Юрій Радченко. «…з Житомира мене перекинули на фронт до м. Василькова для пошуку комуністів і жидів, пізніше – бандерівців»: біографія активіста ОУН (м) Олекси Бабія в світлі «Спогадів про втечу від розстрілу» *

Березень 1942 року в Україні видався сніжним і морозним. Біля одного села недалеко від міста Кременчука з’явився побитий, втомлений та виснажений молодий чоловік. Він був у спідній білизні. Його ліве плече було поранено кулею, що випустив з пістолету в нього співробітник айнзатцгрупи Ц. Чоловік постукався до хати, та, говорячи українською мовою з галицьким акцентом, попрохав допомоги. Йому відкрили, нагодували та дали одяг. Ця ж людина приблизно за 5 місяців до цих подій, одягнена у німецьку форму, маючи документи про службу в зондеркоманді 4-а, яка організувала масовий розстріл євреїв в Бабиному Яру, з’явилася в одному з районних центрів Київської області – Василькові. Там він займався пошуком, арештом та знищенням євреїв, комуністів та активістів ОУН Бандери. Мова йде про одно з відомих діячів ОУН під керівництвом полковника Андрія Мельника Олексу Бабія («Білого», «Арійця», «Петра Левчука»). Тоді, в березні 1942 року, Бабію вдалося вижити, дістатися до Києва та написати звіт про його арешт. Через багато десятиліть цей документ опинився в архіві ОУН в Києві (Бібліотеці імені Олега Ольжича) під назвою «Спогади про втечу від розстрілу» (далі – «Спогади…»)¹. Парадоксально, але через два роки і чотири місяці після написання звіту про те, як його заарештували та намагалися розстріляти німці, Бабій загинув на фронті у формі однієї з дивізій військ СС. Назагал його особистість високо цінило керівництво ОУН (м). Наприклад, Ярослав Гайвас у післявоєнних мемуарах характеризував Бабія як талановитого партизанського командира та дипломата:

«…Білий виявив себе дуже обдарованим і надзвичайно відважним командиром. Чи то розгромлюючи Дубенську твердиню – тюрму і звільняючи всіх тамошніх в’язнів, чи то пізніше в наскоках на німецькі частини і пункти. Це дало йому великі кількості наймодернішої зброї і виряду. Згідно з дорученням військового штабу ОУН відділ цей нав’язав оперативні контакти зі збройними відділами ОУН СД (бандерівців – Р.Ю.) на тому терені та спільно з ними переводив деякі акції»².

Хто була ця людина? Як сталося так, що одна і та ж особа могла бути і вбивцею і жертвою нацистського режиму? Факт того, що Бабія хотіли німці розстріляти активістами ОУН (м) після війни та їх сучасними правонаступниками в незалежній Україні та українській діаспорі часто інструменталізується, з метою показати мельниківців тільки як жертв нацизму та учасників Опору. Показово, що навіть агіографічні публікації біографії Бабія мають багато фактологічних помилок. Так, наприклад, часто називається місяць його втечі від розстрілу травень, а не березень 1942 року³. Робиться помилка в написанні його імені в фальшивих документах, якими він офіційно користувався в умовах німецької окупації з весни 1942 року – його чомусь називають не Петром, а Андрієм Левчуком⁴. У той же час наукові дослідження біографії Бабія відсутні. З ким Бабій співпрацював під час війни? Як склалося його життя після порятунку від розстрілу у березні 1942 року? На ці запитання, використовуючи нові документи, зокрема «Спогади…», я спробує дати свої відповіді. «Спогади…» Бабія в цьому досліджені є досить унікальним та важливим джерелом епохи. Цей документ створювався автором як внутрішній партійний звіт і Бабій, ймовірно, не мав планів його публікувати – принаймні в тому вигляді, в якому він був підготовлений. На користь того говорить те, що немає жодного видання цього машинопису Бабія. Жодний історик не аналізував цей документ. У випадку дослідження історії ОУН (м) таких документ періоду німецько-радянської війни залишилося дуже мало, що контрастує, наприклад, з ОУН (б), яка залишила по собі досить широку джерельну базу.

На шляху у напрямку Кременчук-Київ

У «Спогадах…» Бабій описує обставини свого арешту німцями в Кременчуку та повідомляє досить розлого зокрема про допит, який над ним провадив невідомий гауптштурмфюрер СС. Матеріали цього допиту доволі цінний біографічний матеріал. У «Спогадах...» Бабій наводить дату свого народження як 21 вересня 1909 року⁶. В картці СС, яку він мав також, стоїть інша дата – 30 травня 1912 року⁷. Більшість офіційних мельниківських біографів не наводять точної дати народження Бабія – найчастіше повідомляється про «початок 1900-их років»7. Але, скоріше всього, реальною датою було 11 вересня 1909 року⁸. Як місце народження Бабія називається село Жизномир Бучацького району⁹, що в принципі співпадає з даними СС картки, де вказано місто Бучач¹⁰. Під час допиту в Кременчуку він назвав місцем народження Житомир. Ймовірніше всього це була спроба заплутати слідчого. Крім того, тоді, навесні 1942 року німці вже активно провадили антиоунівські репресії і дуже підозріло ставилися до галицьких українців на території Райхскомісаріату України. Можливо тому, Бабій і вирішив назвати себе наддніпрянцем. Не можна виключати, що це просто помилка людини, яка друкувала текст Бабія і переплутала Жизномир з Житомиром.

У рідному селі Бабій закінчив народну школу та пішов навчатися до учительської семінарії у Чорткові. Але за причини того, що він був єдиний син в родині, Бабій не пішов педагогічним шляхом. Він здебільшого був вдома та працював на господарстві батька. Поряд з цим він знаходив час для праці в різних українських культурницьких установах – зокрема, «Просвіті». 22 червня 1929 року Бабій одружився в рідному селі на Анастасії Гуляк. У церковній «Метричний книзі» Жизномира зберігся запис про цю подію:

«Олесь Бабій син Михайла і Палагни з роду Пошелюжна (129 дім) 11 вересня 1909 року народження і Анастасія Гуляк, дочка Івана і Анни з роду Данковичів (дім 168/239) народилася 25 лютого 1908 року. Шлюб відбудеться 22.06.1929 року. Свідки: Андрій Гуляк і Максим Стойків. Запис зробив священик Василь Стрільбицький»¹¹.

Бабій був мобілізований у 1931 році до польського війська, де зробив непогану кар’єру. Він навчався в офіцерській артилерійській школі у Володимиру Волинському та служив в артилерійському полку у Лодзі у 1934-1935 рр. В 1937 році Бабій отримав звання лейтенанта польської армії. Пізніше він виїхав до Франції. Під час допиту у 1942 році він пояснював цей виїзд поганими економічними умовами в Польщі та бажанням прогодувати родину¹². Націоналістичні біографи Бабія пишуть, що його мотивації булі політичні. Підкреслюється, зокрема, його робота в тижневику «Українське слово»¹³. Найімовірніше, тут могли бути актуальні обидва чинники. Крім того, Бабій скоріше всього, приїхав до Франції як людина, що мала працювати у сільському господарстві. Ймовірно, одразу або через дуже короткий час по приїзду Бабій, як кадровий військовий завербувався Французького Іноземного легіону, де служив у 1938-1939 роках¹⁴ Ці факти, як і службу в польській армії під час допиту 1942 року Бабій з міркування безпеки не згадував під час допиту німцями. Невідомо докладно також чи служив він у Іноземному легіоні, коли йшли бої Франції та Німеччини. На допиті у 1942 році він також заперечував будь-яку проукраїнську політичну активність під час свого перебування у Франції¹⁵, хоча під час воєнної служби в легіоні Бабій був також головою товариства «Просвіта» в місті Еперне, а також організував «Хор українських легіонерів» та гурток українських танцюристів, які часто виступали перед французькою публікою¹⁶. З вибухом Другої світової війни влада Франції хотіла частину українців з польськими паспортами на своїй території мобілізувати до Польського легіону. Бабій та ряд інших українців виступили проти цього за що були на деякий час інтерновані. На знак протесту за ініціативи Бабія затримані оголосили голодування і за тиждень були звільнені¹⁷. На допиті у 1942 році Бабій стверджував, що був заарештований за «прогерманство» та був звинувачений французькою владою у шпигунській діяльності на користь Німеччини¹⁸, що також було спробою викликати прихильність слідства.

Важко точно сказати де та коли був Бабій у період після капітуляції Франції та окупації її північної частини німецькими військами. Німецькому слідчому він повідомляв, що прибув до Берліна восени 1940 року і там вступив в Українське національне об’єднання (УНО), яке було тісно пов’язано з ОУН (м) та залишався в німецькій столиці до 15 червня 1941 року. Бабій свідчив, що виїхав до столиці Генерал Губернаторства (ГГ) Кракова з групою у складі 40 осіб та на чолі яких був відомий активіст ОУН (м) Іван Мицик, що був через короткий час заарештований та убитий НКВС після переходу німецько-радянського кордону у червні 1941 року¹⁹. Націоналістичні біографи Бабія вказують, що він перед нападом Німеччини на СРСР бував у Франції (без пояснення де саме)²⁰. Ймовірніше всього, він був частіше всього в Парижі, де купив відібраний пізніше німцями під час арешту в Кременчуку годинник. За деяким даними, навесні 1941 року Бабій очолював пропагандистські структури ОУН (м) в Ярославі та Перемишлі. Крім того, він мав «принаймні три дні на тижні перебувати на терені Кракова для праці над виданнями»²¹. Тобто видно, що з літа-осені 1940 року до червня 1941 року Бабій досить активно пересувався між Берліном, Парижем та Краковом та, можливо, іншими містами в Німеччині, окупованій Франції та ГГ, виконуючи різні партійні доручення, і цю діяльність він хотів приховати від німецького слідчого у 1942 році.

Олесь Бабій

Переказуючи свій допит, Бабій у «Спогадах…» повідомляє, що коли його група прибула до Кракова її частина перейшла фронт та почала робити диверсії в радянському, а інша частина – залишилася ще на деякий час в столиці ГГ. Там Бабій перебував у таборі для українських біженців з Галичини поки не поступив на службу до зондеркоманди 4 а (далі ЗК 4 а) айнзатцгрупи (АГ) Ц, яку він в документі називає «СД»²². Особовий склад АГ в той час нараховував приблизно 700 осіб, а в ЗК 4 а – 52 особи. Фюрером команди з червня 1941 по січень 1942 років був сумнозвісний штандартенфюрер СС Пауль Блобель. ЗК4 а знищила тисячі євреїв, ромів, комуністів та інших людей, які вважалися «ворогами Райху». Одним з самих сумновідомих акцій цієї зондеркоманди був розстріл 29-30 вересня 1941 року біля 34 тис. київських євреїв в урочищі Бабин Яр²³.

У ЗК 4 а існували так звані форкоммандо. Вони мали входити до населеного пункту перед зондеркомандою, захоплювати «ворожі документи» та направляти їх до свого начальства. Паралельно з цим форкоммандо знищували «політичних супротивників» та євреїв. Всього у складі зондеркоманди 4 а було сформовано 6 форкоммандо: «Сокаль», «Луцьк», «Рівно», «Житомир», «Київ», «Полтава-Харків», «Сталінград». Наприклад, до складу форкоммандо «Полтава-Харків» під командуванням етнічного німця з Галичини унтершарфюрера Мюллера, що був також перекладачем при ЗК, входило 5 осіб. У Переяславі, Полтаві та інших містах лівобережної України вона знищила біля 2 тис. євреїв, 20 радянських військовополонених та біля 10 комуністів²⁴. Згаданий Мюллер займався розслідуванням вбивства на початку вересня 1941 року відомих активістів ОУН (м) Сеника та Сціборського у Житомирі. Мельниківець Анатоль Кабайда²⁵, який пізніше служив на командних позиціях київської поліції, називав Мюллера «есесівським старшиною, поручником», який «походив з Галичини, але в 1922 році зрікся австрійського громадянства, а прийняв німецьке». За словами Кабайди, Мюллер українською мовою говорив «зовсім свобідно»²⁶. Пізніше, наприкінці вересня 1941 р., Мюллер брав участь у «гроссакціон» у Бабиному Яру²⁷.

На допиті в Кременчуку Бабій пригадував, що його до ЗК 4-а порекомендував вже згадуваний мельниківець Степан Федак, який вже мав там роботу перекладача²⁸. Федак в українських націоналістичних колах був відомий тим, що у 1921 році стріляв у Львові у маршала Йозефа Пілсудського та польського воєводу в Галичині Казимира Грабовського. У 1927 році Українська військова організація (УВО) навіть підготувала брошуру під назвою «Чому Федак стріляв на Грабовського», в якій закликала українське населення «піти в сліди Федака»²⁹. З часів створення ОУН він став значною фігурою у націоналістичному русі. На початку 1930-х років цей націоналіст був ад’ютантом і помічником у «військово-вишкільній акції» Миколи Капустянського та виїздив до Парижу у справах організації³⁰. В 1940 чи 1941 році Федак був заарештований НКВС та завербований в агенти цієї структури. Він був звільнений після того, як дав згоду співробітничати з радянською розвідкою та отримавши позивний «Богун»³¹. Невідомо точно, чи вербування було формальним та Федак намагався просто отримати свободу чи він реально співробітничав з радянськими органами в подальшому. Влітку 1941 року він доєднався до ЗК 4-а. Саме Федак підготував транспорт, яким було відправлено з Житомира до Києва активістів ОУН (м) Романа Біду (Гордона), Петра Онуфрика (Коника) та Ярослава Гайваса³².

Під час арешту в Кременчуку Бабій свідчив, що ЗК 4 а переїхала «в Житомир, а з Житомира мене перекинули на фронт до м. Василькова»³³. Як показують документи ЗК 4-а у Василькові 31 серпня 1941 року заарештувала «похідну групу» бандерівців у складі 15 осіб на чолі з Василем Куком. Затриманих відправили спочатку до Білої Церкви, а потім до Житомира, де їх допитував Федак. Через деякий час цій групі бандерівців вдалося втекти³⁴. У Василькові зондеркоманда разом з невідомою частиною ваффен-СС розстріляла від 100 до 300 місцевих євреїв у Ковалевському Яру, який знаходився біля православного Покровського кладовища. Жертвами були головним чином жінки та діти. Перед знищення співробітники ЗК 4-а зібрали всіх васильківських євреїв в приміщенні дитячого будинку на вулиці Лікарській, а через деякий – перевезли їх до місця розстрілу³⁵. Як свідчать документи ЧГК, перед розстрілом німці роздягали євреїв, підводили до краю приготовленої в яру ями групами по 2-3 особи та розстрілювали з автоматів. Особисті речі євреїв вбивці забирали собі³⁶. По дорозі на місце страти одна єврейка на ім’я Роза зробила відчайдушну спробу втекти, вдаривши охоронця по голові, але була відразу розстріляна. Її труп лежав ще декілька днів на дорозі³⁷. Разом з місцевими євреями було вбито біля сотні психічнохворих жінок-слов’янок³⁸. Бабій на допиті розповідав, що перебуваючи у Василькові, він займався пошуком «комуністів і жидів, пізніше – бандерівців». Німецьким слідчому він також розповідав про свої «успіхи в ліквідації комуністів, жидів і бандерівців»³⁹. Це говорить про те, що перебуваючи тоді у місті він брав участь як в знищенні євреїв, так і в арешті бандерівців, та можливо, місцевих членів ВКП (б). Правда, невідомо, які докладно функції він при тому виконував.

Про те, що Бабій мав вплив в ЗК 4-а під час перебування у Василькові підтверджує своїми свідченнями мельниківець Осип Винницький (К. Радзевич), що прийшов до Києва в перші дні німецької окупації й пізніше служив у 118-у шуцманшафт батальйоні та дивізії СС «Галичина» (ДССГ). Винницький у своїх спогадах писав, що він та Бабій рухалися в напрямку української столиці разом в одній похідній групі, до складу якої входило ще п’ять осіб. Але ця версія виглядає досить підозріло з декількох причин. Це пов’язано з тим, що «похідні групи» мельниківців, на відміну від бандерівців, були (за виключенням, мабуть, Буковинського куреня) досить аморфним явищем. Члени ОУН (м) рухалися на схід часто індивідуально або невеликими групами у складі різних німецьких військових структур. Винницький пише про Бабія як про «душу»⁴⁰ «київської похідної групи»⁴¹. Він також, повідомляючи про перебування мельниківців у Василькові, згадує, що вони харчувалися в їдальні, яку «зорганізувало місцеве населення» і що «наладнав це сл. пам. друг Бабій»⁴². Тому можна висунути версію про те, що Винницький, а може й інші люди з названої ним «похідної групи» також служили при ЗК 4-а, як і Бабій, і були причетні до злочинів цього підрозділу у Василькові. Можливо також, що Винницький міг служити при якомусь іншому німецькому підрозділі – наприклад, ГФП чи польовій жандармерія. Те, що він багато чого не договорює або прямо повідомляє неправду видно з інших фрагментів його спогадів. Так Винницький писав, що нічого не знав про розстріли євреїв у Бабиному Яру і перекладав всю відповідальність за ці вбивства виключно на німців:

«Про те, що Гестапо переводило нещадно в околиці Бабиного Яру мені в той час не було відомо, хоча я брав доволі активну участь у наладнуванні різних ділянок життя Києва. Уже згодом довідався я, що нищення жидівського населення міста проводили виключно гестапівські відділи, що більшими групами прибули для цього до Києва. З оповіді одного пізніших моїх знайомих, а тодішнього полоненого вояка Червоної армії я дізнався, що Гестапо послуговувалося полоненими для чисто порядкової праці при сортуванні одежі, яку німці здирали з жидів перед розстрілом у Бабиному Яру. Розстріли нещасних переводили самі німецькі гестапівці, а полонені працювали у віддалі від місця розстрілів»⁴³.

