Беття Тепер і Василь Шахрай. Осінь 1910 р.

У 1970 р. на Київській кіностудії імені Олександра Довженка був випущений двосерійний фільм режисера Тимофія Левчука «Родина Коцюбинських», присвячений останнім рокам життя Михайла Коцюбинського та участі його дітей в революційних подіях 1917–1918 рр. Відповідно до канонів радянської пропаганди чи не головним героєм цього фільму є Володимир Ленін, а події української революції подано в перекрученому вигляді. Як правило в радянські часи взагалі нічого не говорилося про те, що обох синів Михайла Коцюбинського – більшовиків Юрія та Романа – було розстріляно в 1937 р. як «ворогів народу». Проте після реабілітації в 1956 р. Юрій Коцюбинський увійшов до пантеону засновників Радянської України, став навіть культовою особою другого плану[1]. Далеко не всім українським більшовикам так «пощастило». 

До замовчуваних в радянській історіографії постатей належав зокрема засновник так званого українського «націонал-комунізму» Василь Матвійович Шахрай (1888–1920)^[2]. Саме він як член Головного комітету більшовиків України головував на першому засіданні Центрального Виконавчого Комітету Рад (Совітів) України 13 (26) грудня 1917 р. в Харкові, потім став народним секретарем військових справ. Й лише 30 грудня 1917 р. (12 січня 1918 р. за новим стилем) у зв’язку із від’їздом Василя Шахрая в складі делегації ЦВК Рад України на мирну конференцію в Брест-Литовськ його заступником – виконувачем обов’язків народного секретаря військових справ – був призначений Юрій Коцюбинський[3]. 

10 вересня цього року я мав приємну нагоду познайомитися особисто із онукою Василя Шахрая. Тетяна Юріївна Приходько – донька Юрія Васильовича Шахрая (1915 – 1993) народилася в 1949 р., закінчила Київський політехнічний інститут, все життя працювала програмістом. На жаль в її родині документів про її діда Василя Шахрая майже не збереглося, є лише одне фото 1910 р., на якому зображені Василь Шахрай та його майбутня дружина Оксана Іванівна (тоді ще Беття Тепер). Проте зі спогадів Тетяни Юріївни та інших джерел можна в основних рисах відновити історію цієї родини, в якій відобразилася певною мірою історія українського народу в ХХ ст. з усіма її трагедіями та катаклізмами.

Сергій Домазар

Особливо цікаво порівняти її спогади та радянські джерела зі спогадами земляка Василя Шахрая та близького друга його молодшого брата Бориса Сергія Домазара (Давиденка), що в роки другої світової війни опинився на Заході, а в 1969 р. опублікував свої мемуари в лондонському журналі «Визвольний шлях»[4]. Написані вони були ще в 1947 р. як полемічні нотатки проти групи Івана Майстренка (тоді ліве крило Української Революційно-Демократичної партії в Німеччині, пізніше – група «Вперед»), яка намагалася відродити ідеї українського «націонал-комунізму» в діаспорі, а пізніше перевидала в 1967 р. головну працю Василя Шахрая «До хвилі»[5]. При чому Сергій Домазар називає по іменам лише Василя та його брата Петра, які загинули ще в революційні роки, а решту братів не називає, «щоб не пошкодити їм, бо можна думати, що вони всі ще живі».

Матвій Савич Шахрай був заможним козаком села Харківці Пирятинського повіту Полтавської губернії. За переписом 1897 р. всього в цьому селі було 2813 мешканців[6]. Сергій Домазар зокрема пише: «Батько Василя, Матвій Шахрай, мав понад сто десятин землі і п’ятеро синів, Василь і наступний за ним Петро, були мов з дуба тесані. Було їм з чого викохатися: навіть для численних Шахраєвих наймитів, не то для синів, смажене порося не було незвичайною стравою. Як і більшість українських спадково заможних селян (а не якихось скоробагатських дуків з дьогтярів) старий Матвій (або як його по місцевому звано Махтей) не був скупий. Він був людина лагідної, навіть плохої вдачі, трохи письменний, любив у свята почитувати Біблію або Діяння, знав на пам’ять псальми царя Давида і деякі поеми з «Кобзаря». Він не шкодував грошей на освіту своїх дітей.

Його рідне село Харківці було в своєму роді типове: воно було поспіль «козацкого сословія», тобто ніколи не знало панщини. За кріпацтва харківські козаки, як і по інших козацьких селах, ніколи не одружувалися з «крестьянами», бо це тягло за собою втрату волі, і так збереглася була своєрідна раса чорнобрових, рослих, дебелих, гордих українських хліборобів, що за царя їхніх синів здебільшого брали до лейбгвардії, до кірасірських, драгунських та інших привілейованих показних полків»[7].

Виписка з метричної книги с. Харківці за 1888 р.

