І Стефаник не дався. Далі лишився сам собою
– спостерігачем, викривачем і оборонцем.
Костащук В. Володар дум селянських.
Ужгород:Карапти, 1958. С. 161
Писати про Василя Стефаника важко. Особливо не просто. Укладаючи текст про ВЕЛИКОГО ПОКУТЯНИНА, переживаєш благоговійну повагу заразом зі щемом і біллю. Можливо не так оголено-емоційно, як писав і звучав він сам. Але хай і соту долю при творенні образу генія переживати важко. Не тільки тому, що потрібно писати про нього об’єктивно, максимально неупереджено як про величину світового масштабу, неперевершеного і найкращого українського письменника-експресіоніста. А значить з повагою і розумінням. Тому і перше, що застерігає: чи розумієш Василеву душу? Чи дано тобі осягнути цього велета духу і страждальця водночас?
А ще й тому, що був він людиною глибоко чуттєвою, тонкої натури, водночас наділений твердим і вбивчим словом. “ Стефаник – лірик, людина тонкого складу душі, вразливий на своє і чуже страждання, а водночас повен якоїсь специфічної селянської твердості.”[1] – писав син письменника Юрій Гаморак у спробі створення біографії батька. А ще крім того – земляк, покутянин (село Топорівці, звідки родина мого батька, розташоване поряд зі Стефаниковим Русовом і є так само “козацьким”, як і мала вітчина письменника). Тому, беручись за творення власної рецепції образу Василя Стефаника доводиться не те що не легковажити, а зважувати кожне слово, кожен текстовий пасаж. Щоб не вразити болем невігластва, поверховості і стереотипності.
Ідея написати наукову розвідку про Василя Стефаника і Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР) прийшла не випадково. Ще наприкінці 90-х років минулого ХХ століття, працюючи над книгою про ще одного великого земляка Дмитра Вітовського вперше зустрівся з документами, які свідчили про політичну діяльність Василя Стефаника. Таких згадок було небагато. Це викликало що найменше здивування і нерозуміння. Чому? Бо в часи радянської дійсності твердо склався в юначій голові образ революціонера Василя Стефаника, що все поклав на вівтар боротьби за народне щастя, нещадно критикував поневолювачів і відстоював всім своїм єством простолюдинів – покутських, галицьких селян. Образ самозреченого політичного діяча-письменника ніяк не корелювався з тим, що в час боротьби за українську державу слідів його діяльності так мало. В рік ювілею Василя Стефаника не спробувати простудіювати цю проблему було б не правильно, не виправдано і боягузливо.
Одне з найважливіших питань, на яке хотілося б знайти відповідь: чому Василя Стефаника “так мало” в подіях часів ЗУНР/ЗОУНР? А ще: що робив він у цей час, коли якраз і слід було творити свою молоду державу? Що спонукало його обрати саме таку позицію малопомітності? (саме позицію, а не позу ображеного чи обійденого, бо таким не був і не відчував до себе подібного ставлення).
Цілком усвідомлюючи всю складність і відповідальність розпочатого, все ж, спробуємо.
Вітчизняна історична наука на сьогодні не спромоглася на окреме наукове монографічне видання, присвячене політичній діяльності Василя Стефаника. Можемо лише констатувати той факт, що ця грань життя письменника, депутата трьох парламентів (одного австро-угорського і двох українських), активного партійного і громадського діяча лише частково студіювалася в окремих статтях[2], творах біографічного характеру[3], була складовою літературознавчих студій[4], і навіть художніх романів сучасних письменників[5].
На нашу думку, доконче спотребованою є наукова праця про Василя Стефаника і Українську революцію 1914-1923 рр. Однак ця проблема виходить за межі короткої статті і, сподіваємося, в недовгім часі стане реальністю. Ми ж зосередимо свою увагу на проблемі участі письменника в державотворчих процесах на західноукраїнських землях в період Західно–Української Народної Республіки (ЗУНР) і Західної Области Української Народної Республіки (ЗОУНР).
1918 року Василь Стефаник, як і у довоєнний час, перебуває то у Відні, то у Львові, то в рідному Русові. Як посол австро-угорського парламенту - Рейхсрату (Державної ради), а точніше – її нижньої палати, Abgеordnetenhaus (Палати послів), він ще з 1916 року перебрався до столиці імперії[6]. Вважав, що більш потрібний саме тут, на своєму робочому місці. Отримував платню парламентаря, пересилав кошти синам до Русова. Водночас, саме з Відня міг допомагати українцям-галичанам і українцям-наддніпрянцям. Першим – як втікачам від воєнних дій (нагадаємо, що Галичина стала їх ареною в ході Першої світової війни і тричі краєм прокочувалася хвиля наступу та контрнаступу противників, несла з собою розруху, голод, страждання, переслідування переможців). Другим – як полоненим та інтернованим у таборах. І для перших, і для других потрібні були кошти на виживання, для нормалізації власного життя, для подолання наслідків особистих трагедій.
Тому Василь Стефаник вимагає ці кошти від австрійського уряду, бере участь у засіданні загальноукраїнських політичних об’єднань з метою покращення засобів і способів такої допомоги. Так, на одному із засідань Загальної Української Ради (ЗУР), Василь Стефаник як запрошений досить гостро висловився про діяльність цієї організації й української інтелігенції у Відні в царині захисту прав співвітчизників і українців з Наддніпрянщини: “Яка наруга! Народ гине від щура, блощиць, а інтеліґенція робить патріотичні наради!.. Нас ніхто не любить,- казали мені мужики” [7].
С.Процюк художнім словом описує цей час: “Мучився. Говорив сам із собою, особливо вночі.
- Василю, може ти просто втік? Залишив усе - і втік, ховаючись від Білої Пані (смерті – В.В.) Діти вдома, співвітчизники – у бараках, а де ти?
- Але було би ліпше, якби я був у бараках? Я підтримую родину матеріально. І не лише родину… Я вирішив сотки скарг, змінив безлік несправедливих рішень… я тут гарую, а не кавую… Хто буде тут як не я?” [8].