Подробиць цих злочинів ЗК 4-а в Києві та інших місцях він не міг не знати хоча б тому, що активно спілкувався з працівником цього підрозділу Бабієм. Крім того, як вже вказувалося вище, не можна виключати службу (хоча б короткочасну) самого Винницького в цій зондеркоманді.

Під час арешту в Кременчуку німці знайшли в Бабія посвідчення співробітника української поліції в Києві. На запитання, що він робив в поліції, Бабій повідомив, що його туди відправив вже згадуваний оберштумфюрер Мюллер та дав наказ слідкувати за настроями українських поліцейських в Києві. Німців Бабій інформував, що займав пост рядового в поліції з 22 вересня до 10 жовтня 1941 року з метою не привертати увагу⁴⁴. Невідомо докладно чим Бабій займався в період підготовки та проведення розстрілів у Бабиному Яру 29-30 вересня. Під час відвідин Києва він перебував в контакті з Олегом Кандибою (Ольжичем) та виконував його накази – йому було доручено слідкувати за Кіндратом Полуведьком, який пізніше був пізніше виявлений як агент НКВС⁴⁵. Бабій також разом з активістами ОУН (м) Романом Бідою (Гордоном), Петром Онуфриком (Богданом Коником), Петром Захвалинським та багатьма іншими організовував допоміжну поліцію в Києві⁴⁶. Загалом мельниківці зробили величезний внесок у формування допоміжної поліції у Києві. Вже 21 вересня 1941 року до Києва Онуфрик з «відділом 18 козаків», які були житомирськими поліцейськими. Через два дні до української столиці «козацька сотня» під командуванням іншого мельниківця Івана Кедюлича⁴⁷.

Ще через 6 днів – 29 вересня запрацював Штаб міської поліції, комендантом було призначено Анатолія Конкеля «Орлик»⁴⁸. Згодом була сформована поліція в кожному районі міста. Восени 1941 року київську поліцію представляв собою декілька підрозділів – зокрема Київський курінь, прибулий БК та «курінь по районах» міста⁴⁹. Згодом на основі цих підрозділів було сформовано міську поліцію, де служило чимало мельниківців. Серед них зокрема були вже згадувані Петро Захвалинський, Іван Кедюлич, Анатоль Кабайда, а також Петро Оксентієв⁵⁰ та інші. Петро Захвалинський, який прибув одним з перших до Києва, працював на посаді начальника штабу української поліції Києва з осені 1941 по квітень 1942 року. У квітні 1942 року він був арештований німцями як український націоналіст, але згодом його було випущено. З кінця 1942 року Захвалинський був командиром другої сотні 115-го шуцманшафт батальйону. Він «відзначився» участю в «антипартизанських» акціях у Білорусі. За нез’ясованих обставин він покінчив життя самогубством 9 червня 1944 року, коли відвідував свою родину в Парижі⁵¹. Анатоль Кабайда з листопада 1941 року до квітня 1942 року працював перекладачем при Захвалинському в Штабі української поліції Києва. У травні він був 1942 року переведений на посаду коменданту Штабу поліції. У лютому 1943 року київські поліцейські під керівництвом Кабайди їздили на операції проти радянських партизан на території Житомирської області⁵².

Кедюлич при прибутті до Києва працював на посаді заступник коменданта штабу української поліції Захвалинського (потім Буткевича), а в червні 1942 року виїхав з Києва до Галичини, де зблизився з бандерівцями та у 1943 році брав активну участь у формуванні УПА⁵³. Оксентієв, коли перебував в Києві, з листопада 1941 р. по червень 1942 р. очолював поліційний батальйон «Київ» та працював інструктором зі стройової підготовки при штабі Київської охоронної поліції. Показово, що всі ці організатори поліції мали досвід служби в міжвоєнний період в різних арміях – польській, чехословацькій або в Карпатській Січі й практично всі були змушені залишити Київ у 1942 році.

Ці активісти проводили зустрічі керівних кадрів ОУН (м), які перебували в Києві з поліцейськими, які співчували мельниківцям. В грудні 1941 року Оксентієв організував зустріч з поліцейським командиром Арсеном Мельничуком з полковником Миколою Капустянським. У розмові з Мельничуком український політик та військовий діяч казав, що встановити незалежну Україну в даних умовах неможна, бо німці проти і арештовують лідерів ОУН. При цьому Капустянський підкреслив, що «українська поліція має стати зародком української армії, котра могла б збройним шляхом встановити на Україні незалежну державу». Він також цікавився скільки українців служить у поліції міста Києва. На що Капустянський отримав відповідь від Мельничука, що на цій службі перебувають біля 350 осіб. Мельничук вів також розмови з Кедюличем про різницю між бандерівцями та мельниківцями. Останній раз він бачив цього відомого мельниківця в Києві у квітні 1942 року⁵⁴. У лютому 1942 році Кабайда і заступник коменданта української поліції Кедюліч мали зустріч з Мельничуком, де обговорювали вели розмови про політику. Мельничук був за об’єднання бандеровців та мельниківців⁵⁵.

Онуфрик, Бабій, Біда та інші мельниківці проводили пропагандистську агітацію серед людей, які співчували ОУН (м). На одній такій зустрічі в Києві Онуфрик казав:

«Слідом за німецькою армією йде українська армія. Ми зараз організуємо управи та поліцію. Через деякий час буде проголошена самостійність України. Крові пролито буде багато, боротьбу не закінчено. Прийдеться боротися з німцями і більшовиками, але ми досягнемо своєї мети, бо в цьому нам буде сприяти український народ»⁵⁶.

Як бачимо, в Києві (і не тільки) активісти ОУН (м) восени 1941 року мали багато «свободи дій», але взимку 1941-1942 року все змінилося. Зі «Спогадів…» видно, що навесні 1942 року багатьох з них (Онуфрика та Захвалинського зокрема) деякі німецькі структури хотіли арештувати. Але до початку німецьких репресій активісти ОУН (м) брали участь в переслідуванні, пограбуванні та знищенні євреїв. Радянська розвідка доносила, що Орлик та Біда в Києві «виключно суворо допитували комуністів, бандерівців та євреїв й масово їх розстрілювали підвалах університету по вулиці Короленка (мається на увазі тюрма СД на вул. Короленка 33 – Р.Ю.) та в Бабиному Яру»⁵⁷. Організована мельниківцями поліція в Києві займалася пошуком євреїв, які пережили розстріли в Бабиному Яру, виганяла їх на територію Лук’янівського кладовища та розстрілювала там⁵⁸. Так Кость Гіммельрайх свідчив, що прибулі мельниківці – серед них Іван Кедюлич, вже після розстрілів у Бабиному Яру займалися пошуками євреїв в Києві і перед передачею їх німцям, забирали цінні речі, поповнюючи таким чином партійну касу⁵⁹.

Олекса Бабій у Києві 1941 р., повернутий спиною

«Спогади…» є документом, який показує також участь у Голокості на території України Абверу. Імовірніше після присяги Українській Національній Раді, Бабій виїхав на Лівобережжя та приєднався як водій та перекладач до Зондеркоманди Абверу 202 у Полтаві, де вже служили мельниківці Онуфрик (Коник), Яків Кравчук та інші⁶⁰. Бабій з Онуфриком бували в Полтаві неодноразово. Так активіст ОУН (м) у Полтаві Микола Сарма-Соколовський с своїх спогадах писав:

«До Полтави часто приїжджали з мельниківського Проводу Коник та Бабій. Перший був хворобливий, блідий, як хронічно хворий на шлункову хворобу, а другий - квітучий блондин, що мав псевдо Арієць. До них німці ставились із повагою…»⁶¹.

Під час допиту в Кременчуку Бабій казав, що перехід на іншу роботу у Полтаві був узгоджений з Мюллером та начальником Зондеркоманди Абверу 202, уродженцем Сілезії, капітаном Гайнріхом Фербеком (Heinrich Verbeek)⁶². В цьому переході не було нічого екстраординарного. У другій половині 1941 та напочатку 1942 років поліція безпеки та СД в особі СС-обергрупенфюрера Райнхарда Гайдріха та Абверу на чолі з адміралом Вільгельма Канарісом заключили ряд договорів про співробітництво – в тому числі у «боротьбі проти ворогів імперії та держави»⁶³. Далі Бабій свідчить, що він в складі цього нового для нього підрозділу разом з Онуфриком виїхав з Полтави до Харкова, куди прибув на початку листопада 1941 року – тобто в перші тижні окупації цього міста німцями. Як пише активіст ОУН (м) в Мерефі (Харківська область) Петро Байбак, по дорозі до Харкова, Онуфрик та Бабій займалися організацію самоврядування (чи хоча б вивішування українських прапорів) в населених пунктах, де зупинялася їх зондеркоманда:

«Він (Онуфрик – Р.Ю.) був натхненником та організатором націоналістичної діяльності у Харкові та на Слобожанщині. Ідучи від Полтави до Харкова (віддаль 20 клм), він у районових центрах Іскровка, Чутово, Коломак, Валки, Люботин скликав вужчі сходини місцевої інтелігенції та людності, за їх рекомендацією підбирав надійних та ідейних українців на становище голів району та сільських старост. Той же Богдан Коник мав при собі похідний «інтендантський» мішок, з якого виймав та вивішував на будинках районових центрів та сільських управ українські жовто-блакитні прапори»⁶⁴.

У Харкові Бабій перебував до 5 лютого 1942 року та, за власними словами, займався там «викриттям комуністів і жидів»⁶⁵. Саме в той період в Дробицькому Яру було знищено біля 10 тисяч харківських євреїв ЗК 4-а та 314-им батальйоном поліції безпеки. Але частина євреїв міста була вбита у якості «заручників» ще у листопаді 1941 року. До цього приклали свої руки і прибулі мельниківці. 14-го листопада 1941 року радянські диверсанти підірвали в Харкові приміщення, у якому знаходився штаб 68-ї дивізії Вермахту (радіосигнал було відправлено з Воронежа). У результаті загинули командир дивізії генерал-лейтенант Георг Браун, начальник штабу дивізії, начальник оперативного відділу дивізії та 4 писарі. У організації терактів окупанти звинуватили євреїв та комуністів. Відразу було повішено або розстріляно 200 «комуністів» та взято ще 200 у заручники. Під час облави 15-го листопада 57-а піхотна дивізія арештувала ще 500 заручників, 20 з яких були відразу повішені на будинку штабу піхотного полку, а 16-го листопада ще 50 «більшовиків» були повішені на балконах вилиці Сумської. 28-го листопада з табору заручників у готелі «Інтернаціонал» були «взято» 400 чоловік (в тому числі 300 євреїв) та страчено⁶⁶. Дії окупантів підтримав активно бургомістр Харкова Олександр Крамаренко. 14 листопада він віддав розпорядження бургомістру 5-го району Оробченко, де говорилося:

«…терміново до 2-ї години не пізніше сьогоднішнього дня…зібрати у приміщенні свого району не менше 50 (можна і більше) комуністів та євреїв свого району та тримати їх у себе. Німецькі солдати прибудуть до Вас для підтримки акції»⁶⁷.

Ймовірно, що того дня подібні повідомлення отримали бургомістри інших 18 районів. Пізніше цих євреїв та комуністів відправляли у табір заручників у готелі «Інтернаціонал».

Про участь активістів ОУН (м) в цих «акціях» є інформація в щоденнику письменника Аркадія Любченка, який в період окупації Харкова активно співробітничав з німцями та мельниківцями. 17 листопада 1941 року він повідомляв про вибухи та німецькі репресії з захопленням заручників, а також писав про нараду «активу» в театрі «Березіль»:

«Вчора в приміщенні колишнього театру «Березіль» відбулися закриті збори активістів-українців – чол. 50. Виступили з інформаціями К-ко і Коник. Вшанували вставанням пам'ять Петлюри і Коновальця. Виголосили славу Україні та вождю Андрію Мельнику. Коник зробив доповідь про принципові настанови роботи і найближчі настанови українського громадянства. Говорив стисло, ясно, розумно, ділово. Виявилося, що серед 1000 вчора заарештованих є чимало українців, бо бургомістри районів, де вимагалося запоручників, механічно вказали на перші ж квартали і там узяли перших-ліпших чоловіків. Це, крім глупоти, може бути й провокацією, вигідної для більшовиків агітації: от, мовляв, німці несли нібито українцям визволенням і одразу тих же українців вішають. Жахлива річ! Прибігла артистка Горленко, 18-річного сина якої теж заарештували. Коник занотував відомості про нього і пообіцяв сьогодні ж визволити (курсив мій – Р.Ю.). Горленко плакала і дякувала. Визволено ще низку українців і натомість дано жидів (курсив мій – Р.Ю.). Бургомістрів за цю справу притягнено до відповідальності, погоджено надалі справу з німецьким командуванням, щоб українців не брати; призначено на райони нових бургомістрів»⁶⁸.

Ймовірніше всього, «викриттям комуністів і жидів» в Харкові Бабієм та іншими мельниківцями, які служили зокрема в зондеркоманді Абверу 202, був пошук заручників для німецьких «акцій відплати».

Повішені заручники у Харкові. Листопад 1941 р.

Прибулі до Харкова мельниківці також активно займалися організацією поліції в місті. Відомо, що вони також вели виховальну та пропагандистську роботу серед місцевих українських поліцейських. В Харкові Онуфриком було проведено декілька урочистих парадів української поліції зі співанням гімну «Ще не вмерла Україна» наприкінці 1941 – на початку 1942 років⁶⁹. Про «українськість» форми допоміжної поліції у Харкові, що було впливом оунівців, є відомості в щоденнику Любченка. 10 листопада 1941 року він занотував:

«Зустрів у місті двох українських поліцаїв: армійські шинелі, на лівих руках пов’язки з жовто-синіми полосами, на пілотках зеленого кольору жовті (поки що вишиті) тризубчики»⁷⁰.

За хронологією, яку вказує Бабій у «Спогадах…», і яка видається правдивою, 5 лютого 1942 року він був направлений Онуфриком до Львова та Кракова з місією передати листи та взяти нових перекладачів⁷¹. Ймовірніше всього, останнє були тільки приводом до його поїзди, бо як він пригадував на допиті в Кременчуку, під час його перебування у Львові він буцімто отримав телеграму «не брати дольмечерів» (затриманий німцями він був також один). За логікою виходить, що головними завданнями Бабія під час цієї поїздки була передача кореспонденції, а також взяти у Львові та Кракові якомога більше оунівської пропагандистської літератури. На допиті він повідомив, що мав передати лист Мюллера до Альфреда Бізанца⁷².

