По­моєму, крім назви, в Чорному морі немає нічого чорного, хай там що говорили древні.

Жозеф Пітон де Турнефор, придворний ботанік Людовика ХІV,
1718

Через ворота синього Босфору
вітри гонили спінений Евксин.
Чудово стати на азійську гору
й дивитись на кипіння цих глибин,
що у Європу й Азію сувору
немов залізний врізалися клин!

Байрон. Дон Жуан

Лопата археолога
розкопує оселі,
давним­давно порожні,
вишукуючи свідчення
життєвого ладу, яким сьогодні
нікому не спаде на думку жити.

Вістан Оден

Люди і вода

Історичним і соціальним дослідженням притаманна глибока «сухопутна» колія. Ми звикли, що історія і життя суспільства проходять переважно на суходолі. Те, що відбувається на воді, скажімо, під час подорожі морем або річкою, лише прелюдія до справжніх подій, які починаються, коли мандрівник добувається кінцевого пункту. Але океани, моря й річки мають власну історію, це не просто лінії комунікацій чи природний кордон. Іноді вони грають головну роль у взаєминах між людьми і суспільствами. Як писав Марк Твен про Місісипі, річки мають фізичну історію — замулення, течію, повені, але також вони мають «історичну історію»: періоди дрімоти і періоди пробудження, розквіту, коли на їхні береги приходять мешканці або, навпаки, йдуть звідти¹. Як кинути оком з земельної непорушності на водне плесо, то можна побачити несподівані речі. Це спонукає критично подумати про категорії на кшталт «регіон» або «країна» і переосмислити визначальну роль цих поверхових дефініцій у нашому способі дивитися на довколишній світ. Такий хід змушує переглянути самий зміст поняття «місце», подивитись, як воно міняється з плином часу і показує, наскільки непевні інтелектуальні межі, що їх ми проводимо між народами і цивілізаціями.

Це книжка про одне море та його роль в історії, культурі й політиці прибережних народів і держав. Для певних регіонів планети думка, що водний простір — визначальний елемент людської історії, цілком традиційна, навіть банальна. Ми звикли говорити про «Середземномор’я», це поняття має для нас сенс. Прикметник «середземноморський» — середземноморська кухня, середземноморська відпустка — викликають в уяві безліч яскравих образів: гостроверхі гори, блакитні затоки, оливкові гаї, розкішні виноградники й гладкі отари. Середземномор’я стало об’єктом уваги багатьох науковців, найвідоміше дослідження — панорама середземноморського світу на світанку модерної доби, написана Фернаном Броделем². Інші водні об’єкти, і менші, і більші, мають свій асоціативний ряд. Згадаймо Океанію, затоку Чезапік­Бей, Амазонку чи Місісипі, і уява одразу намалює безліч картинок: якісь вигадали в туристичних бюро, якісь постали з досвіду людей, що живуть на узбережжі. Ведучи мову про ці та подібні до них водні масиви, науковці виокремлюють спільні економічні цілі, однаковий спосіб життя і схожі політичні обставини, які пов’язували один берег з іншим, часом усупереч величезним відстаням³.

Коли йдеться про Чорне море, з образами й асоціаціями якось туго. Мало хто поза чорноморським регіоном свідомий існування цього моря. Історії Чорного моря, від самого його геологічного формування 7–8 мільйонів років тому до політичних революцій і екологічної кризи кінця ХХ століття, присвячено лише кілька спеціальних монографій. Чорне море у різні часи становило стратегічну мету великих імперій — Візантійської, Османської, Російської, — але досліджень про роль моря в історії цих держав дуже мало. Проблематика Чорного моря лежить на перехресті кількох академічних дисциплін, а тому жодна не приділяє йому основної уваги. Що ж до Сполучених Штатів, то «холодна війна» породила кілька географічних стереотипів, які виявилися занадто тривкими. Загалом можна визнати, що дослідження внутрішньої політики, міжнародних стосунків і навіть історії та культури провадяться в тих самих регіональних рамках, що й під час «холодної війни». Фахівці в одній сфері рідко заходять на територію іншої.

У результаті склалася історіографічна й соціологічна традиція, яка нарізає чорноморську проблематику на окремі ділянки, які належать до різних академічних сфер. Модерну історію Балкан зазвичай розглядають як сторінку історії Центральної Європи або кілька окремих етнонаціональних історій. Історію українських і південноросійських земель розглядають окремо від Балкан — або як епізод життя Російської імперії, або як трагічну історію запізнілого націєтворення. Те саме стосується і Кавказу, як Північного, так і Південного. Час від часу десь збоку вигулькують османці і коли­не­коли теж виходять на академічну сцену, але з формуванням модерної Турецької республіки турки практично зникають з історії Європи і натомість перебираються до книжок про Близький Схід. Політика грантодавців і урядових дослідницьких програм працює на утвердження всіх цих меж і в соціальних, і в гуманітарних науках. У Сполучених Штатах дослідження «Східної Європи» фінансує одна бюджетна стаття, роботи про «колишній Радянський Союз», або, як їх часом називають, «нові незалежні держави», — друга, а Близький Схід разом з Туреччиною — третя.

Однак уся ця ментальна карта має явно недавнє походження. Ще не так давно уявлення про Чорне море як свого роду зв’язну геополітичну одиницю мало сенс не лише для місцевого населення і політичних лідерів, а й для західних дипломатів, стратегів і письменників, які ціле своє життя займалися цим морем і проблемами довкола нього. У ХІХ столітті Чорне море становило наріжний камінь «східного питання» — як ділити знеможіле тіло Османської імперії. Довкола цього точились інтриги й боротьба великих європейських держав. У період між світовими війнами цей регіон слугував ніби перехрестям між неспокійними Балканами, більшовиками й європейськими протекторатами в Леванті. Згодом цим регіоном проходила лінія фронту між капіталізмом і комунізмом: одні країни вважалися в комуністичному світі «єретичними», як­от Албанія, Югославія і Румунія, інші виступали аванпостом Заходу проти Радянського Союзу, як Греція і Туреччина. Після краху комунізму порівняно бідна Південно­Східна Європа перетворилася на регіон складних політичних пертурбацій, прикру діру в європейському проекті єдиного й заможного континенту. Спалахи збройних конфліктів, спричинені слабкістю держав і крахом регіональних схем безпеки, переростання внутрішніх чвар у міжнародні конфлікти, політика торговельних та енергетичних союзів належали до головних проблем у Чорномор’ї ще перед Другою світовою війною. Тепер вони знову повернулися до порядку денного.

