній Європі до кінця ХVIII ст. лишалася своя Америка, до якої можна було на возі добратися, див.: Шоню П. Цивилизация Просвещения. – Екатеринбург, 2008. – С. 64. Цікаво також, що французу Боплану кримські татари середини XVII ст. здалися схожими на індіанців з Карибів.

[16] Тут варто пояснити позірно надмірні амбіції відносно малочи­сель­них українців у загальнорічпосполитському проекті. Справа в тому, що «руська» ідентичність в Речі Посполитій обіймала східно­слов’ян­ське населення як України, так і Білорусі. Та й західний кордон «Русі» ще тільки починав відсуватись від Вісли через полоні­зацію. І в такій сукупності русини – то, справді, 2-а, і за чисельністю співставна з 1-ю, «національна» група в державі. Для цілої річпоспо­литської Русі укра­їнське прикордоння уходило за фокус народних зусиль – скидалося, що то нові Змієви вали (із вписанням 1620 р. до міського братства Війська Запорізького, Київ знову виглядав столи­цею руських богати­рів, а Запоріжжя – богатирською заставою). Зрештою, мав значення і «темп зростання» – те що він в Україні був вищий за Польщу також могло викликати локальну гордість.

[17] Мак-Ніл, оповідаючи про утворення у ХVII ст. американської спіль­ноти в англійських колоніях, зауважив, що, за відсутності дієво­го зо­внішнього контролю, «тенденція до встановлення у суспільстві рівно­прав’я» дрімає «у надрах будь-якого суспільства, де населення невели­ке, а землі вдосталь», див.: Мак-Нил У. Восхождение Запада. – С. 780. До речі, сучасні американські дослідники Д. Аджемоґлу і Дж. Робінсон продемонстрували, що звичайна схема європейської колонізації в Америці то – захопити владу (полонити-вбити вождя чи одружитися на «принцесах») і почати визиск місцевих-тубільців; якщо такої можливості немає – спробувати завезти визискуваних здалеку; а вже як і таке неможливе – то почати зацікавлювати колоністів пільгами, див.: Аджемоґлу Дарон, Робінсон Джеймс. Чому нації занепадають. Походження влади, багатства і бідності. – Київ, 2016 (розділ 1, англомовний оригінал 2012 р.). Гадаю, і для української колонізації така «рамка» цікава.

[18] Шоню П. Цивилизация классической Европы. – С. 23. Асоціація козаків із варварами-федератами взагалі популярна у світовій історіо­графії. Вже згаданий Дж. Скотт вважав їх частиною світу периферії, який відрізняється від центру гнучкістю і демонопольністю (еконо­міка – багатоваріантна і без зернової домінанти, політика – розосе­реджена і дистанційована від держави, культура – на основі усної, а не письмової традиції), див.: Скотт Джеймс С. Искусство быть не­подвластным. Анархическая история…

[19] Цікаво, що високий відсоток шляхти в Україні відчутно забезпе­чувався значною «текуч­кою» та «анклавністю» кадрів, оскільки для шляхетської молоді цілої держави український кордон був своєрід­ною «військовою школою», куди прибували на час і зі своїм споряд­жен­ням. Ця велика міра автономності від «місцевих» грала на те, що шляхет­ство українці починали сприймати як чужий і радше просто союзний елемент, на противагу козакам, які лічи­лись за своє і суто місцеве лицарство. Не на користь тут йшли і військово-логістичні пере­житки долюблінської доби, зокрема зосередженість урядового кварцяного війська на захисті Західного Поділля і Галичи­ни (з традиційним місцем збору армії в Глинянах – аж під Львовом).

[20] Знане колоритне спостереження Конрада-Якоба Гільдебранда, німця зі Щецина, який 1657 р. перебував на службі шведського пос­ланця до гетьмана Б. Хмельницького. Дорогою з молдовської Сороки до Чиги­рина він бачив низку українських міст-містечок і зауважив, що для ба­гатьох з них містоутворюючим підприємством є річковий млин. Це, до речі, розв’язує питання організації довозу в місто – бо купувати ремісничі вироби селянам треба було не так вже і часто, а міщанам харчі і паливо потрібні регулярно. А власне, навіть невелич­кий млин здатний намолочувати за день борошна на 3500 осіб і він у понад 25 раз ефективніший за ручні жорна – отже, їздити до міста на обмолот мало сенс.

