Андрій Здоров. Василь Шахрай в дзеркалі радянської історіографії

Нещодавно минуло сто років від часу появи першого програмного документу так званого українського націонал-комунізму – знаменитого памфлету Сергія Мазлаха і Василя Шахрая «До хвилі. Що діється на Вкраїні і з Україною»¹. Між тим досі відсутні історіографічні праці про головного автора цієї книги – Василя Матвійовича Шахрая (1888–1920). Частково питання історіографії порушували вже дослідники його життєвого шляху та спадщини², але цілісного історіографічного нарису досі не було. Пропонована стаття має завдання дослідити саме відображення діяльності та спадщини Василя Шахрая в радянській історичній літературі.

У радянській історіографії окремих біографічних нарисів про Василя Шахрая було лише два, й обидві статті – це газетні публікації. Але згадок по цю постать в працях присвячених історії більшовицької партії, революції та громадянській війні в Україні 1917–1920 рр. значно більше. Цікаво простежити, як змінювалися із часом оцінки його в радянській літературі, періоди обережного згадування поступалися місцем періодам повного замовчування або засудження й таврування.

Перший період – період до його виключення із КП(б)У. Василь Шахрай присутній в загальних історичних працях як один з керівників першого українського радянського уряду та навіть один із засновників Червоного козацтва.

Зокрема в нарисі завідувача Українського відділу Наркомату національностей РСФСР Ізраїля Кулика «Історія революції на Україні», перший варіант якого з’явився наприкінці 1918 р., згадується і народний секретар військових справ в першому складі українського радянського уряду – Народному Секретаріаті – В.Шахрай³.

Тоді ж були написані й перші спогади командира й організатора Червоного козацтва Віталія Примакова про організацію цього легендарного українського формування Червоної Армії. Вперше надруковані вони були до першої річниці його утворення, в газеті «Бюллетень Харьковского Совета робочих депутатов» 9 січня 1919 р. Ось що писав В.М. Примаков у цих своїх перших спогадах:

«В ніч на 27 грудня ст.ст. минулого року (мається на увазі ніч з 27 на 28 грудня 1917 р. старого стилю або з 8-го на 9 січня 1918 р. нового – А.З.) за розпорядженням народного секретаря військових справ Української Робітничо-Селянської республіки т. Шахрая (виділено нами. – А.З.) був роззброєний 2-й український полк. Роззброєння було проведено 3-м батальйоном 2-го українського полку, що був загітований мною і т. Шахраєм й перейшов на бік Українського робітничо-селянського уряду, за допомогою броньової машини, надісланої главковерхом т. Антоновим.На руїнах 2-го українського полку був створений 1-й полк червоного козацтва, до складу якого ліг 3-й батальйон 2-го українського полку, що поповнився хвилею, яка ринула, добровольців. Організація полку була доручена мені й теперішньому моєму помічнику, отаману 2-го куреня т. Барону»⁴.

Цікаво зазначити, що В. Примаков видавав свої спогади пізніше іще декілька разів у розширеному і скороченому варіантах, але прізвище В. Шахрая більше ніколи не згадувалось, як не згадувалась роль Шахрая і в інших працях з історії Червоного козацтва⁵. Й це не випадково. 9 березня 1919 р. ЦК КП(б)У вирішив виключити В. Шахрая з партії «за дії, спрямовані проти партії». Тож зрозуміло, що В. Примаков вважав за краще не згадувати публічно про свої зв'язки із «антипартійним елементом», хоч це й не вберегло самого В. Примакова від розстрілу у 1937 р. як «ворога народу».

Історики та мемуаристи 20-х років згадують Василя Шахрая як члена Головного комітету Соціал-демократії України в грудні 1917 р. та члена Народного Секретаріату, одного з лідерів полтавських більшовиків⁶. При чому вже в 20-х роках в мемуарах Євгенії Бош з’являється версія про його членство в УСДРП⁷. Олександр Юренко вважає це умисною фальсифікацію⁸.

Цікаво, що в праці тієї ж Євгенії Бош 1919 р. цього немає. Вона лише вказувала, що В. Шахрай займав «завжди березневу позицію» (мартовскую) – тобто позицію більшовиків до прийняття квітневих тез Леніна ⁹. При тому, що сама Бош були тоді їх противником. В рецензії на цю працю боротьбиста Г.К. (напевно Григорія Клунного) наприкінці того ж 1919 р. цей пасаж викликав гостру реакцію: «не знаю, чи березневий більшовик Шахрай. Я знаю лише, що серед більшовиків України, що були на знаменитому з’їзді Рад 4 грудня 1917 р., він один сміливо виступив на захист єдиного революційного фронту України із Радянською Росією, тоді як інші ховалися за широкою спиною тов. Артема. Пройшов рік і позиція Шахрая визначилася у бік самодостатності революції на Україні. Це показово»¹⁰.