Слід зазначити, що і в метричній книзі, і в приписному свідоцтві Василя Шахрая вказано його стан (сословіє) – козак[8]. Російська імперія була становим суспільством, тому ця характеристика була важливою. Хоча під час проведення першого всеросійського перепису населення 1897 р. в Полтавській губернії не виділяли окремий стан козацтва. Всього перепис в губернії зафіксував 2 778 151 особу, в тому числі за станами: селяни – 88,5 %, міщани – 8,7 %, дворяни – 1,5 %, духовенство – 0,6 %. До «войскових козаків» було віднесено лише 82 особи, явно не місцевих. Однак упорядники матеріалів перепису зазначають, що «козаки, обернені у селян» становили понад 1 млн. осіб^[9]. На відміну від козачих військ того часу – Донського, Кубанського, Уральського тощо – колишні козаки Гетьманщини давно вже не мали самоврядування та якихось особливих прав військового стану (воинского сословия). Проте козаки Лівобережжя знаходилися в значно кращому економічному становищі, ніж сусідні селяни. На 1877 р. середній наділ колишніх поміщицьких селян Полтавщини становив 1,4 десятини (в цілому по Україні – 2,4 десятин), колишніх державних селян – 2,6 десятин (по Україні – 4,0 дес.), а середній розмір дворянського землеволодіння 167,6 десятин (по Україні – 721,4 дес.)^[10]. Середній розмір земельного володіння козаків Полтавської і Чернігівської губерній на 1882 р. становив 6,8 десятин, хоча і серед них далеко зайшла майнова диференціація. Загалом же за сільськогосподарським переписом 1916 р. земельні угіддя Полтавщини розподілялися таким чином: козакам належало 41,8 %, селянам – 26,6%, дворянам – 18,1 %, духовенству, купцям, міщанам – 8 %. Більш як половина господарств мала менше 6 десятин на двір, а 6,4 % господарств взагалі були безземельними^[11]. 

До того ж стану козаків, що фактично були селянами, належали наприклад і батьки Олександра Довженка, що народився поблизу Сосниці на Чернігівщині в 1894 р. на шість років пізніше Василя Шахрая. Батько Олександра Петро Семенович Довженко мав сім з половиною десятин землі і щоби підтримати своє натуральне господарство наймався в підводчики та смолярував. На відміну від свого батька, Петро Довженко був неписьменний. Він мав чотирнадцять дітей, з яких до 1917 р. залишилось лише двоє (Олександр та його сестра), решта померли в різний час, майже всі не дотягнувши до працездатного віку[12]. 

Земські лікарі та статистики того часу також відзначали і в Полтавській губернії чітку зворотну залежність високої смертності від ступеню матеріального добробуту населення. Зокрема в козаків був «звичай, підтримуваний економічною можливістю, при будівництві хати розділяти її в середині широкими сінями на дві половини: чисту та повсякденну, що запобігало можливості розповсюдження заразних хвороб»[13]. Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. кожен п'ятий з числа народжених в Україні вмирав у віці до одного року, а середня очікувана тривалість життя становила 35-36 років[14]. 

Дані перепису 1897 р. свідчать, що в Полтавській губернії того часу письменних було лише 16,9 % населення, в тому числі серед малоросів – 14,6 %. Зокрема в Пирятинському повіті письменних було загалом 13,9 %, в тому числі серед чоловіків – 23,9 %, серед жінок – лише 4 %[15]. Сергій Домазар пише, що Василь Шахрай здобув освіту в Санкт-Петербурзі і став там учителем гімназії. Це не зовсім вірно, бо насправді Василь Шахрай закінчив Феодосійський учительський інститут в 1907 р., а в 1912–1916 рр. був студентом Санкт-Петербурзького інституту вищих комерційних знань, який не закінчив через призов до армії. Не був Василь Шахрай і вчителем гімназії, бо працював вчителем початкових училищ спершу в містечках Маяки та Березівка Херсонській губернії, потім у Петербурзі. Звідси невірним є і твердження Сергія Домазара про те, що Василя Шахрая як учителя гімназії не могли призвати до війська. Є достатньо документів, про те, що він був призваний до царської армії в 1916 р., навчався у Віленському військовому училищі в Полтаві, а в лютому 1917 р. отримав звання прапорщика[16].

Василь Шахрай – випускник Феодосійського учительського інституту 1907 р.

Досі залишається загадкою, чому Василь Шахрай в 1904 р. обрав для навчання саме Феодосійський учительський інститут. На той час на території підросійської України було три університети – Київський, Харківський та Новоросійський (в Одесі) та два учительських інститути, заснованих в 1874 р. – Глухівський (Чернігівська губернія) та Феодосійський (Таврійська губернія)[17]. Географічно для Василя Шахрая був ближчий Київ або Глухів, в останньому наприклад дещо пізніше навчався Олександр Довженко, але з якихось причин Василь Шахрай обрав найдальший з них – саме Феодосію. При чому якщо в університетах навчання було платним, а випускники отримували вільний диплом, то в учительських інститутах навчання було безкоштовним (навіть платили стипендію), але по їх закінченню випускники мали відпрацювати п’ять років за призначенням учбового начальства або повернути інституту кошти, витрачені на їх навчання. Тут виникає запитання й щодо тези С. Домазара про те, що Матвій Шахрай не шкодував грошей на освіту своїх дітей: або навчання в Київському університеті тоді було надто дорогим навіть для такої заможної людини, або Матвій Шахрай не вважав це доцільним і практичним. З трьох його синів, що досягли повноліття до 1917 р., лише один Петро поступив до університету (як згадувала Оксана Шахрай, всупереч волі батька). Василь Шахрай здобув вищу освіту за державний кошт в учительському інституті, а Борис закінчив лише землемірне училище.