Цікаво, що ці два галицькі німці – Мюллер та Бізанц, які активно співробітничали з мельниківцями, добре знали один одного, якщо обмінювалися кореспонденцією. З іншої сторони передача цього листа показує, що Бабій, перейшовши служити до Абверу, не порвав остаточно своїх зв’язків з ЗК 4 а. З іншої сторони, це демонструє те, що окремі співробітники ЗК 4-а, зокрема Мюллер, могли бути в Харкові в лютому 1942 року. На допиті Бабій казав, що мав також передати пакунок з Полтави від зондерфюрера⁷³ Барбля⁷⁴ для його дружини, що мешкала в Кракові. По прибутті до Львова Бабій швидко поїхав до Кракова, де, за його словами, був тільки один день, передав пакунок дружині Барбля і одразу поїхав назад. У Львові він прожив тиждень, де, за його словами, він «відпочивав, ходив в місто, у театр»⁷⁵. У Кракові або Львові Бабій взяв певну кількість оунівської пропагандистської літератури, яку хотів передати на схід України. Така література користувалася популярністю серед місцевих українців, які були близькі до ОУН. З іншої сторони розповсюдження такої літератури дратувало німців. Тому окупаційна влада з весни 1942 року намагалася припинити або принаймні обмежити її розповсюдження, що співпало з черговою хвилею репресій проти українських націоналістів. Дуже яскраво цю ситуацію в Харкові, куди Бабій віз також літературу, описала місцева націоналістка Оксана Соловей:

«Від галичан – було їх в Харкові більше, не тільки Кравчук і Коник – потрапляли до Просвіти видані на західних землях дрібні книжки, брошурки, летючки. Люди накидалися на них, примірників ніколи не вистачало, доводилося чекати черги. Хто віддав думку влаштувати читальню, не в Просвіті, а в колишньому Будинку вчителя, що став осідком Українського Наукового Товариства. Командування з дозволом відтягнуло, тижнів зо два, читальня існувала явочним порядком і зрештою закрилася. Відбулося це влітку 1942 року, а ще в березі німці наказали зняти з першої сторінки «Нової України»⁷⁶ тризуб, виглядало неначе щось мінялося в їхньому ставленні до українців.

Лариса Журавель розповідала таке. Вона жила з матір’ю у великій квартирі, власне в одній кімнаті, решта були порожні. Хтось… їх запитав чи не дозволили вони б двом дівчатам з Галичини перебути в них якийсь час. Вони дали згоду. Дівчата з’явилися з двома величезними валізами, залишили їх і кудись зникли. За кілька днів німці вчинили трус. Валізи, виявилося, були напаковані літературою. Жінок допитували, але вони нічого про дівчат не знали. Ларисина мати лежала хвора на тиф. Ларисі заборонили виходити. В квартирі постійно чергували солдати. Дівчата не поверталися, ніхто не навідувався. Випадково у ванній кімнаті знайшли сховану велику суму грошей. Засідку зрештою зняли»⁷⁷.

Слідчий, що допитував Бабія у Кременчуку, говорив, що література, що він віз є «пропагандисткою» – тобто нелегальною. Бабій в свою чергу підкреслював, що книжки, які він віз з собою, «кожен може купити у Львові»⁷⁸. Парадоксально, але він був правий. Мельниківські видання виходили в той час зовсім легально до січня 1944 року в ГГ, Райху, Протектораті Богемії та Моравії – зокрема часопис «Наступ».

Далі Бабій 27-го або 28-го лютого 1942 року за завданням Фербека виїхав до Києва. Там він зустрівся з начальником Абергрупи 220 капітаном Йозефом Ляцареком. Останній був уродженцем Гляйвіцу. Ляцарек воював під час кампанії 1939-го року проти Польщі та навіть брав участь у підписанні польської капітуляції, де був перекладачем. Штаб його Абвергрупи знаходився в Києві в 1941-1942 роках на вулиці Кірова⁷⁹. Бабій повідомив Ляцарека, що Фербек не зможе з ним побачитися, бо останній має летіти до Полтави. Не виключено, що Бабій також щось передав на словах, але приховав це від німецького слідчого. Ляцарек передав пакунок для Фербека. Загалом Бабій був в українській столиці цього разу тиждень і в цей час він, за його словами, «ходив до театру, кіно, оглядав Київ»⁸⁰. Крім того, Бабій в період перебування в Києві на початку березня 1942 року зустрівся зі співробітником міської управи Мірченком. Бабій повідомив, що той «зустрів його в театрі». Потім він та Мірченко «пішли до готелю «Маркіза» при вулиці Короленка». Там Мірченко написав декілька листів, які слід було передати чоловіку на прізвище Навроцький, який жив у Полтаві⁸¹. Ідентифікувати хто такі Мірченко і Навроцький наразі не вдалося, але ймовірніше всього, то були активісти ОУН (м) в Києві і Полтаві⁸². Але передати ті листи вже не вдалося. З тексту «Спогадів…» видно, що Бабій, перебуваючи в українській столиці, був проінформований про репресії німців проти мельниківців в Києві взимку 1941-1942 років.

Днем, який змінив долю Бабія стало 7 березня 1942 року. Тоді він опинився на головній залізничній станції Кременчука та шукав потяг у напрямку до Харкова. Там Бабія поінформували, що наступний потяг у вказаному напрямку буде десь з два тижні, бо залізничні шляхи перебували у стані ремонту. Бабій переночував у військові частині та почав шукати можливості виїхати назад до Києва, а вже звідти до Харкова, бо не міг чекати стільки часу в Кременчуці. Він пригадав, що начальником міської поліції був Ярослав Тутко, якого він знав з часів свого перебування у Франції та Німеччині. Ймовірніше всього, Тутко також був активістом ОУН (м), якому Бабій теж мав щось передати. Поснідавши, Бабій відправився до місцевої поліції шукати Тутка. Там його було арештовано та направлено до приміщення зондеркоманди «Плат» (далі – ЗК «Плат»), що як і ЗК 4-а, де він служив ще півроку до того, була складовою частиною АГ Ц. ЗК «Плат», на чолі якої стояв гауптштурмфюрер Карл-Юліус Плат (Plath), перебувала в Кременчуці з 10 лютого 1942 року та виконувала «спеціальні завдання» в тилу групи армій «Південь»⁸³. З часом приїзду до Кременчука Бабію дуже не пощастило. В той час на території райхскомісаріату Україна почалася чергова хвиля репресій німецьких спецслужб проти активістів ОУН (м). Так в березні того ж року в Полтаві СД розстріляло дванадцять оунівців-мельниківців та дружину вже згадуваного Сарма-Соколовського – Діну Соколовську (Шматько)⁸⁴. В той день, коли Бабій пішов шукати Тутка, ЗК «Плат», арештувала в Кременчуку групу українських націоналістів (як бандерівців, так і мельниківців)⁸⁵. «Спогади…» показують, що окрім Бабія, якого, ймовірніше всього, заарештували останнім, затриманий був ряд мельниківців або близьких до ОУН (м) людей – Тутко⁸⁶, Бакуменко⁸⁷, Закарпатець⁸⁸, заступник коменданта місцевої поліції (ім’я невідоме), редактор місцевої газети «Дніпрова хвиля» Михайла (Петра) Щепанського⁸⁹ з дружиною, дві дівчини, які працювали в редакції цієї газети, «два місцеві хлопці». Серед затриманих був також бандерівець Олійник, якого Бабій бачив у Харкові⁹⁰.

Після арешту співробітник ЗК «Плат» зробив трус речей Бабія, під час якого намагався якомога глибше образити та принизити затриманого. Він зокрема взяв значок з тризубом, який знайшов у Бабія, та приклав його до своїх штанів на рівні, де був статевий орган. В перший день арешту його допитали, розмовляючи грубо та принизливо «тикаючи», але не застосовуючи фізичної сили. Після того його посадили до холодної камери одиночки, в якій він отримав записку від Тутка. Останній причиною арештів націоналістів називав «наклеп місцевих комуністів» та підкреслював, що вірить в «німецьку справедливість» і, що «справа роз’ясниться». Бабій не повірив написаному, подумавши, що то німецька провокація, і вирішив покінчити життя самогубством. Перед тим як повіситися, він написав на стіні декілька гасел: «Яке дороге життя, як хочеться жити, але честь дорожча», «Жити кожний уміє, але вмерти ні», «Гину за України. Повідоміть про мою смерть», «Не забудьте спом’янути 8 березня 1942 р (підпис)». Залишення подібних гасел на стінах у тюрмах перед смертю було досить популярною традицією серед оунівців. Багато таких написів радянські органи знайшли у 1943 році у приміщенні колишньої в’язниці СД на Короленко 33. Так, в камері № 40 влітку сидів 1943 році активіст ОУН Сапович, який написав на стіні: «…забрали з камери 18.7 – розстріл»⁹¹. У камері № 60 тої ж тюрми знаходився Кость Гаранчук («Крук», «Юрко»), якого заарештували 12 червня 1943 року за доносом коменданта поліції у Корсуні Дмитра Дреля. На стіні камери заарештований написав:

«Справа пропала. Україна мене породила – на Шляху Боротьбу за Волю України згинув. Член ОУН на різних роботах з 1932 до 1943»⁹².

В камері № 30 сидів інший відомий активіст ОУН (м) в Києві, який тривалий час служив в поліції, Зиновій Домазар. Перед смертю він залишив напис на стіні з датою, підписом та мельниківськи гаслом: «Дом Зен 5.7.[19]43 – 5.9.[19]43. Бог і Україна»⁹³. Бабій перед тим як здійснити невдалу спробу повіситися (саморобна мотузка порвалася і він вирішив, що краще нехай його розстріляють), рефлексував над своїм життя та смертю. В думках Бабія випливали приємні моменти, як, наприклад, його танець танго в Києві з якоюсь, ймовірно, дуже красивою киянкою напочатку березня 1942 року. Думав він також про інших мельниківців, які вже в той час стали жертвами німецьких репресій. Але поряд з цим, він не замислювався (принаймні, не писав) про тих людей, в яких він своїми діями відібрав життя за останні 6-7 місяців:

«Перебігаю думкою друзів, Київ, останнє танго. Гірко усміхаюсь. Засилаю всім дружній останній привіт, з тою вірою, що помстять мою смерть, і друзів, що безслідно пропали від рук «визволителів»»⁹⁴.

Наступного дня Бабія допитували двічі та в перерві між цими двома допитами дуже сильно били. Катував його людина зі званням гаупштурмфюрера. Не виключено, що то міг бути сам Плат або один з його заступників – також гаупштурмфюрер Хіндерланг. Під час екзекуцій Бабій заперечував своє членство в ОУН. Після допитів його знову перевели до камери-одиночки, де за його прохання його погодували. В цей час в нього з’явилася надія, що зондеркоманда Абверу, де він служив, може його врятувати.

Наступного дня його перевели до камери, де сиділи заарештовані націоналісти – зокрема знайомий йому Тутко. Через деякий час всю цю групу разом з Бабієм співробітники ЗК «Плат» на автомашині вивезли за місто. Приречені на смерть намагалися триматися. Зокрема, заарештована дівчина сказала всім «гордо себе держати, щоб бачили новітні кати, як героїчно можуть вмірати Націоналісти». Тутко запропонував перед розстрілом заспівати гімн «Ще не вмерла Україна» та прокричати гасло: «Хай живе Україна». Бабій погодився, але запропонував то зробити вже біля могили. Виконуючи такі ритуалами перед смертю оунівці думали, що вони наслідують приклад розстріляних більшовиками під Базаром у 1921 році солдат армії Української Народної Республіки (УНР), які, згідно міжвоєнного українського наративу, також співали перед смертю «Ще не вмерла Україна»⁹⁵. Коли приречених вели на місце розстрілу, Бабій зробив відчайдушну спробу втекти, яка на диво стала вдалою. Під час втечі він був поранений. Тривалий час блукаючи на морозі та по глибокому снігу в одній білизні, Бабій шукав хату, де можна зупинитись. Нарешті, люди, які були згодні йому допомогти знайшлися. Поївши та одягшись відповідно до сезону він вирушив на Київ. Десь наприкінці березня Бабій дійшов до столиці України. Там йому допомогли вижити та видужати місцеві активісти ОУН (м). Відомо, що в той час Бабій з’явився на квартирі Орлика, де він розповів, що з ним сталося та залишився на ніч⁹⁶. До Орлика також приходив (можливо разом з Бабієм) активіст ОУН (м) Д. Сампара. Він разом з Бідою розбудовував поліцію в столиці України, працював начальником слідчого відділу поліції в Києві у 1942 році, а пізніше служив в СД. Він також, як і Бабій, шукав допомоги, бо його тоді – у березні 1942 року, переслідували німці⁹⁷. Бабій, трохи прийшовши до тями, написав свої «Спогади…», поставивши дату під документом: «30 березня 1942 р.». Показовим є те як Бабій оцінював те, що з ним сталося. Він вважав, що виконує місію проінформувати мельниківців про злочини німців проти їх однопартійців:

«На мене згинувші друзі поклали місію відкрити перед Українською Нацією кременчузький скритий злочин. Я його викрив. Вірю, що ціле Українство зареагує і змінить своє попереднє відношення до «визволителів»⁹⁸.

Тут показовим є те, що Бабія (як і багатьох інших оунівців) зовсім не цікавило те, як німецькі окупанти ставляться до інших мешканців України – зокрема до євреїв, свідком та учасником переслідування яких він також був. Для Бабія цінність людського життя вимірювалася національністю та партійною приналежністю.

Поки Бабій поранений та обморожений добирався до Києва, в Харкові місцеві мельниківці, зокрема Онуфрик, почали здогадуватися, що з ним могло статися найгірше. Любченко у своєму щоденнику 19-го березня 1942 року записав:

«Олійник Петро, що повіз листи ще в листопаді, і мав негайно надіслати відповідь, потрапив під німецьки арешт⁹⁹. Бабій, що повіз листи у лютому і мав конче мав конче повернутися з відповіддю, також десь застряг уже місяць. Коник вважає, що й з ним трапилось щось дуже погане»¹⁰⁰.

Онуфрик, мабуть, відчуваючи, що кільце стискається і навколо нього, виїхав з Харкова до Львова (через Київ) у 20-х числах березня 1942 року, так і не дізнавшись докладно, що сталося з Бабієм¹⁰¹.

Написані у Києві «Спогади…» та особисті розповіді Бабія мали серед активістів ОУН (м) резонанс. По-перше про його арешт та втечу від розстріл у Кременчуку почали активно говорити в партійних колах. По-друге десь саме з весни-літа 1942 року ОУН (м) почала вести статистику своїх втрат¹⁰². В той час, як Бабій рухався поранений до Києва і про нього була розмова серед мельниківців у Харкові, вождь ОУН Андрій Мельник написав 19 березня до райхсфюрера СС Генріха Гіммлера. В тому запиті голова ПУН писав, що за останні два місяців було заарештовано німецьким поліцейськими органами біля 60 активістів ОУН (м), значна частина арештів яких припала саме на Київ. Серед заарештованих вождь ОУН називає Олену та Михайла Теліг, Петра Олійника, Ореста Чемеринського та багатьох інших¹⁰³. Невідомо чи була якась відповідь Гіммлера. Ймовірніше всього, що ні, але Мельник та фактично все вище керівництво його партії продовжувало співробітничати з нацистам до самого кінця війни.

«Таке то в нас життя»¹⁰⁴: від партизана до солдата дивізії військ СС

Чи зареагував і змінив своє попереднє відношення до «визволителів»» Бабій? В цей час він не шукав зв’язків з колишнім місцем служби (хоча, ймовірно, підтримував якийсь контакт з Онуфриком) та перейшов у нелегальному становище. Бабій дістав фальшиві документи на ім’я Роман Козак та десь влітку 1942 року приїхав на Волинь. Там він виконував обов’язки «обласного бойового коменданта» та «бойового коменданта усього інспекторату Волинь-Поділля»¹⁰⁵. Своєю «штаб-квартирою» Бабій зробив село Верба на Дубенщині, звідки розсилав свої інструкції на Кременеччину та Володимирівщину¹⁰⁶. У другій половині 1942 року він часто відвідував ввірені йому ОУН (м) терени. Так 8-15 липня 1942 року Бабій відвідував активістів ОУН (м) на Кремянеччині. Під час зустрічі та дружньої розмови він виступав за створення мельниківських партизанських загонів¹⁰⁷. Це Бабій робив навіть іноді виступаючи проти волі керівництва організації¹⁰⁸. Багато в чому в таких діях він керувався настроями членів організації «знизу». Бо тоді, у другій половині 1942 року і особливо – на початку 1943 року ідея про те, що «треба бити німців» була дуже популярна як серед низового членства як ОУН (б) так і ОУН (м). Багато в чому це було пов’язано з тим, що німці своєю окупаційною політикою та терором стали активно дошкуляти етнічним українцям. Крім того, на Волинь почала проникати радянська партизанка.

Влітку 1942 року Бабій активно продовжував свої інспекції на Волині. Наприкінці липня він зробив перевірку особового складу не Дубенщині¹⁰⁹, а 19 серпня знову повернувся на Кремянеччину, де слухав звіти місцевих командирів про зроблену за місяць роботу. Бабій тоді вимагав від місцевих воєнних активістів «посилення військової роботи». Одним з важливих питань, які тоді він обговорив з кременецькими мельниківцями була централізація збройних сил ОУН (м)¹¹⁰.

Бувало, що Бабій міг «взяти паузу» та не з’являтися в деякі місцевості тривалий час. В листопаді 1942 року він довго не виходив на зв’язок з людьми з Кременця¹¹¹. До Верби був відправлений представник кремянецьких мельниківців Василь з рапортом про зроблену роботу¹¹². В середині грудня 1942 року він влаштував інспекцію на Дубенщині та Володимирщині та вимагав письмово звіту з Кремянеччини, куди, мабуть, не зміг з якоїсь причини приїхати.

