Кінець ХІХ ст. позначився як переломний період в історії українських міст. Наслідки реформ 1860-х років та промислового перевороту, розвиток транспортної мережі імперії,  розробка родовищ корисних копалин на півдні – усе це створило принципову нову ситуацію у містах, усвідомлення якої дало підстави говорити про “міську революцію”, істотні перетворення у внутрішньому житті міських поселень. Результатом їх стає утворення міста нового типу. Для того, аби збагнути його специфіку, необхідним є вироблення певної теоретичної моделі, яка б відбила і пояснила спричинені зміни. Одним з можливих теоретичних підходів є розглянути перетворення міського середовища в світлі теорії модернізації.

1 Міське життя в світлі теоретичних проблем модернізації і урбанізації

Поняття «модернізації» сьогодні як у суспільному, так і у науковому житті є одним з підставових – але водночас мінливим і строкатим, оскільки відсутнє його точне визначення. Воно пов’язане з вірою у прогрес, яка домінувала на інтелектуальних та політичних сценах від доби Просвітництва, як відзначив У. Гумбрехт у «Фундаментальних поняттях історії»: «саме наприкінці ХVІІІ ст. в дискусіях навколо естетики на межі між німецьким класицизмом і європейським романтизмом, відбулося відділення сучасності як “модерної” епохи від канонічних взірців античності”¹. Сама ж генеза модернізаційної теорії, що в істоті своїй є розвиненою версією функціональної теорії суспільних змін, пов’язана із соціологічними дослідженнями 50-х років ХХ ст.

Відповідно, від німецької історичної школи в економіці теорія запозичила концепцію стадіального економічного зростання, від еволюціонізму – трактування суспільних змін як джерела поступу (що надало теорії аксіологічного забарвлення), який є невпинним, глобальним і невідворотнім². Праці Е. Дюркгейма запровадили парні опозиції, широко використовувані у теорії, кшталту “санкціоноване владою традиції – санкціоноване прагматичними міркуваннями”, та тезу, що класифікацію суспільств слід проводити по ступеню складності їх будови, беручи за основу цілком просте суспільство з єдиним сегментом³. Виключна роль у розробці теорії модернізації належить М. Веберу – саме він охарактеризував ідеальні типи традиційного і сучасного модернізованого суспільства, визначив форми легітимності⁴ і розвинув тьонісевське протиставлення Gemeinschaft-Gesellschaft⁵ (спільнота-суспільство; ця дихотомія стала підставовою у дослідженні соціальної історії Російської імперії Б. Міронова і перекладена російською як “общность-общество”). Т. Парсонс збагатив теорію модернізації поняттям змінних (pattern variables), характерних для традиційного і модерного суспільства: афективність-афективна нейтральність, орієнтація на колектив – орієнтація на себе, партикуляризм – універсалізм, конкретність-дифузність, аскриптивність (наслідування нормам) - прагнення досягнень⁶.

Серед визначень того, чим є модернізація, переважають наступні підходи:

1) модернізація – це осучаснення, удосконалення; при цьому зазвичай йдеться про технологічну модернізацію;
2) модернізація як розвиток нових форм організації суспільства, економіки, системи влади, політики, культури – зазвичай в першу чергу йдеться про раціоналізацію життя;
3) модернізація – складна низка перетворень, яких зазнає спільнота на шляху розвитку від традиційного аграрного суспільства до урбанізованого та індустріального⁷.

Третє визначення є найповнішим. Воно підкреслює, що модернізацію складає низка взаємопов’язаних процесів, кожен з яких спричиняє і прискорює інші. Наразі виокремлено 48 найістотніших складників процесу модернізації⁸, серед яких: нові джерела енергії, розвиток науки і техніки, урбанізація, мобільність робочої сили, покращення транспортного сполучення та засобів передачі інформації тощо.  Підвалинами теорії модернізації є розуміння розвитку як еволюційного, стадіального, однобічного процесу суспільних змін, результатом якого є новочасне суспільство. Майже всі автори вважають, що існує реальна опозиція між суспільством модерним і традиційним, але водночас і тісний зв’язок між ними.