Все своє свідоме життя, життя в політиці, Василь Стефаник пов’язав з Русько-Української радикальною партією (РУРП), засновниками якої були Михайло Павлик, Іван Франко, Северин Данилович [9]. Партія сповідувала соціалістичні ідеї і представляла головно українське галицьке селянство. До соціалізму Василь Стефаник не мав відношення. А от захист прав і свобод селянства завжди був для нього важливим і навіть необхідним.
Тож на початку 1918 року В.Стефаник активно відновлює політичну і громадську роботу на Покутті, осередком якої стає мальовничий Снятин. Сам Василь Семенович у новелі “Слава-Йсу” згадує про це: “ Я став головою філії „Сільського Господаря“, головою філії „Просвіти“, головою повітової управи радикальної партії і ще більше голов було в мене на шиї. Перед тисячами слухачів реферував про союз України з центральними державами з Берестя-Литовського. Поляки знижилися й говорили кожному будячкові „Слава - йсу". Я їх успокоюю : „Не бійтеся, ми лиш ваш ґрунт заберемо, а самі ви будете жити як у раю без податкових тягарів. Все те хай тверді мужики забирають на свої плечі”[10].
Тут дозволимо собі висловити кілька зауважень. В мемуарній літературі, присвяченій Василеві Стефанику, вже склався певний стереотип вживання цієї цитати як такої, що характеризує участь письменника у політичних подіях 1921-1922 рр. Так, відомий біограф Роман Горак використовує її у своєму творі “Кров на чорній ріллі”[11] про пізніший період життя письменника, навіть після 1923 р.[12]. Він, на нашу думку, запозичив її з уже згаданої праці Ю.Гаморака “Василь Стефаника. Спроба біографії”. Тобто, що спочатку Ю. Гаморак – син В. Стефаника, не для того періоду життя Василя Семеновича використав його ж цитату з новели Слава-Йсу. А згодом і Роман Горак у ще пізнішому хронотопі використовує її у своїй спробі есе-біографії письменника.
Чому припускаємо, що ця цитата стосується першої половини 1918 року? Насамперед тому, що Василь Стефаник пише, що роз’яснює членам віч, селянам про Берестейський мир. І, водночас, з сарказмом та іронією “заспокоює” поляків, що не зазнають особистих кривд в українській державі. Якщо другу частину цитати цілком можна було б використати безпосередньо до процесу виникнення ЗУНР ( а це , ймовірно, і стало причиною використання її Ю.Гамораком ), то у вересні-жовтні 1918 року говорити про результати Берестейського миру було просто недоречно.
У березні 1918 року в Східній Галичині справді пройшли масові віча як “св’ята миру і державності”. Аналіз матеріалів тогочасної преси[13] показує, що це була широкомасштабна і масова акція. Вона пройшла в 31 населеному пункті краю, а її учасниками були, за нашими підрахунками, 515 тисяч осіб. Активну громадянську позицію в цей час зайняло і українське греко-католицьке духовенство, провівши майже в кожному селі Східної Галичини святкові богослужіння, присвячені вище зазначеній події. Ці факти та цифри красномовно свідчать про справжній всенародний характер підтримки дій Української Центральної Ради західноукраїнською громадськістю та урочисте відзначення нею акту підписання Берестейського миру.
А от у вересні-жовтні 1918 року принципово змінюються як суспільно-політична ситуація в Австро-Угорщині, так і геополітичні “розклади”: країни Четвертного блоку вже не диктували своїх умов при завершенні Першої (Великої) світової війни, як це було на початку 1918 року. Тому цілком логічно припустити, що і Ю.Гаморак, а за ним - і Р.Горак помилися, ідентифікуючи частину спогадів Василя Стефаника у новелі “Слава Йсу”.
Весною і влітку 1918 року Василь Стефаник виконує обов’язки посла Віденського парламенту й водночас не полишає своєї громадської роботи. Долею селян він був завжди перейнятий.
Восени 1918 року краєм прокочується друга хвиля народних віч, які активно ініціювалися українськими національно-політичними чинниками – політичними партіями. Документи і матеріали, що підтверджують і розкривають як сам факт, так і хід цього історичного процесу, відклались у фондах Центрального державного історичного архіву України у м. Львові (ЦДІАЛ)[14], а також знайшли своє висвітлення у тогочасній галицькій періодичній пресі[15]. Так, починаючи з 20 вересня 1918 р., редакція газети “Діло” подавала інформацію з означеної проблеми під рубрикою “В обороні української землі”. В кожній із заміток зазначено, що організаторами віч чи народних зборів були або українські повітові політичні організації[16], або керівні органи національних політичних партій, як, наприклад, Народний Комітет Національно-демократичної партії[17]. Крім того, в кожній з інформацій вказано і на кількість учасників віч та рішення, які на них приймались. Матеріали газети “Діло” дають можливість встановити, що осіння кампанія вічового руху в Східній Галичині теж мала масовий характер. В ній взяло учать, за нашими підрахунками, приблизно стільки ж учасників, як і весною 1918 року - близько пів мільйона.
Провідною, домінуючою і найбільш характерною в рішеннях віч була ідея створення окремого автономного коронного українського краю в складі Австро-Угорщини з обов’язковим включенням до нього всіх етнічних українських земель монархії: “Домагаємось поділу Галичини і сполуки всіх українських областий нашої держави в один український коронний край з власним сеймом, намісником і з окремою українською адміністрацією”[18]. Це ще раз підтверджує факт організації вічового руху українськими галицькими політиками, для більшості яких визначальною була саме ця ідея. Провідною вона була і для українських політиків Північної Буковини, які на своїй міжпартійній нараді 15 жовтня 1918 р. в Чернівцях чітко заявили про те, що, виходячи з права “на самоозначення також для українського народа”, бажають “разом з прочими Українцями Австро-Угорщини ... самостійно рішати про свою долю”[19].