Після настання нового 1943-го року та святкування Східного Різдва Бабій активізував антинімецьку боротьбу. Він з групою мельниківських партизан зробив напад на дубенську в’язницю та звільнив декілька десятків людей¹¹³. За німецькими даними, під час нападу на в’язницю, волю отримали «60 ув’язнених після того, як було вбито поліцейських з охорони»¹¹⁴.

У побудові воєнних структур Бабій був прихильником підходу, який можна охарактеризувати так: «треба рішати на місці»¹¹⁵. Навесні 1943 року поліцейські загони, лояльні бандерівцям та мельниківцям, перейшли в партизанку. Бабій в той час не завжди контролював ці процеси на ввіреній йому території. 23-го березня 1943 року частини поліції у Кремянці (біля сотні чоловіків), які 8 місяців до того брали участь разом з німцями в охороні та знищенні євреїв міста¹¹⁶, та де служили представники ОУН (м), відійшли «до лісу». Бабій в той час письмовими інструкціями віддав ініціативу до рук місцевих керівників¹¹⁷. З часом він передавав все більше повноважень своїм підлеглим на місцях. Так в середині травня 1943 року, відходячи на Володимирщину, Бабій передав всі загони на Дубенщині під контроль командира Блакитного¹¹⁸. Невідомо точно, коли саме Бабій створив свій партизанський загін. За одною версією, в квітні 1943 року його підрозділ доєднався до загону активіста ОУН (м) Миколи Надзведського (Хрона)¹¹⁹. До дезертирства з німецької служби Надзведський був начальником поліції Кременецького повіту і, за словами очевидця епохи Анатолія Котовича, навесні 1943 року «він покинув німців і з усією поліцією підлеглою пішов у ліс», де «бився з німцями»¹²⁰. На думку мельниківського мемуариста Данилюка, Бабій тільки у серпні 1943 року створив свій загін на Володимирщині¹²¹. В іншому місці він же пише, що в травні 1943 року Бабій ходив «в рейд» на Дубенщину¹²². Як вже згадувалося вище, Бабій в січні 1943 року здійснив напад на тюрму у Дубно з групою «головорізів», як він їх називав¹²³. Тому, ймовірніше всього, свої невеликі підрозділи, які могли періодично збиратися, розпускатися або вливатися до інших мельниківських відділів, Бабій мав вже взимку 1942-1943 року. Так, у квітні 1943 року до сотні Бабія в районі Дубна перейшов колишній начальник районної поліції у Смигові Микола Новак (Гаврилюк, Лис). Ймовірно, з ним була певна кількість поліцейських. Вже «через декілька днів» ця сотня Бабія була влита до підрозділу Хрона¹²⁴.

Бабій у 1943 році був в цілому прихильником співробітництва з ОУН (б) у воєнній сфері. Не виключено, що на це подіяли події весни 1942 року у Кременчуку, коли перед відправкою на розстріл, як пригадував Бабій, «в обличчі смерти бандерівець цілується з мельниківцями», які, за його словами «діти одної матері України і гинуть з одну справу»¹²⁵. Навесні 1943 року бували випадки, коли його загони брали участь у нападах на німців та колаборантів разом з бандерівськими партизанами. Так наприкінці квітня 1943 року підрозділи Хрона, Бабія та бандерівця Крука разом атакували батальйон шуцманів у Білокриниці, який розмішався в колишній казармі 12-го полку польських уланів. Акція не була вдала, бо німці та колаборанти посилили охорону, і партизани були змушені відступити¹²⁶. В травні 1943 року Бабій брав участь в переговорах з представниками бандерівців про створення спільних штабу для ведення партизанської війни, школи для старшин та підстрашин, лікарні та «всього того, що потрібне для розвитку сили партизанських загонів та успішних операцій»¹²⁷. У результаті 12 травня 1943 року було підписано угоду, згідно якої на території Кременечини бандерівці та мельниківці мали координувати акції своїх загонів, «не зважаючи на те, до якого напрямку ОУН вони належать»¹²⁸. Було задекларовано створення «загального оперативно-бойового штабу з безпристрасних партійних діячів», задачею якого мала бути «не тільки керівництво всіма партизанськими акціями, але й проведення реорганізації та навчання окремих партизанських загонів»¹²⁹. Згідно угоди, «за підпорядкування всіх загонів ОУН Мельника Кремянеччини відповідає Блакитний, а за загони ОУН Бандери – Крук». При тому підкреслювалося, що вони обидва відповідають своєю «честю і совістю перед українською нацією та ідеєю боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу»¹³⁰. Один з пунктів угоди проголошував, що до «ліквідації шкідницького елементу (сектотів, конфідентів) можна приступити зі згоди обох сторін»¹³¹. Але по причині політичних протиріч між бандерівцями та мельниківцями, вказані декларації не вдалося реалізувати.

Бабій під час формування своїх загонів мав чимало проблем з тим, що керівництво ОУН (м) не допомагало йому в цих справах. В листі до однопартійця «Аркадія» (невідомо, хто це) він писав:

«Любий приятелю, хотів би я написати кілька слів від себе. Що там поробляєте збанкротілі політики, чому не висилаєте тих офіцерів і підофіцерів, що обіцялись. Ви сидите і спите блаженним сном тоді, коли ціла Україна палає вогнем революції»¹³².

Це багато в чому віддзеркалювало загальну тенденцію, коли керівництво ОУН (м) гальмувало ініціативу створення партизанських загонів «на місцях» навесні-влітку 1943 року. Але кінець кінцем, за деякими даними, Крайова Екзекутива мельниківців дала згоду на формування партизанських загонів¹³³. Не виключено, що це було зроблено post factum, коли партизани ОУН (м) вже діяли.

Наприкінці весни-на початку літа 1943 року Бабій посилив воєнне будування. Наприкінці травня він прибув (за одною версією – за рішенням Проводу ОУН¹³⁴) на Володимирщину і тривалий час був у Дорогочині. Там він організував новий загін, в якому було десь 150 (за іншими даними – 200¹³⁵) партизан. Цей підрозділ відійшов в ліс, що знаходився між Заболотцями і Літовижом, і там займався військовим вишколом¹³⁶. У рамках програми повстанцям курс лекцій з ідеології та історії України читав мельниківець Тесар¹³⁷. В той час були дрібні сутички з німцями, але іноді Бабій давав наказ не атакувати німецькі підрозділи, навіть якщо вони забирали худобу в українських селян, бо не хотів, як він казав одного разу, «щоб вони із пімсти не спалили і цього села»¹³⁸. В той час бували випадки, коли мельниківські партизани звільняли транспорти з українцями, яких відправляли на примусові роботи до Німеччини. Звільнених людей повстанці найчастіше відпускали додому або агітували вступити до свого підрозділу. Так в квітні 1943 року німці конвоювали групу українських молодих людей з Торчина до Луцька, яких мали відправити на роботи до Німеччини. Мельниківські партизани на чолі з командиром Черкасом «знищили конвой і частину мобілізованих розпустили по домам, а частину зачислили в сотню». До загону вступив зокрема 20-річний уродженець Сумщини Михайло Дрозденко, який одразу отримав гвинтівку та псевдо Гичка¹³⁹.

Як і бандерівські партизани, бійці Бабія нападали польські села та колонії, де вбивали та грабували їх мешканців. Відомо, що 11 липня 1943 року його підрозділ в складі приблизно 50 партизанів напали на польські села Гуров та Вигранка. Люди Бабія спочатку оточили населені пункти, а потім почали забігати до будинків та вбивати місцевих мешканців. «Акцію» перервали німці, які з’явилися з боку села Івановичі, й Бабій дав наказ своїм партизанам відступати. Нападники при відході захоплювали особисті речі та худобу місцевих мешканців (здебільшого забирали коней). Загалом люди Бабія встигли вбити тоді біля 100 людей у 10-12 хатах¹⁴⁰. За іншими даними під час цього нападу загинуло біля 300 людей. Серед них мельниківські партизани вбили двох єврейок (30-річну жінку на прізвище Хубель (ім’я невідоме) та її 6-річну дочку Гізу), які переховувалися в Гурові¹⁴¹. Атака на ці польські колонії була, імовірніше всього, власною ініціативою загону Бабія, який вирішив незалежно від бандерівців долучитися до нападів на поляків, бо на той час переговори про співробітництво з загонами ОУН (б) повністю провалилися. Невідомо докладно, яка була позиція Андрія Мельника та Проводу Українських Націоналістів (ПУН) щодо нападів на польські села в той час на Волині зі сторони мельниківських партизан, але офіційна підпільна преса ОУН (м) схвалювала та заохочувала такі «акції» влітку 1943 року¹⁴².

У середині літа 1943 року, коли бандерівці почали активно поглинати або знищувати мельниківські загони, Бабій поїхав до Львова¹⁴³. Там він періодично зустрічався з полковником Романом Сушком, від якого отримував інструкції¹⁴⁴. Поки він там був його основний загін був 30-го липня 1943 року оточений та роззброєний бандерівцями. Тільки десь 30 вірних Бабію партизан втекло озброєними та чекали на його повернення на Волинь. Через те, що Бабій не прийшов назад частина його партизан, які не склали зброї або не приєдналися до бандерівської УПА, вирушили на Холмщину та в Галичину, де влилися до складу місцевої поліції або інших легальних мілітарних структур. За одною з версій причиною чому Бабій не повернувся на Володимирщину влітку 1943 року, був наказ Сушка, який вважав, що «партизанка не має жодних виглядів на виграну»¹⁴⁵. Не можна виключати, що рішення про згортання партизанки було прийнято Проводом ОУН і офіційно озвучено пізніше. За словами іншого колишнього мельниківського партизана Юрія Макуха, тільки «осінню 1943 року прибув до нас зв’язковий і поінформував, що Провід ОУН не бачить доцільности розбудовувати відділи (партизанські – Ю. Р.), існування яких могло б викликати братовбивчу війну на більшу скалю»¹⁴⁶. З другого боку, не зрозуміло чому Бабій не проінформував про це рішення своїх підлеглих, які на нього чекали, а просто зник. Але тим не менш, не зважаючи навіть такі його дії, колишні підлеглі навіть через багато років вважали Бабія «добрим командиром»¹⁴⁷, «добрим організатором і боєвиком»¹⁴⁸ та «шанували його як доброго військовика»¹⁴⁹. Бабія також дуже позитивно характеризували в мемуарах люди з керівного складу ОУН (м). Так Олег Штуль в своїх спогадах називав його «блискучим командиром»¹⁵⁰.

Створюючи партизанські загони та займаючись партійним будівництвом на Волині, Бабій знаходив час і для приватного життя. З спогадами його сина Юліана, він за довгий час навідав свою дружину та дітей:

«Вперше я побачив батька в рідному домі 1942 року, літом. Він приїхав у рідне село на відпустку побачити дружину, своїх дітей: сина Юліана, тобто мене, та дочку Михайлину, мою сестру, які вже повиростали за час його перебування на еміграції у Франції. Односельчанам він запам’ятався тим, що був люблячим батьком і куди б він не ходив, на руках носив дочку. Батько часто відвідував Юліана Данковича – товариша юнацьких років, довго з ним про щось розмовляли. Юліан вже був прикутий до ліжка, паралізований, мав добрий розум, приймав активну участь у громадському житті села, люди йшли до нього за порадами»¹⁵¹.

Бабій в це час також мав коханку. Під час свого перебування на Волині у 1942-1943 роках він часто проживав на квартирі Агафії Ланцюти в селі Турковичах. Ця жінка працювала на мельниківське підпілля, організувавши курси медсестр. Ланцюта завагітніла та народила від Бабія дитину¹⁵².

Картка члена СС Олеся Бабія

Восени 1943 року більшість мельниківських партизан, які не влилися (або були примусово залучені) до бандерівської УПА, пішли знову на співпрацю з німцями. Частина мельниківців створила Український легіон самооборони (УЛС), який німцями називався 31-м охоронним батальйоном СД (Schutzmannschafts Bataillon der SD 31). Так, наприклад, вищезгаданий Надзведський в березні 1944 року командував там підрозділом, де було 800 колишніх партизан ОУН (м)¹⁵³. Певна кількість мельниківських партизан восени 1943 року доєдналася до ДССГ. Деякі з них змогли побувати одразу у трьох структурах. Так наприклад, Михайло Остапчук у квітні 1943 року вступив до загону Надзведсього, де був рядовим бійцем. Восени того ж року він доєднався до УЛС, де отримав спочатку звання ройового, а пізніше – чатового. Остапчук закінчив школу підстаршин, отримав звання бунчужного та був призначений командиром 3-ої сотні УЛС. Під час своєї служби в легіоні він брав участь в каральних акціях проти польських та чеських партизан, а також придушував Варшавське повстання у 1944 році. До ДССГ Остапчук перейшов у 1945 році¹⁵⁴. Саме туди відправився служити Бабій в листопаді 1943 року, коли перебував вже в Галичині. Там він 1 квітня 1944 року отримує звання СС-унтерштурмфюрера. В ДССГ Бабій служив разом зі старим свої приятелем та однопартійцем Онуфриком. Останній, на відміну від Бабія, на службі у Абвері уже перебував приблизно рік – до 30 березня 1943 року¹⁵⁵. З осені 1943 року Онуфрик знаходився у Львові, де працював в крайовому проводі ОУН (м). В той час він елегантно вдягався, призначав зустрічі різним людям біля Оперного театру і назагал вів життя забезпеченої фінансово людини¹⁵⁶. 24 листопада 1943 року Онуфрик з фальшивими документами, де було вказано ім’я Романа Козака, зголосився на службу до ДССГ і 1 квітня 1944 року отримав звання ваффен-оберштурмфюрера. В дивізії він служив у 31-му піхотному полку. Після боїв під Бродами та фактичного розгрому ДССГ Онуфрик був залучений на дуже короткий період до УПА. За декілька днів він дезертирував, виїхавши самовільно до Львова. Там він одружився з дівчиною на ім’я Кіра, яка раніше служила в загоні Надзведсього. Влітку 1945 року його вислідило СБ (Служба Безпеки) ОУН (б) та знищило¹⁵⁷. Доля Бабія склалася по іншому. На відміну від Онуфрика йому не вдалося прожити ще деякий час після того як ДССГ була фактично знищена Червоною армією. Бабій загинув під Бродами від кулі, випущеної з гвинтівки радянського снайпера 18-го (за іншими даними – 20-го¹⁵⁸) липня 1944 року¹⁵⁹.

Висновки

У 1946 році в одному невеликому видавництві, що знаходилося в українському ДіПі таборів на території окупованої американцями Німеччини, вийшла книжка «ОУН у війні 1939-1945». Це видання було офіційною версією того, як діяла ОУН (м) в роки Другої світової війни. В книзі розміром 109 сторінок, набраного на машинці тексту, мельниківців в роки війни зображував виключно у героїчних та віктимних тонах. У виданні заперечувався колабораціонізм з нацизмом зі сторони цієї організації. Коли мова йшла про «похідні групи» ОУН (м) на території України, то повідомлялося, що «Полтавщину і Харківщину організували Богдан Коник, Олесь Бабій і Микола Кононенко»¹⁶⁰. На сторінках тої книги йшла мова також про мельниківські партизанські групи. Так зокрема говорилося, що у січні 1943 року «відділи ОУН переводять вдалі акції, як то визволення в’язниці в Дубні (керував Обласний В.Р. Білий) та інші напади»¹⁶¹. Також у книзі повідомлялося, що в 1943 році у мельниківців був план, за яким мало бути створено «3 основних бази партизанських сил: 1) Кремянецька – Блакитного, 2) Володимирська – Білого і 3) Рівненська – спільно з Головною командою УПА Бульби»¹⁶². Цікаво, що читач, який не знав подробиць історії ОУН (м) в роки війни, міг подумати, що Олесь Бабій та Білий – то різні люди.

«Спогади…» та інші наявні документи доводять, що доля Бабія багато в чому типова для низового та середнього складу ОУН (м) в роки війни. Він був людиною, яка почала колаборувати з німцями у Голокості, потім спробував воювати проти них і знову повернувся на службу нацизму.