Саме в Феодосії, а не в Петербурзі, як вважає С. Домазар, Василь Шахрай познайомився зі своєю майбутньою дружиною Беттєю Тепер. Вона народилася в 1887 р. на Волині в єврейській очевидно не дуже заможній родині (батько – вчитель, мати – швачка), яка невдовзі переїхала до Одеси. Тут вона здобула початкову освіту, займалася в гуртках самосвіти та в 1904 р. вступила до Партії соціалістів-революціонерів, в 1905-1906 рр. зазнала двох арештів і заслання. В 1907 р. працювала в підпільній есерівській організації в Феодосії, куди вступив і Василь Шахрай. В червні 1907 р. цю організацію розгромила поліція, Беття Тепер знов була заарештована й вислана в Архангельську губернію. Повернулася вона лише восени 1910 р. Василь Шахрай тоді зміг уникнути арешту. По закінченню учительського інституту в 1907 р. його відправили "за призначенням учбового начальства" працювати учителем початкового училища в м. Маяки, а потім у Березівку Херсонської губернії. Беття повернулася із заслання восени 1910 р., вона також намагалася скласти іспити на "атестат зрілості", щоб отримати звання вчительки, але через політичну неблагонадійність губернатор цього не дозволив. Оскільки офіційний шлюб в Російській імперії міг бути тільки церковним, то Беття Тепер змушена була прийняти православ’я і з 1911 р. стала Оксаною Іванівною Шахрай[18]. 

Лише в 1927 р. Оксана Шахрай змогла закінчити Харківський інститут народної освіти, потім працювала в Українському науково-дослідному інституті педагогіки[19] та вчителькою в школі. «Чи то вже була така стихійна сила українськості у Василеві, чи таке сильне кохання до нього його дружини, але Оксана Іванівна, як звалася вона, стала українкою. У Харкові, де вона проживала як удова багато років, ніхто не чув від неї російського слова. Багато її знайомих навіть і не здогадувалися, що Оксана Іванівна в її зеленявій чумарці, перешитій із англійської (через денікінців) шинелі і в смушковій шапці, в які вона незмінно була вбрана в холодну пору року, була з жидівської родини. Своїх дітей, Оксану і Юрка виховала вона українцями і … комуністами», пише С. Домазар[20]. Це підтверджують і спогади онуки В. Шахрая Т.Ю. Приходько: за її словами, навіть в останні роки життя (померла вона в 1980 р.), коли вона мешкала із донькою в Москві, вона говорила зі своїми дітьми українською.

Василь Матвійович Шахрай. 1918 р.

Попри різко негативне ставлення до боротьбистів та укапістів, яких Сергій Домазар називає «українські квіслінги» («по нашому кочубеї»), Василя Шахрая він описує із певною симпатією, називає його людиною цільною думки та нерозлучної з нею дії. «Цей більшовик був твердокам’яний у своїй переконаності. Це відповідало його цільній натурі. Але водночас Василь був ще українець чистої води, українець до найменшої клітини свого могутнього організму… Він має лише дві мрії: комунізм і Україна. І він палко їх бажав поєднати». С. Домазар згадує брошуру В. Шахрая та С. Мазлаха «До хвилі», в якій автори на його думку вимагали від Леніна «проголошення на наступному партійному з’їзді самостійної і незалежної «Української Робітничо-Селянської республіки», водночас бажаючи щиро Україні «свого Леніна». На думку С. Домазара Ленін як «цар і бог совітської Росії» (так його називають автори «До хвилі») не міг цього допустити: «Яка велика наївність! Яке незнання людської природи! Вони вимагали від Леніна, щоб він сам добровільно і радо віддав якійсь новій і від Леніна незалежній українській компартії щойно завойовану Україну!». 