Наприкінці ХХ ст. модернізаційна теорія, попри свою привабливість, зазнала критики. Такі історичні події, як масове насильство, етнічні чистки, геноциди довели, що оптимізм людства щодо неминучості прогресу є необґрунтованим, у світлі емпіричних досліджень теза про імперативний характер модернізаційних процесів не виправдала себе. Популярності набирає теза Р. Дарендорфа і І. Валлерштайна, що міф універсальної модернізації є пережитком минулого⁹. Заперечення викликала і побудова всіх модернізаційних теорій за формулою WASP¹⁰ (White, Anglo-Saxon, Protestant – тобто, білий, англо-саксонський, протестантський), що робила західну модель розвитку взірцевою, нехтуючи культурними особливостями інших регіонів та зводячи їх до категорії “недорозвинених. Відповідно, як зазначив Я. Грицак, “як за два десятиліття тому інтелектуальною модою було дотримуватися “модернізаційних” теорій, тепер ознакою доброго тону стало їх ревізувати”¹¹.

Втім, зауваження про сконструйований характер модернізації не заперечує процесу модернізації взагалі. Воно просто наголошує на тому, що не існує загальної моделі чи теорії розвитку, тобто коректніше говорити про численні модернізаційні досвіди і досліджувати кожен випадок як самоцінний.

Важливе місце в теорії модернізації належить місту як підставовій одиниці організації простору у модерному суспільстві. Виходячи з тези, що не існує “міста” взагалі і за конкретних обставин воно набуває чітко визначеного економічного, політичного і соціального змісту, зупинимося на характеристиках міста модерного. Перш за все, розвиток модерного міста ХІХ ст. безпосередньо пов’язаний з промисловою революцією і спричиненими нею соціальними змінами – місто справді є наочним символом індустріального світу, не рахуючи іншого символу – залізниць¹². Механізація виробництва і поява великого виробництва спричинили швидке залюднення міст (наприклад, населення Лондону, яке складало наприкінці ХVІІІ ст 1 мільйон, до 1851 р. зросло понад вдвічі і складало 2,5 мільйонів осіб¹³). Сказати “місто ХІХ ст.” – майже те саме, що “перенаселене місто”¹⁴. Саме великі міста із значним населенням створювали умови для перетворення типу життя і суспільних відносин; за підрахунками соціологів, місто з населенням понад 25 тисяч осіб сприяє забезпеченню анонімності особи, робить міжособистісні контакти розмаїтішими і водночас поверхневішими, зменшує роль традиційного на користь новітнього.¹⁵ Функціями модерного міста стає промислова, торгівельна, транспортна на противагу панівним у містах доіндустріального періоду аграрній та адміністративній. Саме мешканці великих міст у ХІХ ст. стають першими користувачами створеної у містах мережі послуг, міського транспорту, лікарень, шкіл, відвідувачами театрів, музеїв та бібліотек, проте вони ж потерпають від проблем перенаселення, злочинності та складностей адаптації до великого міста. Модерне місто – це вкрай складна соціальна структура, де співіснують розкіш і злиденність, а соціальні протирічя видні особливо яскраво. Наприклад, зображення Лондону кінця ХІХ ст. вражає крайнощами: від захоплення музеями, парками, нескінченними музичними виставами та красою центру міста до опису Іст-Енду, найбіднішого міського кварталу як “району смердючих ринкових вулиць, фабрик, тартаків, похмурих складів… кутків і притулків, що демонструють злиденність у її найпотворніших проявах”¹⁶.