[21] Наприкінці ХVI – на початку ХVII ст. у багатьох локаційних приві­леях новозаснованим українським містам за єдину повинність їх міщан проголошується військова (прикордонна) служба. Часто-густо прикордонні міста взагалі не мають сіл (тільки хутори городян), а отже і селян тут формально немає. Саме такі міщани масово покоза­чилися під час Козацької революції 1648-1709 рр., тому ще у середині ХVІІІ ст. у фіскальних описах міст Гетьманщини нерідко стверджу­ється, що міщан у місті немає, лише деякі козаки-городяни «бавлять­ся» промис­лами і ремес­лами (для Правобережної і Західної України другої половини ХVIІ – ХVIIІ ст. реальністю був загальнорічпоспо­лит­ський занепад християнського міщанст­ва, його витіснення єврея­ми – яких Н. Дейвіс трактує як інший суспільний стан, див.: Дейвіс Н. Боже ігри­ще. Історія Польщі / переклав з англ. П. Таращук. – Київ, 2008. – С. 235). Загалом, зростаюча присутність міста на селі – то ознака європей­сько­го Ренесансу (див.: Делюмо Ж. Вказ. праця. – С. 315), але в ранньомо­дерній Україні вона живилася не розбудо­вою великих міст, а мережею містечок-слобід та панських дворів-рези­денцій.

[22] Перехідні (середні) стани і діаспори по всій Європі були чи не голов­ними вигодона­бувачами від «революції цін» (за період 1501/1510-1601/1610 р. загальні ціни тут зросли на 200%, а на харчі – на 300%; хоча у ХІХ-ХХ ст. цей показник сягнув десятків тисяч %, то таки був ривок) – цього повсюдного розчинника феодальних скреп. Ці соціальні групи вигравали і від нового цінника – встановленого вже під себе, і відмінного від старого – розрахованого на нижчу пла­тоспроможність опо­даткованих. Тому вони розбагатіли та почали захищати себе від не­певностей ринку куп­леними-вибореними полі­тичними привілеями (у ХVI ст. шляхет­ство по всій Європі ще незам­кнутий клас, його зами­кання-скам’яніння стає помітним вже аж у другій половині ХVII ст.). Причому, успішний досвід «боротьби» сприяв соціальному оптиміз­му молодої елітної групи (=вірі у власні сили) навпіл із звич­кою до тривог нового світу-системи. Не дивно, що вона не лякалась рево­люцій.

[23] Цікаве зауваження, що постійне зростання писемності міщан у руських землях Речі Посполитої ХVI ст. співставне у межах цієї дер­жави хіба з Прусією, див.: Florczak Zofia. Udział regionów w kształto­waniu się piśmiennictwa Polskiego XVI wieku. Studium z zakresu socio­logii pisarstwa. – Wrocław-Warszawa, 1967. – S. 119.

[24] Мюнц ще 1781 р. замальовував під Чигирином, у Пикові та деінде стовпчики з кіль­ко­ма невийнятими кілками (кожний кілок позначав рік слободи, що ще лишалася поселенцям).

[25] Згадаймо нарікання М. Потоцького з кінця 1637 р., що старі осади Правобережжя стоять напівпорожні, а нові слободи Лівобереж­ної Ук­раїни переповнені новопоселенцями – живильним джерелом козацтва і «семінарією бунтів». Пам’ятаємо і стару слобожанську піс­ню «Зараз тая серед рая || Слобода обсіла. || Там тишина, там старшина || Не має к їм діла…».

[26] У традиційній літературі слободу зазвичай маркують як річпос­политську практику. Але, насправді, вона давніша і закорінена у та­тарському досвіді (згадай, «ханські слободи» ХІІІ ст. та опис осад­чих-челебі, яким «дах» лише верховна влада хана, у Пейссонеля-1755).

[27] За революціознавцем М. Маліа, який на прикладі Селянської війни в Німеччині 1525 р. формулював «програму революції ‘простої людини’», її основні положення такі – усунення панів (уроджених, а не «начальників» за професією-посадою), основа устрою – територі­альні зібрання представників фахових корпорацій з князем-арбітром нагорі. Для козацького революційного досвіду ще багато важив інститут «лицарського кола», прямої військової демократії – коли зібрання Війська могло безпосередньо висловитися «за весь народ».