Насправді незалежність Української Робітничо-Селянської Республіки була проголошена на ІІ Всеукраїнському з’їзді Рад в Катеринославі в березні 1918 р., але уряд Леніна і керований ним ЦК РКП(б) фактично цю незалежність ігнорували, вважаючи Україну частиною Росії. Василь Шахрай першим з марксистів вказав на протиріччя між ленінською теорію національного питання, гаслом права націй на самовизначення та реальною політикою більшовицького центру щодо України, що фактично продовжувала політику російського імперіалізму. Щоби протистояти цьому та забезпечити справжню незалежність Української Радянської Республіки, Василь Шахрай і Сергій Мазлах закликали до утворення окремої Української Комуністичної партії (більшовиків)[21]. За це 9 березня 1919 р. ЦК КП(б)У виключив їх обох з партії, заборонив займати будь-які посади в радянських установах й навіть намагався вислати за межі України. Сергій Мазлах, що менш активно захищав ці ідеї, зміг таки влаштуватися на роботу в радянські органи влади та через півроку подав заяву до ЦК РКП(б) про відновлення в партії, яка й була задоволена. Василь Шахрай такої заяви не подавав, натомість почав активну співпрацю із УСДРП-незалежними в напрямку утворення Української комуністичної партії. Вона була утворена в січні 1920 р., але вже без самого Василя Шахрая, який загинув в антиденікінскому підпіллі на Кубані[22]. 

С. Домазар категорично заперечує версію про загибель В. Шахрая від рук денікінців наприкінці 1919 р., вважаючи, що після Таганрозької наради 19-20 квітня 1918 р. Василь Шахрай більше до України не повертався. «Пізніше в родині його батька жило переконання, що він був забитий самими більшовиками». Цю версію С. Домазар вважає більш імовірною, оскільки більшовики «небезпіставно вбачали в ньому зародкового вождя «украинской смуты». У їхніх (і Ленінових інтересах було його якнайскорше і потихеньку «ліквідувати»»[23]. Насправді ж Оксана Шахрай, Сергій Мазлах та інші джерела свідчать, що Василь Шахрай таки повернувся в березні 1919 р. в Україну й саме тут був виключений з партії більшовиків, тут продовжив працювати в напряму, окресленому в «До хвилі», а пізніше вирушив на Кубань для підпільної роботи проти білогвардійців. За свідченням Оксани Шахрай, з Кубані таки прийшли дві звістки про Василя: лист від нього самого, написаний в листопаді 1919 р., та лист від начальника Мархотської метеорологічної станції під Новоросійськом в 1925 р.[24] Хоча точної дати, місця та обставин загибелі Василя Шахрая досі так і не встановлено.

Варто зазначити також, що на батьківщині Василя Шахрая в селі Харківці Пирятинського повіту Полтавської губернії товариство «Просвіта» наприкінці 1920 р. налічувало близько 130 членів, вело досить активну діяльність та визнавалося  місцевою радянською владою, зокрема представники «Просвіти» організували заняття з лікнепу для дорослих, курси українознавства для працівників волвиконкому, концерти на Шевченківські та Різдвяні свята, погоджували кандидатів на посади вчителів української мови та літератури в школах, навіть брали участь у виборах завідувачів відділів освіти*.

Петро Матвійович Шахрай. 1911 р.

Другий син Матвія Шахрая Петро народився в 1889 р. Про нього відомостей значно менше. В 1911 р. він отримав атестат зрілості Вознесенської чоловічої гімназії в Херсонській губернії й того ж року поступив на фізико-математичний факультет університету св. Володимира у Києві, математичне відділення. В 1915 р. він подав заяву на переведення до Київського політехнічного інституту імені Олександра ІІ. Але приблизно в цей же час був мобілізований до армії, оскільки йшла перша світова війна. В 1917 р. він був командиром 4-го саперного батальйону в місті Миргород Полтавської губернії^[25]. Бібліографічні покажчики вказують, що Петро Шахрай був автором рецензії на «Російсько-український словник термінів фізики і хімії» М. Вікула, вміщеної в журналі «Вільна українська школа» за 1918 р. та переклав українською мовою підручник П. Баранова «Початкова фізика», виданий в 1919 р. Всеукраїнським учительським товариством^[26]. Хоч немає впевненості, що це саме брат Василя Шахрая, але імовірність цього досить висока.

За словами Сергія Домазара, Петро Шахрай загинув майже одночасно із Василем наприкінці зими 1918–1919 рр. під час другого наступу більшовиків на Україну. Він служив у армії УНР, але перейшов на бік червоних і загинув за невідомих обставин, «а від чиєї руки – про це його рідні уникали потім говорити», пише С. Домазар. На жаль інших відомостей про це ні в українських, ні в російських архівах нам розшукати не вдалося.

Третій син Матвія Шахрая Борис народився в 1896 р. й закінчив землемірне училище в Полтаві. В роки першої світової війни він очевидно також був мобілізований до армії та отримав звання прапорщика. В 1917 р. Борис Шахрай був членом «Просвіти» в Києві, потім до 1920 р. служив старшиною (командиром взводу) в Армії УНР, потрапив у полон до червоних і був випущений під нагляд Пирятинської ЧК. Російський історик Сергей Волков на цій підставі зарахував Бориса Шахрая навіть до учасників білого руху, але це малоймовірно й не підтверджено джерелами[27]. Пізніше Борис Шахрай працював у Київському земельному управлінні й мешкав в Лубнах до 1938 р. 27 квітня 1938 р. він був заарештований, а 7 травня вироком трійки УНКВС у Полтавській області засуджений до вищої мірі покарання – розстрілу. Вирок було виконано 7 червня 1938 р. Реабілітований президією Полтавського обласного суду 13 серпня 1958 р.[28]

Анкета заарештованого Бориса Шахрая 1938 р.