Модернізаційна теорія особливо наголошує на ролі особи та її свідомості в процесі модернізації. Модерна людина є однією з умов постання модерного суспільства. Її характеризують наступні риси: розвинена потреба досягнень, високий рівень емпатії, нонконформізм, відкритість до новацій, вміння ризикувати, ставлення до успіху як до головної спонуки. Модерна людина є Homo Hubris (тобто людина пихата, людина, яка прагне вивищуватися над іншими; початково термін вживали для позначення особи, що неодмінно викличе гнів Божий, але зараз його значення втратило негативний відтінок і означає самовдосконалення та сприйняття змін)¹⁷. Найкращі умови для формування і реалізації такого типу особистості надає саме місто.

Чим більшим є місто і чим вища в ньому щільність населення, тим яскравіше  виявляються риси міського способу життя: диференційованість – процесів, зв’язків і контактів; мобільність – яка виявляється в першу чергу у психологічній настанові і готовності людини до самої можливості зміни соціальних зв’язків, професії, місця проживання; різноманіття і вибір¹⁸. Чим більшим є місто, тим меншою є роль традиції у суспільному і особистому житті, слабшим є соціальний контроль за поведінкою, більш автономною і індивідуалізованою поведінка особи, більш  складним і водночас поверховим, анонімним – спілкування. Спостереження за умовами життя в містах призвели до появи теорії урбанізму як способу життя: місто це не просто місце проживання і роботи, але й “генеруючий та управлінський центр економічного, політичного і культурного життя”, що визначає побутування усіх своїх мешканців¹⁹.

Мешканець великого міста щодня бере участь у різних видах діяльності і опиняється у різноманітних ситуаціях, “темп життя” міста завжди є швидшим, ніж у сільській місцевості. Виявом значення часу в місті стали поява годинників з хвилинною, а потім і секундною стрілкою на міських брамах і баштах, а на межі ХІХ-ХХ ст. свідченням прискорення темпів міського життя стали вихід газет двічі на день та поява у періодичних виданнях скорочень. Прискорення темпів міського життя вплинуло і на село – це виявилося в обмеженні святкування весілля 2-3 днями замість колишніх 5-6²⁰. Місто, з урахуванням значного скупчення населення – це середовище швидкого поширення інформації, за словами А. Буровського, саме в місті “просторово-часовий контініум дуже “спресовано”, де на невеликій площі постійно відбувається багато подій… Городянин – це людина, що пристосувалася до впливу на себе цього постійного потоку інформації”²¹.

Подані характеристики міського життя спричинили появу і  негативних явищ: саме в містах злочинність набула неабиякого розмаху, а самогубства перестали бути поодинокими. У 1905 р., сповіщаючи на першій сторінці про самогубство українського гімназіста в Перемишлі, викликане непереведенням останнього до наступного класу, краківська газета “Нова реформа” скаржилася, що “сумнів у всьому, хворобливий песимізм, нервовість не можуть бути рушійними силами майбутніх поколінь”²².

Таким чином теоретичні розробки модернізаційних процесів тісно пов’язують їх із містом, міським способом життя, формуванням міських структур, виникненням нових соціально-психологічних характеристик його мешканців.

Розроблені підходи надають можливість обережно екстраполювати їхні теоретичні конструкції до вироблення наукового інструментарія для аналізу специфіки модернізації міського життя українських регіонів ХІХ-початку ХХ ст.

2 Типологія міст Наддніпрянської України ХІХ – початку ХХ ст. в світлі   модернізаційної теорії

У підрозділі здійснено розгляд особливостей розвитку міст Наддніпрянської України ХІХ-початку ХХ ст. на прикладі Києва, Харкова, Одеси, і там, де дозволяють наявні відомості, середніх і дрібних міст за низкою критеріїв, що надасть можливість дійти певних узагальнень.

 2.1 Населення

 2.1.1 Темпи і характер зростання

  З другої половини ХІХ ст. багато міст Російської імперії стикаються з проблемою перенаселення. У цей час справжній демографічний бум²³ збігся із розвитком  залізничної мережі країни, аграрне перенаселення потягло за собою інтенсифікацію міграційних процесів, що створило принципово нову соціокультурну ситуацію як у містах, так і на селі. 