У цій книжці я постарався звести докупи історію, культуру й політику народів, що живуть довкола Чорного моря, і переглянути стару інтелектуальну карту південно­східного краю Європи. За винятком більш­менш короткого періоду в короткому ХХ столітті східною окраїною континенту більшість людей уважали не Східну Європу, принаймні ту, в якій обидва слова пишуться з великої літери. Цей шмат території, що пролягає від Балтійського до Чорного моря, певний час справді сповідував одну ідеологію, мав однаковий політичний устрій і проводив більш­менш єдину зовнішню політику. Але що далі ми підемо від 1989 року, то менш космічно важливим виглядатиме те, що ми називаємо комунізмом (якщо він взагалі був чимось одним­єдиним), особливо в тих країнах, які належали до комуністичного світу за життя лише одного покоління. Те саме стосується і сусідніх держав, як­от Греції й Туреччини, чия схильність до авторитаризму має немарксистське забарвлення. Інакше кажучи, історія сходу Європи — це не історія місця, що має назву Східна Європа^I.

У 1990­ті роки уявлення про якусь однорідну Східну Європу поступилося місцем уявленню про настільки ж неоднорідну південно­східну Європу — місце, де нібито споконвіку зустрічалися взаємоворожі релігії та культури, перехідну зону між «справжньою» Європою і чимось іншим. Яскравий приклад — газетні заголовки: кривавий кінець Югославії; війни за радянську спадщину; низка малих, але лихих конфліктів у Молдові, Грузії, Азербайджані; багатолітня війна з курдськими партизанами в Туреччині. Те, що цей регіон ніяк не дійде злагоди сам із собою, напевно викликано якимись глибокими груповими системами переконань та ієрархічних стосунків. Як написав про Балкани видатний американський учений і дипломат Джордж Кенан, спалах насильства у 1990­х роках найкраще пояснюють «глибинні риси характеру, успадковані... з далекого племінного минулого», жертвою яких мимоволі стало населення цього регіону⁴.

Але навряд чи можна сказати, що за всю свою тривалу історію землі довкола Чорного моря — територія, яку можна було б назвати розширеною Південно­Східною Європою, або, якщо вживати дещо застарілий термін, Близьким Сходом — жили якимось особливо бурхливим життям чи мали якесь глибше почуття етнічної ідентичності. Питання малоземелля або різниці в релігійних віруваннях і звичаях не були гострішими, ніж десь в іншій частині Європи або Євразії. А протягом багатьох історичних періодів тут усе було навпаки. Якщо в історії Чорномор’я і є якась спільна тема, то це не конфлікти й насильство і вже зовсім не щось типу зони розламу між непоєднуваними «цивілізаціями». Це радше запізнілий прихід головних ідей, на яких розквітла Європа в ХІХ–ХХ столітті. Чорномор’я — це край, де пізно постала модерна держава, ще пізніше культурна спільнота еволюціонувала у політичну націю і ще пізніше виникла повноцінна національна держава, у деяких випадках це сталося на початку, а в деяких — аж у самому кінці ХХ століття.

У наступних розділах цієї книжки йдеться передусім про те, як нова національна ідея вривається у світ, де доти панували інші мірила ідентичності: професія, віросповідання, часом просто географія — той бережняк, той гірняк, той з того села, той з того — та й навіть такі означення рідко бували непорушними. Це книжка про те, як діти вибирають самототожність, що здається дивною вже їхнім діду й бабі; про те, як люди зі змішаними, перехресними ідентичностями міняють їх на гомогенні, національні. Ця книжка розповідає також про те, як з плином століть зникає колись «видиме» в географічному сенсі місце, як мережа зв’язків між людьми, яких розділяє вода, розквітає, занепадає і знову розквітає разом зі змінами в політичному, економічному і стратегічному середовищі Європи і Євразії. Це екскурс у царину, яку можна назвати географічною археологією. Його мета — розкрити забуті взаємостосунки, показати плетиво зв’язків між людьми, прихованих під тонким шаром комунізму й посткомунізму, і тому в другій половині ХХ століття важкопомітних. У центрі цієї інтелектуальної виправи лежить море.

Регіон, кордон, нація

Досі я вживав деякі важливі терміни безсистемно, тож треба прояснити, що я маю на увазі під тим чи тим словом і яке його місце в цій книжці. Одне з таких слів — «регіон». «Регіон», подібно до «народу» і «культури», належить до понять, які дуже важко чітко означити, і слів, за якими криються багато нормативних значень. Жодне означення «регіону» не відповість на всі запитання. Щойно хтось пропонує набір засадничих характеристик, які відрізняють одну широку географічну одиницю від іншої, як ці характеристики починають виглядати ефемерно. Фундамент, на якому стоїть регіон, — це не спільність мови, культури й релігії, що їх можуть поділяти складові елементи регіону — окремі люди, народи чи держави. В його основі лежать зв’язки — глибокі й тривкі контакти між людьми й суспільствами, які відрізняють один простір від іншого.

У цій книжці йдеться про регіон, виміри якого радше туманні. Народи, імперії і країни приходили й відходили, іноді їх приймав, а іноді заперечував інший персонаж — Європа. Але в центрі нашої історії лежить море й узбережжя; вона охоплює територію від Балкан до Кавказу, від степів України й Південної Росії до Центральної Анатолії. Зручно вийшло, що майже всі країни цього регіону входять сьогодні до Організації чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС), створеної в 1992 році для розвитку торгових, політичних і культурних зв’язків у Південно­Східній Європі.

Але чи становлять усі ці землі окремий регіон? Відповідь залежить від того, які взяти окуляри. У вузькому географічному сенсі лише шість країн можуть претендувати на належність до нього: Болгарія, Румунія, Україна, Росія, Грузія та Туреччина. Ці держави мають великі порти й контролюють територіальні води. Однак у ширшому сенсі чорноморський регіон простягається від Альп до Уралу — це територія, яка становить водозбірний басейн Чорного моря та охоплює двадцять дві країни. Те, що відбувається у верхній течії Дунаю, Дніпра і Дону, сильно впливає на стан моря та життя довколишнього населення. В історичному плані море контролювали кілька великих імперій, а узбережжя належало багатьом місцевим правителям і модерним державам. Що стосується сучасної політики, на початку 1990­х років прибережні країни і кілька їхніх сусідів взялися розбудовувати організацію регіональної співпраці (ОЧЕС), але реальній роботі завадило змагання учасників за головний приз початку ХХІ століття — членство в Європейському Союзі. Деякі члени ОЧЕС пішли у цьому змаганні далеко вперед.