У Галузевому державному архіві СБУ у фонді 6 «Справи реабілітованих осіб» зберігається кримінальна справа Бориса Шахрая. Вона має номер 76000-фп, раніше мала номер 16784-с. Справа дійсно велика – має три томи загальним обсягом 740, 699 та 426 аркушів, разом – 1825 аркушів. Але на жаль власне про Бориса Шахрая в цій справі документів дуже мало, хоч його прізвище стоїть на обкладинці першим. Річ в тім, що справа колективна й містить матеріали на 54 особи, засуджених трійкою УНКВС по Полтавській області 7 травня 1938 р. Виконуючи план по «ворогам народу», працівники Лубенського міжрайонного відділу держбезпеки «розкрили» «контрреволюційну повстанську організацію», яка нібито готувала повстання й збройне повалення радянської влади під час нападу на СРСР Німеччини або Польщі. До цієї «організації» входили мешканці Лубенського, Хорольського, Лохвицького, Гребінківського та Драбинівського районів Полтавської області, переважно колишні куркулі або офіцери царської, гетьманської, денікінської та петлюрівської армій. Майже всі вони були засуджені до розстрілу.

Зокрема тут зберігаються й документи на Бориса Шахрая: постанова слідчого про арешт від 26 квітня 1938 р., постанова прокурора, анкета заарештованого, протокол допиту, обвинувачення. Під час допиту Борис Шахрай визнав свою провину (ми знаємо зараз, як ці визнання робилися), зазначив, що він є сином куркуля, який мав понад 90 десятин землі та був розкуркулений в 1930 р., в 1917 р. був членом «Просвіти», служив у царській армії прапорщиком та в армії УНР – командиром взводу. Після 1920 р. працював службовцем в Київському обласному земельному управлінні, мешкав в Лубнах. За його словами завербував його до контрреволюційної повстанської організації Наум Сушко, який перед тим і дав на нього показання. Від часу арешту до ухвалення смертного вироку пройшло 10 днів[29].

Лише після ХХ з’їзду КПРС навесні 1956 р. родичі засуджених по цій справі, в тому числі вдова Бориса Шахрая Уляна Іванівна Шахрай, що мешкала в Ніжині, почали звертатися до Генеральної прокуратури СРСР та інших органів влади із запитами про долю своїх близьких. За їх клопотанням справу було переглянуто й усіх засуджених реабілітовано за відсутністю складу злочину. Але згідно інструкції КДБ СРСР від 1955 р. родичам повідомили, що їх не розстріляли, а засудили на 10 років виправно-трудових таборів, де вони й померли. Зокрема доньці Бориса Шахрая Олесі працівники КДБ УРСР офіційно повідомили, що її батько нібито помер в таборі 12 квітня 1942 р. від гнійного плевриту. Жодних згадок про старшого брата Василя Шахрая та інших братів в справі немає.

Цікаво, що навіть через багато років після смерті Борис Шахрай потрапив до складеної в 50-х роках картотеки осіб, як визнані радянською владою неблагонадійними на території міста Києва. Підстава: був членом товариства «Просвіта» в 1917 р.[30]

Олеся Шахрай закінчила Ніжинський педагогічний інститут за фахом англійська філологія, в 1963 р. в Ленінграді захистила кандидатську дисертацію, викладала у вищих навчальних закладах. В 1971 р. в Києві вийшов друком її короткий довідник з історичної фонетики та морфології англійської мови[31]. Проте, як згадує Тетяна Приходько, вона до кінця життя боялася говорити про свого батька. Син Бориса Роальд Борисович Шахрай (народився в 1926 р. батько дав йому ім’я на честь норвезького полярного дослідника Роальда Амундсена) в 1944 р. був призваний на військову службу, став старшим лейтенантом 83 зенітної артилерійської бригади. В 1985 р. до 40-річчя Перемоги був нагороджений орденом Вітчизняної війни 2-го ступеню[32]. 