Зростання кількості населення впродовж ХІХ ст. у частині міст відбувалося стабільно (Київ, Харків), в деяких – стрибкоподібно (Одеса).  На цей показник істотно впливали два процеси: імміграція та рівень смертності. На початку ХІХ ст. віспа, тиф, скарлатина, дизентерія спричиняли величезні втрати населення – навіть у 1874 р. в Києві лише 28 % населення міста були народжені в Києві та прилеглих територіях,²⁴ цифра, яка відбиває не лише значний приплив людей, але і високий рівень смертності (“недарма побутував вислів “Чи є у Києві хоч хтось, хто не хворіє на туберкульоз?”²⁵). Великі міста стають демографічно самодостатніми (одна з ознак модерного міста) лише в кінці ХІХ ст., що пов’язане зі значним прогресом медично-санітарних служб, і лідерство тут належить Одесі – це місто вже у 1880-х рр має показник смертності нижчий за народжуваність²⁶.

Втім, головним чинником впливу на кількість населення міст стала імміграція, переважно завдяки їй між 1861 р. і першою світовою війною населення Києва збільшилося у 8 разів, Одеси – у  6 разів, Харкова – у 5 разів²⁷. Зв’язок зростання кількості населення і індустріалізації не мав одностороннього характеру: так само як індустріалізація спонукала до припливу населення до міст, наявність значної кількості населення і вільної робочої сили створювала сприятливі умови для розвитку підприємств.

2.1.2 Участь українського елементу в урбанізаційних процесах

Місто існує як місто тільки в протиставленні іншому способу життя – сільському. В Україні, де перетворення сільської культури на міську досі остаточно не завершилося, це протиставлення набуло характеру болісного конфлікту. Урбанізація тут відбувалася без значної участі українського елементу, і її результатом стали міста, які не можна назвати українськими за мовою і культурою. На 1897 р. 16 % українців були міськими жителями, що складало одну третину населення міст²⁸. Чим більшим було місто, тим слабшим у ньому була українська складова – за даними перепису 1897 р. частка осіб, що вважали українську мову рідною  в Києві становила 22,23 %, в Харкові – 25,92 %, в Одесі – 5,66 %²⁹, на 1887 р. в Катеринославі – 16,2 %³⁰. На початку ХХ ст. єдиним містом з понад 50-тисячним населенням, де українці складали більшість, була Полтава³¹. Серед причин цього – специфічне ставлення українського селянина до міста, який за умов безземелля волів переїхати до неосвоєних сільськогосподарських регіонів, а не до міста, для життя в якому він не володів необхідними соціальними і економічними навичками; урядова політика, яка, дбаючи про зростання міських центрів, водночас віддавала перевагу переселенцям з російських губерній (наприклад, указ 1835 р. купців з російських губерній, що переїздили до Києва, на три роки звільнював від сплати податків); але головною причиною, мабуть, була російськомовність панівної міської культури – люди, що приїздили до міста з навколишніх сіл, прагнули якнайшвидше позбутися атрибутів сільського життя, в тому числі і української мови.

Учасник революції 1917 р. В. Шахрай (Скоровстанський) так характеризував ставлення українських селян до міст: “Місто править селом і місто це “чуже”. Місто притягує все багатство і майже нічого не дає селу натомість. Місто збирає побори, які ніколи не повернуться до села на Україні... Місто аристократичне, воно чуже. Воно не наше, не українське”³².

Можна згадати і модернізаційну інтерпретацію українського націоналізму. У впливовій частині західних теорій націоналізму місту відводиться вирішальна роль в творенні націй. Саме у місті, за характеристикою Карла Дойча, відбувається “асиміляція” і “мобілізація”, закріплюється мова, моделі культури, соціальні зв’язки, складається економічний обмін, формуються громадянські асоціації³³. У Франції, за висновком Юджена Вебера, “селяни стали французами мірою розповсюдження в сільській місцевості міських звичаів і організацій: залізниць, шкіл, мануфактур, газет, освіченості, книг національними мовами”³⁴.