В 1925 р. в книзі «Рік боротьби» Євгенії Бош стверджується, що Шахрай не тільки був соціал-демократом, але й виступав проти утворення Народного Секретаріату¹¹. На це досить резонно відповіла Оксана Шахрай у своїх листах до Інституту історії партії при ЦК КПУ на початку 60-х років: як можна при здоровому розумі виступати проти того, за що сам боровся¹².

Характерно також, що цієї версії не було в автобіографічних листах Бош до своїх доньок, які були написані в 1922 р. й служили своєрідним конспектом для книги «Рік боротьби». Навпаки в листах Шахрай згадується позитивно: навіть полтавці на чолі із Шахраєм виступали за передачу влади Совітам¹³.

Отже версія про членство в УСДРП Василя Шахрая має досить пізнє походження й можливо навіть не належить самій Євгенії Бош, а вставлена кимось із редакторів. Натяки на це є в публічній дискусії між Оксаною Шахрай та Володимиром Ауссемом на сторінках «Літопису революції» 1925 р., коли Ауссем намагався створити враження, що Шахрай належав до «есдеків різних мастей часом до оборонців включно»¹⁴.

В лютому 1925 р. Полтавський губернський виконавчий комітет прийняв рішення про перейменування на честь Василя Шахрая вулиці Колонійської у Полтаві, а комісія при ВУЦВК в справі вшанування за різні революційні заслуги ухвалила порушити питання перед Президією ВУЦВК про призначення родині Шахрая персональної пенсії¹⁵. Щоправда, перейменування вулиці практично відразу було скасовано, бо з’ясувалося що Василь Шахрай був виключений з партії, але персональну пенсію в розмірі 99 крб. 90 копійок його родина в 20-ті роки таки отримувала¹⁶.

З особливою пошаною про нього пише колишній керуючий справами Народного Секретаріату, а пізніше лідер групи федералістів Георгій Лапчинський. На його думку, що після Євгенії Бош, фактичної лідерки більшовиків України того часу, що виконувала обов’язки голови Народного Секретаріату, саме Василь Шахрай був найбільш потужною інтелектуальною силою:

«Глибокий аналітик, добрий діялектик і полеміст, органічно зв’язаний з українською дійсністю, він більше ніж всі ми наближався до справедливого розуміння національної проблеми на Україні. Але оскільки ми то, за тих часів, надто далекі були від її розуміння, ми не могли зрозуміти його, хоч й відчували його внутрішню силу, – і це його, так би мовити, ізолювало від решти. Людина надзвичайно щира, чесна з собою, він почував себе самотнім, не находячи в нас допомогу своїм шуканням, губив віру в успіх нашої справи»¹⁷.

Утвердження сталінізму на початку 30-х вплинуло й на оцінку В. Шахрая. Хоча вже у 20-ті на початку 30-х радянські автори згадують про «націоналістичний ухил» Шахрая, що вів його до УКП¹⁸, особливо різке засудження його діяльності подано у праці полтавського історика Петра Койнаша 1934 р.

За його словами, «більшовикам Полтавщини довелося порівняно довго вести вперту боротьбу з Шахраєм та Лапчинським, які не дивлячись на рішуче засудження їхньої позиції з боку майже всієї організації, настирливо захищали правоопортуністичну каменєвську платформу». На доказ цього він наводить виступ Шахрая на позачерговому засіданні Полтавської Ради 27 квітня 1917 р. з нагоди ноти міністра закордонних справ Павла Мілюкова: «Нехай буржуазія буде спокійна. Влада буржуазії залишиться в її руках, бо час диктатури пролетаріату ще не настав»¹⁹. Згадавши далі ще «націоналістичний ухил на чолі із Шахраєм» та «націоналістичні збачення (так в тексті. мабуть – збочення. – А.З.) Мазлаха і Шахрая», які підтримали ІІІ Універсал Української Центральної Ради та проголошення УНР, П. Койнаш так і не пояснив, як так сталося, що результатом цієї впертої боротьби було делегування Василя Шахрая від більшовиків Полтавщини на крайовий партійний з’їзд в Києві 3–5 (16–18) грудня 1917 р., на Всеукраїнський з’їзд Рад, та обрання до складу Головного комітету РСДРП (б) Соціал-демократії України та Народного Секретаріату²⁰.