Які саме території становлять чорноморський регіон, залежить не тільки від того, як поставили запитання, а й від того, коли його поставили. В античному світі грецькі міста й торговельні центри пов’язували всі закутки Чорного моря в одну торговельну мережу. З часом цій мережі завдали удару нові сухопутні держави та піднесення Персії та Риму. Контакти між візантійцями, кочовими племенами на півночі, християнськими князями й царями на Балканах і Кавказі спершу грали на руку грецьким містам, а потім почали їх послаблювати. У середні віки нове життя у чорноморський світ вдихнув підприємницький дух Генуї та Венеції, а потім регіон потрапив під владу однієї імперії, ба навіть однієї людини — турецького султана. Зі зміцненням Росії Чорне море перетворилося на арену вікової боротьби між цими двома державами, які контролювали північний і південний береги. Національні рухи ХІХ і ХХ століть завдали поразки великим імперіям — частини моря й узбережжя стали належати новим національним державам.

Сьогодні не скажеш, що прибережному населенню чи державам притаманна якась спільна чорноморська «регіональна ідентичність». Південно­Східна Європа розвивається дуже різними політичними траєкторіями та живе різними політичними реаліями: маємо там демократичні держави й авторитарні, реформаторські й консервативні, реальні й уявні. Політичні лідери радше відмежовуються від сусідів (ми більш європейські, більше заслуговуємо на участь в євроатлантичних інститутах або просто цивілізованіші), ніж переймаються справжньою регіональною співпрацею. Але довгий час Чорне море було особливим місцем, море визначало дружбу, ворожнечу, рух людей, товарів та ідей. Потягом довгих віків прибережні й більш віддалені від моря суспільства підтримували тривкі контакти. Релігійні практики, мовні форми, музичні й літературні стилі, фольклор, гастрономія та багато інших аспектів життя творили павутину взаємних впливів, які впадають в око навіть верхогляду, треба лише вийти за рамки стереотипів національної неповторності, що почали домінувати останнє століття­два.

Ще один термін, на який слід звернути увагу — «пограниччя» (frontier). Овен Латимор, дослідник Центральної Азії, зауважив якось, що пограниччя — це не те саме, що кордон⁵. Кордон уособлює межі політичної влади, він позначає найвіддаленіший географічний простір, на який ще поширюється політична воля певної держави або імперії. Пограниччя — це зона по обидва боки кордону. Це місце, де живуть особливі крізькордонні спільноти, люди, чиє життя й засоби прожитку залежать від вміння переходити фізичні кордони між державами та соціальні кордони між різними етнічними, релігійними і мовними групами. Люди пограниччя — козаки, канадські coureurs des bois^II, маунтинмени^III на американському Заході й багато інших — не якісь третьорядні гравці в історії людства, вони виробили власні високоадаптивні культури.

Погляди на пограниччя і населення пограниччя можуть відіграти головну роль у творенні імперської та національної ідентичності. Американський історик Фредерик Джексон Тернер доводив, що завоювання Заходу окреслило американську ідентичність — європейські й тубільні риси сплавились у суворому горнилі пограниччя. «Подібно до льодовикових осадів, — писав Тернер у знаменитій статті про пограниччя в американській історії, — кожне пограниччя лишає по собі слід, і коли край замешкують, на ньому все одно помітні риси пограниччя»⁶. Тернеру йшлося передусім про вплив суворої природи на суспільний розвиток, але він проминув один важливий момент. Люди усвідомлюють себе через відмежування від кордону так само, а може, й більшою мірою, що й через ототожнення з ним. Як показує Латиморове дослідження, контакти з тюркомовним населенням Євразії сильно вплинули на те, як китайці почали розуміти цивілізацію і правильну поведінку. Так і в Росії ХІХ століття — експансія й освоєння Сибіру й Кавказу лягли в основу імперської ідентичності та візії Росії як континентальної, євразійської потуги. Подібну картину можна спостерігати і на прикладі водних кордонів, і на прикладі сухопутних.

У різні періоди історії землі довкола Чорного моря являли собою і кордон, і пограниччя: як географічний простір певних спільнот, на характер яких впливає розташування між різними імперіями і державами, і як своєрідна база порівняння, від якої відштовхується культурна і політична ідентичність інших спільнот. Але мислити Чорне море як предковічний кордон на перехресті різних цивілізаційних зон (греків і варварів, християн і мусульман) або периферію уявного світу (східного, балканського, євразійського), у порівнянні з якою мислили себе європейці, означає переносити сучасні уявлення на далеке минуле. В ранньомодерний період, коли північночорноморські степи на перехресті Османської імперії, Речі Посполитої і Росії були малозаселені («campi deserti et inhabitati», як зазначали тоді європейські картографи), більша частина моря являла собою справжнісінький кордон. Роль пограниччя Чорне море відігравало протягом ХІХ століття, коли розділяло дві держави — Росія переживала піднесення, Османська імперія йшла до схилу. Втім, довга історія Чорного моря і прибережних земель — це не лише історія географічної периферії, яку поступово поглинають імперії й пізніше модерні держави. Це не лише сюжет про те, як регіон уявляють і представляють відсталим і нецивілізованим. Це історія своєрідних відпливів і припливів периферійного статусу Чорного моря; довга синусоїда, що пролягла між відсталістю й ізоляцією, з одного боку, та інтеграцією до середземноморського, європейського й євразійського світу, з другого. Кордони, що пролягали узбережжям чи серединою моря, мали багато вимірів — екологічний, воєнний, релігійний, економічний, навіть епідеміологічний, але всі вони були мінливими й рідко збігались у часі та просторі один з одним.

Коли стародавні греки вперше стикнулися з Чорним морем, воно в буквальному сенсі лежало на краю відомого світу — там жили міфічні потвори, напівлюди й герої. Але починаючи від середини V століття до н. е. грецькі колонії не лише звели різні чорноморські береги докупи, а й включили їх до широкої мережі торговельних обмінів із Середземно­мор’ям. Ця сполу­чена мережа проіснувала до початку нашої ери, коли з’явилися інші джерела багатства, зокрема єгипетське зерно і торговельний шлях на схід через Індійський океан, що послабило роль чорноморських портів. Старі зв’язки Чорним морем на якийсь час ожили в ранньовізантійський період завдяки торгівлі хутром та іншими товарами між Константинополем і північними племенами лісостепової зони. Центром глобальної економічної і соціальної системи Чорне море знову стало аж у ХІІІ–ХІV століттях, цього разу злет був пов’язаний з торговельними імперіями італійських міст­держав. Ці зв’язки функціонували до завоювання Константинополя турками­османцями. Наступники генуезців і венеціанців, турки завдяки завоюванням або угодам з місцевими правителями якийсь час контролювали більшу частину узбережжя й використовували ресурси регіону для розбудови власної імперії. Після того як влада турків у Середземномор’ї занепала, султан почав ревно пильнувати Чорне море від іноземних комерційних і політичних впливів. Така ситуація тривала до кінця ХVІІІ століття, коли Чорне море відкрилося для європейських негоціантів. Відтоді Чорне море ніколи не належало якійсь одній державі, а нова гонитва за багатствами регіону, зокрема жвава торгівля збіжжям через південні порти Російської імперії, сприяла поновленню зв’язків з Середземномор’ям і розширенню їх аж до Атлантики.