Четвертий син Матвія Шахрая Сава народився в 1902 р. Він закінчив трудову школу вже в часи революції в 1919 р. Про нього інформації збереглося найменше. За словами Сергія Домазара, Сава Шахрай був переконаним комуністом і в цьому на нього великий вплив мала Оксана Іванівна Шахрай. «Був він людина здібна і до вищої міри чесна. Живучи комуністичним світоглядом, мусив він перенятися свідомістю приреченості, як виходець із кляси, що підлягала ліквідації», пише про нього С. Домазар. Він працював секретарем комсомольської газети, коли почалася компанія розкуркулення, під яку в 1930 р. потрапив і його батько Матвій Шахрай. Вважаючи, що всяка кар’єра тепер перед ним закрита, Сава Шахрай стріляв у себе. Проте спроба самогубства була невдалою, куля з його маленького пістолета лише зачепила край серця. Оксана Шахрай, використовуючи свої ще не перервані зв’язки із старими більшовиками, влаштувала його до привілейованої лікарні в Харкові, де найкращі лікарі його врятували. Звільнений з редакції, де він працював, він зміг влаштуватися викладачем німецької мови в технікум у глухому селі далеко від залізниці. На думку С. Домазара, його взяли лише тому, що незадовго перед тим усіх німців було репресовано й на викладачів німецької мови був великий попит.

Сергій Домазар описує свою останню зустріч із Савою Шахраєм, вказує, що той попри все й надалі вірив у комунізм, вважаючи все, що навкруги відбувалося, було неминучим і закономірним:

«Ми розмовляли про те, скільки то людської крові, скільки горя довелося нам побачити за роки більшовицького режиму.

– Може це все й не було вже так конче потрібно для щастя людства? – спробував я поставити обережний запит.

Шахрай помовчав, далі обережно сказав:

– Я вірю в комунізм. Я зрісся з думкою про нього. І хоч би він навіть мав цілком розчавити мене, я все буду казати: «Ave ceasar! Morituri te salutant!» … Бо інакше, – він суворо з раптовою ворожістю глянув на мене і вигляд його враз нагадав мені вираз тих давніх поклонників жорстокої богині, що в нападі релігійного шалу кидалися під смертодайні колеса її важкої колісниці, – иначе нечего было и огород городить»[33]. 

Згідно з російською базою даних учасників Другої світової війни, складеної за документами Центрального архіву Міністерства оборони РФ, Сава Матвійович Шахрай, уродженець с. Харківці Пирятинського району, був мобілізований на військову службу в листопаді 1941 р. в місті Красний Луч Ворошиловградської області. Був рядовим 50-го окремого батальйону зв’язку 9-го гвардійського стрілецького корпусу. В 1944 р. нагороджений медаллю «За бойові заслуги», а в 1945 р. – медаллю «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні» та орденом «Червона Зірка»[34]. З кінця 60-х років і до останніх днів він з дружиною та з сім’єю дочки – Шахрай Галини Савівни, яка викладала іноземну мову в Київському державному університеті імені Т.Г.Шевченка, проживав у м. Києві.

Іван Матвійович Шахрай

П’ятий син Матвія Шахрая – Іван Матвійович Шахрай народився в 1907 р. За словами С. Домазара, він «учився вже в совєтській школі, вступив у комсомол, потім у Політехнічний інститут, належного часу перейшов до партії, і перед війною керував як головний інженер великим трестом. Як він обійшовся зі своїм соціальним походженням – для мене теоретична загадка, бо практично це мене ніколи не цікавило». Цікаво відзначити, що вже в 1933 р. харківське видавництво «Пролетар» випустило брошуру Івана Шахрая для комсомольської мережі навчання «За здоровий паротяг і вагон»[35]. Восени 1941 р. Іван Шахрай керував збиранням бронепотягів на Ворошиловградському паровозобудівному заводі, тоді ж напевно був зарахований на військову службу та отримав звання інженер-капітан. Під час війни він отримав також медаль «За оборону Москви»[36].

Після війни Іван Шахрай працював на Коломенському паровозобудівному заводі. Як головний технолог цього заводу із великою групою інженерів в 1949 р. був нагороджений Сталінською премією 3-го ступеню за видатні винаходи та корінні вдосконалення виробничих робіт[37], потім з 1955 по 1964 р. працював на Коломенському заводі важкого верстатобудування головним інженером та директором. Коломенські краєзнавці згадують його як ініціатора будівництва Палацу культури в Коломні[38]. За спогадами родичів, Іван Шахрай дослужився до посади начальника головного управління (главка) міністерства верстатобудівної промисловості СРСР, помер в 1974 р.

Юрій Васильович Шахрай

Врешті решт діти самого Василя Матвійовича Шахрая. Оксана Василівна (за чоловіком – Кузіна) 1912 року народження мешкала в Москві, померла на початку 2000-х років. Син Юрій Васильович, що народився в Пирятині 22 квітня 1915 р., також закінчив політехнічний інститут та працював інженером на заводах в містах Москві, Клину, а з початку 50-х років і до 1964 р. головним технологом, головним інженером, директором заводу важкого верстатобудування в Краматорську, мав патент на винахід 1989 р. У 1964 р. він був переведений в Київ на посаду начальника Управління Київського раднаргоспу. Після ліквідації раднаргоспів він дослужився до посади заступника керівника Головпостачу (Главснаба) УРСР, був персональним пенсіонером, помер 7 серпня 1993 р. Як згадує його донька Тетяна Юріївна Приходько, в той день, коли ховали її батька, по українському радіо саме звучала передача про її діда – Василя Шахрая, підготовлена полтавським істориком Олександром Юренком. 