У сталінські часи на ім’я Василя Шахрая, як і на решту більшовицьких лідерів України 1917 –1920 рр., було накладено табу, адже майже всі вони, за дуже незначними винятками, як от особистого друга Сталіна Артема (Федора Сергєева), стали «ухильниками» й «ворогами народу». Показово, що у відповідному розділі, де йдеться про утворення Народного Секретаріату в узагальнюючій «Історії Української РСР», виданій в 1954 р., взагалі немає жодного прізвища²¹, в інших розділах згадуються позитивно лише певне коло осіб – Артем, А. Іванов, К. Ворошилов тощо, поряд із «огидними капітулянтами» В. Затонським та Г. Пятаковим.

У часи «відлиги» 60-х років ХХ ст. поступова реабілітація репресованих діячів торкнулася деякою мірою і Василя Шахрая. Його прізвище було дозволено згадувати серед членів вищого крайового органу більшовиків України 1917 р. – Головного комітету РСДРП(б) та членів Народного секретаріату, зокрема в нарисах історії КПУ, виданих Інститутом історії партії при ЦК КПУ²². В період «шелестівського автономізму» стало можливим обережно згадувати Василя Шахрая позитивно в спеціальних історичних працях та на регіональному рівні²³. В газеті «Зоря Полтавщини» навіть був надрукований короткий біографічний нарис співробітниці Полтавського краєзнавчого музею Н. Романенко про Василя Шахрая²⁴.

У той же час партійні пропагандисти продовжували "критикувати" «націонал-ухильницькі елементи типу В. Шахрая, Г. Лапчинського», «наклепницьку книжку «До хвилі», в якій містилися злісні випади проти РКП(б)», у відповідь на намагання західних істориків Івана Майстренка та Кларенса Меннінга звернути на них увагу як на позицію українських комуністів. «Більшовики України цілком ясно висловили своє ставлення до Шахрая, Лапчинського та подібних елементів, коли рішуче засудили їх антипартійні дії і виключили з своїх рядів», – писав Рем Симоненко²⁵.

У 1967 р. розлогу критику праць Василя Шахрая включив до своєї монографії знаний фахівець з «українського буржуазного націоналізму» Володимир Євдокименко:

Збоченння в національному питанні в перші роки Радянської влади, виявлялися і серед деяких членів КП України, як правило вихідців із дрібнобуржуазних партій. Вони намагалися відірвати Компартію України від РКП, обґрунтувати особливі «чисто українські» її завдання (В. Шахрай, Г. Лапчинський, С. Мазлах). Виходець з УСДРП В. Шахрай певний час належав до більшовицької партії, але після першого з’їзду Комуністичної партії України вийшов з КП України і намагався створити самостійну Українську Комуністичну партію (більшовиків). У 1918 р. в Саратові він разом із С. Мазлахом видав книгу «До хвилі», де були викладені буржуазно-націоналістичні погляди на розвиток українського народу після повалення самодержавства і буржуазно-поміщицького ладу. Ідеї книги певною мірою вплинули на політику в національному питанні інших націоналістичних груп, таких як укапісти, федералісти і дещо боротьбисти.

. Жодних підтверджень членства В.Шахрая в УСДРП автор не наводить, як і посилань на саму книгу «До хвилі»²⁶.

Перевидання в тому ж році в Нью-Йорку у видавництві «Пролог» книги Сергія Мазлаха і Василя Шахрая «До хвилі» й переклад книги англійською²⁷ не залишилося непоміченим і в радянській Україні. Зокрема в доповідній записці секретаря ЦК КПУ Валентина Маланчука в ЦК КПУ від 3 квітня 1973 р. загадано цю «пасквілянську книжку» як приклад того, що «ватажки низки зарубіжних угруповань українських буржуазних націоналістів лементують про можливість реалізації ідей націонал-комунізму в Україні, «навіть в умовах радянського ладу», шляхом відриву її від Союзу РСР». Автор закликав видрукувати в «Українському історичному журналі» окрему статтю, присвячену критиці ідейно хибних, політично шкідливих концепцій книги С. Малаха і В. Шахрая «До хвилі», підготувати окремі збірки статей по викриттю націонал-комунізму²⁸. Але жодних цих збірок і статей не з’явилося, бо влада очевидно вирішила, що найкращий аргумент – замовчування.