Активну участь і у цій хвилі вічового руху бере Василь Стефаник, хоч сам про це і не згадує у своїх біографічних працях. Свідченням цьому є текст резолюції віча в Снятині від 21 вересня 1918 року. В його постановляючій частині наголошується на несприйнятті в будь-якій формі приєднання Східної Галичини і Північної Буковини до відроджуваної Польської держави, відкидається навіть будь-яка можливість такого розвитку подій. Тобто, демонстранти на Снятинському повітовому вічу висловлювалися за здобуття національної державності в межах Австро-Угорської держави. Водночас, у другій частині цієї резолюції постановлялося: “Виражається гаряче бажання, на случай коли б Австрія нас від себе відтручувала мимо наших жертв в людях і майні, щоб Східна Галичина і Буковина прилучені були до Матері України”. Резолюцію віча підписав як керівник органу, що його організовував - “Президент Українського повітового комітету” - Василь Стефаник[20].
Восени 1918 року Василь Стефаник “розривається” між Снятином, Львовом і Віднем. В останньому він перебуває найбільшу частину часу, займається громадською роботою, парламентськими справами, відстоює інтереси інтернованих і полонених українців в Австрії.
Саме в цей час національно-визвольна боротьба в Східній Галичині, Північній Буковині і Закарпатті особливо активізується. Ставало зрозумілим, що імперський уряд має на меті не лише сприяти відродженню польської держави, але й “не заперечує” щодо включення до неї західноукраїнських земель. Це обурювало українських парламентарів, змушувало їх до активних дій в нижній палаті австрійського парламенту. Так, голова Української парламентарної репрезентації (УПР) Євген Петрушевич 4 жовтня 1918 року, виступаючи в Рехсраті, наголосив: “Ніяка сила не може нас приневолити, щоб ми стали підданими Польського королівства. Вже сам намір перевести се уважаємо як найбільший міжнародно-правний злочин…Наш нарід не дається втиснути в рамки польської держави. Він є досить сильний, щоб від сего оборонитися”[21]. На випадок, якщо все ж австро-угорський імперський уряд відмовить українцям у праві на державність в межах етнічних українських земель монархії, Є.Петрушевич заявляв уже досить радикально: “ Коли Австрія схоче остатися старою Австрією, Австрією з сегодня, і не схоче перевести поділу Галичини, тоді український нарід в Австрії мусить стратити послідну надію на луччу будущину в цій державі і на сей случай вже нині реклямуємо для себе нічо инше, як найсвятіше для кожного народу право на злучення всіх українських земель в одну українську независиму державу і домагаємося прилучення всіх українських земель австро-угорської монархії, в сім також українських земель, положених в Угорщині, до української держави”[22].
Відчуваючи швидкий розпад імперії, українські парламентарі роблять доволі революційний крок: 10 жовтня на засіданні УПР за участю віце-президента австрійського Рехсрату Юліана Романчука приймають рішення про скликання до Львова на 18 жовтня цього ж року “всіх українських парламентарних послів з Галичини і Буковини, бувших соймових послів розв’язаного Галицького Сойму, членів Буковинського Сойму і членів палати панів та по трьох відпоручників з кожної політичної партії з Галичини й Буковини в ціли утворення української конституанти і проголошення української держави, утвореної з українських етнографічних областей Австро-Угорщини”[23].
Маніфест цісаря Австро-Угорщини Карла І “До моїх вірних австрійських народів”[24] від 16 жовтня фактично “розв’язав” руки українським політикам в частині реалізації їх планів щодо проголошення національної державності в рамках австрійської, тепер уже федеративної держави, фактично узаконив їх дії, перевів з площини антидержавної у законодавчу. 18-19 жовтня 1918 року у Львові відбулося засідання Конституанти – установчих зборів, на яких було обрано Українську національну раду (УНРаду) як представницький орган західноукраїнської держави, прийнято її Статут. Ці кроки українських політиків були абсолютно законними, легітимними з точки зору австрійського права і водночас – нагальними з точки зору реалізації національно-визвольних завдань в ході Української революції 1914-1923 рр.
В засіданнях УНРади взяло участь 66 учасників з правом голосу[25]. Серед них, на жаль, не було Василя Стефаника. І причини його неучасті у такому форумі доленосного характеру нам встановити не вдалося.
Відомо зі спогадів самого письменника, що в період з 1 по, ймовірно, 20-21 листопада 1918 року В.Стефаник перебував у Львові. Змушений був його залишити разом з військами ЗУНР. Він коротко пригадує: “ Війна. Львів наш. Мужики тікають з фронту. Треба покидати Львів, починається велика трагедія, яка до тепер трива”[26].
Ю.Гаморак не прямо дає зрозуміти, що в час утворення західноукраїнської держави Василь Стефаник перебуває в Русові. А також досить коротко говорить про цей період в житті письменника: “ Аж розвал Австрії восени 1918 року і проголошення Західно-Української Народної Республіки (виділення - наше) витягає його з села. Як колишнього посла до австрійського парляменту його покликають до Української Національної Ради у Львові. Під градом польських куль він, разом з іншими послами, тікає зі Львова до Станиславова ”[27].
В.Костащук, натомість, говорить про те, що письменник і політик покидає Львів 10 листопада 1918 р. і перебирається знову до рідного Русова. “Серед різних пригод, вуличних боїв, під градом польських куль Стефаник залишає Львів і 10 листопада прибуває до Русова”[28].
Політична і державницька діяльність Василя Стефаника в час становлення і функціонування ЗУНР, а згодом – ЗОУНР, досить незначна. Василь Семенович є делегатом УНРади, але до жодної з її комісій не входить. Швидше за все – не бере активної участі у засіданнях західноукраїнського парламенту. Матеріали тогочасної української преси, які нам вдалося опрацювати, а це газети “Діло”, “Українське слово”, “Нове життя”, які, як правило, виконували функцію офіційних видань владних державних структур, не містять відомостей про активну чи будь-яку іншу діяльність члена парламенту ЗУНР/ЗОУНР Василя Стефаника.