[28] У зоні Диких Піль (протилежному щодо практик панщини полюсі) король як зверхник землі з XVI ст. претендував (малоуспіш­но) хіба на атлакак – данину за попас худоби.

[29] На Галичині і Волині – цитаделях української шляхти – панщи­на була жорсткіша (пересічно ближча до 4 днів на тиждень), але й там знані значні «нефільваркові» анклави (як ось Карпати з їх вівча­рями і опришками, Полісся – з лісовиками-поліщуками і болотника­ми-пінчу­ками). Плюс татарсько-турецькі напади-пустошення забез­печували і тут постійну реколоні­зацію значних просторів, що супро­воджувалася ос­лабленням визиску кріпаків.

Зрештою, міграція на Поділля чи Над­дніпрянщину, з їх ширшими колонізаційними можливостями і слаб­шим панським визиском, не була чимось надзвичайно складним. Для цілої Речі Поспо­литої Н. Дейвіс подає таку модель: 1-а половина ХVI ст. – 1-2 дні панщини на тиждень, 2-а половина ХVІ ст. – 3-4 дні, а у ХVІІІ ст. – вже і 6, і 7, і навіть 8 днів. Практично останнє означало, що батько родини (подекуди із старшими синами) працював на пана більшу час­тину свого часу, а дружина і менші діти займалися власною селян­ською ділянкою сім’ї, див.: Дейвіс Н. Боже ігрище. Історія Польщі. – С. 258.

[30] Н. Дейвіс уживає термін «неокріпацтво», див.: Там само. – С. 255.

[31] Плохій назвав запровадження кріпацтва на Лівобережній Украї­ні 1783 р. вже навіть не 2-м виданням кріпацтва (яке нарешті докро­кувало ранньомодерною Східною Європою і сюди), а окремою «тре­тьою хвилею закріпачення», див.: Плохій С. Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності. – Харків, 2016. – С. 187 (англомовне першовидання – Нью-Йорк, 2015).

Ця нова хвиля українського «кріпацтва» по-своєму обумовлена черговим циклом зростання у цілому світі-економіці – за Валер­стай­ном, від 1726 чи 1733 рр. господарка по всій Європі повільно пішла вгору, а після 1760/1763 рр. розпочалося т. зв. велике приско­рення ХVIII ст. (тривало до 1817 р.), див.: Валлерстайн И. Мир-система Модерна. – Т. ІІ: Меркантилизм и консолидация европейско­го мира-экономики, 1600-1750. – Москва, 2016. – С. 297. Але для Речі Поспо­литої, утім як і для вельми динамічної у середині ХVIII ст. Гетьман­щини, це вже виявилося запізно.

До речі, характерною є локальна доля загальноєвропейської «еко­ло­гічної революції» XVI-ХVIII ст. (полягала в ефективнішому вико­рис­танні лісів і поширенні практик раціонального землекористу­вання), див.: Izdebski Аdam. Rewolucja ekologiczna w szesnastowiecznej Polsce? Przemiany przyrodnicze okresu wczesnej nowożytności na zie­miach polskich na tle europejskim // HISTORYKA. Studia Metodolo­giczne. – T. 46. – Kraków, 2016. – S. 25-43. На цьому фронті, саме з середини ХVIII ст. в Україні таки відчутний якісний злам (ось і ліси на річпоспо­литських теренах Правобережної України докладно опи­сала-обраху­вала люстрація 1789 р., а Гільденштедт у Єлісавет­град­ській провінції 1774 р. пропонував надавати у розпорядження лісни­чих для потреб лісорозведення 1 робітника від кожного посе­лення).

[32] Навпаки, у Речі Посполитій тоді вже починалися антикріпацькі процеси. Ось впливовий західноукраїнсько-східнопольський магнат і майбутній канцлер (1764-1767) Анджей-Єронім-Францішек Замой­ський (1716-1792) з 1760 р. скасував кріпацтво у своїх маєтках (замі­нив панщину чиншем) і цей свій приклад пропагував на державному рівні.