Як бачимо, попри сумнівне з точки зору радянської влади соціальне походження й навіть репресії (виключення з партії Василя Шахрая та розстріл Бориса Шахрая як «ворога народу») їх діти та молодші брати були інтегровані в панівну систему, іноді займаючи досить високі посади. Насамперед їх кар’єра була пов’язана із освітою та технічним розвитком країни, ширше кажучи, з її індустріалізацією та модернізацією, що засвідчує певний потенціал радянського проекту. Коли цей потенціал вичерпався, кінець-кінцем та держава, що перемолола їхні долі, в 1991 р. розпалася, а режим КПРС розвалився. Україна стала незалежною, як писав про це Василь Шахрай. Питання про те, чи дійсно це та країна про яку він мріяв, – залишається мабуть риторичним.

Дякую за допомогу при підготовці статті Тетяні Юріївні та Василю Петровичу Приходькам.

 * Мельник Е.М. Роль «Просвіти» в збереженні національної школи в радянській Україні в 1919-1920 рр. // Етнічна історія народів Європи. – К., 2005. – Вип. 19. – С.115.

[1] Ярошенко А.Д. Юрий Михайлович Коцюбинский. - К.: Политиздат Украины, 1986. – 172 с.; Мазипчук М.Д. Державно-політична діяльність Ю.М. Коцюбинського в УСРР (1917–1937). Дис. … канд. іст. наук. – К., 2015. – 200 с.

[2] Юренко О.П. Василь Шахрай: «Пливти проти течії» // Політологічні читання. – К., Едмонтон, 1993. – № 3. – С. 119-178; Юренко О.П. Василь Шахрай: сторінки життя й діяльності. Світогляд. Доля // Український історичний журнал. – 1995. – № 1. – С.67-79; Солдатенко В.Ф. Василь Шахрай та його творчість в історіографічному дискурсі // Гілея. Науковий вісник. Серія: історичні науки. – Вип. 107. – К., 2016. – С.11-23; Здоров А.А. Василь Шахрай – єретик більшовизму // Мазлах С., Шахрай В. До хвилі. Що діється на Вкраїні і з Україною. – Одеса: Астропринт, 2019. – С. 5-63.

[3] Протоколи перших засідань ЦВК Рад України / Підг. О.І. Божко, Л.В. Яковлєва // Архіви України. – 1989 – № 2. – С.28-36.

[4] Домазар С. Реставратори голубих мрій // Визвольний шлях. – Лондон, 1969. – Кн.11 (260). – С.1238-1263.

[5] Майстренко І. Про книгу «До хвилі» та її авторів // Мазлах С., Шахрай В. До хвилі. Що діється на Україні і з Україною. – 2-е вид. – Нью-Йорк: Пролог, 1967. – С.9-19.

[6] Населенные места Российской империи в 500 и более жителей с указанием всего наличного в них населения и числа жителей преобладающих вероисповеданий, по данным первой всеобщей переписи населения 1897 г. – СПб., 1905. – С.177.

[7] Домазар С. Реставратори голубих мрій // Визвольний шлях. – Лондон, 1969. – Кн.11 (260). – С.1255.

[8] Центральный государственный исторический архив г. Санкт-Петербурга. Ф.468. Оп.1. Д.332. Л.4,11. Див. публікацію тут: Василь Шахрай: документи з російських архівів. Частина 1. Дореволюційний період. Режим доступу: https://proletar-ukr.blogspot.com/2020/12/1.html

[9] Первая всеобщая перепись населения Российской империи 1897 г. – СПб: Изд. ЦСК МВД, 1904. – Вып.33. Полтавская губерния. – С.ХХVII.

[10] Якименко М. А. Земельна оренда на Україні в період капіталізму // Український історичний журнал. – 1991. – № 2. – С.55.

[11] Якименко М.А. Економічне становище українського козацтва напередодні краху Російської імперії // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. – Запоріжжя, 2001. – Вип.13. – С.65-69; Якименко М.А., Каюн В.О. Столипінська аграрна реформа на Полтавщині: передумови, зміст, наслідки (1906 – 1917). – Полтава: РВВ ПДАА, 2012. – С.130.

[12] Довженко О.П. Автобіографія // Довженко О. Вибрані твори. – К.: Сакцент плюс, 2008. – С.25.

[13] Бурлаков В.М. К вопросу о зависимости заболеваемости и смертности от экономического благосостояния крестьянского населения // Врач. – 1892. – № 33. – С.826-827.

[14] Корчак-Чепурківський Ю.О. Рух населення УСРР перед світовою війною // Природний рух населення України в 1924 р. з оглядом природного руху населення перед світовою війною. – Харків, 1927. – С.ХХІІ, XXVIII.

[15] Первая всеобщая перепись населения Российской империи 1897 г. – СПб: Изд. ЦСК МВД, 1904. – Вып.33. Полтавская губерния. – С.ХХХ, 1, 27.