Дойчеву тезу про прямий зв’язок економічної модернізації і націоналізму на українському матеріалі розвинув Б. Кравченко. Дослідник прагнув обґрунтувати вже майже хрестоматійну тезу про брак опертя українського руху в місті як одну з визначальних причин поразки української революції 1917-1921 рр. За твердженням Б. Кравченка, на початку ХХ ст. спостерігається чітка тенденція: що більше місто і що віддаленіше воно від села, то менше в ньому українців.³⁵ 

Стосовно українського націоналізму, як ідеології і форми політичного руху, побутує теза, що він був опосередкованою реакцією на модернізаційні процеси, а не їхнім наслідком³⁶. Модернізація підсилювала відчуження сільської культури від міської, провокувала кризу традиційних цінностей, зосереджених для більшості української інтелігенції у просторі традиційно-аграрної культури. Захист і спроби переоцінки цих цінностей у термінах модерної доби і призвели до появи культурницького, а згодом і політичного націоналізму. Особливість української історії полягає в тому, що абсолютна більшість місцевого суспільства зберігала традиційний  уклад життя, слабо реагуючи на великі економічні та політичні зміни. Іншими словами, не виключено, що українці втримали свою ідентичність великою мірою не внаслідок модернізації, а всупереч їй³⁷.  

 2.2. Економічний розвиток

 Існують два основні погляди на проблему взаємодії міста і села. Перший підкреслює “паразитичний” характер міста, стверджуючи, що місто пригнічує село, поглинає його ресурси і підкреслює свій привілейований статус щодо нього, майже нічого не віддаючи натомість³⁸. Другий, який стає дедалі популярнішим, наголошує на наявності взаємних впливів (за висловом Ф. Броделя, “немає міста без його сіл”³⁹). Як твердять прибічники цього погляду, місто виконує певні функції-економічні, військові, політичні і соціальні, які не може взяти на себе село, користуючись за це певними привілеями, проте не розриваючи тісного зв’язку з ним. Ця характеристика дуже пасує до економічного розвитку міст Наддніпрянщини початку ХІХ ст., коли до промислового перевороту більшість міст мала аграрний характер: представники міського стану займалися сільським господарством – в межах міста чи на прилеглих до нього землях, а значна частина людей, що офіційно належали до міського стану, була неміською за способом життя і заняттями. “Енциклопедія стану міських поселень європейської Росії у 1861-1862 рр.”, складена Міністерством внутрішніх справ на підставі анкетування, проведеного губернськими адміністраціями, відбиває цікаву рису: описи майже кожного міста починаються з твердження, що “торгівля в місті незначна”.

Типовою характеристикою невеликих міст є зауваження “Енциклопедії…” про Полтавську губернію, що тут у всіх містах, крім Кременчуку, “міське населення, орендуючи землі, займається вирощуванням зерна і утримується від ремесел і торгівлі”⁴⁰. Зв’язок із сільським господарством притаманний і для пізнішого часу існування міст, як, наприклад, згадує В. Домонтович про Катеринослав в романі “Без ґрунту”: “На зламі століть…відро вишень, привезених великою гарбою до міста, продавали на “Озерці” за копійку… У місті рідко хто за тих патріярхальних часів купував для себе вишні на базарі… Кожен жив в своїй хаті, і в кожного при хаті був свій садок”⁴¹. Сплески сільськогосподарської активності мешканців міст відбувалися і пізніше – в періоди, коли порушувалося продовольче постачання, навіть особи, вкрай далекі від землеробства були змушені до нього звертатися – 1921 р. за умов голоду в Києві всім службовцям, в тому числі і співробітникам Української Академії Наук всіх рангів, за згадками Н. Полонської-Василенко, відводили землю під городи і “городи службовців широкою смугою оточили весь Київ”⁴².

Початки промислового виробництва у першій половині ХІХ ст. виявилися в обробці сільськогосподарської сировини, яка відбувалася переважно не в містах, а на селі – в слабкоурбанізованій країні села з необхідністю мусили робити все самі. І в Києві, і в Харкові цієї доби домінувала переробка сільськогосподарської продукції.