[33] Див. свіжий нарис новозеландця Джеймса Белича «Розквітаю­чий фронтир: бум і крах в історії поселенських спільнот ХІХ ст.» в: Даймонд Джаред, Робинсон Джеймс. Естественные эксперименты в истории [сборник] / пер. А. Курышева. – Москва, 2018. Такий бум складався з трьох фаз – вибухове зростання, крах, порятунок експор­том. Ось його стандартний алго­ритм – 1) період підйому (5-15 років), що як мінімум подвоював за одне десятиліття населення розлогої нової зони освоєння (у «новоросійському випадку» 1764-1796 рр. це десь відтинок 1775-1790 рр., перше 10-ліття – 1764-1774 рр. – це лише під­готовка до того ривка, який, власне, міг бути і не новоросій­ським, а запорізьким); ця зона розвитку імпортувала значно більше, чим екс­портувала; ринки були динамічними і надзвичайно прибутко­вими, але локальними: переселенці забезпечували нових переселен­ців; відтак, 2) раптово траплявся крах (у нашому випадку це час десь по смерті Потьомкіна 1791 р. і Катерини ІІ 1796 р.), темпи зростання уповіль­ню­ються в рази, а далі йде 3) доволі болісна відбудова на основі масового експорту сировини до центрів західного світу-еконо­міки (у нашому випадку це чорноморська українська торгівля хлібом з Італією і Фран­цією).

Досить ймовірно, що і раніше – у 1630-х – 1640-х рр. на Над­дніпрянщині ми маємо справу із таким самим фронтирним «вибухо­вим бумом» (чи то його 1-ю фазою зростання). Останній дав сили Козаць­кій революції, яка призвела до економічного краху-спаду 1650-х рр. і болісної відбудови економіки 1660-х – 1680-х рр. – уже на основі експорту до Росії.

[34] Через труднощі з транспортуванням українське збіжжя ледь не до середини ХVIII ст. взагалі доволі масово перероблялося на горіл­ку. Вона вважалася значно більш зручним товаром для експортуван­ня, ще й за ціною у 2-4 рази дорожче за хліб. Та й для споживання на місці горілка надліквідна – пропінація, право на виробництво та продаж алкогольних напоїв – то найжаданіша монополія по всій Східній Європі того часу. З 1684 р. знаємо спомин про «ідеальні часи» Б. Хмельницького (і навіть перед тим – «за ляхів»), який твердив, що основний прибу­ток козаки мали з виробництва горілки.

У 1730-х рр. російський уряд навіть видавав укази, які забороняли переробляти на алкоголь понад третини місце­вого врожаю, щоб хліба вистачило на армію, зосереджену на Лівобережній Україні для веден­ня «турецьких» війн. А в голодний 1749 р. пробували взагалі запрова­дити заборону винокуріння.

[35] Вихід на цей міжнародний ринок не був простий – ось 1544 р. посли балтійської Ганзи скаржилися польському королю на погану якість лісових товарів, які постачають польські купці. Але вже «Космологія універсальна» (1575) француза А. Теве називає основни­ми експортними товарами Русі (Україна+Білорусь) мед, віск і поташ. А С. Кльонович в «Роксоланії» (1584) почи­нає оповідь про країну з гасла «Про ліси та звичаї різні русів» (вза­галі-то в оригіналі рутенців, «руси» – то форма мила перекладачеві), далі цікава тріада – випаси-ниви-ліси (про «ліси», хоч і на 3-му місці, але не 2 рядочки, а чотири, втім як «ниви» все одно зовсім не на 1-му місці).

Музи, співайте про русів, про випаси їх благодатні

Й села, що щастя знайшли в цій життєдайній землі.

Ниви, багаті дарами Церери, оспівуйте нині

Й землю, що наших іще не обманула надій.

Також про славні ліси розкажіть, геліконські богині,

Блага в краю цім вони щедро дарують усім.

Всюди меди дістають із дуплянок: на дубі верхів’я

Вкрите жолуддям рясним, знизу, в дуплі, жовтий мед.

З меду почав опис волинського Острога і Ш. Пекалід у «Про війну Острозьку» (1600). Далі у нього коротенько про ниви і розлого про худобу. Перелік експортних товарів татарського Криму у Джона Смі­та 1603 р. містить – безоар (камінь поцінований тодішньою меди­ци­ною), рис, хутра, шкіри, масло, сіль, рогату худобу і рабів-невіль­ників. Татарських коней масово експортували до Московії – за свідченням Пейтона з 1598 р. – по 30-40 тис. голів щороку.