Від кінця ХІХ століття узбережжя поділене між кількома новими національними державами, які мають право не лише на частину берега, а й на територіальні води. Але епоха модерних держав не означала автоматичної інтеграції узбережжя до широких економічних і соціальних структур. Прибережні області залишалися глибокою периферією для нових держав, столиці яких розташовувалися, власне і досі розташовуються, у внутрішніх регіонах. Провінції Добруджа й Бессарабія, кордони яких окреслює море та річки Дунай і Дністер, у першій половині ХХ століття належали до найбільш розмаїтих в етнічному плані регіонів Румунії, там квітли злочинність і сепаратизм. Вони й досі становлять культурно найрозмаїтіші частини Румунії і Республіки Молдова, чиї головні проблеми — стагнація економіки і занепад соціальної сфери. Кримський півострів — постійний головний біль українського уряду: російськомовне населення, присутність російського Чорноморського флоту, невлаштована й незадоволена татарська меншина заважають консолідації нової української держави. Кривава громадянська війна у Грузії довкола статусу Абхазії призвела до фактичного відокремлення цієї області й проголошення у 1990­х роках нової, абхазької, держави зі столицею у портовому місті Сухумі. Якщо не брати до уваги курдів на південному сході, в Туреччині на відміну від сусідніх радянських республік не було збройних конфліктів, але Чорноморське узбережжя країни, де живуть турки, туркмени, лази^IV, амшенці^V й інші етнічні групи, дуже непростий регіон у сенсі урядування та розвитку. Дуже довго це був найбідніший регіон Туреччини, у пошуках прожитку багато людей перебиралося звідти в нетрі під Стамбулом. Отже, модерна історія Чорного моря це, крім усього іншого, динаміка розвитку центрів і периферій у чорноморських державах.

Нарешті, термін «нація». Ідеологія нації, як її розуміли в модерній історії Європи, складається з трьох засновків. Аналітичний: нація — це об’єднання людей на основі спільної мови, культури, історичної пам’яті й окремої батьківщини, вона є і завжди була основною одиницею, з яких складається людство, головнішою за клас, релігію чи інші форми зв’язку між людьми. Другий — нормативний: людина має бути до кінця відданою своїй нації, з нацією пов’язані ідентичність і доля людини. Третій — профетичний: якщо ареал розселення нації і політичні кордони держав не збігаються, неодмінно виникають і достойні підтримки суспільні рухи, які намагаються це виправити. З першого засновку постає національна ідентичність, з другого — національне самовизначення, з третього — націоналізм. Навіть студенти знають, що всі ці концепції мають власну історію. Вони виникли наприкінці ХVІІІ століття, дали плоди в ХІХ, і ми настільки звиклися з ними, коли говоримо про суспільне життя і міжнародну політику, що донаціональну епоху важко собі уявляємо.

На східноєвропейську історію дивляться сьогодні крізь національні окуляри. Головні моменті історичного наративу — коли нація усвідомлює свою осібність і постає проти іноземного гноблення. Інакше кажучи, це історія про те, які народи стають націями і як нації, своєю чергою, здобувають державність. Такий спосіб дивитися на речі не має дивувати. Східноєвропейські інтелектуали досі активно вживають категорії, заборонені в комуністичний період, зокрема націоналізм. В інших випадках, зокрема, в нових державах, що виникли після розпаду Югославії і Радянського Союзу, інтелектуали часто вважають за свій обов’язок обґрунтовувати здобуту незалежність покликаннями на історичні прецеденти.

Крім того, писати історію нації завжди означає писати її коштом голосу іншого — проводити межові лінії, ігнорувати зв’язки між спільнотами й вишукувати в хаотичному минулому прикмети чистих ідентичностей і непорушних кордонів. Реальне життя народів і культур звучить як какофонія, іноді як хор, часом цілком дружний хор, але це в жодному разі не сольна партитура. Я закликаю читача прислýхатися до глухих голосів минулого. Це книжка про те, як протягом довгого плину історії Чорне море грало роль моста, а не перепони, об’єднувало різні релігійні спільноти, мовні групи, імперії, пізніше нації і держави в одному регіоні, так само реальному, як і будь­який інший регіон в Європі та Євразії.

Початки

Тисячоліття люди знали про Чорне море дві речі. Перша: щоб пливти ним, потрібна залізна воля і ще міцніший шлунок. Стенлі Вошберн, кореспондент «Chicago Daily News», висвітлював з борта пароплава під Кримом російську революцію 1905 року і пропонував читачам рецепт Чорного моря а ля зимовий шторм. Візьміть «діру 900 на 700 миль», писав він, трохи перебільшуючи справжні розміри:

засипте дно скелями, поставте в найнесподіваніших місцях кілька убогих острівців і наповніть найхолоднішою водою, яку знайдете. Узбережжя зробіть як у штаті Мен, а там, де з недогляду схоже на тиху гавань, поставте лінію рифів і пасмо гострих скель... Потім візь­міть тайфун з південних морів, ретельно перемішайте з північнодакотською хуртовиною і випустіть гуляти. Посипте снігом і дощем, прикрасьте піною і подавайте порцію — так ви матимете повне уявлення, що таке звичайна груднева погода на Чорному морі⁷.

Стародавні мандрівники погодилися б з Вошберном. Найдавніша грецька назва Чорного моря — Axeinos, імовірно, походить від перського слова, що означало «темний», «похмурий». У народній етимології ця назва перетворилася на Axenos, «непривітний», що цілком відповідало досвідові перших тамтешніх мореплавців. Шторми починалися зненацька. Густий туман укривав горизонт, ставало неможливо орієнтуватися. З борта судна море виглядало непрозорою стіною, видимість падала до кількох метрів, жодного порівняння з дзвінкою ясністю Середземномор’я. Лише згодом у греків і римлян прижилася назва Pontus Euxinus, гостинне море, яка, ймовірно, мала уласкавити богів. Такої самої логіки через багато століть трималися мандрівники, які назвали небезпечний окрай Африканського континенту Мисом Доброї надії⁸. Моряки ніби вірили, що небеса оцінять гумор.

Інша річ, яку віддавна знали, що Чорне море — новачок серед вод, порівняно молоде море, непередбачувана поведінка якого може бути результатом бурхливого народження. У І столітті до н. е. грецький мандрівник Діодор Сицилійський чув від жителів егейського острова Самофракія дивну легенду. Розповідали, що море колись ковтнуло острів. Давним­давно Чорне море було великим озером. І от якось воно перелилося через край, змило довколишні села й прорізало вузький прохід в Егейське море, так постали протоки Босфор і Дарданелли. Чорне море викликало такий великий потоп, що рівень Середземного моря піднявся й воно залило безліч островів. Самофракійським рибалкам, повідомляє Діодор, траплялося витягувати нетрями зі дна кам’яні капітелі колон, залишки мертвої цивілізації, змитої потоком⁹.