Переломною стала доба промислового перевороту, розробка Донецького вугільного і Криворізького залізорудного басейнів, що спричинило появу великих промислових підприємств і навіть розвитку міст, які за своїм призначенням стають містами-фабриками (типовий приклад – Луганськ, одне з найбільших міст України наприкінці ХІХ ст., яке окрім свого промислового призначення не відзначилося ані як торгівельний, ані як адміністративний, ані як фінансовий центр). Саме з розробкою рудних покладів Криворізького басейну та вугільних Донбасу пов’язано перетворення Катеринослава, до того типово провінційного міста в потужний промисловий осередок і центр управління всієї гірничодобувної промисловості Півдня України. Вирішальну роль зіграв розвиток залізничного транспорту, саме в міста при великих залізничних коліях новини і нововведення приходили найшвидше. До запровадження залізниць селянство, втім, поставилося неприязно – не подобалися загородження, збудовані для захисту колій від снігу, що пройшли по їхнім земельним володінням, як і заборона безкоштовного проїзду потягом і розтягування залізничних гайок, болтів і навіть рейок для власних потреб.⁴³ Водночас економічний розвиток невеликих міст, яких не торкнувся промисловий розвиток і оминула залізниця, зберігали традиційні форми господарювання.

2.3. Міська інфраструктура

При розгляді такої категорії як місто необхідно зважати, що її визначає не лише особливий тип поселення чи занять, але і спосіб життя, який відрізняє мешканців міста від жителів сільської місцевості, особливий ступінь комфорту, неможливий на селі.

До середини ХІХ ст. відсутність водогону і каналізації, регулярного прибирання міських вулиць, випас худоби на території міста є звичайною ознакою міст Наддніпрянщини, а непролазний бруд на вулицях навесні і восени не був дивиною. Звичка населення міст викидати бруд на вулиці перед власним будинком була загальним явищем, яке в комплексі із великим скупченням людей і наявними проблемами з водопостачанням і каналізацією спричиняло регулярні спалахи хвороб: смертність в місті значно перевищувала сільську. Для порівняння відзначимо, що у першій половині ХІХ ст. для всіх польських міст (тобто які належали до території Прусії, Росії та Австрії) кордон між чистотою і брудом також проходив межею “будинок-вулиця” і сміття, що гнило на вулицях, нікого не дивувало. Розпорядження прусської адміністрації мити вулиці двічі на рік та запровадження нею штрафів за викидання сміття перед будинком поляки сприйняли як нічим не виправдане дивацтво, а деякі – як свідчення репресивності влади⁴⁴. Лише наприкінці ХІХ ст. у найбільших містах запроваджено щотижневу перевірку поліцією і санітарними службами, чи не висипають мешканці бруду на вулиці – після цього заходу прогулянки міськими вулицями стають приємним і популярним заняттям.

У другій половині ХІХ ст. відбувся сплеск розвитку міського благоустрою – 90-і рр. (для Одеси – 70-і рр.) це період, коли великі міста впорядковують водогін і каналізацію, вулиці вкривають бруківкою, центр міст забудовується кам’яними будинками: готелями, адміністративними, навчальними і культурними закладами, банками, лікарнями. Особливо вражаючою була розбудова Київа – якщо врахувати, що у 30-і рр. університет довелося будувати ледь не на порожньому місті серед старих руїн, а Хрещатик тоді зводився вздовж лісистого яру, у якому полюбляли полювати⁴⁵. Розвивається міський транспорт: перший трамвай Наддніпрянщини проїхав Києвом у 1892 р., другий – Катеринославом – 1897 р. (для порівняння, у Львові цей вид транспорту з’явився у 1894 р.).
Значні зміни в обігові інформації спричинило запровадження телеграфу (важливою рисою якого стало раніше неможливе відокремлення інформації від її носія) і телефону (із поширенням використання якого з’являються застороги батькам молодих панянок, щодо того, що молодь за допомогою телефону здобула винятково загрозливу для батьківського авторитету можливість – розмовляти з чоловіками, з якими їхні батьки навіть не були знайомі⁴⁶).