Для ОУН (м) в роки війни євреї були ворогами. Нема сумнівів, що серед літератури, яку мав привезти Бабій до Харкова, було чимало антисемітських речей. На території окупованої України активісти ОУН (м) поширювали антисемітську брошуру «У жидівських лабетах». Це пропагандистський матеріал був підготовлений, ймовірно, в Кракові навесні 1941 року. Брошура в основному ретранслювала традиційні українські антисемітські стереотипи, які вже потроху замішувалися на «расовому» компоненті. Так зокрема говорилося:

«Жид жидом! Чи він червоний, чи він білий, чи він реакціонер, чи він демократ – дивиться він на себе як на щось вище. Для жидів їхня раса, їхня народність і все, що тільки жидівське – усе «від Бога»… Вони свято переконані в тому, ніби Всевишній призначив їх панувати на усіма землями, морями й океанами»¹⁶³.

Публікація завершується недвозначним закликом до українців убивати євреїв:

«Український народ не завжди дозволяв жидам вести себе на заріз безкарно. Історія України знає багато вибухів національного і соціального гніву проти жидів, як союзників Москви й Варшави. Запорожці, гайдамаки, українська армія недавнього минулого – всі відповідно карали жидівство за його сваволю в Україні.

Ця боротьба ще не закінчена. У слушний час український народ стане перед жидами з дуже великим рахунком за все. І цей рахунок вони муситимуть повністю оплатити.

Довгий буде акт обвинувачення. Короткий буде вирок»¹⁶⁴.

У Харкові цей же текст можна було прочитати на сторінках окупаційної газети «Нова Україна», яка тривали час була під впливом ОУН (м)¹⁶⁵.

На знищення євреїв, ймовірніше всього, Бабій дивився схвально або принаймні без огиди. На вряд чи участь в антиєврейських акціях була з його сторони лише спробою угодити німцям. На службі в ЗК 4-а і в зондеркоманді Абверу 202 Бабій активно сприяв Голокосту, а також знищенню тих українців, яких ОУН (м) вважала своїми політичними опонентами. Не відомо чи вбивали його партизани євреїв, що переховувалися в лісах, як те робили бандерівців чи бульбівці. Серед партизанів ОУН (м), в тому числі тих, які підпорядковувалися Бабію, була велика кількість колишніх поліцейських, що брали участь антиєврейських акціях у 1941-1942 роках.

На відміну від бандерівців, ОУН (м) не висунула жодного офіційного антинімецького гасла в період війни. Навіть у 1943 році офіційна пропаганда цього руху закликала українських селян «підтримати німецьку армію», бо за словами мельниківських пропагандистів, таким чином українці «будують свою державу»¹⁶⁶. На фоні того, що Бабій, як і інші мельниківські командири, намагався створити партизанські загони та вести (хоча б формально) боротьбу з німцями навесні-влітку 1943 року, така пропаганда виглядала що найменше дуже дивно. Тільки в одній зі своїх брошур у 1944 році мельниківці назвали Німеччину «тимчасовим окупантом»¹⁶⁷.

Досвід показує, що активісти ОУН (м) могли служити в айнзатцгрупах тривалий час та пережити війну¹⁶⁸. Можливо, якщо б Бабій залишився надалі на службі в ЗК 4-а, не виявляв би своєї партійної активності й не та фатальна куля під Бродами, то він міг помер десь в теплому ліжку, скажімо, в Торонто. Але його доля склалася по іншому.

З доступних документів не зрозуміло чи переглянув Бабій свої позиції щодо Німеччини навесні 1942 року. Наприклад, інший мельниківець Созонтій Пендуляк, який прийшов до Києва у складі Буковинського куреня та служив у 115-му шуцманшафт батальйоні у серпні 1942 року був заарештований СД за «перепродаж продуктів харчування». Його відправили до Сирецького табору, де він просидів до вересня 1943 року. Під час евакуації табору він втік та направився на Волинь, де приєднався до бандерівської СБ. Пендуляк німцям не пробачив знущань над ним під час перебування в таборі. Він сам особисто в грудні 1943 року в селі Арестів Здолбунівського району задушив шістьох фольксдойчів, при чому зробив це «із задоволенням» через жадобу помсти¹⁶⁹. Невідомо чи простив Бабій німцям знущання над ним, спробу його вбити, а також смерть товаришів. Чи може він задовольнявся жагу помсти, коли вбив німців при захоплені в’язниці в Дубно в січні 1943 року? Важко відповісти чому Бабій знову пішов на співробітництво з нацистською Німеччиною восени 1943 року. Не можна виключати, що він, як і багато мельниківців на Волині у 1943 році, бачив безвихідь їх подальшого самостійного існування в умовах брутального домінування бандерівців у партизанському русі.

З доступних свідчень та документів видно, що Бабій був непоганий партизанський командир. Він вдало влаштовував напади на німецькі підрозділи та установи у першій половині 1943 року. Хоча, звичайно інтенсивність боїв його підрозділів (та і взагалі мельниківських партизан) з німцями у порівняні з бандерівцями була слабшою. Партизани Бабія брали участь у пограбуванні і знищенні цивільного польського населення, а також євреїв, яким вдалося вижити у 1941-1942 рр. Ми все ще мало що знаємо про його діяльність в час його партизанської активності. Фактично нічого докладно не відомо, як ставився ПУН до створення партизанки. І чи були розходження поглядах на створення партизанських загонів у мельниківців, що знаходилися поза Україною та тими, що були в ГГ та райхскомісаріаті України. На жаль, мельниківський партизанський рух не лишив широкої документальної бази, на відміну, наприклад, від бандерівського.

Один оунівець, з яким в роки війни спілкувався Сарма-Соколовський, задавався питання, як то можливо, коли

«…на одних оунівців гестапо полює і заарештовує, а інші оунівці з проводу ходять у мазепинках, навіть при зброї, і німці їм офіційно тиснуть руку!»¹⁷⁰.

У той же час мельниківці мали змогу зовсім легально жити та працювати у Львові та Кракові, але могли бути легко заарештовані та розстріляні в Києві чи Харкові. Що тут грало першу роль: рішення на місцях різних окупаційних структур чи їх діяльність в різних зонах окупації? Щоб відповісти на ці і не тільки запитання у подальших дослідження історикам треба залучати більше німецьких документів з Бундесархіву у Фрайбургу. Крім того, світло на ці та багато інших проблеми історії українського націоналістичного руху можуть в перспективі пролити нововіднайдені документи, які були закопані активістами ОУН (м) в роки війни. У пригоді також мають стати документи з багатих архівів української діаспори у Північній Америці – наприклад, «Осередок» у Вінніпезі.

Доля Бабія в основному відмінна, але в чомусь схожа з долею іншого члена ОУН (м), який був на шість років молодший за нього та мешкав у Львові. Головною відмінністю між ними було те, що перший намагався «творити історію», а другий здебільшого «плив за течією». Львів’янин хоч і був мельниківцем, але всю війну пропрацював на залізниці та фактично споглядав за тим, що відбувалося в його краї. Але одного разу він вдарив агресивного німця та потрапив до Янівського табору – і таким чином став на деякий час «поза системою»:

«…Мене вдарив німець на роботі. А я йому здачі віддав. Я був молодий такий, як той казав з козацького роду хлопець. Я вдарив його, він впав. Вдарився до станка і причмелив… Мені кажуть: «Втікай!». Я втік. А за три дні… Думав, обійшлося, а мене раз – і до лагеря»¹⁷¹.

Йому вдалося визволитися з табору та навіть повернутися на роботу. Він працював на залізниці фактично весь час, хоча не виключено, що підтримував зв'язок з підпіллям однопартійців під час війни. Продовження своє роботи він пояснював тим, що

«Мельник («вождь» ОУН – Ю.Р.) дав естафету, щоб йшли з ліса (респондент повідомляє, що було у 1944 році, але за історичним контекстом то був 1943 рік – Р.Ю.), голосилися, йшли на залізну дорогу. Железна дорога бронірує і будуть люди всі жити… А нас, не я один, а сотні, а може і тисячі по його, по Мельника приказу, пішли на жалізну дорогу і так працювали на желєзній дорозі. І потім я вже там лишився на тій желєзній дорозі»¹⁷².

Дослідження подібних біографій активістів ОУН (м), як Олекса Бабій та інші – особливо на «низовому» рівні, дає змогу краще та ширше зрозуміти історію різних ОУН та УПА (Української Повстанської Армії), нацистської окупації, Голокосту та українсько-єврейських відносин в роки Другої світової війни на території України.

Документ-додаток

ПРОТОКОЛ

Вертаючи з службової подорожі з заходу, приїзджаю в суботу вечором 7 березня 1942 р. на станцію м. Кременчука. На станції в «Бангоф Офіцір»¹⁷³ інформують мене, що до Харкова буде доперва поїзд за два тижні тому, що перешивають нову путь. Нема жадного комунікаційного получення. Йду до «Фронтайштеллє»¹⁷⁴ заночувати. Обдумую ситуацію, що дальше робить? Приходжу до висновку – треба знову до Києва. В Києві інформували мене, що комендантом кременчузької поліції є мій друг Ярослав Тутко, якого я знав з Франції та Німеччини. Думаю лиши в нього свій багаж, щоб не тягатися з ним. Досхід сонця, зриваюся з ліжка й приводжу себе до порядку. Йду на станцію спитатись, коли буде поїзд до Києва. Тамже на станції в Червоному Хресті їм снідання. Їду в команду Укр. Поліції відшукати друга Тутка. Питаюсь прохожих де міститься Поліція. Направляють мене через ціле місце місто аж за Собор. Захожу в домівку. В домівці кілька укр. поліцаїв, а біля столика сидить дижурний. Питаю за Тутком. Дижурний відповідає: «Так він з комендантом і негайно прийде». Підставляє стілець, просить підождати. Чекаю так 15 хвилин, приходить якийсь фельдфебель німецької поліції і питає: чого я хочу? Відповідаю, що хочу бачитися з Тутком. «Добре, зачекайте, він зараз прийде».

Чекаю ще так біля 20 хвилин.

В тім часі згаданий фельдфебель телефонує на Гестапо, що я прихав та питаюсь за Тутком. Передбачаю щось недобре, але без страху, бо вірю в силу своїх службових документів – вірив, що по вилегітимуванню мене, справа вияснення хто я такий і без жодного інциденту, вийду ціло на свободу.

Приходить нім. поліцай і просить іти з ним. Не питаю куди, бо й без відповіді знаю, що він провадить мене на Гестапо. Проводить мене на вартівню, передає дижурному. Чекаю ще півгодини. Приходить великан атлетичної будови – Гестапівець ступені «гавтшарффірер»¹⁷⁵.

Легітимує. Показує свої документи. Оглядає з іронією. Переглянувши відступає на бік. Робить в мене обшук. Забирає револьвер, який я мав право носити. Також забирає з кишень листи, які передали багато осіб до Полтави і Харкова. Між іншим я мав листи від військових осіб: від полк. Бізанца до пор. Міллера та до зондерфірера¹⁷⁶ Баргля.

Я мав в кишені «тризуб». Взяв в руки, іронічно посміхнувся і приставив до свого полового органа. В портмонетці було півтора марки грошей і медалик Божої Матері. Оглядаючи медалик сказав: «Украініше детайліст»¹⁷⁷. Казав скинути чобота, але в чоботах нічого не було.

Питає мне, коли я прихав до Кременчуга (Звертається до мене на ти).

- Вчора вечором.

- О котрій годині?

- О дев’ятій.

- Де ти спав?

- На «Фронтайстелле».

- Перед тим до кого повертав?

- Ні до кого. Впрост пішов до «Фронтайстелле».

- Які пакунки маєш з собою?

- Маю пакунок для Гавтмана¹⁷⁸ Фербека.

Посилає зо мною двох нім. поліцаїв та наказує забрати увесь мій багаж, який складавсь: пакунок для Фербека, мого наплечника, в якому були харчі, моя…, убрання, яке справив собі минулого року в Парижі, валізи, в яких був фотоапарат і 20 штук фільмів, куплені для др. Коника, старий річник місячника «Української Хати», старі Кооперативні та Просвітянські статути, кілька брошурок про кооперацію, річник «Кооперативна республіка», партитура Укр. Нац. Танців та Псартирь, Катахізи, Біблія, кілька календарів та кільканадцять брошурок – видання «Краківських Вістей». Ото все, що я віз з заходу на схід. Приносять багаж. Відпроваджують мене знова на вартівню, де сиджу майже годину.

Кличуть знова.

Йду спокійний і зрівноважений, не чуючи по собі жодного злого чину. Допит починається криком та слів, що мене розстріляє мене як пса, якщо буду неправду говорити. Я все правду говорив і зараз не збираюся брехати – відповідаю зо спокійною посмішкою.

Переводчиком є якийсь мундурований змосковщений «фольксдойтч», який не розуміє укр. мови, і каже щоб я відповідав московською.

- Де ти родився?

- В Житомирі.

- 21 вересня 1909 р.

- Де живуть родичі?

- В Бучачі (тут я мушу зазначити, що мав виказку УНО в Берліні, треба було вказати в який спосіб я опинився за границею).

- Яку школу закінчив?

- 5 класів гімназійних?

- В котрім році?

- В 1924.

- Де пізніше робив?

- Працював як сільсько-господарський робітник.

- До котрого року?

- До 1933 р.

- Від 1933 що ти робив?

- Виїхав до Франції.

- Через що ти поїхав до Франції?

- Бо в 1933 р. в Польщі була господарська кріза, і не мав з чого жити і виїхав на заробіток.

- У дерн. Морн.¹⁷⁹

- При якій роботі?

- Сільсько-господарській.

- До 1939 р., до вибуху війни.

- Ти належав в Франції до укр. Організацій і яких?

- Ні!

- Чому?

- Бо вони мене не інтересували, я виїхав на еміграцію, щоб заробити гроші та матеріально забезпечити рідню

- Що робив під час війни у Франції?

- Сидів в тюрмі за прогерманство, та за посуджування мене в шпіонажі на користь Німеччини.

- Як довго сидів?

- 3 місяці.

- Коли приїхав до Берліну?

- З осені 1940 р.

- Коли вступив в члени УНО?

- В грудні місяці.

- Хто був шефом УНО?

- Підполковник Омельченко¹⁸⁰.

- Де ти працював в Берліні?

- Я був кольпортретом газет.

- Коли виїхав з Берліну?

- Тиждень перед вибухом нім.-совєтської війни.

- Ти сам виїхав, чи бо вас більше?

- Нас виїхало 40 осіб.

- Хто вам казав їхати?

- Цього докладно не знаю, знаю, що це було у порозумінні з німецькими військовими чинниками.

- Хто був вашим провідником?

- Мицик.

- Хто такий Мицик і де він зараз?

- Я його особисто не знав. Зараз його нема, він убитий.

- Звідки ти знаєш, що він убитий?

- Мені говорили у Львові, що він убитий.

- Де ви їхали з Берліна?

- До Кракова.

- Що ви робили в Кракові?

- Одна група виїхала на фронт, а друга лишилася в Кракові.

- Яке завдання ви мали на фронті?

- Ми мали перейти совєтстький фронт, сіяти паніку серед красноармійців, робити саботаж, де тільки вдасться.

- Ти пішов з першою групою на фронт чи лишився в Кракові?

- Де ти перебував в Кракові?

- В таборі для біженців з Західної України.

- Чи багато було в таборі людей?

- Так около 250 до 300 чоловік.

- Як довго ти був в Кракові?

- Недовго, бо в скорому часі я заангажувався на службу до «СД»¹⁸¹.

- Хто рекомендував тебе до «СД»?

- Федак.

- Хто він: українець чи німець?

- Не знаю. Знаю, що він перфектно говорить по-німецьки й по-українськи. Можливо, що фольксдойтчер

- Що ти робив в «СД»?

- Ми переїхали в Житомир, а з Житомира мене перекинули на фронт до м. Василькова для пошуку комуністів і жидів, пізніше – бандерівців (тут говорив про успіхи в ліквідації комуністів, жидів і бандерівців).

- Як ти був на службі «СД», то як ти опинився в Укр. Поліції в Києві? (Я мав легітимацію Київської Поліції).

- По здобутті німецькими військами Києва, мене оберштурмфірер¹⁸² Міллєр призначив в Укр. Поліцію, щоб я слідкував який «штімунк»¹⁸³ в Поліції.

- Як становище займав в поліції?

- Жодне. Був рядовиком, щоб мене не підозрювали і щоб я міг легше виконувати свої обов’язки.

- Як довго ти був в поліції?

- Від 22 вересня до 10 жовтня – до виїзду на Лівобережжя.

- Хто був комендантом поліції?

- Спочатку був Коник, а від так Захвалинський.

- Ага, Коник! (Тут питається, де він зараз, і де Захвалинський). «Ми їх відшкуаємо!». Чи з цієї ініціативи була організована Поліція?

- З ініціативи «Зондеркомандо і СД».

- Чи багато було поліцаїв?

- Тоді, як я був – було 250 чоловік.

- Так ти через цілий час їхав з групою «СД»?