Не лише Діодор розповідає цю дивину. Його сучасник, географ Страбон, теж твердив, що Чорне море колись було озером, але в нього впадало так багато річок, що море виступило з берегів. Вода була така прісна, зазначав Страбон, що холодної зими замерзала, варвари їздили морським шляхом возами й добували рибу, викопуючи її з льоду¹⁰. Писали, що навіть худоба переходила на мілину й пила морську воду¹¹. Писали й про інші особливості проток, що пов’язували Чорне море із Середземним. Рибальські нетрі, закинуті в Босфор, вигиналися літерою S: поверхнева течія йшла в середземноморський бік, а глибинна — в протилежний чорноморський¹². Моряки навіть говорили, що можна йти проти поверхневої течії, опустивши грузила так, що корабель несла нижня течія.

Античні повідомлення про походження і характеристики Чорного моря — не зовсім фантастика, хоч і звучать дивно. Наприкінці останнього льодовикового періоду, 18–20 тисяч років тому, Чорне море було невеличким мілким озером, десь дві третини від сучасного розміру, геологи називають це формування Неоевксинським озером. Озеро являло собою останній етап геологічних пертурбацій протягом кількох мільйонів років — в одні часи чорноморський басейн мав зв’язок з великими океанами, в другі — з майбутнім Каспійським морем, в треті — був ізольований крихітним, напівпрісним озером. Нове озеро лежало у глибокій западині, відділеній від Середземного моря тонким перешийком, що поєднував Європу і Малу Азію. Коли відступив льодовик, тала вода підняла рівень Світового океану. В якийсь момент озеро сполучилось із Середземним морем, води прорізали вузькі протоки Босфор і Дарданелли й посередині утворилося Мармурове море.

Як саме й коли це сталося — предмет дискусії. Природознавці­просвітники погоджувалися з поглядом стародавніх — озеро, в яке впадали повноводні річки, вийшло з берегів і перелилося в Егейське море. Тримаючись біблійної генеалогії, французький натураліст Жозеф Пітон де Турнефор датою потопу вважав приблизно 1263 рік до Р. Х. «Цей шлях [Босфор] накреслив явно Творець Природи, — писав Турнефор, — бо згідно з установленими ним законами руху, вода завжди тече тим шляхом, де знаходить найменше опору»¹³. У ХІХ–ХХ століттях науковці відкидали ці твердження з двох причин. По­перше, доступні геологічні дані свідчили, що процес сполучення Чорного й Середземного морів проходив поступово й почався близько 9000 років тому, коли через танення льодовика став підніматися рівень і Середземного моря, і озера. По­друге, античні географи та їхні послідовники­просвітники уявляли цей процес навпаки: рівень океану насправді піднімався набагато швидше за рівень води в Неоевксинському озері, що його підтримували лише річки. Середземне море прорвалося в озеро, а не навпаки.

У 1990­ті роки океанографи і геологи запропонували модель еволюції Чорного моря, яка об’єднувала стародавні й новітні погляди¹⁴. Не виключено, що Чорне море утворилося пізніше і швидше, ніж раніше вважали. Дослідження осадкових шарів на морському дні виявило цікаву картину. Найнижчі шари містять рештки прісноводних організмів, цілком сподіваних у древньому озері. У верхніх шарах знайдено рештки морських організмів, що відклалися після того, як озеро стало морем. Але між цими шарами немає перехідних зон. Осадовий шар між періодом, коли домінувала прісноводна фауна, і періодом, коли її заступили морські організми, дуже малий. Це засвідчує, що за геологічними календарними мірками прісна вода змішалася з морською буквально за один день. Аналіз мушель, видобутих з дна моря, показує, що це відбулося порівняно недавно, можливо, якихось 7500–5000 тисяч років до н. е., тобто в середньому неоліті.

На той час люди вже вели осілий спосіб життям, розташувавшись довкола Чорного моря, особливо на південному березі. Можливо, вони вже вміли будувати човни і плавали стародавнім озером, здійснювали напади і вели торгівлю з віддаленим узбережжям. Але життя цих громад раптово змінилося. У той час рівень озера лежав набагато нижче за рівень Середземного моря, а рівень океанів почав підніматися. В якусь мить Середземне море почало переливатися в озеро — спершу струмочками, потім бурхливим потоком. Невдовзі хвиля води, що ринула з високого Середземномор’я до низовинного озера, прорвала тонкий перешийок між Європою і Азією. Озеро піднімалося дуже швидко, цілих 15 сантиметрів на день, за таких темпів вода щодня завойовувала півтора кілометри північного плаского берега, аж поки рівень озера і Середземного моря не зрівнявся¹⁵. Колишню берегову лінію, яка лежить метрів на 150 нижче сучасного рівня моря, чітко видно під час підводних досліджень¹⁶. Нещодавно океанологи повідомили, що відкривається спокуслива можливість знайти затоплені поселення, які існували на берегах стародавнього озера. Якщо теорія потопу правильна — а вона має критиків, — тодішнє населення стало свідком народження моря.

Неважко уявити, що принесли ці зміни неолітичним поселенням довкола колишнього озера — вода їх просто знищила. Людям довелося мігрувати з узбережжя в інші частини Європи та Близького Сходу. Виникнення Чорного моря й спричинена цим катастрофа настільки закарбувалися в пам’яті, що відповідні сюжети можна знайти в усній традиції багатьох близькосхідних народів. Як з’ясував Діодор Сицилійський, через добрих п’ять тисячоліть після того, як виникло Чорне море, люди в грецькомовному світі все ще розповідали про погибельний потоп. Не виключено, що підйом води у Чорному морі стоїть за ще давнішими згадками про потоп у шумерському епосі про Ґільґамеша і біблійній Книзі буття. Звісно, історії про потоп існують у багатьох культурах, особливо тих, що залежать від сезонних розливів, які живлять долішні поля. Тому тим більше немає підстав уважати, що міфи про потоп виникли з конкретного реального катаклізму. Але якщо хтось шукає архетипну катастрофу, викликану гнівом сердитих богів, то народження Чорного моря підходить дуже добре.