Зокрема вже в наступному виданні «Нарисів з історії Комуністичної партії України» прізвище В.Шахрая відсутнє в списку членів Народного Секретаріату України. Про нього згадано лише в опису крайового партійного з’їзду 3–5 грудня 1917 р. і вкрай негативно: «окремі делегати з’їзду (Є.Б.Бош) виступали проти утворення всеукраїнського партійного центру, інші (В.М. Шахрай) висловлювалися за утворення на Україні особливої партії. З’їзд відхилив ці помилкові пропозиції…»²⁹ Про «злісний антирадянський націоналістичний пасквіль «До хвилі», який став свого роду ідейно-політичним маніфестом укапізму», згадував у своїх працях відомий радянський історик (і віце-прем’єр за часів Леоніда Кучми) Іван Курас, чиє ім’я досі носить один з інститутів Національної Академії наук України³⁰.

Характерно, що у відповідному томі багатотомної історії Української РСР, присвяченому подіям 1917–1920 рр., прізвища В. Шахрая немає взагалі³¹. Зате його ім’я радянські історики продовжили паплюжити в спеціальних працях в полеміці із західними «колегами». «Не красить Ю. Бориса й те, що він бере собі в союзники С. Мазлаха і В. Шахрая з їх брудним антирадянським пасквілем «До хвилі», опублікованим ще в 1919 р. Ніхто сьогодні серйозно не сприйме вихваляння цих авторів, що нібито показали, що «національне самовизначення, яке практикує Москва, не передбачає жодного вибору». Будь-якій притомній людині ясно, що показали вони всього лише справжнє обличчя ярих націоналістів, що зрадили свій народ», – пише Володимир Мельниченко в монографії 1986 р.32, що стала основою докторської дисертації, захищеної в 1987 р.

У 1987 р. до 70-річчя революції 1917 р. Інститут історії партії при ЦК КПУ підготував і видав енциклопедичний довідник «Великий Жовтень і громадянська війна на Україні». В цій великій за обсягом (майже 120 обліково-видавничих аркушів) праці знайшлося місце для біографій багатьох керівних діячів КПРС сталінського й брежнєвського періодів, що мали бодай найменше відношення до боротьби за радянську владу в Україні (А.А. Андрєєв, Г.К. Жуков, М.І. Калінін, А.Я. Пельше, М.С. Хрущов тощо), проте не знайшлося місця для біографії першого народного секретаря військових справ Василя Шахрая. Так само марно там шукати біографії лідера партії боротьбистів Олександра Шумського або лідера УКП Андрія Річицького. Трохи більше повезло керівникам лівих течій УПСР та УСДРП Василю Елану-Блакитному та Євгену Нероновичу, але це обумовлено напевно тим, що Неронович загинув у 1918 р., а Елан-Блакитний помер у 1925 р.: обидва не встигли потрапити до пізніших ухилів та опозицій, тому в радянській історіографії можна було їх згадувати в позитивному сенсі.

Василь Шахрай і тут становить виняток: він загинув на початку 1920 р. від рук білогвардійців, але згадувати його у радянській літературі без тавра «націонал-ухильник» тоді мало хто наважувався, а більшість істориків чи авторів підручників не згадували взагалі. В тій же енциклопедії «Великий Жовтень і громадянська війна на Україні» в статті «Народний Секретаріат» (перший український радянський уряд) його прізвище відсутнє, воно сховано під словами «та інші», зате воно згадується у статті «Націонал-ухильництво»:

«Комуністи України засудили, зокрема, спроби ревізії основних положень ленінської національної політики з боку В. Шахрая. У своїх публікаціях (1918 – початку 1919) він допустив ряд націоналістичних перекручень національної політики партії. У березні 1919 р. ЦК КП(б)У виключив В. Шахрая з партії»³³.

Остання спроба реабілітувати Василя Шахрая в радянській історіографії припадає на добу перебудови. До сторіччя з дня народження Василя Шахрая 27 лютого 1988 р. тодішній офіціоз газета «Радянська Україна» вмістила статтю київського професора Юрія Марковича Гамрецького «Як люблять свою матір». Стаття була написана в популярному тоді стилі викриття білих плям радянської історії, відновлення незаслужено забутих та репресованих імен і жодним словом не торкалась «націонал-ухильництва». Василь Шахрай в ній був представлений як справжній революціонер-більшовик, борець за Радянську владу в Україні, член першого радянського уряду України – Народного Секретаріату 1917-1918 рр., який загинув у 1919 р. від рук білогвардійців³⁴.