- Так. Аж до Полтави. В Полтаві в порозумінні оберштурмфірер. Міллера з Гавтманом Фербеком я перейшов на службу в Зондеркомандо Абвер ІІ Гавт. Фербека. З Полтави ми поїхали в Харків і прибули з початком листопада.

- Яку службу виконував в Харкові?

- Занимався викриттям комуністів і жидів.

- Де замешкував у Харкові?

- Я мешкав при вулиці Фрунзе ч.3 в казармах Зондеркомандо.

- До котрого дня?

- До 5 лютого.

- А пізніше що?

- Посилають мене службово до Львова і Кракова по дольметчерів¹⁸⁴.

- Тому твій розклад їзди виставлений в Полтаві, а не Харкові?

- Тому що з Полтавського Дінстштеллє¹⁸⁵ прийшла депеша, щоб наше штеллє дало одного чоловіка. Призначено мене. Я виїхав з лейтенантом Бавман до Полтави. Там був два дні, дістав розклад їзди і виїхав до Львова.

- Що ти віз з собою з Полтави до Львова?

- Нічого крім двох пакунків: один з Харкова, який передав обер. Міллєр до Львова для оберста Бізанца, а другий з Полтави від зондерфірера Барбля до Кракова для його жінки.

- Ти повертав в дорозі в Київ?

- Ні, я їхав через Кременчуг-Фастів впрост до Львова (я мусив подавати точні дати). Два дні відпочивав, а відтак на «Дінстштеллє» до майора Зукова.

- Що казав тобі майор Зуков?

- Прочитав мені телеграму, в якій відкликується, щоб не брати «дольмечерів» і вертати назад до Полтави.

- Ти вернув назад?

- Ні, я поїхав до Кракова, щоб віднести пакунок для жінки Зондерфірера Барбля.

- Скільки днів ти був у Кракові?

- Я приїхав рано, а вечором о 9 год. я вернувся назад до Львова.

- До кого ще в Кракові повертав?

- Я звернувся до Дінстштеллє при вул. Вермахт до Гавтфельфебля Павлюса.

- А з українців кого бачив?

- Нікого.

- Кілько днів ти був у Львові?

- Один тиждень.

- Що ти робив цілий тиждень у Львові?

- Відпочивав, ходив в місто, у театр.

- З ким стрічавсь у Львові і хто дав тобі пропагандивний матеріал?

- Пропагандивного матеріалу я не везу з собою, ті книжки, що везу з собою – це всі загальні, і кожен може купити у Львові.

- (З криком) Ти мене не вчи. То є пропагандивний матеріал. З ким ти стрічався у Львові?

- З оберштом Бізанцом, який передав мною листа до пор. Міллєра, з майором Зуков та своїм шефом гавт. Фербеком, який їхав з відпустки до Полтави. (Мусів я всі ці справи говорити, бо при мені знайдено листи цих осіб, а далі для виказання свого алібі).

- І що говорив тобі гавт. Фербек?

- Щоб я повернув в Київ до гавт. Ляцарека та сказав йому, що гавт. Фербек не поверне в Київ, бо він їде літаком до Полтави.

- Як довго був в Києві?

- Один тиждень.

- Що ти робив ціли тиждень.

- Був на «Дінстштеллє І С», був у гавт. Ляцарека, який казав мені прийти за три дні, щоб забрати пакунок для гавт. Фербека, ходив до театру, кіно, оглядав Київ.

- У кого перебував і в кого спав?

- Перебував у «Фронтштеллє» і там спав.

- Хто дав тобі ці листи в Києві? (Показує листи).

- Мірченко.

- Хто він таки, де працює й де живе?

- То один мій знайомий, що працює на Головній М.У.¹⁸⁶ А де живе – не знаю.

- Кому казав дати ці листи?

- Навроцькому у Полтаві.

- Де живе той Навроцький в Полтаві?

- На Пушкіна вул. ч. 130.

- Де ти стрінув Мірченка, як не знаєш де живе?

- Зустрів його в театрі, потім ми пішли до готелю «Маркіза» при вулиці Короленка, там написав мені листи і передав.

- А ти читав ті листи, що везеш з собою?

- Ні! Честь та добрий тон виховання не дозволили читати листи тих людей, які мене знають. А по правді сказати, мене не інтересують секрети чужих поліцистів.

- Коли виїхав з Києва?

- Дня 5 березня. 7-го я заїхав в Кременчуг.

- Тутка ти знаєш особисто?

- Ні, я його особисто не знаю

- Як же ти знав, що Тутко працює в Кременчузі в поліції?

- Мені сказав Мірченко, що в Кременчузі такий тут працює в Укр. Поліції.

- Що ти хотів в Тутка?

- То є така справа: до Харківського «СД» прийшов «беріхт»¹⁸⁷, що в Кременчузі діють організації, які своїх людей висилають на терен Харкова. Я мав розвідати про це. Особисто нікого в Кременчузі не знаю, тому я звернувся в Києві до Мірченка, який мені зарекомендував коменданта Укр. Поліції Тутка, який міг би бути в курсі справи.

- Чому ти звертався до Тутка, а не до нас?

- Про вас я не знав.

- Які припоручення привіз для Тутка?

- Ніякі!

- А пропагандивний матеріал який мав залишити?

- Я жодного матеріалу не мав залишати

- Ага! Добре! Ти сьогодні неправду говориш, але завтра будеш співати краще.

- Те що ви питали, я відповідав правду.

На цьому закінчено. Протокол він писав на чорновику. Подивився раз скоса на мене, сказав скинути ручний годинник, який я купив в Парижі. «Завтра дозволимо» – сказав.

Мене запроваджено в тюрму «Гестапо», де комендантом був москаль, який служив при Укр. Поліції. Варту біля тюрми держали Укр. Поліцаї. На вартівні раз мене обшукали, забрали шаль, пасок і шкіряні рукавиці.

Мене посадили в нетоплену одиночку ч. 5. В одиночці світилася електрика, одне вікно, яке виходило на коридор, було забите дошками. В одиночці було неприємне повітря. Стіни обпльовані харкотинням. Під стіною на двох «цапках» лежали три вузькі дошки, збиті – віддалені від себе, які служили за ліжко. Так закінчувалась неділя. На дворі заходило березневе сонце, але я того вже не бачив, бо в нас ділили понурі стіни тюрми.

Так по допиті й ненадійно розпочалося моє тюремне життя. Яка то химерна доба… Вчора то чоловік зустрічав погодний сонячний день, був на волі, будував дальші пляни – але заходу не діждавсь побачити, бо опинився невинно в тюрмі. Що ж робити? «Таке то в нас життя».

За кілька хвилин приходить дижурний і питає моє прізвище. Підношу голос, прямо кричу: Я називаюсь (ім’я й прізвище). Через півгодини чую стукіт в камері. Підбігаю й слухаю. Чую голос: «Маєш записку від Тутка». Перепихає її через шпарку дверей. Беру й читаю – приблизно такий зміст:

«Олесь!

Мене арештували 24 лютого. Нас тут сидить більше. Арештована редакція. Допитів ще не було. Це якийсь наклеп місцевих комуністів. Справа роз’ясниться. Вірю в нім. справедливість, не вірю, що вона така несправедлива. За що Тебе заарештували? Як життя в Харкові? Як погода на дворі?

Подай відповідь. Твій друг Тутко».

Еге! Провокація – подумав я. Мене тим не візьмеш.

За якийсь час знову стукіт в двері. Через ту саму шпару пхає мені чистий листок паперу й каже відповісти Туткові.

Друже, кажіть Туткові, що я його не знаю. Мені в Києві казали, що такий Тутко – Комендант Укр. Пол. в Кременчузі, але я його не знаю. Водночас випихаю через двері чистий папір.

Відійшов від дверей. Все заспокоїлося.

Чую опять стукіт. Хто там – питаю.

«Тутко казав, що ви його знаєте, але певно забули. Напишіть по-французьки».

Відмовляюся дати відповідь і заперечую, що знаю Тутка. Більше той тип не приходив до мене.

Понурі думки переливались через голову. Що станеться зо мною, що буде завтра?

Свою судьбу уявляю собі, але оминути поки що неможливо. Про втечу з тюрми годі думати, бо не так вона збудована і стережена, щоб можна втекти.

Жду спокійно свого призначення. Пробую заснути, але думки й холод не дають. Час від часу роблю безперервний марш, щоб нагріти остигаюче тіло. Загнув і пісню, але вартовий заборонив.

Довго передумую подробиці. Приготовляюсь до завтра, бо знаю, що буде важко. Застанавляюсь, чи вистачить сил волі витримати тортури.

Може краще було б покінчити самогубством? Налітає нова думка. А як? Вперто борюся з тою думкою, аж на кінець приходжу до висновку, що краще й покінчити з собою.

Комбіную шнур. Дру одну сорочку, зв’язую до купи й пробую його сили. Гордий. Прощай життя! Так мусить бути. Витягаю з дошки один цвях і пишу ним на стіні кілька лозунгів: «Яке дороге життя, як хочеться жити, але честь дорожча». «Жити кожний уміє, але вмерти ні». «Гину за України. Повідоміть про мою смерть». «Не забудьте спом’янути 8 березня 1942 р (підпис)».

Ще раз пробую силу шнура, як прив’язав до решітки. Перебігаю думкою друзів, Київ, останнє танго. Гірко усміхаюсь. Засилаю всім дружній останній привіт, з тою вірою, що помстять мою смерть, і друзів, що безслідно пропали від рук «визволителів».

Вміраю спокійно, без страху.

Момент і петля опинилась на шиї. Опускаюсь. Здавило горло. Рівночасно порвався шнур і живу дальше.

Що ж його робити? Геть з самогубством – надходить думка. По що вішатися, якщо вони й так мене розстріляють.

Я постановив жити до призначеного часу.

Ранок... Перед осьмою годиною випустив мене на прохід. Обсервую тюрму і подвір’я. …авий ходить з величезною собакою – вовчуром. Подвір’я огороджене високим парканом. Про втечу нема мови.

Вісім годин – забирають мене на гестапо. Починається та сама процедура, що і вчора. Ставить ті самі запитання, на які я точно відповідаю, як перший раз. Підходимо до літератури. (Сьогодні присутній ще один Гестапівець та «гавтштурмфірер»¹⁸⁸ з палицею набитою шкірою).

- Де ти везеш ті книжки й хто тобі їх дав?

- Я купив для себе читати (я віз з собою з матірного т-ва «Просвіта» каталог книжок)

- Що це? (показуючи мені каталог). Відвертає руку й цідить мене два рази в ліве вухо. Стою рівно. Кличе мене в іншу кімнату. Йду. Й три садисти з «гавтштурмфірером». – «Скидай штани!».

Випрошуюсь – не хочу скидати. Перший пописується Гавтшутрмфірер. Вдарив по голові. Гаряча кров заливає обличчя, струмочками пливе по убранню. Починається екзекуція. Насилу здирають штани, звалюють на стілець та починають вгощати палицями – по цілому тілі. Чую страшний біль. Шарпаюсь і при тому кричу на цілий голос. Паду з стільця. Підносять і далі продовжують свою… фізично здолати мене. Чувсь дуже ослаблений.

По екзекуції дали помити обличчя та опять на допит.

- Ну що це з каталог, хто дав і для кого?

- Це мені передали в Львівський «Просвіті» для Харкова. Ці книжки я залишив у Львові, бо мені тяжко було вести.

- Коли ти думаєш їхати за ними?

- Ніколи. Це моя остання подорож.

- Знаєш?

- Знаю!

- А хто з «Просвіти» передав тобі ці книжки?

- Секретар Дужий (На інструкції був його підпис).

- А хто дав тобі припоручення привезти до Харкова книжки?

- Ніхто, я сам. В Харкові нема книжок нац. змісту, тільки самі комуністичні

видання. Треба громадянству і молоді дати книжки нац. змісту, щоб могли переформити свій попередній світогляд, щоб спалити комуністичні впливи.

(Чванькувато) – Ні, не бійсь, поки ми тут, комуністів не буде.

Процедура допиту доходить до кінця.

(Виймає з-за рукава Туткову виказку з УНО і показує мені його світлину).

- Знаєш його?

(Придивляюсь, а по хвилині кажу) – Ні! Не знаю!

- Ти до якою партії належиш – до Бандери, чи до Мельника?

- Ні до Бандери, ні до Мельника! Я служу в «Вермахті» і виконує ті обов’язки, які накладає на мене Вермахт. Політикою я не займаюсь.

- «Яволь» можеш казати, але не нам.

Також питає мене, чи я чув щось про арештовання в Києві.

Відповідаю – чув, що були арештовання.

- А не говорять за що їх арештували?

- Говорять з злодійство – байдуже відповідаю.

- Яволь – задоволено усміхається. Думає, що українці такі наївні і повірять такі брехні.

Допит закінчено. Перечитали мені протокол і казали підписати.

Відпроваджують мене на вартівню, обертають обличчям до стіни і наказують стояти аж до вечора. Стою голоден, побитий. Крижі болять від палиць. Фізично зломали, але духовно – ні! Знаю своє призначення, знаю, що розстріляють! Жаху в мене немає, тільки не хочеться гинути від підлої та зрадничої руки – безслідно. На вартівню впроваджують жінок і мущин. Всі вони за крадіж.

До вечора назбиралося 16 осіб. Думаю, що вечором нас всіх розстріляють. Всіх кинули обличчям до стіни. По заході сонця кажуть нам відходити. Думаю вже решта. Виходимо. Кажуть ставати по двох та випроваджують нас у тюрму. Мене знову замкнули в одиночці. Стукаю в двері й прошу щоб мені дали що-небудь їсти, бо цілий час нічого не їв. Приносять мені повну миску горохового супу і кусень хліба. Їм з великим апетитом, не дивлячись, що холодний. По вечері починаю займатися фізкультурою, що розрушити побите тіло. Такими перевами вправляюся через цілу ніч.

У вівторок чуюся значно краще. Деякі думки дають надію, що може інтервенція «Зондеркомандо» зможе мене врятувати від смерти. По обіді мене переводять до великої «целі», де сиділо біля двадцяти в’язнів. Розпитують мене: «За що?». Жартами їм відповідаю. Між ними пізнаю бандерівця Олійника, якого бачив в Харкові. Також попався. Сидить вже два тижні. Пізніше ще кількох «западників». В ширшу розмову з ними не входжу.

Випускають нас на прохід. Виходимо на двір. День сумний і похмурий. Мені тяжко стає на серці. Вертаємо знову на призначене місце. Я з’їв кусок чорного хліба, попив водою, став коло вікна й виглядаю на двір. (Вікна не були забиті). Так через півгодини бачу входять мої садисти в тюрму. Знаю, що їх прихід не віщує добра. Через деякий час відкриваються двері – входить мій добрий знакомий. Кличе Олійника й мене. Виходимо на подвір’я, де стоять вже люди. Між ними Тутко. Підходжу, подав руку. «Так, друже – згинемо ні за цапову душу», так сумно сказав Тутко. Пропало – відповідаю. Коротко інформую, як я попав. Він інформує мене. Коли всі вийшли, ще раз перечитав, нас було 12 осіб: 1) Тутко, 2) Бакуменко, 3) Закарпатець, 4) Заступник Ком. Поліції, 5-8) Редактор з дружиною й ще дівчата, які працювали в редакції, 9) Олійник, 10-11) два місцеві хлопці, 12) – я.

Сідаємо в закрите авто. Шість гестапівців з револьверами та палицями в руках сідають з нами. Кажуть сідати на долівку. Невільно ні говорити, ні шептатися, бо спиняли розмови палицями. Ми всі свідомі, куди нас везуть, всі спокійно, зрівноважені духом. Чорненька дівчина усміхається та наказує «гордо себе держати, щоб бачили новітні кати, як героїчно можуть вмірати Націоналісти». Мені було дуже приємно дивитися на ту героїчну дівчину (шкода, що не знаю прізвища), на її силу волі й духа, а одночасно я мав сатисфакцію, в такому славному товаристві ще й з жінками на берегом Дніпра-Славутич лягти на вічний відпочинок.

Везуть нас через місто до Дніпра. Переїзжаємо залізничний міст Круків, звертаємо на полудне, минаємо села – починається гористий терен. Задержують хід. Першим кажуть виходити жінкам. Нам кажуть розбиратися до білизни. Їм…(нерозбірливо – Р.Ю.) з тої одежі, вони відвезуть її жінкам, щоб байстренят одягати. Хлопці готувались. «Благословіть батьку» – звертаються до старшого заступника голови Укр. Поліції. Хлопці на прощання цілуються. Характерне: в обличчі смерти бандерівець цілується з мельниківцями. Антагонізм зник. Це діти одної матері України і гинуть з одну справу.