Географія та екологія

Чорне море займає сьогодні приблизно 423 000 квадратних кілометрів, що майже вдвічі більше за площу Великих озер у Північній Америці. Воно трохи більше за сусіднє Каспійське море й десь удвічі глибше — сягає 2000 метрів. Від болгарського порту Бургас на заході до грузинського порту Батумі на сході 1174 кілометри, від крайнього рогу Криму на півночі до турецького порту Інеболу на півдні лише 260 кілометрів. Дві тисячі років тому мореплавці казали, що ясного дня посеред моря бачать одночасно і південний, і північний береги¹⁷. Ясна річ, це стара морська байка, але з неї видно, що люди мислили два протилежні береги природно сполученими, а саме море здавалося їм невеликим. Подорож морем збігала порівняно швидко, і добру частину дороги було видно берег.

Античні автори порівнювали Чорне море з натягнутим скіфським луком — цілком влучне порівняння¹⁸. На західному краю моря лежить Босфор (якщо бути точним, «фракійський Босфор»), який пов’язує море зі Світовим океаном; на східному — гирло річки Ріоні, яка тече з Кавказьких гір. Між цими двома полюсами вигинається північний берег. Одну дугу становить узбережжя Болгарії, Румунії та України, іншу — Грузії та Росії. Дві дуги вигинаються прямо назустріч одна одній і утворюють дві мілких затоки. Західна простягається між гирлом Дунаю і Дніпра; східна веде до Керченської протоки (відомої також під назвою «кіммерійський Босфор»), яка поєднує Чорне море з його мілководним молодшим братом — Азовським. Дві дуги зустрічаються ніби в руці лучника — на ромбоподібному Кримському півострові. Тятива, хоча не така пряма, як уявлялося античним географам, натягнута північним берегом сучасної Туреччини.

Головна течія йде вздовж берега проти годинникової стрілки, дві гілки від неї закручуються серединою моря з півночі на південь назустріч одна одній. У 1823 році один британський капітан заявив, що може дійти з Одеси до Стамбула не піднімаючи вітрил, просто за течією¹⁹. Хоч античні мореплавці воліли триматися берега, орієнтуючись за лінією горизонту і користаючись з вітрів, які дули з берега, завдяки чорноморським течіям можна було перетнути море й посередині, що, згідно з грецькими джерелами, займало один день і одну ніч²⁰.

Лінії другорядних течій збігаються з основною симетрією берегів. На західному і східному узбережжі в море впадають важливі річки — Дунай і Ріоні. Вони дають потужні течії, які закручуються проти годинникової стрілки у гирлі. На північному сході в Азовське море, а отже, через Керченську протоку і в Чорне впадає Дон. Подібна схема повторюється зі ще однією протокою на південному заході — верхня течія Босфору несе холодні чорноморські води в Мармурове, а відтак у Середземне море. (Грекам було відомо, що тепліша, щільніша нижня течія йде через Босфор у протилежному напрямку.) Кримський півострів на півночі, ніби стрілка, вказує на південь. Назустріч Криму випинаються Керемпе й Індже, миси­близнюки на південному березі. Симетрія настільки дивовижна, що деякі античні географи уявляли Чорне море як два окремих моря — східне і західне, межа між якими проходить найвужчим місцем між мисом Сарич у Криму й мисом Керемпе в Анатолії, якихось 225 кілометрів²¹. Моряки знали, що переходити цю уявну межу треба обережно, бо раптова зміна течії і вітру можуть збити судно з курсу і закрутити²².

Але особливості однієї частини моря не є дзеркальним відображенням іншої, бо різні частини моря слугували шляхом сполучень з різними землями. Йдучи вгору Дунаєм, ви крізь велику Угорську рівнину потрапите в серце Європи, за Альпи. Якщо пливти вгору річкою Ріоні, то після невеличкої рівнини можна потрапити до бурхливих витоків річки на Кавказі. Крим — ворота у північні степи, а південні затоки врізаються в Анатолійське узвишшя.

За географічною симетрією ховається асиметрія природних умов. Жорстокі вітри й хвилі оголили берег по азійський бік Босфору. Переваливши за прибережні горбки, потрапляєш на узгір’я, яке веде крізь Анатолію на південь, до Тауруських гір. Далі стає вище — спершу пагорби, потім справжні гори, перші відноги Понтійських Альп. Берегова лінія завузька, максимум півтора­два кілометри, в найвужчих місцях — це просто піщаний або гальковий пляж, у наші дні узбережжям проходить автострада. Розкішний дубовий і сосновий ліс тулиться до гір і спускається до самого моря. Далі починаються Кавказькі гори, які вигинаються з північного заходу на південний схід вузьким коридором, що відділяє Чорне море від Каспійського. На півночі одразу від моря починається степ, яким повільно спливають широкі річки, утворюючи солонуваті заплави­лимани, іноді трапляються високі скелясті брили. Болотисті низовини на півночі та заході, утворені Дунаєм, Дністром, Дніпром і Доном, дуже не схожі на компактні дельти швидких південних і східних річок Кізилірмак, Єшиль­Ирмак і Ріоні. Клімат теж дуже відрізняється. У північно­західних степах на зміну холодній зимі приходить спекотне сухе літо. На південно­східних узвишшях панує субтропічних клімат, помірні зими й вологе літо з рясними опадами. Саме завдяки сусідству двох кліматичних зон — холодного й сухого континентального та вологого й теплого субтропічного — на Чорному морі трапляються шторми, які століттями наводили жах на мореплавців.

Чорне море вирізняється специфічною екологією, яка, можливо, пов’язана з несподіваним переливом Неоевксинського озера. Коли Середземне море прорвало перешийок, щільніша морська вода опустилася на дно озера, витіснивши нагору менш солону воду, вполовину від рівня солоності океанів. Чорне і Середземне море постійно обмінюються водою через протилежні верхню і нижню течію в Босфорі й Дарданеллах. Але стратифікація Чорного моря за рівнем солоності — характеристика стала, руху води між поверхнею і дном практично немає. Це означає, що на глибинах понад 200 метрів вода не містить кисню, а тому мертва (за винятком певних видів бактерій). Дно являє собою болото чорного мулу, що булькає сірководнем і тхне притухлими яйцями. На дно, мов сніг, постійно падає мертва флора і фауна з верхніх вод. Безкисневий шар води трапляється й у багатьох інших водоймах, але в Чорному морі він найбільший. Майже 90 відсотків глибини моря лежить у безкисневій зоні, це найбільший резервуар сірководню у світі.

На додачу до наявності сірководню в нижніх шарах, в кисневій зоні розкладається органіка. Басейн Чорного моря охоплює приблизно 2 мільйони квадратних кілометрів, до нього входять басейни Дунаю, Дніпра і Дону, відповідно другої, третьої і четвертої за розміром річок в Європі. Цей прісноводний потік несе з собою безліч органіки, у тому числі змиви з сільськогосподарських угідь і продукти життєдіяльності людей. Гниючи, органічна матерія окисляється і ще більше ослаблює тонкий шар життєдайної води.