Тут, припускаємо, спрацьовував певний поведінковий стереотип політика. Він, ще будучи депутатом австрійського парламенту, не завжди брав у них участь, а якщо і брав, то жодного разу не виступав з трибуни, не проголошував промов, не пропонував публічно проекти законів тощо. Депутат В.Стефаник соромився того, як його співвітчизники-депутати промовляли з трибуни поганою німецькою. Не хотів їм уподібнюватися. А, зрештою, на думку Ю. Гаморака “Свого послування він ціле життя соромився, може, тому, що за громадську роботу, яку вважав за свій святий обов’язок, одержував гроші, а може тому, що ніколи не виголосив у парляменті ані одної промови. – (курсив наш). Та свої посольські обов’язки виконував дуже сумлінно: скликав часто звітні посольські віча, вносив інтерпеляції в справі різних зловживань адміністраційної влади, а селянам допомагав, як тільки міг”[29].
Тут доречно пригадати також й рецепцію В. Стефаника-державного діяча і політика Ю.Гамораком : “ Стефаник не був політичним діячем у широкому розумінні цього слова, не створив ніякої політичної програми... хребет його політичних переконань, його політичне “вірую” не змінялося за ціле його життя ні разу. Він усе був представником і оборонцем, у житті і літературі, селянського стану, з якого сам походив і якому віддав до решти свій талант і своє серце Коли під час світової війни і після неї український селянин став найбільшою опорою нації в боротьбі за її державність, він усвідомив собі, що він не поет села, яке загибає, а поет цілої нації. Аж тоді він у нарисі “Серце” посмів назвати себе “малим наслідником” Івана Франка. І саме ця свідомість зродила патос, що дав українській літературі “Синів ” і “Марію” [30].
Час від часу, як пише В.Костащук, Василь Стефаник навідувався до Станиславова (нині – Івано-Франківськ). Ймовірно, автор спогадів має на увазі час від кінця листопада 1918 р. до 4-5 січня 1919 року. В цей час відбувалося переміщення владних структур ЗУНР з окупованого поляками Львова до, спочатку – Тернополя, а з 30 грудня 1918 року – до Станиславова. Водночас у Станиславові в перші дні 1919 року відбулося і формування нового складу уряду ЗУНР – Ради Державних Секретарів на чолі з Сидоров/Ізидором Голубовичем. Припускаємо, що саме в цей час Василеві Стефанику, за його ж словами, пропонували посаду Державного Секретаря (міністра – В.В.) земельних справ. І як він відреагував на таку пропозицію? Пригадує В. Костащук: “ Там, у тім Станіславі, зовсім подуріли – каже Стефаник.- Пропонують мені посаду секретаря земельних справ. Думають, що як я є кепським господарем у Русові, то зараз можу бути добрим міністром земельних справ. Доконче хочуть зробити мене урядником, не знають, що я такий бідний зі своїми нервами.”[31]. І В.Стефаник відмовляється.
Причин тут, ймовірно, кілька. Головну визначив сам Василь Семенович. Робота на землі його ніколи не приваблювала. Не було в нього тієї “ґаздівської жилки”, що була у його батька Семена чи брата Володимира. На останнього Василь залишав своє господарство тоді, коли 1916 року перебирався до Відня для виконання депутатських повноважень і забезпечення фінансово родини. Але не менш важливою, на нашу думку, була й інша, більш глибинна причина.
Вона, вважаємо, криється і в психологічному стані нашого героя – його неподоланому інфантилізмі. Про це досить вдало пише С.Процюк: “Напевне, ще однією причиною моральних тортур (і небажання узалежнити себе від відповідальності за результат державницької діяльності – В.В.) Василя Стефаника був інфантилізм як зворотня сторона ідеалістичного “я”. “Хлопчик”, який листовно просить Вацлава Морачевського не покидати його,- це не лише людина, задивлена у верхогір’я чоловічої дружби, Це і ляклива темна сторона його/нашого “я”, дитина і недорозвинута, що боїться цілковито відповідати за власне життя”[32]. Цей інфантилізм “незрідка є однією з ознак якоїсь відрубності, напівдитячої закостенілості”[33]. Така риса була органічною складовою характеру Василя Семеновича. Нарешті, не можна не погодитися зі Степаном Процюком в тому, що “Він-людина слабший, ніж він письменник. Письменник у ньому вищий від людини ”[34]. Але, чи переміг “письменник” “державного діяча” Василя Стефаника проаналізуємо згодом.
Досить відомим є факт участі Василя Стефаника у складі делегації ЗУНР для підписання і урочистого проголошення Акту злуки в Києві 21 січня 1919 року. Досить детально описує подорож Галицької делегації до Києва Лонгин Цегельський у своїй відомій праці “Від легенд до правди”[35]. Одразу зазначимо, що маємо досить критичне ставлення до оціночних суджень Л.Цегельським тогочасних подій, а особливо – місця і ролі в них його самого. Та не дивлячись на це, все ж наважимося стверджувати, що при описі перебування делегації ЗУНР в Києві автор досить точно зумів передати атмосферу, що панувала тоді, оприлюднив маловідомі факти.
Зокрема, Л. Цегельський оповідає про зруйнований залізничний вокзал і дерев’яні сараї, які “зустрічали” Галицько-Буковинську делегацію в Києві, про бородатих, на російський манер, і патлатих “извозчиков” в довгих тулупах, про їх засоби пересування, які теж за виглядом і способом облаштування нагадували російську упряж[36]. Тобто “русский мир” зустрічав навіть побутово делегацію ЗУНР. Тому навіть сама присутність галичан і буковинців була важливою в Києві, для тих людей, які лише чули про “українців на заході”, але не знали про них майже нічого. А тим більше, не представляли їх політичної культури і не мали поняття про їх політичний досвід.