Але всього лиш через місяць ця стаття потрапила на розгляд до Політбюро ЦК КПУ. Цьому передувала поява в тій же газеті «Радянська Україна» розгромної статті за підписами двох докторів наук – І.С. Хміля та І.І. Коломійченка, які наголошували, що «В.М. Шахрай розійшовся з революцією на Україні не в окремих деталях…, а в корінних питаннях»³⁵. Проект постанови Політбюро ЦК КПУ, прийнятої 30 березня 1988 р., підписаний особисто Володимиром Щербицьким, вказував, що «стаття має на меті безсумнівну реабілітацію діяча, що займав антиленінські позиції в національному питанні, шкодить патріотичному та інтернаціональному вихованню трудящих». Відповідним партійним органам було доручено вжити всіх необхідних заходів, щоби не допустити появи подібних публікацій³⁶.

Таким чином можна констатувати, що радянська історіографія постаті Василя Шахрая та й усієї течії так званих «українських націонал-комуністів» пройшла декілька етапів, що чітко корелюються із етапами політичного розвитку СРСР та УРСР: від обережного визнання в 20-х та 60-х роках, до повного засудження та замовчування в сталінський період та 70–80-ті роки. На жаль, деяких з цих традицій українська історіографія не позбулася й досі.

¹Мазлах С., Шах-Рай В. До хвилі. (Що діється на Вкраїні і з Україною). Саратов, 1919. 102 с.; Мазлах С.М., Шахрай В.М. До хвилі. Що діється на Вкраїні і з Україною? / Вступ. ст. та комент. А.А. Здоров, А.В. Клименко. Наук. ред. А.А. Здоров. Одеса: Астропринт, 2019. 296 с.

²Юренко О.П. Василь Шахрай: сторінки життя й діяльності. Світогляд. Доля // Український історичний журнал. 1995. № 1. С.67–68; Солдатенко В.Ф. Василь Шахрай та його творчість в історіографічному дискурсі // Гілея. Науковий вісник. Серія: історичні науки. Вип. 107. Київ, 2016. С.11–23.

³Кулик І. Історія революції на Україні в 1917–1918 рр. // Вістник Українського відділу Народнього комісаріату справ національних. 1918. № 9. С.11.

⁴Примаков В. Краткий очерк истории 1-го полка червонного казачества // Бюллетень Харьковского Совета рабочих депутатов. 1919. № 15. 9 января. Цит. за: Гражданская война на Украине 1918–1920 гг. Сб. док. и мат. в 3-х т. Т.1. Кн.1. Киев, 1967. С.545.

⁵ Примаков В.М. Рейды Червонных казаков // Сборник трудов Военно-научного общества при Военной академии. Москва, 1922. Кн.2. С.152–200; Примаков В.М. Борьба за Советскую власть на Украине // Сборник статей. 1918–1923. Москва,1923. С.171–195; То же // Этапы большого пути. Москва,1962. С.182-202; Примаков В.М. Червонное казачество в гражданской войне // Красная конница. 1935. № 3. С.2–17.

⁶Равич-Черкасский М. История Коммунистической партии (большевиков) Украины. Харьков: Госиздат Украины, 1923. С.46–48, 137; Попов Н. Н. Очерк истории КП(б)У. Харьков: Пролетарий, 1928. С.142, 143.

⁷Бош Е.Б. Год борьбы. Борьба за власть на Украине с апреля 1917 до немецкой оккупации. Москва, Ленинград, 1925. С.90.

⁸Юренко О.П. Василь Шахрай: сторінки життя й діяльності. Світогляд. Доля // Український історичний журнал. 1995. № 1. С.68.

⁹Бош Е. Национальное правительство и Советская власть на Украине. Москва, 1919. С. 33.

¹⁰ Украинский коммунист. Орган Зарубежного бюро Украинской Коммунистической партии (боротьбистов). 1919. № 1 (ноябрь). С.48.

¹¹ Бош Е.Б. Год борьбы. Борьба за власть на Украине с апреля 1917 до немецкой оккупации. Москва, Ленинград: Госиздат, 1925. С.90.

¹²Центральний державний архів громадських об’єднань України (Далі – ЦДАГОУ). Ф. 39. Оп.4. Спр. 231. Арк.110–111.