Котрийсь з «западників» пропонує перед смертю висказати свої гріхи. Закарпатець вкляч помолитися. Ми всі, засуджені, кидаєм новітнім вандала прокляття, з сильною вірою, що їм то станеться. Ще не довгий той час, коли вони втратять собі голову.

Друг Тутко пропонує перед смертю відспівати «Ще не вмерла Україна», кричати оклики «Хай живе Україна» та інші.

Кажу – Над могилою.

Виходити! – кличуть сатрапи. Виходимо. Бистро обзервую околицю. Через деякий час я носився з думкою втечі. В останній момент думаю заризикувати. Так чи так – смерть!

На переді провадить один Гестапівець, йдемо гусаком: іде редактор, за ним та за мною друзі невідкличної судьби. На самому заді два Гестапівці з револьверами в руках. Йдемо вузькою стежкою вгору. По правій і по лівій руці стоїть по одній хатці, що заплаканими віконцями в останнє дивиться на нас. Минаю хатку по правій руці. Стежка вправо, долинка… Риск…Або або. Пускаюся стрілою… Пальба… Паду… Смерть, чи ні? Ні! Зриваюсь! Лечу. Знову пальба… Ні, ще не смерть – кричить думка. В дорогу. Гестапівці продовжують пошук й пальбу. Чую, що заблукана ліва куля ранила ліве плече. Керую вліво… Високий рів… Лісок…Сніг по пояс. Забиває дух. Вискакую з рова з … Ще двадцять метрів. Оглядаюся – нема нікого… Завернули…

Вратований!!! Скаженіють від радості думки. Життя дороге.

Треба ратувати.

Спокійно без поспіху вилажу з балки на верх. Віддихаю. Оглядаю околицю. Проти мене до Дніпра село. Ні, до нього я не піду. Під темною заслоною вечора – тільки в біллю продовжую свій фантастичний мандр. Йду так зо два кілометри через балки, яруги й попадаю в крайню хату. З хати виходить жінка. Побачивши мене, наробила крику. Стукаю в вікно, але дядько не хоче відкривати мені.

Холодно…Нема ради… Треба продовжувати мандр. Обігаю, на гору, через поле Знову може 2 кілометри – спускаюсь в балку. Сніг великий... Борюсь з ним. В мене повно енергії. В мене велике бажання жити, дійти до своїх і розповісти про безправне насильство «визволителів». Я мушу жити! На мене згинувші друзі поклали місію відкрити перед Українською Нацією кременчузький скритий злочин. Я його викрив. Вірю, що ціле Українство зареагує і змінить своє попереднє відношення до «визволителів».

З балки виходжу на город і прямую до хати, в якій світиться світло. Стукаю в вікно. Виходить стара жінка.

«Тіточко, не бійтеся зо мною сталася пригода, я бачте тільки в білизні. Заберіть, будь ласка, в хату».

«Заходь, ай ай. А що ж таке?».

Заходжу в хату. На лаві сидить здоровий з сивою бородою дідуган. Оповідаю їм по правді свою пригоду. Дають мені їсти. Їм! Апетит знаменитий.

«Так ти загинеш, сину. Ти цілком голий» - бідкається дідуган.

«Ні! Дідусю, я буду жити, я мушу жити!».

Обдаровує мене полатаними штанами, пірваними калошами, парою шкарпеток, шматою на голову. Вдягаю той дорогий скарб на себе, щиро дякую та пускаюся в незнану путь.

Виходжу на край села. Хатка світиться… Заходжу. Здраствуйте! Починаю розмову. Втік з «плєну». Просить сідати…хазяйка вносить снігу. Починаю натирати ліву обморожену ногу (з лівої ноги згубив шкарпетку й тому одморожені усі пальці). Тру довго, але пальців не вдається врятувати. Хазяїн дає мені суконні онучі й свою останню зимову шапку, а за піджаком відправляє мене до свого сусіда.

Заходжу. Починається розмова про свою втечу з «плєну» – одним словом, фантастика. Вірить мені, бо сам втік недавно з плєну й каже жінці дати піджака, який був в дуже оплаканому стані. Каже народня приповідка, що «дарованому коню в зуби не заглядають».

Вдягаю. Наче облатався. Щиро дякую за дорогий дарунок. Прощаюсь, якнайскорше віддалитись від того страшного місця. Беру північно-західний напрям. Я переможець! Я вирвався з обіймів двох смертей – самогубства й розстрілу. Передо мною ще одна холодна смерть, морозу й снігу тягнеться в простій території 360 км аж до Києва. Я вірю, що й цю третину переможу. Кінчається 10 березня…

З одмороженою, пускаюся в незнану путь. По двох і пів неділі з великими трудами добиваюсь до Києва.

Київ, дня 30 березня, 1942 р.

Архів ОУН в Києві, ф.1, оп.1, спр. 276, арк. 1-8. Машинопис.

*Цей текст є доповненою та розширеною версією англомовної статті: Yuri Radchenko ‘The Biography of the OUN(m) Activist Oleksa Babii in the Light of his “Memoirs on Escaping Execution” (1942)’, Journal of Soviet and Post-Soviet Politics and Society, vol. 6, no. 1 (April 2020), P. 239-279. Стаття була написана за підтримки: The Kolasky Visiting Research Fellowship in the Humanities and Social Sciences, Law Education, and Library Sciences at Canadian Institute of Ukrainian Studies, University of Alberta, стипендії Німецько-української історичної комісії, стипендії Інституту гуманітарних досліджень у Відні (Institut f?r Wissenschaft vom Menschen – IWM, Wien) “Ukraine in European Dialogue”, стипендії Marion Dönhoff та GEOP Research Fellowship. Окрема подяка висловлюється Андрію Усачу за консультації під час написання статті.

¹Архів ОУН в Києві, Ф.1, Оп.1, Спр. 276, Арк. 1-8.

²Ярослав Гайвас, Коли кінчалася епоха, Чикаго, 1964, С. 115.

³Степан Гуляк, Хор. Андрій Левчук – Олексій Бабій, Вісті, Ч.10-11, 24-25; Василь Верига, Втрати ОУН в часі Другої світової війни або «здобудеш українську державу або згинеш в боротьбі за неї», Торонто, 1991, С.133-134.

⁴Там само.

⁵Архів ОУН в Києві, Ф.1, Оп.1, Спр. 276, Арк. 2.

⁶Bundesarchiv Berlin (BAB), 259-A, Lewtschuk Petro.

⁷Степан Гуляк, Хор. Андрій Левчук – Олексій Бабій, Вісті, Ч.10-11, 24-25; Василь Верига, Втрати ОУН в часі Другої світової війни або «здобудеш українську державу або згинеш в боротьбі за неї», Торонто, 1991, С.133-134.

⁸ Роман Лєсів, «Арієць» життя і боротьба, Українське Слово, 2018, № 5, червень, С. 8.

⁹Степан Гуляк, Хор. Андрій Левчук – Олексій Бабій, Вісті, Ч.10-11, 24-25; Василь Верига, Втрати ОУН в часі Другої світової війни або «здобудеш українську державу або згинеш в боротьбі за неї», Торонто, 1991, С.133-134.

¹⁰Bundesarchiv Berlin (BAB), 259-A, Lewtschuk Petro.

¹¹ Роман Лєсів, «Арієць» життя і боротьба, Українське Слово, 2018, № 5, червень, С. 8.

¹²Архів ОУН в Києві, Ф.1, Оп.1, Спр. 276, Арк. 2.

¹³Василь Верига, Втрати ОУН в часі Другої світової війни або «здобудеш українську державу або згинеш в боротьбі за неї», Торонто, 1991, С. 133.

¹⁴BAB, 259-A, Lewtschuk Petro.

¹⁵Архів ОУН в Києві, Ф.1, Оп.1, Спр. 276, Арк.2.

¹⁶Мирослав Небелюк, Під чужими прапорами, На Зов Києва. Український націоналізм у ІІ світовій війні. Збірник статей, спогадів і документів, Торонто, Нью Йорк, 1985, С. 398.

¹⁷Степан Гуляк, Хор. Андрій Левчук – Олексій Бабій, Вісті, Ч.10-11, 24-25; Василь Верига, Втрати ОУН в часі Другої світової війни або «здобудеш українську державу або згинеш в боротьбі за неї», Торонто, 1991, С.133-134.

¹⁸Архів ОУН в Києві, Ф.1, Оп.1, Спр. 276, Арк. 2.

¹⁹Архів ОУН в Києві, Ф.1, Оп.1, Спр. 276, Арк. 2.

²⁰Степан Гуляк, Хор. Андрій Левчук – Олексій Бабій, Вісті, Ч.10-11, 24-25.

²¹Архів ОУН, Ф.1, Оп. 2, Спр. 47, Арк. 5.

²²Архів ОУН в Києві, Ф.1, Оп.1, Спр. 276, Арк. 3.

²³Bundesarchiv Ludwigsburg (BAL), B 162/195. Das Sonderkommando 4 a der Einsatzgruppe C und die mit diesem Kommando eingesetzten Einheiten, Bl.44-45, 242.

²⁴BAL, B 162/195. Das Sonderkommando 4 a der Einsatzgruppe C und die mit diesem Kommando eingesetzten Einheiten, Bl. 90.

²⁵Анатоль (Анатолій) Кабайда (Жуковський) (1921-1998) – народився у Луцьку, до 1939 р. проживав в Данцигу там навчався в політехнічному інституті. Після війни жив в Австралії (ГДАСБУ, Спр. 26 748, Арк. 157).

²⁶Анатоль Кабайда,1941, Календар-альманах «Нового шляху» на 1991 рік, Торонто, 1991, С.45-46.

²⁷BAL, B 162/195. Das Sonderkommando 4 a der Einsatzgruppe C und die mit diesem Kommando eingesetzten Einheiten, 46, Bl. 243.

²⁸В своїх мемуарах відомий мельниківець Ярослав Гайвас називає його «перекладачем в командних німецьких колах» (Ярослав Гайвас, Коли кінчалася епоха, Чикаго, 1964, С.48).

²⁹Архів ОУН, Ф.1, Оп. 1, Спр. 31, Арк.2-зв.

³⁰Документи і матеріали з історії Організації Українських Націоналістів. Том 2. Частина 2, Київ, 2007, С. 217.

³¹ГДА СБУ, Спр. 86699, Арк. 29; Христя Навроцька, 10 квітня 1943 року, Свобода, 11 квітня 1996 року.

³²Ярослав Гайвас, Пора висвітлити факти, Євген Онацький, Шляхом на Роттердам, Буенос Айрес, 1983, С. 178.

³³Архів ОУН в Києві, Ф.1, Оп.1, Спр. 276, Арк. 3.

³⁴Літопис УПА. Нова серія. Т.21. Ярослав Старух, Документи і матеріали, Київ, Торонто, 2012, С. 96-97.

³⁵Kovalevska Ravine, http://www.yadvashem.org/untoldstories/database/murderSite.asp?site_id=1257

³⁶The following report of the ChGK from December 22, 1943 contains a description of the mass murder of the Jews in Vasilkov, http://www.yadvashem.org/untoldstories/database/chgkSovietReports.asp?cid=903&site_id=1257 (з посиланнями на GARF 7021-65-235, copy YVA JM/19961)

³⁷The ChGK report from Vasilkov, GARF 7021-65-235, copy YVA JM/19961, http://www.yadvashem.org/untoldstories/database/chgkSovietReports.asp?cid=903&site_id=1257

³⁸From the indictment against Bruno Callsen and other former officers of Sonderkommando 4a of Einsatzgruppe C, 1967, http://www.yadvashem.org/untoldstories/database/germanReports.asp?cid=903&site_id=1257

³⁹Архів ОУН в Києві, Ф.1, Оп.1, Спр. 276, Арк. 3.

⁴⁰К. Радзевич, Перша київська похідна група, На Зов Києва. Український націоналізм у ІІ світовій війні. Збірник статей, спогадів і документів, Торонто, Нью Йорк, 1985, С. 101.

⁴¹Так він називає групу, в якій рухався разом з Бабієм.

⁴²К. Радзевич, Перша київська похідна група, На Зов Києва. Український націоналізм у ІІ світовій війні. Збірник статей, спогадів і документів, Торонто, Нью Йорк, 1985, С.100.

⁴³К. Радзевич, Перша київська похідна група, На Зов києва. Український націоналізм у ІІ світовій війні. Збірник статей, спогадів і документів, Торонто, Нью Йорк, 1985, С. 103-104.

⁴⁴Архів ОУН в Києві, Ф.1, Оп.1, Спр. 276, Арк. 3.

⁴⁵Ярослав Гайвас, Пора висвітлити факти, Євген Онацький, Шляхом на Роттердам, Буенос Айрес, 1983, С.178.

⁴⁶ГДА СБУ, Спр. 69330 ФП, Арк. 34.

⁴⁷Іван Кедюлич (Довбня, Чубчик) (19121208)(1912-1945), поручник Карпатської Січта УПА, командир тактичних відтинків УПА ТВ-19 «Камінець» та ТВ-25 «Закарпаття».

⁴⁸Анатолій Конкель («Орлик») – народився у 1900 р., у 1941-1942 рр. обіймав посаду коменданта поліції міста Києва. З травня 1942 р. працював у розвідці при ОКВ. У вересні 1943 року виїхав до Варшави, де працював в оперативно-розвідувальному відділі Зондерштабу «Р». Подальша доля невідома. (ГДА СБУ, Ф.5, Спр. 69390 ФП, Арк. 350; Київ: війна, влада, суспільство. 1939-1945 рр. (За документами радянських спецслужб та нацистської окупаційної адміністрації), Київ, 2014, С.487).

⁴⁹Віталій Нахманович, Буковинський курінь і масові розстріли євреїв Києва восени 1941 р., http://www.kby.kiev.ua/komitet/ua/history/art00044.html

⁵⁰Оксентієв Петро Омельянович («Омельянів», «Терлиця»), 22 лютого 1908 року народження, уродженець с. Загороща Здолбунівського району Рівненської області. Розпочав службу у Польській армії з 1929 р. З 15.08.1933 р. – підпоручик, з 1.01.1936 р. – поручик. У вересні 1939 р. - командир взводу зв’язку 4-го дивізіону кінної артилерії Сувалкської кавалерійської бригади. Потрапив у полон до одного з підрозділів Червоної армії. Повернувся додому, але вже наступного року втікає до Румунії, а потім переїжджає до окупованої німцями Польщі. У кінці 1940 р. працював у Кракові в «Українському комітеті», а також був інструктором курсів для підстаршин, організованих Проводом ОУН(м). З 9 серпня по початок вересня 1941 р. організатор та командир першого збірного куреня «Поліської Січі». З 15.08.1942 р. статистичний референт Українського відділу Рівненського гебітскомісаріату. З травня 1943 р. співробітник німецької розвідки. На початку 1944 р. інструктор унтер-офіцерських курсів місцевої самооборони в Грубешівський окрузі. У березні маючи ранг сотника (капітана) 1944 р. приєднався до Українського легіону самооборони, який потім увійшов у склад УНА. Перебував у таборах в Італії, Австрії. Емігрував до Англії. Звідти я к репатріант вирішив повернутися в СРСР. Заарештований 2.04.1951 р. МДБ СРСР. 24.01. 1952 засуджений ВТ військ МДБ Московської області по ст. 58-1а КК РРФСР на 25 років ВТТ. Ухвалою ВТ Московського воєнного округу від 12.01.1956 р. міру покарання знижено до 10 років ВТТ. Подальша доля не відома (довідка Андрія Усача).

⁵¹РГВА, Ф. 1372к, Оп. 2, Д. 9278, Л. 1; ГДА СБУ 26 748, Арк.152. Відповідно до мельниківського наративу, Захвалинського розстріляло «гестапо» у 1943 році (Андрій Дуда, Володимир Старик, Буковинський курінь в боях за Українську Державність: 1918-1941-1944, Чернівці, 1995, С. 132.)

⁵²ГДА СБУ, Спр. 26 748, Арк. 91.

⁵³ГДА СБУ, Спр. 26 748, Арк. 152, 153, 157, 91

⁵⁴ГДА СБУ, Спр. 26 748, Арк. 63-67.

⁵⁵ГДАСБУ, Спр. 26 748, Арк. 86-87.

⁵⁶ГДА СБУ, Спр. 69330 ФП, Арк. 35.

⁵⁷ГДА СБУ, Ф. 13, Спр. 372, Т. 77, Арк.89.

⁵⁸ГДА СБУ, Спр. 69330 ФП, Арк. 33.

⁵⁹Кость Гіммельрайх, Спогади командира відділу особливого призначення «УПА-Схід», Торонто, 1987, С. 116.