Л.Цегельський наводить маловідомий факт про Василя Стефаника. Ввечері 21 січня 1919 року, напередодні Акту Злуки відбулася нарада представників УНР і ЗУНР. В ній брало участь, за даними автора, 35 осіб: 8 представників УНР, в тому числі 4 члени Директорії (крім С.Петлюри), 8 представників від ЗУНР та “ще яких 20 учасників, Придніпрянців і Галичан”. Серед учасників нарад був і В.Стефаник.[37]
Перемовини стосувалися того, що С.Вітик висловлювався за негайне входження ЗУНР до складу УНР на принципах централізму. А це мало означати ліквідацію УНРади, Ради Державних Секретарів, тобто повну ліквідацію західноукраїнської державності. Делегати ЗУНР опротестували такий підхід до вирішення справ Злуки і настоювали на тому, що вповноважені реалізувати соборність лише на умовах Попереднього договору від 1 грудня 1918 р. у Фастові та Ухвали УНРади від 3 січня 1919 р. В іншому випадку попереджали про припинення будь-яких перемовин. Здоровий глузд переміг. 22 січня 1919 року урочисте проголошення Злуки таки відбулося і супроводжувалося величними урочистостями.
Наступного дня, 23 січня 1919 р. відбулося засідання Всеукраїнського Трудового конгресу, який, як всеукраїнський передпарламент, верифікував Акт Злуки. На Конгресі розглядалося чимало важливих питань загальноукраїнського життя. Основна робота була зосереджена в комісіях. Однак в жодній з них ми не побачимо Василя Стефаника[38]. Заради справедливості зазначимо, що не всіх делегатів від ЗУНР/ЗОУНР включили до складу робочих комісій Трудового Конгресу. Але питання, яке поки що залишається без відповіді: чи просився до будь-якої з них В.Стефаник? Ймовірно – ні. Знову зайняв позицію “відрубності”, спостерігача.
У своїх спогадах В.Стефаник майже не згадує про поїздку до Києва в січні 1919 року. Дізнаємося про рецепцію письменника тих подій і його враження від побаченого зі слів В.Костащука. Читаємо у нього: “ В січні 1919 року в складі делегації зі Станіслава Стефаник поїхав до Києва. Хотів на власні очі бачити, що діється на українській землі, мріяв зустрітися з письменниками, яких не бачив ще від полтавських свят 1903 року. Але Стефаник швидко розчаровується – в дорозі і в самому Києві, тимчасово захопленому українськими буржуазними націоналістами.
До Русова приїхав блідий і знервований. Про свою поїздку говорив скупо і стримано.
Коли хто питав його про новини, на обличчі письменника відбивався біль: - Це не та Україна, яку я довгими роками мріяв побачити ”[39].
Дозволимо собі кілька зауваг щодо цього фрагменту. Насамперед, слід пам’ятати, в який час і при яких обставинах вийшли спогади Василя Костащука. Чи можна було в радянську добу в Україні не вживати в літературі терміни “українські буржуазні націоналісти” при характеристиці УНР чи ЗУНР/ЗОУНР? Звичайно, ні. Тобто, розраховувати на публікацію твору без такого кліше було просто не реально. А вже, використавши такі терміни, автор змушений був і загальний текст формувати “під загальне враження”. Як можна було бути захопленим Злукою, коли її реалізували “українські буржуазні націоналісти”? Тому не виключено, що реакція В.Стефаника на його поїздку до Києва могла бути не зовсім такою. На сьогодні аналіз інших джерел, як от листування письменника, не дають відповіді на це питання.
Досить критично і навіть з сарказмом віднісся до цього епізоду з твору В.Костащука В.Луців. Він зазначає: “ Костащук згадав про виїзд письменника до Києва, але написав, що Стефаник їздив туди, бо „хотів на власні очі бачити, що діється на українській землі, мріяв зустрітися з письменниками, яких не бачив ще від полтавських свят 1903 р.” (Тоді саме був підхожий час побачення з письменниками! — Л.Л.) ”[40] – резюмує В.Луців.
Як би там не було, участь Василя Стефаника в соборницьких заходах січня 1919 року говорить нам про його позицію державника і українця. Для нього відбулося щось нове, омріяне. Те, про що не міг і мріяти, пишучи свою “Марію”. В цьому творі він описує процес безпосереднього знайомства українців Сходу і Заходу між собою в страшних умовах війни. Ідея єдності виглядає далекою, майже нездійсненою, але точно не сьогочасною. Адже чужі війська грабують, стріляють, вбивають. В їх складі є, правда, українці, але вони під Московщиною, не вільні, а змушені робити те, що їм наказують.
В новелі “Марія” ідея того, що українці по різних боках барикад воюють за чужі інтереси, часто вбиваючи і рабуючи одноплемінників (“Де вони годні нам помогти?”) – то фраза, яка дуже точно відтворює атмосферу дійсності і українського розпачу. Але водночас в творі вселяє надію те, що козаки не рабують, просять попоїсти, обігріти. Показують китайки, які їм дали їх дружини, щоб за давнім козацьким звичаєм накрити очі вбитого від орла чи ворона, що мають намір їх видзьобати. Вони співають українською, шанують Кобзаря. Головне – спілкують одні з одними, пізнають одні одних. І СЕБЕ.
І ось фінал історії. Коли душа пізнає душу – гармати перестають стріляти. Особливо, коли ці душі споріднені корінням. Тому і просять жінки козаків:
“Тут наблизилася Катерина козакові майже до вуха і шептала:
— Ваші пісні такі самі, як Маріїних синів. Тому не будіть її, най їй здаєси, що це її сини співають...”[41].
Уже ніхто ні на кого не ображається, не гнівається, не попрікає. Просто і по людськи, по родинному, хай і з далекою родиною – розмовляють, просять, домовляються. А з під вишитих рушників, дивлячись на козацькі китайки, гірко посміхається задуманий Тарас: “Думи мої, думи мої. Лихо мені з вами…”.
Тому вважаємо малоймовірною таку суху і навіть заперечливу реакцію Василя Стефаника на події Злуки січня 1919 року. Погодитися можемо хіба з враженням письменника від загальної атмосфери, що панувала на берегах Дніпра в контексті “важких пологів” національної української держави і її одночасної боротьби з російщиною. Не можемо не погодитися з Лонгином Цегельським в його оцінці загального враження галичан від втрати Києва і евакуації Директорії УНР до Вінниці: “Наші галичани та буковинці верталися похнюплені та прибиті. Деякі з них, як ось Левко Бачинський, Стефаник, Старух – на очах постарілися, а деякий, як старий Сандуляк та слабого здоров’я Шмігельський, таки важко розхворілися ”[42].