¹³ Бош Е.Б. Год борьбы. 2-е изд. c прил. биографических писем автора / Под науч. ред. П.Л. Варгатюка. Киев: Политиздат Украины,1990. С.382.

¹⁴Шахрай О. Открытое письмо к тов. Ауссему // Летопись революции. Х., 1925. №4. С.182.

¹⁵ЦДАГОУ. Ф.39. Оп.4. Спр. 231. Арк. 55.

¹⁶Центральний державний архів вищих органів влади України. Ф. 166. Оп.5. Спр.33. Арк.9.

¹⁷Лапчинський Г. З перших днів Всеукраїнської Радянської влади // Летопись революции. Харьков, 1927. № 5–6. С.59.

18Равич-Черкасский М. Указ. соч. С.137; Ауссем В. Ответ О. Шахрай // Летопись революции. Харьков, 1925. №4. С.187; Міронер Х. Таганрозька нарада 19–20 квітня 1918 р. Харьков: Пролетарий, 1930. С.40

19Койнаш П.М. Більшовицькі організації Полтавщини в боротьбі за переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну // Праці Полтавського педагогічного інституту. Вип.1. Кафедра історії. Полтава, 1934. С.13.

²⁰Там само. С.28, 54.

²¹История Украинской ССР / Гл. ред. А.К. Касименко. Т.2. Киев: Изд-во АН УССР, 1954. С.59–63.

²² Очерки истории Коммунистической партии Украины / И.Д. Назаренко (рук. авт. колл.) и др. Київ: Госполитиздат УССР, 1961. С.205; То же. изд.2-е, доп. Київ: Политиздат Украины, 1964. С.212, 214; То же. Изд.3-е , доп. Київ: Политиздат Украины, 1972. С.218, 220.

²³Королівський С.М., Рубач М.А., Супруненко М.І. Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні. В 2-х т. Київ: Наукова думка, 1967. Т.1. С. 258, 263, 267, 370; Нариси історії Полтавської обласної партійної організації / М.М. Губерський (гол. ред. кол.) та ін. Харків: Прапор, 1970. С.99, 102, 109, 116, 119.

²⁴Романенко Н. Незламний більшовик // Зоря Полтавщини. 1967. 31 жовтня.

²⁵Симоненко Р. Фальсифікаторські вправи заокеанських істориків // Комуніст. України. 1961. № 1. С.62.

²⁶Євдокименко В.Ю. Критика ідейних основ українського буржуазного націоналізму. Київ: Наук. думка, 1967. С.232-233.

²⁷Мазлах С. Шахрай В. До хвилі (Що діється на Україні і з Україною). 2-е вид. Нью-Йорк: Пролог 1967. 303 с.; Mazlakh S., Shakhrai V. On the Current Situation in the Ukraine. Ann Arbor: The University of Michigan Press, 1970. 254 pp.

²⁸Влада УРСР і закордонні українці (1950–1980-ті рр.): Документи і матеріали / Упоряд. В. Даниленко. Київ: Смолоскип, 2017. С. 278–279.

²⁹Очерки истории Коммунистической партии Украины / В.И. Юрчук (рук. авт.колл.) и др. Київ: Политиздат Украины, 1977. С.239, 247.

³⁰Курас И.Ф. Торжество пролетарского интернационализма и крах мелкобуржуазных партий на Украине. Киев: Наук.думка, 1978. С.244.

³¹ История Украинской ССР в десяти томах. Т.6. Великая Октябрьская социалистическая революция и гражданская война на Украине / Отв. ред. .И. Супруненко. Киев: Наук.думка, 1984. С. 638.

³² Мельниченко В.Е. Интернациональное сплочение трудящихся: страницы исторического опыта. Коммунистическая партия – вдохновитель и организатор интернационального сплочения трудящихся в 1918–1920 гг. (на материалах Украины). Киев: «Вища школа», 1986. С.29.

³³ Великий Жовтень і громадянська війна на Україні. Енциклопедичний довідник. Київ: УРЕ, 1987. С.364.

³⁴Гамрецький Ю. «Як люблять рідну матір...» // Радянська Україна. 1988. 27 лютого.

³⁵Коломійченко І., Хміль І. До історії – з повагою // Радянська Україна. 1988. 30 березня.

³⁶ЦДАГОУ.Ф.1. Оп. 11. Спр. 1846. Арк. 11-13; Спр. 1848. Арк. 57-58.