⁶⁰Thomas Fisher Rare Book Library (Toronto, Canada). The Peter J. Potichnyj Collection on Insurgency and Counter-Insurgency in Ukraine, Box 130, File 77.

⁶¹Микола Сарма-Соколовський, Моя причетність до ОУН, http://ruthenos.org.ua/HTML/Biblioteka/sarma.html

⁶²Архів ОУН в Києві, Ф.1, Оп.1, Спр. 276, Арк. 3.

⁶³Das Amt Ausland/Abwehr im Oberkommando der Wehrmacht. Eine Dokumentation/ Bearbeitet Norbert M?ller unter Mittwirkung von Helma Kaden, Gerlinde Grahn, Br?n Meyer, Tilman Koops, Koblenz, 2007, S.206-207, 252-256, 264.

⁶⁴Петро Байбак, Смолоскип ОУН на Слобожанщині, На Зов Києва. Український націоналізм у ІІ світовій війні. Збірник статей, спогадів і документів, Торонто, Нью Йорк, 1985, С. 271.

⁶⁵Архів ОУН в Києві, Ф.1, Оп.1, Спр. 276, Арк. 3.

⁶⁶Александр Круглов, Потери евреев Украины в 1941-1944 гг., Харьков, 2005, С.193

⁶⁷Державний архів Харківської області (ДАХО), Ф. П-3074, Оп. 31, Спр. 7, Арк. 9.

⁶⁸Thomas Fisher Rare Book Library (Toronto, Canada), MS Collection 345. Arkadiy Lubchenko. Box 6. Щоденник, Т1.

⁶⁹Архів Харківського обласного управління служби безпеки України (АХОУСБУ), Спр. 022954, Арк. 119

⁷⁰Аркадій Любченко, Щоденники, Український засів, 1994, №6, С. 52

⁷¹Архів ОУН в Києві, Ф.1, Оп.1, Спр. 276, Арк. 3.

⁷²Архів ОУН в Києві, Ф.1, Оп.1, Спр. 276, Арк. 1.

⁷³Зондерфюрерами (нім. Sonderf?hrer) у Вермахті називали цивільних спеціалістів, які направляли до його лав, поки не будуть підібрані відповідні кадрові спеціалісти. Найчастіше ранг зондерфюрера відповідав званню лейтенанта – принаймні у зарплатні, матеріальному та забезпеченні.

⁷⁴Не вдалося встановити особистість.

⁷⁵Архів ОУН в Києві, Ф.1, Оп.1, Спр. 276, Арк. 4.

⁷⁶Газета, що виходила в Харкові в період німецької окупації.

⁷⁷Оксана Соловей, У Просвіті і навколо, Любов Дражевська, Оксана Соловей, Харків у роки німецької окупації 1941-1943. Спогади, Нью Йорк, 1985, С. 26.

⁷⁸Архів ОУН в Києві, Ф.1, Оп.1, Спр. 276, Арк.4.

⁷⁹Выписка из собственноручных показаний арестованного официально сотрудника «Абвер-группы 220» Климчука Иосифа Стефановича, от июня 1945 года, http://avr.org.ua/getPDFasFile.php/arhupa/hdasbu-13-0-372-39-013.pdf

⁸⁰Архів ОУН в Києві, Ф.1, Оп.1, Спр. 276, Арк. 4.

⁸¹Архів ОУН в Києві, Ф.1, Оп.1, Спр. 276, Арк. 4.

⁸²У разі Навроцького не виключено, що йде мова про Овсія (Євсія) Подоляка (Олексій, Олександр Іванович, Дядя Льоша) – обласного резидента Зондерштабу «Р» у Чернігові («Абверштелле Остланд», http://istmat.info/node/28451).

⁸³Александр Круглов: Без жалости и сомнения. Документы о преступлениях оперативных групп и команд полиции безопасности и СД на временно оккупированной территории СССР в 1941-1944 гг., Часть IІІ, Днепропетровск, 2009, С. 212.

⁸⁴Микола Сарма-Соколовський, Моя причетність до ОУН, http://ruthenos.org.ua/HTML/Biblioteka/sarma.html

⁸⁵Круглов, Александр Круглов: Без жалости и сомнения. Документы о преступлениях оперативных групп и команд полиции безопасности и СД на временно оккупированной территории СССР в 1941-1944 гг., Часть IІІ, Днепропетровск, 2009, С. 216.

⁸⁶Його затримали 24 лютого 1942 року.

⁸⁷Невідома особа.

⁸⁸Невідома особа.

⁸⁹Михайло (Петро) Щепанський був членом ОУН (б) і використовував газету для розповсюдження партійної пропаганди. Його ім’я після розстрілу німцями згадувалося на ІІІ Надзвичайному Зборі ОУН (б) 21-23 серпня 1943 року: «Пройдений дворічний шлях позначений великими жертвами. Дмитро Мирон-Андрій, Іван Климів-Легенда, Микола Лемик, Сергій Шерстюк, Щепанский та сотки й тисячі інших політичних бійців лягли в нерівній боротьбі, стверджуючи кров’ю незламну волю народу жити на своїй землі вільним життям» (Діяльність націоналістичного підпілля в Кременчуці в роки німецької окупації. 1941-1943 рр., http://www.spas.net.ua/index.php/library/article/301; Володимир Косик, України і Німеччина у Другій Світовій війні, Париж, Нью-Йорк, Львів, 1993, С. 618).

⁹⁰Архів ОУН в Києві, Ф.1, Оп.1, Спр. 276, Арк. 7.

⁹¹Тетяна Вронська, Олександр Лисенко, Тюремний мартиролог окупаційного режиму: написи на стінах нацистських казематів, Харків, 2014, С.227.

⁹²Тетяна Вронська, Олександр Лисенко, Тюремний мартиролог окупаційного режиму: написи на стінах нацистських казематів, Харків, 2014, С. 229.

⁹³Тетяна Вронська, Олександр Лисенко, Тюремний мартиролог окупаційного режиму: написи на стінах нацистських казематів, Харків, 2014, С. 225.

⁹⁴Архів ОУН в Києві, Ф.1, Оп.1, Спр. 276, Арк. 5.

⁹⁵Олег Жданович, Герої Базару, Два Базари, Б.м., 1949, С. 10.

⁹⁶ГДА СБУ, Спр. 69330 ФП, Арк.98.

⁹⁷ГДА СБУ, Спр. 69330 ФП, Арк. 147-зв.; Василь Верига, Втрати ОУН в часі Другої світової війни або «здобудеш українську державу або згинеш в боротьбі за неї», Торонто, 1991, С. 90.

⁹⁸Архів ОУН в Києві, Ф.1, Оп.1, Спр. 276, Арк. 5.

⁹⁹Петра Олійника розстріляла СД в Києві у січні 1942 року.

¹⁰⁰Аркадій Любченко, Щоденник. Книжка перша. Торонто, 1951, С. 33.

¹⁰¹Аркадій Любченко, Щоденник. Книжка перша. Торонто, 1951, С. 35-37.

¹⁰²Oseredok Archive (Winnipeg), Mykhaylo Seleshko Collection, OUN, B3(b), Ea-4-9, «Наші жертви від І. ІХ. 42»,

¹⁰³Архів ОУН, Ф.1, Оп.1 , Спр. 288, Без аркушу.

¹⁰⁴Архів ОУН в Києві, Ф.1, Оп.1, Спр. 276, Арк. 5. («Таке то в нас життя» – рядок з української партизанської пісні).

¹⁰⁵Михайло Данилюк, Повстанський записник, Нью Йорк, 1968, С. 58.

¹⁰⁶Михайло Данилюк, Повстанський записник, Нью Йорк, 1968, С. 81.

¹⁰⁷Михайло Данилюк, Повстанський записник, Нью Йорк, 1968, С. 75-76.

¹⁰⁸Михайло Данилюк, Повстанський записник, Нью Йорк, 1968, С.98

¹⁰⁹Михайло Данилюк, Повстанський записник, Нью Йорк, 1968, С. 79.

¹¹⁰Михайло Данилюк, Повстанський записник, Нью Йорк, 1968, С. 84-85.

¹¹¹Михайло Данилюк, Повстанський записник, Нью Йорк, 1968, С. 110.

¹¹²Михайло Данилюк, Повстанський записник, Нью Йорк, 1968, С. 111.

¹¹³Михайло Данилюк, Повстанський записник, Нью Йорк, 1968, С. 116; Олег Жданович, Між юнацьким досвідом і холодним досвідом, Андрій Мельник. 1890-1964. Спогади. Документи. Листування./ Упорядники Олександр Кучерук, Юрій Черченко, Київ, 2011, С. 275.

¹¹⁴Володимир Косик, України і Німеччина у Другій Світовій війні, Париж, Нью-Йорк, Львів, 1993, С. 605.

¹¹⁵Михайло Данилюк, Повстанський записник, Нью Йорк, 1968, С. 249.

¹¹⁶Yahad in Unum Archive (YIUA), 1356 U; YIUA,1361 U, Herszman Feiwel, Archiwum ?IH, 301/1393.

¹¹⁷Михайло Данилюк, Повстанський записник, Нью Йорк, 1968, С. 141-149.

¹¹⁸Михайло Данилюк, Повстанський записник, Нью Йорк, 1968, С.189.

¹¹⁹Максим Бойко, Бібліографічний огляд боротьби Волині, Торонто: Волинь, 1976, С. 168, 172, 204.

¹²⁰Oseredok Archive (Winnipeg), Anatoly Kotovych Diary, B7 (c), B8 (a), 2394, p.53.

¹²¹Михайло Данилюк, Повстанський записник, Нью Йорк, 1968, С. 248-249.

¹²²Михайло Данилюк, Повстанський записник, Нью Йорк, 1968, С.193.

¹²³Михайло Данилюк, Повстанський записник, Нью Йорк, 1968, С. 116.

¹²⁴ГДА СБУ, Спр. 1660, Т1, Арк.60.

¹²⁵Архів ОУН в Києві, Ф.1, Оп.1, Спр. 276, Арк.7.

¹²⁶Туди, де бій за волю (спогади курінного УПА Максима Скорупського), Київ, 1992, С. 83.

¹²⁷Максим Бойко, Бібліографічний огляд боротьби Волині, Торонто: Волинь, 1976, С. 169; Михайло Данилюк, Повстанський записник, Нью Йорк, 1968, С. 191-192.

¹²⁸Протокол конференции представителей партизанских отрядов, подчинённых Организации украинских националистов Бандеры и Мельника и старшин комбатантов армии УНР, http://avr.org.ua/getPDFasFile.php/arhupa/hdasbu-13-0-372-32-070.pdf

¹²⁹Там само.

¹³⁰Там само.

¹³¹Там само.

¹³²Звіт ОУН (б) від 10 вересня 1943 року, http://avr.org.ua/getPDFasFile.php/arhupa/hdasbu-13-376-71-017.pdf

¹³³Там само.

¹³⁴Надія Мисечко-Каркоць, Додаток, Михайло Каркоць-Вовк, від Вороніжа до Українського легіону Самооборони, Рівне, 2002, С.214.

¹³⁵Надія Мисечко-Каркоць, Додаток, Михайло Каркоць-Вовк, від Вороніжа до Українського легіону Самооборони, Рівне, 2002, С. 215.

¹³⁶Григорій Стецюк, Непоставлений пам’ятник, Вінніпег, 1998, С. 61-63.

¹³⁷ГДА СБУ, Спр. 1660, Т1, Арк.200-зв.

¹³⁸Григорій Стецюк, Непоставлений пам’ятник, Вінніпег, 1998, С. 67.

¹³⁹ГДА СБУ, Спр. 1660, Т2, Арк.136.

¹⁴⁰Архів Львівського обласного управління Служби Безпеки України, Спр.57046, Т 1, Арк. 197-206.

¹⁴¹Wladyslaw Siemaszko and Ewa Siemaszko, Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukrainskich na ludnosci polskiej Wolynia 1939-1945, І, Warszawa: Wydawnictwo von borowiecky, 2000, S. 829-830, 836-937.

¹⁴²До польського терору, Сурма, червень 1943 року.

¹⁴³Михайло Данилюк, Повстанський записник, Нью Йорк, 1968, С. 248-249.

¹⁴⁴Григорій Стецюк, Непоставлений пам’ятник, Вінніпег, 1998, С. 68.

¹⁴⁵Григорій Стецюк, Непоставлений пам’ятник, Вінніпег, 1998, С. 78.

¹⁴⁶Василь Станиславів (Юрій Макух), Ліс приймає повстанців, Кременець, 2002, С.126.

¹⁴⁷Григорій Стецюк, Непоставлений пам’ятник, Вінніпег, 1998, С. 78.

¹⁴⁸Василь Станиславів (Юрій Макух), Ліс приймає повстанців, Кременець, 2002, С.98.

¹⁴⁹Григорій Стецюк, Непоставлений пам’ятник, Вінніпег, 1998, С. 78.

¹⁵⁰Олег Жданович, Між юнацьким досвідом і холодним досвідом, Андрій Мельник. 1890-1964. Спогади. Документи. Листування./ Упорядники Олександр Кучерук, Юрій Черченко, Київ, 2011, С.274.

¹⁵¹ Роман Лєсів, «Арієць» життя і боротьба, Українське Слово, 2018, № 5, червень, С. 8.

¹⁵²ГДА СБУ, Спр. 2680, Арк.324.

¹⁵³Oseredok Archive (Winnipeg), Anatoly Kotovych Diary, B7 (c), B8 (a), 2394, P.54.

¹⁵⁴ГДА СБУ, Спр. 2680, Арк. 288-289.

¹⁵⁵BAB, 203-A, Roman Kosak.

¹⁵⁶ГДА СБУ, Ф. 13, Спр. 372, Т. 77, Арк.89

¹⁵⁷Довідка Андрія Усача; BAB, 203-A, Roman Kosak.

¹⁵⁸Довідка Олександра Круглова.

¹⁵⁹BAB, 259-A, Lewtschuk Petro; Степан Гуляк, Хор. Андрій Левчук – Олексій Бабій, Вісті, Ч.10-11, 24-25.

¹⁶⁰ОУН у війні 1939-1945, Б.м.в., 1946, С.87.

¹⁶¹ОУН у війні 1939-1945, Б.м.в., 1946, С. 92.

¹⁶²ОУН у війні 1939-1945, Б.м.в., 1946, С. 92.

¹⁶³ЦДАГО, Ф. 3833, Оп. 2, Спр. 74, Україна у жидівських лабетах, С. 3

¹⁶⁴Там само, С. 23.

¹⁶⁵В жидівських лабетах. Ворог людства число 1, Нова Україна, 1942, 3 квітня

¹⁶⁶«Український Селянине!», ГДА СБУ, Ф. 13, Спр. 376, Т. 9, http://avr.org.ua/index.php/viewDoc/1793/

¹⁶⁷Thomas Fisher Rare Book Library (Toronto, Canada), The Peter J. Potichnyj Collection on Insurgency and Counter-Insurgency in Ukraine, Box 75, «Обвинувачуємо».

¹⁶⁸Yuri Radchenko, The Organization of Ukrainian Nationalists (Mel’nyk Faction) and the Holocaust: The Case of Ivan Iuriiv, Holocaust and Genocide Studies 31, no. 2 (2017): 215–239.

¹⁶⁹Андрій Усач, Проблематичний мартиролог: жертви ОУН(м) у Бабиному Яру

¹⁷⁰Микола Сарма-Соколовський, Моя причетність до ОУН, http://ruthenos.org.ua/HTML/Biblioteka/sarma.html

¹⁷¹YIUA, 737.

¹⁷²YIUA, 737.

¹⁷³ Bahnhof Offizier – військовий начальник на залізничній станції.

¹⁷⁴Ймовірніше всього мова йде про «Frontleitstelle» - місце, де військові підрозділи та рядові солдати розподілялись для відправки на фронт.

¹⁷⁵ SS-Hauptscharführer

¹⁷⁶ Sonderführer.

¹⁷⁷ Незрозумілий термін.

¹⁷⁸ Hauptmann.

¹⁷⁹Не зрозуміло.

¹⁸⁰Тиміш Омельченко (1895-1955) – підполковник Армії УНР. У 1937–1945 рр. очолював Українське національне об'єднання (УНО) у Німеччині. У 1950 р. емігрував до Канади.

¹⁸¹ Зондеркоманда 4 а.

¹⁸² SS-Obersturmführer.

¹⁸³ Die Stimmung (нім.) – настрій.

¹⁸⁴ Dolmetscher (нім.) – перекладач.

¹⁸⁵ Dienststelle (нім.) – місце служби, офіс, бюро.

¹⁸⁶ Міська управа.

¹⁸⁷ Bericht (нім.) – повідомлення.

¹⁸⁸ SS-Hauptsturmführer.