Делегація ЗУНР/ЗОУНР поверталася з Києва кілька днів. Ймовірно, як можна зробити висновок зі спогадів Лонгина Цегельського, ця подорож тривала до 4-5 лютого 1919 року.
В.Стефаник знову в Русові. Гнітюче враження від ходу становлення національної державності по обидва боки Дніпра справді оволодіває емоційно вразливим письменником. Чим інакше пояснити той факт, що він, один з лідерів і керівників Радикальної партії на Снятищині, не бере участі в заходах загальнопартійного характеру? Так, 16 лютого 1919 року у Коломиї відбувається конференція Української радикальної партії. У повідомленні партійної газети “Громадський голос” за 19 лютого[43] про цю подію жодного слова немає про участь в ній Василя Стефаника. Він – занадто знакова постать, щоб партійна преса промовчала про нього і його участь у суспільному житті держави.
Більше того, 22-24 березня у Станиславові відбувся черговий з’їзд Українсько радикальної партії(УРП). Про це повідомляла газета “Народ”. Аналізуючи присутність делегованих учасників від повітових партійних організацій, редакція газети писала: “Не уважаючи на те, що особовий рух на залізницях був припинений і треба було побороти незвичайні трудности, щоби проїхати до Станиславова, — приїхали делегати з найдальших закутин краю. Делегати з Сокальщини пробиралися 4 дні то залізницею, то підводами, а таки ставилися на час на радикальний з’їзд. Подібні трудности прийшлося поборювати всім иншим делегатам з дальших околиць. І всеж таки на 28 наших партійних повітових організацій 22 прислали своїх делегатів на з’їзд. Про деякі, як от про Городенщину, знаємо, що не прислали делегатів тільки тому, що їх не приняли на потяг”. На з’їзд не прибули “не оправдали своєї неприсутности тільки організації Коломийщини, Печеніжинщини, Косівщини і Снятинщини.... ”[44].
Таким чином, констатуємо, що весною 1919 року Василь Стефаник фактично “випадає” з політичного життя ЗУНР/ЗОУНР. Чи це було пов’язано з його загальними враженнями від того, що побачив на Великій Україні (дитяча хвороба становлення державно-політичних інституцій молодої держави, уособлена відсутністю політичного і законотворчого досвіду її політичної еліти, домінування демагогії під приводом впровадження демократії, постійне загравання соціалістичними лозунгами, незначна підтримка державних структур УНР українським суспільством, зрештою – відступ Директорії УНР з Києва до Вінниці, який більше нагадував втечу), чи звична для письменника поведінка “стороннього спостерігача” - відповісти однозначно важко. Ймовірно, тут ці причини “наклалися” одна на одну. Фактом залишається лише те, що Василь Стефаник в останні місяці територіального існування ЗУНР/ЗОУНР був малопомітним. Не можемо стверджувати, що письменник “розчарувався” чи мав якісь окремі думки і щодо партійного курсу. Адже відомо, що до останніх років свого життя він залишався прибічником і членом УРП, не виходив з неї.
З деяким докором щодо пасивності позиції окремих членів партії і західноукраїнської інтелігенції загалом на з’їзді виступив Іван Макух, на той час Державний Секретар внутрішніх справ. Він, зокрема, зазначав : “ Селянство не завело наших надій. Та - на жаль - не можемо сего сказати про загал інтелігенції. Є серед інтелігенції не мало людей, що щиро і самовідречено працюють над будовою держави, але більшість станула з боку та дивиться за своєю власною користю”[45]. Навряд чи ці слова державного діяча стосувалися В.Стефаника хоча б тому, що він ніколи не шукав особистої вигоди з загальнонаціональної справи, часто навіть жертвуючи особистим. І цьому є досить прикладів. Але відсутність активності депутата УНРади, активного і авторитетного члена УРП є, вважаємо, доконаним фактом і викликає, щонайменше нерозуміння.
Відверто негативно про Василя Стефаника висловився інший його однопартієць, державний діяч часів Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського і ЗУНР/ЗОУНР Осип Назарук. В листі до В’ячеслава Липинського від 12 квітня 1922 року він, зокрема, дав таку характеристику “малому насліднику І.Франка” : “Стефаник - типовий артист, як організатор без почуття обов’язку, в парляменті показувався дуже рідко, як посол навіть найважніші засідання пропускав. Як артист і психолог він гострий і великий (знаю його особисто)”[46].
Чи була ця оцінка пов’язана також з діяльністю письменника в часи ЗУНР/ЗОУНР? Питання риторичне, адже О.Назарук писав листа до В.Липинського 1922 року, ще в час Української революції 1914-1923 рр, але вже після того, як західноукраїнська держава хоч і втратила свою територію, все ж продовжувала боротьбу на дипломатичному фронті.
Василю Стефанику довелося пережити і румунську окупацію рідного Покуття, яка тривала з 24 травня до 25 серпня 1919 року[47]. Перебував у Русові разом з сім’єю і родиною. Надії на відновлення національної державності не залишалося. В серпні на Покутті була встановлена влада ІІ Речі Посполитої, узаконена згодом рішенням Ради Послів Антанти від 14 березня 1923 рр.
Знову окупаційна влада, знову не своя держава, знову становище національної меншини для автохтона. Наступає новий період в житті і творчості письменника, який вимагає і заслуговує окремого дослідження.