[16] Второе дополненiе къ Высочайшему приказу, отданному Февраля 1-го дня 1917 года. Режим доступу: https://ria1914.info/index.php/%D0%92%D0%B8%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D1%81%D0%BA%D0%BE%D0%B5_%D0%B2%D0%BE%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D0%BE%D0%B5_%D1%83%D1%87%D0%B8%D0%BB%D0%B8%D1%89%D0%B5

[17] Дем'яненко Н.М., Кравченко І.М. Учительські інститути в системі педагогічної освіти України (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.). - Київ: Фенікс, 2010. – С.36.

[18] Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. Ф. 166. Оп. 12. Спр. 8574. Арк.4. Див.: Curriculum vitae Оксани Шахрай. Режим доступу: https://proletar-ukr.blogspot.com/2018/10/curriculum-vitae.html; Российский государственный архив социально-политической истории. Ф. 74. Оп.1. Д.426. Л.29-45. Див. : Оксана Шахрай. Спогади. Режим доступу: https://proletar-ukr.blogspot.com/2019/03/blog-post_5.html

[19] Цей інститут видав зокрема її брошуру: Шахрай О. Які книжки давати читати дітям. – Х.: Рад. школа, 1931. – 34 с.

[20] Домазар С. Реставратори голубих мрій // Визвольний шлях. – Лондон, 1969. – Кн.11 (260). – С. 1256.

[21] Скоровстанский В. Революция на Украйне. – Саратов: Сов. типография, 1918. – 115 с.; Мазлах С., Шах-Рай В. До хвилі. Що діється на Вкраіні і з Украіною? / Украінська Комуністична партія (більшовиків). – Саратов: Видання Саратовського украінського відділу Народнього комісаріату справ національних, 1919. – 102, ІІ с.

[22] Здоров А. Після «Чорної дошки»: останній період життя та діяльності Василя Шахрая (1919-1920). Historians.in.ua. 12/03/2020. Режим доступу: http://www.historians.in.ua/index.php/en/doslidzhennya/2732-andrij-zdorov-pislya-chornoji-doshki-ostannij-period-zhittya-ta-diyalnosti-vasilya-shakhraya-1919-1920-roki

[23] Домазар С. Реставратори голубих мрій // Визвольний шлях. – Лондон, 1969. – Кн.11 (260). – С.1257.

[24] ЦДАГОУ. Ф. 39. Оп.4. Спр. 231. Арк. 201, 217; РГАСПИ. Ф. 74. Оп.1. Д.426. Л.39-40.

[25] Державний архів міста Києва. Ф.16. Оп.464. Спр.11707. Арк.2-19; ЦДАГОУ. Ф.39. Оп.4. Спр.231. Арк.173,190.

[26] Вільна українська школа. – 1918. – №10. – С.366-367; Баранов П. Початкова фізика. Підручник для вищих початкових шкіл. Переклав П.Шахрай. – К.: Вид. Всеукр. учит. вид. товариства «ВСЕУВИТО», 1919. – 167с.

[27] Сайт историка Сергея Владимировича Волкова. Вторая база данных «Участники Белого движения в России». Режим доступу: http://swolkov.org/2_baza_beloe_dvizhenie/pdf/Uchastniki_Belogo_dvizhenia_v_Rossii_24-Sh.pdf

[28] Реабілітовані історією. Полтавська область / О.О. Нестуля (кер.) та ін. – К. – Полтава: Вид-во АСМІ, 2005. – Кн.4. – С.498.

[29] ГДА СБУ. Ф.6. Спр. 76000-фп. Див. також: Справа Бориса Шахрая. Режим доступу: https://proletar-ukr.blogspot.com/2021/02/blog-post.html

[30] Режим доступу: https://babynyar.org/ua/archive/15/card-index/12/2fd396e2-c937-47df-9822-80801bc64794

[31] Шахрай О.Б. Греческий элемент в лексике английского языка. Автореф. дисс. … канд. филол. наук. – Л., 1963. – 22 с.; Шахрай О.Б. Короткий історичний довідник з фонетики і морфології англійської мови. – К.: Рад. школа, 1971. – 171 с.

[32] Память народа. Режим доступу: https://pamyat-naroda.ru/heroes/person-hero44452394/

[33] Домазар С. Реставратори голубих мрій // Визвольний шлях. – Лондон, 1969. – Кн.11 (260). – С.1260-1262.

[34] Память народа. Режим доступу: https://pamyat-naroda.ru/heroes/person-hero80627173

[35] Шахрай І.М. За здоровий паротяг і вагон. – Х.: Партвидав «Пролетар», 1933. – 52 с.

[36] Память народа. Режим доступу https://pamyat-naroda.ru/heroes/kld-card_uchet_officer9236289/

[37] Правда. – 1949. – 9 апреля.

[38] Коломенская правда. – 2009. – 13 февраля.