Схоже описують Україну-Гетьманщину ще в середині ХVIII ст. – ось кілька замальовок:

«Маючі щасливий клімат, Україна багата худобою, усілякими зла­ка­ми, медом і воском» (худоба і далі на 1-му місці!), див.: Альгарот­ти Франческо. Путешествие в Россию. – СПб., 2014. – Письмо 7. 13 ав­густа 1739 г. Данциг.

Готліб-Фрідріх-Вільгельм Юнкер у творі «Обсто­ятельное описа­ние состояния земель и народов между Днепром и Доном и по этим рекам» (1737 р.; Рос. Держ. Б-ка, відділ рукописів, ф. Т-ва історії старожит­ностей російських, спр. 264, 3) до експортних товарів Геть­манщини відносив віск, мед, овчини, чорні смушки, шкірки білок, шкірки кроликів (невелика кількість), коровяче масло, горілку, пряди­во-пеньку.

Англієць Джон Белл (1691-1780), який відвідав Укра­їну взимку 1737/1738 рр. зауважував, що «країна, звана звичайно Укра­їною, а іноді і Малоросією [у автора =лівобережній Гетьманщині], горує серед більшої частини Європейських Земель достатком своїх па­совищ і плідністю ґрунтів. Виробляє вона різні роди жита, лен, добру пеньку, і майже без всякого рільництва. Поля тут орють одним тільки конем [автор їхав з Глухова на Київ і бачив фактично лише Сівер­щи­ну]. Україна постачає Росії найбільш добрих верхових коней, неска­занну кількість дрібної худоби і найкращих волів – таких, яких може немає на цілому світі. Ліси наповнені дичиною, а ріки рибою. Спаржей там настільки багато, що зараховують її до числа негідних трав», див.: Белевы путешествия через Россию в … Константи­нополь. – СПб., 1776. – Ч. 3. – С. 200.

Гільденштедт 1774 р. подає як місцевий експортний (до Сілезії і далі) набір товарів – рогату худобу, вовну, мед, віск і льон. Жорав­ський з Чуднова 1784 р. представив для Комісії Коронного Скарбу схожу аналітику щодо Правобережної України: місцеві товари – мед, віск, лій, шкіра худоби (переважно невичинена), деревина (сплав Дніп­ром), поташ, смола, селітра, трохи анісу та різноманітне збіжжя (воно – через малий збут – у значній частині на горілку переробля­ється), див.: Княжевич М. Про­ект поліпшення торговлі на Україні, 1784 р. // ЗНТШ. – Т. 18, кн. 4. – Львів, 1897. – С. 1-8.

Цікаво і, що, попри рекламу чорноморських портів України останньої чверті ХVIII ст. як хлібних експортерів, перший корабель з Херсона до французького Тулону 1780 р. привіз вантаж солоної яловичини, див.: Кінґ Ч. Історія Чорного моря. – С. 191. Та й далі, певний час овеча вовна змагалася тут із зерном, а мед і віск вважа­лися перспективними вивізними товарами, див.: Там само. – С. 192.

[36] Столицю своєї «Роксоланії» Кльонович славить так: «Спершу про Львів, те священнеє місто, про звичаї русів, || Потім згадайте гладкі стада худоби без вад». Про річпосполитську торгівлю волами, яка стала помітною експортною статтею з кінця ХV ст., див.: Baszanowski Jan. Handel wołami w Polsce XVI-XVIII wieku. – Bytom, 2017. – 310 s. З України нерідко гнали гурти на 1 тис. і більше волових голів. Волів-биків поділяли на три ґатунки – кращий, серед­ній, гірший, причому гірший коштував вдвічі дешевше за кращого.

Українська степова порода (сіра/сива) була крупніша за поль­ську (руду) – звичайна жива вага вола першої була 300-400 кг (1667 р. зафіксований «рекордсмен» аж на 628 кг), другої – 100-160 кг. Нині уявлення про тих українських воликів дає подільська порода корів (Podolica), що збереглася на Півдні Італії (вона, до речі, використову­ється нині у голландському проекті відтворення вимерлих турів). Власне, у поляків, яким відмінності худоби з Поділля кидалися в очі, була окрема назва для цих тварин (биків-волів звали чабан, корів – чабанка).