Міста, попри всі наявні складності, пов’язані з перенаселенням, вдосконалюють санітарно-медичне обслуговування мешканців – так, на 1908 р. в Одесі число лікарняних ліжок складало близько 2 тисяч⁴⁷ (найкращий показник на території майбутньої України). Для дітей, покинутих батьками, калік та немічних кращі шанси на порятунок складалися в містах, у яких у другій половині ХІХ ст. з’являються численні доброчинні заклади.  На початку ХХ ст., за загальними підрахунками, У Російській імперії кожне третє місто мало театр, кожне друге – клуб, кожне десяте – музей, 60% міст мали друкарні, 49% - бібліотеки, у 4,5% міст мешканці могли користуватися трамваєм, у 2,6% - телеграфом і телефоном⁴⁸. Попри очевидний прогрес, видно, що найновішими досягненнями могла користуватися незначна частина городян – заможних і тих, що мешкали в центрі міста. Основна ж частина міського населення, особливо у невеличких і середніх містах, на початку ХХ ст. мала той самий рівень комфорту, що і у ХІХ ст.

Підбиваючи підсумки, можна зазначити величезний розрив у розвиткові між великими економічно розвиненими і дрібними містами. Для узагальненої характеристики міст добре надається теорія модернізації з  її поділом міст на допромислові (домодерні), у яких провідним заняттями мешканців були сільське господарство, військова служба та адміністрування, промислові (модерні), де переважає торгівля, фінансові операції і промислове виробництво, та постіндустріальні, головними сферами діяльності яких є інтелектуальна і сфера послуг. На сьогодні відсутні статистичні підрахунки щодо української території. За загальними даними по Російській імперії на 1897 р. до першої категорії можна віднести близько 35,8 % міст, до другої – 63,7 %, до третьої – 0,5 %⁴⁹. Отже, одну третину міст можна назвати містами доби модернізації, проте не модерними містами за функціями та способом життя, а до третьої категорії на початку ХХ ст наблизилися лише чотири міста – Петербург, Москва, Київ та Одеса⁵⁰. Якщо з цифрами щодо  перших двох груп міст можна погодитися, то зарахування Києва та Одеси початку ХХ ст. – типово промислових міст – до постмодерних міст видається перебільшенням.  Втім, межа між індустріальним розвиненим містом і допромисловим не завжди проходила між різними містами – іноді вона перетинала один населений пункт.