Морське життя залежить від цього неглибокого верхнього шару води в загалом отруйному морі. Існують древні форми життя, які вижили ще з часів Неоевксинського озера, як­от оселедець і осетер. Інші види — камбала, мерланг, кілька та чорноморська форель — мігрували річками з холоднішого клімату й пристосувалися до життя в менш солоних прибережних водах. Більшість видів риби — це прибульці, які перепливли в нове море кілька тисяч років тому з Середземномор’я. Ці теплолюбні створіння становлять до 80 відсот­ків чорноморської фауни, серед них трапляється дуже цінна здобич, за якою тисячоліттями виходили в море рибалки. Багато видів чорноморської риби мають схожі назви навіть у неспоріднених тамтешніх мовах: наприклад, пеламіда (різновид тунця) буде pelamys грецькою і pălămidă румунською; луфарь (різновид морського окуня) російською і lüfer турецькою; скумбрія називається так і грузинського, і болгарською; нарешті, хамса (різновид анчоусів) — hamsi, її настільки люблять на турецькому узбережжі, що складають пісні й навіть роблять з її жирного м’яса десерти.

Риба пристосувалася до екологічних особливостей Чорного моря й прекрасно почувається в його верхніх водах. Але й мертві чорноморські глибини мають власні скарби. На початку 1970­х років океанограф­новатор Вілард Баском припустив, що чорноморські глибини, особливо безкиснева зона, — це прекрасне місце для морської археології. Коли у воді немає кисню, то немає молюсків­деревоточців та інших організмів, які руйнують корпуси стародавніх суден^{23  VI}. Виявилося, що Баском має рацію.

Наприкінці 1990­х років океанограф Роберт Балард, який знайшов «Титанік», вивчав з командою науковців безкисневий шар Чорного моря неподалік від стародавнього турецького порту Синоп. За допомогою маленького підводного робота вони вперше дослідили глибини, недоступні раніше через брак відповідних технологій і завеликий тиск товщі холодної води. Однією з перших знахідок став візантійський корабель V століття н. е., на ньому вціліла частина снастей, а щогла виглядала так, ніби її зробили позавчора²⁴. Згодом біля узбережжя Болгарії дослідникам трапилися набагато давніші рештки, датовані десь ІV століттям до н. е., — корабель з вантажем амфор і сушеної річкової риби. Балард із захватом зазначив: «Відкривається просто дивовижна картина — не виключено, що всі кораблі, які затонули на Чорному морі від перших виходів людини у плавання до наших днів, 50 000 кораб­лів, лежать незай­мані» на морському дні²⁵. Але всі ці відкриття мали й трагічний поворот. Вілард Баском помер лише за кілька днів до того, як дослідницька команда Баларда знайшла перші підтвердження його теорій стосовно чорноморських глибин.

Не маючи прямих джерел, важко уявити, якою була культура і звичаї перших людей, що оселилися на чорноморських берегах, і як саме вони взаємодіяли. Жителі нового, вищого, узбережжя облаштовували осілі поселення, ходили біля землі й обробляли коштовні метали. Найдавніші у світі золоті предмети, датовані серединою V тисячоліття до н. е., було знайдено на болгарському узбережжі. Тодішні люди, ймовірно, знали про існування інших племен по той бік моря й, можливо, ходили вздовж берега — зустрічалися, торгували, одружувалися, воювали. Кераміка і металеве начиння, що їх знаходять у різних місцях узбережжя, мають схожі деталі, а це свідчить про контакти й обміни²⁶. Нефритові сокири та наконечники списів початку ІІ тисячоліття до н. е. з північного заходу на диво схожі зі зброєю, знайденою археологами в Трої²⁷.

Більшість із того, що нам відомо про людей, які населяли в давнину береги Чорного моря й, можливо, плавали ним, ми дізнались із середземноморської культури, носії якої в середині І століття до н. е. прийшли через Дарданелли та Босфор і влаштували в регіоні свої торгові аванпости. Саме античні греки ввели Чорне море в історію і першими подали його як окремо взяту місцевість.

Друкується за виданням: Чарльз Кінг. Історія Чорного моря / Пер. з англ. М. Климчука, наук. ред. О. Галенка. Київ: Ніка-Центр, 2011.

Висловлюємо подяку видавництву «Ніка-Центр» за згоду на цю публікацію.