Тепер повернімося до оцінки активності В.Сефаника в час ЗУНР/ЗОУНР. Малопомітність його політичної діяльності можна було б пояснити більш активною творчою роботою. Але й тут спостерігаємо протилежне. В час Української революції 1914-1923 рр. виходить лише 6 (шість!!!) творів. Зокрема: 1916 року – “Марія”, “ Перший твір Леся Мартовича. (Спомин)”, 1917р. – “Дитяча пригода”, “Пістунка”, 1922р – “Вона- земля”, “Сини”. Від 1917 по 1922 рр., якраз в часи існування ЗУНР/ЗОУНР – жодного твору. Письменник не продукує в цей час. Зрештою, пригадаймо, що до скарбниці його творів входять лише понад 6 десятків новел загалом. Тому вимагати від нього активного творення в час складних суспільно-політичних пертурбацій щонайменше не виправдано. Не можемо також сказати, що про часи національно-державного будівництва другого десятиліття ХХ століття Василь Стефаник пише у своїх творах художнього характеру згодом.
Отже, в часи ЗУНР/ЗОУНР (1918 - осінь 1919 р.) Василь Стефаник не виявив значної активності, хоч і був членом УНРади, брав участь в проголошенні Акту Злуки ЗУНР та УНР в Києві, був учасником Трудового Конгресу. Не можна сказати, що В.Стефаник був боягузливим чи ховався за спинами товаришів. Це в принципі собі уявити важко, щоб нащадок козацького роду був боягузом. У 1895 році, під час виборчої кампанії до австрійського парламенту Василя Стефаника за активну агітаторську діяльність за доносом москвофілів було затримано[48] на Обертинщині в с. Герасимові і винесено покарання в 13 діб арешту. Та вже на наступний день після того, як цього новітнього “політичного в’язня” випустили, він знову взявся агітувати.
В час створення і становлення ЗУНР Василь Стефаник має розуміння того, чого хоче (в плані державно-політичного майбутнього своєї русинсько-української нації). Була певна підготовча робота, зокрема просвітницька і в обороні соціальних, майнових, політичних прав представників своєї нації. Але все це – в умовах попередньої державно-політичної системи, яку, на думку самого В.Стефаника, слід змінити. Адже саме вона, ця державна машина і витворена нею державно-політична система гнітить покутського селянина (а в його особі – і всю українську націю). Значить, треба збудувати власну систему. Такий шанс приходить з проголошенням Української держави на західноукраїнських землях Галичини, Північної Буковини і Закарпаття у жовтні 1918 року. Та ось на це, виявляється, не має достатньої потуги.
Тут треба перебудувати свою свідомість, підходи до зони внутрішнього і зовнішнього комфорту. Борець не завжди будівничий. Стефаник – більше лідер емоційного типу, але не пасіонарна особистість. І він може бути типовим представником загалом не пасіонарного суспільства. На той час Василь, син Семена, залишається більше спостерігачем, ніж діячем. Що притаманно, на жаль, і українській спільноті того часу, яка лише утверджується, як нація. Такою вона стане в результаті пережитого Голодомору 1932-1933 рр., перемоги у Другій світовій війні, самозреченій героїчній боротьбі УПА, діяльності дисидентів і шестидесятників, Революції на граніті, двох революцій ХХІ століття – Помаранчевої і Гідності, боротьбі на власну незалежність в ході російсько-української війни з 2014р. - до сьогодні.
І постать Василя Стефаника в цих процесах є незамінною, важливою і спотребованою.
[1] Гаморак Ю. Василь Стефаник (спроба біографії)// Василь Стефаник. Твори. За ред. Ю Гаморака.Регенсбург,1948.-С.XIII
[2] Бачинський Л. Спогад про поїздку до Києва на проголошення Акту Злуки// Громадський голос.Львів.1928; Вавжонек М. Василь Стефаник як представник галицьких радикалів// Український історичний журнал.2014.№5.С.49-60; Мокляк Я. Василь Стефаник і політика//Чорноморський літопис. - 2011.Вип. 4. - С.27-31; Цегельський Л. Від леґенд до правди. Спогади про події в Україні, зв’язані з першим листопада 1918 року. Нью-Йорк ; Філядельфія, 1960. – 313 с.; Чубатий М. Десять днів у Києві в січні 1919// Літопис Червоної Калини. 1931.ч.5, ч.6.
[3] Василь Стефаник у критиці та спогадах.-К.: “Дніпро”,1970.482 с.; Стефаник В. Слава –Йсу// Червоний прапор.1927.№5.С.7-8; Василь Стефаник. Автобіографія// Виноградник Т. Нащадки Василя Стефаника: статті, спомини, нариси.Івано-Франківськ: “Нова Зоря”.2001.-150с.; Костащук В. Володар дум селянських.Ужгород:Карапти,1958.190 с.; Костащук В. Різдво у Василя Стефаника// Снятин.2004. №1(15). С.42-45; Гаморак Ю. Василь Стефаник (спроба біографії)// Василь Стефаник. Твори. За ред. Ю Гаморака. Регенсбург,1948.-С.ІІІ-ХLVIII; Равлюк В. Спогади про Василя Стефаника// Ямгорів. Літературно-краєзнавчий і мистецький альманах.2005.Ч.13-14.С.108-114; Харитон В., Тимофійчук М. Суспільно-культурна праця Василя Стефаника // Снятин над Прутом. - Снятин, 2003. - С.158-162.
[4] Баран Є. Дві рецензії на романи про Василя Стефаника. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://litakcent.com/2010/06/09/dvi-knyhy-pro-vasylja-stefanyka/; Його ж. Василь Стефаник: витоки літературної творчості//Прикарпатський вісник НТШ. Слово. 2019. No 2(54). С.484- 491; Луців В. Василь Стефаник – співець української землі. Нью-Йорк – Джерсі Сіті: В-во “Свобода”.1971. 488с.; Гоян Я. Дорога : Літ. портрет Василя Стефаника.К.: Веселка, 2005. - 70 с.; Погребенник Ф. Сторінки життя і творчості Василя Стефаника.К. : Дніпро, 1980. - 350 с.
[5] Піхманець Р. Іван Франко і Василь Стефаник: взаємини на тлі доби. Львів,2009.-269 с.; Процюк С. Троянда ритуального болю: роман про Василя Стефаника.К.:ВЦ “Академія”.2010.-184 с.; Горак Р. Кров на чорній ріллі. Есе-біографія Василя Стефаника.К.:Видавничий центр “Академія”,2010.- 601 с.