1. Цит. за: Гайндль В. Модернізація та теорії модернізації: приклад габсбурзької бюрократії // Україна модерна.  Львів, 1996. Ч. 1. С. 89.
2. Szczepański M. Modernizacja // Encyklopedia Socjologii.  Warszawа, 1999. Т. 2.  S. 268-269.
3. Дюркгейм Э. Социология: Её предмет, метод, предназначение. М., 1995. С. 104, 317.
4. Вебер М. Три чисті типи леґітимного панування // Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. К., 1998. С. 157-173.
5. Вебер М. Про деякі категорії соціального розуміння // Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. К., 1998. С. 104-107.
6. Парсонс Т. О структуре социального действия. М., 2000. С. 600.
7. Davies N. Europe: A History. London, 1997. P. 764.
8. Ibid… Р. 1293.
9. Szczepański M. Modernizacja. S. 270-271.
10. Грицак Я. І ми в Європі? // Критика. 2003. Ч.4 (66). С. 6.
11. Грицак Я. Парадокси української модернізації // Критика. 1999. Ч.11 (25). С. 22.
12. Хобсбаум Э. Век капитала. 1848-1875. Ростов-на-Дону, 1999. С. 293.
13. Benevolo L. Miasto w dziejach Europy. Warszawa, 1995. S. 170.
14. Хобсбаум Э. Вказ. праця… С. 296.
15. Миронов Б. Н. Социальная история России периода империи (ХVІІІ – начала ХІХ в.) генезис личности, демократической семьи, гражданского общества и правового государства. СПб., 1999. Т. 1. С. 289.
16. Цит. за: Ґіденс Е. Соціологія. К., 1999. С. 548.
17. Szczepański M. Modernizacja... S. 273.
18. Коган Л. Б. Быть горожанами. М., 1990. С. 134.
19. Ґіденс Е. Соціологія... С. 551.
20. Chwalba A. Historia Polski 1795-1918. Kraków, 2001. S. 81.
21. Цит. за: Тарасова О. И. Город и деревня: теоретические парадоксы цивилизационного развития // Соціологія міста: наукові проблеми та соціальні технології. Дніпропетровськ, 2001. С. 222.
22. Janowski M. Inteligencja wobec wyzwań nowoczesności: dylematy ideowe polskiej demokracji liberalneо w Galicji w latah 1889-1914. Warszawa, 1996.  S. 230.
23. Булдаков В. П. Красная смута. Природа и последствия революционного насилия. М., 1997. С. 17.
24. Herlihy P. Ukrainian Cities in the Nineteenth Century // Rethinking Ukrainian History. Edmonton, 1981. Р. 138.
25. Наmm M. Kiev: A Portrait, 1800-1917. New Jersey, 1993. Р. 232.
26. Герлігі П. Одеса: Історія міста: 1794-1914. К., 1999. С. 232.
27. Herlihy P. Ukrainian Cities in the Nineteenth Century… Р. 153.
28. Guthier S. Ukrainian Cities during the Revolution and the Interwar Era // Rethinking Ukrainian History. Edmonton, 1981. P. 157.
29. Herlihy P. Ukrainian Cities in the Nineteenth Century… Р. 151.
30. Дніпропетровськ. Віхи історії / За ред. А. Г. Болебруха. Дніпропетровськ, 2001. С. 91.
31. Guthier S. Ukrainian Cities during the Revolution and the Interwar Era… Р. 157.
32. Guthier S. Ukrainian Cities during the Revolution and the Interwar Era… Р. 159.
33. Касьянов Г. В. Теорії нації та націоналізму. К., 1999. С. 62-65.
34. Див.: Weber E. Peasants into Frenchmen: The Modernization of Rural France, 1870-1914. Stanford, 1976.
35. Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ ст. К., 1997. С. 28.
36. Касьянов Г. В. Теорії нації та націоналізму … С. 308-309.
37. Грицак Я. Від редакції або що таке модерна історія України? // Україна модерна. Львів, 1996. Ч. 1. С. 6.
38. Межевич М. Н. Социальное развитие и город.: философские и социологические аспекты. Ленинград, 1979. С. 88.
39. Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм ХV-ХVІІ ст. К.,1995. Т. 1. Структури повсякденності: можливе і неможливе. С. 414.  
40. Balan B. Urbanization and Ukrainian Economy in the Mid-Nineteenth Century // Ukrainian Economic History: Interpretative Еssays. Camb., 1991. Р. 296.
41. Домонтович В. Доктор Серафікус. Без ґрунту. К.,1999. С. 217.
42. Полонська-Василенко Н. Д. Українська Академія наук. Нарис історії. К., 1993. С. 23.
43. Парамонов А., Ковальчук Н. Крестьяне ненавидели и разрушали.. железную дорогу // Демократичний союз. 2003. № 3 (03). С. 3.
44. Сhwalba A. Historia Polska 1795-1918. Kraków, 2001. S. 31.
45. Нamm M. Kiev: A Portrait, 1800-1917… Р. 231.
46. Chwalba A. Historia Polski 1795-1918. S. 68.
47. Герлігі П. Одеса: Історія міста: 1794-1914… С. 232.
48. Миронов Б. Н. Социальная история России периода империи...  Т. 1. С. 310.
49. Там само. С. 302-303.
50. Там само. С. 303.