Посилання

1    Twain, Mark. Life on the Mississippi. — New York: Harper and Brothers, 1923. — Р. 4. [Рос. пер.: Твен М. Жизнь на Миссисипи / Пер. с англ. Рита Райт­Ковалева // Твен М. Собр. соч.: В 12 т. — М.: Гос. изд­во худ. лит­ры, 1960. — Т. 12. — С. 234. — Тут і далі в квадратних дужках примітки перекладача.]
2    Braudel, Fernand. La Méditerranée et le Monde Méditerranéen a l’époque de Philippe II: En 3 tomes. — Paris: Armand Colin, 1949. — T. 1: La part du milieu; T. 2: Destins collectifs et mouvements d’ensemble; T. 3: Les événements, la politique et les hommes. [Цю знамениту роботу французькою перевидано тричі, перекладено англійською, польською, російською та багатьма іншими мовами.]
3    Загальні аргументи про важливу роль водного простору і шляхів сполучень див.: Lewis, Martin W.; Wigen, Karen E. The Myth of Continents: A Critique of Metageography. — Berkeley University of California Press, 1997. Про різні моря див.: Horden, Peregrine and Purcell, Nicholas. The Corrupting Sea: A Study of Mediterranean History. — Oxford: Blackwell, 2000; Chaudhuri, Kirti Narayan. Trade and Civilisation in the Indian Ocean: An Economic History from the Rise of Islam to 1750. — Cambridge. Cambridge University Press, 1985; McPherson, Kenneth. The Indian Ocean: A History of the People and the Sea. — Oxford. Oxford University Press, 1993; Spate, Oskar Hermann Khristian. The Pacific since Magellan. — Minneapolis: University of Minnesota Press, 1979, 1983, 1988. — 3 vols.; McDougal, Walter A. Let the Sea Make a Noise: A History of the North Pacific from Magellan to MacArthur. — New York: BasicBooks, 1993; Cunliffe, Barry. Facing the Ocean: The Atlantic and Its Peoples, 8000 BC — AD 1500. — Oxford: Oxford University Press, 2001.
4    The other Balkan wars: a 1913 Carnegie Endowment inquiry in retrospect / With a new introduction and reflections on the present conflict by George F. Kennan. — Washington: Carnegie Endowment for International Peace, 1993. — P. 11.
5    Lattimore, Owen. Inner Asian Frontiers of China. — New York: American Geographical Society, 1951. — Ch. 8.
6    Turner, Frederick Jackson. Rereading Frederick Jackson Turner: “The Significance of the Frontier in American History” and Other Essays. — New York: Henry Holt, 1994. — P. 33.
7    Washburn, Stanley. The Cable Game: The Adventures of an American Press­Boat in Turkish Waters During the Russian Revolution. — Boston: Sherman, French, and Co., 1912. — Р. 73–74.
8    Allen, W. S. The Name of the Black Sea in Greek // Classical Quarterly. — 1947. — Vol. 41. — № 3/4 (July–October). — Р. 86–88.
9    Диодор Сицилийский. Историческая библиотека. — М.: Лабиринт, 2000. — V.47.4.
10    Страбон. География: В 17 кн. / Пер. с древнегреч. Г. Стратановского. — М.: Ладомир, 1994. — С. 66 (I.3.6), 281 (VII.3.18).
11    Flavius Arrianus. Arrian’s Voyage Round the Euxine Sea. — Oxford: J. Cooke, 1805. — P. 7.
12    Прокопий из Кесарии. Война с готами / Пер. с древнегреч. С. П. Кондратьева. — М.: Изд­во АН СССР, 1950. — С. 392–393 (VІІІ.6.25–28).
13    Tournefort, Joseph Pitton de. A Voyage into the Levant / Trans. John Ozell. — London: D. Browne, A. Bell, J. Darby et al., 1718. — Vol. 2. — Pp. 95–96. З­поміж перших досліджень геології Чорного моря, крім книжки Турнефора, важливе значення має робота: Pallas, Peter Simon. Travels Through the Southern Provinces of the Russian Empire in the Years 1793 and 1794, 2 vols. — London: T. N. Longman and O. Rees et al., 1802–1803.
14    Дискусію про прорив Неоевксинського озера започаткувала стаття: W. B. F. Ryan et al. An Abrupt Drowning of the Black Sea Shelf // Marine Geology. — 1997. — № 138. — Р. 119–126. Контраргументи див.: Naci Görür et al. Is the Abrupt Drowning of the Black Sea Shelf at 7150 yr BP a Myth? // Marine Geology. — 2001. — № 176. — Р. 65–73.
15    William Ryan and Walter Pitman. Noah’s Flood: The New Scientific Discoveries about the Event that Changed History. — New York: Simon and Schuster, 1998. — P. 234–235.
16    Robert D. Ballard, D. F. Coleman, and G. D. Rosenberg. Further Evidence of Abrupt Holocene Drowning of the Black Sea Shelf // Marine Geology. — 2000. — Vol. 170. — № 3/4 (November). — Р. 253–261.
17    Страбон. География: В 17 книгах / Пер. с древнегреч. Г. Стратановского. — М.: Ладомир, 1994. — С. 283 (VII.4.3).
18    Страбон. География: В 17 книгах / Пер. с древнегреч. Г. Стратановского. — М.: Ладомир, 1994. — С. 125 (II.5.22). Аммиан Марцеллин. Римская история (Res Gestae) / Пер. с латин. Ю. Кулаковского, А. Сонни. — СПб: Алетейя, 2001. — 3­е изд. — ХХІІ.8.10.
19    Jones, George Matthew. Travels in Norway, Sweden, Finland, Russia, and Turkey, Also on the Coasts of the Sea of Azov and of the Black Sea. — London: John Murray, 1827. — Vol. 2. — P. 393–394.
20    Morton, Jamie. The Role of the Physical Environment in Ancient Greek Seafaring. — Leiden: Brill, 2001. — P. 164 (note 28).
21    Страбон. География: В 17 книгах / Пер. с древнегреч. Г. Стратановского. — М.: Ладомир, 1994. — С. 125 (II.5.22).
22    Black Sea Pilot. — London: Hydrographic Office, Admiralty, 1871. — 2nd edn. — P. 3.
23    Bascom, Willard. Deep­Water Archaeology // Science. — 1971 (October 15). — Vol. 174. — Р. 261–269.
24    Ballard, Robert D. et al. Deepwater Archaeology of the Black Sea: The 2000 Season at Sinop, Turkey // American Journal of Archaeology. — 2001 (October). — Vol. 105. — № 4. — Р. 607–623.
25    Ballard, Robert D. Deep Black Sea // National Geographic. — 2001. — May. — Р. 68.
26    Див.: Hiebert, Fredrik et al. From Mountaintop to Ocean Bottom: A Holistic Approach to Archaeological Survey along the Turkish Black Sea Coast // Ocean Pulse / Ed. by J. Tancredi. New York: Plenum, 1997. — P. 93–108; та Ballard, Robert D. et al. Deepwater Archaeology of the Black Sea: The 2000 Season at Sinop, Turkey // American Journal of Archaeology. — 2001 (October). — Vol. 105. — № 4. — Р. 608.
27    Hiebert, Fredrik. Black Sea Coastal Cultures: Trade and Interaction // Expedition. — 2001. — Vol. 43. — № 1. — Р. 12.

^I Ларі Вулф переконливо показав, що стереотип про «Східну Європу» як нерозвинену, нецивілізовану окраїну — продукт Просвітництва. Вулф, поза сумнівом, має рацію, що саме мислителі-просвітники почали мислити східну окраїну Європи в певний спосіб, але навряд чи вони уявляли «Східну Європу» в тому політичному сенсі, якого це поняття набуло під час «холодної війни». Див.: Вулф Л. Винайдення Східної Европи. Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва / Пер. з англ. С. Біленького за участі Т. Цимбала. — К.: Критика, 2009.
^II Coureurs des bois (фр.) — громади мисливців, які добували хутра в лісах Канади. — Прим. пер.
^III Маунтинмени (англ. — mountain men) — мисливці-першопрохідці в горах Дикого Заходу, активно переймали спосіб життя і досвід індіанців. — Прим. пер.
^IV Лази — кавказька народність у прикордонних районах Туреччини і Грузії, більш-менш точну чисельність оцінити важко через асиміляційну політику державних переписів населення (кількадесят тисяч осіб). — Прим. пер.
^V Амшенці (гамшенці, гемшили, гемшини, самоназва — гемшинлі, турец. — hemşinli) — народність у країнах Східного Причорномор’я, субетнічна група вір­мен, чисельність до 400 тисяч осіб. — Прим. пер.
^VI Баском сконструював спеціальний корабель «Alcoa Seaprobe», який міг піднімати з дна рештки суден. Його розробками скористалося ЦРУ для побудови судна, яке у 1975 році таємно підняло затонулу радянську субмарину. Баском позивався за порушення патенту, але безуспішно. Bascom, Willard. The Crest of the Wave Adventures in Oceanography. — New York: Harper and Row, 1988. — P. 266–269.