[6] Рудяченко О. Василь Стефаник: хрест долі.[Електронний ресурс]. Режим доступу: http://na-skryzhalyah.blogspot.com/2020/12/blog-post_8.html
[7] Адамович С. Наддніпрянська політична еміграція в суспільно-політичному житті західноукраїнських земель (1914-1918 рр). Івано-Франківськ: Місто НВ, 2003. 148 с (с.82)
[8] Процюк С. Троянда ритуального болю: роман про Василя Стефаника.К.:ВЦ “Академія”.2010.- С. 147
[9] Шкраб'юк П.В. Русько-Українська радикальна партія (РУРП) [Електронний ресурс] . – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Rusko_ukrainska (останній перегляд: 29.01.2021)
[10] Стефаник В. Слава –Йсу// Червоний прапор.1927.№5.С.7-8
[11] Горак Р. Кров на чорній ріллі: Есе-біографія Василя Стефаника.-К.ВЦ “Академія”,2010.-610 с.
[12] Там само.-С.391.
[13] //Діло.-1918 .-5,7-9, 13 берез.; Українське слово.-1918 .-8,10,12-21,23 берез.
[14] ЦДІА України у м. Львові, ф.146,оп.4,од.зб.5193,арк.142,144,146,148,150, 152,153, 157,159,161,163,165,166,168,170.
[15] Див.: // Діло, Український голос, Kurjer Lwowski, Gaseta Lwowska, Rabotnik та інші за вересень-жовтень 1918 р.
[16] //Діло.-1918.-22-23 верес.
[17] //Там само. -З жовт.
[18] // Там само.-3 жовт.
[19] // Там само. -19 жовт.
[20] Резолюція народного віча у Снятині за підписом Василя Стефаника з вимогою возз’єднання Східної Галичини і Буковини з Україною// Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Документи і матеріали.Т.1. Івано-Франківськ:Лілея-НВ,2001.-С.138.
[21] Інформація газети “Діло” про заяву Голови Української парламентарної репрезентації Євгена Петрушевича в Австрійському парламенті про домагання возз’єднання в єдиній українській державі// Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Документи і матеріали.Т.1. Івано-Франківськ:Лілея-НВ,2001.-С.173.
[22] Там само.-С.174
[23] Інформація газети “Українське слово” про утворення і перше засідання Української Національної Ради у Львові// Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Документи і матеріали.Т.1. Івано-Франківськ:Лілея-НВ,2001.-С.173.
[24] Маніфест цісаря Австро-Угорщини Карла І Габзбурзького про перебудову монархії на федеративних засадах// Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Документи і матеріали.Т.1. Івано-Франківськ:Лілея-НВ,2001.-С.1174-175.
[25] Інформація газети “Українське слово” про утворення і перше засідання Української Національної Ради у Львові// Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Документи і матеріали.Т.1. Івано-Франківськ:Лілея-НВ,2001.-С.192-193.
[26] Стефаник В. Слава Йсу // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://zbruc.eu/node/37325.
[27] Гаморак Ю. Василь Стефаник (спроба біографії)// Василь Стефаник. Твори. За ред. Ю Гаморака.Регенсбург,1948.- – С.XXXV.
[28] Костащук В. Володар дум селянських.Ужгород:Карапти, 1958.- С.161.
[29] Гаморак Ю. Вказана праця.-С.ХХХ
[30] Гаморак Ю. Вказ. праця – С. ІХ-Х.
[31] Костащук В. Вказана праця.- С.161
[32] Процюк С. Вказана праця.- С.152.
[33] Там само. – С.156.
[34] Там само.-С.165.
[35] Цегельський Л. Від легенд – до правди. Спогади про події в Україні, зв’язані з Першим листопада 1918 року.Нью-Йорк-Філадельфія: “Булава”, 1960.-С.249-284
[36] Там само.-С.252-253.
[37] Там само.-С. 260
[38] Павлишин О. Комісії Трудового Конгресу України (1919 р.): формування та діяльність.// Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 рр.2014. Вип.10.-С.172-190.
[39] Костащук В. Вказана праця.- С.161
[40] Луців В. Василь Стефаник – співець української землі. Нью-Йорк – Джерсі Сіті: В-во “Свобода”.1971.-С.274.
[41] Стефаник В. Марія. [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://www.ukrlib.com.ua/books/printitzip.php?tid=338.
[42] Цегельський Л. Вказана праця.- С. 302-303.
[43] Інформаційне повідомлення газети “Громадський голос” про конференцію Уукраїнської радикальної партії в Коломиї 16 лютого 1919 р.// Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Документи і матеріали.Т.3.Кн.2. Івано-Франківськ:Лілея-НВ,2005.- С.42-43
[44] Кореспеонденція газети “Народ” “Краєвий з’їзд УРП”// Західно-Українська Народна Республіка 1918-192. Документи і матеріали.Т.3.Кн.2. Івано-Франківськ:Лілея-НВ,2005.- С.111-112.
[45] Повідомлення газети “Република” про відкриття з’єїзду Української радикальної партії// Західно-Українська Народна Республіка 1918-192. Документи і матеріали.Т.3.Кн.2. Івано-Франківськ:Лілея-НВ,2005.- С.83.
[46] З листа О. Назарука до В’ячеслава Липинського від 12 квітня 1924 р //Липинський В. Твори, архів, студії. За загальну редакцію Євген Зиблікевич. Архів. Т. 7: Листи Осипа Назарука до Вячеслава Липинського; редактор Іван Лисяк-Рудницький. Філяделфія: Східньо-Европейський дослідний інститут ім. В. К. Липинського, 1976.-С. 98.
[47]Королько А. Румунська окупація Покуття у ході національно-визвольних змагань західних українців (травень-серпень 1919 р.)// Питання історії України. 2011. Т. 14. - С.78-83.
[48] Гуйванюк В. Участь Василя Стефаника у виборчому процесі у виборчому процесі в Галичині наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.// Науковий вісник Чернівецького університету: Історія. Політичні науки. Міжнародні відносини.2014. Вип. 702-703.-С.33 (31-35).