У першій половині ХІХ ст. на Степовій Україні згадуються Волось­ка, Угорська, Калмицька та Укра­їнська породи корів. Я. Мар­ко­вич 1798 р. твердив, що кращі воли і корови на Лівобережжі – з околиць Лубен, Пирятина, Золотоноші, Миргорода і Хорола (бо там трави для них багато).

Через землі Західної України йшов також і транзит ще крупнішої за українську молдовської рогатої худоби. Молдовсько-румунська порода бойових коней – «валахи» (ймовірно, покращена за рахунок турецько-арабських скакунів) також високо цінувалася (як писав С. Сарницький 1577 р., волоські та подільські коні найкращі для вер­шників, споряджених по-козацькі, бо спокійні і невибагливі у харчу­ванні). У тій торгівлі Молдови ключове місце мали ярмарки Хотина.

До українських історичних порід коней відносять кубанську (доволі пізня, різновид кавказьких, нині вже не існує) і гуцульську (близьку до диких тарпанів). «Кубанці», як і «валахи», покращували­ся за рахунок турецько-арабських скакунів.

[37] До речі, загальне місце міркувань часів Модерну про Україну як землю украй сприятли­вого для рільництва клімату. Для Раннього Модерну це не слід сприймати як константу – загалом у 1590-1850 рр. тут, як і в Європі в цілому, були досить суворі зими (див. Ле Руа Ладюри Э. История климата с 1000 года. – Ленинград, 1971; Ле Руа Ладюрі Е. Коротка істо­рія клімату: від середньовіччя до наших днів. – Київ, 2009). А це зовсім не подарунок для хлібо­роба. Може тому укра­їнське скотарство весь цей час надважлива галузь місцевої господарки, а пережитки кочової культури давалися взнаки в Україні протягом усього періоду XVI-XVIII ст.?

[38] Загальні дані про межі можливого для домодерного сільського гос­подарства див.: Смил Вацлав. Энергия и цивилизация. – Москва, 2020. – 480 с. (першодрук – Масачусетський технологічний інститут, 2017).

[39] Уявлення про безсистемність при піднятті степової цілини взагалі хибне – ось влітку 1639 р. коронний гетьман С. Конєцполь­ський писав про взірцеве нове господарство свого клієнта під Мирго­родом. Той мав кілька років високих врожаїв – п’ять років тому почав з жита, наступ­ного року сіяв горох (нагадаю, бобові насичують ґрунт азотом – тому чудово поєднуються із злаками), 3-го – ячмінь, 4-го – облогом лежало (напевно, через козацьку війну 1638 р.), а ось 5-го – знову жито.

[40] Цікавий факт (з діаріушу Окольського), що коронні жовніри 1637 р., коли під Білою Церквою увійшли на терени козацького повстання, зауважували – то край неврожайний, де люди хліб з дубового листя з висівками їдять.

[41] Для степової сівби є звістка Й. Барбаро з 1430-х рр., що пшениця давала сам-50, а просо сам-100 (це, мабуть, не середня, а гранична верхня межа, бо на Херсонщині 2020 р. збирали десь на третину менше – у середньому 30-31 ц/г для пшениці). За чинник високої врожайності, ймовірно уходило і те, що степовики майже ніколи не сіяли два роки підряд на одному місці (це зауважив про рільництво ногайців Ш. Пейссонель 1755 р. і це, до речі, прояснює вищезгадану байку Ботеро про Поділля щодо врожаю і на 2-й рік після сівби).

[42] Див.: Майков В. Как и чем кормится Украина // Живописная Россия. – СПб., 1897. – Т. 5, ч. 1. – С. 186-196.

[43] Див. зокрема: Кембриджская история капитализма. Том 1. Подъём капитализма: от древних истоков до 1848 года. – Москва, 2021. Щоправда, є пропозиція трактувати як осередок такої собі індустріальної революції XVI ст. поширення на нові сфери технології млина (щось на кшталт протопарової машини) – на тартаки-лісопильні, млинові ковальські молоти та ін.